Діамантовий перстень-8

VIII

Коні бігли добре; Ружмайлово з його баштами, брамами, парком і лісом хутко зникало з очей.

Шлях був вкатаний, вбитий, земля суха, шарабан котився вперед та вперед. Я їхав з того боку, де сиділа Броніслава, часом гарцював попри шарабані, часом заганявся конем вперед. Кінь вигравав піді мною. Бони мовчали, я не хтів втручатися розмовою і наприкрюватись їм, але разів зо два я перехопив її погляд, вона подивилась на мене так сумно, наче хтіла сказати: «Прощавай і ти, козаче, прощавай навік». До Шаровки їхати було недалеко — двадцять п’ять верст. Було вже по півдні. Минуло ще півгодини, і ми побачили здалеку містечко. Франц знав, куди їхати. Ось вже невеличкі хатинки, огороджені садками, побігли нам назустріч. Ми в’їхали в місто, — ніхто не звертав на нас уваги. Кілька москалів нашого полку зустрілись нам. Франц повернув в одну-другу вулицю і спинився перед добре опорядженим дворищем, в глибині його видно було гарненький будиночок під ґонтовим дахом. Браму і хвіртку було зачинено, десь господиня поралася в хаті. Я скочив з коня, я хтів віддати їх сам з рук на руки господині, а тоді вже поспішати до магістрату.

Але не встиг я взятись рукою за клямку, як за спиною моєю почулися радісні вигуки.

— Лисенко! Товариш! Друг! Це ти? Яким чином? Надовго?

Я озирнувся і похолов: з сусіднього завулка поспішали до мене наші офіцери. Це були Жолтков, Шлітер і ще двоє. Обличчя всіх пашіли, очі грали, говорили голосно, весело сміялись, знати було, що десь випили добре. Гіршої зустрічі не могло й трапитись.

Я прикипів до землі, але вони не дали мені опам’ятатись, весела юрба посунула на мене: стискання рук, вигуки, жарти!

— Та ти знаєш, — кричали вони всі, перебиваючи один одного, — війну закінчено… Модлін і Замостя здалися!

Це була важлива новина.

— Так ось ми і за здравіє і за упокой! Ходім з нами.

Мені одлягло від серця, я хтів щонайшвидше податись з ними, але в цю хвилину Жолтков кинув оком на шарабан:

— А це що? — здивувався він.— Кого це ти конвоїруєш?

Всі обернулись до шарабана. Я глянув на Стефана й Броніславу: вони сиділи обоє білі-білі, з тісно стиснутими вустами.

— Та, — одмовив я, намагаючись наддати своєму голосу цілком байдужий тон, — купив собі в графині Ружмайло пару кріпаків і хочу одіслати до матері.

— Го-го! І вибрав же! — гукнув Жолтков.— І хлопець, і дівка хоч куди!

— А до чого вони здатні? — запитав один з офіцерів.

— Буцімто ти і не знаєш, на що вони здатні? — зареготав другий. Спільний регот вкрив його слова.

— Хлопець ткач, а дівчина добра гаптувальниця, — одказав я, стримуючи і гнів, і неспокій.

— Мабуть що так, — завважив своїм в’їдливим голосом Шлітер, — з такими білими руками…

Я глянув на Броніславу, — на нещастя, вона поклала свою тонку, білу руку на полу свитки, і ясно було, що це не рука селянки.

— Вона весь час пробувала в покоях, при графині, — пояснив я спокійним тоном, а серце стукало, стукало… я бачив тільки погляд Шлітерів: холодний, пронизливий…

— Може, й при графові, — всміхнувсь він гиденько, — шельмочка не погана, — і Шлітер підійшов ближче до шарабана.

— Правда, правда, — загоготали офіцери, — знаєшся, брат, на товарі!

— Я завжди казав, що Лисенко молодчина, — гукнув весело Жолтков, вдарив мене по плечі, — знайшов собі і покоївочку гарну. А як тебе, дівчино, звати? — Він теж підійшов до шарабана.

Серце в мене заніміло.

— Дарина, пане, — одповіла Броніслава.

— Дарина? Ого, яке гарне ім’я! Та й сама ти, дівчино, гарна, — провадив далі Жолтков, — ну ж не одвертайся, поглянь на нас веселенько.

— Ми не вовки, не вкусимо, — підтримав Жолткова Шлітер, — чи ти ж, красунечко, з усіма така сувора? — Він взяв Броніславу за підборіддя і повернув її голову до себе.

Броніслава стиснула губи й мовчки глянула на Шлітера, — то був погляд! Стефан сидів білий, мов неживий.

— І намистечко в тебе добре, та й сорочка, мабуть, гаптована? — Шлітер простягнув руку, розщепнув свитку на Броніславі і заслав руку під свитку.

Броніслава спалахнула і шарпонулась від нього.

— Ха-ха-ха-ха! — покотились реготом офіцери.— Злякалася?

— А ти не лякайсь, — Шлітер огорнув стан Броніслави рукою і силою потягнув її до себе.

Одчай, жах, огида спалахнули в очах Броніслави.

Цього я вже стерпіти не міг.

— Та ну, лиши дівку! — Я підійшов до Шлітера, але він затявся.

— Од цього не злиняє! — і потягнувсь до Броніслави.

Але в цю хвилину Стефан, білий мов крейда, з чорними мов вугіль очима, поклав свою руку на руку Броніслави і вимовив голосом глухим від тяжко стриманого гніву:

— Пане, не займайте дівки, то моя наречена.

Це видалось офіцерам таким несподіваним і смішним, що вони всі аж покотились од реготу.

— На милість Божу! Наречена! Ха-ха-ха! Може, будеш честь своєї нареченої боронити! Ой, проше пана, який грізний! — закричали, рвучи боки з сміху, офіцери, а Жолтков одштовхнув Шлітера і підсунувсь до Броніслави, в його масних очах заграли вогники.

— Ну, ну, красунечко, глянь на мене, — підсунув він до неї свою червону вусату пику, — на німця не дивись, а до мене пригорнись, не пожалкуєш! Ха-ха-ха! Жодна жінка ще не нарікала на мене.

Справа ставала загрозливою. Навколо нас зібралась вже чимала юрба: баби, дівчата, хлопці, москалі, діти, — регіт, ґвалт зацікавили всіх. Я не знав, що робити? Думки неслись борвієм: підштовхнути Франца, щоб вдарив по конях, та й — давай Бог сили? Це звернуло б увагу, та й коні були натомлені, — не втекли б! Стати на оборону Броніслави, — викликати підозру, та й хіба можна було умовити п’яних гультяїв? Це роздратувало б їх ще більше. Враз щаслива думка осяяла мене. Я схопив Жолткова за руку саме в ту хвилину, коли він хтів лапнути Броніславу своєю волохатою лапою, і крикнув весело:

— Та ну, кинь її, ходім до маркітанта: п’ять пляшок «кліко» ставлю на радощах всім!

— Молодець, молодець, — ревнув Жолтков і знову ляснув мене по плечі: — Я завжди казав, що Лисенко молодець! Ходім! А дівча я в тебе відкуплю, їй-богу, відкуплю!

— Поставимо на карту, — підхопили офіцери.

— Гаразд, гаразд! Ходім! — Я вхопив Жолткова під руку, офіцери приєдналися.

— Шлітер, а ти? — обернувся я до німця.

— Маю ще маленьку справу, ідіть, я надійду.

Але я не хтів залишати його біля шарабана, тому вхопив і його під руку; гукнув весело:

— Ні, ходімо вже всі разом: п’ять товаришів, п’ять пляшок.

Ми повернулися від шарабана, коли це страшний жіночий крик прорізав гомін юрби. Якась жінка в шляхтянській одежі розштовхувала юрбу.

— Пустіть, пустіть! — кричала вона. обличчя її було схвильоване, червоне, сльози бігли по щоках, чепчура збилась набік.

Люди розступились. офіцери спинились, серце в мене теж спинилось. Вона, здається, не бачила нікого, кинулась, мов божевільна, до шарабана, припала до рук Броніславиних і заголосила:

— Ієзус Марія! Графиня, дзецько моє! Князь… на возі!.. В москалів!!

— Графиня? Князь? — Шлітер аж підскочив на місці.

— Графиня? Князь? — Жолтков вирячив на мене очі: — так ось яких кріпаків купив ти? Здорово! Чи не той саме це князь Порецький, що ми розшукуємо його?

Я глянув на Стефана і Броніславу: вони білі, мов засуджені під шибеницею, а очі страшні, чорні, порожні…

Жолтков не спостеріг мого хвилювання: на щастя, всі офіцери повернулися з цікавістю до Броніслави й Стефана, біля яких убивалася й голосила жінка.

— Ага, піймались пташки? — провадив він з веселим реготом.— Проше пана, до лясу? І як ти їх піймав, підманив, одурив, та кажи ж!

— А справді, як це сталось?! — загомоніли офіцери.— Еге, тим-то ти нам п’ять пляшок «кліко» поставити хтів?! Ще б пак! Та за таку справу і десять не жалко! Треба добре спорснути!

— Ну, та й хитрий хохол! — репетував Жолтков.— І пайдить[1] же йому, мов утопленику, щоб таки живцем піймати і привезти просто до штабу? Кажи ж нам, як ти одурив їх!?

— Та то вже там, за пляшкою, — перебили офіцери.— Хай Шлітер препровадить арештованих до штабу — від нього не втечуть, а ти з нами.

Все робилось блискавкою.

Шлітер страшенно стішився запропонованою йому роллю: він гукнув москалів, що стояли в юрбі.

— На козли! — скомандував одному.— А ви по боках воза.

В одну хвилину Франца скинули з козлів, москаль взяв в руки віжки, жінку відтягли від Броніслави і по обох боках шарабана стали по двоє москалів. Арештовані!

Франц впав навколішки перед Жолтковим, — він вважав його за старшого:

— Ясновельможний пане, на Бога, на рани Єзуса…

По старому обличчі котились сльози.

— Ну! — Жолтков одштовхнув його ногою: — Тікай, поки живий! Мабуть, і сам якийсь князь Зайончковський! А ти з нами! — він вхопив мене під руку.— Ну, й дільце, доложу вам. Цікаво тільки, як ти їх обдурив і чого відразу нам не сказав?

Я не знав, що робити… Жінка голосила… Франц ридав… Мабуть, і сам я був страшний, бо під рудуватими вусами Шлітера промайнула якась гостра усмішка.

Треба було взяти себе в руки. Жолтков несвідомо кинув мені ідею, що єдина могла тим часом залагодити справу. Я всміхнувсь зухвало і одказав Жолткову:

— Не кожен би потрапив так прикинутись і так одурити?

В цю хвилину мій погляд впав на Стефана і Броніславу, вони, засуджені тепер на смерть, — вчули мої слова.

— Так таке-то ваше козацьке слово! — промовив Стефан

і глянув на мене з таким презирством, що вся кров залила мені обличчя! Коли б хто вдарив мене просто в обличчя, я не почув би такої зневаги, як од цих слів. Тепер вони остаточно повірили, що я обдурив їх, віддав на смерть, що я… Ах, те, що робилося в моїм серці, — годі описати! Вирвати пістоля, пустити собі кулю в лоба, щоб упевнити їх кров’ю своєю, що не через мене те сталось. Я схопивсь за пістоля. А вони? Під розстріл? І вона, що довірила мені своє життя, через мою легковажність, біля стовпа, біла хустка на очах… команда, залп… Ні, врятувати, врятувати. Я порвавсь за ними… Але шарабан вже покотив вулицею, оточений москалями і юрбою цікавих.

Жінка зомліла, Франц ридав.

Жолтков постеріг мого жеста, та не зрозумів його.

— Кинь! Дурниця! — крикнув він, кладучи свою руку на мою.— Що з ним рахуватись? Козацьке слово! Ха, ха! Ловко ж придумав ти! Ну, ходім, там розкажеш все.

Щастя моє, що всі вони були вже на другому взводі, галасували разом і не завважали того, що робилося зі мною. Бажання розказати всім про цікаву новину, а головне, розпити п’ять пляшок «кліко», охопило всіх, вони підхопили мене під руки і, перебиваючи один одного вигуками, запитами, потягли мене до маркітанта.

Це був наш клуб, містився він в колишньому заїзді. Ми увійшли в сіни і одчинили двері праворуч. Велика кімната була повна офіцерів, за довгою стойкою метушивсь маркітант. Банкомет наш сидів за столом, кругом стола сиділи офіцери-гравці, за ними стояли лавою глядачі. Купи золота, срібла й асигнацій лежали на столі. За другим довгим столом, заставленим пляшками, сиділи групами офіцери, точилась якась жвава розмова, в другому кутку двоє офіцерів грали в шахи, а двоє стояли біля них і слідкували за грою; на лаві, біля вікна, примостилося ще двоє, — вони грали в шашки. Синій дим від люльок стояв і не рухавсь у повітрі.

Ми вломились в хату з галасом і сміхом.

— Панове офіцери, — гукнув ще з порога Жолтков, — чуєте — новина! Лисенко піймав князя Порецького.

— Що? Як? — обізвалися з усіх кутків.

— Та ще й як піймав? Підманив його і привіз прямо в штаб разом з нареченою, з графинею!

— І бестія, ляхівка, гарненька! — закричали мої супутники.

— Та як же це сталось? Розкажи! — заговорили одразу офіцери у всіх кутках кімнати.

— Ось ми його зараз посередині посадимо, — гукнув Жолтков, — став шампанське й починай.

Я наказав подати п’ять пляшок, ми сіли посеред столу. Шахівничники й шашники покидали свої дошки і підійшли до нас, навіть дехто з картярів обернувся. Мені залишалось тільки відіграти ту ролю, яку несподівано накинув мені Жолтков.

Отже, я почав їм розповідати все, як було: пісню Броніславину, схованку князеву, палац. Я тільки потаїв моє відношення до Броніслави і князя, сказав, що задумав привезти їх мирно, без пострілу, до штабу, щоб не розполохати других, які ще, напевно, переховуються в темних лісах. Цей мотив був цілком ймовірний. оповідання моє зірвало бурю оплесків, вигуків. Всі посунули до мене з склянками й чарками. Банкомет гукнув з свого престолу:

— А йди-но сюди! Тобі пайдить! Спробуй-но зрадницю-фортуну, чи вона ще й досі не залишила тебе?

— Гаразд! — скрикнув я. Банкомет дав мені прекрасний хід: карти звільняли мене від розпитів всіх цікавих, вони давали мені можливість затаїти моє хвилювання і хоч так, хоч сяк скоротити час до повороту Шлітера. Він мусів вернутись до нас і сповістити про все, що зроблено з арештованими.

Ще було одно невиразне, темне почуття, що опановує людину в хвилину великих змін в її житті, бажання підняти хоч трохи темну завісу майбутнього. Що судила доля? Тому великі люди всіх часів аж до Наполеона не уникали ворожок, і в мені сколихнулась темна і невиразна думка. Гаразд, допитаю долю: виграю — врятую, програю — кінець!

Шалена думка, але на мить вона охопила мене.

— Гаразд! — крикнув я голосно.— Викличемо ще раз долю на герць!

Гравці посунулись, я підійшов до столу, витяг гамана і висипав все, що в нім було, на стіл.

— Все на карту! — скрикнув я.

— Здорово, — підтримали мене гравці, цікаві насунули з усіх боків. Банкомет стасував карти і простягнув мені колоду, я зрізав талію і одкрив свою карту — червонна дама.

Хутко заворушились карти в руці банкомета.

— Дама! — вигукнув він і присунув до мене малу купку золота.

— Молодець! — скрикнули товариші, і Жолтков з бокалом в руці рявкнув з лави на всю хату:

— Валяй далі, фортуна за тебе!

Цей виграш підніс мені дух.

— Все на карту! — крикнув я загонисто знову!

— Діло, — згодивсь банкомет.

Знову заворушились карти в його руці, всі напружено сте-жили за його рухами.

— Дама, — виголосив він знову.

— Ну й Лисенко, — загомоніли всі здивовано навколо.

Я мав вигляд шаленого: серце так билось, що мені здавалось, сусіди чули його вдари, стискав його рукою і погамувати не міг… В очах було червоно, в голові гуло…

Шлітер не йшов.

Банкомет присунув мені нову купу золота.

— Все на карту! — скрикнув я втретє.

Всі затаїли дихання. Я виграв знову. Якийсь спільний видих вирвався у всіх. На цей раз я зірвав і банк!

— Та він знається з чортами, хрест мене вбий! — вигукнув Жолтков, підходячи до столу з пляшкою. Банкомет заклав новий банк.

— По банку! — крикнув я і кинув карту. Я зірвав банк і цей раз.

Гра йшла далі. Всі покинули й вино і збилися біля нашого столу, в цій грі було вже щось надзвичайне, містичне, дійсний герць з долею, він притягав увагу всіх.

Коли це ті, що стояли в задніх рядах, обернулися до дверей.

— Шлітер прийшов! — загомоніли офіцери.

Я стиснув серце рукою… мені треба було першому розпитати його.

Зібрав гроші, — всього було п’ять тисяч золотом, — куш немалий! Перше така сума стішила б мене, тепер гроші, як і все на світі, втратили для мене свою вартість, і я старанно сховав їх, лише на те, щоб не видатись товаришам занадто дивним.

— Ну що, як? Довіз? — запитав я Шлітера, підходячи до нього.

Шлітер тільки всміхнувсь на моє запитання.

— Від мене не втечуть. Здав в акураті. Поляк зараз і назвав себе князем Порецьким, головою інсургентів, а панна теж сказала, що вона дійсно графиня Ружмайло, що була поплічницею князевою і ніби брала участь у повстанні.

— Ну й бестія! — проричав Жолтков, схиляючись над столом.— Зустріньсь вона мені в ділі!

— І уявіть собі, панове, ми обшукали їх, — обоє мали при собі кинджали.

Всі вп’ялися очима в карти… раз, два…

— Дама! — крикнув банкомет.

— Що ти?! — загомоніли навкруги, але воно було так.

— Ракалії[2]! — Жолтков стукнув з такою силою порожньою пляшкою по столі, що вона розлетілась начетверо.

— А де ж їх поділи? В в’язниці? — запитали ми разом.

— Кий чорт, в в’язницю? Такі пташки і крізь ґрати вилетять! В самому палаці, де штаб, є глибокий підземний льох, без вікон, залізні двері, ні увійти, ні вийти, хіба миша пролізе. Там їх замкнено. Ну, звісно, вартові. Полковник чекає вас, ротмістр, о восьмій годині.

— Ну, а що ж далі? — загуло навколо.

Шлітер всміхнувся.

— Звісно — розстріл. Командир одішле їх до штабу дивізії, здається, хоче й сам поїхати. Польовий суд. Командира дуже цікавить довідатися в вас, ротмістре, всі подробиці цієї напрочуд дивної історії.

Мої очі зустрілися з очима Шлітера: він один, один з усіх мав підозру, він про щось догадувався… він не вірив мені.

Його оступили, його розпитували; я одійшов, скористувавсь загальною метушнею і подавсь до дверей…

Коли я вийшов на вулицю, стояла темна ніч, осіння, непрозора… Як збіг час! А був ще день, коли те сталось. Я втратив розуміння часу: мені здалось, що з тої події минув вже рік. Куди я йшов? Я не знав… тільки далі від людей, щоб лишитись самому в цій темряві, під цим мовчазним, мов віко труни, небом.

Я зробив кілька кроків, хтось кинувся до мене, і темна тінь відділилась від тину.

— Ваше високоблагородіє!

Я здригнувсь з голови до п’ят: світе мій, це ж були вони, мої єдині друзі, — Трезор і Гончаренко, а я й забув за них. Гончаренко! Вірний, як і цей пес, він чекав мене тут, на сльоті, чекав довго, покірно; чекав би й до ранку… Ця щирість розчулила мене.

— Ваше високоблагородіє, так што фатера готова.

— Ходім, — згодивсь я.

Думка про можливість замкнутися хоч на час в чотирьох стінах принесла мені якесь полегшення.

Ми пішли. Хвилин за десять Гончаренко спинився перед маленьким будиночком і одчинив мені двері, ми увійшли в сіни, а звідти до маленької кімнати.

— Тут, ваше високоблагородіє, зараз посвічу.

Він кинувсь до господарів і вернувсь з лойовою свічкою в руках.

Покійчик був чистенький: ліжко, диван, кріселка, дзеркало на стіні, образи.

На столі стояла склянка і пляшка рому, це він десь роздобув на потіху мені.

Я впав на кріселко, сперся ліктями на стіл і стиснув голову руками. Гончаренко замкнув двері і озвавсь до мене тихо:

— Так што, ваше високоблагородіє, — кепська справа.

Я підвів голову.

— Так што замкнули в льох і доступу туди аж ніяк.

— Ти звідки знаєш?

— Шатавсь по дворі, розпитавсь… земляк там один мій, значить, вартовим. Завтра про все дізнаємось… може, що й як… А поручик Шлітер, ваше високоблагородіє, непевні…

— Непевний? А! То почуття не омилило…

— Так што непевні, вони мене все розпитували. Побачили при дворі, дак одвели набік та давай розпитувати; добре, значить, гуляв пан ротмістр в графському палаці, та хто там бував і все таке…

— А ти ж що?

— А я їм: так што, кажу, нас в той палац і не прохано, одвели нам фатеру в офіцинах, і ми, окромя одного старого служки, нікого й не бачили. Ну, їх високоблагородіє, кажу, одначе вислідили їх, да й говорять їм: хочете, значить, бути живі, одягайтесь мужиками, а я вас, значить, мов куплю в графині, а там вже поїдете світ за очі. А мені їх високоблагородіє, кажу, наказали: «Пильнуй ляхів, Гончаренко, як ми їх везтимемо, ока не спускай, щоб, бува, не втекли. Так ми їх, голуб’ят, в штаб і одвеземо. От-то буде диво!»

Спритність його вразила мене. Він чув нашу розмову, під-хопив думку Жолткова і зробив все можливе, щоб врятувати мене.

— І повірив?

— Хто їх знаєть! Так што я їх благородію очі заліпив, та вони хитрі, мов лис, щось носом повели.

— У, гадина! — я стукнув кулаком по столі, аж склянка задзвеніла.

— Тошно так, ваше високоблагородіє, солдати сказували, нещодавно денщика свого крізь зелену вулицю пустив за мале й діло.

Це ще була одна Шлітерова риса — холодна жорстокість, солдати його ненавиділи.

Я встав з місця й підійшов до Гончаренка.

— Гончаренко, ти вірний товариш, скажи ж мені, що робити? Честь, честь моя!

— Єто точно… обидно… — вірний Гончаренко закліпав очима, — тільки ви, ваше високоблагородіє, не рвіть себе понапрасну… так што… ніхто, как Бог… Випийте рому та лягайте спочити… Завтра вже щось придумаємо…

Я пристав на його раду. Моє хвилювання, моя мука дійшли такого ступеня, що, здавалось, серце розірветься в грудях.

Я прагнув тільки одного — забуття! Темного, безпросвітного забуття.

— Завтра о восьмій годині до коменданта, — завважив я Гончаренкові.

— Будьте спокійні, ваше високоблагородіє! — Він налив мені склянку рому.

Я випив нахильцем. Запекло! Зірвав з себе сюртука, чоботи і кинувсь на ліжко.

Нерви були занадто напружені, ром міцний…

Чарка заслоною небуття зімкнулася наді мною.

 

 


[1] Пайдити — вдаватися, щастити.

[2] Ракалії — негідники.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.