Діамантовий перстень-2

II

Дід помовчав, потягнув ще кілька разів з люльки, похитав сивою головою, гукнув Микиту, загадав йому витрусити й набити люльку й провадив далі:

— Ну, оповідати тобі в подробицях про кампанію не буду: про це вже багато написано. Ми гналися за Дверницьким, — завдання наше було не допустити його на Поділля. На Волині, а особливо на Поділлі, де було зовсім мало нашого війська, повстання поширювались — і справа набувала загрози. Вся шляхта, — всі урядовці, юнацтво, духівництво, — озброїлася. Повстанські частини налічували вже до двох тисяч шабель та списів, деякі мали й гармати. Ці частини зростали, мов лавини, захоплюючи все, що було по дорозі, розливались, мов повідь, переливалися з Поділля на Київщину, організовані повстанські батави збиралися на Уманщині, Білоцерківщині.

Коротко, — все кипіло на Правобережній Україні. Тому і поспішав так Дверницький на Поділля. Коли б йому поталанило пробитися до Кременця, де в Кременецькому ліцеї чекала на нього сила озброєної молоді, а звідти вирватись на Поділля, — хтозна, що із того було б!

Отже, він поспішав, ми заступали йому шлях. За нами зростали повстанські частини, ми кидались на них і знову поспішали навперейми Дверницькому, та піймати його було нелегко.

То був досвідчений, завзятий командир, солдати його любили, в вогонь кидались за ним, а він, розуміючи вагу свого завдання, кидався в бій, мов барс, замітав сліди, мов лис, та все прямував «скорим маршем» до Кременця.

Генерал Ридігер мав тільки одну тисячу вісімсот шабель та дві тисячі чотириста двадцять багнетів, Дверницький — десятитисячний корпус, але люди його були потомлені. Ридігер, спокійний, холодний, певний себе, не заносивсь фантазією, а вираховував вірно і рух, і сили, і заміри ворожі. Здавалося, що він і Дверницький грають в шахи, що обидва ігроки розгубили всі фігури і тепер поспішають один перед одним провести пішака в дамки. Хто перший доведе?

Але війна залишала тяжке враження. Повстанці, звичайно, не витримували бою з регулярними частинами, та рідко хто віддавався на ласку, їх засилали без суду в Сибір, розстрілювали на місці, їх мали не за вороже військо, а за бунтарів. Крім Шлітера і Жолткова, офіцери виявляли потай своє незадоволення. До того ж повстанці були мудрі на різні штуки: вони залишали нам на місці своїх таборів або білі прапори з написами: «За нашу і вашу вольность», або мішки, прив’язані до високих сох. Солдати кидались до них, розв’язували, а там бувало повно відозв до наших солдатів. Палкими словами пояснювали ляхи їм, що б’ються за отчизну, за волю, і радили їм обернути і свої шаблі проти царського уряду й добувати собі волю.

Не знаю, чи шумувало що у вусатих солдатських головах, але те слово «отчизна», з яким кидалися в бій повстанці, з яким вмирали вони, маяло над нами в повітрі, палало на зорянім сувої неба.

А наші пішаки хутко посувалися по шахівниці. Ось-ось Дверницький мав уже ввійти до Кременця, та, незважаючи на все його завзяття, Ридігер заступив йому шлях. Зчинився останній бій під Баремелем, і Дверницький, щоб врятувати своє військо, мусив перейти австрійський кордон. Пішак Дверницький зійшов з шахівниці.

Тим часом в армії відбулися важливі події. Остроленський бій; вперше за всю кампанію ми мали повну перемогу, смерть від холери Костянтина Павловича і невдатливого фельдмаршала Дибича. В липні прибув новий фельдмаршал граф Паскевич, і з його прибуттям піднявся дух в армії, почали готуватись до наступу, до штурму Варшави. Наші частини залишались в Поділлі і на Волині.

Розколисані хвилі повстання не вгамовувалися. Повстанські банди, добре знайомі з місцевістю, переховувалися по лісах, з’єднувалися знову, перехоплювали наші обози, нашу пошту, псували шляхи, палили мости, а до того сила повстанців тікала за кордон, до Австрії, а з тим відти перебиралася до «Царства» і збільшувала сили польські. Тому треба було запобігти — і наші резервні частини зайняли прикордоння Волинської й Подільської губернії.

Штаб нашого полку став у містечку Ш., а нас поставили по сусідніх селах і панських фольварках. Село N де мав я стати з своїм ескадроном, належало великому магнатові графові Ружмайлу, як казали, воно було осередком всього повстанського руху в повіті, і тому мені наказали мати пильне око на все, розсилати скрізь патрулі, особливо по лісах, що підходили до самого графського парку, і головне: шукати й знайти князя Порецького, — голову повстанців, що переховувався в цих лісах.

Я радий був на деякий час пожити більш-менш спокійним життям, відійти від полку, від ненастанних суперечок з Шлітером, з Жолтковим, забути хоч на час ці щохвилинні питання: «Хто йде? Де ворог? Скільки? Сідай! Піхота чи кіннота? Є гармати чи нема?»

Коротко, я був надзвичайно задоволений, коли ескадрон мій розташувався в селі, а я з вістовим моїм скочили на коней і подались до фольварку. Трезор біг за нами… І його вже нема, пропав старий товариш, — додав сумно дід, — а що то був за собака: і розумний, і вірний… А нема вже тепер і собак таких!

Ми вже чули, що граф був великий багатир і що його палац був одним з пишніших на всю округу, тому я з цікавістю поспішав до нього.

День був сумний, похмурий, вечоріло. Здалеку ми вже побачили колосальну масу садиби: високий, білий, камінний мур тягнувся далеко широким пасом, з-за зеленої стіни парку визирали шпилі башт, дахи й білі стіни будівель. Я стиснув коня острогами, широкий шлях вів просто до в’їзної брами палацу. Ми наблизились… тепер я роздивився і мур, і браму, — вони були імпозантні. Геть по всій верхній частині муру стояли чудово вибиті з каменю вази з камінними язиками полум’я, що здіймалося, мов з якоюсь скаргою, до неба, висока камінна брама гордо замикала садибу, ніби відділяла її від буденного натовпу життя. Над самою залізною брамою пишався, підтримуваний двома левами, графський герб з графською короною вгорі. Але він був перерубаний посередині, — це свідчило, що рід графський згаснув, що не лишилося спадкоємців, імені.

Вістовий скочив з коня, щоб одчинити браму, брама була замкнена. Поки він стукав і гукав, я роздивився крізь Грати високої брами частину садиби. Біля самої брами за муром стояв маленький камінний будиночок воротаря, а просто до палацу йшла рівна алея високих тополь, в кінці її білів високий палац.

Гончаренко стукав недовго, дверці маленького будинку відчинилися і звідти вийшов старий сивий-сивий дідочок. Шкандибаючи, він підійшов до брами, зняв з паса великого ключа, одімкнув замки і, низько кланяючись, одчинив обидві половини воріт. Його, мабуть, було вже попереджено про наш приїзд, бо він не спитав мене, чого і до кого я їду, а з низьким поклоном лише привітав по-польськи «яснеосвіценого пана ротмістра».

Я пустив коня галопом. Вітер гнав хмари, високі тополі голосно зашуміли, похитнулись одна до одної, і той гомін глухий покотився горою ген-ген аж до самого палацу. То ж було привітання, то було ремство за порушений спокій.

Ми виїхали з алеї на широке дворище. Просто перед нами підіймався сам палац, — висока надзвичайно гарна двоповерхова будівля з антресолями, праворуч і ліворуч тяглися одноповерхові флігелі й оточували підковою все дворище. Між самим палацом і флігелями крізь легкі залізні штахети видно було зелені простори англійського саду, а за ним стояв темним муром парк. Посередині дворища з широкого басейну, обкладеного диким сірим каменем і обсадженого квітками, бив водограй, тихо дзвеніли струмки, падаючи на камінний грот і скочуючись (збігаючи) з нього в басейн. Це були єдині звуки в цьому розкішному дворищі. Ні собачого ґвалту, ні гамору, метушні і вигуків слуг, що завжди окривають гостя в поміщицьких садибах, не чути було тут, в цьому мовчазному дворищі.

Я придививсь до палацу, в будівлі відчувалась рука майстра і тонкий смак власника. Високий фронтон було прикрашено горельєфами надзвичайної краси, кожне вікно прикрашали вони і закінчувалися графським гербом. Самий фронтон палацу виступав трохи наперед, обидва крила палацу закінчувалися баштами, на одній з них, на східній, блищав золотий хрест, там, знати, була каплиця.

Я скочив з коня, кинув Гончаренкові поводи і зійшов по сходах. Над високими дверима, що вели до палацу, вилася вибита з каменю гірлянда з елементів лицарської зброї, самі ці двері високі, мов церковні врата, були чудо краси, — вони були з гарного дуба, прикрашені горорізьбою і міддю. В двері були вроблені великі мідні кільця, а збоку висів біля мідної дошки дзвінкий молоток. Я вдарив тричі в дошку, — важкі двері відчинилися.

Десь і тут чекали на мене, бо все це зробилося швидко, без жодної забари. Двері відчинив старий слуга в лівреї, він був такий само старий і сивий, як і воротар, тільки тримався рівніше. Я увійшов у вестибюль палацу, — високі стрільчасті вікна підіймалися з обох боків, оленячі, лосячі роги, кабанячі голови прикрашали стіни. Я кинув слузі на руки шинелю і сказав, що бажаю бачити господарів замку.

— Графиня прохає пана ротмістра до себе, — одказав слуга по-польськи, низько кланяючись, і попрохав мене іти за ним.

Просто підіймалися нагору дубові сходи з чудовою різьбленою дубовою балюстрадою, ми піднялися на другий поверх і пішли довгою анфіладою покоїв.

Я не міг розглянути їх детально, мене вразили тільки розкішна горорізьба над вікнами і дверима, арматура, герби, стіни, вибиті гобеленами, адамашком, єдвабом. Меблі різьблені теж оббиті шовком; килими, люстри, бра на стінах і блискучі паркети, і німа тиша. Від цієї пишноти і мертвої тиші якесь незрозуміле хвилювання охопило мене.

Нарешті лакей спинився перед зачиненими дверима і попрохав мене почекати. Я залишився в салоні, зробив кілька кроків і несподівано опинився перед високим свічадом, — на мене глянув молодий офіцер, — ну, правди ховати ніде: ротмістр з мене був непоганий. Я обернувсь, — все було гаразд: і уніформа, й зброя, і темне волосся, що високо піднімалося над чолом, і темний вус, і струнка постать.

— Графиня прохає пана ротмістра до себе, — вчув я за спиною голос лакея.

Я хутко обернувся, — двері було розчинено, слуга стояв при дверях. Я увійшов у великий темнуватий покій, мабуть, це був кабінет господаря. Двері з чорного дуба, весь плафон з дуба й горіха, горорізьба над вікнами, гобелени на стінах і старовинні портрети польських королів. Величезний стіл посередині, темні, сап’яном вибиті меблі, коминок з високим наддашком, що йшов до самої стелі, виступав наперед; в коминку тлів жар; на чорній мармуровій дошці зверху горіли свічки в високих шандалах, і світ їхній падав на групу біля коминка, — це й були господарі замку.

В високому кріслі, обличчям до дверей, сиділа стара жінка. Вона була зовсім сива, але трималася рівно, гордо. Прекрасні риси обличчя і ще чорні тонкі брови виявляли колишню красу, тонкі, тісно стулені вуста — волю. обличчя її було біле, прозоре, зморшки не потворили його, воно здавалось зробленим з алебастру. Білі, прозорі руки з синюватими жилками лежали на бильцях крісла, тонкий золотий перстень блищав на лівій руці. На графині була чорна важка сукня без жодних прикрас. Вся постать графині, вираз її алебастрового обличчя, суворий і гордий, нагадували римську матрону.

Поруч неї стояла висока молода дівчина, права рука її лежала на спинці крісла. Дві довгі хвилясті коси перекинуті були наперед, вони спускалися темною золотою стягою нижче пояса, колір їх був надзвичайний, той, що звуть тиціановим, вони одбивали темним золотом. Обличчя дівчини було біле і ніжне, на щоках її ледве пробивався легкий рум’янець, але чоло було таке біле, що, здавалося, іскрилося, мов цукор, і на цьому білому чолі тонкі темні брови надламані посередині. Сірі очі дівчини, що від стрілчатих вій здавались зовсім темними, дивились гордо і впевнено. Вона була молода — їй було дев’ятнадцять-двадцять років. Вона була гарна. Але не пишне волосся, не очі, не брови вражали красою, ні. В постаті її, легкій, високій, стрункій, в виразі обличчя, сумному і гордому, в тісно стулених вустах, що, здавалось, казали мені, «москалеві»: «Є сила і в мужності одчаю», була якась особлива ваба.

На ній, як і на старій графині, була чорна сукня жалоби, тільки на довгому срібному ланцюжкові висів срібний медальйон, а на лівій руці, що ховалася в важких складках сукні, блищав чудовий діамантовий перстень.

Я вклонився дамам, обидві холодно нахилили голови.

Я зарекомендувався і звернувся до старої графині на французькій мові. Не бажаючи користатися з свого права переможця, я сповістив графиню про те, що мені наказано розташувати ескадрон в її селі, і прохав в неї дозволу спинитися в її садибі і взагалі препоручав себе її гостинності і ласці.

Моя промова, здається, справила добре враження.

— Пан ротмістр може бути спокійним, — одказала холодно стара графиня, — кожен, хто звертався до гостинності цього дому, не лишався без неї. Франц, — вона показала очима на старого слугу, — проведе пана ротмістра до офіцин[1] і покаже панові панські покої, і зробить все, що буде панові потрібне. Прошу пана ротмістра звертатись завжди до нього. Сподіваюсь, що в Ружмайлові знайдеться все потрібне панові ротмістрові. Я поховала сина і внука — ми в жалобі, — додала вона, — тому не можу прохати пана ротмістра до свого столу.

Я нахилив голову. Звичайно, я сподівався більш ласкавого прийому, але відносини наші з ляхами були вельми напружені, я хтів був подякувати графині і вийти, та молода дівчина озвалася до мене, мабуть вона відчула мій настрій і схотіла трохи злагодити холодні слова графині.

— Якщо пан ротмістр любить гуляти, просимо одвідувати наш парк і сад.

Голос! Це був такий голос, що одразу запада в душу, низький, співочий, оксамитовий.

Я дзенькнув острогами і вимовив щиро:

— Сердечне дякую. Сподіваюсь, що моя присутність не буде на заваді гостинним господарям замку.

Мене не втримували, я вклонився, повернувся і пішов. Лакей ішов попереду, ми перейшли знову анфіладу кімнат і вийшли на ґанок. Вістовий стояв, держачи обох коней за поводи.

— Прошу пана ротмістра сюди, — звернувся до мене лакей, — я покажу панові покої, а тоді одведу жолньєра[2] до стайні.

Ми вийшли у флігель, лакей розчинив двері одні, другі і ввів мене в просторий покій. Пишнота тут була не така, як в самому палаці, але й ця кімната була добре прибрана. Великі вікна, килими по стінах і на підлозі, меблі червоного дерева, ліжко під балдахіном і коминок.

— Прошу пана, обід буде за півгодини, — старий лакей знову вклонився і вийшов з кімнати.

Я залишився сам і почав оглядати моє нове помешкання. Підійшов до ліжка і одкинув шовкову запону, білі гаптовані пошивки на шовкових подушках, шовкова ковдра. Я підійшов до вікон, з вікон видно було сад і парк. Під самими вікнами розіслалися зелені картини, подекуди біліли статуї, далі видно було темні алеї, а ще далі темніла стіна парку.

Я не чув, як хтось одчинив двері і тільки тоді озирнувся, коли щось грюкнуло об землю, це були дрова, їх приніс старий воротар і тепер порався з ними біля коминка. Через кілька хвилин полум’я весело застрибало поміж дровами. Я присунув кріселко.

Вогонь в коминку після бівуачних вогнів! Тільки той, хто просидів біля них півроку, зрозуміє це. Тим часом двері відчинилися. Знову Франц увійшов до хати і почав нечутно, але хутко готувати все до обіду, накрив білим обрусом стіл, поставив кілька пляшок, цілий арсенал чарок, вазу і доповів мені, що обід на столі. Я не забарився сісти до столу. обід був чудовий, вина тонкі. Франц прислуговував хутко й нечутко. По обіді він поставив на стіл лікер, чорну каву, овочі, сир і спитав, чи не буде якого розказу на завтра. Я сказав, що не маю жодних наказів, і відпустив його.

Чудовий обід, тонкі вина, лікер, тепло хати, спокій розлилися солодкою хвилею по тілу, думки обважніли. Хтілось тільки солодкого забуття. Я сів біля каміна, присунув до себе столика з філіжанкою чорної кави і лікером і протягнув ноги до вогню. Вогонь вже погасав, життєдайне тепло пашіло від жару. Моє far niente[3] перебив знов стук, до хати увійшов Гончаренко — денщик мій, не Микита, ні, того ти не знала, він умер, — дід глибоко зітхнув.— Що то була за людина! Вірніша за нього чи й була коли! Він спинився при дверях.

— Ну що? Як? — запитав я його.

— Все гаразд, ваше високоблагородіє, коні в стайні.

— Роздобув собі харчів?

— Так що пообідав на славу, хоч би й на Великдень.

— Ну як? Багато людей у дворі? Познайомивсь? — мене дуже цікавила ця таємна порожнява й тиша такої багатої садиби, а Гончаренко з пластунів — голки ворог від нього не сховав би.

— Так що дивне диво, людей зовсім нема: оцей старий, воротар старий, на стайні старий та ще кухар старий, та дві баби старі — ось і вся челядь. А стайні — там би ескадрон став, а всі порожні, тільки восьмеро коней, двоє під сідло, шестеро під карету. Ну ж коні — змії!

— А ти ж не розпитував, чому так мало челяді, хіба можна таку садибу втримувати шістьма слугами?

— Куди там, ваше високоблагородіє! — Гончаренко махнув рукою.— Та тут, знати, було їх до чорта. Там такі людські, такі пекарні. Куди! Мабуть, порозбігалися всі. розпитував я і так і сяк старих. Мовчать, удають, що не розуміють по-нашому, я вже й «проше пана», і «пшепрашам пана». Не бере! Думав до баб підсипатись, — куди там! Сама порохня! Та нічого, ваше благородіє, од нас не одмовчаться! Язика знайдемо!

Гончаренко був людина надзвичайно спритна й розумна, з тих людей, за яких кажуть: «Де не сій, там вродиться». В турецьку кампанію я його двічі врятував — раз від шаблі, другий — від жовтої пропасниці, і тепер він за мене сторч головою в воду кинувся б. До того ж земляк, веселий, завзятий! Вірний був! Ех! Хіба тепер є такі. Я, він та Трезор — та нам, здавалось, і чорт був тоді не брат!

Трезор лежав біля мене, він теж відчував і добре розумів той ступінь добробуту, в якому ми оце перебували, і, знати, цілком ухвалював нову ситуацію. Добре нагодований, він розкинувся перед коминком, простягнув вперед лапи і, дивлячись на мене розумними очима, коли-не-коли стукав своїм рудим хвостом по підлозі.

В сінях почулася шамотня, солдати принесли з села мої речі і вахмістр прийшов з рапортом. Я прийняв від нього рапорта, дав наказа, загадав розіслати патрулі в такі й такі ліси і відпустив його.

Гончаренко порався з речами, я сидів біля коминка. Золотий жар лежав горою, час од часу з нього зривалось синє хистке полум’я, тріпотіло і розпливалось в повітрі. Солодка втома пойняла все моє тіло, не хтілось навіть думати, думки, мов легке павутиння восени, ледве чіплялися за різні питання і пливли, і тремтіли в моїй свідомості.

«Коней нема — забрали під повстанців, слуг нема — пішли з повстанцями. Поховала сина й внука — вбиті під час бою. А князь Порецький, голова повстання, де він?»

Та не хтілося вже й думати про повстання, душа прагнула спочину. «Молода дівчина — хто вона? Дочка, внучка, компаньйонка старої?» Вона встала перед моїми очима така, як я її бачив: висока, струнка в своїй чорній сукні жалоби, горда і сумна.

Не знаю, чи довго сидів я в такому забутті. Трезор підліз до мене, поклав голову мені на ноги і заснув. Голос Гончаренка розвіяв солодке забуття.

— Так що все вже готове, ваше високоблагородіє.

Я озирнувся, він вже постелив ліжко, розпакував всі мої речі, почепив на стіні рушницю, порохівницю і всі мисливські причандали, поставив на туалет шкатулку і всі потрібні причандали. Я підвівся, глянув на годинника, було ще тільки пів на десяту, та робити не було чого, я рішив лягти спати. Перед тим як лягти, ми з Гончаренком пильно оглянули все наше помешкання, зачинили віконниці, замкнули двері, оглянули всі шафи. Я, правда, мав ще надію знайти якусь книжку, але ні книжки, ні аркуша паперу ніде не знайшлося.

Гончаренко примістився в маленькому передпокої, що вів до моєї кімнати. Трезор простягся на килимі біля мого ліжка. Я роздягнувся, поставив в головах шаблю, поклав біля себе набитого пістоля і нарешті випростався в свіжому, пуховому ліжку.

Тільки той, що півроку валявся загорнений в шинелю перед бівуачними вогнями або на сіні й соломі в розбитій корчмі, хто засинав під лайку, гомін, п’яні вигуки або гуркіт далеких пострілів, — той зрозуміє те почуття, що охопило мене.

В цій трагічній тиші завмерлої садиби було щось чаруюче. Січі, постріли, розстріли, вишукування ворога, знищування ворога — все те одлинуло од мене; і коли я випростався в своєму ліжку, коли я вслухався в солодку тишу, що огорнула мене, — я відчув враз велике й святе слово — життя!

 


[1] Офіцини — флігелі (польс.).

[2] Жолньєр — жовнір, солдат (польс.).

[3] Far niente — неробство (італ.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.