Діамантовий перстень-11

XI

Гончаренко керував тепер всім; коли ми доїхали до берега лісу, він поскидав солому з кінських копит. Я не бачив нічого, не керував конем. Кінь біг за Гончаренком.

Було вже годин вісім ранку, коли ми доїхали до ружмайловського палацу. Браму було зачинено, але воротаря не було. Гончаренко і стукав, і кричав, ніхто не відповідав; він переліз через мур, одчинив браму, і ми в’їхали на тополину алею, а звідти на дворище.

Замок глянув на мене сліпими очима. Я скочив з коня, кинув Гончаренкові поводи і увійшов в свою кімнату. Все було в ній так, як я залишив вчора. З дзеркала на мене глянуло страшне обличчя, пошарпана одежа в листі, в землі.

Я зірвав з себе сюртука, чоботи і впав на ліжко.

Нічого, — крім надлюдської втоми. Небуття ту ж хвилину охопило мене.

Не знаю, скільки годин спав я, коли прокинувсь, — в хаті сутеніло. Я не розумів нічого, — хто я, де я, але поволі свідомість всього того, що сталося за ці дні, почала вертатися до мене. І серце стиснув такий жаль, такий пекучий жаль, який тільки в молоді літа рве наше серце.

Ніколи! Ніколи! Ніколи!..

Але жива! Війну закінчено, їм не буде де умирати, вона житиме й може… Враз щось стукнуло мені в голову: а стара графиня? Останнє прохання Броніслави. Я сів на ліжку: біля нього стояли виглянцьовані чоботи, на стільці лежала одежа вже перечищена, опоряджена; дотлівав жар у коминку, і Трезор лежав перед ним, одкинув всі чотири лапи та насолоджувавсь спокоєм і сном.

Все так, як і завжди. А льох, печера, камінь, страшний хідник? Це була дійсність чи кошмар?

Двері одчинились, на порозі з’явивсь Гончаренко, мій рух дав йому знати, що я прокинувсь.

— Так што все благополучно, ваше високоблагородіє, — відрапортував він мені.

— Що це — ранок, день чи ніч?

— Так што вже вечір, ваше високоблагородіє.

— Вечір? — я схопивсь за чоботи.

— Одного острога загубили, ваше високоблагородіє.

— Ану його! Одчепи й другого.

— Одчепити одчепив, та… воно не по формі та й… — обличчя Гончаренка все осумніло.— треба буде змотатися до міста та й купити.

Це дрібне питання про загублений острог чогось його непокоїло. Життя загублене, а він бідкається за острог! Мене аж досада взяла.

— Що робиться в замку?

— Так што розбіглися всі, пустка; одну тільки бабу на пекарні знайшов, якоїсь вечері наварила, зараз принесу.

— Де Франц?

— Ні Франца, ні воротаря, ні садівника — розбіглись. Баба голосить. Це так, що він, Франц, все їм розказав, ну й голосить баба, як за мертвими.

Я підвівсь і почав одягатись. Руки ще були не мої, думки поверталися важко і мляво. Я одягся і впав на крісло. Трезор кинувся до мене… Байдужою рукою полащив я вірного пса.

Гончаренко вернувсь з вечерею, я сів до столу.

— Ну, що чути? — запитав я Гончаренка.

— Ще нічого. Приходив вахмістр, дак я сказав, що будити ваше високоблагородіє не можна. Знати, ще не чули нічого.

Я повечеряв і встав од столу.

— Ну, Гончаренко, це вже останнє, — сказав я, — давай свічку і йди за мною… ти ж чув… я піду до каплиці, а ти чекай мене в сусідньому покої… на випадок алярму[1].

Вхідні двері палацу не були замкнені. Я пішов по сходах нагору, наші кроки гулко віддалися в порожняві покоїв. Я знав, що капличка була по лівім боці палацу; одні за одними відчиняли ми двері покоїв і нарешті спинилися перед високими стрілчатими дверима.

— Чекай тут, — сказав я Гончаренкові і сам відчинив двері. Так, це була капличка.

Вже стемніло, і в пітьмі на мене глянули суворі постаті святих, це були високі ікони у зріст людини, в дерев’яних рамах, вони висіли одна при одній круг усіх стін.

Готичні вікна з різнобарвними шибками, високе склепіння, вівтар без свічок, без лампад, — од всього цього віяло пусткою, холодом і сумом покинутого храму.

— Надушити ліву сандалію св. Вінцентія, — згадав я слова Броніслави. Але котрий з них святий Вінцентій? По чім пізнати? Вона не доказала, на іконах не було написів, і майже всі святі були в однакових сандаліях. Я почав душити сандалії всім підряд, передушив всім ноги і нарешті натрапив на святого Вінцентія, бо придушив ліву сандалію — і ікона подалася назад. За іконою була невеличка ніша, вузька, але довга. Вона була вибита в самій замковій стіні, в глибині висіло чорне розп’яття, перед ним горіла червона лампада; стара графиня сиділа в кріслі, пані Стецька в чорному вбранні сиділа долі, сперлася головою на руки. Чорне волосся збігалось по плечах і вкривало її всю, наче чорним платом. Обидві не поворухнулись, — вони чекали смерті.

— Графиня Броніслава прислала мене до вас, — озвався я, — переказати вам.

Стара глянула на мене, очі її зробились чорні і гострі, мов у кицьки, вона чекала останнього слова Броніслави.

— Що вони, вона і князь Стефан, — закінчив я, — на волі.

— На волі?! — Вона підвелась в кріслі, глянула на мене і знов впала.

Пані Стецька підвела голову:

— На волі? — проказала вона глухо.— По той бік нашого життя?

Графиня глянула на мене з ненавистю й холодним презирством.

— Ідіть, — сказала вона уривчасто, — або вбивайте і нас.

Я спалахнув.

— Графине, часу в нас небагато, щохвилини можуть прибути сюди з трусом, з арештами… можуть арештувати й мене. Слухайте ж і вірте тому, що все, що я кажу, — щира правда. Гляньте на цей перстень, його наділа мені на палець Броніслава, вона мене благала врятувати вас і довірила мені таїну вашого притулку. Слухайте ж, що сталося.

Вони обидві вп’ялись в мене очима, я оповів їм коротко всі наші пригоди і те, як крик Броніславиної мамки зірвав всю справу.

Вони слухали мене, очима ловили кожне слово.

— Вони живі, живі обоє! — скрикнула пані Стецька, зриваючись з місця.

— Вони вже за кордоном.

— О, Єзус-Пан! — Пані Стецька стиснула мені руки.— Пан ротмістр… пан ротмістр.

Вона притулилась обличчям до стіни і заридала.

Стара довго не могла одвести голосу, нарешті промовила тихо:

— Чим зможу я…

— Не дякуйте, — перебив я її, — я зробив те, що змушувала мене зробити моя совість. Ми маємо мало часу, треба обміркувати, як врятувати вас і вас, пані. Зміркуйте: ще вчора вночі довідались вони про те, що засуджені втекли, сьогодні шукали скрізь, завтра прийдуть сюди, почнеться трус, вам, пані, — звернувся я до Стецької, — не треба попадатись їм до рук.

— О, нізащо! Нізащо! — скрикнула Стецька, стискаючи руки, але графиня одказала твердо:

— Я не піду нікуди, стара вже я для того, лишіть мене, тут я умру, і труп мій залишиться в рідному гнізді.

— Не можу вас залишити тут… Броніслава благала мене… Пріор дасть вам притулок. Тут вас знайдуть, заарештують.

Вона не слухала, вона хтіла вмерти в Ружмайлові.

Нарешті ми вдвох з Стецькою умовили її. Я почав прощатися. Справді, з хвилини на хвилину можна було сподіватися трусу, арешту.

— З вами ми не побачимость ніколи, — сказала Стецька, простягаючи мені руку, — я перейду кордон, їду до Рима. Я присвятила себе Богові.

Я поцілував її руку.

— Ви допоможете графині?

— О, так, — одказала вона, — тут залишалася одежа пана пробоща…

— Будьте спокійні, я вряджу все…

— Ви побачите Броніславу?

— Так.

— Скажіть їй, — я спинився: що, власне, треба було їй сказати?

Пані Стецька пильно глянула на мене.

— Я скажу їй все, — додала вона тихо.

Я попрощався з ними і хутко вийшов з кімнати. Ми перейшли з Гончаренком всі покої і вернулись до своєї кімнати.

Будинок здавався мертвим, я теж.

Впав на ліжко — сну не було. Тепер згадувалась кожна найменша деталь цієї події, рух, слово… А поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара: «Що тепер буде?» Доказів моєї участі в їхній втечі не було жодних. Проте… І білі Шлітерові очі раз по раз дивилися на мене.

Але втома взяла своє, і я заснув важким сном.

Мене збудив пізно вранці Гончаренко.

— Ваше високоблагородіє, так що ротмістр Жолтков і поручик Турута ідуть до нас, — відрапортував він.

Я схопився. Двері розчинилися. До кімнати ввалився Жолтков, а за ним Турута. Турута був схвильований, видно було, що він ще не гаразд розумів, що сталося тут.

— Гляньте на нього, — крикнув з порога Жолтков, — та він спить, мов янголя, і не знає того, що сталося!

Ми привітались.

— Та в чім справа, що таке? — запитав я, хутко одягаючись.

— Що таке? Твої повстанці втекли!!

— Як? З льоху? Крізь землю?

— Саме якраз і крізь землю! Та ти послухай-но тільки! Казка та й годі! Тут з цими панами — що не крок, то зрада. Засадили їх не в льох, а просто в яму! Залізні двері — ні вікна, ні щілини, і, уяви собі, там, в тій ямі, був камінь, ну, простий сірий камінь, а то ж був потаємний хід до хідника, вони знали секрета, повернули той камінь і…

— Утекли?! — скрикнув я.

— Утекли ж. Та постривай, дай чим промочити горлянку — все розкажу.

— Та ми тут, як бачиш, — я розвів руками, — до панів не вхожі, але, Гончаренко, біжи пошукай!

— Знайду, ваше високоблагородіє! — Гончаренко повернувсь і вискочив з хати…

— Ну та кажи ж, як, що? Піймали? — засипав я Жовткова запитаннями, сам здивувався тому, як натурально удавав я здивування.

Жолтков почав мені оповідати все по одному: як вже по зміні вартових розчинили двері подивитись на ув’язнених і побачили порожній льох і повернутий камінь, кинулися у хідник, добігли до прокопаної вгорі відтулини, там ще висіла вірьовка, що вони нею вибралися нагору, не вспіли її відв’язати і вилізли по ній нагору… та навздогін… А куди? Де ділись, де сховались — мов у воду впали! Обшукали все містечко, перетрусили монастир, послали по всіх шляхах навздогін — не знайшли. Хтось їм допомагав, — закінчив Жолтков, — бо біля тої відтулини знайшли й заступи, і ломи, та й вірьовку хтось до дерева прив’язав. Хтось допомагав, хтось… А хто ж?

Щастя моє, що я одягався і тому міг і нахилятись, і одвертатись. Жолткову не впало в око моє хвилювання.

Турута все мовчав. Чи він догадувався, чи співчував утікачам?

Гончаренко приніс пляшку «токаю». Жолтков глянув на пляшку і причмокнув губами.

— Це, брат, штука! Де ти видер таке вино? — звернувсь він до Гончаренка.

— Так що взяв з їхнього льоху, що їм, змінникам, в зуби дивитись? — одказав завзято Гончаренко.

— Вірно, вірно, молодець! — похвалив Гончаренка Жолтков: — Бунтарі всі і зрадники.

Він налив собі, Туруті й мені; одпив і крякнув.

— Ну, за твоє ж здоров’я! Пропала, брате, твоя нагорода, але тим часом: будьмо здорові.

Турута простягнув до мене руку з чаркою, глянув мені в очі радісно й щиро і виголосив: — Fartis fortuna juvat[2].

Ми чокнулись.

Жолтков налив собі знову.

— А знаєш, кому, власне, спало на думку ще раз після зміни вартових зробити перевірку? — звернувсь він до мене.

— Кому? — я повернувсь до Жолткова, це мені було справді цікаво.

— Шлітерові.

— Шлітерові?! — скрикнув я, й кров залила моє обличчя.

— Так, так, йому.

— Але ж яким чином?

— Яким чином? Німецький пацюк… вже йому щось муляло: чи заздрість до тебе, чи бажання вислужитись, чи передчував щось. Так от, уяви собі, ввечері пішов до чергового сам, а черговим був Кудрін — приятель його, от він і прийшов до нього: ходім подивимось, чи не втекли наші засуджені? Той не хтів іти, сміявся йому в очі, куди там тікати: камера без вікон, без стін — сама земля! Та отже німець намігся — пішли, а пташок вже й нема!

Я стояв приголомшений.

— Звичайно, нагорода, підвищення, тому-то він і заходжувався біля них! — Жолтков широко всміхнувся, налив собі ще, випив, обтер свої вуса і додав похмуро:

— Запобігав перед начальством, та не довелося потішитись нагородою.

— Як не довелося? — я здивовано глянув на Жолткова.

— Пішов в «безсрочний отпуск».

— Як? Що? — кинувсь я до Жолткова.

— Ранком після тієї ночі, себто вчора вранці, знайшли його мертвим в ліжку.

— Мертвим?! — Якби земля завалилася в мене під ногами, я б не так здивувався, як здивувався цим словам Жолтковим.

— Денщик зарізав, і не піймали — втік.

Глибоке зітхання вирвалось в мене з грудей, я впав на стілець. Жолтков не так зрозумів мій рух.

— Звичайно, — провадив він далі, — жалко… товариш… н-да… І того денщика розстріляти мало. Хоч, не тим будь спом’янутий небіжчик, жорстокий був і скупий, денщика свого за малу вину зеленою вулицею прогнав. Як просивсь, — не помилував… Н-да. Царствіє йому небесне, шельма німецька, душа в нього була не наша. Як пив, як в карти грав, все на копієчку і на чужу. Скнар! А знаєш, що в нього знайшли в кишені, коли акта складали?

— Що?

— Острогу офіцерську. Хтось згубив, а він підняв і сховав… Ха, ха, ха! Знадобиться, мов, колись… — Жолтков аж покотився од реготу.

Я почув, як мурашки побігли мені по руках і по ногах. На волосинку… на єдину волосинку од смерті… Такий доказ в його руках! Згадка про загублену острогу ошпарила мене, — я глянув непевно на свої чоботи… Остроги були на обох.

Гончаренко! Це він. Я глянув по хаті і побачив його, він стояв при дверях, рівний, мов струнина, руки по швах, обличчя закам’яніле, тільки в очах радість та хитрий вогник десь в глибині… Наших не піймаєш, — не на таких, мов, наскочили!

— Ну, вип’ємо ж за упокій німця, хоч вони й в упокій не вірять, — виголосив урочисто Жолтков, наливаючи чарки, — тим паче, що нам і робота немала: наказ перетрусити все в палаці, в парку, в лісі, щоб і миша не втекла! Ну! — він підняв чарку, ми чокнулись всі: — Дай же йому, Боже, там «на смотр» не спізнятись!

Признаюся, ніколи не перехиляв я склянки з більшим задоволенням, як цей раз.

З полку прибуло ще двоє офіцерів, і ми шпарко взялися до справи. Я виявив надзвичайну енергію: ми підняли весь ескадрон, перетрусили скрізь все. Мене тільки турбувала одна думка: чи встигли графиня і Стецька вибратись з двору, але Гончаренко знайшов хвилину і сказав мені тихо, що бачив, як світом вийшли з палацу старенький ксьондз і молода монашка.

Два дні перетрушували ми все й перешукували скрізь. Гончаренко трактував офіцерів вином, і час минав непогано. Нарешті Жолтков з офіцерами повернулися до Шаровки і подали командирові рапорта, що жодного інсургента не знайшлося у всій околиці.

Історія закінчилася, в ній залишалось багато недомовленого, непевного… але обвинувачувати мене не було реальної підстави, — моє «alibi» було засвідчене всіма. Тим часом якась тінь висіла наді мною. Війну було скінчено. Я не мав охоти залишатись надалі в військовій службі, подав в од-ставку і повернувсь до себе на Полтавщину.

Багато років перебігло з того часу.

Я оселився в своєму селі. Мати вмерла і мусив я сам взятися до господарства. Часто згадував я Броніславу… Але зима зміняла осінь, літо — весну. Хвилі життя, як і хвилі моря, точуть каміння і скелі, підмивають кручі, замулюють береги.

Десять років минуло. Я одружився і був щасливий в моєму родинному житті, як ніхто. Минуло ще п’ять років, в мене було вже два сини і дочка. Сталася ще одна радість, Гончаренко закінчив свою службу і вернувся до мене… Трезор бідний, старий, вже майже сліпий, пізнав його, і радощам друзів, здавалося, не було б і кінця. Та пропав незабаром Трезор, почув свою смерть, пішов десь і не вернувся…

Одного разу поїхав я в господарських справах до Києва, було свято в Лаврі, я пішов до церкви. Прочан, народу, тиск! Ми виходили з церкви… Я звернув чогось увагу на огрядну жінку з рум’яним обличчям і веселими карими очима, вона виходила поруч з нестарим панотцем, тримаючи за руку підлітка-хлопця.

Щось знайоме, щось давнє пропливло в мене перед очима.

Ми пішли до трапезної. Дивно. Навскоси від мене посідали вони. Я знову глянув на неї пильно, вона теж глянула на мене пильно раз, другий, і я побачив в її очах жаль — болючий, глибокий.

Панотець і хлопчик підкріплялися, а вона не їла нічого.

— Ну, матушко, — озвавсь нарешті панотець, — час. Вони підвелись. Час було і мені. Я встав навмисно хутче, і ми зіткнулися з нею. Вона глянула на мене, вся почервоніла, але насмілилась і спитала тихо:

— Скажіть, будь ласка, чи я не помиляюсь… ви стояли колись з вашим ескадроном в Ружмайлові?

— Тася! — скрикнув я.

— Тася, Тася! — одказала вона радісно.— А це мій чоловік, це мій старший син.

Ми познайомились. Тепер я придививсь до неї. Так, це була Тася, але її не можна було пізнати: з тієї любої Хлої вона зробилась огрядною жінкою, загрубілою від господарства і буднів життя.

Два-три моїх запитання про батька, про життя, про нових власників Ружмайлова. Вона відповідала — батько вмер, на парафії тепер її чоловік, Ружмайлово купив якийсь московський купець.

Але знати було, що вона має ще якесь питання, не наважується, але таки наважилась! Почервоніла і запитала тихо, несміло: «А поручик Турута живий, здоровий?»

Вона ще згадує його. Я розказав їй все, що знав про нього: що він служить, дослуживсь генерала, одружився, такий веселий, як і був.

Жаль глянув на мене з її очей. Ми попрощались. Я дивився їй вслід, вона пішла разом з панотцем і сином. Тихо пішла, покірно. А як вернеться додому?.. Чи не співатиме вона, гаптуючи біля вікна: «Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?»

Чи не втиратиме краєчком хустки очей?

Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? Чи не створені вони були одне для одного? Але — він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу… Але він не озвавсь, вона не сказала.

І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця.

Ця зустріч сколихнула і в мені давні спогади.

Прийшов великий шістдесят перший рік — знищення кріпацтва, а за ним і шістдесят третій — останнє польське повстання.

Був літній вечір. Ми сиділи на терасі, хтось читав вголос новий часопис. Коли це загавкали собаки, чути було, як до ґанку під’їхали коні, козачок увійшов на терасу і сказав, що приїхав якийсь незнайомий пан і бажає мене бачити.

Я ввійшов до зали. Літній і зовсім незнайомий чоловік польського типу чекав на мене.

— Вишинський, — репрезентувавсь він.

Ми привітались… Я попрохав сісти. Гість добув з кишені великого пакета і передав мені.

— Давні приятелі доручили мені передати це панові до рук.

В його вимові чувся польський акцент.

Я взяв пакета.

— Пан дозволить?

— О, прошу, прошу.

В конверті були два листи і п’ять стофунтових купюр.

Гроші!? Звідки? Від кого? За що? Мабуть, в листі якесь доручення. Під одним листом стояло «Стефан», під другим — «Броніслава».

Рука моя затремтіла… кров припливла й одпливла з обличчя.

Стефан писав коротко: він кілька разів доручав приятелям довідатись про мене, розпитатися, де я, знайти адресу мою, щоб він міг вислати мені борг — ті п’ять тисяч карбованців, що я витратив на них. Він дякував ще раз за все, що я зробив для них.

Лист Броніслави був довгий.

«Дорогий, незабутній друже, — писала вона, — не знаю, чи ви забули за нас, чи ні, але я робила все можливе, щоб знайти слід ваш, та боялася скомпрометувати вас і сліду вашого не знайшла. Бабуся давно вже вмерла на моїх руках, упокоївся і пан Сошальський — наш фурман тієї страшної ночі, пані Стецька в Римі, в кляшторі кармеліток, вона щиро вітає вас. Мої обидва сини, — Віталій і Стефан, — зробили те, чого нам не поталанило зробити, — вони полягли в січі, разом з тими, що вмирали за отчизну. Коли вам віддадуть цього листа, ми будемо вже їхати океаном до Америки, — розбиті бурею пташині зграї збираються в новій землі. Та де б ми не були, завіти Ружмайлова залишаються в наших серцях. Прощавайте! Бувайте щасливі. Броніслава».

А під спадом ще стояло: «все життя…»

Лист затремтів в моїй руці. Категоричний імператив Канта — переміг.

Але проти мене сиділа незнайома особа, треба було взяти себе в руки. Я сховав гроші і листи і звернувсь до свого гостя:

— Я мушу дати розписку панові, то прошу до кабінету.

Ми перейшли до кабінету, незнайомий взяв в мене розписку і почав прощатися.

Я здивувався:

— Як, без вечері? То ж неможливо.

Та незнайомий не дав себе умовити.

— Прошу вибачити, поспішаю, до ночі маю бути в Козацькому.

Він поїхав. Більше я не мав звісток про них.

 

* * *

Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша… чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть…

І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки…

Діамантовий перстень блищав вічною красою в сумній півтьмі.

— Гончаренко, набий люльку! — гукнув дід.

28.11.1929 р.

 


[1] ...на випадок алярму — на випадок тривоги.

[2] Ковбаснику доля допомагає (латин.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.