Далеке зблизька-4

 

НАШІ БЕРЕЖАНИ

Бережани — невелике місто великого ставу і чудових околиць, Сторожиська, що сторожить його з широкого горба, Руриськ, повних берберису, Раю, куди провадить чи не найдовша в світі липова алея; замку Сенявських, де лицедійства мандрівних театрів вистрашують тіні минулого. Але, насамперед, це місто старої гімназії в ратуші на чистенькому ринку, місто гімназистів, що їх називають студентами і що є головними героями мрій підростаючих панночок, першими дансерами на забавах, розхристаними поетами, дуже серйозними членами тайних гуртків. Це, також, одне з міст, де вперше у польській адміністрації країни пробиваються українці.

Бережани — місто щасливої юности моєї старшої сестри — і перших кроків моєї молодшої. Місто, де я вже тільки середуща, трохи розгублена дитина.

Очима цієї дитини я й досі бачу Бережани.

 

* *

*

Мама скінчила співати і похилилася над Нусею, подивитися, чи вона вже заснула. Я сиджу на краєчку маминого ліжка і лопхинькую. Не хочу ще спати! Не хочу, щоб вони знову йшли на ту «Бесіду», бо Іренка має пробу «Бояна», чи якогось представлення, чи що там, а мама мусить іти з нею. І навіть татко піде почитати ще якісь газети. А хлопці замкнулися вже в своїм покою і ніби щось повторяють на завтра.

Я бачу крізь відхилені двері, як Іренка в їдальні, в новій червоній сукенці з болером, поправляє перед люстром волосся. Вона дуже весела і мугикає собі під носом. Боже, як я хотіла б бути Іренкою і всюди з мамою ходити! Недавно вона застудилася трохи на забаві, і доктор сказав, що на неї треба уважати — в такім віці. Тепер мама купує їй помаранчі і сардинки і що тільки вона схоче. Може й я колись зроблюся слаба, але так направду, а тоді вже буде запізно купувати мені таке і мною журитися.

Власне! Я вмру, їм усім на злість, і тоді вони побачать! Я так завзялася вмирати, що перестаю плакати і борзенько клякаю помолитися, щоб мама мені не пригадувала. Мама хвилинку постояла наді мною, а потому пішла збиратися. Я раз-два скидаю сукенку, сорочинку, надягаю нічну, шубовстаю в постіль. Добре. Дуже добре. Нехай вони собі йдуть. Колись будуть згадувати і гірко плакати за мною. Я накриваюся з головою, навіть не хочу слухати, чи вони ще щось там до мене не заговорять.

Я лежу з вухами під ковдрою, але чую, як луснили тяжкі входові двері. Тепер мені раптом зробилося жаль, що я не чула, як мама, може, сказала щось на відхіднім до мене. Я не можу влежати, зриваюся з ліжка, завиваюся подвійно в мамин шляфрок і біжу до кухні, до Петруні.

На столі в кухні повно начиння, Петруня стоїть над великим цебриком, з якого парує горяча вода. Петруня весела, бо Ромко прочитав їй лист від нареченого і обіцяв завтра відписати.

Тепер Петруня полоче начиння, а я витираю, і за це вона каже мені байку. Байка дуже поплутана, без початку й без кінця, але Петруня вміє так гарно розповідати! Вона показує мінами страшну чарівницю, згорбленого дідка і викручується, як чудесна панна, що вилізла з жаби.

Начиння вже помите й поскладане, і Петруня забирається мити підлогу. Воиа не може вже говорити до мене, а зрештою, і так не було б нічого чути через те шуровання. Вона зливає підлогу лугом, він так неприємно пахне, лямпа на стіні зачала коптіти — і мені робиться сумно.

Нарешті Петруня скінчила свою роботу. Вона миється над мискою на дзиґлику, потому чеше собі коси перед збитим люстерком під лямпою, а тоді йде до своєї ниші й довго молиться перед святим образом, вона не клякає, тільки стоїть. Я сиджу й чекаю, бо може вона схоче піти зі мною до спальні і там трохи побути. Але Петруня каже, що вона страшно спляча — і на то нема ради. Вона лишає двері від їдальні і від спальні отворені, щоб я не боялася.

Ще я не дійшла до свого ліжка, як Петруня зачинає хропіти, і мені робиться ще сумніше. У шпарці під дверима від покою хлопців світла вже не видко, хоч Ромко любить довго читати, як Стефко засне й дасть йому спокій. Там є другі двері на той коридор, що тягнеться через цілу хату, а на другім боці є той сальон, де так зимно.

Я пробую заснути, щоб мені щось добре приснилося, бо то ще найліпше з усього. Мені часом сниться Довбуш, як ми бігаємо з ним по саді в Долині. То було, як я була найменша, Іренка не була ще панною, коло Нусі не треба ще було так багато ходити, бо її ще не було, і мама завше мала час для мене.

Я пригадала собі, що маю вмирати, але не маю вже сили бути такою завзятою і зачинаю думати, як вони вже там, може, вертаються додому. Вийшли з «Бесіди», ідуть, ідуть по Адамівці, вийшли на ринок. Тепер ідуть попри ратуш, а там вище церква — всюди пусто, нікого не видко і світиться тільки одна ліхтарня. Тепер скінчився ринок і вже та вузька вулиця, де склепи з капелюхами і з матеріялами. Штори поспускані і трохи тут страшно, вони йдуть борзенько і вже дійшли до нашого Місточка. На початку Місточка є та груба жидівка, де я часом купую собі шоколяду «Мілька» в такім червонім, прозорім папірчику, а світ, як дивитися через той папірчик — такий гарний, цілком інакший.

Тепер вони дійшли вже до фігури і до Католицького дому, на другім боці, далі, далі, до кругольні Швадрона, минули її, минули його склеп, минають наш дім, входять у вуличку попри наш город, отвирають фіртку, обходять дім, вийшли на сходи. Я сідаю в постелі й надслухую: зараз луснуть тяжкі дубові двері! Але ніщо не лускає, я лягаю і знову зачинаю провадити їх від самого початку...

Рано я збудилася — наді мною стоїть мама і каже, що час уже вставати до школи, а я так страшно хочу спати!... Але тут не можна вже «відправляти борухів», як в Долині, де я ходила до першої кляси, а школа була напроти того жидівського дому, де ми мешкали, як продали нашу хату і всі дерева.

Як я вже вмилася і мама чеше мене, то Нуся завсіди мусить зачати рипіти. Мама ніколи не дає їй довго плакати, бо вона заходиться і посиніє і може так зайтися на смерть. Мама якнебудь закручує мені кіски стяжкою і знов каже своє: мені треба обтяти волосся коротко — воно таке, як мишачий хвостик — а тоді воно поправиться.

Поки мама втихомирює Нусю, Стефко, котрий прибіг уже на сніданок, сміється з мюго мишачого хвостика і докучає мені, і я вже хочу плакати. Тим часом прибігла Петруня з рогаликами від Швадрона, бере Нусю на руки й підкидає її, Нуся вже сміється, і ми всі йдемо пити какао, бо вже й Ромко з’явився.

По сніданку мама дає кожному торбинку з хлібом з чимось там і з яблуком, а Стефко каже, що він воліє два грейцарі, бо він купить собі там у терціяна. Часом мама дасть йому, для відчіпного, але звичайно скаже, щоб він уже йшов собі й не завертав голови. Хлопці забираються, а мама сідає годувати Нусю кашкою. І ще мама каже, щоб я добре завинула собі шию шаликом, бо я пробувала не піти до школи і пожалувалася мамі, що мені драпає в горлі — і то навіть правда! Але воно не помагає, як помагало в Долині.

Моя школа далеко, на Адамівці, і поки я до неї долізла, то на вулиці нема вже дітей, а в клясі діти вже помолилися. Я привиталася з учителькою, але на неї не подивилася, щоб не бачити її незадоволеної міни.. Вішаю плащик на шараґах під стіною і йду до своєї першої лавки. Там садять найліпші учениці, а я тільки тому, що мій татко — інспектор.

В клясі чути крейдою і порохом, вікна позамазувані білим і нічого не видно, треба уважати, що каже учителька і чи вона не викличе мене до читання, хоч вона викликує лишень таких дітей, котрі стогнуть над кожним словом. Потім я пишу диктат, скоренько і без помилок, але криво і помазано. Учителька ходить поміж лавками, схилилася над моїм зошитом. Чи я не можу писати поволіше і краще? Я встаю, але не обзиваюся, бо я знаю, що не можу.

Віршик я вмію добре. Я вмію напам’ять багато віршиків, бо часом сиджу на підлозі в хлопців покою і слухаю, як вони голосно вчаться. Як у клясі приходять рахунки, то спочатку я все дуже добре порахую, але потому щось забудуся і не пам’ятаю, що перед тим порахувала. На щастя, вже дзвонять на велику перерву.

На перерві я ходжу по коридорі зі Стасею Соневицькою. Вона перед тим шепнула мені, що має мені щось дуже важне сказати, а тепер оповідає, що її мама мусіла викинути зі станції одного студента з шестої кляси, бо він не заплатив другий місяць. Тато прислав йому гроші, а він купив собі новий мундурик, бо хотів сподобатися тій панні Марильці, котра мешкає у них на фронті. А інші хлопці сказали, що мундурик йому все одно не поміг, бо та панна воліє Влодка Рудницького з семої кляси, того, що йому недавно вмер тато.

По перерві треба ще сидіти в школі дві години, на рисунках і на ручних роботах. Я люблю рисувати крейдками пір’ячко або листочки, але не якісь лінії чи квадрати. А ручні роботи — то вже найгірше зі всього: я не можу зробити жадного рівного рядка панчохи, навіть не можу втримати в пальцях ті страшні дроти, й учителька каже, що моя робота виглядає так, якби її погриз пес.

Додому ми йдемо разом зі Стасею, а потому я йду вже сама. В хаті всюди чистенько, підлоги блищать, як люстро, мама зайнята з Петрунею в кухні, але щоразу бігає до спальні подивитися, чи Нуся не збудилася в своїм візочку. Я покрутилася трохи і побігла до покою хлопців.

Тут також ніде ні порошинки, все акуратно поскладане, поки Стефко не надбіг зі школи й не поперевертав усього догори ногами. Я оглядаю книжки з образками, подорожі Мая, книжку про Мовґлі, Стефкові індіанські зошити Бофало Біл і Нік Картер, а потому пробую їх трохи читати. Але вже прийшли хлопці з гімназії і нагнали мене.

При обіді татко питає хлопців, як там було в школі, а вони бомкають щось під носом, бо не дуже люблять, як татко таке їх питає. Часом татко довідався подорозі від котрогось професора щось за Стефка і каже до нього, що не буде вже більше платити 25 корон дидактурум за його недобрі «обичаї»; він має принести принаймні добре з поведення, а інакше татко віддасть його до шевця, до терміну. Але Стефко тим шевцем не переймається, лиш найліпше заїдає свій улюблений риж зі сметаною і з малиновим соком.

По обіді я прошуся до Стасі, але татко каже, що насамперед я маю відробити завдану лекцію, а мама додає, що маю посидіти трохи по їдженню: через те, що я бігаю, як загорілий кіт, я не можу поправитися. Я беру малесенькі пігулки від отця Ксенофонта Сосенка з Конюх — то називається гомеопатія — вони мають зробити з мене міцну дівчинку, але ще не зробили.

Тепер татко йде до спальні на свою годинку, мама кладеться трохи з Нусею на канапі, хлопці забираються до свого покою вчитися, а Іренка вбирає свій костюмчик з фугерком і футряну шапочку, бере під паху книжки і виходить на свою приватну лекцію гімназії з Леською цьоці Павліни Дуткевичевої; їх вчить Льоньо Легший. А там є також великий сад.

Тепер я витягаю за своїм столиком шию і дивлюся через вікно, як Іренка переходить перед фронтом нашого дому. Ага, за нею вже йде Яримович у білих рукавичках (Іренка називає його папінцьо), а на другім боці вже з’явився той пелехатий Дзюбкевич без шапки. Вони тягаються за Іренкою також на лекції фортетіяну, а увечір ходять попід нашими вікнами. Іренка дістає від них гарні картки, а той Дзюбкевич завсіди пише віршик, бо він поет.

Я пробую читати, але скоро знуджуся, бо я те все знаю напам’ять, з читання в школі. Потому беруся писати завдання, але раптом пригадала собі, що мушу подивитися, чи Стефко знов не вирвався до городу. І тихенько, на пальцях, щоб не збудити мами, йду до кухні, до вікна. Ага, він вирвався! Грає сам зі собою в кічки, а тепер кличе до себе через паркан малого Юзичинського.

Петруня вже помила начиння і церує хлопцям скарпетки. Я прошу її, щоб сказала мені байку, але вона відповідає, що тепер не пора.

Тим часом до кухні прийшла вже мама, робити підвечірок. Стефко вже його занюхав і біжить навколо (ніби він не з городу!), а Петруня закликала Ромка, він відторгає з чола свою ясну чупринку і дивиться кудись, ніби нікого не бачить. Може він ще не вернувся з тої подорожі, про яку чигав. Бо й він ніколи довго не вчиться, лиш скоренько понаписує завдання.

По підвечірку мама дає мені чистий фартушечок — і я вже можу піти до Стасі.

Вони мешкають на половині Місточка, там спереду стоїть великий дім, а вони в офіцині і входиться через кухню. Та кухня поділена фіранкою на дві половини, а в першій завсіди сушиться багато хусток до носа.

Пані Соневицька має дуже чорне волосся і червоні плями на лиці. Вона зараз хоче, щоб я пила каву з великого горнятка, з таким кожушком, що тягнеться і з пляцком, а я кажу, що вже пила і мушу довго відпрошуватися. Стася, нарешті, потягнула мене до покою, до свого кутика між ліжком і комодою. Там її столик і кріселко, а книжки на поличці, рівненько поскладані.

Стася витягає з-під ліжка пуделко з паперовими ляльками, і з сукенками, з парасольками, з торбинками — те все приліпляється слиною — і ми ними ділимося: я взяла собі одну маму й одну дитину, а Стася — аж троє дітей, вона каже, що то не добре бути одиначкою. А я власне хочу, щоб моя дитина була; одиначка.

Пані Соневицька мусить іти до міста, аж до ринку і каже, що ми маємо ґречно бавитися і уважати на хату. Як лиш двері за нею гуркнули, то зараз за іншими дверима, тими від великого покою зі студентами, зачинає страшно голосно грати труба. То той Гевко, каже Стася, котрому мама заборонила трубіти в хаті, бо від того можна оглухнути. Ми позатикали собі пальцями вуха, а як ми відіткали їх, то труба вже не грає, але зробився страшний рейвах. Стася каже, що вони, може, знов кидаються подушками, вони раз навіть подерли одну подушку, і мама дуже кашляла від того пір’я, що порозліталося по хаті. Аж раптом усе затихло: то певно вернувся Баб’юк (вони мають там другі двері надвір) і зробив порядок, бо він є їх інструктором. Тепер вже чути, як вони кують там свою греку чи латину.

Ми ще трохи бавимося нашими паперовими ляльками, а потому я зачинаю оповідати Стасі мою пригоду з кудлатим котиком, я трохи видумала, але вже вернулася з міста пані Соневицька. Вона питає, чи в хаті був спокій, а Стася щипає мене в ногу, щоб я не проговорилася і кіаже, що був. Ми дістали довгі рожеві цукерки, і пані Соневицька забирається варити вечерю. Я питаю, чи вже є сема година, а вона каже, що вже минула, і я йду додому.

Вдома ніхто не сварить, що я прийшла пізно, бо ми маємо гостя: прийшов той пан Денис Січинський, котрий недавно приїхав до Бережан. Він має спухле лице і пом’ятий комірчик і ще йому щось зробилося на шиї.

Пан Січинський сидить коло фортелі яма і щось собі бумкає, а потому щось записує, а всі мусять бути тихо. Стефко сказав мені, що він любить випити трошки горілки, але як я спитала мами, то мама розгнівалася на Стефка за таке говорення: він є хорий, той пан Січинський, а він є важна особа, бо вміє укладати гарну музику. Мені його жаль, і нехай би він приходив, щоб тільки не сидів так довго по вечері, бо тоді вже нема мови, щоб мама сказала мені щось як заспить Нусю. І що мені тоді з того, що вони нині не йдуть на «Бесіду»?!

Часом я застаю також пана Гриця Коссака. Він дуже гарний, має такі великі очі і чорні вусики, і ще мав гумку на бронзовім капелюсі, але Стефко стягнув її до своєї катапульки, а він не зобачив. Він уміє до кожного так приємно щось сказати, навіть до мене. Як він у нас, то напевне з’явиться одна учителька, не дуже гарна. Вона приходить навмисне так пізно по вечері, щоб пан Коссак мусів відпровадити її додому. Бо вона конче хоче вийти за нього заміж.

В неділю пополудні до нас приходять Іренкині товаришки, Дарка Білинська і Оля Цурковська. Вони спочатку пограють з нами трохи в хлопців покою «Небо і пекло» або «Гамер унд Ґльоке», а потому мають нас досить, запорпуються з Іренкою в якимсь кутику і шепчуть собі за хлопців. Оля приносить Іренці грубі книжки від того поета Дзюбкевича, котрий спровадився до них на станцію. Іренка також зачала писати вірші — я знайшла раз її зошит. Там було за місячний промінь і за берези, котрі шумлять на цвинтарі і такі інші нудні кавалки. А раз я виділа, але Іренка читала в малім городчику рожевий лист і усміхалася сама до себе.

Татко вже відбув свої великі візитації. Ми тепер не маємо коней і він наймив собі сталого фіякра, котрий возить його навіть часом цілий тиждень, а ми знову чекаємо, поки татко з’явиться у своїм великім футрі. Але татко вже не розказує нам, як в Долині, про пригоди в снігу і про школярів. Раз мама спитала, чому він вертається тепер завсігди такий змучений чи зажурений. А татко сказав, що мусить розгризти тут, в Бережанах, якийсь дуже твердий горіх. І що то за горіх?...

Часом татко кличе мене помагати при тім співанику, що його зачав укладати ще в Долині, з паном Сайком. Там будуть усі віршики з читанок з нотами, як їх співати. Татко не раз просить маму заспівати йому якусь пісню з Шоломиї, а інший раз знову Іренка грає таткові на фортепіяні, а татко пробує, чи на той голос надається співати «Хто там над тими всіми зорями» або «Наша хатка мов палатка». І воно дуже добре надається. Я вибираю малесенькі образочки, що там мають бути між тими віршиками.

До мене приходить учитель музики, бо татко сказав, що я маю колись грати разом з Іренкою, вона на фортепіяні, а я на скрипцях. Я спочатку вправляла, але як Іренка сказала, що я страшно риплю і затикала собі вуха, то я цілком перестала вправляти. Тепер той учитель гнівається, на мене, що я не переробляю лекцій і через те я не люблю тої музики, ще гірше, як школи. І я ще маю великий гріх через того пана Курца: одного разу він дав знати, що не прийде, бо захорував, а я дуже хотіла, щоб він умер. Незадовго я маю йти до першої сповіди і страшно журюся тим гріхом. А татко не знає, яка я грішна і купив мені дуже гарний молитовник в шкіряній оправі. Там усі молитви написані віршами, а їх уклав пан Щурат.

 

**

*

Та зима тривала довго і ми порядно намерзлися в нашім кам’янім домі, хоч щотижня привозили нові сяги дров, рубачі не переставали різати їх і рубати, а Петруня — палити в печах. Я направду застудилася, але не вмерла, тільки мусіла брати гірке лікарство і лежати в ліжку, а потім все одно треба було вертатися до школи.

Тепер наш дах почав затікати, треба наново малювати сальон і мама каже, що та хата, котру ми взяли на пробу, чи купити — нічого не варта.

 

* *

*

Тепер вже гарно і тепло і ми вже мешкаємо на Адамівці, у сестер Служебниць, бо татко є тепер їх капеляном. Править для них рано, поки піде до бюра, Службу Божу і сповідає їх увечір.

Як ми сюди спровадилися, то два наші покої були ще зайняті меблями тої їмості, котра вмерла два роки тому і записала свої доми на сиротинець. На другий день була ліцитація, мама казала, що то щось страшне, так спровадитися, але ми мали велику забаву, бо на подвір’ї було повнісько людей. Пан в урядовій шапці викрикував нумери і ми також купили два старі образи на полотні і ще один годинник на стіну, хоч мали вже два: один з крайової вистави, котрий накручується раз на 18 днів і вибиває години, як десь на далекій вежі, а другий від прабабці, з чорними колонками і з люстрами, який показує навіть дні в місяці, як ходить; але він ніколи не ходить і один пан не перестає його направляти.

Тут є два доми на фронті, в однім мешкаємо ми, а в другім сестри з сиротами, і там є також нова каплиця.

В офіцинах за нами мешкає професор Цвойдзіньскі, котрий вчить наших хлопців математики. Він є раптус і вибив своїй жінці око, на ґанку має телескоп дивитися на звізди, а часом дуже гарно грає на фортеапіяні. Там є три хлопці і чудесна панна Зося.

Ми маємо коло хати великий город, але той сад, що є за офіцинами і тягнеться вгору, аж до другої вулиці, не наш, ми не маємо права, казав татко, нічого там зривати, і тому ми туди не ходимо. Часом мене кличуть до саду ті сироти від сестер, але вони дуже мляві, всього бояться і не вміють лазити по деревах. А зрештою, я маю тепер іншу приятельку.

Недалеко від нас стоїть вілля панства Чайковськик, з золотим львом на вежі, і я бігаю щодня до Натальці Чайковської, котра ходить до іншого відділу тої самої кляси. В їх садочку є вулички Шевченка і Франка і великий павільйон з ясного полірованого дерева, з такими самими меблями і, навіть, з канапкою. Ми вчимося там представлення, Натальця, Іцьо (трохи старший від неї) і три чужі хлопці, котрі є раз козаки, а раз татари. То представлення написав пан Чайковський, а Іцьо читає нам і говорить, що хто має робити і казати. Як поприїжджають їх старші діти, зі Львова і з Перемишля, то ми будемо показувати ту штуку в їх великім сальоні. По такій пробі нас часом кличуть до хати на шоколяду з бішкоптами.

Недавно до панства Чайковських приїхав один пан з тої України, котра під Росією, а в неділю я була у них на обіді, бо мало бути морожене і пані Чайковська прислала по мене Натальцю. Як ми вже дочекалися того мороженого, то той пан (він говорить трошки інакше, таким гарним басом) — сказав: «Я зроду не їв такого смашного морозива!» Пан Чайковський, котрий має довгі вуса і мусів їх цілий час обтирати, дуже чогось втішився і все повторяв: «Морозиво! Морозиво! Таке гарне слово, а ми його не знали!» І сказав тій середущій Олі зараз записати те слово.

Учора той пан був у нас з візитою. Він сидів у сальоні з Іренкою і трохи з мамою, пив вино з тортом, Іренка грала йому на фортепіяні, а він їй щось читав. Він сидів і сидів, хоч то була перша візита і ми зі Стефком не могли дочекатися, коли він вже піде. Як він врешті пішов, мама не дала нам торта, лиш обіцяла дати по вечері. А як прийшов татко і була вечеря, то Іренка сказала, що вона малощо не вмерла від сміху з тих віршів, котрі той пан їй читав: там було про воші і блощиці, котрі їли його біле тіло, і він проклинав цариці і царів. Татко дуже сміявся і сказав, що він, напевне, мусів сидіти там у в’язниці, той Гаврилко, але нехай би він краще тримався свого ремесла, може він ліпший різьбар, як поет. Стефко повторяв «воші і блощиці, воші і блощиці», аж мама крикнула на нього, що вже має досить такого говорення при вечері. Нарешті ми дістали по кавалкові торта, а я відступила половину свого Стефкові, щоб показав мені свій найновіший індіанський зошит. Але я не маю нікому казати, що він виміняв за нього свою латинську граматику.

Тепер я також, на переміну з хлопцями, годую кріликів. Ті крілики мешкають у дривітні, у таких клітках, які видумав і дав зробити татко: щоб старий крілик міг часом приходити до старої кріличихи, але не завсіди, бо він перешкоджає їй, як вона має малі кріличата, а часом навіть може їх поїсти. Недавно, як ми були в школі, забили одного крілика, на шкірку і на м’ясо, бо татко конче хотів, щоб мама зробила крілячий паштет — і мама з тяжкою бідою зробила. Ніхто з нас його не рушив, татко казав, що він знаменитий, але також більше не хотів брати. Татко каже, що селяни у Франції дуже добре відживляються кріликами, а мама сказала: «Як то добре, що ми не є селяни і не мешкаємо у Франції!»

 

**

*

Прийшли вакації і ми поприносили свідоцтва: Ромко — добре, Стефко — недостаточно з «обичаїв», він не пішов ще до шевця, а тільки дістав в шкіру, я аж потому довідалася, бо мене вислали з дому, щоб я не робила великих плачів. Я дістала все згори надолину дуже добре, але татко тим свідоцтвом цілком не втішився, а сказав, що мусить поговорити з моєю учителькою: я напевно не заслужила таких добрих нот — татко бачив раз мій зошит...

Раз ми ходили з татком до Лісник, хлопці і я, до старої Марти, де татко мешкав, як скінчив теологію і вчив на селі. Потому було велике оболоння, і до нас сичали гуси, а там зараз стояла Мартина хата, біленька, з вікнами, обведеними чорною фарбою. Татко сказав, що вона виглядає, як чорнобрива дівчинка, а ті квітки, що росли там під вікнами, також називалися чорнобривці. Марта аж сплеснула руками, як нас зобачила. Ми пили там квасне молоко з дуже смачним чорним хлібом, а потому Марта розказала нам про свого діда. Він мав може зі сто років і розумівся на різнім зіллю, як люди або худоба потребували лікарства. «Тепер вже нема таких Божих людей, самі философи». Татко борзенько спитав: «Як ви сказали, Марта, философи?» А Марта відповіла: «Ага, такі философи». Мартин зять відвіз нас додому, нас дуже трясло, хоч на возі було під веретою сіно.

А потім одного дня мама повезла мене з Іренкою до тети Олесі, аж до Стрільча коло Городенки.

Нуся ще спала, як ми раненько повставали, помилися і поснідали, а все було спаковане ще вчора. У нас лишилася на господарстві Зося Дуткевич, татко відвіз нас фіякром до Потутор, а там посадив нас до потягу, де були вже люди. Як потяг вже рушив, то зараз одна стара пані зачала репетувати, що вона загубила торбинку з білетом, і мама позичила їй два гульдени, а вона сказала, що напевно відішле. Я стояла коло вікна і дивилася, як усе за вікном утікає, а потому ми їли шинку з булками і тістечка, а мама давала також тій пані. Ми пересіли потому до іншого потягу, а як ми приїхали до Коломиї, то мама довідалася від кондуктора, що потяг до Городенки вже від’їхав і ми мусіли чекати аж до вечера. Ми сиділи в почекальні з червоними плюшевими меблями, потому ходили до реставрації на обід, а пізніше на каву, але ще лишилося багато часу і ми дуже знудилися. Ми ще пішли трохи до міста, там були широкі вулиці і низькі доми і повно жидів, а через місто їхала залізниця, як через поле.

Ми приїхали до Городенки вночі, ніхто на нас не чекав і ми взяли фіяікра, а що було далі, то я не знаю, бо мене занесли з того фіякра просто до ліжка і я збудилася аж рано.

Тета Олеся дуже нами тішиться, але вона чогось навіть як тішиться, то виглядає сумна. Вона є висока і старша від мами аж 7 років, але мама вийшла за татка багато скорше. Мама мала вже Іренку, і Ромка, і Стефка, ми тоді мешкали у Львові, як умер дідусь і татко заопікувався тетою Олесею, поміг їй здати державний екзамен на учительку і вона була з бабцею в Гарасимові над Дністром і там пізнала вуйка Мілька, що був директором школи в другім селі, він був удовець і вони поженилися. Вони мають Івася і Орисю.

Той вуйко є трохи розлізлий, але приємний (мама каже «флегматичний»), він нічим не переймається, а як тета каже, бійся Бога, ті школярі знову обривають в саді яблука, то він каже «бо не мають своїх» — і зачинає говорити про щось інше. Він сидить або в школі, або в пасіці, або читає.

Івась є біленький і стидливий хлопчик, він два роки старший від Орисі, а вона, хоч має тільки чотири роки, є вже дуже красна і страшно вередує при вбиранню, все хоче щось інше. Вона має вже навіть маленький народний стрій.

Школа стоїть на горі, коло самої церкви, за церквою є цвинтар, а далі широчезна гора з низенькою травичкою і з равликаїми. Коло школи, яка є обросла правдивим виноградом (але його можна буде їсти аж тоді, як нас тут не буде!) є два городи і великий сад, а все обведено муром, на якім росте хабаззя. То колись була плебанія, а тепер вона є в селі і там мешкає отець Стрільчик.

За три дні мама поїхала, а ми з Іренкою лишилися на цілий місяць. За той час Івась трохи зі мною освоївся і ми зачали з ним і з Орисею бавитися в школу. Тут є три шкільні кімнати з лавками, градусами і столами, і я сідаю за стіл, що ніби я вчителька, а вони в лавки — діти. Я пишу щось на таблиці, а вони ніби читають. Спочатку мені дуже сподобалося, що я можу над кимсь старшувати, але потому я тим знудилася. Раз я забачила на мурі від сусідів дівчинку, вона на мене дивилася, а я на неї і вона скоро забралася назад, але за хвилинку вернулася. Я винесла свою ляльку і показала їй, а вона вже не втікала, лиш дуже дивилася, а потому спиталася, чи вона жива. Я хотіла дати їй ту ляльку до рук, подивитися, я аж мусіла вилізти трохи на дерево, щоб вона могла дістати, але вона боялася брати ту ляльку. Я їй сказала, щоб вона злізла до мене, ми будемо разом бавитися — і вона поволеньки злізла. І від того часу ми вже є приятельки. Вона вміє плести ланцюжки з «курячої сліпоти» і вистругати дудку з верби, а її тато зробив там дірки — вже можна грати. Ми навіть зачали будувати в саді хатку з ріща.

Часом вуйко бере мене з Орисею і Івасем до каменоломів, аж за горою, а часом ми йдемо купатися до потічка, до того парку коло жидівського двора, він такий дикий, як ліс.

Іренка сидить звичайно в альтанці і читає, або пише вірші. Раз вона мені навіть щось прочитала, бо не мала кому — вона сказала, що то хтось ніби інший написав, а я дуже похвалила той віршик, хоч то було досить нудне. Два рази на тиждень приходить поштар з великою торбою, він завсіди приносить Іренці картки, а вона показує їх теті. Але часом прийде лист — Іренка вже чекає на поштаря і борзенько його сховає. А потому йде на цвинтар читати.

Часом приходять вуйкові вихованки, один хлопець з коломийської гімназії і одна семинаристка. Тета дає їм підвечірок і вечеру, а тим часом ми з ними граємо в доміно або в «небо і пекло» і я завсіди впадаю у гріх лакімства, а всі з того дуже сміються, бо знають, яка я нездала до їдження.

У неділю вуйко ходить з Іренкою до отця Стрільчика, а один тиждень там були панни Гордієвські з Городниці, вони часто приходили до Іренки, а вона — до них.

Одного дня тета Олеся вибралася з Іренкою і зі мною до Топоровець, до маминої найстаршої сестри, тети Олі і до вуйка Юлька Войнаровського. Нас повезла Василина, котра є тут за фірмана, бо вона моцна і дуже писката і через то її чоловік втік до Америки.

Ми їхали спочатку горбами, а потому рівним полем, дуже довго. На полі були люди, які жали пшеницю, вони підносилися і дивилися за нашим фаетоном, котрий робив великий порох. Нарешті, може за дві години, або навіть більше, ми приїхали до села. Там були кручені вулички і плоти з ріща і пахло димом, а серед вулиці бавилися діти і вони з криком повтікали. Ми заїхали перед широку і низьку плебанію з верандою, а на даху тої веранди був чудесний зелененький мох. До нас вийшла дуже поважна тета Оля і трохи менший від неї, але приємний вуйко, а за ними Меляся, яка була у нас в Станиславові на станції. Вона є коротенька, але має красне лице. Усі цілувалися, а тета Оля сказала, що я дуже виросла від того Станиславова. Тета Олеся, котра дуже любить Іренку і брала її, ще маленькою, до Гарасимова, спитала, чи не правда, яка гарна панна з Іренки зробилася? А тета Оля лиш умгумкнула і попросила всіх до середини.

Ми трохи милися з дороги і пили каву, а потому пішли оглядати господарство. Насамперед ще ми дивилися на рожі, на другім боці хати, з дуже красними синіми і червоними скляними кулями, а потому пішли далі. Там були різні стайні і стодоли, і обороги і машина, котру крутило аж шість великих коней, але ми мусіли звідти борзенько забиратися, бо надійшло страшно багато коров, вони верталися з пасовиська і називалися всі сементальські. Потому ми ще пішли на інший бік дивитися на понадувані індики і качки і кури, а за низьким плотом там ще були величезні свині зі свинятами, вони лежали і тяжко дихали.

Як ми вернулися, то сиділи в сальоні, такім великім, як заля на представлення, Іренка мусіла грати на фортепіяні, а потому вони грали ще з Мелясею на чотири руки, їм щось не йшло і я аж викручувалася від знудження. При вечері я вже була така спляча, що не могла дивитися на очі, і нарешті ми пішли спати. Там було багато покоїв, але Іренка і Меляся конче хотіли спати разом, а я також до них впросилася: бо Меляся казала нам у Станиславові, що у них трохи страшить і я нізащо в світі не була б там спала сама. Як ми тільки загасили лямпу, то Іренка зараз пішла до Мелясинового ліжка, і вони зачали собі говорити про тих хлопців, що попізнавали і я чула як Меляся хвалилася, які то питомці приїздили до них на празник.

На другий день, по другім сніданню, ми поїхали назад до Стрільча. На мене чекала вже на мурі Оленка і вона мені показала ту хатку, котру її тато для нас зробив, в середині була навіть маленька лавочка. Ми сиділи там з Оленкою цілими днями, а Івася і Орисю ми також впускали, як вони дуже просилися. Але тим часом скінчився вже наш місяць у Стрільчу, і я мусіла пакуватися. Я лишила Оленці свою меншу ляльку, а вона подарувала мені таку рожеву шпильку з головкою з квітки, яку парубки носять на капелюсі. А як ми рано повставали, то з’їли відразу друге снідання з ковбасою і шинкою і я побігла ще попрощатися з Оленкою й обіцяти їй, що напевно знову приїду.

Тета Олеся відвезла нас до Городенки, Іренка купила білети і ми скоро повсідали, помахали з вікна руками і поїхали.

Та дорога минула нам скоро, ми їли печені кури, і медянички, і грушки, що мали запаковані, жаден потяг нам не втік, лиш раз ми мусіли пересісти до іншого переділу, бо до Іренки причепився пан з руденькими вусами і конче хотів її адресу.

Як ми приїхали надвечір до Потутор, то на нас чекав татко з фіякром, татко поцілував мене і також Іренку в голову, і ми поїхали.

Коли я стала на порозі дому і побачила маму, то я чогось страшно розплакалася, а мама тулила мене і цілувала, як колись давно. Але зараз Іренка зачала розповідати мамі про Топорівці і про Мелясиних питомців, і мама знову за мене забула.

Нуся зробилася за той час пухната і міцна дівчинка, вона дуже любить бавитися зі Стефком: він убирає на голову стяжку з перами і посипує лице мукою, ніби він індіянин «бліде лице» і робить різні страшні міни, але вона його не боїться, тільки заноситься від сміху. Хлопці перше ходили купатися до ставу, але там утопився Головінський з п’ятої кляси — і татко їм заборонив.

Леська з мамою перенеслася до Львова, вона лишила мені всі свої ляльки. Іренка буде тепер вчитися в «Вищім Закладі для дівчат», а вона знову має щастя, бо там учать професори з гімназії, отже наука відбувається по полудні — не треба рано вставати.

Татко не має жадних вакацій, бо тепер має в бюрі найбільше роботи. Одного дня татко прийшов додому дуже замислений і не обзивався при обіді, аж мама спитала, чи він не мав там якої прикрости, в тім старостві. Татко сказав, що мав одну історію. Він почув як возний сварить когось в другім покою і пішов подивитися, що там діється. А там був босий і обдертий чоловік, котрого возний не хотів до татка впустити. Татко сказав возному, щоб тут не розпоряджався, впускати треба кожного і забрав того чоловіка до своєї канцелярії. Він оповів таткови, що вже два місяці ходить по різних містах за посадою, бо він — учитель. Спочатку кожний інспектор його приймає, але коли він покаже своє матуральне свідоцтво, де написано, що він греко-католик, то той інспектор зараз цілком відміниться і каже, що жадної посади нема. Він подер уже черевики, а тепер довідався, що татко є русин і дає русинам посади.

Татко дав йому двадцять корон на убрання і на черевики і сказав прийти за тиждень по декрет на тимчасового учителя в Шибалині.

Ми усі дуже жалували того босого учителя, а мама сказала, що татко дуже добре зробив, з тими грішми і з тою посадою. А Ромко ще собі обізвався, що ті поляки — то лайдаки. Татко напімнув Ромка, що таких слів не говориться, але Ромко був завзятий і навіть відповів таткови, що то є правда — і вже! Та татко лишень відкашляв, як завсіди, коли хоче щось сказати, а потому роздумається.

Недавно у нас був пан Гриць Коссак з тою своєю жінкою, що так до нас за ним приходила. Він прийшов в чорнім убранню подякувати таткови і попрощатися, бо татко зробив його директором школи в Козовій.

Фризієр, котрий приходить до татка, обтяв мені волосся, і Стефко каже, що я виглядаю тепер як малий індіянин з племени ірокезів.

 

* *

*

Тепер знову зачалася школа, але я тішуся ще тим часом чистенькими книжками, і зошитами, новим перником, котрий приємно пахне деревом, гостро заструганими олівцями Когінор, червоною ручкою з золотим пером, а найбільше — новою жовтою торбою, котру не носиться вже на плечах, а в руці.

Надворі було гарно і тепло, і ми поїхали на цілий день до лісу, а Стефко сидів на козлі коло фіякра. В лісі Нуся ховалася за дерева і треба було її шукати, ми їли обід на старенькім, розстеленим на траві, обрусі, а увечір розпалили вогонь. Стефко танцював індіанський танець, з якого навіть татко мусів сміятися. Але зараз потому сталося нещастя.

Ромко не був з нами в лісі, бо він їздив зі своєю клясою до замку в Підгорцях, а вернувся на другий день цілком хорий, мав сині уста і трясся. Мама післала по татка і по доктора, доктор Ковшевич довго слухав Ромка, а потому сказав, що він має запалення легких з обох сторін. Цирулик клав Ромкові баньки, але він далі був хорий і приходили ще два лікарі радитися. Мама сиділа коло Ромка цілу ніч, а татко ходив дуже зажурений. Тепер Ромко вже встає з ліжка, він п’є маляґу.

Вітер цілком обтер масив каштани перед нашими вікнами.

 

**

*

Світ засипаний снігом і дуже приємно жити.

Ми дістали нові, підковані саночки, а що Ромкові не вільно ще санкуватися, а Стефко воліє свої старі ґренджоли, бо з них легше перевертатися в сніг, то я маю ті саночки для себе. Ми з Натальцею спускаємося по тій стрімкій вулиці, де нагорі мешкала Леська, а надолині стоїть вілля панства Чайковських, і тепер з нами спускається Іцьо: бо чужі хлопці навмисне наїжджали на нас і нас перекидали. Ми спускалися спочатку у саді сестер, але туди прийшли Тосьо і Казьо Цвойдзіньскі показувати перед нами різні штуки — Тосьо наїхав на дерево і покалічився, і татко нам заборонив там спускатися.

Стефко бігає зі своїми ґренджоїлятами аж на Сторожисько, а мама каже, що він одного дня там напевно заб’ється — і такий буде кінець його збиткам.

На таткові іменини було багато гостей, і був один пан, зять старого отця Кордуби, він пише книжки, як пан Чайковський. Ми зі Стефком пішли подивитися крізь шпарку між дверима — Іренка сиділа за столом, як правдива старша особа, а той пан Маковей стояв і говорив промову. Він не буде пити за здоров’я отця інспектора, тільки за красну панну сього дому. Усі повставали і піднесли свої келишки, а Іренка так застидалася, що виляла своє червоне вино на новий обрус. Але ніхто на неї за це не гнівався, а мама навіть сказала, що то — на щастя! Стефко сказав до мене, що на світі нема жадної справедливости, і ми пішли до покою хлопців, де для нас було все приготоване. Ромко тим часом з’їв уже своє, він читав квижку і забув за ті помадки, котрі ми дістали від гостей — і ми ними трошка потішилися.

По Ромка прийшли два хлопці і він з ними кудись забрався. Стефко каже, що Ромко має тепер важні справи, але то — таємниця.

 

**

*

Тепер знову відбуваються проби «Бояна» і різні забави, але я вже не йду до дівчини до кухні, як вони підуть. Та дівчина називається Марися і досить неприємна, а зрештою, вона й так не знає жадної байки, хіба лишень скаже: «Повім тобі байку, як пес курив файку на довгім цибуху і попікся в ухо». І то вже все. А як Ромко просить її, щоб його раненько збудила, бо він має повторити собі партію з греки, то вона ніколи його не збудить, а ще скаже, коли він на неї трохи надується: «Най мене Бог боронить від скаженої миші, хруща варіята і недоброго панича Ромка».

А Петруня поїхала до Станиславова віддаватися, бо вже заробила собі гроші. Ми за нею всі плакали, окрім татка.

* *

*

Сталося щось страшне: я ходила поза школу.

Було так: пані закликала мене до свого стола і довго говорила, як то я повинна світити на цілу клясу, «як ґвяздечка», а я тим часом не напишу завдання, в клясі не уважаю, а найчастіше спізняюся до школи. На другий день я, як би навмисне, прийшла до школи ще пізніше: я знайшла десять паперових корон, як вони стирчали в снігу і мусіла вернутися додому дати їх мамі, щоб татко казав вибубнити на ринку. Під школою була Сливка з ослячої лавки і ми порадилися, що до кляси краще вже не йти.

Ми пішли по Адамівці, а потому догори, аж на цвинтар, і там ходили так довго, що мені вже задубіли нсхги. Ми верталися іншою дорогою, і Сливка сказала, що в тім-о домі мешкає її шваґер і ми туди підемо, але насамперед вона мусить спитати, бо їм народилася дитина і сестра дуже хора. Я сказала їй, що як та сестра має, може, шкарлятину, або дифтерію, то туди не треба йти, бо можна заразитися. Вона зачала страшно сміятися, а потому, ні з того, ні з сього, сказала, що я — цілком дурна. Вона пішла, а я чекала й чекала і не могла її дочекатися.

І чого та Сливка так прозивалася мені і так мене лишила?! Я вже ніколи не скажу до неї ані одного слова.

Вдома я ще мусіла казати неправду, що нас скорше випустили.

 

* *

*

Раптом зробилася весна. По вулицях пливуть потоки, а в саді у сестер вже зачинає зеленіти травичка і вилазять жовтенькі квіточки. Як я вернуся зі школи, то біжу просто туди і там бігаю і скачу, з довгим патиком, аж мені здається, що я літаю. Далеко видно поля і ліси — як буде тепліше, то я встану раненько і піду по Адамівці просто — просто, аж туди, може ще далі.

Мені часом хочеться плакати, хоч я не є сумна, а часом я така весела, як би незнатищо доброго сталося, хоч не сталося нічого.

Я люблю бути сама, навіть до Натальці мене не тягне.

Учора падав дощ і мені схотілося сховатися кудись так, щоб ніхто за мене не знаїв. Я залізла з того всього у спальні під ліжка і там почала собі видумувати різні історії.

Аж тут я почула татків голос і зараз татко з мамою прийшли до спальні. Мама питалася:

— Що сталося? Що такого сталося, Васильку, що ти такий поіритований?!

Татко пішов замкнути двері від хлопців покою, а тоді сказав:

— Сталося щось дуже недобре, Мелясю. Ми не можемо вже бути в Бережанах.

Хвилинку було тихо, а потому татко знов обізвався:

— Мене нині збойкотували поляки на засіданню Шкільної повітової ради. Топольніцкі виголосив промову; вони не будуть підлягати інспекторові — полякожерци, ктури рущи наш повят. І всі поляки, учителі й делегати, вийшли зі залі.

Татко ще сказав, що він буде зараз писати до Крайової шкільної ради у Львові і до Відня, до нашого якогось гофрата, але тут він лишитися не може.

Татко зітхнув і зараз потім відкашлявся, а мама не сказала ані одного слова. Бо сталося щось таке, на що навіть татко не може нічого порадити.

 

* *

*

Тим часом, усе було, як було перше. В маю ми з Натальцею ходили по полудні до церкви, з великими свічками з кокардами, а потому в гімназії була матура і по ній мама запросила до нас на підвечірок кількох студентів. Був Юно Навроцький, котрий є наш близький кревний, і Льоньо Лепкий, дальший кревний і аранжер на всіх забавах. Також був перший раз Яримович, котрий дуже червонівся, як Іренка до нього заговорила.

Панна Зося Цвойдзіньска приходить до нас зі своїми альбомами і вони обидві з Іренкою показують, які гарні картки вони мають. До них пишуть різні хлопці, а на іменини кожна з них дістала такі гори карток, що аж листонош злостився.

Вони мають своїх вибраних студентів: до Зосі дуже залюбився поет по матурі, Генрик Жичиньскі, а Іренка пізнала правника Нискоклона, котрий є захмурений і через те дуже Іранці сподобався. Він не ходить під вікнами, як Яримович (мама казала: як той Яримович вчився до матури під нашими вікнами?) ані не посилає карток, лишень часом лист.

А з тим Дзюбкевичем усе скінчилося, ще на Місточку. Іренка на нього за щось загнівалася, він зачав писати вірші до Олі, а тоді Іренка направду загнівалася — і то був кінець. Він здав матуру і поїхав до Львова, а раз прийшла від нього така картка:

Як був я ще цілком малий

Любив я дуже гуску:

Все м’ясо в неі із грудей

Я виїдав до куску.

Дівчину я любив тепер

І патріотку руську,

Аж дивлюсь — дух в мені завмер!

Бо знов любив я — гуску...

Вже знову прийшли вакації, але тепер усе буде цілком інакше.

Учора татко прийшов скорше з бюра, і вони з мамою знову пішли до спальні порадитися. Потому мама пішла видавати обід, а татко ходив по покоях з закладеними з-заду руками і дуже над чимось думав. При обіді татко сказав нам, що ми поїдемо до Станиславова, де ми були з мамою два роки, але тепер і татко буде там з нами, бо став там інспектором.

Татко сказав також, що цих вакацій жадне з наших дітей, окрім Нусі, не лишиться в Бережанах. Татко понаписував до родини і ми пороз’їжджаємося. Мама завезе Іренку до вуйка Петра Радзикевича, до Вишенки в соснових лісах; Ромко поїде сам до Волянських, до Криворівні, — йому добре зробить по тім запаленню гірське повітря; Стефка татко повезе до Голгіч, до таткового родинного гнізда, а там уже ті старші хлопці тети Йогасі візьмуть його в крили; а вже потому я поїду з татком до Перевізця, до тети Дорці і вуйка Івана Паїлієвих. Там є ріка Лімниця і той мій ровесник Дмитрик, який бив мене при забаві, як приїхав був до нас до Долини, але тепер ми маємо вже по одинадцять років і хіба не будемо битися?!

З Перевізця ми з татком поїдемо до Станиславова. Татко буде там дивитися за хатою, а я лишуся у тети Теці, учительки, котра мешкає з тетами Франею і Фрузею — і буду там так довго, аж поки вони всі не повиїжджають, разом з меблями.

І так скінчаться наші Бережани.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.