Діамантовий перстень-7

VII

Чорного, як воронове крило, волосся… але ніколи було міркувати, дивуватись, треба було поспішати, готуватись до вечері. В голові моїй вже вклалися думки, — я знав, що робити, але я не хтів, щоб вони їхали за кордон на вірну смерть.

Рівно о восьмій годині я одчинив двері малої їдальні, Стефан і Броніслава були вже там, вони обоє пішли мені назустріч з простягнутими руками.

— Бабуня почуває себе негаразд, — промовила з променистою усмішкою Броніслава, — вона залишилася в своїх покоях, а господинею буду я, тому прошу шановне панство до столу.

Ми посідали. Броніслава була чарівною господинею. За вечерею розмова наша торкнулася європейської політики: лібералізму Людовіка Філіппа у Франції, становища Греції, Ірландії. І Стефан, і Броніслава були добре знайомі з ситуацією європейських держав. Коли Франц поставив на стіл десерт і каву і вийшов з кімнати, розмова сама собою перейшла зараз на події в Польщі.

— Пан ротмістр, звичайно, як і всі Росіяни, думає, що Польща зробила велику помилку, розпочавши війну з Росією? Але ні, ми мали певні шанси на перемогу. Перший: турецька війна, даруйте, пане ротмістре, вона була для Росії нещасливою, і ми втеряли час, нам треба було оголосити війну під час турецької кампанії, і тоді ще не знати, на чий би бік потягло шалі перемоги. Другий: ворожнеча межи Костянтином і Миколаєм і третій: революції, що спалахнули по всій Західній Європі.

— І четвертий — настрій поляків, те, що кожен поляк ладен був вмерти за відбудування отчизни! — промовила з запалом Броніслава.

— То правда, — Стефан глянув на Броніславу, я перехопив той погляд, — він сяяв коханням, більше обожнюванням! — Пан ротмістр бачив поляків на полі і сподіваюсь, — він обернувся до мене, — може посвідчити, щодо поразки війська спричинився не брак завзяття війська, а відсутність талановитих керівників!

— Так, я бачив польське військо під Гроховим і під Остроленкою і згоджуюсь, завзяття ворога не раз поривало мене.

Очі Броніслави спалахнули гордим вогнем.

— Винен у всьому диктатор Хлопицький, він мусив одразу, з моменту детронізації Миколая, вшикувати весь край до війни: прикликати запасних, збільшити армію новими батальйонами піхоти й ескадронами кінноти, організувати посполите рушення, провести закони про знесення кріпацтва на Україні і в Литві, про наділ селян землею в Царстві. Треба було поробити запаси, придбати амуніцію, артилерію, — Англія і Франція постачали охоче нам все, але він не робив того, грався в лояльність, в додержання присяги, він не хтів війни, не вірив в перемогу польської зброї, і він причинився до поразки її.

Я мусив ступитись за Хлопицького.

— Диктатор мав рацію: я сам свідок великого завзяття й запалу польського війська, але ми, військові люди, ми мусимо міркувати математично, отже: польська армія на час революції мала тридцять два батальйони піхоти, двадцять вісім тисяч багнетів, тридцять вісім ескадронів, сім тисяч шабель, сто шість гармат. Мала ще запасних тридцять п’ять тисяч, всього разом сімдесят тисяч, а ми мали під Гроховим сто двадцять тисяч багнетів і шабель.

— В тім і помилка Хлопицького, що він дав фельдмаршалові час стягти російське військо. З початку революції наші сили були рівні.

— Ні, вони були більші, бо на нашому боці був ще спільник — запал! — перебила його Броніслава.

Стефан знову осяяв її промінням кохання.

Ці погляди з’ясували мені все: він кохав, він обожнював її, вона шанувала його, пишалася ним. Це горде серце не відало ще живого кохання.

— Так — запал, — підхопив її слова Стефан.— Хлопицький зробив усе можливе, щоб приголомшити його! Революційне військо не може вести оборонної війни, в його руці повинні бути і наступ, і ініціатива, воно — вогонь! Вогонь несе пожежу, коли вітром перелітає з даху на дах. Він злегковажив посполите рушення, а війна Вандеї, війна Гварільясів[1] — найстрашніша війна.

— Згода, — в мені починало вже закипати почуття військового, — але князь мусить погодитись з тим, що, коли б не невдалість нашого фельдмаршала Дибича, під Гроховим ми б закінчили війну.

— Коли б поляки допустили до Грохова, — Стефан спалахнув.

— Не будемо сперечатись, я віддаю належну шану польському військові, — завважив я спокійно, — але коли б і виграли поляки кілька баталій, марна була думка перемогти Росію з її несходимими просторами, незчисленним військом, незміряним запасом військового припасу, одежі, харчів.

— Ми і не мали завдання перемогти Росію, лише оборонити Польщу, застерегти націю від всеруйнуючого московського деспотизму. Пан ротмістр важить шанси перемоги кількістю війська. О ні, історія дає нам приклади інші: хіба мала Греція не боролася з персами? Хіба Гельветійські кантони не оборонили своєї незалежності від можновладної Габсбургської держави? Двісті п’ятдесят років тому громадяни Голландії не боролися з всепереможними батавами Філіппа Другого, а, зрештою: невпорядкована, невшикована Америка не поборола хіба залізних сил Англії?

— Так, — одмовив я, — ви маєте рацію, але не цілковиту; малі держави можуть боротися з великими, але лише під двома умовами: перша — велика ідея, що переймає вогнем і запалом всю націю, весь нарід. Тому мала Еллада й могла боротися з Персидським царством, тому Ганнібал подолав непереможні римські легіони, Вільгельм Оранський переміг могутнього Філіппа Другого. Поляки мали запал і захват національного ентузіазму, але це не була всенародна війна…

— Історію роблять тільки обрані Духом, — завважив завзято Стефан, — але я провадив далі:

— Не має Польща й другої умови, що забезпечує малим державам перемогу, — фізичних умов, віддаленості країни від ворожої держави. Віддаленість утруднює і дужчому ворогові постачання великих сил військових на чужу територію. Військо супротивника, віддаленого від своєї бази пустелями, морями, степами, тане на чужій території від браку харчу і військового припасу, а сили того, що воює на своїй території, ростуть з рідної землі. Сама географічна ситуація країни дає непереможні засоби оборони: хіба Гельветійські кантони одбилися б від Габсбургської держави, коли б їх не боронили снігові гори, урвища, скелі, а без допомоги морських хвиль та паводі морської голландські рибалки і крамарі, незважаючи на весь свій героїзм, не подолали б залізних батав іспанських та досвідчених маршалів Людовіка Дванадцятого. Польща, на жаль, межує з Росією і не має жодних природних кордонів.

— Тоді вона повинна затопити свій край морем власної крові, загатити своїми трупами кордони отчизни в ім’я визволу вільного народу, — промовив твердо Стефан, — я згадую слова, які сказав полякам головнокомандуючий під Остроленкою: «Панове, тут ми повинні вмерти». Це, пане ротмістре, третя умова перемоги: коли військо, йдучи до бою, бажає умерти — воно перемагає!

— Бо в нас немає другої слави, другого щастя, крім любові до отчизни, — додала Броніслава.

— І вона робить честь полякам, — підтримав я щиро, — але війна вимагає практичних, матеріальних засобів. Польщі нема звідки брати нових сил утримувати армію, справляти обмундирування, а засоби Росії невичерпні.

— Пан ротмістр забуває за європейські держави, — перебив мене Стефан, — мадяри присилають нам двадцять тисяч кавалерії, Англія…

— А Пруссія й Австрія, — перебив я його, — будуть всіма силами сприяти Росії, бо існування незалежної Польщі було б першим гаслом до відділення польських земель, що тепер належать до їхніх корон.

— Хай і так, — промовила гордо Броніслава, і її голос забринів, мов напружена струна, — хай ми вийшли в бій без надії, надія — порада легкодухих, нами керує одчай! одчай в сьогоднішній перемозі і певність в перемозі прийдешніх років! Минуле пускає коріння в политій кров’ю землі. Хай ми загинемо всі, але ми, поляки цієї доби, ми сплетемо братерські руки круг зруйнованого вівтаря отчизни на знак того, що коли ми й не можемо зараз відбудувати його, ми не дамо йому впасти під попелом неслави і забуття.

В її словах було стільки сили, так засяяли її очі, так гордо випростався її стан, що Стефан не міг побороти свого захвату, і, не вважаючи на мою присутність, він взяв її руку і підніс до своїх вуст і, не випускаючи руки Броніслави, обернувся до мене:

— Пане ротмістре, ось сила і надія Польщі, — промовив він з запалом, — польська жінка. Коли жінка стоїть при вівтарі отчизни, вогонь його не загасить ніхто!

Я бачив, як злегка почервоніла Броніслава, як сіла і тихо випростала свою руку. Я сам був схвильований розмовою, я не хтів роз’ятрювати рани переможених. Я погамував своє хвилювання і почав знову спокійно:

— Справа не про прийдешнє, а про сучасне: не треба дарма лити крові, боротьбу треба припинити.

— О, ні! — скрикнув Стефан, — боротьби не треба припиняти ніколи! Поки ще є військо польське, — воно битиметься на полі, не стане його — незримою сіткою обплутають таємні товариства всі польські краї, гасло «Еммануїл» перелітатиме, як вогненний язик перелітає від одного кола до другого, а ті, кого доля відкине за кордони рідного краю, — працюватимуть для нього і в чужій стороні.

Рішуче їх не можна було переконати. Дійсно, це була мужність одчаю. Вона має теж чорні крила. Я перемінив тему розмови.

— Графине, — звернувся я до Броніслави, — ви зробили мені велику честь, ви довірились мені і ці два дні я міркував над засобами, як вивезти вас непомітно звідси.

Вона вся просвітилася.

— О, дякую, дякую!

— Дозвольте, я викладу вам мої думки.

— Просимо, просимо!

— Мій денщик, — почав я, — вірна мені людина, а поза тим, він людина виключно спритна і чесна. Я попрошу панство переодягнутися в селянське вбрання і куплю вас яко кріпаків в графині, а тоді денщик мій завезе панство в Полтавщину до мого маєтку, там панству буде зовсім спокійно, а згодом…

Стефан перебив мене:

— Пане ротмістре, думка чудова, але пощо маємо їхати до панського маєтку на Полтавщину, коли ми хочемо перейти кордон.

— Княже, — почав я тихо, — мені болісно було торкатись їхніх ран, — я пропоную панству затишок і певну охорону в моєму маєткові на деякий час, а далі, коли все остаточно заспокоїться…

— Тоді вже буде пізно, — перебив Стефан.

Я мусив повернути ножа в рані.

— Але ж князь відає, що Варшаву вже взято, армія капітулювала, залишився ще невеличкий гарнізон в Мадліні і Замості…

Він трохи зблід, але голос його не затремтів і не схибив.

— Ми знаємо це. Місто, армія, уряд можуть капітулювати, але ми, заступники народу, ми не маємо на те права. Де б ми не були, ми повинні залишатись заступниками морального життя народу і оборонцями його прав.

Броніслава простягнула йому руку, — він стиснув її.

Я бачив шаленість одчаю: годі було їх переконати.

— Гаразд, — згодився я, — можна й перевести панство через кордон, але дозвольте, княже, запитати вас: князь не боїться наразити свою наречену на страшну небезпеку, на…

Стефан глянув на Броніславу.

— Ми, morituri[2], пане ротмістре, доля викинула нам цей жереб, я можу боятись не за життя, за честь Броніслави, але на те рятунок знайдеться завжди.

Ми перейшли до обмірковування подробиць справи. Купчу кріпость треба було виправити в сусідньому місті Ш., там стояв і штаб нашого полку, це я якраз міг і виправити дозвіл Гончаренкові на переїзд через кордон. Мені не хтілося, щоб справа з моїми кріпаками впала в око офіцерам. І на те знайшлася добра рада. Саме в тому містечкові жила на одшибі колишня мамка Броніславина. Ми вирішили, що я завезу їх туди, залишу їх там, — присутності їх при складанні купчої кріпості не треба було, — Франц матиме доручення від графині, ми виправимо всі папери і надвечір, коли зсутеніє, вони виїдуть з Гончаренком з міста.

— Пане ротмістре, — промовила тихо і чуло Броніслава, простягаючи мені руку, — ми приймаємо від вас цю жертву, але вона загрожує панові страшною небезпекою.

— Не турбуйтесь про те, не журіть собі хоч тим серця, — одказав я, підносячи її руку до вуст.

— Але все життя, де б ми не були, — згадка про вас, про шляхетність вашої душі житиме з нами.

Вона не одривала свої руки… я чув, як затремтіли її пальці, мені здалось…

А, та чого не здасться, коли маєш двадцять сім років, коли в серці вогонь, а крила за плечима!

Щоб не виявити свого хвилювання, я хутко попрощався і пішов з кімнати.

Другого дня вранці я пішов на село. Треба було побалакати з Турутою, сказати йому, що я мушу поїхати до міста, передати йому на час моєї відсутності повновладу.

Я застав повну ідилію. Турута сидів в садочку. Перед хатинкою на невеличкій галявинці, обсадженій кущами мальви й жоржин, горіли тріски. Над ними, примощений на каміннях, стояв великий казан, біля нього сиділа на маленькій табуретці Тася, рум’яна, зашарена від вогню, і мішала здоровим ополоником чорне місиво, що парувало й клекотіло в казані. Я догадався, то був час, коли на Поділлі варять сливове повидло. Трохи оддалі на низенькій лавочці сидів Турута і тримав книжку в руці. Собака лежав в нього біля ніг. Теплий осінній день ласкаво світив на цю групу, а різнобарвні дерева обступили її, мов рамкою.

Ця буколічна сцена сподобалась мені. «Тут в долині ідилія, там на горі — трагедія, — промайнула в голові думка, — та щастя не буде ні тут, ні там». Я хтів послухати, що читає їй Турута, але собака кинувсь до мене. Тася глянула і вся зашарілась, Турута поклав книжку набік, глянув на мене і, здається, теж трохи зніяковів.

— А, Лисенко, — скрикнув він, встаючи з місця й простягаючи мені руку, — яким вітром ти до нас.

— Їду завтра до міста.

— Чого?

— Купив собі в графині двох кріпаків, хлопця і дівку, хочу одіслати матері.

— От клопіт!

— Дуже добрий ткач і гаптувальниця.

— А! Довго ж там забаришся?

— Ні, тільки підпишемо купчу кріпость, виправлю Гончаренкові подорожню та й назад.

Я, власне, навмисно розказав Туруті про те, що купив кріпаків, мені було цікаво перевірити, чи не вражає сам факт купівлі кріпаків чимсь несподіваним, неприродним. Нічого, він прийняв це як річ звичайнісіньку. Правда, Турута був у підвищеному настрої і справ земних не спостерігав, але факт не вразив його, отже, проба була добра.

Розмова перейшла на службові справи. Я зробив належні розпорядки. Тим часом Тася вхопила своїми міцними рученятами казан з клекочучим повидлом і поставила його долі, а сама хутко побігла до господи.

— Гарненьке створіння, — сказав я, дивлячись їй вслід.

— Козенятко любе і цілий день пісня і праця.

— Щоб не скінчилось слізьми!

— Що ти, що ти! — Турута спалахнув од шляхетського обурення, — вона, як квітонька польова, — незаймана і чиста!

Я попрощавсь з ним, Турута залишав мене, але я одмовивсь, ще раз стиснув руку любому товаришеві і подавсь з двору.

Через півгодини я був вдома.

Ще був час до обіду, я гукнув Гончаренка.

— Слухаю, ваше високоблагородіє, — озвавсь Гончаренко і миттю виріс переді мною.

— Слухай, Гончаренко, чи можу я на тебе покластися?

— Як на камінну гору, ваше високоблагородіє.

— Справа кепська, загрожує мені великою небезпекою.

— Так що грудьми заступлю, ваше високоблагородіє.

— І коли хто, хоч одна душа дізнається…

— Язика вирву з рота, ваше високоблагородіє.

Я встав з кріселка, підійшов до вірного товариша і поклав йому руку на плече. Гончаренко закліпав очима.

— Слухай, Гончаренко, ти був мені завжди вірним товаришем, тепер хочу я доручити тобі справу, од якої залежить і моя служба, і моє життя.

— Прикажіть, ваше високоблагородіє, в воду сторч головою кинутись, в вогонь полізти — і оком не моргну!

Гончаренко спалахнув, я бачив його чесне вусате обличчя і знав, що він говорить щиро, що і в воду він кинеться, і в вогонь полізе, і з чортом зітнеться. Він був завзятий, мав козацьку вдачу, але чи потрапить він виконати завдання?

Я озирнувсь навколо, — нікого не було.

— Справа ось в чому, — заговорив я тихо, — я купив собі в княжни двох кріпаків: хлопця і дівчину.

Гончаренко знов закліпав очима, здається, він починав розуміти.

— Хлопця і дівчину, — провадив я далі.— Ми поїдемо завтра до міста, там я зроблю купчу кріпость, виправлю тобі свідоцтво на переїзд кордону, ти забереш їх, переїдеш з ними кордон, пустиш їх на всі чотири вітри, зробиш мені покупки і вернешся назад. Можеш ти це зробити?

— Можу, ваше високоблагородіє, тільки народ непевний, ваше високоблагородіє, бува, що самі викажуть… підведуть, а вашому високоблагородію по службі — так што, хай їм стонадцять чортів.

Я заходив по хаті і знов спинивсь проти Гончаренка.

— Не можу, Гончаренко, ти розумієш, що таке слово офіцерське?

— Точно так, ваше високоблагородіє, — Гончаренко аж витягнувся, мов на параді, — він розумів.

— Що пообіцяне, мусить бути виконане, — офіцер на вітер слова не кида. Чи ти можеш це зробити, щоб ніхто не постеріг?

— Надвоє перервусь, ваше високоблагородіє, приказ діло сполнять! Тільки…

— Я тобі вірю, Гончаренко, — перебив я його, пам’ятай тільки, що одно непевне слово, і мене…

— Так што розумію, ваше високоблагородіє, тільки нестоящеє ето діло… щоб з-за нього… Пустити їх, ваше високоблагородіє… Кріпаки так кріпаки, хай собі йдуть, куди хтять, або завезти їх в Рассєю…

Добрий козак ще намагавсь опам’ятати мене.

— Ні, Гончаренко, — я поклав йому руку на плече, — я мушу бути певним, мусять бути певні і вони. Справа в тобі: зможеш перевезти?

— Крізь землю пролізу.

— І ніколи нікому ні слова?

— Так што й на тім світі пари з вуст не пущу.

— Вірю тобі, Гончаренко. Пам’ятай же, що в твоїй руці буде моє життя.

— Прикажіть, ваше високоблагородіє, із смертію стятися — не відступлю.

В двері постукали, Франц прийшов з обідом. Справи помалу вкладалися. Я почував себе, мов людина, що має кудись од’їхати, що складає свої папери, впорядковує свої справи, готуючись до далекої, може, останньої подорожі. Але стрілка наближалась до восьмої — і хвиля радісного почуття залила серце.

Рівно о восьмій одчинив я двері і увійшов до їдальні. Стола, як звичайно, було вже наготовано до вечері. Щось притягло мою увагу: до пишної сервіровки, квітів, вина я вже звик, але на столі стояло п’ять кувертів, — це впало мені в око! Хто ж буде п’ятий? Хіба тут, в цьому палаці, переховується ще хтось?

Двері відчинилися і до їдальні увійшла стара графиня, за нею Стефан і Броніслава, а за ними…

Я остовпів, я мимоволі подавсь назад… — бліда і прекрасна жінка з чорним, як воронове крило, волоссям?

Вона? Та, котру?..

Володимир-Волинський… вогонь… ґвалт січі… шипіння пожежі…

Вона? Засуджена до каторги, Сибіру… тут?

— Пан ротмістр дивиться на мене й не пізнає?..— заговорила вона.— Я та, що пан ротмістр виніс з пожежі… завтра я теж залишаю цей палац, а сьогодні ввечері я хтіла побачити пана, щоб висловити свою, свою…

— О пані, хто б не зробив того, — відмовив я, цілуючи простягнуту мені руку.

— Товариш пана ротмістра був другої думки, о, я не забуду ніколи його білих очей, його гидкої усмішки! Краще було згоріти живцем, ніж віддатись йому на ласку.

Правда, фізіономія Шлітера не могла викликати симпатії.

— І коли я дізналась про все, що сталося тут, — провадила вона далі, — коли я побачила пана в вікно, я сказала Броніславі: довіртесь йому — це людина шляхетної душі.

Я вклонився.

— І пані Стецька не помилилась, — підхопили Стефан і Броніслава.

Ми сіли до столу.

За вечерею пані Стецька розповіла мені, як вона втекла од конвою. Це була просто неймовірна історія, і коли б я не бачив перед собою цю ніжну, невеличку на зріст жінку, я б не повірив тому.

— Пан ротмістр дивиться так неймовірно на мене: звідки взялось в мене стільки енергії і рішучості? Коли серце керує людиною, розум мовчить. Може, коли б я міркувала, мені б і не поталанило зробити те. Хіба сомнамбула не виявля такої… чіткості рухів, якої не може виявити жоден акробат? Я йшла мов сомнамбула, а серце додавало крил… бо я поспішала до свого чоловіка, я знала, що його було поранено в січі… але я спізнилась: він не дочекавсь мене.

Вона замовкла, силкувалась опанувати свій жаль.

Всі замовкли і схилили голови… Здалося, якісь чорні крила промаяли над нами і холодом смерті повіяло з-під них.

— Але, — очі пані Стецької засяяли, — журитись не треба! Він вмер за отчизну! Gloria victus![3] — скрикнула вона, підіймаючи високо свою кришталеву чарку.

Всі ми піднесли чарки.

— Коли пані дарує мою цікавість, — звернувся я до неї, — я дозволю собі запитати, — що дума пані робити далі?

Вона опустила очі.

— Я присвятила себе Богові і вступаю до кляштору… але, — додала вона жваво, — годі сумних розмов! Сьогодні ми вечеряємо востаннє в Ружмайлові: не будемо ж журити цієї хвилини! Хай заграє вино в наших чарках, як грало воно в келихах Ружмайловських гостей, хай закипить наша розмова, як кипіла вона завжди тут, хай дух старопольський витає над нами, бо він не вмер і ніколи не вмре! Графиня бачила, — звернулась вона до старої графині, — три розділи Польщі і бачила, як кожен раз оживала вона. Хай тяжка наша поразка, але Польща знов оживе. Бо що можуть москалі зруйнувати? Будівлі, костьоли, городи? Завоювати територію нашу! Хай і так! Серця нашого не завоює ніхто! Hex жиє незалежна Польща! — скрикнула вона, підіймаючи чарку.

— І вільна Україна! — підхопили разом Стефан і Броніслава.

Ми стукнулися чарками. Вино заграло справді, розмова ожила. Навіть стара графиня пожвавішала. Ми обміркували всі деталі завтрашньої справи. Броніславина мамка жила в Шаровці, туди я мав завезти Броніславу і Стефана, залишити їх в неї, а сам з Францом, який їхав за економа графині, я мав податись до магістрату скласти купчу — невеличка формальність в штабі про переїзд Гончаренкові кордону, а там вже як покаже справа: чи ввечері, чи вдосвіта Гончаренко вирушить з ними до границі. Патрулі скрізь були з нашого полку, Гончаренка всі знали, до кордону було верст двадцять п’ять не більше, — все мало статись без перешкод. Я мав на другий день повернутись в Ружмайлово і розказати про все графині, а пані Стецьку ми умовили дочекатись мого повороту.

— А тоді, коли… якщо, — Броніслава запнулася, — бабуня ж завітають до нас? — Вона взяла прозору білу руку старої, піднесла її до вуст і ніжно, по-дитячому притулилась до неї.

Щось защеміло мені в серці. Боже мій! Що роблять люди з святим життям! Хіба вона, ця молода дівчина, не могла безжурно радіти, тішитись своєю молодістю, лащитись до цієї старої жінки, зігрівати останні дні її самотнього життя? А вона рветься вмирати там, де вмирають брати!

— Ні, дитино, — відповіла графиня, ласкаво проводячи по червлено-золотій голівці, — про те годі мови: мої дні вже злічено… я залишуся охоронцем могил. Не журіться за мене: самотньою я не буду; стіни замку говоритимуть мені про все, що діялось тут, а коли стуляться очі навіки, моє тіло спочине в Ружмайловськім парку, там, де спочивають мої батьки і діди. Не жалуйте за мною, коли звістка сумна долине до вас: молодість зрозуміти старості не може, сама найвища воля дає нам радість смерті, там всі мої друзі і кревні, — вони чекають на мене, вони простягають мені руки — і я іду до них… Я втомилась жити.

Ми всі мовчали… Броніслава сховала своє обличчя на плечі старої.

— Дитино моя, — провадила далі графиня, притискуючи до лоба червлено-золоту голівку, — ні сліз, ні жалю не треба. В тобі остання іскра Ружмайловського дому, хай же розжевріє вона великим полум’ям на славу отчизни, хай оживе в них віра і надія твоїх дідів. Налийте чарки!

Франц налив усім чарки.

— Францішку, — озвалась графиня до старого, — ти був нам завжди вірним слугою, був учасником нашої радості й нашого горя, — налий і собі.

Вона підвелась.

— В Ружмайлові ми не зберемось більше ніколи, — промовила вона урочисто, — але вип’ємо за те, щоб кожен з вас, де б він не був, щоб з ним не сталося, — відбудував Ружмайлово в серці своїм.

Виголосила вона голосно девіз Ружмайловського герба.

Було вже далеко за північ, коли я повернувсь до своєї кімнати. Гончаренко чекав на мене.

— Готуй на ранок коні, — кинув я йому, — та збуди мене рано.

Серце стукало… В голові гуло…

Які почуття хвилювали мене? Не знаю, не можу розібратись… Одно з них виринало ясно, стискало серце, заступало все: завтра я побачу її востаннє, і ми роз’єднаємось навіки.

Бідний Трезор кинувсь лащитись до мене, я одпихнув його. Вірне створіння, ці дні я зовсім не вважав на нього! Зажурений пес глянув на мене з докором і ліг осторонь.

Я заснув пізно і прокинувсь від голосу Гончаренкового:

— Ваше високоблагородіє, так што вставати час.

Я хутко схопився, поснідав, — сніданок вже був на столі.

— Ну, — озвався я до свого вірного слуги, — ну, Гончаренко, сідлай коні та й…

— З нами Бог! — одповів завзято Гончаренко.— А з Трезором як?

Трезор вже спостерігав, що робилось щось незвичайне, він не зводив з мене очей, штовхав мордою під бік, сідав біля мене, бив хвостом по підлозі, клав мені лапу на коліна і починав скиглити. останніми днями я занедбав його, вірний пес почував образу.

— Хай біжить: недалеко! — сказав я.

Гончаренко задоволено всміхнувсь, — вони з Трезором були великі приятелі.

— Та хіба ж би він всидів без нас? Вікна побив би! Такого б шелесту наробив! Ну, — гукнув він Трезора, — ходім коні сідлати!

З голосним гавканням, помахуючи хвостом, кинувсь Трезор навзаводи поперед Гончаренка.

Я оглянув зброю, причепив палаша, набив пістоля, заклав його в кобуру і пішов до палацу. Надворі я побачив шарабана, запряженого парою добрих коней.

— Вже приїхали по неї! — Серце так стислося, наче б я побачив катафалка біля будинку важкохворого.

Франц одчинив мені двері, він вже був не в лівреї, а в убранні «пана економа». Він вклонивсь мені низько.

— Пана ротмістра прохають до кабінету.

Я пішов. Перед тим, як одчинити двері до кабінету, я на хвилину глянув на себе у дзеркало, все було як слід, тільки обличчя було бліде, але очі дивилися твердо і сміло, і у всій постаті почувалося молоде завзяття.

Одчинив двері, вони були вже там. Так, як і в перший день нашого побачення, стара графиня сиділа в кріселку, тільки біля неї стояла невисока струнка дівчина з червлено-золотою голівкою, а невисока пані Стецька — в своїй жалобі з білим хрестом на чорних чотках.

Я кинув оком по хаті: Броніслава і Стефан були тут. Вона стояла спиною до мене і дивилася в парк, мабуть, прощалася востаннє з тим місцем, де так безжурно котились її роки, з тим склепом, де спочили навіки її батьки і діди.

Стефан був теж тут. Тепер їх було не пізнати. На Стефанові була синя чемерка, підперезана добрим зеленим поясом, високі чоботи, викладний комір грубої вишиваної сорочки було зіп’ято червоною стьожкою; в руці тримав сиву шапку.

Броніслава почула, як стукнули двері, і в ту ж хвилину обернулась. Хто б пізнав її? Темна свиточка, коротенька червона вовняна спідничка, сині чулки з стрілками, грубі черевики, викладний вишиваний комір, кілька рядочків доброго намиста і квітчаста хусточка на голові; хусточка трохи зсунулась, і я побачив заплетені в дрібушечки коси, що облягли її голову червлено-золотим вінцем. Броніслава наче зменшилась вся, втратила легурність[4] свого стану і трагічність виразу. Мені здалось, що вона хутко обтерла краєчком хустки очі, що її бліде обличчя просвітилося теплою хвилею крові, що вона хутко, може, й занадто хутко пішла мені назустріч.

Дурниця! Омана молодого серця! А чи хто з них догадувався про те, що діялось в моїй душі?

Я вклонився.

— Коні вже готові, можна й рушати.

Стефан підійшов до мене і стиснув мені руку.

— Так. Гаятись не треба.

Надходила остання хвилина, останнє цілування… Всі розлучаємось… Я спостеріг, як здригнулася Броніслава. Стефан підійшов до неї, взяв її за руку, вони підійшли до графині і, держачися за руки, стали перед нею навколішки. Графиня взяла обома руками голову Броніслави і гаряче притиснула її до себе, потім поклала їм обом на голови руки і вимовила урочисто:

— Благословляю вас на життя і на смерть, завжди поруч, завжди серце з серцем в годину, в бурю, в дні радості, в дні горя і в останню хвилину життя.

Вони все стояли, схиливши голови перед нею, тоді вона глянула на мене і вимовила тремтячим голосом:

— Пане ротмістре, благанням людини, що вже незабаром стане перед Вічним Судією, заклинаю вас, обороніть їх, не дайте їм впасти в руки москалів.

— Честію моєю і словом козацьким клянуся заступити їх від всякої небезпеки, — одмовив я.— Коли їх вирве хто з рук моїх, то хіба разом з моїм життям.

— Амінь. Вірю, — сказала твердо графиня і припала до Броніславиної голови.

Броніслава обхопила шию старої, і я почув, як довго стримуване, буйне ридання вирвалось в неї з розпачливим стогоном…

Я вийшов з хати, не міг того чути.

Гончаренко держав коні, славний мій кінь вигравав під сідлом, Трезор метушився біля коней. Шарабан вже стояв біля ґанку, Франц сидів на козлах і тримав віжки в руках.

Минуло з півгодини, коли я почув нарешті кроки за собою. Я скочив на коня. З палацу вийшли Стефан і Броніслава; він підтримував її, хустку вона насунула на очі, але я глянув скоса на неї і побачив, що очі її були червоні.

Стефан допоміг їй сісти і скочив сам. Франц махнув бичом, коні підхопили, — шарабан покотивсь. Вона не повернулась, тільки, коли шарабан завернув вже до тополиної алеї, Броніслава обернулась, глянула вгору і махнула білою хустинкою. Я глянув за нею, там, вгорі, біля розчиненого вікна, стояла стара графиня, прозора, бліда, з виразом безпорадного одчаю. Mater dolorosa[5]! Я припустив коня. Ми виїхали з Ружмайлова.

 


[1] Йдеться про стихійні бунти народних мас (Вандея — у Франції, Гварільяси — в Іспанії).

[2] Моrіturі — приречені на смерть (латин.).

[3] Gloria victus! — Слава переможеному! (Латин.).

[4] Легурність — повільність, поважність.

[5] Mater dolorosa — скорбна мати (латин.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.