Далеке зблизька-3

 

моє дитинство

 

Я — НАЙМЕНША

Містечко Долина, початку століття — центр великого повіту, що вгризається глибоко в гори. Для мене — це поїздки кіньми до Рожнітова, де наші свояки, до Спаса, коли батько візьме мене на коротку візитацію школи, до Мізуня, до гарної вілли камерального лісничого Мавльца, до Перегінська на літній час. На прощу до Гошева, де церква на високій горі й багато дідів, що можуть «украсти дитину, зробити її калікою». Але, насамперед, це наш дім на дорозі до ставу, здаля від куряви, що її підносять вози, їдучи на ярмарок. Між старим будинком, з верандою і з ґанком, широким та низьким, і великим садом, який злегка піднімається вгору — зелений простір.

Напровесні це подвір’я та сад укривалися жовтенькими квітками, і з цим зв’язаний один із моїх перших спогадів. Я стою з мамою на ґанку, ще в тепленькому пальтечку, і рвуся побігти за квітками, але мама не пускає мене: там ще мокро, я можу перемочити черевички: Стефко побіжить нарвати їх мені. Стефко, якого скрізь повно, старший за мене на чотири роки, побіг і вже несе цілий оберемок жовтих дзвіночків. Я горну їх до себе, вони пахнуть гостро і до цього запаху домішаний запах землі: Стефко повиривав їх разом з корінцями, і тепер я вся обмурзана землею.

Стефко — страшний збитошник. Він перекинув мене комітьголовою в бочку з дощівкою, як я піднеслася наї пальцях і зазирала туди, щастя, що надбігла мама. Він обтріскав мене водою з калабані під ґанком, як бив мене лозою. Але я люблю Стефка і завсіди обороню його від кари, так ревно й голосно плачу. Я продаю йому за папірчики мої кусники торта, коли він тільки схоче бавитися зі мною «в склепик».

У «ас є ще двоє старших від Стефка — рік і два — Іренка й Ромко. Ще був Юрчик і була Славця, колись давно, в Шоломиї, але вони чогось повмирали. До Іренки належать усі грушки в саді, а до Ромка усі яблука. Стефкові відступили сливки, і він свариться, що на них треба довго чекати. А зривати аиі їсти нічого зеленого не вільно, бо буде боліти всередині, а татко, замість пожалувати, ще добре насварить.

В саді бігала сарна, але Рамко повісив їй на шию дзвіночок, вона настрашилася того дзвонення і втекла через поле за садом — до лісу. Наш сад такий великий, що я можу в нім загубитися між широкими яблуньками, покрученими сливами, височезними грушами й черешнями, а також у татковій шкілці дерев. Там часто ховається Стефко, як щось прошкробає.

У нас є корова, і мене носили взимі через великі сніги показати телятко, що їй народилося. Коні, а потому вже тільки один кінь, Ґжесьо, є на то, щоб татко їздив на свої візитації, а часом ми всі кудись візком на ресорах або залубнями. Іренка дуже любить кури, вона понадавала їм різні імена і не дає Гані жадної зарізати. Часом у нас є індики, качки і каплуни, але вона ними не займається, бо вони мають жити лише до свят — і на то нема жадної ради.

Під ґанком мешкає черепаха, а за парканом — Віцек. Він пече, лупить і їсть жаби, а ми всі дивимося через паркан.

Найбільше радости ми маємо з нашого Довбуша. Він є вівчарський пес, але що у нас нема овець, то він пильнує нас. Його можна обіймати, цілувати і тягати, а він нічого не скаже, лише дивиться на нас спокійно і навіть удає, що нас слухає. А направду, то він слухає тільки нашої мами, навіть татко не може докликатися його до хати, поки мама його не закличе. Бо він мудрий пес і знає, що в хаті чистенька підлога, а він має мешкати у своїй буді і боронити нас від злодіїв, а може навіть від розбійників. У хаті цілком інакше. В нашім покою (там сплять хлопці, а я сплю з мамою і з татком, а Іренка в маленькім покоїку), в нашім дитячім покою головна — Іренка. Вона знає історії за бібка-піпка, котрий мешкає в татковій палиці з дідком зверху, і про «маленького», котрий сидить в її «нахткастлику». Навіть Ромко, такий поважний і замислений, слухає їх. Іренка пожирає книжки, але то лиш так говориться, вона їх не їсть, тільки одну за другою читає, навіть часом під столом, щоб ніхто не перешкоджав. Вона страшно любить ходити до школи і вчиться по-французьки з пані Соколовською, а з мамою — грати на фортепіяїні.

Ромко зломив собі руку на гойданці і його возили до Львова, до проф. Шрама. Він також важний через те, що ходить до школи не в місті, але аж на Брочків, до німецької. Бо він незадовго поїде вчитися до Черновець.

У нашім покою стоїть таткова шафа зі склом і з книжками, замкнена на ключ. Часом ми дістаємо з неї великі книги, що називаються католицькі місії. Там недобрі хінчики вливають насилу воду в бідних місіонерів і закопують їх живцем в землю, аж по шию. В шафі є також книжка з різними панами на окремих листках, з бородами і без. Іренка сказала, що то є альбом славних русинів і що Ромко також мусить колись зробитися славним русином.

Найважніший на світі — татко. Він не тільки звичайний татко, як у інших дітей, але також ц. к. шкільний інспектор, котрого бояться навіть учителі, а до того ще духовна особа, котра вбирає в неділю реверенду і йде до церкви, правити Службу Божу.

Татко є більший від тих панів, що до нас приходять і має такі очі, що можуть зобачити затаєний гріх, якби мали час дивитися. Але не мають.

Рано і по полудні татко ходить до свого бюра в старостві. Він їздить на візитації і на комісії, як десь треба збудувати школу.

По обіді татко мусить поспати малу годинку, і тоді діти мають тихенько учитися в своїм покою, а я — тихенько бавитися. Для того пообідного спання у нас є дзвінок з бутлями в кухні і з дротами на стінах, а над татковим ліжком — ґудзик. Як ми забудемося і зачнемо галасувати, то татко зараз на нас задзвонить, і ми вже сидимо до кінця тихо, як миші під мітлою.

У неділю і свято татко часом їздить або ходить з нами над воду. На потічку ставить нам млинки, що крутяться борзенько-борзенько, а як ми заїжджаємо над річку, то татко ловить рибу, а ми дивимося, чи вона клює. Потім ми купаємося: я з Іренкою хлюпаємося при березі, а татко з хлопцями йдуть кудись далі, плавати.

Татко каже, що вода має цілющу силу, і тому в нас на ґанку стоїть величезна дубова шафа з бляшаною бочкою зверху і з ситом всередині. Я дуже пищу, як татко переконає маму, що мене треба також гартувати. А вода не така зимна, бо нагрілася на сонці.

Як татко має час, то займається нами вдома. Тоді Ромко має показати, що він знає по-німецьки, а Стефко витягає свої порозсипувані зошити і книжки з ослячими вухами і сидить, як труся. Я звичайно ратую Стефка, бо пригадую таткові за байку. Татко розхмурив своє чоло і питає:

— За діда Моньку?

— Ні, ні, правдиву байку!

Але байка за діда Моньку мусить бути. Отже:

— Був дід Монька, мався з легонька, солом’яні бички мав, на припічку запрягав. Шусть бички до ярма, обернувся — і нема! А мав капці дротяні і дряпався по стіні. Гарна моя байка, чи ні?

Я кажу, що не дуже гарна. А тоді татко каже дві інші: за горобчика — красного хлопчика і билинку, а потім за Дзьобика і Курдибаса. Я давно вже знаю їх напам’ять, але пильно слухаю, коли вже курка зачне черв’ячків збирати, черв’ячки — волів точити, воли — воду пити, вода — вогонь гасити, вогонь — людей пекти, люди — вовка бити, вовк — козу кусати, коза — билинку глодати, а билинка, нарешті, горобчика, як він просив її на початку, колисати. Знов Курдибас зловив Дзьобика, котрий не тримався мами, хоче його зарізати, гострить довгий ніж і приговорює: «Я тебе заріжу, обскубаю, спечу і з’їм». Він так приговорює кілька разів, і хоч я знаю, що зараз з’явиться мама — а може щось станеться і вона не з’явиться?! — мені робиться дуже страшно і жаль Дзьобика. Але мама таки прилетіла і ми з Дзьобиком дуже щасливі.

Тут уже скінчився татків вільний час, а може татко знудився з нами — він іде до своїх справ, а часом до касина, прочитати інші газета або пограти трохи преферанса.

Татко прийшов і пішов, а ми знову бавимося. А мама є завсіди і без неї було б цілком неможливо. До мами можна кожної мінутки побігти з малою гризотою, а навіть з великою і вона завше вміє потішити.

Наша мама (ми кажемо мамунця) не дуже велика, зате дуже красна, зграбна і елеганцка, як каже тета Янка з Рожнітова, хоч властиво вона не є жадна тета, а старша від Іренки донька маминої своячки, котра була бідна і мусіла вийти за поляка.

Ми ніколи не бачимо мами рано у папільотах або неубраної, бо мама встає раненько, разом з Ганею. Мама сама все варить і пече, Ганя тільки оббирає бараболі, а цілий день вона пряче в покоях. Але мама мусить перейти за нею скрізь зі шматкою, чи де не лишився ще порох. Іван від коней (а потому від самого Ґжеся) щодня тріпає хідники і деякі дивани, він завсіди миє котрісь вікна. Мама хоче, щоб Ганя і Іван робили все так скоренько, як вона сама, але ніколи не кричить на дівчину, коли вона зіб’є тарілку від сервісу — так, як Віцкова мама, аж до нас чути. Часом татко каже, що мама вже ніколи не навчиться рахувати гроші — і тоді вона трохи загнівається. Але татко зараз дасть мамі багато паперових грошей, бо то є першого, і мама перепроситься.

Татко любить, щоб мама красно вбиралася і намовляє її поїхати до Стрия, або навіть до Львова, замовити собі сукню на баль, а тоді я мушу один або два дні плакати за мамою. З маминої жовтої сукні, прибраної фіялками, зробили ковдру, а в шафі є така лільова зі срібними колосками. І найновіша, з чорного аксаміту, вона зачиняється низько, а там має червоні маки, прикриті чорною ґазою. Коли мама приходить до мого ліжечка в такій гарній сукні — а коло мене сидить стара Янова, бо я ще не сплю — то я дивлюся на маму, таку чудесну, і забуваю плакати. А раненько, як мене збудить шелест в хаті, я зобачу маму, рожеву від морозу, вона сміється до мене і кидає мені на ковдерку букетики на дротах, карнети, малесенькі олівчики. І чи варто було плакати?

Часом, хоч не дуже часто, мама грає на фортепіяні в сальоні, а тоді й нам вільно прийти до того покою. Там є канапка і фотелі з адамашковими квітками, подовгастий стіл, виложений іншим деревом, з бронзовим шкіряним альбомом, метелики на рожевій умбрі, пташки на столику, що помалювала тета Стефця з Монахіюм, темний образ, який називається. «Грецьке пекло» від того діда, маминого вуйка, що був генералом у Відні, а також мамині пальми.

Татко, коли є вдома, також приходить, бо він дуже любить, як мама грає. Мама грає навіть щось для мене: багато коломийок вкупі, вони котяться, як коралини по підлозі, але вони не веселі, тільки солодкі і сумиі. Потому татко з мамою співають разом «Ластівко моя прекрасна» або «В гаю зеленім враз зі мнов», а ми сидимо і слухаємо, ніби хтось узяв і позаворожував нас. Так гарно мама і татко співають.

Увечір мама кладе мене спати, хоч я вже маю п’ять літ і не повинна бути така розпещена, каже татко. У спальні світиться слабенько лямпа під стелею, вона така, як великий, рожевий виноград. Навколо темні шафи і ліжка, а над ними темні святі образи, також від того діда. На однім, що помальований на дереві, стоїть Ісус Христос перед Пилатом, а Пилат показує людям, який Він бідний. Але не видко ані Пилата, ані людей. А на другім святий Йосиф показує свою викручену руку. То є правдиві образи, а ті, що в їдальні, хоч дуже великі і мають золоті рами, неправдиві, повідбивані. Але я вже мушу спати і мама не хоче говорити вже зі мною ані за образи, ані за ніщо інше, і каїже мені молитися, бо я тим часом вже перебрана. Я клякаю на ліжку і хрещуся багато разів, аж мама каже, що то вже забагато. Я повторюю за мамою «Отче Наш» і «Богородице Діво», а потому перепрошую, що я була трохи неґречна і прошу здоров’я для нас усіх і для бабці, десь там у Гарасимові, і взагалі для всіх людей. Бабці я не пам’ятаю, бо дуже давно в нас не була, а всі люди вже мене змучили, і я лягаю. Але то ще не кінець, тепер має прийти щось найліпше на світі: мама буде казати мені байку, а потому буде співати.

Мамині байки не такі короткі, як таткові, їх треба ділити, — звідси-доси. Учора якісь пани завезли Івася до свого замку (бо він заблудив у лісі, як ніс татови в поле обід), а нині вони лишили його самого і не позволили ходити до одного з дванадцяти покоїв. А в тім покою — бо він таки не втримав і пішов! — три коні. Ті коні говорять, і від них Івась довідався, що він у розбійників, але ті коні його завезуть аж додому, як він їх випустить. І він їх випустив. І то вже на нині все. А тепер я маю замкнути очка, а мама буде мені співати. Мама співає тихо і жалісно за подоляночку, човен і веселце, а потому за орла — сокола і за дівчину, що «правою рученьков шиттячко шиє, лівою рученьков сльози втирає». Я раптом схопилася і кидаюся мамі на шию: «Мамунечко, чи ми будемо завсіди разом, ніколи — ніколи не розлучимося? І чи колись — за багато-багато років, разом повмираємо, жадна ані на одну мінутку скорше?!» Мама кладе мене назад у постіль, обтулює і обіцює, що ми завше будемо разом і разом колись повмираємо. Я ще хочу допильнуваи тої хвилинки, коли я засну, і завше перед тим засну.

Часом у нас бувають гості на вечері, і тоді мама не має часу покласти мене спати. Я маю бавитися в нашім покою, аж прийде час усім спати, а він приходить незадовго, бо так наказав татко. Іренка йде зі мною до спальні, помагає мені розібратися і помолишся і часом щось розповість за бібка-піпка, або трохи мене пострашить, що вона — не Іренка, а хтось інший. Я скоренько ховаюся під ковдру, а вона собі йде. Ще трохи попхинькаю, а потому засну.

Часом мене, як наймолодшу дитину, показують гостям, але то дуже зле кінчиться. Як я зобачу тих гарних пань і тих панів з вусами, котрих тим часом татко забавляє в сальоні, то я раптом видаюся собі дуже грішна. Я біжу до мами і зачинаю її нудити: «Мамунцю, я сказала вчора «бігме», а то є гріх. Чи я вже мушу піти до пекла?!» Мама лишає кухню на Мікульську, котра прийшла помагати, веде мене до ліжка, перебирає й каже самій ґречно помолитися і спати. Як я так зроблю, то напевне не піду до пекла. Мама біжить до кухні, а я пробую одну страшну річ: чи мені не ростуть роги, як колись обіцяв Стефко? Я так страшно боюся чорта, а що, як він так заліз би в мене? Рогів нема, я ще хрещуся, трошки якось помолюся, п’яте-через-десяте, а потому звиваюся під ковдрою в клубок.

А ще є різні свята. Перед всіма приходить святий Миколай. Ми вже довго перед тим молимося до нього, щоб він докладно знав, що він має кожному принести — як схоче. Ромко і Стефко моляться ще звечера, як мама прийде до нашого покою, щоб і мама бачила, які вони ґречні. А може вони гадають, що мама скорше побачить святого, чи що? А потому, ще дуже раненько, кожний зривається з ліжка і заглядає під подушку, що там є, а також на кріслі, що до ліжка присунене. Іренка біжить зі свого покоїку, а я зі спальні, у хлопців вже світиться і тріскотять в печі поліна, бо Ганя вже палить. Іренка дістала грубі книжки і синю шапочку й рукавички, Ромко — столярське майстерство, Стефко — магічну ліхтарню, а я досить велику ляльку в ліжечку, а там є ковдерка і подущинка. І ще всі — повно цукерків у папірчиках, фіґи, ріжки, по дві помаранчі і горіхи.

Перед Різдвом насамперед приносять правдиву хатку зі стовпчиків, її зробив майстер з гір, а туди потому приходить Ісусик на правдивому сіні і різні звірята. На Святий Вечір не треба цілий день їсти, тільки аж вечерю, котра називається свята і є дуже добра. На стіл, під обрус, дають трошки сіна, а наверх приходять дві великі струцлі, що називаються Василь і Маланка, а також свічки у срібних ліхтарях. Ми дивимося через вікно — а перед тим трохи хухаємо на нього, бо замерзло — і біжимо сказати мамі, що вже є зірка.

Перед Вечерою ми йдемо до мами і до татка з проскуркою, помазаною медом, і цілуємо їх в руку, а тоді також татко цілує кожного в голову. Потім татко молиться і ми сідаємо їсти борщ з вушками. Далі йде риба, тепла і зимна, голубці з білою підливою, пироги — одні з квасною капустою, а другі з повидлами, варені сливки і кутя. Татко завше згадував якісь гаталамайки, що їв, як був малий, і мама написала до тети Дорці, до Перевізця, як їх робити — і зробила. Але татко каже, що то не такі. Зате є маківник, тістечка і торти, а під вікнами вже колядують колядники. Ромко зі Стефком бігають носити їм гроші, але насамперед мають запитатися: «Як багато вас там є?»

По вечері татко грає з нами (раз на рік!) в карти, короля. Є три премії: десять ґрейцарів і два американські горіхи, такі трикутні, що їх тяжко розбити, але дуже смачні, далі п’ять ґрейцарів і волоські горіхи, а остання — два ґрейцарі і трохи ліскових горіхів. Я граю ча спілку з мамою, ми все програємо і заїдаємо червоненькі яблучка.

За кілька днів є таткові іменини, вони на сам Новий Рік. А день передтим є іменини нашої мами, Меланії. Уже зранку люди присилають мамі рожеві камелії, або азалії, що є рожеві, або білі. Я кажу мамі віршик, мене навчила Іренка, а вона дарує мамі від себе велике пуделко папільотів, котрі зробила, як мама не бачила. А від татка мама дістала тепленький кожушок бігати на ґанок, бо мама тримає там взимі, в дубовій шафі, м’ясо. Жадні гості того дня не приходять, вони мають прийти завтра, а зрештою, мама не має часу.

На Новий Рік, то є на таткові іменини, ми всі бажаємо таткови здоров’я і щастя, а потому всі йдуть до церкви: татко буде правити там Службу Божу, а Ромко буде служити. Приходить листонош і приносить цілу купу листів, я їх можу отвирати, а там — карточки з пташками і квітками, сріблом і золотом пописані. А деякі, подвійні, мають всередині цілі домики або каплички, вони розсуваються, як живі. Я маю поскладати їх на тяжку тацу, тим часом до сальону, а завтра вони вже будуть мої.

Як татко з нашими дітьми вернувся з церкви, то зараз зачинають з’їжджатися і сходитися учителі і учительки, їх зробиться повна хата. Потому для них подається велике друге снідання. Іренка і хлопці бігають подивитися через шпарку між дверима на своїх професорів: пан Сайко так голосно сміється, а пані Рузя Ґрабовська, котра є дуже стара, намалювала собі на лиці два червоні пляцки.

Вже смеркає, як учителі роз’їжджаються. Тоді за ними борзенько порядкують, бо незадовго мають прийти інші гості.

Всюди засвічені лямпи, як ті гості зачинають з’являтися. Отець Лопатинський прийшов з панею Лопатинською, котра тримала мене до хресту і я маю від неї срібні, позолочувані ложечки з церквами. Отець Клюґ, який учить у школі, прийшов сам, бо він не має пані Клюґової. Приходять різні пани і пані з міста, а з Перегінська приїжджає пан Борачок з чорною борідкою і пані Борачкова, дуже висока і біла на лиці. Вони часом приїжджають до нас самі, а ми були вліті у них. І ще з Мізуня пан Мавльц з панею Мавльцовою. Він має пірце в капелюсі, дуже любить нашого татка і завше щось нам присилає: оленячі роги з правдивою головою, дуже величезні (вже маємо чотири пари в їдальні), шкіру з оленя на черевики для нас, забиту сарну, зайців, дикі качки — але їх чути вітром, наші діти їх не хочуть їсти.

Татко сказав, що ми не сміємо крутитися поміж гістьми, але декотрі гості й так нам присилають до нашого покою цукерки в різних папірчиках і помадки. Ромко ділить їх на рівні купки, і ми їх заїдаємо. А тут прибігла пані фізикова з великими очима поправити собі льочки і насипати собі на ніс мучки з маленького пуделочка. Вона щось до нас солоденько приговорює, але на нас навіть не подивиться, лишень крутиться перед люстром сюди й туди і себе оглядає. Потому Стефко показує нам такі самі міни і так само викручується. Але Іренка не сміється з нами, вона сидить і щось дуже думає. Може й вона вже хоче бути такою красною панею.

Як уже напевно всі гості зібралися в саїльоні, ми біжимо подивитися до їдальні. Стіл страшно довгий, розсунений з обидвох боків і дуже гарно накритий величезним обрусом. На самій середині стоїть кльош з букетом і двома синенькими, як небо, підставами, а на них — твердий зимовий виноград, помаранчі, мігдали в лушпині, великі фіги з пуделка. Ми облизуємося і просимо Бога, щоб гості всього не з їли і нам лишили на завтра. Коло тарілок і видельців з ножами і з серветками стоять келишки, білі і зелені, а Іренка каже, що ті зелені то є на червоне вино, яке називається бургундське. Ті всі вина, таткові й ті, що поприсилали гості, стоять на столику межи вікнами, там ще є пукаті пляшки з лікерами, червоними і зеленими, і в них так гарно відбиваються лямпи. Але тут не можна довго попасати, прийшла Ганя і нас виганяє, бо зараз буде вечеря. Вона нині убрана в білий фартушечок, і Ромко каже, що вона через то така гонорова. Іренка каже до Гані, що вона не має їй нічого наказувати, але також поволі йде за нами з їдальні.

 

* *

*

Перед Великоднем, ще більше, як перед Різдвом, зносять і звозять до хати всього ріжного, до варення і до печення, а тоді є дуже приємно, бо нема в хаті порядку. Коли печуться бабки, то до кухні не вільно входити, бо можна потрясти тістом або зробити протяг. А то шкода, бо тоді печеться також той перекладанець (його їсть навіть татко, котрий не любить тортів), а туди приходять дактилі, фіги, мігдалова маса і можна б було поласувати. Зате, як робляться торти, то ми всі помагаємо. Іренка лущить мігдали, Стефко конче хоче товкти на розстеленім на підлозі старім обрусі горіхи, але мама дає йому товкти в моздірі ванілію з цукром. Ромко має товкти горіхи, а я — вибирати. Але як тільки мама вийшла на хвилинку з кухні, Стефко зараз скаче до нас і хапає цілу жменю повибираних горіхів. Ромко дає йому дулю в голову, але мамі нічого не скаже, а я також ні.

У велику п’ятницю ми їмо обід самі, в нашім покою, а то є сама бульба з водою і з перцем, що називається козацький борщ, а потому оселедець з сирою капустою. То найліпший обід за цілий рік, і я не мушу плакати над ним, як над моїм росолом. Тим часом з кухні долітають різні запахи, а Ромко каже, що один чоловік з’їв у велику п’ятницю ковбасу — і зараз умер.

У велику суботу татко вбирає єпитрахиль, і ми всі йдемо до їдальні, де вже на столі стоїть усе наварене й напечене. Татко читає з книжки відправу, а Ромко вдає дяка. Потому татко покропить — і ми всі розбігаємося.

На Великдень ми встаємо дуже раненько, і ніхто не дістає ані кави, ані какао. Усі, навіть я (бо на дворі тепло) йдуть до церкви. Татко править і дуже гарно співає «Плотію уснув». Ми сидимо в церкві довго-довго, аж я вже ледве витримую.

Вдома — відразу друге снідання. Ми ділимося з татком і з мамою яєчком, а потім скоро зачинаємо їсти, бо дуже зголодніли. Усе зимне, навіть індик зимний, а до того майонез. З м’ясом можна їсти паску або бабку, що хто схоче. А далі борщ, щоб загріти собі середину. Тортів є може десять, може шість, — я ще не вмію так добре порахувати. І ще той банкух, котрий робить для нас Мікульська, його крутиться на валку над вогнем і запихається в тісто мігдали. І той татків перекладанець. І мазурки.

 

**

*

Коли приходить літо, а є ще школа, то я бавлюся сама, під першою в саді паперівкою. Вона має таке низьке галуззя, що навіть я можу вилізти на неї й сидіти там, як у кріслі. Під сподом є низенька лавочка і росте травичка. Я бавлюся в господиню, таку бідну, що має лишень одну грядку (наші правдиві грядки за хатою). Я рву собі, буцімто, моркву, петрушку, капусту і варю на камінчику обід. Під другим деревом, котре є грушка, мешкає одна пані, але ми не знаємося. Раптом на її хату напали розбійники, вона втікає через вікно, прибігла до мене. Ми борзенько замикаємо двері і вікна і тихенько сидимо. А тут прийшли жандарми з зеленими перами на капелюхах і забрали всіх розбійників, і ми страшно тішимося. Вона мені оповідає, що її вкрали були цигани, і тоді показується, що вона — моя рідна сестра, бо нам колись цигани вкрали були таку малу дитину. І ми вже тепер ніколи більше не розлучимося.

Потому, я бавлюся з Довбушем. Я мушу його кликати багато разів, аж він прибіжить. Ми біжимо підгору через цілий сад, стежкою межи деревами, аж до паркану, де поле. Дивимося на ліс, він далеко-далеко, ледве його видно, а потому нам робиться дуже страшно, що з лісу можуть надбігти вовки. Ми так втікаємо, аж я перевернулася і лежу. Довбуш оглядається за мною, завернув і нюхає мене, чи я може не забилася насмерть. Мене трохи болить коліно, як я встаю, але що тут нема мами і нема перед ким плакати, то я біжу з Довбушем далі, аж на подвір’я.

Тим часом вже прийшов зі школи Стефко, бо його школа найближча. Він часом принесе в пернику ящірку або здохлу миш і мене ними трохи пострашить, але незадовго перестане і викине їх за паркан, до Віцка. Він кидає торбу з книжками на ґанок, а сам вилазить на високу черешню і там напихається черешнями, котрі ще не є червоні, лишень рожеві. І ще напихає собі повні кишені, а я дивлюся до нього догори і прошу вже злізти, поки мама не зобачила. Потому Стефко ще трясе, що має сили, паперівкою, може що впаде, поки Ромка нема.

Тоді приходить зі школи на Горішу Іренка. Вона звичайно приносить сині дзвіночки або інші квітки і йде просто до хати поставити їх у воду. Але зараз вертається з книжкою і вилазить на мою паперівку.

Ромко приходить з Брочкова аж тоді, як татко зі староства, і зараз є обід. По обіді, як наші діти борзенько всього навчилися, я насиділася тихо і нанудилася з моєю лялькою, а татко трохи виспався — ми вже до вечера в саді. Там все щось інше дозріває трохи і падає, а ми їмо невмите, а потому хоруємо на хробаки і мусимо їсти часник.

До нас до саду часто приходить пан Ясьо Грабовенський, і тоді дуже приємно. Він навчив нас співати «Ми гайдамаки» і ті гайдамаки, то є ми всі, маширують з патиками по саді, Іренка на самім переді, а я на самім заді. Пан Ясьо Грабовенський командирує бігти і ми біжимо, а я спотикнулася на пеньку і впала. Всі затрималися, а Ромко підносить мене і каже, щоб я йшла триматися маминої спідниці, а не перешкоджала їм, гайдамакам. Але пан Ясьо Грабовенський каже, що я також маю бавитися на повітрі, бо я бліденька, і ми не будемо вже бігати. Потім він ще розповідає нам байки за різних князів і гетьманів, але я вже того так добре не розумію і біжу поцілувати трохи маму, а також принести всім тістечок або медівничків і сказати пану Ясеві Грабовенському, що мама просить його на каву.

Над вечір, як татко вернувся зі свого бюра, він часом приходить до саду зі своєю скринькою, де є різні дилки і ножики, а також масті, пощепити дерева і трохи їх понаправляти. Хлопці біжать за драбиною і подають таткові що треба, а татко оповідає про такі краї, де при дорогах ростуть щеплені груші і яблуні, а ніхто дх не обриває, бо кожний має свої в саді. Стефко питається, що то стається з тими грушками і яблуками, як їх ніхто не зриває, чи вони мають попадати і погнити? Тим часом Іренка каже, що вона чула в школі, що татко казав усім учителям на селі позакладати шкілки деревець і давати всім людям щепи, чи то правда? Татко каже, що то правда, при кожній школі мають бути такі шкілки, але люди мають платити за щепи по два ґрейцарі: бо як хто дістає щось задармо, то не вміє того шанувати.

Але мене вже зболіла шия дивитися так цілий час догори на татка, я вже трохи змучилася всім і вертаюся до хати попеститися трохи коло мами і незадовго піду спати.

 

**

*

Взимі, як наші діти підуть до школи, а я лишаюся сама з мамою, то я бавлюся в хаті. Мама отвирає таткову парасолю і ставить її в кутику, бо я собі вигадала таку хатку. Я ще прикриваю її рушником — там буцім двері, лізу туди і там мешкаю. Кладу там на ліжечку ляльку, вона одиначка і я мушу добре вважати на неї, щоб її не вкрали цигани. Вона є досить плаксива, я показую, як вона плаче цілий час, але потому маю того вже забагато і йду до мами питатися, що я маю тепер робити? Мама дуже зайнята і не має часу піти нині зі мною до міста, отже вбирає мене тепленько і каже побігати трохи по ґанку, а як нема великого снігу, то по подвір’ю. Я трохи бігаю, кличу Довбуша, але він не хоче вилазити зі своєї буди, а як прийде, то лише помахає трохи хвостом і знов забирається. Я рипаюся до хати і з хати, аж мамі вже того досить, скидає з мене плащик і каже сидіти вдома.

Як мама колись має час перед обідом, то ми йдемо на спацер. Мама вдягає мене у все біле, плащик, кама шики, капузку, тільки кальошики чорні. І ще білий зарукавок на білім шнурочку. На себе мама вбирає ротонду без рукавів, з дірками на руки і з футерком під сподом і на шиї, таким, як шапочка. Мама ще наказує Гані все гарно допильнувагти — і ми пішли. Мама бере свою сукню в одну руку, а другу, в довгій рукавичці, витягає через дірку в ротонді до мене. Ми йдемо через подвір’я, східцями на дорогу, на стежку в снігу і мама каже, щоб я не дивилася на небо, тільки під ноги, бо можу впасти. У місті ми бачимо багато жидів, з пейсами і в ярмурках або у великих чорних капелюхах і з бородами. Часом спіткаємо якісь пані або панів і вони кланяються до міами, а мама до них. У Базаркевича або у Рухці мама купує мені кілька пішінґерів.

Потому ми борзенько вертаємося додому, бо вже пізно. В хаті тепер так тепло і приємно, а незадовго поприходять усі зі школи, червоні від морозу, і Стефко напевне схоче бавитися зі мною в склепик, бо взимі нема черешень. Але перед тим я ще мушу щось від мами випросити.

 

* *

*

Одного дня приходить такий день, що татко мусить їхати на велику візитацію і бути там чотири дні або тиждень. Тоді в хаті інакше і трохи дивно. Мама часто відгадує, де тепер татко може бути, а перед вечером, як засвітять лямпи, мама приходить до нашого покою — подивитися, чи хлопці всього навчилися, і тоді трохи з наїми посидить. Ми просимо маму сказати нам, як то було, як мама була маленька, у тій Шоломиї. І за відпусти, за медведів на ланцюгах, і з мавпочками й папугами на катаринках. І як то всі поїхали на весілля, а мама не схотіла сидіти з дівчиною в покоях і побігла до кухні, до челяди, слухати байок старої Явдохи. А раз мама взяла й перевернула малій сусідовій дівчинці відро з водою, бо вона лазила в їх горох. А потім мусіла сама сидіти в тім горосі до вечера, поки маминому таткові не перейшов гнів на маму за таку роботу.

А потім маму дали до Львова, до нової школи сестер Віасиліяїнок, а там була дуже недобра сестра Ольга, вона била дівчаток тростинкою по руках і казала клячати на горосі. Мама все плакала і хотіла додому, але мусіла висидіти там цілих три роки. Потім мама і молодша сестра Стефця дістали гувернантку, вона була дуже смішна і носила з-заду купер. Мама мала старшу сестру Олесю, котра їздила на різні празники і на балі до Львова, але мами нікуди не брали. Аж одного дня мама дістала довгу сукіню і поїхала иа празник до панства Сосновських.

Мама щось замислилася і сказала:

— А бідна Олеся плакала, як ми вернулися.

Я хочу знати, чого та Олеся плакала, але Іренка не дає мені спитати, вона мусить конче довідатися, як мама бавилася на тім празнику. А мама лишень трошки всміхнулася і каже, що вже час на вечерю.

Ми більше з мамою, а також не мусимо сидіти по обіді тихо, як татка нема. Але ми всі тішимося, як перед гайком задзеленькають дзвіночки, бо то знак, що татко вернувся з візитації. Ми біжимо до маленького покоїку перед ґанком, а мама за нами.

Отвираються двері і входить багато пари з морозу, а потому татко у своїм величезнім подорожнім футрі. За татком Іван вносить бараницю і вертається розпрягати коні або Ґжеся. Татко скидає на лавку свої шопи і цілується з мамою, а мама мусить стати на пальцях. Нас татко ніколи не цілує, як звідкись приїде, бо то не є ані Великдень ані Різдво, і ми б навіть дуже застидалися, якби він то зробив, а татко, певне, також. Татко тільки погладить мене по головці, а потім іде до спальні, а я за татком. Татко скидає свої чоботи, що вбрав під сподні, а до того помагає таткови залізний рак, котрий сидить під ліжком, разом з татковими черевиками. Потому скидає сурдут, камізельку і обойчик і голиться. Гострить бритву на подвійнім паску з ручкою і збирає на папір мшгиння з бородою. Татко голиться перед люстром, котре висить над умивальнею, а то властиво така комода, з піднесеним віком, а там стоїть мидниця, збанок з водою і мило на маленькій мисочці. А рушники висять збоку. Татко щось собі мугикає під носом, а часом скаже до мене: «І що ж ти, Манечко, га?» А я трохи покручуся на ліжку, де сиджу, бо не знаю, що сказати. Татко скидає сорочку і миється до-пів, він навіть взимі не боїться зимної води! — а тим часом мама принесла біленьку льняну сорочку, що татко любить носити коло хати. Татко витирається, аж цілий червоний, а потому вдягається і ми йдемо до їдальні. Тут уже все на столі, обід, чи вечеря чи що там, і вже всі зібралися їсти. Татко питає, чи Іван уже з’їв там у кухні, бо він дуже набідувався в тій дорозі.

Як татко наївся вже зупи чи чого там, то питається, чи діти добре справувалися. Стефко глипає на маму, він дуже неспокійний, бо ще вчора мама сказала, як він пописав червоним олівцем стіну в кухні: «Чекай, чекай, нехай мені приїде татко!» Але мама каже, що діти були ґречні.

Татко їсть поволі друге, що там принесла Ганя і розповідає за різні села і різних людей. І як вони згубили дорогу в снігу і довго не могли її знайти. Нам тоді робиться страшно і дуже цікаво, але вони вже ту дорогу знайшли. Але ще цікавіше робиться, коли татко розповідає нам про школи і школярів.

В Рожнітові у школі були самі жидки і вони читали, вже другий день, за таку нетлю, що по-польськи називається «цьма». Татко бачив, що ті діти цілком нічого не розуміють і зачав їх питати, чи хто з них видів колись таку цьму, але вони сиділи тихо і дивилися на татка, перестрашені. То татко сказав тому навчителеві, щоб їм ту цьму витлумачив по-жидівськи, бо він також був жид. І як тільки він зачав їм щось казати, то вони всі зараз закричали: «Зіммерфайґеле, зіммерфайґеле!» Татко сказав нам ще, що малі діти мають завше вчитися своєю мовою, бо інакше вони будуть дурні.

А в одній школі діти читали: «Ішло військо і напереді їхала гармата». Татко спитав дітей, чи вони може колись бачили гармату або чули щось про неї, але ніхто не бачив і не чув. А тут один хлопчик підніс два пальці: «Прошу пана, я видів гармату. То така моцна дівка.»

Всі сміються з того хлопчика, а я ні, бо я також не знаю, що за така гармата. А татко подивився на мене і сказав, що то така величезна стрільба на колесах, котру тягнуть коні. То і я вже можу посміятися трохи з того хлопчика і з тої моцної дівки.

Але обід чи вечеря вже скінчилися, татко має поспати тепер свою годинку, а як то є вечір, то ми всі скоренько підемо спати, а я мушу заснути насамперед. Байки вже тоді не буде, лиш мама співає мені тихенько, щоб я скоро заснула. Бо мама і татко мають ще багато поговорити.

 

**

*

А потому щось сталося, що мама мусить щодня багато з татком про щось нараджуватися, навіть, як татко прийде з бюра. Вони замикаються у спальні, а діти мають не перешкоджати і я мушу довго не видіти мами.

Одного дня прийшли два пани і татко сидів з ними в сальоні, а потому вони ходили по всіх покоях, ніби то була їх хата. Іренка прибігла до нашого покою і сказала, що вона щось знає — вона хотіла, щоб Ромко був цікавий, але він не був. Тоді вона сама сказала, що ми будемо продавати нашу хату і наш сад. Ромко прискочив до неї і крикнув, що то все неправда, вона завше щось вигадує, і то є дуже дурне. А вона надулася і вже нічого більше не говорила.

На другий день татко сказав при обіді, що ми мусимо переноситися до більшого міста, де є такі школи, до котрих не тільки Ромко, але потому і Стефко мусять ходити. Тим часом мама поїде з нами на другий рік до Станиславова і там ми будемо, поки татко не дістане такого іншого міста. А тут нам вже трафився добрий купець на хату і ми перенесемося тим часом до іншої, в місті. Іренка сказала до Рамка: «А видиш?», а він підперся рукою на стіл і був сумний. А Стефко ще спитався татка, чи ми маємо також попродати усі дерева? Татко відповів, що дерев, прецінь, не можна з собою забрати, як хтось продає дім. І вже більше ніхто нічого не сказав, бо вже було по обіді.

Потому зачали приходити купці, купувати наше господарство. Татко продав фіякрові залубні, але Ґжеся не хотів йому продати, бо фіякри не дають коням добре їсти і б’ють їх батогом, як мають скоренько заїхати на стадію. По Ґжеся і по корову приїхав господар з Велдіжа, бо він довідався на ярмарку, а пан Борачок приїхав по бричку на ресорах. Тоді Іван прийшов до хати цілком убраний, попрощатися з нами, а татко дав йому ще щось в руку, бо він має женитися. Іван підніс мене так високо, що я аж задригала ногами, і він мене поставив і сказав, що він ще до нас навідається.

Надворі так тепло, що діти не хочуть ні трошки сидіти в хаті, як прийдуть зі школи, я вибігаю за ними, а Янова вже подорозі вбирає мене в плащик, бо вона тепер від нас не відходить: мама має масу роботи, перебирає, що непотрібне, бо всього дуже багато намножилося. Хане Сося, котра є трохи дурнувата і позавивана разом зі своєю дитиною в різні шмати, дістала горшки і ринки і сукенки з мене.

А одного дня ми всі повставали дуже раненько, мама вбрала мене і сказала Яновій тримати мене коло себе, а сама також убралася і пішла з Ганею до того нового дому, де вони вже нераз ходили порядкувати. Татко не пішов до староства, ані наші діти до школи, вони побігли попрощатися зі своїми деревами. А я також не хотіла сидіти в хаті, бо тут були лише голі меблі і було сумно — і ми з Яновою також вийшли.

А тут над’їхали великі вози з такими величезними кіньми і приїхали великі і моцні люди — переносити нас. Татко казав їм забирати насамперед фортепіян, вони його тягнули, перевертали, стогнали і сварилися, аж нарешті забрали і висадили на віз. Потім забирали за порядком усе, аж в хаті зробилося пусто — лишилася тільки одна стара канапа. Татко спитав Янову, де Іренка з хлопцями, а вона відповіла, що вони мусіли побігти аж на поле, бо в саді їх не видко. Тоді татко сказав Яновій взяти мене за руку і піти до фір, нехай вони почекають, а сам пішов закликати наших дітей. Татко мусів їх кликати довго, а як вони нарешті поприбігали, то на них навіть не насварив, тільки випустив зі стайні Довбуша, котрий був там замкнений, щоб не покусав тих чужих людей. І фіри поїхали, а ми пішли за фірами, а за нами побіг Довбуш.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.