Далекі обрії Софії Яблонської-1

 

Яблонська зі співчуттям ставилася до людської біди, нужди, неволі. Слухаючи оповіді та легенди, вона роздумувала над стражданням цілих народів, переслідуваних та асимільованих “цивілізованими” європейцями. Взагалі ідейний пафос книжок Яблонської цілком гуманний і антиколоніальний. Не зайвим буде згадати, що в 1930-х роках колоніалізм ще мав міцні позиції, а зверхнє трактування завойованих “кольорових” народів було нормою в європейській журналістиці та літературі. Відмінність позиції Софії Яблонської на цьому загальному тлі можна зрозуміти як голос представниці поневоленого народу, що добре розуміє біду інших, бо сама зазнала кривди асиміляції та упокорення. “Якби тільки поневолені народи могли віками терпеливости здобути собі силу вульканів!..” — вигукує наша авторка, коментуючи чудову легенду малайців про спалах вигаслого колись вулкана, який символізує їхнє національне відродження в майбутньому.

Подорожуючи, Софія Яблонська не раз натрапляла на сліди варварської колонізації менш розвинених країн Сходу й Півдня. Її завжди вражали ці брутальні сліди, їй було соромно за цілу європейську цивілізацію, яка, принісши малим народам цінні технічні новинки, водночас закріпила в них свідомість рабів, меншовартості. З одного боку, Яблонська усвідомлює, що змінити минуле неможливо, а багато цивілізаційних реформ мало незворотний характер. З іншого, авторка співчутливо ставиться до думки багатьох аборигенів, суть якої в тому, що європейці спровокували небезпечну, навіть фатальну кризу ментальності поневолених народів, насадивши їм чужі, невластиві релігію та культуру. Таким чином, колонізовані народи зреклися власних традицій, але й не можуть прийняти системи цінностей колонізаторів, відтак “не мають страху ні перед чим”, “не бояться життя ні смерти”. Дискусії на теми деморалізації, виродження, зречення власної самості Софії Яблонській неодноразово доводилося проводити з представниками корінних мешканців Китаю, Далекого Сходу, Океанії. Такі дебати нерідко перетворювалися на рішуче й переконливе оскарження колонізаторського ладу, як-от розмова з мудрим різьбярем-маорієм або старим китайцем. Доходить до парадоксальних висновків:

“Культура, як бачу, поняття зовсім нетривке. В очах китайців це ми — дикуни, профани, люди без душі, без думки... До нашої цивілізації, наших винаходів, поступу китайці ставляться як до пустих річей, без найменшої тривкости, ні значення, без огляду на те, що вони сами часом їх потребують.

— Ваші винаходи зовсім не збагатили життя, тільки ускладнили його, — казав мені старий китаєць.

Я боюсь, чи тим разом він не сказав глибокої правди”.

Пізнаючи екзотичні краї та звичаї їхніх мешканців, С. Яблонська спостерігає мудру врівноваженість абсолютної краси та розумної затребуваності, що характеризували тут давній устрій життя людини. Місцеві народи шанували красу й часто поклонялися їй як божеству, але також уміли скористатися з природних дарів для свого блага, часом ідеально пристосовуючи свої потреби до природних багатств. Скажімо, в Китаї письменницю захоплює вміння зберігати вологу, пускаючи стрімку гірську воду на рисові плантації, ніби в капіляри. На островах Океанії її увагу привертають оригінальні способи обробки дерева. Або інтригують давні рецепти знахарів, які вміють виготовляти ліки з отруйних рослин. Чи так само — майстерність фізичних вправ і масажу балінейських жінок. Подібних прикладів можна багато знайти в її книгах нарисів.

Культ краси примітивних цивілізацій, на переконання Яблонської, робить їх справді унікальними і вартісними для європейців. Через те авторка не шкодує пластичності й виразності в описі таких сцен. “Окрім похощів, боги також дуже вражливі на гармонію яскравих барв, яку творять різнокольорові квіти та святошні одяги вірних. Хоч здається, що над усе вони воліють мелянхолійні звуки музики та співу, якими ввесь люд віддає їм честь”,— так фіксує авторка враження від традиційно-релігійного свята на острові “богинь” Балі. Слід зазначити, що образ краси й досконалості, неповторної природи й гармонії людських звичаїв та побуту чудово відтворюють фотознімки Софії Яблонської. Це роботи високої художньої вартості, часом просто шедеври фотомистецтва.

Мандрівниця виявляла в реалізації своїх амбітних планів досконалу фізичну форму. Цього вимагали численні виправи в гори, у джунглі чи переміщення човном по воді. Та натренованого тіла було замало. Треба було вміти порадити собі в несподіваних ситуаціях, раптових пригодах, що нерідко пов’язувалося зі смертельною загрозою (укус гадюки, наприклад). Отже, блискуча фізична й інтелектуальна реакція були неодмінними складниками успіху навколосвітньої подорожі нашої землячки.

Дивує і вражає великий, щирий інтерес, із яким Софія Яблонська завжди пізнавала нові для себе світи.

“...Цей нестримний вилив буйного життя, — пише вона в одному з нарисів, — був для мене такий новий, я ним була така схвильована, така хапчива на нові вражіння, що мені навіть здавалося, що в мене поширилися зіниці. Все довкола мене було таке зовсім інше... Кіно чи сон? Я мала охоту зупинитися перед кожною людиною і довго придивлятися до неї, а то й доторкнутися, чи жива, чи правдива”.

Яблонській доводилося долати багато кордонів, провадити неприємні розмови зі службовими особами, наражатися на небезпеки розбійницьких нападів чи пограбувань, бути свідком і учасником драматичних або трагічних подій. Звісно, небезпечні пригоди в дорозі досить швидко змусили забути про прекрасні ілюзії, з якими вирушалося в мандрівку. Правда, вони все одно не подолали “мандрівної гарячки” цієї сильної і вольової жінки, а тільки загострювали її спрагу пізнання. В одному з прецікавих філософсько-ліричних відступів Софія зізнається:

“В моїх мандрівках, з краю в край, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу ще не одну перешкоду, тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзатичної краси Далекого Сходу”.

Як бачимо, наша авторка виробила своєрідну філософію мандрів. Відчувається, що знайомство з самобутньою культурою Сходу не минуло даремно. В оцінках життя й людей, малих і великих проблем народів, цивілізацій та світу Софія Яблонська виказує виважену толерантність, вміння осягнути глибинну суть предметів та понять, про які йдеться. Письменниця завжди віддає перевагу справжності, природі, закоріненій у віках культурі перед наносними цивілізаційними впливами Заходу. Важливим завданням вона ставила саме пізнання цієї первісної, джерельної культури. Коли якось під час поїздки їй запропонували роботу вчительки, С. Яблонська скептично поставилася до такої перспективи і пояснила, що не вважає європейські книги та європейську науку придатною для народів Сходу; навпаки, вона вважала б корисним повернутися до давніх звичаїв та традицій давнього знання замість примножувати “оманне щастя”, як то роблять інші європейці. Сама ж мала певність, що приїхала, аби навчитися їхніх звичаїв та набути їхньої мудрості.

Подорожні нариси Софії Яблонської захоплюють своїм розкутим, багатим і різноманітним стилем.

Дається взнаки її мистецький погляд, який вихоплює з усіх подій найяскравіше, найцінніше, найкрасивіше. Авторка майстерно передає діалоги. Але так само доречно вкраплюються в її оповідь роздуми та рефлексії цікавої, спраглої до знання та вражень, а водночас романтичної молодої людини, що вирушає в мандрівку з добрим серцем, вірячи в любов та приязнь, не боячися смерті (хто знає, може, саме ця безстрашність рятувала її в часи фатальних випробувань?). Українська мова її творів є барвистою, гнучкою й образною, вона чудово відтворює як деталі описів, так і думки та враження авторки.

Іноді завдяки проникливим і щирим роздумам книги С. Яблонської нагадують інтимно-сповідальний щоденник. Принаймні в них щось є від щоденника. Бо, здійснюючи подорож навколо світу, авторка водночас вчиняє прецікаву мандрівку в себе, випробування свого характеру, волі, інтелекту, духу й душі. По-філософськи оцінює вона і своє писання: задовольнивши “зголоджену амбіцію письменниці”, усвідомила собі жалюгідну обмеженість літератури перед обличчям справжнього життя — розмаїтого й неповторного досвіду, який просто не надається до “конвертування” в мистецтві слова. Так авторка “Далеких обріїв” логічно приходить до мудрої і “правдивої рівноваги духа”, що звільняє її від суєтного враження, ніби описати світ, “виписатися” означає стати “легшою та щастивішою”. Мабуть, та виняткова рівновага духа, що була винагородою за неймовірно важкі й виснажливі пригоди світової мандрівниці, обдарувала її несподіваним і солодким щастям - тим почуттям, яке переживають лише тоді, коли подолано найвищу вершину гори або пізнання.

І де б не довелося бувати Софії Яблонській, вона несла з собою ім’я і гордість своєї Вітчизни - України. Ідентичність авторки в подорожніх нарисах окреслена ніби мимохіть, але виразно й однозначно. Із багатьох милих і часом зворушливих подробиць видно, який дорогий для невтомної мандрівниці її рідний край. Серед імен, які давали їй далекі аборигени, є дуже характерне — “дорога міс Україна”. На Далекому Сході Софія зауважує традицію вишивання, близьку до української. На запитання про походження вона не соромиться відповідати, що вона — з України (як правило, про її батьківщину ніхто зі співрозмовників не знав, і нічого цьому дивуватися, адже на карті світу Україна з’явиться допіру через більш як шістдесят літ!). Читаючи її книги, переконуємося, що писала їх багата душею людина, блискуча інтелектуалка, а водночас винятково делікатна й чутлива особа, романтик і мрійниця.

Вартим уваги аспектом аналізу є поєднання і зрощення у творчій особі С. Яблонської української та європейської ментальності. Не зраджуючи свого родинного коріння, вона водночас щирим серцем приймає велику європейську культуру, почуває себе її прихильником і репрезентантом. Одначе принципово не поділяє колоніальних ідей, не знаходить жодного виправдання для расової, національної чи соціальної дискримінації. Кожна людська одиниця, її індивідуальність є для неї самодостатньою вартістю, аксіоматичною істиною, що не підлягає запереченню. Так само глибоко шанувала мандрівниця право кожної спільноти до сповідування власних цінностей і культів, до витворення культурних норм, хай навіть дивних чи незрозумілих для європейців. Долаючи тисячі й тисячі кілометрів світових доріг, письменниця найбільше щастя зазнавала тоді, коли вдавалося відчути автентичність культурного самовираження людини. Зате численні свідчення та ознаки ґвалтованого чи поступового нищення такої автентичності однозначно викликали в неї обурення й осуд.

З огляду на сказане випадає визначити місце Яблонської в почесному ряду тих європейців, які, пізнаючи культурні цінності інших цивілізацій, збагачували культурну ідентичність власного континенту, витворювали й утверджували атмосферу відкритості й толерантності, якою сьогодні справедливо пишається Європа. Тільки європейська цивілізація виявилася здатною перемогти свій етноцентризм, — зауважує знаменитий мандрівник наших днів Ришард Капусцінський. — В її колі народилося прагнення пізнати інші цивілізації і теорії...”

Сьогодні книги подорожей “Міс України” репрезентують у нашій історії літератури напівзабутий жанр, який, за інших, більш сприятливих умов мав усі шанси стати популярною і впливовою літературою. Парадоксально, що творчість Софії Яблонської не залишила в нашій культурі жодного сліду й зовсім забута. Книги, що виходили друком у Галичині 1930-х років, а пізніше за кордоном (у Франції), сучасному читачеві в Україні досі не знані. А її перевидання могло би заповнити дефіцит цікавої україномовної літератури, тим більше документально й пізнавально вартісної. Словом, живі й інтересні художні тексти видатної української мандрівниці й “громадянки світу” Софії Яблонської заслуговують на повернення до активного читацького обігу, бо містять невичерпний потенціал знань, спостережень і рефлексій. 

Рівне—Краків

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.