Діамантовий перстень-3

ІІІ

Прокинувся я пізно, ще враження вчорашні не встали ясно в голові, але буйні пестощі Трезорові одразу розвіяли сон. Крізь віконниці пробивався світ, я скочив і розчинив їх. Вже був пізній ранок, сірий, ніжний осінній день простелився над парком, він не був похмурий, тільки сумовитий, бо там, за хмарами, почувалось сонце. В очі мені кинулись одразу ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Тепер, вдень, і сад, і парк визирали ще краще, як вчора. Листя ще не злетіло з дерев, але осінь вже торкнулася їх своїм пензлем. Купи зелених дерев, багряних кленів здіймалися на зеленому тлі парку і здавалися кавалками дорогої парчі, кинутої на темний килим.

Пам’ятаючи запросини молодої господарки, я схотів щонайшвидше оглянути і сад, і парк.

— Гончаренко! — гукнув я.

— Тут, — озвавсь Гончаренко, — все готове.

Справді, чоботи мої вже блищали, мов чорне дзеркало, одежа лежала біля ліжка витрушена, перечищена. Я хутко одягнувся, поголився; Гончаренко вилив на мене два відра холодної води. Тільки-но туалет мій було закінчено, як в двері хтось постукав — і до хати з низьким поклоном увійшов Франц, в руках він тримав велику срібну тацю з сніданком і кавою. Поставив все на стіл, запитав мене, чи не буде якого наказу і на яку годину подати обід, і з низьким поклоном вийшов з хати.

Рішуче, це починало нагадувати казку з тисячі й однієї ночі!

— Стараються, — завважив саркастично Гончаренко, коли двері за лакеєм зачинилися.

Я поснідав, подививсь на годинника, — була десята година.

— Ну, — сказав я, беручи фуражку, — піду огляну парк та ще спущуся в село, подивлюсь, як там поручик Турута.

— Ваше високоблагородіє, може б, коня. Хто їх знає.

— Ну, — всміхнувсь я, — тобі вже за кожним кущем ввижаються повстанці, ранок добрий, я хочу пройтися.

Я причепив шаблю, заклав у кобуру пістолета і вийшов з кімнати. Через залізну ґратчасту хвірточку я вийшов у сад і пішов посипаною піском стежкою, це була алея троянд. Високі, підрізані, мов маленькі деревця, рожеві, білі, червоні, темні, майже чорні. Знати було, що господарі кохаються в трояндах. Алея закінчилася на широкій зеленій полонині, вона розстелялася килимом перед головним корпусом, по берегах її були розкидані розкішні квітники, а посередині стояли дві величезні лапаті темно-зелені ялинки. Я глянув на вікна палацу, вони всі були зачинені, за темним склом не видно було нічого. Я пішов далі, садок переходив в парк. рівні широкі алеї, зелене склепіння переплетених вгорі гілок. Під ногами тихо зашамотіло зів’яле листя. Я йшов далі, тиша й елегія задуманого осіннього дня лащились до мене… Веселе дзюрчання вивело мене з задуми, срібний балакучий струмок перерізував парк, легенький, мов сплетений з мережива, місток перекинувсь через нього. Я перейшов на той бік мосту і пішов понад берегом струмка. Щодалі він ставав ширший, незабаром я дійшов до великої запруди, струмок розлився в чистий ставочок. Серед ставка, на маленькому острівці, був зложений з сірого каміння грот, маленьке човенце гойдалося при березі. Я пішов далі, річечка випливала й далі з ставка, тільки тепер вона стала ширшою й спокійнішою; парк одійшов, зелена оксамитна полонина розіслалася навколо, я зробив ще кілька кроків, повернув за річкою і враз побачив на горі, огорненій з трьох боків темною опанчею парку, легкий білий павільйон, він весь складався з вікон та колон і, здавалось, світився наскрізь. Користуючись з ласкавого запрошення молодої господині, я піднявся вгору, щоб оглянути павільйон. Крута стежка вела до нього, я зійшов і ступив на широкі білі мармурові сходи, вони закінчувалися невеличкою терасою перед вхідними дверима; по боках тераси стояли статуї Афіни й Діани і мов запрошували гостя зайти до білої пречистої оселі, але двері її були зачинені. Я спинився на терасі, щоб поглянути довкола. Краєвид був надзвичайно гарний: хвилясті поли парку збігали з гори, перед терасою просто зеленіли луги, блищав струмок, за ним здалеку видно було шпилі і дахи палацу, ліворуч синів ліс, праворуч розстелилися поля. Було гарно, широко, вільно… Я повернувся, щоб спуститися, і враз двері павільйону, досі зачинені, тихо розчинилися. Я мимоволі зробив крок назад — там був хтось… можуть подумати, що я підглядав. Кров прилила мені до обличчя… Але все було тихо… глянув, — крізь двері було видно середину павільйону — там не було нікого.

Кімнату було прибрано надзвичайно фантастично, на підлозі лежала чудова ведмежа шкура, турецьку отоманку вкривав персидський килим. Біля вікна, що виходило на захід, стояв стілець з високою спинкою, а біля нього стояла визолочена арфа. Це був чийсь улюблений куточок і в вечірній час, коли сідало сонце…, але я хутко повернувсь, щоб спуститися зі сходів, і в ту ж мить двері тихо повернулись і зачинились, наче хто причинив їх зсередини рукою. Я зрозумів: я надушив ногою механізм, що зачиняв і одчиняв їх, це нагадало мені чудову Аркадію князя Радзівілла. Я спустився зі сходів і повернув назад.

Парк і сад були чудові, але порожні, — скрізь ні духу, а в мене десь глибоко була надія зустріти кого-небудь. Я повернув знов до палацу і вийшов через тополину алею на широкий шлях, що вів до села.

Село було недалеко, графська садиба була на високій горі, а воно розкинулося поміж двох гір.

Біля конов’язу я побачив багато наших кірасирів, розпитав їх, де стоїть поручик Турута. Мені сказали, що він став на стації. Один з кірасирів пішов зі мною. Село було дуже гарне, воно розкинулось по згір’ях гір. З зелених садків так привітно виглядали білі хустини хаток. При кінці села з-за високих осокорів визирала маленька церква з похилою дзвіничкою. Ми підійшли до неї, тут біля цвинтаря й тулилася панотцева садиба, ближче до річки, «щоб капуста родила». Я відчинив ворота і увійшов на зелене дворище й одразу побачив Туруту. Він сидів на ґаночку і курив люльку. Серед двору стояла молода гарненька дівчина. Ціла юрба курей, качок, гусей оточувала її. Дівчина кидала з миски зерно й кавалочки хліба у галасливу юрбу, і там, де вони падали, одразу здіймався ґвалт на всіх курячих, гусячих і качиних мовах. Дівчина, сміючись, умовляла двокрилих розбишак, але вони не слухали її, штовхалися, видирали одне в одного більші кавалочки, похапцем глитали їх і знову кидались в бій.

Ця жвава сценка десь притягла всю увагу Турути, що він постеріг мене тільки тоді, коли я увійшов у дворище і два кудлаї кинулись з лютим гавканням мені назустріч.

— Но-но! Лисенко, здоров! Ну, як ти влаштувавсь? — закричав він мені радісно назустріч.— Сірко, Бровко, назад!

Собаки аж запінились, кидаючись до мене.

Молода дівчина вся зашарілась, але схопила лозину і кинулась на собак. Собаки з глухим гарчанням одбігли до плоту. Я вийшов на ганок. Дівчина хутко побігла назад і зникла в низеньких дверях будинку з другого кінця, що вели, мабуть, до пекарні.

— Ну, сідай, — посадив мене біля себе Турута, — розкажи, як ти там в високих палатах, а мені чудово — бідно, але чисто, привітно, люди — душа! Панотче, панотче! — гукнув він в сіни.— А йдіть сюди, вітайте же гостя!

В сінях почулися кроки, і на двері вийшов старенький панотець, невисокий, похилий, з сивим волоссям, яке він тепер старанно розправляв лівою рукою, а правою застібав убогий, домашнього полотна підрясник, — знати, це був його парадний костюм. руки старого були темні, порепані, з натрудженими, мов мотузки, жилами, обличчя засмалене. Постать скорбна й смиренна. Блакитні очі дивились ласкаво.

— Вітайте, панотче, гостя; ротмістр Лисенко, — відрекомендував мене Турута.

Я вклонився.

— Дуже раді, дуже раді, — заговорив панотець, стоячи при дверях і кланяючись кілька разів, — просимо до господи, чим Бог послав.

— Ходім! — підхопив, підводячись, і Турута.— Наливки не гірш «токаю».

Я підвівся, не хтів ображати старенького панотця, а друге, сподівався довідатись в нього і про господарів, і про повстанців, і про князя Порецького, і про… багато про що. Ми ввійшли в низенькі сіні, а звідти в більшу кімнату. Темна, добре втерта олією підлога блищала, мов паркет, бездоганно білі стіни і стеля робили хатинку ясною, хоч крізь невеличкі вікна, запнуті зеленою гущавиною садка, лилося небагато світу. Попід стінами хатини були прибиті вузенькі килимочки — «коци», над вікнами висіли гаптовані рушники. Біля образів горіла лампада, спускавсь білий гаптований рушник, визирали з-за ікон васильки, м’ята і друге сухе зілля. В хаті стояв навіть диван з важкою дерев’яною спинкою і кілька таких самих стільців.

Ми посідали на диван, панотець підійшов до дверей і гукнув голосно:

— Паніматко, Тасю, маємо дорогого гостя.

— Зараз, зараз, панотче, — почулася відповідь.

Панотець підійшов до нас і примостився на дзиґлику.

— Стали на стацію в палаці? — запитав він мене, погладжуючи коліна.

— Так, — одказав я, — тільки мертве якесь дворище, ні слуг, ні собак, ні коней.

— Ох, ох! — зітхнув старий.— Мертве! А скільки там галасу й ґвалту бувало! Ге! Які полювання, які бали! Ходором гора ходила! розбіглися!

— А де ж сам господар палацу?

— Господар? Помер… — відповів якось зніяковіло панотець, — помер і син його, внук графині.

— Померли, — я всміхнувся, — кажіть, панотче, пішли з повстанцями і не вернулись.

— Хто його, хто його зна… — панотець зітхнув і розвів руками.

— А скажіть, панотче, хто це та молода панна при старій графині?

— Молода панна? Та це ж унучка графині, синова дочка, єдина тепер спадкоємиця всього Ружмайлова.

— Гм… А скажіть, панотче, багато тут збиралося повстанців?

— Не був там, на власні очі не бачив, — одмовив панотець, знов ухиляючись від щирої відповіді, — а люди казали — сила, в тисячу не вбереш!

— Де ж вони поділися?

— Гм, частина пішла, звісно, там вже, не знаю куди, а решта, як прийшла звістка, що військо наше знищило всіх, порозбігалися.

— Кажуть, що голова всього загону переховується в цих лісах?

— Хто його зна, хто його зна.

Мене здивував такий тон панотця, чи він боявся накликати на себе помсту панську, чи не хтів виказувати на них?

— А скажіть, панотче, як же ляхи ставились тут до нашої церкви, до віри православної…

— Ох, — зітхнув панотець.— Ох, трудно… — він помовчав і знов заговорив, сумно похитуючи головою.— Трудно. Про наших панів не скажу нічого, особливо як повернувся з Варшави молодий граф-онук. Що ж, мене і «ругою[1]» наділили, і «роковщини» не одбирають, і дровець дають, а на свята і гостинця… Та й скрізь оце перед тими роками легше стало… Як задумали пани збунтуватись, почали ніби задобрювати і селян, і духовних. А років перед десятьма що чинилося! Не леть єсть і глаголити! — він знову зітхнув і провадив далі жвавіше.— Все то за унію! Бачите, як з’єдналися Волинь та Поділля знову з Росією, почали з уніатів — колишніх православних — знов повертати до православної віри, синод те підтримував, справа пішла добре. Але ж пани озвірилися, почались гоніння Деоклетіянові[2], коней священицьких на свої польові роботи забирати почали, церковну «скарбону» усю забирали, останні свічі у церкви до домів своїх забирали, одбирали ґрунти, забороняли селянам роковщину давати, а з тієї роковщини тільки й живимося! Півкорця жита з хазяїна або п’ятнадцять снопів з півволоки забирали «очкове», той десятий вулик, що давав селянин панотцеві. В розсужденії нетерпеливістю своєю крайнє невинно угнєтали, ні проминали всяческія льсті. Були й такі хулителі, — провадив він, понижуючи голоса, — що і сану священицького не жалували, в темниці заходили, не такмо молодих, но і старців плітьми били, в брички запрягали і ієреїв, і протоієреїв, в сінях до стовпа прив’язували, в стайні примушували службу Божу правити, — він скорбно схилив голову.

Я дивився на цю сиву голову… Скільки над нею перекотилося лиха, і мимоволі в уяві встав розкішний білий павільйон, арфа…

Тим часом з сусідньої хати увійшли дві жінки, одна старенька, сухенька, з головою, пов’язаною темною шовковою хусткою, друга — молоденька, я зараз пізнав в ній дівчину, що годувала дробину, вона була дуже гарненька. Заплетені по-селянськи в дрібушечки коси стояли віночком круг її голови, біля вух в коси були заплетені червоні маки; біла сорочка геть-чисто вигаптувана чорним і по рукавах, і по грудях; кілька рядочків доброго намиста, червона спідничка, — своїм убранням вона мало відрізнялась від селянських подільських дівчат, але рум’яне, недосмалене личко одрізняло її від селянських дівчат; на щічці в молодої дівчини була маленька чорна плямочка, а біля вуст грали дві ямочки, і то надавало якусь особливу привітливість її любому молодому личку. Коли вона увійшла, Турута якось крякнув і пересунувсь на дивані. Я кинув на рожевого поручика швидким поглядом, чорнявенька «Хлоя[3]», знати, вже торкнулася м’якого Турутиного серця.

Паніматка застелила стола скатертиною грубого домашнього полотна, простелила біля нас довгого рушника, щоб було чим обтирати вуста й руки, а Тася поставила на стіл тарілки і пляшки. День був скоромний, на стіл поставили ковбасу, смаженю, пиріжки. Паніматка й Тася не сідали до столу, вони тільки подавали й прислуговували.

— Ну, панотче, а як ставилися селяни до повстання, — звернувся я знову до старого, — ми таки ловили їх в повстанських бандах; силою брали пани?

Панотець розвів руками:

— І силою і не силою. Звичайно, що нашому мужикові до їхньої панської Польщі? І там пече, і тут гаряче… Правда, доходили до нас чутки, що там, в Царстві Польськім, дали людям волю, та що мужикові та воля без землі! Як ні до чого рук прикласти — самою волею не заживишся. Ну, а тут, звісно, хоч ґрунти є, так панщина, рекрутчина, пани, економи. Тяжко, пане ротмістре, мужикові, ой тяжко! Отже, одколи почалася війна, пани ознаймили мужикам, що в Польщі буде знесене кріпацтво, що мужиків всіх наділено буде і ґрунтами, і садибами, що в Варшаві вже цього закона стверджено і що віру греко-російську буде забезпечено. Ну, й зашуміло по селах! Старі не вірили, пам’ятали колишнє, а молоді… Гай-гай. Самі, пане ротмістре, розумієте: веселіше з рушничкою конем вигравати, ніж воли поганяти. До того ж пани почали писати в козаки тих, що бралися до шабель. Зараз давали їм «вольні», складали заприсяжні листи, давали їх священикам переховувати по церквах.

— Заприсяжні листи? — здивувався я.

— Аякже, аякже. І в мене є такий, я його, як ока в лобі, бережу. Ось зараз покажу панам офіцерам.

Панотець встав і вийшов з хати. Ця невелика пауза дала можливість Туруті звернутися кількома беззмістовними словами до Тасі, але і від них все личко дівчини зашарілося, а карі оченята спустилися додолу.

З сусідньої хатини вийшов панотець, держачи в руці грубий аркуш паперу з чорною церковною печаткою.

— Ось і наш заприсяжний лист, дідича — власника села і нашої громади, — він подав мені листа, я з цікавістю взяв його. Це був дійсний документ, писаний польською мовою, початок був звичайний.

«Я, граф Ружмайло, власник і дідич села Ружмайлова, разом з громадою цього села обіцяємось і клянемося в нижченаведеному:

1) Ми, нижчепідписані, громада села Ружмайлова, іменем себе і дітей наших, пробуваючи під утиском деспотичного уряду російського, а пам’ятаючи добро, що ним ми користувалися, належачи до Польщі, нашої отчизни, присягаємо на вірність народові й урядові польському і за нарід польський і Польщу, отчизну нашу, будемо битися до останньої краплі крові, не жалуючи нічого з добр наших, ні дітей наших, ні нас самих.

2) Тим часом, поки буде затверджено остаточну умову між дідичами і урядом польським, будемо відробляти панщину два дні на тиждень від родини, а під час жнив по два дні від чоловіка, здатного до праці, а жінки тільки по одному дню.

3) Я, дідич села Ружмайлова, іменем моїм обіцяю і присягаю, що людей села Ружмайлова не яко невільників, а яко своїх дітей і людей вільних від цього часу і на віки вічні уважати й удержувати буду».

Далі йшли дрібніші пункти, заповідалося і всім спадкоємцям свято і непорушно додержувати тої умови.

Кров мені припливла до обличчя: що вони давали, ці умови, селянинові реального? Правда, значне зменшення панщини, а позатим солодкі слова «яко своїх дітей», «яко людей вільних». І цими лише обіцянками вони підважили селян і повели за собою, проти кого?! Проти непереможного російського війська! А коли б наші під час Декабрського повстання звернулися з такою відозвою до селян? Що б то було?! Я з досадою поклав папера на стіл. Панотець не так зрозумів мого руху.

— Ох, ох, ох! — заговорив він, розводячи руками.— А тепер не уявися, що буде! Не уявися! Силою привели до церкви приймати присягу. Що міг я чинити проти громади? Два дні панщини — річ велика.

Навіть паніматка, що стояла при дверях, сама втрутилася в розмову:

— Самі по його мосць прийшли, силою повели до церкви.

Я заспокоїв старенького, упевнив його, що уряд не матиме за зле на них за ту ролю, що вони змушені були взяти в цій присязі, а документа попрохав віддати мені для пам’яті.

Простодушний панотець навіть зрадів.

— Так і краще, так і краще, — заговорив він, потираючи руками коліна.— Я й сам не знав, що робити з ним? Знищити не міг — доручено громадою ховати, а коли пан ротмістр бажають його взяти, хай беруть.

Я взяв папера.

Розмова наша перейшла на подробиці повстання.

Тихе дзюрчання звернуло мою увагу — дрібний дощик збігав по маленьких шибках вікон. Я підвівся і став прощатися.

— Дощ, може, коня запрягти в натачанку? — спитався панотець, підводячись.

— Ні, ні, — запротестував я, — тут недалеко.

— Правда, недалеко, — згодився панотець.— Ви йшли лісом?

— Ні, полем.

— Е, лісом ближче. Просто стежкою та й до парку графського. Я зараз пана ротмістра на стежку виведу, а там вже просто.

— Дощ, панотче!

— А що там дощ? Благодать Божа.

Я не сперечався, попрощавсь з Турутою, з паніматкою, з рожевою Тасею і вийшов за панотцем. Дощ сіяв дрібний та густий. Все надокола затяглося сірим серпанком.

Панотець провів мене до самого лісу і вивів на стежку.

— Отак ідіть просто вгору, там буде і хвірточка до парку, а тут під деревами воно й затишніше.

Ми попрощались, я пішов вгору. Ліс був чудовий, густий, — граб, дуб, береза, де-не-де здоровезна липа. Тут дощ не так і йшов, хоч чути було з того, як торохкотіли краплі по листях, що він пустився більше. Мабуть, я заблудив, зійшов з однієї стежки на другу, бо минуло добрих півгодини, а ще не видно було ні хвіртки, ні парку. Ще змолоду я страшенно любив полювання, почуття мисливця прокинулось в мені в цьому лісі. Сіренький зайчик перестрибнув недалеко від мене, легенька кізка перебігла стежку, і навіть чийсь рудуватий хвіст мелькнув поміж кущів. «треба буде піти завтра з Трезором, — подумав я, насолоджуючись заздалегідь майбутнім полюванням, — на полі повинні бути дрохви».

Думи мої несподівано перервали звуки пісні. Я здивувався: хтось серед лісу, під дощем?

Але хтось таки співав, пісня наближалася. Співав жіночий голос. Це була українська пісня, я розібрав й слова, бо дівчина співала голосно. Пісня була чудова, а ще кращий був голос дівочий, оксамитний, мелодійний.

Ой, дівчина по гриби ходила,

В зеленому гаї заблудила!

В зеленому гаї заблудила!

Співала дівчина. Я став під деревом, чекав, що вона вийде на стежку. Мене здивувало бажання співати під таким густим дощем. Мабуть, це було якесь веселе молоде створіння. Мені схотілось побачити співачку.

Приблудила к зеленому дубу,

Ой, тут же я ночувати буду.

Пісня прозвучала ще виразніше, дівчина наближалася.

Я ж думала, що дуб зелененький,

Аж то стоїть козак молоденький.

Я чекав, але звуки почали затихати, дівчина пішла десь другою стежкою. Голос ще лунав здалеку, але пісня все стихала, стихала і нарешті змовкла, потонула в гущавині. Мене взяла досада, — хотілося побачити веселу дівчину. однак міркувати під дощем було невесело, та ще в лісі. Я пішов вперед, стежка звертала вбік в тому напрямку, звідки чувся спів дівочий, швидко я вийшов на широку стежку і незабаром побачив глибокий рів, що ним було обкопано весь парк. Я пішов понад ровом і нарешті натрапив на хвірточку, за яку згадував панотець. Вона була не причинена…

 

 


[1] Руга — земля, якою громада наділяла священика. Роковщина, роківщина, рокове — річний збір з парафіян на користь священика.

[2] Діоклетіан — римський імператор (284—305), відомий гоніннями на християн.

[3] Xлоя — героїня любовного роману «Дафніс і Хлоя» грецького письменника Лонга (близько 2–3 ст.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.