Діамантовий перстень-6

VI

Минуло два дні. Я наприкрювався… не бачив її, не знав, що сталося. Мене не кликали, і я не йшов до бібліотеки. Ввесь час до обіду й по обіді блукав я з рушничкою по лісі. Тепер уже Франц не одмовляв мене від полювання в лісі, і я приносив кожен раз чи то зайця, чи пару вальдшнепів. Приймав рапорта, давав розпорядки, накази… Ця діяльність трохи одволікала думки, але все-таки, де б я не пішов, що б я не робив, — одно питання стояло переді мною: «Як?» В голові моїй вже невиразно накреслювалася одна ідея: треба було ще добре її обміркувати.

Коли на третій день я сів до столу, Франц знову подав мені на срібній таці листа. Це був лист від Броніслави, мене запрошували о восьмій годині на вечерю. Нарешті! Мені враз стало душно. Я почув, як кров припливла мені до обличчя. Ці чотири години здались мені нескінченними. Нарешті стрілка показала без п’яти хвилин вісім. Я взяв каску і вийшов з кімнати. У вестибюлі Франц чекав на мене, він мовчки пішов переді мною з канделябром в руці. Ми знову перейшли мовчки кілька мовчазних пишних покоїв, і старий відчинив мені темні дубові двері. Кімната, куди я увійшов, була їдальня, невеличка і дуже привітна. Десь в палаці графів Ружмайлів був, певне, й більший покій на трактування незчисленних гостей, цей покій, знати, було призначено для інтимної трапези. Важкі драпіровки на вікнах було зовсім зашморгнено і, мабуть, жодна смужка світу не вибивалась з-під них. Стіл було накрито на чотири куверти[1]. Мені блиснули в очі сніжно-біла білизна, срібло, кришталь, але в ту ж хвилину увагу мою одвіяло у другий бік: протилежні двері одчинилися, і до хати ввійшла стара графиня, а за нею Броніслава і Стефан. Стара графиня трималась рівно і гордо, але тепер обличчя її, оточене білим, мов сніг, волоссям, не мало вже виразу сенатора в королівському кріслі, воно було сумне, але привітне.

— Пан ротмістр, — промовила вона, простягаючи мені руку, — будьте завжди найдорожчим гостем в Ружмайлові. Прошу до столу.

Я низько вклонився їй і поцілував простягнену мені руку. Броніслава і Стефан стояли поруч. Боже, яка то була хороша пара. Він був, звичайно, вищий за неї, але й поруч нього вона видавалась високою і стрункою. Броніслава всміхнулась мені щиро і ласкаво, а Стефан подав мені ліву руку, права була перев’язана.

— Вітаю як друга, — сказав він і щиро стиснув мені руку. Ми посідали за вечерю. Почалась загальна розмова: про Ружмайловський парк, про околиці, історичні місця. Стефан розпитував мене про мою фамілію, і я був здивований тим знанням історії України, яке виявив він. розмова точилась легко. Стефан був надзвичайно приємним співбесідником. Броніслава і графиня приймали жваву участь в розмові. Графиня добре знала Наполеона, була в Відні за часів Віденського конгресу[2]. Взагалі обидві жінки виявили цілковите знання сучасних взаємовідносин європейських держав. Час минув непомітно. Чудовий токай розжеврив нас. Я й не спостеріг, як скінчилась вечеря. Франц поставив на стіл овочі, сир, чорну каву і вийшов з їдальні.

— Пане ротмістр, — озвавсь до мене Стефан, — ви виявили стільки шляхетності і доброзичливості до нашої фамілії і особливо до мене, що я мушу бути одвертим з вами й сказати вам все. Ви, офіцер російської армії, ділите хліб з інсургентом, з тим, хто здобув зброю проти вашого і свого государя? Становище ущипливе для честі офіцера, але будьте спокійні — не інсургента, не бунтаря бачите ви перед собою, а сина вільної нації, що одверто оголосила всій Європі причини, які змусили її взятись до зброї. Так, я ворог деспота Миколая, але друг українського й російського народу.

Він помовчав хвилину і провадив далі:

— Коли нарід, колись вільний і дужий, змушено силою надмірних утисків взятись до останнього з своїх прав, — права збройною рукою скинути з себе ярмо неволі, з поваги до себе і до других, повинен той нарід ознаймити всім ті мотиви, що змусили його добутою шаблею боронити найсвятіше діло. Історія Польщі відома панові. Я не хочу виправдувати тих темних сторін нашого державно-соціального строю, тої кривди, що шляхетська Польща заподіяла селянству, і тим спричинилася до занепаду держави. Ми, молоді поляки, бачимо ту кривду і в першу голову хочемо поквітувати її.

— L’esclavage est aboli[3], — виголосила стара графиня Наполеонові слова.— Ще в вісімнадцятому році Віденський сейм підніс питання про знесення кріпацтва і наділення селян землею.

Я міг багато дечого сказати з цього приводу, але не хтів перебивати йому мови.

— Конституція третього травня доводить всім, що сама Польща ступила на шлях реформ, — провадив далі Стефан.— Кожна держава переживає сама в собі всі стадії поступу, сама перетравлює їх. Згадаймо історію: який абсолютизм панував по всій Європі і що бачимо тепер. Де становище селян було найгіршим, як не у Франції за панування Людовіка XVI; сама Франція скинула короля, утворила конвент і оголосила безсмертні слова — братерство, рівність, воля. Народи ростуть, а з ними разом зроста і соціальна правда, і які б не були міцні кайдани, — вона подолає їх. Польща єдина у всій Європі не знала самовладдя. Нам закидають завжди олігархію шляхетства. Вірно. Але й цією олігархією було вже визнано «права людини».

— Людини шляхетського стану, — завважив я.

Броніслава не спускала очей з князя, тепер вона перевела свої променисті очі на мене.

— Князь доводить, що Польща не відала абсолютизму, — провадив я далі, — згода, але з’єднаний з нею Люблінською унією жив нарід, що споконвіку знав лише вічовий уклад і керування громади, що визнавав рівність і волю для всіх, в Запорозькій Січі далеко ще до французької революції оголосив безсмертні принципи братерства, рівності й волі.

Стара козацька кров закипіла в мені, очі спалахнули.

— І Польща…

— Так, Польща не зрозуміла історичної хвилини, — перебив мене князь, — Польща не пішла поруч з вільним козацьким народом… Правда. То незагойна рана, непоквитована помилка. Повстання Богдана Хмельницького стало початком кінця старої Польщі. Але те, що було, — минуло. Історія учить народи. Нова Польща не ворог, а друг вільного козацького народу, друг волі, — те засвідчили кров’ю своєю польські легіони. Пане ротмістр, хіба в повстанні декабристів не брали участі поляки? І як тяжко покарано їх за те! Хіба не шукали поляки єднання з українцями? Для цього й закладено було в Києві масонську ложу «об’єднаних слов’ян»? Хто перший згадав за права українського народу на нараді декабристів у Василькові? Поляк Падура. Ми мали зв’язки з Лукашевичем і з іншими, — не хочу називати їхніх фамілій, — розуміючи, що в поляків і в українців тепер один спільний шлях. І коли ми винні перед українським народом, москалеві ми не завинили нічим. Вже ж не через поневолення селян взялася Катерина до Польщі.

Стефан спалахнув, сині очі зробилися темними.

— Завоювання країни, — то право військової перемоги, але паювання держави по змові з сусідами без вибуху гармати, без пролиття крові, — то є ганебний грабунок і рано чи пізно, але він впаде на голови хижаків.

Я не протестував: тому була правда.

Стефан глибоко перевів дух, він опанував своє хвилювання і провадив далі спокійніше.

— Так, Олександр Перший відродив Польщу, і ми повинні були вдячні йому за те, але він відродив тільки ймення Польщі, а саме ймення ще не творить держави і нації. Олександр дав Польщі конституцію…

— На столі лежала конституція, а під столом батіг, — навела графиня слова Бадені.

— Батіг, — проказав за нею і Стефан.— Даруйте мені, я хочу бути об’єктивним, але всі ті обіцянки імператорові незабаром звелися на фікцію. Сейм зібрався за п’ятнадцять років тільки чотири рази, Росія залишила за собою повну волю щодо укладу бюджету Польщі, цензура, утиски, страшні репресії, порушення конституції на кожнім кроці і нарешті поводження цесаревича, що переніс до нас московський деспотизм, довершили все.

Я мовчав, — я знав, тому була правда.

— Все те терпіли ми, поки живий був Олександр, але Олександр умер, престол російський посів Микола Перший. Принципи Миколи Першого відомі всім. Конституція Польщі була йому ножем в серці, і швидко поляки переконалися, що за словом «конституція» ховалося бажання знищити націю, повернути її в рабів, всіма засобами, якими володіє деспотичний уряд, згасити в ній жадобу волі, стерти всі ознаки національної і людської гідності.

Я глянув на Броніславу: сповідь Стефанова хвилювала її.

— Але ми ще терпіли і присяги не ламали. Почали циркулювати чутки про війну, скеровану проти вільної Франції. Далі прийшов офіціальний наказ польській армії готуватись до походу. Всі матеріальні засоби нації мали бути витрачені на цю війну, а на місце нашої армії мала прийти і осісти в Польщі російська армія. І ми, що стільки років билися під прапорами волі, мусили іти і касувати волю Франції й Бельгії! Що б тоді залишилося з нашої конституції?? Ні!! Найсвятіші умови додержуються лише доти, доки їх шанують обопільно укладчики умови. Цей наказ був знищенням нашої конституції, — він зняв з поляків повин присяги, а слова Миколи, що «перший гарматний постріл з нашого боку буде гаслом до цілковитого знищення Польщі», — урвали останню надію на справедливість. Єдиним засобом, яким могли поляки боронити свою конституцію, — була польська армія. Нарід польський оголосив свою незалежність. Я поклав на терези інтереси мого народу і інтереси російського імператора, — і добув шаблю за волю мого народу. Судіть мене тепер, але бунтарем я не вважаю себе.

Стефан скінчив, він був схвильований і важко дихав. Броніслава мовчала, вона чекала мого слова; обличчя зашарілось легким рум’янцем, темні очі дивились гостро з-під чорних брів.

Я сам був схвильований: сказати по правді, я заздрив Стефанові. Він горів мов смолоскип серед темної ночі. Хижий вітер міг щохвилини загасити його, але тим часом він боровся з пітьмою, полум’я звивалось і сипало горючими іскрами в чорну безодню ночі.

Високе полум’я одчаю!

Я простягнув Стефанові руку.

— Як офіцер, вітаю вас, — сказав я.

Він гаряче стиснув мою руку.

— Але як козак, як українець маю багато чого закинути вам.

— Що саме?

— Не будемо згадувати минулого: ви самі визнаєте його помилки, — діти не відповідають за батьків… Тепер Польща повстала за свою незалежність, — то є святе право нації, я визнаю його. Але Польща вимагає приєднання до своєї території Волині, Поділля, Київщини. Чи ж це польська територія, польський нарід? Яке минуле, яку мову, яку віру визнає цей нарід? Чи ж то один рік гриміли тут шаблі й лилась кров козацька за свою незалежність? Нація, що повстала за своє право, повинна поважати й право другої нації, а не йти шляхом деспотичних монархій, що нищать вільні народи, аби збільшити свою територію.

Стефан трохи зашарівсь, але глянув мені просто в очі і одкинув хвилясте волосся з чола.

— Так, пане ротмістр, ваша правда: ми українські поляки, дідичі цього краю, знаємо добре це. Це територія України, це український нарід, але й ми посідали ці землі з предковічних часів. Пан ротмістр скаже мені, що багато наших родин українського походження, — то правда ruthenae, national polones[4]. Що ж, коли людина вживалася національною культурою другого народу, вона стає членом його. Але далі з тим! Нас тут жменя, ми не одбираємо в українського народу права на волю й на землю. Але, пане ротмістр, будемо щирі, — під чиєю владою буде йому краще: під владою деспотичних російських царів чи під владою нової вільної Польщі? Сейм Варшавський з перших днів революції постановив — воля і земля селянам.

— Але закона того не затверджено ще й досі.

— Коли гримлять ворожі гармати під стінами міста, тоді не час видавати закони, але що Польща, перша і єдина з усієї Росії, ішла до знесення кріпацтва…

— Князь забуває двадцять шосте грудня.

— О, ні, — скрикнув Стефан, — не забуду ніколи! Шляхетні тіні декабристів житимуть завжди в серці кожного поляка. Але вони не мали під собою ґрунту: то була зграя надхмарних орлів. Польща повстала уся.

— І повстала не тільки за себе, повстала за право людини взагалі, — додала з запалом Броніслава, її глибокий голос затремтів, мов струна.— Вільна і незалежна Польща, смерть деспотичної Росії, нам і Європі воля, і кінець пануванню деспота Миколи, що хоче запровадити скрізь кріпацтво і абсолютизм. І тому кожен поляк, що вмирав на полі січі, знає, що, коли він і не врятує отчизни, — все ж трупом своїм заступить шлях переможному деспотизмові!

Князь глянув на неї, — в очах його засяяв захват.

— Так, Броніслава каже правду: перемога Польщі підбила б ставки російського деспотизму і тоді двадцять шосте грудня сколихнуло б весь край, і вільні народи порозумілися б братерськи: не історичні кордони, кордони національні стали б на варті всіх вільних країн.

Наша розмова кипіла і грала, мов молоде вино.

Я дививсь на них обох: чи знайшлася б дівчина, щоб не закохалася в Стефана, чи одшукався б хоч один юнак, що не закохався б у Броніславу, а я дивився на них: сам молодий, хороший, чужий їхньому щастю, і груди мої підносилися від захвату. О, молодість, молодість! Тільки ти даруєш людям ці бездоганні, лицарські почуття.

Годинник видзвонив дванадцять, коли ми, розпалені вином і розмовою, попідводились з місць. Ми розсталися друзями. Графиня запросила мене приходити на вечерю. Я подякував, попрощавсь і вийшов з кімнати.

В голові моїй, в серці, в грудях буяла буря.

Я кинувся в ліжко; думки окрилили мене, а з-під шумування цих хвиль-думок підіймалася чорною скелею гостра й холодна думка: розстріл, розстріл, розстріл…

Що роблю, що зачинаю?! Я, офіцер російської армії, під час війни переховую інсургентів, обіцяю їм допомогу?!

Та серце не слухало розсуду.

Сьогодні ввечері не згадувалось і словом про перехід австрійського кордону, але Броніслава чекала мого слова, я знав, я відчував це. Нарешті темна заслона сну приголомшила мої розбурхані почуття.

Цілий день блукав я з рушницею в лісі, обмірковуючи план рятунку.

Вже сонце черкнулося золотою скибкою крайнеба, червленим золотом заграли вікна палацу, коли я увійшов до парку.

Тихі, сумні звуки арфи долинули до мене. Вона грає і виливає свою журбу. Чого ж такі сумні ці звуки, чого так ридає арфа?

Зачарований мелодією, я мимохіть подався, мов гадюка індуських лісів, на звуки сопілки факіра. Вона сиділа біля вікна… Вона дивилась на сонце, прощалась з ним, як і з своїм життям. Я зійшов стежкою на гору і зупинивсь… Наді мною зносився білий павільйон… вікно було розчинене… біля вікна жіночий силует… Я глянув і побачив високий гриф арфи, нахилену тонку, білу шию і пишну зачіску чорного, як воронове крило[5], волосся…

 

 


[1] Куверт — комплект столового посуду для однієї особи.

[2] Віденський конгрес (1814—15) відбувся після поразки наполеонівської армії у війні проти військової коаліції європейських держав

[3] 24 L’esclavage est aboli — рабство скасоване (фр.).

[4] Ruthеnае, national polones — ругенець, польської нації (латин.).

[5] Так в автографі.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.