Дар Евдотеї-18

29

Щупак переказав через Шмигельського, щоб я прийшла до редакції, там мене чекає посада. Газета Пролетарська правда перейшла на українську мову, Качура й Шмигельський там уже працювали і я час до часу мала від Качури принагідну роботу. Він завідував відділом «Сільське життя», до нього приходило багато дописів, їх не друкували, але якось використовували. Моя робота була: витягти екстракт з допису в кілька рядків (не більш як чотири), і таких 10—15 витягів друкувалось у одному букеті. Нелегко було це, але досить довго з’являлася в рубриці «Сільське життя» така добірка з витиснених «перлів» за підписом «Догна». За це платили мені по кільканадцять карбованців. А тут — штатна посада!

Здавалось би: що може бути кращого? Працювати в редакції, мати забезпечений заробіток, становище, запевнене майбутнє… Он Оля Воїнова ревно хапається за будь-що, розносить удосвіта газети, он хлопці відгортають сніг на коліях, а я ж не маю стипендії, нічого мені з дому не присилають, — і що я собі думаю?

Я довго стягалася, відкладала — та й так і не пішла на те запрошення. Чому? Щось мене не пускало. Мені здавалося, що як стану я газетяркою, то змушена буду думати не те, що хочу, а те, що каже директива, що я втрачу своє лице, що я перейму стандартний газетний вислів. А я хотіла плекати своє, щоб побачити, що то вийде з нього. В редакції я не розвинуся як письменниця, зроблюся сірою промокачкою. (Я ж себе знаю!) Вже тому, що я дуже піддаюся впливам і безвольно виконую накази… Оберігаючи свою самостійність, я мушу бути далеко від обов’язку слухати й виконувати наказ та директиву. Чи, може, я не вірила, що справлюся? Тепер я думаю, що якби пішла в штат, то скоро виявилась би непридатною, або мене швидко знудило б від газетярського трафаретного, суконного, сахаринового патосу і обов’язку день у день його практикувати.

Це вже вдруге я не хапалася видимої вигоди й не використала сприятливої сьогодні кон’юнктури, може, й на шкоду мені, чорт з ними! Десь там лежала Петрова рекомендація в комсомол, я вже й забула про неї, ніколи й не жалувала, що не скористала. Тоді мені ще не приходила в голову думка про невидного опікуна, який весь час направляє мої вчинки і скеровує рухи, щоб я йшла не випадковою дорогою, а для мене визначеною. Я тільки приписувала собі здібність нехтувати явними вигодами, ладна прийняти разом із цим і прикру викидачку з суспільного життя та ролю парії… Заради чого? Заради якогось неясного принципу: н е схибити.

Але в цілому взорі біографії це виявилось необхідним для дальшої дороги. Цей мотив буде постійним рефреном далі.

Хоч я й не прийшла на Щупакове запрошення, але час від часу до редакції заходила, дуже ніяковіючи та знічуючись, намагаючись своє тут відбути і чимдуж утікти. Що кожна редакція — одночасно й клюб для літераторів, я бачила, але так я зле себе почувала, не вміючи в тон експромтом жартувати, що немиле було мені й кількахвилинне перебування у цьому капищі жерців слова.

 Ї от заходжу я раз до Качури із своєю «Догною», а там у кімнаті веселий сміх, гомеричний регіт. І хто ж тут є? Ну, Качура, то Качура, ну, Яків Савченко і Володимир Ярошенко, та ще якийсь початківець, протеже Качури, Іван Ле, — нехай! Але між ними є й Борис Антоненко-Давидович, у центрі цього веселого настрою співробітників редакції. Він читає вірші початківців, що пудами надходили до редакції і що торбами їх приносили сільські поети. Антоненко-Давидович сидить на такому відділі, і тепер усі дружно та ідилічно регочуть, насолоджуючись дотепними коментарями Антоненка-Давидовича. Сіль цього у тому: як колись рвалася українська молодь на Січ козакувати, так тепер вона рветься у «літературну Січ». Потім він надрукував чудесного нариса «Літературне козакування», — оце все, що я почула, потрапивши під такий тріп до редакції.

Я також насміялася там. Хоч були вони вищі рангом за мене на літературній драбині, але мені не дали відчути мою незначність. Я впірнула в розкішну мистецьку атмосферу, що її мені так нестерпно бракувало. От якого інтелектуального середовища я хочу, ось за чим тужу!

І згадала я, що це ж ці самі персонажі були колись у ворожій позиції, на барикадах у 16-й авдиторії університету. Качура викидав Антоненка-Давидовича з авдиторії за те, що той прийшов боронити університет. А тепер такі дружні! Сидять у одній кімнаті, кожний за своїм столом.

Іван Ле також за окремим столом сидів, але він був якийсь відрубний. Серед цих усіх він тільки один був член комуністичної партії й представляв собою офіційний курс. Говорили, що він робітничого походження, а справжнє прізвище його Мойся. Справді, був він необтесаний, але не як робітник, а як дядько-мугиряка, з повільним способом розмови та інтонації, з широким пласким лицем, дуже «полтавським». Він тримався осторонь від цих, може тому, що всі вони були «з підмоченою» біографією. Антоненко-Давидович — колишній укапіст, а тепер безпартійний. Ярошенко й Савченко — «попутники», а він же чистокровна пролетарська брунька, не обтяжена ніякими минулими плямами. Один тільки Качура умів з ним ладити та навіть із відтінком протегування. Якже, він уже визнаний письменник, а Ле — тільки початківець, одне якесь там оповідання видрукуване, та й то лише тому, що він — член партії.

 

30

Різноманітний вахляр київських літераторів доповнився ще одною організацією під назвою «Західна Україна», що побутово звалася серед письменників «Уярмлені брати». До неї належали Дмитро Загул, Василь Атаманюк, що перейшов із «Плуга», Марфієвич, Кічура, Козоріс, Агата Турчинська…

З «Гарту» виділилась комсомольська літературна організація і назвала себе «Молодняк». До неї належали Микола Шеремет, Сергій Воскрекасенко, І. Семиволос, М. Шпак, Ю. Костюк, Леонід Смілянський, Клоччя, Петро Колесник… і хто? Борис Коваленко! Він уже став комсомольцем і в цій групі — боєвиком-критиком.

Та ще приїжджали письменники з Харкова із своїми вечорами-доповідями. Всі ці групи зударялися на рясних літературних вечорах, кожна обстоюючи свої творчі позиції: формалісти, футуристи, пролетарсько-марксистські вимагачі клясової боротьби в літературі та смертельні вороги «мистецтва для мистецтва». Завзято й хижо сварилися перед публікою, переважно студентами, «перебирали брудну білизну» (так вони самі казали), а потім премило і предружно гуртом верталися із дотепами та сміхами про диспут, що потрясав стіни півгодини тому. Запеклі вороги на сцені — і побратими слова по дорозі додому.

З деякого часу почала пробиватися назверх головна тема голосної літературної дискусії 1925 року, «Европа чи Просвіта?». Почалася вона у Харкові, і вважається, що почав її Хвильовий, а в Києві підтримав Зеров — проти С. Пилипенка. Але в дійсності початком дискусії був лист Григорія Яковенка, ображеного, що його десь там не надрукували. Найтиповішим речником плужанського масовізму вважався секретар журналу Плуг Биковець. Пилипенко написав статтю «Куди лізете, сопливі?» в захист плужан, і це дало притоку Хвильовому обрушитися на просвіту-плужанство, синонім биковеччини, як на плекання масовізму, неуцтва, та вимагати високого позему літератури, її досконалости. Київський Зеров уже давно на всіх своїх лекціях перед тисячною авдиторією кликав «до джерел», раз у раз підкреслював, що письменник повинен уміти читати шедеври світової літератури в оригіналі. Тепер він з усією своєю блискучою ерудицією приєднався до Хвильового, і так Хвильовий та Зеров опинилися по одній стороні барикад у цій «війні».

Отак приблизно зрозуміла я цю дискусію.

В Києві дискусія пересунулася з конкретної на академічну площину: «мистецтво для мистецтва» чи утилітарна партійна література?

Упритул до Зерова стояв Юрій Меженко, тонкий рафінований інтелігент у золотому пенсне. Він на всіх диспутах посідав ясну й виразну позицію: формалізм. В літературі все вирішує форма, все зводиться до неї. Як нема форми, — нема чого говорити про літературне явище. Звичайно, говорив він мудріше й фаховіше, але суть ця. На своїй практиці я переконалася, що це так. Поки не знайду форми, нічого не можу зліпити, все — каша. А для кожного задуму притаманна тільки якась певна форма. Але для тодішнього пролетарсько-жовтневого-марксистського клімату ця формалістична позиція видавалась несусвітнім ідеалізмом. Література повинна служити ультра-практичним цілям перебудови світу, побудови соціалізму й комунізму.

Юрій Меженко безстрашно боронив свою позицію. Для того, щоб дійти досконалости і служити, треба опанувати спадщину попереднього досвіду. А на нього мокрим рядном накидалися футуристи, які казали, що вперед треба все зруйнувати вщент, викинути на смітник всякі естетики, всі форми й традиції, — а тоді вже будувати пролетарське комуністичне мистецтво. Спочатку деструкція, аж тоді — творчий акт будови нового світу.

Та всі ці істини виголошували старші літератори. Найчастіше у напхом напханій залі Всенародної бібліотеки на бульварі Шевченка, 14. Потім у всі кінці Києва розходилися ті маси, продовжуючи бої далі, коментуючи все почуте й побачене, пережовуючи все те, що почули на таких «цирках». Молодші — плужани, гартованці, молодняківці — не наважувалися встрявати в бій.

Але Борис Коваленко такої скромности не мав. Він скалькулював, що це найкраща нагода для придбання так довго очікуваної слави. За ним уся офіційна лінія цека й агітпропу, і можна безжально громити цих буржуазних інтелігентів, що позасідали на ключових позиціях. З якою їддю виступав він проти Зерова! Філігранну блискучість і діямантовість Зерова він задумав шахувати грубою невігласною пролетарсько-марксистською дубинкою, — студент його! Він мав нахабство лізти на трибуну із своїми суконними двоверстовими цитатами з Маркса (і пам’ятав же він їх!). З нього реготалися, він вже придбав прізвисько Голобельника, але він говорив своє, мов таран, із обличчям погребника та мішком тельбухів у синій чемерці. Та й діставав же він потім від Зерова, під грім оплесків від усієї публіки.

Я сама бачила, як одного дня в понеділок після такого диспуту ішов Коваленко біля університету, майже на розі Володимирської, а назустріч йому Микола Зеров. Не Коваленко, а Зеров зняв широким жестом капелюха і привітався до Коваленка з усмішкою, де було 99 1/3 відсотків іронії і піввідсотка привітання. Чи зрозумів Коваленко цей джентльменський жест? Не кладіть помаранчів перед свинями, вони думають, що це картопля. Якби Зеров не привітався, то Коваленко й не здогадався б, що з супротивником теж треба вітатися.

Зо мною Коваленко не вітався ніколи, а прошивав ненависним поглядом, наче я йому батька вбила.

Як же я ставилася до всього того, що чула на всіх тих вечорах і диспутах? Член «Плуга», а належати до «Плуга» почало вважатися просто непристойним.

Моя думка під бомбардуванням дискусій і дійсности двоїлася. З одного боку, я всіма чотирма кінцівками голосувала за вдосконалення, за напрям «до джерел», що проповідував М. Зеров, прагнула осягнути високу майстерність. А з другого… Ось я чула, що якийсь студент-початківець прийшов до Зерова із своїми віршами, просити поради, а Зеров захисно підняв руки й перелякано вигукнув: «Ні, ні! Бога ради, звільніть мене від цих дохлих цуценят!» Почувши цю історійку, я чомусь прийняла й на свій рахунок… Може, й мої оповідання — «дохлі цуценята»? Так ніколи я до Зерова не підійшла ні з чим. З його висловів я ж знала, що він зневажає тих, які не володіли чужими мовами, не можуть читати в оригіналі творів світової літератури, що цю частину громадян він вважає неуками, не прощає їм того, що батьки не навчили… Може, Зеров був і доступний, он Теліга й Смолинська у його семінарі і говорять про нього з побожністю, може, він тільки літературознавство визнає…

Але ж… Якщо мене всі будуть відпихати, бо я не доросла до мірки, якою міряють рафіновані, то як же я можу рости? В діяльності Пилипенка, що ото на нього сиплеться цей весь град ударів Хвильового — Зерова (ще й зневажливий термін видумали — «пилипенківщина»!), я вбачала величезний подвиг. Його опіка над виходцями із села, над початківцями, його вибачливість за невишліфування — просто до сліз зворушливі. Як вони не розуміють, що мусить же бути десь школа для тих, що не мали змоги від папи-мами навчитися по-французькому, а дорослими вже вчаться, борючись із голодом-холодом. І такою школою є «Плуг», оті всі його філії «в кожному селі». Так, це там, у тих філіях прищеплювалася любов до мистецького слова. І тоді я так думала, і тепер бачу, що вірно думала. Це ж ті всі з плужанських масових гуртків поробилися вчителями, прищепили наступному поколінню любов до літератури, а це покоління стало батьками теперішніх Ліни Костенко і Івана Драча…

З історії літератури бачимо, що вершини так нізвідки не беруться, а їм передує клімат, що його створюють оті самі малоталановиті і непомітні літератори.

І як казати щиро, то високомайстерні також перейшли школу «Плуга», з нього починали Панч, Сенченко, Головко, Довженко, Сосюра — для першого ряду прикладів…

«То де ж моє місце? — роздумувала я після всього цього. — Де я маю бути, як не в «Плузі»? Чи ті б допустили мене, отаку, що не пускає пари з уст на зборах?»

 

31

Це, здається, тієї зими хтось сказав мені, що в редакції Пролетарської правди виступатиме Володимир Маяковський. Ось бачу перед собою сценку. Мала кімната напхана народом. Редакція містилась у колишньому приватному мешканні, тому не диво, що тут ще збереглися кахляні груби з амурами у центрі. На тлі такої груби стоїть величезний, широкоплечий дядько і громовержно читає протяжним басилишем свої віршилища. «Облако в штанах». — Вот ана-а, савєтская паспортіна! Сматрі-ітє, заві-ідуйтє! Чітайтє! — Оце я побачила той стиль у першородному виконанні, що потім став зразком деклямацій на сценах різних клюбів.

Стиль самолюбування.

Скінчив Маяковський читати — як посипались запитання! Записочки. Маяковський почав відповідати — без затримки, без надуми, точно, дотепно, глузливо. Навіть вводив у лябораторію своєї творчости. Я запам’ятала, що він має «заготовки», які використовує, як треба. Що творчість — це ремесло, а не надхнення. І що стару естетику треба вже здати на брухту. Особливо ж усім сподобалось, що підтвердилося реготом публіки, як Маяковський, лаючи стару естетику, показав на купідона в центрі кахлі та назвав його: «етот рахітіческій недоносок»…

Як же було дивно почути пару років згодом, що цей повний самолюбування, вібруючий психічною й фізичною силою дядько покінчив самогубством. Маяковський!?

 

* * *

А то приїхала до Києва Наталя Забіла. Про неї ми вже в Києві знали, бачили не раз її чудові світлини на обкладинці журналу Плуг. Звідкілясь я вже знала, як творилась літературна біографія Наталі Забіли.

Була вона непомітною студенткою харківського ІНО і тремтіла, бо походження її, ой, далеко не пролетарське! Мало не генеральського роду… з дворян Забєлло. Жила вона тоді в гуртожитку й трусилася, що от-от на якійсь чистці її викинуть з ІНО. На якомусь літературному вечорі «Плуга» в ІНО плужани помітили красу-дівчину і взяли її під свою опіку. Дивись — красуня, тайноаристократка — вже дружина члена партії Сави Божка, плужанського світила! Відкрили в ній талант, дивись, — уже й вірші друкуються в журналі Плуг. А що така гарна дівчина, то непогано її світлиною оздобити обкладинку журналу. У подружжя Савки й Наталі з’явився син Тарас, а тоді Божко десь повіявся. Та не пропала Наталя. Знайшлися інші опікуни, інші чоловіки. Як не помиляюся, то ще три. В послідовності, не всі три зразу.

Вірші її відбивали модну тогочасну тему. Не то що еротизм, а просто-таки сексуалізм… Ось запам’ятала я уривочок: «Любий мій! Я перш за все самиця…» Це була тоді така мода, крім неї, відзначались ще й Раїса Троянкер і Людмила Піонтек, дружина 1. Кулика. На Заході Наталя Холодна теж писала тоді поезії від імени «вампи». Це вже потім Н. Забіла переключилась на дитячі вірші. Поки до того вона дійшла, то витягали ЇЇ за вуха в літературу коханці. В появі й утвердженні цього імені велику ролю відіграли краса й протекція.

Я завжди вирішую якесь питання, треба б перелічити їх. Але тоді, вдумуючись у секрети швидкопіднесної літературної кар’єри цієї авторки, я розв’язувала таку: чи це гідний таланту шлях — пробитися на вершини під протекцією коханців? Ні, ти досягни їх своїми власними силами, своїми власними важкими зусиллями й працею! В цьому цінність успіху, в цьому пункт амбіції, а не в дешевих засобах жіночої кокетерії. Тому я не дуже високо ставила Наталині успіхи.

Але ось вона в Києві, знайомиться зо мною, говорить, — справді надзвичайно гарна! Найбільше краси було в її великих синіх-синіх очах. Щось вона тоді робила в Держвидаві, була й у редакції Пролетарської правди, там Шмигельський нас і познайомив. На правах плужанської родини ми дуже скоро перейшли на «ти» і дружньо розмовляли. Я навіть не бачила в ній ніякої кокетерії, — така задушевно проста й скромна людина, своя… Хто б подумав, що вона така «самиця», як вона про себе пише…

Щоб відзначити її перебування в Києві, ми влаштували вечірку в нашій 19-й кімнаті. Головним ініціятором був Шмигельський, накупив усякого гастрономічного. Я тоді була здивована одним «винаходом». Наталя вмочала в вино хліб і їла — щоб більше витворилося алкоголю. Справді, розглядаючи її, вдивляючись у побутовій обстанові — чарівна, недаром Шмигельський доходить до максимуму свого ласкавого підкупливого уміння. Така красуня, а він — такий поношений з безформеним носом, очі ховаються десь у глибині зморщок, як сміється, — він дивився з такою непереможною ніжністю, ласкавістю. І голос, і слова… Ні, я таки не знаю нікого такого, що міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість…

Ночувала Наталя не в нас, а в Шмигельського.

Так починався роман, який закінчився шлюбом. Прийшов час, Антось виїхав до Харкова і став її законним чоловіком[1]. Та літо він ще був у Києві.

 

32

Про іншу вечірку я пам’ятаю теж через алкоголь. Було так, як у тій пісні: «А нас, братці, п’ять, будем пить-гулять, коло мене товариші все вірні сидять!» Це мене й Василину десь напровесні запросили наші ставищанські товариші. Максим Тхорівський і Степан Кашперський вчились у Кооперативному інституті. З ними був і Захарко Задорожній, нібито той, з ким мала Василина одружитися. З чого видно, що він — Василинин жених? Ніякого сліду роману, просто дружність.

Ми гойно споживали наїдки і напої, співали наші пісні, Захарко при цьому говорив мені «компліменти»… «Читав я ваше писання і не подобається мені, так наче на котурнах…» Тхорівський, виявляється, вже одружився з дочкою Сліпанського, відомого кооператора з Ненадихи, а Петро Огородник помер. От тобі й маєш! Це ж він таке приказував: «Земля над нами не порозумнішає…» Кашперський весь час припрошував до горілки й тістечок, а серед цього всього сумбуру Захарко торочив про якісь підсічки.

— Чи ви уявляєте собі, як можна ціле літо прекрасно жити в сосновому лісі і нічого не робити, тільки читати собі книжки та дихати сосновим повітрям? — питав він не то мене, не то Василину, такий дуже подібний на свою сестру Зіну. — Ще й заробимо…

— Де ж це таке щастя може бути?

— Та тут недалеко, під Києвом!

— За що ж це нам платитимуть?

— Та дуже просто, — переконливо малював картину Захарко. — За те, що ми збиратимемо живицю з сосни. Це ж нічого не треба робити. Тільки підсікти сокирою, підв’язати посудину, а живиця сама буде з сосни текти. А ти тільки сиди та читай книжку. Тільки забирай повну посудину, підв’язуй порожню…

Справу підсічок ми того вечора не вирішили, тому що було забагато або горілки, або тістечок. З тістечкової закуски витворився в роті і в шлунку такий огидний посмак, що вже немилі були і співи, і підсічки, і давні товариші.

Від Наталі Забіли набула я досвіду, як хлібом підсилити алкоголь, а тепер ще знаю, що не можна докупи мішати горілку й солодкі тістечка. Досі не знала, отака невторопа! А ще й з п’яницького роду.

Але коли пройшло це неприємне і забувся кінець вечірки, то я собі не раз уявляла таку картину: ми, я й Василина, сидимо десь у сосновому лісі біля шатра, поглядаємо на «кімнати з дерев», стовбури сосон ближчі й дальші, вгорі між сосновим гіллям просвітки сонця. Кинемо яке слово одна до одної і знов читаємо, а там десь Захарко порається біля сосон, цюкає, чути сюди удари, луна відбивається…

 

 

33

Коли скінчився академічний рік і ми поздавали іспити, то всі кудись роз’їхалися, а я з Василиною сидимо в Києві. Я себе бачу, як іду Володимирською вулицею до кінця, а тоді пішки беруся на блакитну гору. Там на горі — селекційна станція. Там між бабами сиджу й я на підлозі у великому гамазеї та й латаю циганською голкою мішки з цибулі та картоплі. Мішки лежать при стінах стосами, а перед нами — купами.

Невеликі ті заробітки, а їхати та йти — далеко. Може, з тиждень я там попрацювала. Зате ж як гарно за Києвом! Блакитні далі… Якби не ходила на цю роботу, то так би й не знала.

Цікаво, що перебило мені ходити на ці заробітки? Не пам’ятаю. Може, я допомагала Василині перекладати, себто ділили порцію надвоє, щоб швидше здати? Ми, головним чином Василина, перекладали, а переклади звідкілясь брав Шмигельський і кудись здавав, як від себе. Це були твори Леніна, з російської на українську.

Зайшли якісь дивні стосунки у Антося з Василиною. Там щось було, але що — не знаю. Василина ж нічого ніколи не скаже! І хоч переклади ми робили й далі, а Антось часто забігав до нашої кімнати, але з якогось часу він відчував до неї огиду, й то неприховану. Мені казав, що вона — б-р-р! Розумій як хочеш.

І от оцей самий Антось учинив мені з Василиною підлість. Переклади ми зробили, а грошей не бачили. Шмигельський їх не дав нам. А ми ж цілу весну й півліта гнули над ними спину! Не віддати зароблених грошей — це ж пограбувати! Недаром я завжди відчувала у Шмигельському нечистоту, зло, яке може кожної хвилини вийти із сховку наверх.

Якби ж ми хоч знали, звідки він їх брав, ті переклади! Ото Й тільки, що ми, особливо Василина, набили руку в перекладах. Василина плекала особливий смак у доборі нюансів української мови та витягала зі свого підсвідомого багажу безліч народних виразів, придатних передати найтонші звиви думки. Я мала ще раз нагоду чудуватися з її обдарованости. Воістину, Василина була моя найбільша любов, незважаючи ні на що. Я в ній любила те, чого не було в мені: відзігорність, швидкість, дотеп.

Ото тоді Шмигельський і виїхав до Харкова. А ми вирішили, що треба таки приєднатися до Захаркового «пекельного пляну» (висловлюючись по-нашому, ставищанському). Він же торочив, що ми можемо скласти бригаду, за сезон заробимо купу грошей. Він буде підсікувати, а ми збиратимемо в бочки те, що натече з сосон.

 

* * *

Захарко поїхав раніше. Він нам сказав, що це треба їхати пароплавом до Лютежа, а там уже будуть і ліси з підсічками. Але біда! За що ж я куплю квитка на пароплав, як не маю грошей?

 Ї гроші знайшлися. Саме знайшлися! За день до виїзду йду я біля парків, де так пахнуть маслини, повз пам’ятник Хмельницькому і розв’язую цю проблему. Хто б це міг мені позичити? Коли дивлюсь униз — на хіднику лежить зелений папірець, п’ять карбованців, наче їх хтось для мене поклав. Навколо — ні душі, нема того, що згубив.

П’ять карбованців тоді була велика сума.

Я завжди тримаю в пам’яті цей дивний випадок, це чудо. Тепер, коли набралося багато таких феноменів, я думаю, що то не був випадок, а вияв присутности опікуна. (Він? Вона? Воно? Хто? Що?) Воно весь час присутнє біля мене, скеровує мої дії і утворює ситуації, те, що зветься долею, а насправді доцільно обдуманий візерунок моєї біографії. Для чого? Тоді я вже думала про місію, але яку? Я знала, що хочу й мушу стати письменницею, але гай-гай! Як же далеко була дійсність від мрії-місії! ще ж нічого не створила, «ялівка», нічого не маю сказати пролетарського, як не силкуюся.

Словом, доля пустила мене на заробітки в чернігівські ліси. Я Й Василина попливли пароплавом угору по Десні, спочатку дивились на чудесну сильветку Києва здаля, а потім впірнули в чар річкової тиші після міста, дихали річковим озоном, дивились на береги, білі піски, очерети, лози, що пропливали повз нас. А як уже смеркло й нічого не видно, то як же чудесно спати на пароплаві, під плюскіт ріки! Дурні люди не знають, що найкращий курорт — оцей маленький пароплавчик, який, не поспішаючи, несе нас кудись у невідоме…

Нас висадили удосвіта до сходу сонця на якомусь пустельному піщаному березі і сказали, що це й є Лютіж, той самий, куди ми взяли квитки. Ніякого Лютежа тут нема, самий ліс нагорі. Не знаємо, що робити. А ми ж набрали з собою всього, особливо книжок, що маємо читати під соснами. Тя-ягнемо свої корзинки вище від берега, нагору, там отаборюємось і досипляємо на свіжому повітрі, як і обіцяв Захарко. Навколо — дрімучий сосновий ліс, унизу — спокійна вода Десни, ми з Василиною, хоч і сонні, — повні безжурности, раді. Я — дуже, бо завжди любила оці непевні, неясні дорожні пригоди, коли не знаєш, що тебе ось-ось чекає. Може, навіть трохи й страшнувато, але ж ніде ніякої людини!

Як сонце підбилося, ми з корзинками на плечах рушили в дорогу. Я вже почала філософувати про те, що хотіла б бути коровою, бути весь час на такому повітрі серед зелені і відчувати все так, як корова, без людських тонкощів… Але корзинки під гору муляють, ні Лютежа, ані Захарка не видко. Ох, і далися ж нам узнаки ті книжки! А Лютіж був за останніми соснами, загублений серед лісів. Знайшли й Захарка. Тут же всього кілька хат.

Але… Ніхто ніколи про жадні підсічки в цьому селі не чув. Господиня, де зачепився Захарко, змилувалась і нас також пустила в комору, де він уже отаковився. Але з великим підозрінням. На її думку, то був парубок і його дві коханки, а такої розпусти вона в своєму обійсті не допустить. Підозріння її трохи розвіялися, як Захарко поцюкав ще день-два дрова та й ганебно зник, навіть нам не сказав… Навіть сокири не взяв… Більше ніколи в житті ми його не бачили, ні я, ні Василина. Певно, з сорому не показався…

А ми зосталися «на заробітках». Щоб ми не пересиділи її комори, господиня послала нас підгортати картоплю в просіці, серед лісу. За це ще й харчі нам давала.

Тож ми їй напідгортали!

Воно чудово було б у цьому лісовому селі, з просіками, з самотніми хатами де-не-де, в сусідстві з жовтими латками жита та городами. Небо пресинє, латки жовті-жовті… А луна! Десь хтось вимовив слово — а ми його чуємо. Тільки чому це ця луна нам весь час матюки посилає? І чоловічими, і жіночими, і дитячими голосами. В цьому селі без матюка не скажуть. От тобі й поезія села! Чи це вже тут близький вплив Московщини? У нас же такого нема, ні на Першій, ні на Другій Дачі Жашкова, ні в Розкішній… А як усе тут здифтонговане! Не тільки на лекції професора Євгена Тимченка, а й у житті чуєш не «кінь», а «куиїнь», не «віл» а «вуиїл», пуїп»… І цікаво, що тут подекуди ще не перейшло «о» в «і», ще кажуть «пойшов», а не «пішов», «возьми»… Та й у Жашкові цей перехід не зовсім відбувся, бо й у нас почуєш «возьми»…

Воно чудово було б тут, ось за кілька днів скільки вже найцікавіших спостережень набралося. Все навколо незвичайне, наче неймовірний сон, — але ж ми з Василиною виснажені, голодні, з шаленим апетитом. За ці київські роки ми взагалі поробилися як здохлиці, а тут ще й господиня годує нас самим кисляком. Бо й нема за що! Нашої роботи й не видно, хоч ми дуже щиро трудимося. Сільська дівчина до обіду зробить більше, ніж ми вдвох за цілий день.

Їсти так хочеться, що ми, вірніше я, пригадуємо про оту торбу з пирогами. Це Василина розповідала, як були ми літом у Високому, яка-то іронія долі з нею приключилася. Ішла вона з якогось села до другого голодна. Дивиться, — а на шляху лежить торба, повна пирогів. Василина до неї, зраділа, а то… пироги з буряковою начинкою, чого вона страх не любить!

Я пригадую це Василині і кажу, що нам здалася б така торба. Це нічого, що пиріжки з буряками, ой, які ж смачні солодкі цукрові буряки, як їх спекти на черені…

А далі… Від голоду, дзвінкого лісового повітря чи, може, від незвичного ритму праці мені почало ввижатися. Вмить усе реальне зникло. Серед блакитного й червоного палахкотіння наша господиня на кочерзі летить у небо, а ось уже скаче шаленого танцю… Потім — знов усе як було: ми сапаємо, навколо ліс, у животі смокче… Що це таке? Галюцинація? Це вперше в житті. І як! Наче ось-ось було.

Чи, може, таке ввижається тому, що все тут — середньовіччя, хоч це тільки 60 кілометрів від Києва. Лютіжські молодиці возять щодня молоко до Києва, отим самим пароплавчиком, що й ми припливли. Ще в перші роки мого київського життя я часто бачила цих молочниць. Вони були в довгих квітчастих юпках до стану з рясними складками, з коміром великим, круглим, як на фресках у Софії. Це, певно, одежа ця не мінялась із княжих часів. Ці ж самі молочниці були увічнені на барельєфах Бессарабського критого ринку, з коромислами й дзбанками… (Тепер їх уже нема там. Шкідники й варвари з комунального відділу міської управи всі ті барельєфи позбивали десь так у 30-му, 33-му році).

А може, цей образ — господиня-відьма — продовження тутешніх повір’їв, що ними переткане це лісове життя? Вчора купили ми в господині літр молока, посідали на ганку вечеряти, а вона нас прогнала. Після заходу сонця ніхто не їсть надворі, бо тоді збирається звідусюди нечиста сила, на все сідає. А тут пішов дощ. Бачимо: винесла наша молодиця кочергу й пікну лопату, поклала навхрест серед подвір’я, перехрестилася і почала заклинати, щоб град не йшов. Якби я власними очима не бачила цього, то не повірила б, що таке діється в XX столітті, під самісіньким Києвом.

Побули ми з Василиною там тиждень та й побачили: треба змиватися, поки ноги тягнуть. Радять нам (чи не сама господиня?), що в Бучі приймають на роботу до торф’яних розробок. Це недалеко. Але як же ми ті корзинки потягнемо з книжками? Ще й на додачу Захаркову сокиру. А що ж, залишати її господині?

 

* * *

Як добралися ми до Бучі? Певно, хтось підвіз без пригод, бо інакше пам’ятала б. У Бучі справді приймають на торф’яні розробки і жити можна в гуртожитку для сезонових робітників. Тільки вперед треба пройти медогляд. І на наше спільне здивування, Василину лікарська комісія забракувала, знайшла в неї міокардит. А мене прийняла. Тож Василина поїхала. Я почала працювати.

Торф’яне поле — це колишнє болото. Машинами зрізали це болото зверху, воно вже цеглинами лежить-просихає, а наше, робітниць, діло — складати їх у п’ятки, п’ятки в штабелі, такі малі пірамідки. Як уже цеглини просохли — складати їх у коші, ці коші переносити на плечах до збірного місця і там уже з цеглин робити великі піраміди. Торф колючий, руки від нього вже зашкарубли, а босі ноги всі поколоті, в остюках, робота непосильно важка, ще й спека.

Після одного такого довгого жаркого дня я разом із робітницями скупалась у ставку, а на третій день злягла. Простудилась, гарячка. Повезли мене до лікарні в Радомишль і там зоставили, бо лікарі виявили, що в мене мокрий плеврит. Старий знайомий! Це ж у мене вже не раз ці плеврити та запалення були, тільки ще мокрого не було.

В радомишльській лікарні все лікування складалося з того, що щодня міряли температуру. Ніяких ліків, процедур. Лікарі призначили мені дієту: літр молока й булочку на цілий день. Більш нічого. Простирал міняти не належалось. Бідна, бідна лікарня і бідні її пацієнти! Атмосфера безнадійности… Я вже приготувалася помирати.

А тут несподівано входить у палату Ганя. Де вона взялася? Як вона знала, що я тут? Та дуже просто. Це я послала Коберникам листівку, де я і що зо мною. А Ганя якраз на цей тріп приїхала до Києва розвідувати, як би вступити на курси бухгалтерії та знайти для Дмитра роботу. Ну, чи не замисел це опікуна?

Словом, Ганя забрала мене з радомишльської лікарні до Києва. Якось я добралася до лук’янівської лікарні, і там мене відразу прийняли (робітниця ж з виробництва!), поклали в палату. Мокрий плеврит не жарт. Іншим пробивали дірки в спині, щоб випомпувати воду з легенів, а моє лікування обмежувалось банками, вода мусить зійти так, серце мусить розсмоктати. Головне ж, було в тій лікарні те, чого мій виснажений організм найбільше потребував: їжа. І досі пам’ятаю той неймовірно чудовий запах свіжого огірка, що приносили в час обіду… Але чи хто з вас був у лікарні? Чи ж не правда, що в такому оточенні, серед хворих, видається, ніби весь світ хворий, здорових зовсім нема.

Одного дня прийшла медична сестра і сказала, що зараз мене побриють, знімуть з голови все волосся. Я — в плач! Нізащо! (І чого це я така вражена була?) Ні, не помогло. Зробили мене голомозою, я просто боялась на себе дивитися. Якогось чепчика дали мені.

А другого дня — одвідувач. Як цей Євген Щербаківський довідався? І взагалі — чого прийшов? У такому вигляді мене побачив. Я з ним ніколи не приятелювала, рідко коли бачила на літературних вечорах і знала тільки, що він член «Гарту», а чи поет, чи прозаїк, так і не знала. І хоч був це випадковий хлопець, але мені не байдуже було, як виглядаю. Посиділи ми на веранді, він пішов… І в голову не прийшло, що це — поклонник.

Скоро моє видужання пішло на добрий лад, мене з лікарні виписали. Так, набравшись нових вражінь з батрацько-робітничого побуту, поїхала я додому вилежуватися на свойому твердому тапчані. Вже не стало кругленької рожевощокої Явдоні, що всі горшки перепробує в хаті, Хватохи. А стала суха, як дощечка, Докія. З коротким волоссям — брита ж, — воно відростає поволі.

Вдома я інстинктивно накинулась на цибулю. Правда, воно в хаті й так не було присмак, але картопля й олія були. Я ж мала своєю основною стравою цибулю, тушену в олії. Накришу повну риночку цибулі й ставлю її наніч у піч, щоб стушкувалася, і нічого смачнішого за це для мене не було.

Так що, — думала я, відлежуючись на тапчані, — як не поривай з домом, а все ж таки він єдиний тебе прийме і вигріє. Моя горда автобіографія в 1923 році до «Плуга», де я писала, що порвала і ідеологічно, й матеріяльно з міщанськими тенденціями й батьками, не виправдала себе. Звичайно, що я не могла наслідувати ідеологію батька («Бандити! Грабіжники!») і не могла примирити її з ідеологією київської пролетарської студентки, але все більше і більше била мене по голові кричуща розбіжність між дійсністю й тим, що щодня писалося в газетах, що настирливо вносила у вуха пропаганда навколо. Я вже не могла казати мамі, що так і треба, щоб у нас відібрали майно. Не мала тихого жалю до «доми», що забули про мене в ці роки, не цікавились, як я там, нічого не висилали. Що ж, як самі ледве животіють за картоплею-цибулею.

А тут ще й дітей виганяють… Льона ще якось там тримається в канцелярії суду, але ось Колю викинули з піонерів, ледве дали закінчити двоклясову школу. Це була травма, що боліла не тільки хлопця, але й батьків. Що ж то його далі чекає? Він же хоче продовжувати освіту…

Ганя вже побачила, що треба мати якийсь фах у руках, і лаштувалась до Києва на бухгалтерські курси. Житимуть вони в Святошині, там Дмитро працюватиме в кооперативі продавцем. Вітя вже їздив із Дмитром до Києва і дуже здивувався: «Хата на хаті!» Він уже вимагав: «Де моя читая»? (Це так називав книжечку). «Де моя писая?»… Ганя, вкладаючи спати, гріла йому ліжечко й простиралка-укривалка, щоб часом не простудилась дитина в холодній постелі…

В зовнішньому жашківському світі наче нічого не змінилось, подій особливих не сталося, за винятком одної: отой таємничий чоловік Наці Шепель, що приніс мені колись томик Лесі Українки і що жив інкогніто, вже він заарештований. Він у домі Шепелів роками ховався, був це учасник п’ятигірського партизанського загону Соколовського, чи не сам отаман Сокіл. Точно не скажу.

В Жашкові після напружень цілого року нападає якась така лінь, що воля руху наче спаралізована. Я збиралась конче піти на Городища до Кухтів-сватів, щоб на власні очі побачити старовинні вали, та так і не пішла. Тоді я вже читала в «Повісті временних літ» про місто Торчеськ, якого археологи й досі не знайшли, і вирішила, що напевно Городища й є Торчеськ. Справді, встановлено, що південніше Юр’єва (себто Білої Церкви), в допливах Росі. На шляху з Галичини до Києва князь Мистислав Удалий зупинявся в Торчеську, а це ж та сама дорога, що й тепер: Київ, Біла Церква, Ставища, Жашків, на Бузівку, Гумань і далі… Половці обступили Торчеськ… — Можна казати й так: з Гумані наступили половці (кумани) на Городища, і так це описує літописець: «… Половці повоювали і вернулись до Торчеська, і знесилені люди в городі від го-лоду й здалися. Половці ж, узявши місто, підпалили його, а людей поділили й повели в вежі до своїх родин та родичів. Багато хрещеного люду: стражденні, сумні, замучені, зимном сковані, в голоді, спразі й нещастях, із змарганими лицями, почорйілим тілом, в чужім краю, язиком запеченим, голі й босі, з ногами, пораненими терням, із сльозами казали одне до одного: «Я жив у цьому городі», а інший: «Я з того села»… « З Узина, Карапашів, з Кагарлика, Сабадаша, навколишніх сел, де оселив торків Володимир, по Росі та її допливах… Діялося в кінці XI століття (1093), а тепер у цих самих селах живуть нащадки й ото їх можна побачити в Жашкові на ярмарках, Горгулів, Бейзаків, Барабанив, Джогол усяких… Все це діялось між Гуманню і Жашковом-Городищами…

Таку я малювала собі картину. Жашків ще, може, був по цей бік Во-лодимирового валу (Троянів), а вже дідів хутір — поза ними, вже там були вежі половецькі, Тальне, Гумань…

Та й ось прийшов-підкрався час їхати до Києва і я так і не спромоглася встати одного ранку й сказати: «Зараз іду до Городищ…»

 

 

34

1925/26. Третій курс в ІНО. Це вже останній рік. Мені вже ІНО була більша «дома», як сама «дома». Тут і постійна хата, оця в Кубучі 19-а кімната, і бібліотеки, і довжелезні коридори ІНО-університету, навіть з отим кривим старим швайцаром, що був сам частиною цього будинку. Був це солдат ще царської служби, на одну ногу припадав. Особливо комічно виглядало, як у місті заходила пробна протиповітряна тривога. Гудуть сирени, міліція заганяє «граждан і гражданочок» у підворіття, щоб на вулицях не було ні душі. Тоді й наш швайцар шкутильгав коридором, калатав дзвоником і вигукував: «Сполняй тривогу! Сполняй тривогу!» Як це так, що ніхто не завважив цієї гуморески в житті?

На нашому курсі залишився до кінця той поділ, що накреслився напочатку. «Непачі-аристократи» і «плебеї-селюки» не бачили одні одних і не віталися. Міські паничі й панни говорили лише російською, а українською хіба що з обов’язку, та й то не дуже. «Селюки» — скрізь і всюди — українською.

Десь там якісь методисти в наближенні до ідеології комуністичного суспільства вирішили запровадити бригадну методу. Це означало, що студенти проробляють рекомендовану літературу не кожен поодинці в бібліотеках, з особистими конспектами тощо, а гуртувалися в бригади по 5—8 чоловік і разом читали та обговорювали прочитане. Не сказала б я, що мали ми більше користи для шліфування мозку від цієї методи, але ми більше познайомилися одні з одними — в строгих межах давно встановленого поділу.

Ну, Западинського то я давно знала. Перестав він бути екзотичною постаттю, як скинув свою дивовижну маскувальну кожушину, вдягнувся в чистенький дешевенький костюм із краваткою, а на голові постала пристойна хвилястість стриженої чуприни. А вже на третьому курсі то наш Юліян зовсім позбувся своєї заячої наївно-глумливої посмішки і більше не цікавився, хто була ваша прапрапрабабуня. Посмішка ця змінилася ситим вдоволенням. Це відтоді, як він оженився з жидівкою і перейшов жити на приватку, певно, до її папи-мами. Чи так — не знаю, з ним про це не говорила, про цю кар’єру сказав мені його товариш, Іван Теліга.

Теліга мав тоді аж два закохання. Одне — в Миколу Зерова, а друге — в Пантелеймона Куліша. Це Зеров у свойому семінарі поглибленого вивчення української літератури захопив Телігу Кулішем. Теліга тільки ним і дихав та мріяв присвятити своє життя вивченню спадщини цієї суперечливої й багатої постаті. Я з Іваном була у великій дружбі саме за це. Ось і досі бачу перед очима його добро-іронічний чи то вибачливо-глузливий вираз лиця. Радісно було зустрічатися — але не більше. Був це досить великий, вайлуватий парубок із широким «полтавським» лицем, повільною мовою, сильним українським самопочуттям кубанського козака, а тепер ще й з пристрастю до історії української літератури. Я таких людей, що мають пристрасть до інтелектуальних радощів, дуже поважаю, маю собі за рідних. Чи не був Теліга справді найбільшим товаришем тих років? Я знала, що Юровська живе в нього, і питалася, чому таку дегенеративну діву вибрав…

Василинина приятелька й однокурсниця, Леся Юровська, сутулувата, аж горбата, мала довгі розкішні золоті льокони, що трохи прикривали її горб. Маленька, з більшою за неї торбою через плече, з гортанним безапеляційним тоном доброю українською мовою і з величезним апльомбом та кривими ніжками, — коли йшла, то з виглядом, що весь світ належить їй. Жила вона недалеко ІНО з мамою-вчителькою та сестра» ми. Василина, хоч і приятелька, називала її «золотокоса фея»… То як міг Теліга вподобати таку «золотокосу фею»? Ніяк вона не підходить кубанському козакові.

— Я її вподобав? — дивився на мене гірко-глузливо Теліга. — Не знаю, як спекатися. Не впускаю — вона вікном улазить, шибку розбиває. Сама лізе… Я вдаю, що сплю, — вона бере щось металеве (ножа, ложку) та склянку і годинами цокотить, стукає над вухом…

— Якась садистка… І не можна від неї відчепитися?

— Ну, як?

Стала зрозуміла та тонка домішка суму в іронічному виразі. Теліга став жертвою агресивної самички. Це я вперше зустріла агресивність жіночої іпостасі. (З роману Уріса «Екзодус» тепер довідалась, що це — риса дочок Ізраїлю). Але ж я не знала, що в Теліги такі жахливі обставини, що Юровська кліщами вчепилась у нього. А що я довідалась геть-геть згодом, через роки, — то це вже зовсім дика безглуздість: за кожну розмову зо мною Юровська дряпала йому лице, виривала волосся з чуприни!

Через 40 років я взяла цю бувальщину до «Золотого плуга», а мені не вірять, що таке в житті може бути. І хто ж не вірить? Той, що обох їх добре знав.

Друга пара оформилася на очах: Євгена Смолинська і Гавриленко. Гавриленко був уже цілком дозрілий студент, однокурсник Василинин, Юровської, Костюка, тільки на історичному факультеті. Саме тоді повернувся з еміграції Михайло Грушевський, його можна було часто бачити на вулиці біля Академії наук. Гавриленко відразу став його учнем і дуже гордився, що належить до школи Грушевського. Василинин приятель, він часто в розмові з нею віддзеркалював думки Грушевського, то через Василину і я також часом дещо знала. От, наприклад, Грушевський висловив таку думку: можливо, ми живемо між двома льодовиками. Можливо, прийде час, що вся наша цивілізація зникне, все вкриється новим льодовиком… Справді, як було вже три льодовики, а після першого — на Україні тропіки (оті ліси, що тепер поробилися кам’яним вугіллям), то чому не може бути й четвертого?

Тоді, тією ж дорогою, чула я, що як приїхав Грушевський з еміграції до Києва, як побачив старців-жебраків, безпритульних на вулицях — став і запитав: «Оце такий рай вони нам принесли?» Але ні разу ні від кого не чула я тоді осуду, чому Грушевський повернувся з еміграції. Та повернувся до того ж Гавриленка й інших студентів-аспірантів!

Як заслали Грушевського до Москви, так не стало й Гавриленка, він був заарештований і вже більш ніколи нічого я про нього не чула. Одруження Смолинської було короткотривале. Незважаючи на особисті переживання, вона хоробро включалася в бригади й складала іспити.

В цих бригадах, крім курсової літератури, часом читали не те, що вимагалось. Ось хтось пустив памфлет Хвильового «Европа чи Просвіта» або «Камо грядеши» і він переходить з рук у руки. А то повелася забавка писати експромтом вірші й передавати членам бригади. Ось бачу — ми сидимо в 14-й авдиторії, це наша купка, там десь інші купки. Час від часу хтось пускає якусь штучку. Я ніколи ніяких віршів не писала, а тут заразилась «модою» і собі щось там зліпила. Вірш пішов по руках і повернувся з такою допискою: «Більш ніколи віршів не пишіть». Так і не знаю, хто це наклав таку «резолюцію». Оришкевич? Був такий межи нас, мабуть галичанин, але акліматизований. Чалий? Старший чоловік, учитель, наче з Грінченкової повісти. Литвинчук? Тинда? Левченко, учень проф. Грунського? Не думаю. А може, отой довготелесий рудий Решетник? Оля Корнієнко? Гребінюк? В усякому разі, не Коваленко. Він був уже «визнаним пролетарським критиком» і перестав знатися з будь-ким тут на курсі, навіть рідко показувався на лекціях. Анонім ніколи не був розкритий, а пораду я взяла собі до уваги.

Не була я дуже близька з цими всіма однокурсниками й однокурсницями, не було й мови про якусь приязнь, залицяння, «романи», уподобання. Як завжди, моє найближче оточення було нецікаве мені, таке відоме… Ось старається виходити разом з їдальні АРА один і той же студент нашого курсу з риб’ячими очима, з явним наміром залицятися. Може, й дуже порядний чоловік, — а мені так нудно, нудно, не маю що говорити з ним, стараюсь якнайшвидше відкараскатися і почуваю облегшення, коли поклонник втратив інтерес і вже звернув увагу на інший об’єкт… Навіть не бачила нікого, щоб хоч приблизно будив щось подібне до химериків, зв’язаних із Черанівським, Шепелем…

О, ще ж не згадала я, яка драма відбулася восени, як я повернулася з дому. Виявляється, отой Щербаківський неспроста приходив мене одвідувати до лікарні на Лук’янівці. Він закохався, і то люто. Мені й у голову не приходило, що цей типовий попович в окулярах, із профілем вченої сови, з дзобастим носом — заповнений коханням. Аж дав він мені свого щоденника з описом цього закохання. Цікаво було б тепер поглянути на того зошита, записаного олівцем на папері, по-бухгалтерському розлінованого червоними лінієчками. Чи була в ньому літературна вартість? Я довго берегла його, але він десь загинув разом із іншими «реліквіями» мого особистого архіву. Тоді мене це дуже вразило. Це вперше таке признання прийшло. Але — о, химерики! — я ніяк не була закохана в Євгена, не було тієї іскри чи чогось, що перекидається з одної душі в другу. І щирий щоденник не допоміг. Я дуже жалувала, що Щербаківський таке переживає, але нічим не могла допомогти… Десь він тоді зник. Через кілька років бачила його на Володимирській гірці — дивився на мене вороже. А я ж йому ніяких надій не подавала. Було не до того. Я вже дістала тоді стипендію, 17 карбованців на місяць, і вперше за ці роки відпала журба за матеріяльне, я з насолодою впірнула в навчання. Останній же рік я біля криниці мудрости!

Тому такі взаємини, які утворилися при бригадній системі, були саме добрі. Не приятелі, але приязні товариші, у кожного є щось на душі, що не бажає бути розкритим, як моя комнезамська брехня. Вона мене всі ці роки мучила, була вічним тягарем, що не дозволяв дуже зближатися. Правда, я вже останнім часом звикла, що якась рука це робить, і не моя тут воля. Починала я помалу відпружуватися від вічного тремтіння…

Були на останньому курсі студенти, які самі десь викладали, — такий Шабельницький. Він найрегулярніше приходив на лекції. Мабуть, був партійний, але ніколи не виявляв цього у поведінці. Навпаки, дуже товариський, завжди трошки з гумором, погідний, із слабою, дуже тонкою осугою лестощів. Мені він часто повторював: «Неповторний розріз очей!» — або: «Леся Українка в новому виданні…»

Був ще такий Яременко, завідувач школи десь на Лук’янівці. Він зрідка приходив на лекції, в бригадах я його не пам’ятаю. Це він ще минулого року сказав мені ту новину… У травні сиджу я сама на кам’яному заокругленні перед фасадом університету, що розходиться в обидва боки від головного входу-колонади. Підходить і сідає оцей Яременко, говорить теє-сеє, щось незначне, а тоді запитав: «Чи ви вже чули, що в Парижі на вулиці якийсь жид забив Петлюру?» І відразу перейшов на іншу розмову. Цікаво те, що про трагедію в Парижі ніхто вголос не говорив, але як уже й я довідалась! Видно, що естафета облетіла негайно всіх, хто вартий довір’я. В газетах же не було вістки про це, а вона таки прийшла…

Були й такі студенти, що рідко з’являлися на лекції, а тільки складали іспити. Отой Гаєвський, що його ім’я часто зустрічалось під театральними рецензіями. Фелікс Якубовський, один з редакторів Пролетарської правди і критик, що виступав у літературній дискусії. Був це саркастично усміхнений панич, про якого казали, що збудіть його о третій годині ночі і загадайте виголосити промову на тему «Цвяхи Й література» — без вагання, і оком не зморгне, «сказоне» блискучу промову.

 

* * *

Каганович — один з тих Кагановичів, що найбільший пуриц межи ними був Лазар у Кремлі. Містечко Хабне під Києвом, звідки вийшли Кагановичі, вже було перейменоване на Кагановичі, а мама цієї династії жила у царському палаці біля Маріїнського парку. Ось які достойні, височества були на нашому курсі! Він, правда, цей кагановичський «отприск», ні разу не сидів з нами в авдиторії, а переходив з курсу на курс невідомим для нас способом. Того 1926 року закінчив і він літературно-лінгвістичний факультет.

Агата Турчинська також була студенткою ІНО, але на старшому курсі. Вона сама підійшла раз на хіднику біля університету і без тіні вимушености познайомилася зо мною. Це був у неї такий дар — входити в приятельсько-товариські взаємини з першої хвилини. Так і зо мною. А ось із Марією Галич я знайома вже три роки і ще слова не промовили, крім отого «прямо», що вона поправила на «просто». А тут — із першої хвилини стали ми товаришками, мали багато спільного. Пізніше я зрозуміла, чому так.

Ця дружба відразу створилась на регістрах однакових літературних захоплень. Гася ж поетеса і вже деякі її поезії покладені на музику. Наприклад…

— А-а, так, ми цю пісню співали в хорі. «Барабани б’ють, барабани б’ють, сурмлять сурми… « А як дійшло до цього?

— Дорошкевич. Я ж училась у семилітці, де викладав Дорошкевич, він представив мене Загулові, а Загул…

— Загул? Це ж і мій учитель! Він подарував мені «Поетику»…

— І мені!..

 Ї так з першого ж разу ми багато чого довідалися одна про одну. Гася вже кінчає ІНО і працює вчителькою в залізничній школі. А головне, з неї гарячим струменем б’є життєрадісність, так вона й переливається з неї на тебе. І не диво! В усьому, за що не візьметься, вона має успіх.

Другу істоту, що була наче протилежністю успішній у всьому Агаті Турчинській, я часто зустрічала на тому ж біляуніверситетському пішоході на цілий квартал. Всі знали, що її звуть Дозею. Зимою й літом ця Дозя ходила в червоному картатому пальті. Історія її така, що вона була студенткою ІНО, але її викинули в одну із чисток, вже перед закінченням. Ото вона й не може від цього місця відірватися, якась наче непритомна. Не всі вдома. Кажуть навіть, що їй пропонували роботу вчительки, заміняти когось, а вона вигнала ту вчительку, що прийшла з такою пропозицією. Кімнату свою вона вже продала, щоб за щось існувати, а сама тиняється. Вважали її ненормальною просто. Оця Дозя наче близько моєї уваги тоді не проходила, але коли я через 40 років писала «Золотий плуг», то вона виплила перед моїми очима…

 

* * *

На цьому третьому курсі найбільш мені пам’ятний професор Федір Савченко, що читав чужоземну літературу. Незважаючи на українське прізвище, українське обличчя й карі українські очі та й загальну тенденцію викладачів переходити на українську мову (навіть Якубський!), читав він російською мовою, з вишуканим акцентом, але однаково неприродним для нього. А що я завжди низько вклоняюсь західноєвропейській літературі, то ці лекції були для мене цікаві. Відкрив мені Джозефа Конрада, П’єра Бенуа, Роні Старшого, Альфонса Доде… Руссо я читала ще на першому курсі і довго вважала найкращою книжкою його «Сповідь». Проспер Меріме вразив мене своєю кутою скупою фразою і став зразком економії слова. Анатоль Франс чомусь тоді мені дуже підходив, я вважала його улюбленим, я навіть вибрала тему для дипломової праці: «Вселюдське, клясове та індивідуальне в творчості Анатоля Франса». Тепер мені дивно те, що я тоді з втіхою перечитала всього Франса, а тепер не пам’ятаю змісту ні одного твору, крім загального відчуття: дуже елегантний стиль, у нього вчитися і вчитися. Цікаво розповіджено щось ні про що, — так би можна схарактеризувати.

Я раз складала Савченкові іспит удома. Тут Савченко заговорив зо мною зовсім природною (а не вивченою) українською мовою. Я почала хвалитися, що дуже добре знаю українську мову.

— Ні! — заперечив Савченко. — Не можете всієї знати.

— Як? — обурилася я. — Та я ж з дитинства тільки нею говорю!

— А ось побачимо!

Узяв словника Грінченка, знайшов одне, друге, третє слово. Жадного з них, на мій сором і провал, я не знала.

На третьому курсі стало нам відомо, що треба обов’язково знати одну чужоземну мову, а для цього кожен студент може записатися на додатковий курс. Я вибрала собі французьку. Ще ж Ганя вчила мене цієї мови, вона мені дуже подобалась і подобається досі. А ще — я вважала французьку літературу короною всіх західноєвропейських літератур. Викладав французьку Федір Савченко десяткові студентів у одній з малих авдиторій. Я так до французької прихопилася, що вже читала легко Мопасанові новелі і навіть прочитала роман «Життя». Вимога Зерова здійснювалася, навіть нелюбі студенти, автори «дохлих цуценят», починали читати світову літературу в оригіналі.

Чомусь нічого не залишилось у пам’яті з лекцій Дорошкевича. Якусь частину української літератури читав він. Може тому, що його розкішні вуса затемнювали зміст лекції. Я про себе називала його за ці вуса «карась у сметані».

Крім дисциплін з літератури, мови й історії, були ще зовсім непотрібні, як-от «Воєнізація», НОП, ще якась єрудна. Все це був «примусовий асортимент». А одночасно ж, за чотири роки в ІНО я не довідалась нічогісінько про стародавню літературу, от хоч би про асирійсько-вавилонську, сумерійську, єгипетську. Я, що закінчила літературний факультет, лише в нью-йоркській бібліотеці в п’ятдесятих роках довідалась про поему «Гільгамеш» та про сумерійські перекази, що потім увійшли до Біблії як жидівські…

Я почувала, що тільки-но починаю серйозно вчитися, а тут уже й випихають тебе. Я любила вчитися, відчувати себе в організованій групі... Жаль мені було, що ось скоро доведеться кидати ці стіни, цю бордову озію, а тому — треба хапати що ще можна…

 

 

35

З моїм письменництвом, я тоді вважала, все покінчено. Повне фіяско. Особливо після Бучі. З мене вимагалась робітничо-батрацька тематика, і я мучилась. Ніяких таких тем не було в мене і нічого в житті такого, що варте літературної обробки, я не бачила навколо. Що я знайшла у Бучі, гідне оповіді? Праця в спеку, загрубілі жінки, лаються, їдальня годує помиями, всі хочуть їсти, сплять у гуртожитку на незастелених сінниках. Де там ентузіязм праці? Я щось не помітила. Всі потомлені, жадного цікавішого обличчя.

А що ще могла я убрати в форму й слово? Цілковита порожнеча. Оті з десять оповідань і нарисів, друковані в журналах Сільськогосподарський пролетар, Плуг, Глобус, Жіночий збірник, — оце й усе, на що я здобулась, а далі — порожня дошка. І навіть не пам’ятаю тогорічних зборів «Плуга», тільки одні якісь весною, у якомусь садку. Там був Щупак, П. Лісовий, Качура, Марченко — новий член, якась солідна постать… А слідом за цим чую, вже Марченко заарештований…

З одного боку, оці непосильні вимоги, що вдовольнити я була неспроможна, а з другого — оте зневажливе ставлення від тих, що вважалися майстрами, скажімо, «попутників»… Ні, нема мені місця в літературі! Як у Жашкові після закінчення ставищанської педшколи я була примирилася, що треба готуватися до вчителювання на селі, так і тепер я психологічно підготовляла себе до вчителювання після закінчення ІНО. А з письменництвом уже розпрощалася.

Ну справді, кому потрібні оці мої писання, що ними я заповнюю свій щоденник? Оця торба почувань нерозказаних. Писала, як мені чогось не вистачало, щось дуже вдаряло, як мусіла поговорити з кимось, — та не було з ким.

Або — оці не події, а настрої, що розлиті в атмосфері, кому вони потрібні, якщо не настромлені на стрункий сюжет? Безсюжетних оповідань я сама не хочу читати. Ось запам’ятався якийсь світанок у нашій 19-й кімнаті. Ми, дівчата, сидимо і ще два хлопці, сидять тут із нами всю ніч, Щербаківський і… не важливо, забула. Важлива якась сумно-жагуча атмосфера. Сходить сонце, небо червоне, а ми сидимо. І так сумно, містично сумно. Тут є жаль у хаті. Хтось когось безнадійно кохає. Оці два хлопці сидять тільки тому, що один другого хоче пересидіти, один з розпачу, а другий із зухвалости, бо він зовсім не закоханий, а випадковий тут. Головне ж, атмосфера жалю, що ось уже й світанок, ось уже й схід сонця, і що це все ніколи не вернеться, оця хвилина світання, оця літня київська ніч над Дніпром у Михайлівському монастирі…

Або оця емоційна гострота весною, коли звідкілясь беруться п’яні настрої, просто з повітря, без напоїв…

А ота маслина, що дурманить у травні, як повертаєшся додому увечері повз парки…

Ну, та це якісь мимолетні етерні ефемери. Але ось навіть сюжетні ходи, що самі влізли в руки, й то я не вмію їх схопити мистецьким пером. Оце: я сповідалася якійсь невідомій людині в поїзді у темну ніч. Їхала я з Києва додому через Погребища. В купе поруч сидів якийсь незнайомий молодий чоловік, я навіть лиця не бачила. Мене залляв порив непереможної щирости і я почала йому розказувати про мій «злочин» , про моє фальшиве комнезамство. Щирість мене розпирала, і як не було кому, то розкрила свою біографічну пляму невідомому. Зовсім не думала я, що це може обернутися фатально для мене… І от така ніби багата сюжетними можливостями жила зосталася невикористана, я не зуміла перетворити її в новелю[2].

Ні, з мене ніяка письменниця, не будемо себе дурити, — все більше переконувалася я.

 

 

36

Коли ми поздавали всі іспити й були абітур’єнтами, хтось довідався, що є можливість екскурсії в Крим. Зібралося нас таких сім осіб: Тинда, Западинський, Чалий, Гребінюк, Литвинчук, Ольга Корнієнко і я. Кожне з нас ходило особисто до ректора Карпенка, щоб він пересвідчився, що ми дійсно пролетарські студенти і нам можна дати півплатний екскурсійний квиток на проїзд туди й назад. Пішла й я. Ректор запитав мене, чи не приховала я свого соціяльного походження, але так добродушно, наче на жарт, не вимагаючи моєї відповіді.

Поїздом ми доїхали до Севастополя, білого південного міста з пласкими дахами, що були одночасно й подвір’ями. Там ми ночували в «Базі екскурсантів». Чи це тоді я бачила морське дно? Справжнє натуральне морське дно, відгороджене склом, з усіма морськими квітами, медузами й рибами. Чомусь ніде більш такого не бачила…

Але мета наша була не Севастополь. Звідти можна морем пливти до Ялти, а можна й сухопуттям їхати, через Бакдарські ворота. Їхали ми автобусом під гору, і все чекали воріт, але ніяких там воріт не було, а просто: раптом гора на найвищому шпилі ввірвалась, і тут ми ахнули. Звідси видно безконечну синяву Чорного моря. Ефект приголомшливий! Заради такого дива наш автобус постояв півгодини, дозволив нам намилуватися незабутнім краєвидом, а тоді крученими дорогами покотився вниз до Ялти.

Це смішно, але перше, що ми навчилися в Ялті й чим збагатилися, то це була буза. Це ж слово так увійшло в тодішній побут, що на кожному кроці чути було: «Буза!» (в розумінні: «дрантя»), або «Не бузі!», що означало: «Не говори дурниць». А що воно за буза — хто його знає. І от ми, голодні, подалися на базар, щось купити їсти, та й купили бузу, найпоширеніший тут молочний продукт, кисле кобиляче молоко. Найсмачніший, найпожиточніший і найдешевший продукт, даремно так його деградували й образили безпритульні, що рознесли це слово по всьому СРСР.

Оце ж тобі Крим, та сама Ялта, з різними пристанями, причалами, ресторанами (але ми на них не дивилися), з будинками в садах, що пнулися в гори. Інший світ! Все цвіте. Ми ж — «літератори», то пішли шукати віллу Чехова. Всі, кого питали, люб’язно нас справляли, а в домі зустріла сестра Чехова. А тепер ще треба побачити царський палац у Лівадії, що за три кілометри від Ялти. Тепер там санаторій… Але ж грошей у всіх чортма, то довго не доводилося затримуватись у цій країні сонця, краси й здоров’я. Найголовніша мета нашої екскурсії — вибратися на гору Ай-Петрі, що височить над Ялтою. Це — сім кілометрів.

Надвечір вийшли ми з Ялти і йшли цілу ніч. Нас, пішоходів, обганяли авта вантажні й легкові, а ми хоробро дерлися вгору пішака. Все вгору та вгору, лісом, що пахне перепрілим листям, іншим якимсь зіллям — дичина ж! А серед цієї дичини прорізана оця дорога.

Десь опівночі ми вже дуже потомилися й запалили ватру в лісі. Оце ж уночі, в лісі, серед невідомої природи. В мені прокинулося атавістичне шаленство, я почала навколо вогню танцювати й гасати, маючи себе за первісну дику людину. Налетіли на мене радість і екстаза. От такого життя хотіла б! Хотіла б пережити все, що пережило людство, всі стани. І так було в ту мить, я всіма людьми була.

Потім, погасивши ватру, знов ішли все вище. Почала мінятися природа. Нема вже лісу, трапляються самотні хижі для перепочинку. Але наше завдання — поспіти до сходу сонця. Це ж усі, що нас переганяють, того й їдуть на Ай-Петрі.

Ще не сіріло, як ми вже там були, — але як же тут сибірно! Якісь тіні сидять усюди, посідали й ми. А як почало розвиднятися, то побачили ми навколо себе тундру, північну тундру. Саме каміння, обросле лишаями, мохами, якимись розетками з сірим пушком. Та як же це так? Внизу ж усе буйно цвіте! На цих мохах і сірих каменях — скрізь людські постаті сидять і дожидають чуда. Обкутані, загорнуті в пледи, хустки, пальта, в хто що мав.

А сонце того ранку сходило не так, як нам треба було. За хмарами, замість вилізти з моря й відкрити нам панораму безмежного синього поля. Ні, все сіре, ми дригоніємо, але все-таки радіємо, що ми на Ай-Петрі, бачимо сиву велич моря внизу. Одно було зле — не мали чого їсти, — але нам усім не звикати до того. Не щодня ж маєш змогу побувати в Криму, цілу ніч іти до альпійських вершин… Ото там, у такій незвичній атмосфері, відкрились у нас поетичні таланти й ми почали писати насмішкуваті епіграми одне на одного. Такі комічні були наші фігури, перемерзлі й нещасні в тій дюді. Деякі епіграми в мене довго зберігалися, ще й з рисунками, і були б і досі, якби я сиділа на місці, а не тинялась світами. Зосталися десь на Дорогожицькій і напевно давно знищені, тільки не знаю чиєю рукою…

Вже ми не хотіли вертатися до Ялти тією ж дорогою, що прийшли, а манила вже нас Алупка, що мріла отак просто під нашими ногами, треба йти навпрошки. То що ж, ще й краще! Думалося, що це легше — йти вниз, а не нагору. А воно якраз навпаки. Навпрошки — це через нетрі, колючі куші, бездоріжжя. Камінь тільки зачепиш, а він уже шугнув із гуркотом додолу, ще й тебе за собою тягне… Та вже як пустилися, мусимо того триматися.

Ішли довго, прикро, позбивали собі ноги, пообдряпувалися об держидерево, але таки до Алупки дійшли. Це — замість бережком, дорогою понад море з Ялти. А до Алупки нам треба конче, бо ми хочемо побачити палаци. Палац князя Воронцова-Дашкова в англійському дусі з потемнілою дерев’яною різьбою. Просто аж дивно, як цей похмурий палац потрапив на ці веселі береги. Палац еміра Бухарського, де треба скидати взуття й у якихось лапацонах ходити по тих мозаїках, — ось де краса! Або отой, «Ластівчине гніздо», що здалека височиться на неприступній скелі, яка виступає в море… Це я вперше бачила пишні палаци. Царський палац у Лівадії, з лябіринтом кімнат і хмарою відпочивальників у білих халатах поміж рожами та водограями, не справив на мене великого вражіння, особливо як показали нам спальні царя й цариці, ніби збережені в натуральному вигляді. Були без розкоші, в буржуазно-міщанському стилі.

Слово «Крим» з того часу для мене рівнозначно слову «перлина». І чого та Іфігенія бунтувалася, коли її послала сюди Артеміда? Якби так на мене — я була б щаслива.

І є там скелі-гори, що вийшли з моря. Між ними одна зветься Діва, справді подібна. Чи має це якесь відношення до історії Іфігенії? Так я й не довідалась. Ми були дуже бідні, щоб затримуватися на цих місцях. До Севастополя ми вже вертались морем. Е, що за кілька днів побачиш з дірявою кишенею й п’ятаком?

 

 

37

З перлини Криму я потрапила просто в блощичник.

Коли я виїжджала в екскурсію, то в останню хвилину чогось такий жаль вхопив мене за цією кімнатою з вікном у монастирський сад, хоч я певна була, що повернусь до неї з екскурсії, як поверталась раз у раз з усіх виїздів цих років. Не здогадувалась, що то було передчуття — більш я вже цієї кімнати не побачу. Коли я повернулась, — вона була вже не наша. Кубуч заселив іншими, а наші речі складено в мішок і були вони тут десь у підвалі. Ото тоді я й позбулась перший раз своїх щоденників, бо в мішку їх не було. Але Захаркова сокира була.

Василину я знайшла в іншому місці. На Думській площі був якийсь третьорядний готель, то тепер він обернений на приміщення Кубуча. Ото там Василина й кімнату мала. Поки що була сама, то я в неї перебула, поки прийшов час їхати на працю. Але яка це була мука! Коли надходив вечір, то всю постелю обсипали блощиці, і рятунку від них не було ніякого. Вже придумали від них оборонний пояс: ми стелилися на підлозі і постелю оточували рівчачком води — не перелізе через воду. То хитрі вороги-кровососи вилазили на стелю і звідти падали на нас. От жах! З блощицями я познайомилася була у Фузіків, але то було невинне проти тутешньої армії. Як бідна Василина може тут витерпіти? Єдине — вона має надію переселитися в Мотрину кімнату, ось та тільки влаштує свої справи перед виїздом на працю…

 

* * *

Так закінчилася наука, студентство. Треба було думати про працю. Найщасливіші були ті, що мали змогу дістати в самому Києві учительську посаду, щоб відбути стаж. Відбувати ж мусіли всі, хто діставав стипендію. Та про Київ мені й мріяти не доводилось, тут влаштовувалися упривілейовані, із зв’язками. Таким, як Білякович, — прошу, двері відкриті, недаром вона так самовпевнено несе свої коркотяги… Але не мені. Чи яку іншу роботу придумати? До редакції Пролетарської правди мене ніяк не тягнуло, та й прогавила я час, коли пропонували. От би перекладала… Писати на робітничо-пролетарські теми, виявилося, я не вміла. Після моєї торф’яної Бучі я побачила, що ніякого патосу праці ані в мене, ані там нема. Словом, я потребувала романтики, а тому вибрала собі з усіх визначних міст України Запоріжжя. Хоч побачу, як то тепер там, у тому місці, де творилася козацька слава.

Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! Їх можна б поділити на дві половини: як із природою, — щаслива, а як із людьми, — покусана.

 

38

А тепер бачу себе в поїзді до Запоріжжя з великим клунком (десь уже корзинку відбігла), усім своїм майном. Іду і з здивованням помічаю, що в мене попухли ноги, такі грубі стали, як колоди. Від чого? Серце чи нирки? Чи, може, була я така голодна? Ніколи ж досі цього не було.

Ось і Запоріжжя. Яке розчарування! Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані вулиці з множеством акації, тільки не на вулицях. Все місто — партерові будиночки з подвір’ячками. Тільки всередині — квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровськ, оплот «вєлікой русской імперії». Саме тут за Дніпром на острові Хортиці й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне.

Моє відрядження до Наросвіти дуже офіційно і строго прийняв завідувач обласної Наросвіти, і того ж дня я вже була призначена до трудової школи викладати мову й літературу в старших клясах. А крім того, ще й вчити мови дівчат у кравецькій школі. Де я маю жити? Знайшли родину робітника металюргійного заводу на одній з тих одноманітних вулиць, розлінованих перше, ніж ці будиночки були побудовані. Родина з дивним прізвищем Була складалася з трьох осіб: сухорлявого, законсервованого роботою біля металу батька, дебелої й розсипчастої матері та стрункої білявки-підлітка Олі, що мала золотого зуба і завжди трохи недовірливо всміхалася, коли говорила. Крім мене, на мешканні в них була ще молдаванка Клава, пишна панна з трошки вивернутими губами, службовка якоїсь установи. Клава й Оля спали в кімнаті, а мені поставили в сінцях ліжечко, і то там я жила майже рік. В них же й харчувалася.

Навіть нема чого згадати з того Запоріжжя, таке там нецікаве, провінційне життя. Хіба те, що в перші ж дні запросив мене в гості директор моєї школи, Петик. Зайшов за мною Андрій Щучка, інспектор Наросвіти. Справді — Щучка. Дрібнокаліберний, пишноодягнений, у добірно вишиваній українській сорочці з широкими рукавами-манкетами та китичкою замість краватки, із щучим писочком і густими зморшками під очима. На лиці усмішечка, начебто запобіжлива, начебто протекційно-всезнаюча, не розбереш…

У Петиків за столом сидів уже й завідувач Наросвіти. Я ще в Наросвіті помітила, що в нього одна рука — калічка, і то — права. Прізвище його було великоруське (от, забула!), але з усього видно, що він українець, говорить не вивченою, а стихійною українською мовою. На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої? В гостях у Петиків він виявився не таким грізним, як у кабінеті Наросвіти, але й підступним. Він приніс якогось рожевого винця, поналивав усім маціпусінькі чарочки, мені казав випити цей наперсточок одним духом. Я ковтнула, а він тоді: «Скажіть «а»!» Та мені забило дух, я закашлялась. Не можу! Всі вони вдоволені, а я, провінціялка з Києва, присоромлена, що не розуміюся на винах. То не вино, а лікер. Спирт.

Приблизно з того часу вчепився до мене Щучка. Насамперед, почав протегувати, зобов’язувати всякими учинностями, заходити до хати. Щедро сипав грішми де тільки можна було. Він, крім інспекторської посади в Наросвіті, набрався по вінця лекцій українізації в установах і грошей мав багато. На тлі Запоріжжя він видавався фігурою, та я й не бачила інших «фігур», взагалі. Ніколи ніхто так навратливо не атакував мене, як цей.

А з яким балянсом приїхала я до Запоріжжя?

Скінчилась наука, почалася проза життя. Я — доросла, вже маю 22 роки. Нічого не вийшло з мене, письменницею не стала. Ті кільканадцять оповідань, друкованих у газетах і журналах, треба знищити й забути, що ти колись їх писала. Ніхто не побачив у тобі здібностей і ти їх, мабуть, не маєш. Тож човпи… Нічого не вмію, от і цього вчителювання: боюся, не люблю, не йде мені… Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи — наче вирвалась із тюрми. А що є інше для мене? Якби я жила в атмосфері уваги, любови й віри в мої сили, — може, й розцвіли б мої здібності. Але хто мені такий тут дуже близький і кому — я? Отже, розрив із мріями, їх поховання, духовна самотність, бо чогось я такого хочу, сама не знаю чого… Як колись у дитинстві. Незмінне, наче я не підросла й на йоту душею.

Вже всі оповідання подерті. Кінець. Я — не письменниця[3]. На цей грунт падає велика увага й наполегливість Андрія Щучки на тлі розлитого навколо вакууму, без вражінь. Ніяких інших знайомств, бодай співрозмовців, як не друзів-однодумців, літераторів. Жадної бібліотеки, де б одвести душу. І ніде від Щучки не сховаєшся… Ось сценка: іду увечері вулицями Запоріжжя-центру, купила собі шоколадної халви (вже гроші маю, можу порозкошувати!), ласую нею… і думаю про поезію Павла Тичини, мовляв, він же з неба готовий не впав, не взявся нізвідки, а має поетичних батьків, виріс на поезії попередників… Я ніби продовжую якусь лекцію в ІНО… А тут де не взявся Щучка і з виглядом родича вітає мене та журить-докоряє.

— Ай-ай-ай! І як же це так? І чого ж це ви самі їсте халву? Таж ви могли сказати мені, і ми разом би посмакували, і в кіно пішли б… От, як негарно, не по-товариському! Чи не сором?

Словом, щоб швидше цей час переглянути, не вельми-то цікавий, скорочуюсь: Щучка уперся одружитися. Він, як досвідчений стратег, все робив, щоб відрізати мені шлях від відступу, використовуючи всі мої послаблення віжок. А в мене склалася теорія шлюбу така: нема щасливого! В який бік не гляну, все так, що одна сторона страждає і терпить. То що краще? Чи коли ти любиш, а тебе не хочуть, чи коли тебе хтось любить, тобі байдужий і нецікавий? Обидві перспективи невтішні, але ж усі одружуються і якось живуть. То, може, краще когось зробити щасливим? Як Щучка хоче і добивається, і це йому щастя мною піклуватися, то й хай, я буду рада й тому, що хтось через мене щасливий. А я ж якраз і потребувала, щоб хтось мною піклувався, бо я почувалася безпорадною дитиною. І це було точ-у-точ те, чого хотів Щучка. Це бажання він безперестань виявляв, радів, коли може виявити… Не був це цікавий індивід, ні зовнішньо, ні внутрішньо. Мої обрії ширші. Але хай! Щучка із середньою освітою, але він збирається восени вступити до І НО, ось він дістане вищу освіту і наші обрії зрівняються. Хай! Однаково не маю куди пнутися.

Було й вирішено, що ось тільки я кінчу цей рік «педагогічного стажу» — їду до Києва, а Андрій восени теж приїде, вступить до ІНО, «а там видно буде». Бо стало вже зовсім ясно, що я не маю жадних педагогічних здібностей, ох, і немиле ж мені це вчителювання! А зошити! Цілими вечорами сиди й виправляй. З усіх учнів трудової школи не завдавали клопоту тільки два хлопці з 4-ї кляси. Микола Корінь і Микола Нагнибіда. Ці два хлопчаки по 12—13 років, плекані й гарнесенькі, як янголята, сиділи на першій парті, завжди кихкотіли з якихось своїх справ, називали один одного «мій кореш», «корешок» (з жаргону уркаганів) та завжди подавали письмові роботи перші, без єдиної помилочки. Я часто милувалася цими хлоп’ятами, — якщо судити з прізвищ, козацькими нащадками. Особливо Нагнибідою[4] , таким самим біленьким і ніжненьким, як наш Вітя.

Ще більша мука була вчити отих дівчат — майбутніх кравчинь, їм і не в голові була якась там мова! Ледве дотягнула я до кінця навчального року. Коли б швидше з цього глухого Запоріжжя! Нема тут чим дихати!

Та щоб не поїхати з Запоріжжя без запорізьких вражінь, я якоїсь неділі майнула пароплавом на острів Хортицю, в якійсь груповій екскурсії. Як це мені тоді вдалося самій чкурнути? То ж не можна було й хвилини дихнути без настирливого Щучки.

Це було пізньою весною, вже майже літом, ще перед будівництвом Дніпрельстану, все було в первісному стані. Такого високого буйного зела, такого цілющого запаху до того й після того часу я ніколи вже не вдихала. Дихай і хочеться, не надихаєшся! От розкіш! Само повітря п’янить і веселить.

Але історичних слідів… Ні печенігів, що засіли на Святослава, вбили його, а з черепа зробили чашу, ані Олега, що приносив на цім острові в жертву богам півнів, ані козацьких паланок, ні церкви… Ніяких людських слідів не видко було в цім первіснім заповіднику дикого степу, тільки тирса й татарське зілля про щось шелестіли та легіт пускав сиву шовкову хвилю по виднокрузі.

А дуб ріс. Могутній, кремезний, розложистий. Читаю в газеті, що йому 700 років.

Останні вражіння від Запоріжжя… Я написала звіт про свій «педстаж», як вимагалося, і понесла до Наросвіти. Там це має підтвердити інспектор, себто той самий Щучка. Треба ще й на машинці передрукувати, та цього я вже не можу. Щучка обіцяє, що друкарниця Наросвіти це зробить, але чую: Андрій говорить зо мною протегуюче і навіть покрикує: «Чого така тороплена? Чого парка париш?»

Е, це вже-то ні!

Мені такий тон, гей, не сподобався! Хто це має наді мною старшувати? Чому, яким правом? Я тут у Запоріжжі лише практикантка і сама собі господиня. Ще ж було тільки мене прошено, я милостиво згодилася на жертву бути дружиною чоловіка меншої за мене мірки, і ось… ще не стала дружиною, а вже маю над собою господаря… Е, це вже-то ні…

Еге, щось моя «теорія ущасливлення» слабо витримує іспит реальности!

 


[1] Чи здивована я, що в теперішніх публікаціях чоловіком Н.Забіли — якийсь маляр Шавикін? (М.Анікіна, Ф.Уманцев, «Український живописний портрет», стр. 72). Анітрохи.

[2] Цей мотив з’явився в 4-му томі «Діти Чумацького шляху»,  у останньому розділі, через 20 років. Прим. авт.

[3] Жаль, я все те в нападі зневіри понищила, а цікаво було б тепер поглянути. От одне пам’ятаю: антирелігійне. Комсомольці хуліганять, перешкоджають великодній заутрені і розклали велике багаття за оградою та там ревуть під гармошку антирелігійні частушки: «Далой, далой манахов, равінов і попов». Десь я таке бачила, чи не в Жашкові. Але тоді я не знала, чого й комсомольці не відали. Вони, власне, творили поганський обряд, тільки додали ще совєтські частушки. У давніші часи за церковною оградою у великодню ніч запалювалась ватра. Це — решкти давнішої релігії...

[4] Кілька років згодом» вже в Києві на якомусь концерті бандуристів я бачила Миколу Нагнибіду,— молодого поета в матроській блюзці з синім відкладним коміром та в безкозирці. Надзвичайно гарний юнак. Він мене не впізнав, а вірніше, не признався до мене, я вже тоді була парія. А тепер часом бачу в Літературній газеті цього ж Миколу Нагнибіду...— Де поділася краса? Забрезклі, поморщені, обвислі шоки ситого дядька — без тіні поетичного надхнення. Отакі три образи одної людини на протязі мого життя.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.