Діамантовий перстень-10

X

Гончаренко чекав на мене; Трезор кинувся мені назустріч. Хутко оповів я про все Гончаренкові, вірний товариш аж засяяв з радощів.

— Врятуємо, ваше високоблагородіє, — так што врятуємо.

— Коли б Господь допоміг. Слухай, треба ще одежу жіночу для графині… мені не випада… не можна… завважуть, ти вже якось постарайсь… на гроші.

— Так що, слухаю!

— Я зараз кинуся шукати того лаза… А ти лишайсь на квартирі, на всяк випадок… аби хто навідавсь до мене, скажи що… що… ввечері від’їздимо, командир наказав бути на ранок вдома. А оце, — я поглянув по хаті і побачив Трезора, — скажи, що я пішов з собакою до річки, на качок…

— Так што на качок, — ваше високоблагородіє, — без рушниці?

— А! — кажи вже, що знаєш, чекай мене і не виходь. Трезор, ісі[1]!

Ми вийшли з Трезором на вулицю. Більш всього боявся я зустрічі з ким-небудь з офіцерів. Правда, година була ще рання, після вчорашньої випивки товариші десь спочивали.

На кожен випадок, щоб уникнути зустрічі, я подавсь якимись завулочками, городами і швидко вибрався на луг.

Здалеку блиснула річка. Тут десь… тут; тепер тільки уваги і спокою, а серце калатало!

Ліворуч від мене здіймалися мури замку, а з-за них визирали вежі. П’ятсот кроків при березі річки… три ясени… Я одрахував п’ятсот кроків і спустився до річки. річка бігла, лівий берег спускався помалу до річки, правий був високий, стрімчастий, порослий густим лісом.

Я почав свої розшуки, обійшов уважно весь берег річки од муру на п’ятсот, на тисячу кроків — не було й сліду печери, війст[2], хідника, якихось дверей… три ясени? Так, — знати було, що й по цім боці річки росли колись дерева, але їх всі було порубано або самими шаровцями, або нашими москалями. Стирчали пеньки, росли кущі… Я починав хвилюватись.

Одійшов від берега далі і почав кружляти, пильно оглядати все… Ні знаку. Ні сліду!

Знов жах, холодний, крижаний.

І знов кинувся я ще з більшою енергією розшукувати вихід з хідника. Я вже забув мій перший намір оглядати систематично місцевість і кидався, мов шалений, від одних пеньків до других, до дерев, що ще залишилися не зрубаними. Шукав, вистукував, оглядав кожне дерево — не було ніде нічого.

Можна було збожеволіти!

Чи це одурив мене пріор, щоб виказати потім на мене командирові? Але нащо? План… Я ж бачив його на свої власні очі. Справа ставала трагічною: мабуть, новий власник засипав хідника. На наші часи такі льохи й хідники були вже непотрібні і давали б тільки можливість злодіям вдертися до палацу.

А коли це так? Що тоді?

Я спинився, холодний піт виступив на чолі. Бігти до пріора? Що ж він порадить?

А час збігав, збігав!

Було вже геть та й геть по півдні. Трезор кілька разів робив стойку, я не звертав на нього уваги. Що було робити?

Вертатись так ні з чим? Це було неможливо! З шаленістю одчаю я кинувся знову розшукувати цей заворожений лаз.

Його не було, не було! Зрештою, я мусив зрозуміти, що товктися тут було надарма. Я спинився і почув, як руки і ноги мої похололи. Голосне скиглення Трезорове опам’ятало мене.

— Трезор, — гукнув я. Собаки не було, але скиглення почулося знову.

— Трезор, — гукнув я вдруге. У відповідь на мій голос вчулося якесь скиглення жалісне, безпорадне.

Що за чорт! Ще й пес пропав! Я свиснув, Трезорове скиглення вчулося десь недалеко, я подавсь на його голос.

Недалеко від річки, ближче до замкового муру, росли густі сплутані, мов вовна, кущі ожини, звідтіль і неслося Трезорове скавчання.

Я кинувсь до кущів, кличучи собаку, пес жалісно відповідав мені, але не подавсь назустріч.

Я підбіг до кущів, — вони поросли між високими деревами так густо, що я ледве продерся крізь них. Трезорове скиглення чулося десь тут, під ногами. Я розгорнув кущі, і з здивуванням побачив голову Трезорову і передню частину його тулуба; очі Трезорові дивились налякано, він з усієї сили дряпавсь передніми лапами, щоб вилізти звідкілясь, але лапи його зривалися. Я схопив його впоперек і витягнув з ями. Пес радісно загавкав, а потім кинувсь люто на яму, звідки я витягнув його, і почав з скаженим гарчанням розгрібати її. Що там було? Звіряча нора? Я нахиливсь і побачив яму, заслав руку — дна не було. Миттю виламав велику гілляку, спустив її в яму і нею не дістав дна. Я весь тремтів. Невже, невже?!

Недалеко я побачив величенький камінь, схопив його й кинув в яму; камінь важко гупнувся — дно було недалеко.

— Хідник! Він, він!

Я мало не скрикнув вголос. Так, це був хідник, але який малий, навіть собака не провалився. Мабуть, засипавсь од часу землею. Та розкопаємо!! Серце застрибало в грудях, кров припливла до обличчя. Я схопивсь на ноги. Все моє тіло, здавалось, втратило вагу…

Треба було тільки добре позначити місце. Я зламав велику гілку і викарбував на дереві хреста; оглянувсь ще раз пильно навколо. Чого ж казав пріор: п’ятсот кроків від замкового муру, недалеко від берега річки? Навпаки, від річки цей лаз був далеченько, а до муру замкового кроків двісті. А, та все одно! Швидше!

Я обтрусив з себе землю, оправив мундира і майже бігцем кинувся лугом. Той шлях манівцями був вже мені знайомий, і через півгодини я стояв вже перед кляшторським муром, озирнувся, — навколо ні духу. Це було те саме місце, та сама щілина між камінням, куди треба було встромити ключа, я встромив його, повернув ключа, маленька хвірточка одчинилась. Я нахилив голову і скочив в садок. один рух руки, — ключ в кишені, хвіртка зачинилась, я в гущавині — ніхто не побачив мене.

Знайомою вже стежкою я хутко подавсь до пріора. Він нетерпляче чекав на мене, — я розповів йому все.

— Це не вихід з хідника, це люфта! — завважив він, коли я скінчив свої оповідання.— Але то нічого: люфтою можна теж спуститися в хідник: вірьовочка — і на дні. Вихід з хідника по той бік річки.

Я вдарив себе по лобі: в цій шаленості одчаю я й забув, що лінія хідника кінчалася по той бік річки.

— То нічого, то навіть краще, — провадив далі пріор, — на випадок гонитви — і вірьовка, заступи, що ви покинете біля люфти, зіб’ють їх зі сліду. А тепер треба умовитись, де й як зустрітись.

Він почав мені викладати все коротко, сухо, але докладно. Взяв план і показав на ньому знову маленьку цяточку — люфту і дві лінії від неї, — одну, що кінчалася за річкою, другу, що йшла до мурів замкових. Знову розказав, що я мушу зробити, щоб камінь, що відділяв льох від хідника, повернувся на своїй вісі.

— Візьміть з собою терпуги, у в’язнів можуть бути кайдани на руках, візьміть ще свічок, кремінь і кресало, й губку, і пляшку вина; вони можуть бути без сили, бігти треба буде швидко, і ще вірьовки й заступи. Тепер слухайте уважно далі: ви виїздите з вашим денщиком з Шаровки завидно і їдете просто шляхом до Ружмайлова, щоб всі вас бачили.

Далі пріор докладно розказав, де ми повинні будемо звернути до лісу, що розіслався широко по той бік річки, де збочимо з великого шляху і спустимося в глибокий яр і поїдемо вздовж маленького бурчака, в напрямку на захід сонця.

— Вмієте ви крикнути пугачем?

Я зніяковів.

— Не знаю… не доводилось ніколи, але Гончаренко… А він напевно вміє.

— Гаразд, тоді ви крикнете тричі і почуєте у відповідь теж пугача тричі. Ідіть на той голос: там чекатиме вас запряжений добрими кіньми віз, а біля нього стоятиме чоловік в киреї з відлогою, скажіть йому: «Еммануель», — він одкаже — «Голгофа», довіртесь йому, віддайте ваші коні і поспішайте до люфти. Якщо Єзус допоможе вам врятувати нещасних, — біжіть з ними хідником щодуху. За річкою, в лісі, глибочезний яр, в тому ярі чекатиме вас фурман з кіньми. Ідіть, не гайте часу. Будьте мудрі, яко змії, і хай Єзус-Пан і Матка Свєнта Ченстоховська допоможуть вам.

Я нахилив голову; він склав руки на моїй голові і тихо проказав слова молитви.

Я підвівсь і вийшов з кімнати; воротар чекав мене біля ганку. Тепер я розгледів його обличчя: темна, надзвичайно темна шкіра, орлиний ніс, чорні широкі брови, мов намальовані одним помахом пензля, шпакувате волосся… Тепер він не мав того сумирного, побожного вигляду, що вперше. Я віддав йому до рук ключа, ми пішли вже знайомою мені стежкою, і за п’ять хвилин я був вже в завулочку.

Тепер тільки вийти на майдан, — кляштор стояв на майдані, перейти непомітно до своєї хати — і кінці в воду. Земля в мене горіла під ногами, але, пам’ятаючи пріорів завіт, я зробив зусилля, щоб погамувати своє хвилювання і вийти на майдан з байдужим виглядом людини, що не має чого робити. Я вийшов з завулка і просто, але просто око в око зустрівсь з Шлітером!

Що він робив тут? Стежив за мною? Назирав? Чи знов випадок? Мов хвиля, перекотилися над моєю головою ці думки, але я не дав німцеві побачити на моїм обличчі і тіні сполохання; навпаки, я весело привітався з ним і, показуючи рукою на завулок, що з нього я вийшов, додав:

— Оглядав мури. Капітальна будівля, кажуть, ще з п’ятнадцятого віку.

— Так, так, — згодився Шлітер.— Я розпитував пріора, надзвичайно освічена і приємна людина.

— Як на мене… не люблю цих католицьких монахів… — Я сказав ці слова таким байдужим тоном, що і сам здивувався.

— Кажуть, він належить до польської аристократичної фамілії, — провадив далі Шлітер, не спускаючи з мене пильного погляду.

— Можливо, — згодився я, — Вони всі завзяті католики.

Шлітер ішов за мною.

«Як би одчепитись? Як би одчепитись?!» — пекло вогнем в голові.

Але він не мав і на думці одчіплятися від мене.

— Кажуть, ви вчора виграли п’ять тисяч карбованців?

«Навмисне випитує, прохатиме позичити, а в мене самий дріб’язок в кишені. Одмовити? Що сказати? Чим пояснити?»

І знов щаслива думка осяяла мозок.

— Так, виграв і сьогодні, оце допіру, одіслав все матері. От зрадіє старенька!

Шлітер тонко всміхнувсь.

— Надзвичайний вчинок! Віддати все матері! Взагалі вами керують завжди найшляхетніші почуття.

Чи це була іронія? Глузування? Натяк?… Хто його зна: білі очі були порожні.

Ми підійшли до мого помешкання. Я простягнув Шлітерові руку:

— Ну, поки що до побачення, буду пакуватись, сьогодні від’їжджаю, але зайду ще до маркітанта, треба розпити пляшечку на прощання… Побачимось?

— О, звичайно! — Шлітер взяв під козирок і подавсь далі.

Я постояв ще в сінях, слідкуючи з-за дверей за ним: він озирнувся раз, другий, пильно, уважно і зникнув за рогом сусідньої хати. Я зітхнув повними грудьми.

Гончаренко чекав мене на дверях. Я увійшов до кімнати і зачинив за собою двері, він бачив теж Шлітера.

— Так што, — почав тихо Гончаренко, — їх благородіє, пан поручик Шлітер, приходили вже навідуватись, питали, де ваше високоблагородіє.

— Назирцем ходить? Що ж ти сказав йому?

— Сказав, що ваше високоблагородіє пішли пройтися, оглянути, значить, місто.

— Молодець! — скрикнув я радісно і переказав Гончаренкові все.

Треба ж добути вірьовок, свічок, терпугів, заступів, пляшку вина.

— Не турбуйтесь, ваше високоблагородіє, так що змотаємось! Комар носа не підточить!

— А ще ж жіноче вбрання! — скрикнув я і вдарив себе рукою по лобі: ми ж за нього й забули, а без нього…

— Так що вже все єсть, — перебив мене Гончаренко.

— Як? Звідки? Ти ж не виходив з хати, де ж воно взялось?

Гончаренко всміхнувся задоволено від вуха до вуха.

— Так што й з дому не виходив і все єсть. Стою я, значить, на дверях, поглядаю, а думка все: як би то і з хати не вийти і все скупити… Вже подумав до хазяйки вдатися, дак роздумав… не йдеть діло! Коли це дивлюсь, їде бричечкою дочка батюшкова з Ружмайлова…

— Тася?! — скрикнув здивовано я.

— Вона самая.

— А звідки ж ти її знаєш?

— Щоб я ще й не знав? — Гончаренко знов всміхнувсь на весь рот.— так вона, значить, в справах з батьком, батько пішов десь, а вона сама бричечкою їде… Значить, я до неї, так, мов, та й так, хочу презента женському полу купити, а фатери не можна кидати, дак ви, мов, коли ласка ваша…

— Де ж ти гроші взяв?

— А ваше високоблагородіє дали мені.— І Гончаренко, аж вилискуючи задоволенням, показав мені складені на лаві шовкову добру хустку, лейбика, спідничку й інші речі міщанського жіночого вбрання.

Я був у захваті.

— Зараз збігаю за покупкою до склепів[3], — провадив далі Гончаренко, згортаючи знову речі, — а ваше високоблагородіє пообідають, хазяйка наварила.

Добрий товариш поставив переді мною велику миску борщу, накраяв хліба, поклав дрібок солі, дерев’яну ложку і приніс ще макітерку вареників.

— Тож дивись, не барись, — крикнув я йому навздогін, присідаючи до столу.

— Духом, ваше високоблагородіє!

Гончаренко повернувсь і хутко вийшов з хати.

Я взявся до борщу. Тут не було Ружмайловської сервіровки, але страва здалася мені ще смачнішою. За кілька хвилин від обіду нічого не залишилося.

Господиня ввійшла, забрала посуд; я залишився сам.

Не буду вже згадувати за те, що я передумав, поки Гончаренко повернувся, правда, він не забаривсь, але та година видалась мені вічністю! Гончаренко увійшов радісний, в руці в нього була повна торбина.

— Так що все, ваше високоблагородіє, можна й сідлати?

— Можна, можна. Будемо поспішати: день осінній короткий.

Тепер все пішло як по писаному. Гончаренко ув’язав речі в себе за сідлом. Ми під’їхали до маркітанта, там вже було чимало офіцерів і Шлітер. Я попрощавсь з усіма, замовив ще дві пляшки, випили на дорогу. Товариші утримували мене, але я відмовився: до Ружмайлова двадцять п’ять верст, дорога лісом, а після цієї події можу сподіватись за кожним деревом пана добродзея! Мотив був серйозний, всі погодились з цим. Товариші стиснули мені руки, я скочив на коня, і ми погналися вузенькими вуличками.

Моє alibi було забезпечено, я був спокійний.

Поспішати таки треба було, бо в темряві я не знайшов би позначеного місця. Поки що все сприяло нам.

Ми виїхали з міста, звернули в ліс, втрапили на стежку і швидко з’їхали в глибочезний яр. Все було так, як казав пріор. Треба було припинити коні, яром не можна було гнатись. Це був не яр, а якесь страшне провалля, мов навмисно утворене для злодійських банд. Ми вже проїхали версти зо дві, сонце схилялось, в лісі сутеніло…

Я загадав Гончаренкові крикнути пугачем. Він крикнув тричі, — ми прислухались, — відповіді не було.

Знов жах вхопив за серце… А що, як помилились? Хіба ж то один яр в лісі?

Тим часом, що далі їхали, тим гірше ставала стежка, раз по раз дорогу перетинали стовбури сухого дерева, рівчаки, каміння.

Так проїхали ми ще хвилин двадцять; Гончаренко крикнув знову — спинили дихання і слухали… здавалось, самі коні наставили вуха… було тихо… І враз здалеку почулася відповідь… тільки напружене жадобою вухо могло так здалеку піймати її. Пугач! Пугач! Та ми не помилились.

Гора зсунулась з плечей!

Тепер вже ми поїхали спокійніше. Через чверть години почули ми знову пугача, але вже зовсім близько; Гончаренко відповів. Провалля ставало ще вужчим і прикрішим.

— Стій! — почули ми враз чийсь-то тихий голос.

Коні стали. Перед нами, мов з землі, виросла висока постать в киреї. З насуненою на очі відлогою. Я не спостеріг його раніше — так зливалася його темна постать з темним тлом лісу.

— Еммануель, — сказав я.

— Голгофа, — відповів незнайомий.

Відлога зсунулася з його голови, і я побачив темне обличчя, орлиний ніс і чорні, мов виведені одним помахом пензля, брови, — це був воротар кляштору.

— А коні ж де? — запитав я, здивовано оглядаючись навколо.

— Тут, — одказав він, — давайте й ваші коні, треба поспішати, вже сутеніє.

Ми скочили з коней і пішли за воротарем. Яр в цьому місці ніби розгалужувався на дві частини, воротар повернув ліворуч, але ціла гора поламаного дерева й гілля заступила нам дорогу.

— Сюди, сюди! — воротар розсунув кілька гілок, і ми увійшли наче в загороду. Тут, в цій загороді, й стояв шарабан, запряжений парою добрих коней. Ніхто б і не подумав, що вони так близько. За загородою урвище було вже не таке дике, просто перед нами була вузенька дорога, що поволі підіймалася вгору.

Воротар прив’язав наші коні до шарабана.

— Тепер, — звернувся він до нас, — прошу сюди.

Ми вийшли знову за загороду і пройшли ще далі проваллям. Воротар спинився.

— Ось стежка, — показав він нам на стежку, що здіймалася вгору.— Ідіть нею, вона вас доведе до річечки, тут недалеко, там перейдете річку, накидано каміння, мілко… А вже по тім боці самі знаєте, де я чекатиму досвіту. Не можна гаяти й хвилини. Якщо увійдете в ліс, крикніть знову пугачем, щоб не збитись з шляху.

Ми пішли… Стежка, що нам показав воротар, була дуже прикра, ми просто дряпались вгору, хапаючись руками за гілки й куші… «Як-то ми вночі зійдемо нею?» — промайнуло в голові.

Нарешті ми вийшли на гору і хвилин за двадцять перед нами заблищала річечка. Перейшли річку по камінню, що нагачено було з одного боку до другого, і, нарешті, по таких тяжких хвилюваннях я стояв знову на тому місці, де був вранці.

Вже зовсім стемніло, і ми могли сміло взятися до роботи. Через кілька хвилин відтулину було вже поширено, що людина могла сміло пролізти в неї.

Я мав спуститися першим. Ми обв’язали вірьовку круг дерева.

Трезор! Весь час він біг за нами, а я, схвильований, заклопотаний, не вважав на нього, але тепер, коли я взявся за вірьовку, щоб спускатися, а він кинувся до мене, — встало важливе питання: що робити з Трезором. Гончаренкові, знати, теж прийшла та сама думка, він осумнів. Що робити? Взяти з собою туди — шалена думка! — він видав би нас. Залишити тут — буде вити, гавкати, розгрібати відтулину лапами, — накличе людей! Залишалося одне — покластися на Трезорів розум.

— Трезор, — мовив я тихо і глянув на нього пильно: — Куш[4] тут і чекай, поки ми не вернемося.

Розумний пес, здавалося, зрозумів мої слова, він покірно ліг над діркою, я взявсь за вірьовку і почав спускатися. Хідник був невисокий — і я хутко дістав дна ногами.

— Стоп, — сказав я тихо вгору Гончаренкові, — стою, давай все сюди.

Одно по одному спустив мені він ломи, свічки, терпуги, пляшку, вбрання, а тоді спустився й сам. Трезор жалісно заскиглив, але я ще раз наказав йому лежати тихо, засвітив свічку, і ми рушили. Ліворуч хідник трохи спускався, ми пішли праворуч… обережно, тихо… Свічка тьмяно освітлювала чорні стіни й склепіння. Перед нами й за нами земля роззявила свою чорну пащу. Хто йшов цим хідником останній? Хто ховався тут… Хто рятувався? Чи не завалилася де земля, чи не заплутаємося ми тут в цих хідниках під землею, чи дійдемо до того каменя?.. Чи повернемо його? Тисяча думок, одна, страшніша за другу, напливали й шумували в голові. Іти було страшно: вузький хідник мов збирався задушити нас; склепіння часом спускалося зовсім низько над головою, і тоді мені здавалося, що то край, що далі вже не буде ходу, земля завалить хідник, але ми нахилялись і йшли далі.

Відлеглість від люфти до замку була невелика, але мені здавалось, що тому хідникові немає кінця!

Я глянув на годинника, — було дев’ять годин. «Зорю» вже пробили, змінили вартових, всі сплять, саме пора.

Враз я побачив, що хідник переді мною закінчився… ходу далі не було. Тремтячими руками почав я обмацувати стіни, — земля… земля… земля… І враз рука моя намацала щось тверде — камінь!

Я присвітив свічкою. Так, це був сірий подільський камінь, але рівний, мов дошка. Серце закалатало… я не міг балакати… я мовчки показав на нього Гончаренкові… він був теж схвильований.

Тепер або ніколи…

— А що, як в ту мить, коли ми з цього боку вліземо до льоху, там саме зміна варти?

Від однієї цієї думки мене обсипало морозом, але вагатись було вже пізно. Я підніс свічку до каменя і одрахував три цалі[5] з лівого боку. Камінь був рівний, сірий, не знайти було залізної пружини. Що ж надушити? Я почав душити камінь. Жарти, чи що? — камінь стояв нерухомий. Знов несвітський жах, знов думка, гостра, мов кинджал. Розпач взяв мене. І враз, коли я хтів вже кинути все, я почув, як під моїми пальцями частина каменя — рівна, мов виглянцьована, — пішла всередину.

— Тут, тут, — мало не скрикнув я і з усієї сили надушив камінь, та нічого не виходило, мабуть, пружина заіржавіла від часу і тепер не слухала мене, не піддавалася моєму натискові.

— Ваше високоблагородіє, так што дозвольте мені, може, він мене лучче послухає, — прошепотів Гончаренко.

Я згодився і відступився. Гончаренко натиснув з усієї сили, — раз, два… він аж крякнув. Я чекаю, припинив дихання… Невже ж і він?

— Ідіть! — шепнув тихо Гончаренко, важко відсапуючи, і в ту ж хвилину я почув тихий звук, щось зарипіло — і важкий сірий камінь почав тихо повертатись на своїй осі і став, не пішов далі, але вже відкрилася така відтулина, в яку можна було пролізти.

Чи це ж тут? Рука моя, що тримала ліхтаря, затремтіла… Я присвітив ліхтарем: це був той самий льох!

Вони сиділи в тому самому кутку бліді, сполохані… занімілі. Далі все робилося, мов в сомнамбулічному сні — хутко, чітко, рішуче. Інстинкт предковічний прокинувсь в мені за межами свідомості і керував мною.

Я проліз у відтулину; схопив її за руки, вона ледве стояла на ногах: у відтулину треба було лізти, але з залізом на руках це було дуже трудно зробити, і Гончаренко з того боку підхопив під плечі Броніславу — і ми протягли її; з Стефаном справа була гірше, він був кремезний в плечах, і ми ледве протягли його. Але також протягли. Вони вже були тут, по цей бік в’язниці, врятовані, видерті з пащі смерті. Ні! Ще не видерті.

Перш за все треба було поставити на місце камінь, щоб не догадалися, куди кидатись навздогін. Гончаренко наліг на камінь, камінь і не зрушив з місця. Я приєднавсь до Гончаренка, камінь і не посунувсь. Чи то заіржавіла пружина, чи ми не знали секрета, як поставити його на місце, але ясно було, що немає людської сили зрушити його.

Волосся полізло в мене на голові догори. Та треба було зважуватись швидко.

— Лиши, — шепнув я Гончаренкові, — не зрушимо… хутче розпиляти залізо.

Терпуги були з нами, ми одійшли трохи далі і взялися до наручників, я — Броніславиних, Гончаренко — Стефанових.

Все робилося мов не своїми руками, хутко, легко, вдатливо. Тільки й чулося рипіння терпугів та уривчасте людське дихання. Заліза впали; засуджені випростали руки.

Броніслава стиснула мені руку. Я не побачив в цій темряві виразу її обличчя, тільки вчув тихий шепіт: «Все життя… все життя…» Сердешна! Скільки ще було одміряно їй життя тут, під цією товщею землі!?

Я гаряче стиснув тремтячу руку і скомандував тихо:

— Хвилини не гаяти, — вперед!

Ми рушили: Гончаренко попереду з ліхтарем, за ним Стефан, за Стефаном Броніслава, — я замикав колону. Не можна було бігти, вони ледве йшли. Броніслава похитнулась, — я підтримав її і почув, як вона затремтіла від дотику моєї руки. А в швидкості був наш рятунок!

Я згадав мудру пріорову раду — вино! Витяг з кишені пляшку і подав її Броніславі.

— Пийте і дайте князеві, вино надасть вам сили.

Вони випили: дійсно, вино наддало їм сили; ми пішли швидше. Але йти треба було добрих півверстви, — треба було бігти!

Тим часом Броніслава час од часу спинялася. В цьому вузькому хідникові не можна було ні взяти її на руки, ні підтримувати під руку. Я бачив, що вона ледве йде, і казав їй час од часу:

— Спиніться.

Вона притулялася до стіни і важко дихала… бліда, з почорнілими очима… Я дивився на неї, — серце завмирало, — мені здавалося, що вона ось-ось зомліє, але вона робила над собою надлюдське зусилля і знову подавалась вперед. Враз якийсь звук торкнувсь мого сторожкого вуха, я здригнувсь. Так, так, це був звук заліза… В цім вузькому хіднику звук котивсь, мов громовина по дроту. Ноги затремтіли… Я припав вухом до стіни — сумніву не було — «тривога».

Гончаренко і Стефан почули і зрозуміли, в чім справа, — вони спинились, мов вкопані, і глянули на мене.

— Хутко вперед, — скомандував я, — треба забігти за люфту, вони вилізуть нею… там вірьовки, а ми…

— Так що ж, ваше високоблагородіє, — перебив мене Гончаренко.

— Трезор?! Світе мій. Він там… вони побачать його… наявний доказ.

Вогнем обпекли мене думки, але щось треба було чинити.

— Вперед, вперед, — скомандував я, — виграючи час, стягнемо його!

Ми кинулись вперед. Спотикалися, падали, підводилися, а гомін за нами зростав.

Нарешті подих свіжого повітря, над головою зорі — люфта…

— Стоп! — скомандував я.— Гончаренко, нахились!

Гончаренко нахилився. Я миттю виліз йому на плече, висунув голову в люфту і тихо крикнув:

— Трезор!

Відповіді не було.

Я свиснув тихо — ні звуку. Ясно — собаки не було. Або його побачив хто, або він втік до містечка, до тієї хати, де ми спинились, або…

— Трезор! Трезор! — гукнув я ще раз. Дарма!

Я скочив з Гончаренкових плечей… добре, що в хіднику було темно, бо втікачі злякались би мого обличчя, тільки Гончаренко, здається, без слів зрозумів, яка небезпека загрожувала нам.

— Вперед, скільки сили, — вимовив я уривчасто й глухо.

Ми пішли вперед, але вже зовсім невідомим шляхом. З кожним кроком хідник понижувавсь, і то було добре, звуки наших кроків глушилися в глибині, а ліхтар вже й для мене ледве мріяв. Хідник завернув ліворуч… Куди він повернув? Може, збились? Пріор казав, що вся Шаровка на хідниках. Я загадав Гончаренкові спинитись, освітити стіни, другого ходу не було: рушили далі. Але йти можна було тільки помалу, в цій невідомій чорній спадистій пащі треба було освітлювати кожен крок. Швидко гомін за нами завмер. Коли ми їх не чуємо, — не чують і вони нас, заспокоював я себе… але Трезор?

Щодалі хідник спускавсь більш спадисто. Ми йшли вже з півгодини. Коли ж кінець цій страшній могилі? Я бачив, що Броніслава знемагає… Вже кілька разів підтримував я її за стан і стискав її руку, наддаючи мужності знесиленій дівчині, але знати було, що сили швидко залишать її.

На мою думку, ми мусили вже давно перейти під річкою. Десь вгорі над нами шумів ліс, блимали зорі, а ми, мов кроти, греблись тут під землею.

Хідник кружляв, завертав праворуч, ліворуч і спускався все нижче. Враз Гончаренко, що йшов з ліхтарем попереду, спинивсь, ми за ним.

— Що там? — запитав я.

— Так што нема ходу.

Я просунувсь вперед! Справді, хідник кінчався: склепіння спускалося нижче і змикалося з долом, мов стиснута паша: не було й сліду відтулини, якогось каміння, дверей — земля. Таж мусив бути вихід! А може, це завалилась земля і засипала нам шлях… І ми залишимось тепер навіки в цій передчасній могилі?!

Я взяв в Гончаренка ліхтаря і почав оглядати стіни, стелю, вони здавалися вибитими з одшліфованого каменю, але земля просто перед нами в кінці хідника здавалась м’якішою, — дійсно, вона осипалась.

Я підніс ще вище ліхтаря, і… радісний крик вирвався з грудей моїх: просто над головою я побачив щось довге, грубе, покручене.

— Корінь, — скрикнув я, — над нами дерево.

— Так що вірно, ваше високоблагородіє, — аж засапався з радощів Гончаренко, — тут, значить, йому й бути, десь завалило, замуляло землею… Одкопаємо!

— Чим?

— Руками одгребемо.

Вдвох не можна було працювати, Гончаренко почав перший, він накинувсь на землю, мов кріт.

— Візьми палаша.— Я добув палаша і передав його Гончаренкові. Робота пішла краще. Минуло хвилин з десять.

— Ну що? Як? — запитав я.

— Йдьоть! — од казав, важко відсапуючи, Гончаренко, — земля м’яка.

— Одпочинь. Дай я!

Я взяв з його рук палаша. Копати ним було незручно, — тим часом краще, як голими руками. Палаш вдарив в щось тверде, я заслав руку і радісно скрикнув:

— Знов корінь!

Радість наддала мені сили.

Враз палаш вдаривсь знов об корінь, потім збочив і пішов кудись аж по самий ефес… Я затаїв дух, впав на коліно, просунув у пробиту дірку руку і почув свіже повітря… пальці мої вхопили щось.

— Трава! Трава! — скрикнув я.— Вихід, кінець!

— Ваше високоблагородіє, так що дозвольте, я вже тепер сам, духом, — озвавсь радісний Гончаренко.

Я пустив його.

Тепер, здається, ми вже були врятовані.

Я підійшов до Броніслави, вона сиділа під стіною, голова її спустилася на груди, Стефан обхопив її за стан.

— Що з нею? — спитав я стурбовано.

— Зомліла, — одповів Стефан.

Але Броніслава почула мій голос, її вії затремтіли й підвелись. Вона глянула на мене глибокими темними очима, при тьмяному світлі ліхтаря я негаразд бачив їх, але я відчув той погляд, назустріч йому порвалось моє серце.

— Все життя… все життя… — промовила знов тихо Броніслава.

Якої треба було сили волі, щоб не впасти тут перед нею навколішки, щоб не вкрити її руки поцілунками, щоб не притиснути її до себе з усією силою молодого почуття і не проказати за нею: все життя, тут, там, навіки!

Стефан охопив лівою рукою стан Броніслави і простягнув мені правицю:

— Пане ротмістр, — заговорив він, — я зневажив вас, я не повірив вам, бо й в думці не міг осягнути такої шляхетності, яку виявили ви… Даруйте мені… розпач… зневіра… — Він гаряче стиснув мою руку, я відповів гарячим стисканням… — Коли доля судила нам вибратись цей раз на волю, але коли й ні, пам’ятайте, пане ротмістр, що більшої вдячності, більшої пошани, яку я почуваю до вас, — людина почувати не може. І де б ми не були (він ніколи не відділяв її від себе) — думка про вас буде найкращою згадкою нашого життя. Друзі? — запитав він мене.

— Навіки, — одказав я.

Ми стиснули гаряче руки.

— Ваше високоблагородіє, — покликав Гончаренко, — лаз під корінням.

Я підійшов до нього. Тепер копати було легко: земля просто осипалася і котилась кудись. Свіже нічне повітря пливло до нас у цю чорну пастку, воно несло нам силу й надію.

Гончаренко хтів був лізти вперед, але я заборонив йому, я поліз перший. Висунув голову й плечі в дірку: одразу не можна було роздивитись, куди виходила вона. Ану я впаду одразу сторч головою в яке провалля?

Над діркою випинався здоровий корінь, — я вхопивсь за нього рукою і поплазував. Лізти було тяжко, але два, три рухи — і я був вже на волі!

Я вхопивсь обома руками за корінь, але ноги мої черкнулись землі, нашої землі, порослої травою, вкритої густо сухим листям. Не маючи часу роздивлятись довкола, поки вони ще сиділи в пащі землі, я повернувсь до лазу і тихо озвавсь Гончаренкові:

— Земля. Панну, панну вперед.

У відтулині з’явилася голова і плечі Броніслави, я допоміг їй, підхопив її та поставив долі, але вона не трималася на ногах. Ми стояли на згір’ї.

— Держіться за шию, — сказав я Броніславі і схопив її на руки. Вона обвила мою шию руками. Коси її впали… я почув її тепле дихання, почув, як затріпотіло її серце…

Два, три кроки і я поставив її на землю. Стефан і Гончаренко бігли до нас, — ми були на волі!

— Ну й відступ! — вирвалось в Гончаренка.

Тепер тільки оглянувся я: ми стояли на дні глибочезного провалля, страшні урвища підіймалися з обох боків, чорні дерева, високі, похилені, присадкуваті простягали своє гілля і, мов якісь велетенські потвори, сплітались круг нас патлатими руками. Вгорі високо над нами блимали далекі зірки.

— Ваше високоблагородіє! — скрикнув радісно Гончаренко, — та це ж той самий яр. А я ввесь час, як ото копав, думав собі: ну, як ми в нього поночі спустимося? Аж ось ми вже й на дні.

Так, це був той самий яр, той самий бурчак на дні. Тільки куди повертати — праворуч чи ліворуч? Все в голові моїй так запаморочилось, що я не міг відгадати напрямку.

— Ну, Гончаренко, гукай! — загадав я Гончаренкові.

Тричі прокричав пугач, — ми напружили вуха — відповіді не було. Вдруге крикнув Гончаренко, — ліс мовчав. Десь ми вийшли дуже далеко, може, свиснути?

Я свиснув довго, пронизливо, так, як свистів на Трезора. Пауза. Тиша, чути тільки, як суха гіллячка впала додолу. Знову свиснув, — відповіді не було. Треба було щось робити: чи поділитись на дві частини, — одним піти праворуч, другим — ліворуч, чи… Якісь звуки вчулися здалеку, наче бігло лісом… ближче, ближче… Може, це воротар? Може, він тікає? Поспішає сповістити нас, що натрапили на наш слід? Що… Виплисти з виру і втопитись на самім бережечку. Ні, це вже було б понад людської сили!

А щось бігло легко та хутко. В проваллі було темно.

— Ховайтесь! — шепнув я Стефанові й Броніславі. Вони кинулись в гущавину, я теж хтів кинутись за ними, коли це якась здорова тварина кинулась мені просто в груди. Я вхопивсь за шаблю, але ту ж хвилину крикнув радісно:

— Трезор!?

Це був він. Трезор стрибав круг мене, лизав руки, — намагавсь лизнути обличчя, потім кинувсь від мене до Гончаренка, — він шалів, умлівав від радощів, що знайшов нас.

— Ну й розумний! Ну так що, ваше високоблагородіє, такого другого й не відшукати, — проказував Гончаренко, лащачи собаку, — побачив, значить, що не береть, дак назад нашими слідами до коней: без коней, мов, не поїдуть. Да коли б він там залишивсь, дак це б нам була капітуляція.

Спритність Трезорова таки справді врятувала нас.

Ми всі пожвавішали. Трезор побіг перед нами — ми рушили за ним. Іти було добре: дно провалля було рівне; очі наші, тепер вже звиклі до темряви, бачили і піскувату стежку, що біліла на дні. Іноді велетенські дерева сплітались гіллям над нашими головами, і тоді ставало зовсім темно. Страшне було місце, але сюди, та ще вночі, не кинувся б ніхто. На цей раз ми були врятовані. Вони, певно, кинулись до люфти, вибрались на вірьовці вгору, побачили заступи, розіслали по всіх шляхах патрулі, та сюди не втраплять. Ми з Стефаном вели під руки Броніславу. Час од часу вона одкидала назад голову і дивилася на ясну смугу неба, на зорі, що діамантами мигтіли крізь чорні гілля дерев. їй, що стояла вже віч-на-віч зі смертю, життя здавалось тепер таким хорошим!

Трезор біг попереду, ми йшли за ним. Минуло хвилин з двадцять. Гончаренко гукнув тричі пугачем — і у відповідь ми почули здалеку: «Пугу, пугу, пугу!..»

Ми йшли вірно; яр ставав глибшим, урвища з обох боків виростали все вище, і незабаром ми побачили праворуч купу переплутаних стовбурів, гілок, дерев, що завалили весь правий бік провалля. Почулося тихе коняче іржання.

— Так що, ваше високоблагородіє, Лисий почув, — завважив радісно Гончаренко, — він пізнав голос мого коня, і хоч я не бачив Гончаренкового обличчя, — він ішов попереду нас, — але знав, що тепер він всміхається від вуха до вуха, — любив коня!

Ми перейшли там, де переводив нас воротар. Коні радісно заіржали, назустріч нам кинулась висока постать в темній киреї з відлогою на голові.

— Хай буде похвалене ім’я Господнє во віки вічні! — почули ми схвильований голос воротаря.

— Амінь, — одказали ми всі побожно.

— Я вже втратив надію… я думав, все загинуло, а тепер… князь, Броніслава! — воротар простягнув руку Стефанові.

— Пан Сошальський! — скрикнув радісно Стефан, стискаючи його руку.— Живий?

— Живий і з вами…

— З нами?..

— З вами за кордон і до наших легіонів… але…

— Пане Сошальський, любий пане Сошальський… — Броніслава простягла йому руку.

— Так, Славочко, старий пан Сошальський знов з вами, — одповів воротар, цілуючи просто в губи Броніславу.— Але, панове, треба хапатись. Стефане, маєте зброю?

— Ні.

— Ось, — він подав Стефанові пістоля, — тут два набої, — це, Славко, й тобі; а тепер сідаймо й гайда! Гляньте — перекинувсь Віз, пригасають зорі.

Я глянув вгору: справді, зорі вже грали не так яскраво. Сошальський взяв Броніславу на оберемок, всадовив її в шарабана, Стефан сів поруч з нею, ми скочили на коней, Сошальський підхопив віжки, і кортеж наш рушив.

Мене вразило одразу те, що віз котився якось м’яко, коні ступали нечутно. Еге, бувалий пан Сошальський дурно часу не гаяв: копита всіх коней і колеса воза було обкручено соломою. Дорога йшла рівно вгору, вона біліла в темряві ясною стягою; це було, мабуть, корито якогось весняного бурчака: білий пісок і камінчики позначили його шлях. Незабаром ми виїхали на гору, і вузенький шлях пішов густим лісом. Небо біліло, тепер на його сіруватому тлі чорне гілля дерев видавалось кублом покручених чорних гадів.

Ми їхали мовчки, чути було тільки іноді, як форкали тихо коні та часом колесо наскакувало на корінь, і тоді тихо стукав віз.

Броніслава не раз повертала голову до мене; я не міг побачити виразу її обличчя, вона не могла побачити виразу мого.

Сіріло.

Раптом віз спинився, ми спинили коні.

— Пане ротмістре, — озвавсь до мене Сошальський, — далі панові їхати не можна: контрабандисти свідків не люблять.

— А далеко ж ще до кордону?

— Тільки дві верстви: треба поспішати.

Я скочив з коня і підійшов до шарабана, Стефан і Броніслава теж вийшли з нього мені назустріч. Наблизилась хвилина прощання, — ми всі були схвильовані. Стефан обняв мене і вимовив глухим від хвилювання голосом:

— Не маю слів, але життя моє — ваше.

— Я залишусь тут, — звернувсь я до Стефана, — але коли ви переїдете кордон, стрельніть двічі з пістоля, щоб я знав, що все скінчилось добре.

— Гаразд, — одказав Стефан.

Я стиснув його обидві руки, він підійшов до Гончаренка, я підійшов до Броніслави.

— Пане ротмістре, — заговорила вона тихо уривчастим голосом, — ще одне прохання…

— Все, що скажете!..— занадто палко вирвались в мене ці слова.

— В замку залишилася бабуся… після нашої втечі почнеться трус в замку, арешти… її можуть схопити, заслати… Але її не знайде ніхто… вона вмре голодною смертю, як і сказала мені… Рятуйте!

— Де я знайду її?

— В каплиці є потаємний залізний покій… надушіть ліву сандалію ноги святого Вінцентія…

— Славко! — озвавсь з козел Сошальський.

— Так, так, прощавайте, прощавайте.— Броніслава зняла з свого пальця перстня і наділа на мій, — на спомин… на спомин… душа моя… навіки…

Я припав до її рук і обсипав їх поцілунками… Коли поцілунок має мову, — він сказав їй усе. Руки її затремтіли, щось гаряче впало мені на шию.

— Прощавайте, прощавайте… все життя… — Я вчув схвильований голос, стримане ридання. Вона вирвала свої руки і вскочила у шарабан. Коли б я схопив її в обійми, коли б притиснув до серця з усім палом свого безнадійного кохання, коли б укрив її обличчя, її перси, її стан дівочий поцілунками, гарячими, мов кров, коли б крикнув: «Спинись! Запишися зі мною. Глянь, зараз зійде сонце, зійде для нас, для щастя, для життя. Що — нації, релігії, держави?! Одна любов — єдине щастя на землі».

Чи встояв би проти цього категоричний імператив Канта? Я не сказав нічого, — він встояв.

Шарабан покотив, вона обернулась… махнула хустиною раз, два… коні завернули, шарабан зник в темній стіні лісу.

Я притуливсь до дерева і занімів — все круг мене пішло в темну прірву… Хвилини бігли чи спинились… я того не відчував…

Враз: ба-бах! — покотило лісом. Ба-бах! — вдруге, вони переїхали кордон, вони на волі.

Гончаренко підійшов до мене…

— Так що треба їхати, ваше високоблагородіє, пан отой розказав мені, як їхати, — навпростець, воно коротше, а все ж до ранку верстов п’ятнадцять треба зробити.

Я скочив на коня, в лісі розвиднювалося, збитись було не можна. Я хтів здушити коня острогами, але завважив, що одного острога й не було на мені. Де я загубив його?! Та не так він мені був і потрібний: добрий кінь і так порвавсь вітром.

 

 


[1] Ісі! — команда собаці: сюди!

[2] Війстя, війст — вихід.

[3] Склепи — крамниці (з польс.).

[4] Куш! — команда собаці: лежи тихо!

[5] Цалі — дюйми.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.