Діамантовий перстень-5

V

Коли я прокинувся вранці, в голові моїй був вже готовий план. Я мусив виявити тайну лісової пущі, і я знав, як це зробити. Хутко одягнувся, оглянув пістоля, заклав кобуру, причепив шаблю і, коли Франц під час сніданку прибирав з столу посуд, сказав Гончаренкові, що піду на село, і о дванадцятій годині вийшов з кімнати. Трезора не взяв з собою.

Ввійшов у парк і вже добре знаною мені хвірткою вийшов у ліс. Ще було рано. Я подався в гущавину і ліг під деревом. День був сонячний, теплий, між гілок, проти сонця, тріпотіло «бабине літо». Разів зо два вистрибував на стежку зайчик і, побачивши мене, заклав вуха на спину і подавсь навтіки.

А старий казав, що в лісі немає дичини, — згадалось мені чомусь упевнення Францове. Нетерпіння пекло мене, раз по раз я дививсь на годинника, та стрілка, здавалось, не хтіла рухатись сьогодні. Нарешті стрілка стала на двох, наближалась та година. Ще було трохи зарано, але мені треба було раніше й почати. Я вийшов на стежку, одійшов і, коли вже був недалеко від повороту в яр, заспівав дзвінко і голосно:

— Ой, дівчина по гриби ходила…

Пісня покотилася лісом… далі і далі.

Ось я дійшов до дуба з заламленою гіллякою. Мій знак був тут. Я повернув в чагарник. Все так, все так. Он ліворуч висить на гілці пояс, я залишив його на тому самому місці… он стежка в яр… Я почав спускатися, голосно виспівуючи: «Я ж думала, що дуб зелененький…» Перейшов кладку і почав збиратися на гору. Серце в мене колотилося, що буде далі? Після пісні я почув вчорашні три глухих удари, наче деревом об дерево. Ось і липа, я оглянувсь, недалечко біля стовбура і лежав важенький дрючок. А, це ним, мабуть, він і бив по стовбурові. Я взяв дрючка і вдарив тричі по липі, а сам одстрибнув і сховавсь за сусіднього дуба. Серце так колотилося, що, здавалося, щось перехоплювало дихання. І враз я почув, як в липі, в самій липі щось заворушилося. Я прикипів до землі і здушив рукою пістоля. Так, в липі, щось заворушилось, щось совалось… Що це? Сон, дійсність?!

З дупла липи висунулась рука, потім голова, плечі й нарешті ціла постать, — це був молодий хлопець! Він хутко став на гілку, з однієї на другу і, мов по сходах, спустився на землю просто проти того місця, де заховався я.

Тепер я міг роздивитись його. То був не хлопець, а молодий шляхтич, знати те було і з обличчя, і з постаті його. Коли натура хтіла створити бездоганного красеня, — вона свого досягла. Невідомий був високий, стрункого стану; біле обличчя, високе чоло, хвилясте русяве волосся, темно-сині очі з-під соболиних брів, — таких очей я не бачив ніколи, темні вуса, шляхетні риси і надзвичайно біла шкіра, здавалось, вона просвічувала, і видно було, як грала під нею кожна жилка. Але то не була випещена краса: в обличчі, в рухах його почувались рішучість, завзяття. Одягнений він був просто: синя чумарка з срібними ґудзиками, підперезана дорогим слуцьким поясом, високі чоботи, за поясом пістоль, при боці шабля.

Він здивовано озирнувсь навколо.

Я піймав чуйним вухом здалеку звуки знайомої пісні. Не можна було гаяти й хвилини: поки той другий не надійде, сили в нас були рівні.

Я вийшов з-за дерева.

Коли б блискавка впала перед незнайомим, не так би він остовпів, як в ту хвилину, що побачив мене! Обличчя його враз спалахнуло.

— Зрада! — скрикнув він і вихопив шаблю.

— Стійте! — крикнув я, — сховайте шаблю і відповідайте зараз, що робили там в дереві і чого ви ховаєтесь в лісі?!

— Не маю охоти відповідати. Коли пан ротмістр вміє так добре битись на шаблях, як нишпорити по лісах і виявляти чужу таїну, — прошу добути шаблю, це моя відповідь шпигунові.

Образа вдарила мене в обличчя. Я вирвав шаблю і задзвеніла криця. Невідомий бився з запалом, завзято, я не гірше. Мій ефес боронив мені руку, шабля невідомого не мала цього прикриття, і я вже зачепив його раз по руці. В розпалі герцю ми й не постерегли, що пісня наближалася все ближче й ближче, що вона раптом урвалась, що якась постать, загорнена в темного плаща, хутко збігла на гору.

Тільки несвітський крик привів нас до пам’яті, просто межи нас стояла постать в темному плащі, від швидкого руху відлога спала з її голови, плащ скотився з плечей. один наш рух, — і ми б пройняли її шаблями. Мимоволі шаблі впали нам з рук. Я глянув — і остовпів.

Не дівчина, не хлопець — це була молода графиня в своїй чорній сукні-жалобі.

Боже! Яка вона була гарна! Бліда, як мармур, а очі сірі здавались тепер чорними, мов агат.

— На Бога, — скрикнула вона по-польськи, — Стефан, цо то?!.— і звернулась до мене: — Пан ротмістр, яким чином?..— вона не доказала…

— Прошу графиню одійти набік, — озвався шляхтич, — і дати мені змогу закінчити справу з москалем.— В голосі його задзвеніло стільки презирства, що я спалахнув од гніву.

— Не з москалем, а з козаком! — скрикнув я, хапаючись за шаблю, — і козак не дарує образи!

Слово «козак» якось дивно вразило шляхтича, він зробив крок назад, глянув не мене і відповів спокійніше:

— Козак не робить засідки, а б’є ворога в одкритому бої.

— Я ротмістр лейб-гвардії кірасирського полку, — одповів я гордо, — моє завдання арештувати князя Порецького, що переховується в цих лісах, я виконую свій повин, а коли пан!..

Шляхтич спалахнув.

— Я князь Порецький, — одказав він зухвало, — князь Порецький не ховається від московського війська, але не дасться йому в руки живим. Прошу пана ротмістра взяти шаблю.

Ми схрестили леза.

— На Бога! — скрикнула графиня, і в її голосі вчулося стільки благання, стільки шаленого почуття, що я мимоволі спустив леза. Вона знов стояла межи нас бліда, схвильована.

— Стефан, на тобі кров! Тож не можна з пораненим битись! — скрикнула вона з одчаєм, звертаючись, власне, до мене.

Я глянув на князя: справді, я добре зачепив його праву руку, кров густо спливала.

Власне, мою образу було вже змито кров’ю. Я всунув шаблю в шабельтаса[1]. Непогамовні почуття і думки хвилювали мене, серце ходором ходило в грудях.

Князь стояв переді мною блідий, але рішучий; графиня перев’язувала йому руку.

— Броніславо, — сказав він, коли вона закінчила, — тепер лишіть нас, то річ лицарська, і знову взявся до шаблі.

— Ні, — одказав я, — я битись більше не буду. Правда, я вистежив чужу таїну, але я й залишаю її вам непорушною, залишайтесь там, де ви отаборились, — таїни вашого притулку не вирве з вуст моїх ніхто, а в тім — порукою вам слово козацьке.

Я повернувся і почав хутко спускатися в яр, не оглядаючись назад. Мої слова, знати, теж ошарашили їх, бо ніхто не відповів мені й слова.

Я йшов хутко, не бачачи нічого. В голові стукало, серце колотилось, думки набігали, мов хвилі розколисаного моря.

Що я зробив? Що вчинив? Найгірший злочин з боку службового повину і чесний вчинок з розуміння людяності! Хто він їй, хто вона йому? Як було не озватись серцем на цей жіночий крик, повний такого нестерпного розпачу?

Я не знав, як дійшов до кімнати, як впав в кріселко, але вигляд мій був, мабуть, дуже схвильований, бо й Гончаренко, не насмілюючись питати, поглядав на мене непевним оком.

«Що буде далі?» — запитував я сам себе і не знаходив відповіді.

Франц приніс обід, я майже не доторкнувся до нього. Я не йшов і до бібліотеки. Прийшов вахмістр: я розвіяно слухав його… не дав жодного наказу на завтра. Він поклав біля мене листа з дому… я й не глянув на нього… Я чекав, чого й сам не знав. Але чекав напружено, уперто.

О восьмій годині хтось стукнув в двері, Франц ввійшов і подав мені на срібній таці листа з гербом графів Ружмайло. Я розірвав конверта: мене запрошували до бібліотеки, підписано було — графиня Броніслава Ружмайло.

— Зараз буду, — одказав я Францеві. Франц вклонився і вийшов з кімнати.

Я підійшов до дзеркала, оглянув себе, поправив волосся, вуса і хутко вийшов.

Як стукало моє серце, коли я взявся за знайомі вже дверцята і переступив порога бібліотеки.

Вона була вже там, стояла при столі, чекаючи на мене. Я вклонився. Вона пішла мені назустріч і простягнула обидві руки. Я з великою пошаною поцілував ці руки і стояв, очікуючи її слова.

— Пане ротмістре, — почала вона, — прийміть мою щиру подяку. Я знаю пана, як людину шляхетної душі і вірю панському слову.

Я вклонився.

— Тому я мушу сказати панові всю правду: князь Стефан Порецький мій наречений.

— Наречений? — слово зірвалось мимоволі з моїх вуст. Я глянув на Броніславу, легенька рожева тінь пойняла її обличчя.

— Мій наречений, — проказала ще раз вона і опустила під моїм поглядом очі.

Упала маленька пауза.

— Прошу сідати, — озвалась знову Броніслава, показуючи на кріселко біля каміна. Вона сіла, і я сів проти неї.

— Хай пан ротмістр не подума, — почала вона знову, — що сьогодні керувала мною жіноча кволість! Так, князь Порецький мій наречений, але він має ще другу наречену — отчизну. Нас заручено ще з дитячих років, та не нареченого боронила я, я боронила поляка, здатного носити зброю. Коли Стефан вмре за отчизну, він виконає свій повин і я вмру з ним разом, але гинути в московській неволі, в кайданах, в каторзі, в Сибіру — то річ неможлива… для мене й для нього.— Вона помовчала схвильовано, силкуючись приголомшити свою схвильованість.

Я теж дивився на неї, зрушений і схвильований: «отчизно», «отчизні»… А отчизна вже лежала трупом, розшарпаним російськими орлами.

— Коли Стефан сховався там, — хай не думає пан ротмістр, що то було з ляку перед російським військом. Стефан стояв на чолі трьохтисячного полку. Коли б генерал Дверницький прийшов на Поділля — все б закипіло навколо. Але ми залишились самі… проте пан ротмістр знає, які Стефан мав сутички з російським військом.

Я нахилив голову, я знав справді завзяті князеві витівки.

— Але на спільній раді постановили всі, — провадила вона далі, — перебиратися через австрійський кордон, щоб приєднатися до «Царства». Стефан керував всім, він мусив переїхати зі мною останнім. Ми не розрахували часу, — ви прийшли з вашим полком. Стефан побоявся наражати мене на небезпеку і залишивсь переждати, щоб разом зі мною…

— Але куди і по що? — завважив я тихо.— Після того вдару, що впав знову на Польщу?

Броніслава спалахнула.

— Польща була завжди тим кременем, з якого вдар добував іскру.

— Так, але на цей час справу вже майже покінчено…

— Нам знайдеться місце серед рідних могил.

Слова її прозвучали глухо й рішуче. Я глянув на неї: тонкі брови зібрались в грізну лінію, очі втопила в жар… тепле одсяйво падало на її обличчя і грало на темному золоті кіс.

Ми замовкли.

— Пан ротмістр не розуміє того почуття, — заговорила вона знову, і голос її зазвучав тепер м’яко і сумно, — що найбезталанніша отчизна викликає в серці найбільше жалю. Польща повстала, щоб повернути собі незалежність, щоб визволитись з рук тирана, що потоптав і в своїй країні волю і хтів зробити те і в Польщі. Даруйте, пане ротмістре, що я в вашій присутності так висловлююсь про вашого государя, але козакові, як і полякові, однаково ненависне ярмо московських царів, і ми, поляки, швидше загинемо всі, ніж підемо москалеві на ласку.

Знову в голосі її забриніла незламна сила.

— Але, — завважив я, — графине, я сам військовий і не тікав ніколи з січі, проте, коли такі нерівні сили…

— Коли судилося нам всім умерти на полі січі, — перебила вона мене, — чи то ж не щастя вмерти і не бачити того горя, що впаде на нашу отчизну?

І це казала молода дівчина, хороша, багата, на самому світанні життя? Я дивився на неї зачарованим поглядом… Вона того не постерегала, вона поринула в свої думки.

Годинник цокав срібним дзвоном, одміряв швидколетючі хвилини життя.

— Пане ротмістре, — заговорила знову Броніслава і звела на мене свої сірі променисті очі. Тепер юна дивилась на мене з ласкою, з благанням, а голос її звучав так чуло, так ніжно, що, здається, міг би пройняти і кремінь, — я знаю пана ротмістра і знаю, яке в пана шляхетне серце… допоможіть нам…

— Допомогти?.. Чим можу я?

— Допоможіть нам перейти австрійський кордон…

— Я, — я встав з місця, — офіцер російської армії, допомагати інсургентам?..— Я не розумів… я починав втрачати розум…

— О, я знаю, — провадила вона далі, не зводячи з мене очей, — що то вважається за злочинство проти обов’язку і честі офіцерової. Але ні, немає в цьому вчинкові безчестя.

Коли поляки повстали за свою волю, вони тим повстали й за волю всіх підлеглих тиранові народів. Що таке обов’язок служби? Покора чужому самодержавному монархові? Ні, найперше обов’язок людини — покора законам честі, а вони кажуть нам: «Повага й допомога всім тим, що добули шаблі за волю».

Її очі горіли, обличчя палало.

— Пан ротмістр козак, українець, а Україна пам’ятає добре московських царів!

Слова дівчини схвилювали мене; щось давнє, правічне сколихнулося в душі: козак, українець… Вона, полячка, нагадує мені про це? Чи ж я забув? Мабуть, кров Лисенка-Вовгури зашуміла в голові.

— Ми прохаємо пана ротмістра як офіцера, як українця помогти нам перейти кордон і дати нам вмерти там, де вмирають за отчизну поляки.

Вона простягнула мені руку, я підніс її до вуст.

— Графине, — заговорив я, — я не можу дати вам зараз відповіді, все це так несподівано встало переді мною, але даю вам слово, я поміркую і зроблю все можливе, щоб допомогти вам перейти кордон і не вмерти, а жити для вашої отчизни.

— О, дякую, дякую! — сумна усмішка засяяла в її очах.

— А поки що, — додав я, — коли панство певне своїх слуг, — прошу князя вернутися до рідної господи.

— О, дякую панові ще раз!

Вона підвелась, я вклонився ще раз і вийшов з хати.

Що я почув? Той, хто мав двадцять сім років, хто жив в добу високого романтизму, в часи, коли по всій Європі закипала революція, коли поляки, ірландці, греки добували шаблі за свою незалежність, коли слова «нація» і «отчизна» палали над нами, той зрозуміє ту бурю, що закипіла в моїй душі.

Я увійшов до своєї кімнати. Гончаренко спав, вогонь вже погас.

Я впав в крісло.

Чи я кохав її? Ні, це не було кохання, бо жодної рвії не почував я, згадуючи поруч неї прекрасну постать князя. Це був якийсь захват, гарячий і високий, що охоплює нас перед величним твором мистецтва.

Її героїзм і патріотизм чарували мене. Я почував себе сп’янілим. Думки кружляли вогненним колом круг моєї голови. І що таке це почуття патріотизму, звідки зроста воно, чим наставляє волю!? Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, — все, все віддає, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну?

«Отчизна». В її вустах це слово не було звуком порожнім, я розумів, що в нім було її життя.

Я пообіцяв допомогти їм. Слово зірвалось: воно мусило бути додержаним. Але чим загрожувало воно мені? В ту хвилину я не думав про це. Та чому ж я, українець, взявся допомогати їм, ризикуючи власним життям? Хіба між нами й ляхами не було в минулому рахунків? Тому що героїзм сам собою захоплює людину незалежно від того, чого і за що виявля вона його. Вони ішли боротись за волю, — я мусів допомогти їм.

Я провів рукою по чолі і глибоко зітхнув, погляд мій впав на листа, задрукованого сургучем… А, лист з дому, я й не прочитав його досі. Я розірвав печатку і добув листа. Це був лист від матері, великі літери, що бігли завжди навскоси по паперу, благословення, молитви за моє здоров’я, далі радість з приводу того, що вже приборкано негідних бунтарів, що наважились повстати проти «государя імператора», а далі, і то найбільша частина листа, подробиці про наші господарські справи: про оброчних, винокурню, гути, про врожай, про продаж овечої вовни на ярмарку. З-за цих рядків я побачив постать своєї матері, ще не старої жінки в білому чіпці, завжди з ключами, завжди заклопотаної, в розмовах з прикажчиком, виряджаючи фури на ярмарок, чумацькі валки по сіль. По батьківській смерті вона сама взялась до господарства, і, правду кажучи, воно пішло за її господарювання краще, як за батькового. Її завданням було одно: набути добра. А хіба вона не знала минулого своїх дідів? Ге, ні! Матінка дуже хизувалася своїм родом: «бунчуковими», «підскарбіями», «генеральними обозними». Вона пам’ятала всіх родичів аж до п’ятого коліна. Але на тім і кінчився її патріотизм. І я перенісся думкою до своєї Полтавщини… Панські будинки, повні всякого добра, ситі господарі, задоволені своїм дворянством і горді своїми орденами. Ге! Вони теж не забули своїх дідів. Де там! Гетьманські грамоти були приховані в кожного, не в одного й дідівська шабля висіла на почесному місці в кабінеті, але щоб їм спало на думку підняти повстання! Ніколи. Земелька добра, і душі колишніх вільних козаків прив’язали міцно до «благочестивейшего, самодержавнейшего і великего».

Обурення і відраза охопили мене. Так, завмерло слово. Але хтось інший напише на своїм прапорі — і воно оживе.

В кінці материного листа стояла ще приписочка, що Варенька Сотниченко вітає мене. Це була дочка нашого сусіда: пухлесенька весела панночка з темними косами, карими очима й маленькими ручками й ніжками. Вона добре співала романси, балакала по-французьки, вишивала бісером і шовками, любила господарство і була одиначкою в батька, а землі їхні межували з нашими. Може, це останнє й було причиною великої симпатії матері до Вареньки. Хоч і поза тим, вона була весела, безжурна, реготушка, володіла своїми очима, як добрий «наводчик» гарматою, рідко коли давала «переліт» або «недоліт». Вся terre a terre[2]. І тепер обіч з образом Броніслави встав в моїй уяві цей образ, і серце стислося. Вона могла колись подобатись мені?!

Я впав на ліжко. Думки били у голову, як хвилі об дамбу. Як допомогти, що вигадати? Ще оформленого плану не було… Я заснув уже пізно, і сни мені приснилися мутні, невиразні, страшні.

 


[1] Шабельтас — ремінь, на якому носили шаблю.

[2] Terre a terre — приземлена (фр.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.