Чужоземка-4

IX

Десь через рік після одруження Владислав сам приїхав на кілька днів до батьків у провінційне польське місто, де Адам був директором гімназії. Ружа, приймаючи в себе сина, здавалося, не зразу згадала, що це чоловік, в якого за плечима тьма вже доконаних справ, часто чужих матері, а часом і ворожих. Вона ставилась до нього так, наче він прибув з юнацької порожнечі, з того присінка перед життям, де ще нічого не розігрується, крім приготувань, бунтів і надій. Як завжди, вона неохоче підпускала до Владека чоловіка й дочку і часто забирала його на далекі прогулянки удвох.

По місту Ружа не любила ходити. Зустрічаючи знайомих, відповідала на поклін іронічним кивком, смикала сина за лікоть, хихикала, коли вони минали яку-небудь місцеву важну особу; а часом, навпаки, хмурилася, щоки заливав рум’янець, і вона шепотіла крізь зціплені зуби:

— Йолоп, нажився на пиві, цілісінький день лежить горічерева, а фанаберії скільки, що собі дозволяє!

Або:

— Видра! Всі знають про її амури з дівером, та вона, бач, «корінна жителька», от і гне кирпу.

Найбільш любила Ружа гуляти у великому гаю за містом. Туди вона й повела Владислава напередодні його від’їзду. Сіла посеред галявини на узліссі, зняла капелюшок і завмерла. Спочатку жадібно втягала ніздрями запах живиці, немов побоюючись, що він от-от зникне. Але сосни не переставали пахнути, і Ружа заспокоїлась. Послала Владислава по білі лісові гвоздики, потім по суниці, по якісь червоні й жовті листочки, розчулено розглядала їх, нюхала.

Скоро, однак, вона перестала милуватися цим зворушливим лісовим дріб’язком, очі в неї неначе осліпли, обличчя суворо насупилось.

— І навіщо це все? — вигукнула вона. — Це ж фальш. Людина створена не для добра й краси, а для такого, як отам, — вона ненависно блиснула очима в бік міста, — для такого… хліва! — І, озирнувшись на сина, запитала з робленою усмішкою: — А тобі подобається жити в хліві?

Владислав здригнувся.

— Як це? Що ти хочеш цим сказати?

Ружа здвигнула плечима.

— Ну що? Ти вже прибився до черідки… Коханої дружиноньки і всієї їх великої шанованої сімейки! Тепер тобі Фарисом[1] уже не бути, тепер пішли пелюшки, горшки, кришки. Треба полюбити хлівець.

Владислав хотів заперечити, мати жестом спинила його.

— Ні, ти не сердься. Чого тут сердитись? Я не критикую. Може, так і краще. Напевно краще. Хіба всі повинні бути такі прокляті, як я? Хлівець річ добра, хоч у лісі краще пахне.

Владек кинув ущипливо:

— А ти ось така артистична натура, така incomprise[2], а оженити мене хотіла найвульгарнішим чином — з посагом…

Тут Ружа скипіла:

— Атож, хотіла! Певно ж, я хотіла, щоб ти мав гроші і був вільною людиною, щоб не мусив нікому кланятись! У багатої людини зовсім інше життя, для неї відкритий увесь світ. Що ж тут вульгарного? Ось тепер… покинути б усе й поїхати собі. Чудесні країни, чудесна музика, дивовижні, небачені квіти… Але ні, сиди тут! Ти в одному брудному містечку, я в другому. А чому? Тому що грошей нема. Тому що синочок здумав оженитись на голій сенаторській онуці, от тепер і жди, поки він працею і терпінням наживе статки для своїх діток… А мене на той час хробаки з’їдять.

Вона судорожно заридала. Владислав посмутнів.

— Ах, мамо, люба, — заговорив він. — Ось ти кажеш: свобода… Та хіба ж це свобода — жити на гроші багатої дружини, в усьому від неї залежати? Тобі самій було б неприємно.

Ружа закліпала віями, напружено щось обмірковуючи.

— Мені? Чому неприємно? Мені якраз тоді нарешті було б приємно. Якби вона була гарна, та багачка, і не дурна… тоді що ж, хай би теж з нами їздила. А коли якась потороча, то сиділа б дома на хазяйстві.

Владек розсміявся. Ну як можна було сперечатися з цією свавільною нещасною дитиною?

— Не плач, мамусю, — сказав він. — От побачиш, я і без усякої поторочі повезу тебе колись — може, й скоро, — в незнані, чудесні країни.

 

* * *

Минуло майже десять років, поки Владислав зміг виконати свою обіцянку. Після великої війни[3] він вступив на дипломатичну службу, кар’єра його розвивалась успішно, врешті став співробітником польського посольства в Римі. Тоді — незважаючи на ті спустошення, що їх лишали в його домі кожні материні більш-менш тривалі відвідини, — Владислав одразу вирішив: «Ружа повинна все це побачити. Тепер вона, напевно, заспокоїться, бідна моя Ружа». Тільки-но вони з Ядвігою влаштувалися в старому палаці на П’яцца деї Пілотті, зараз же викликали Ружу.

Перші дні були справді казкові. Ружа — бадьора, елегантна, молодява — на шостому десятку вона виглядала, як сорокарічна, — блукала по Корсо Умберто, по Пінчіо, по тібрських мостах і, якщо нікому було вислуховувати її захоплені слова, голосно говорила сама до себе. А втім, Владислав, коли тільки міг, супроводив її. Картини і статуї вражали її менше, хоч танцюристці в термах Діоклетіана — тій, котрій, мабуть, могутній вітер кохання зірвав голову, мов квітці, — вона поцілувала ноги, кажучи:

— Мила ти моя, де тепер твоя гарненька голівка?

Найбільш її цікавило життя — природа, люди, теплий подих минувшини. Коли Ружа стояла на мосту Сант-Анджело, не замок притягав до себе її погляд, а купка темних піній аж ген ліворуч, за Ватіканом.

— Які вони сумні! — казала вона. — Небо тут синє-синє, повітря духмяне, мов квітка, а вони чогось сумні.

В «Золотім домі» Нерона Ружа ледве витримала чверть години.

— Ото ще, по підвалах лазити! — пирскала вона. — І хотілось же йому жити, мов той кріт. А тим часом ці блазні в червоних шарфах утечуть, та й сонце зайде.

І поспішала назад у парк — розглядати строкато вдягнених вихованців якогось духовного училища.

Ружа любила кидати сольді у фонтан Треві, а потім перелаюватися з ловцями монет; у базиліці Святого Петра ніщо так її не захоплювало, як райдуги у кришталевих світильниках і обличчя живих прелатів, що разом читали бревіарій у каплиці. На Форумі її зворушили кущики лавра поміж руїнами, обсипані такими самими квітами, які вона бачила на мармурових фризах віддалік.

— Такі самісінькі. Завжди однакові. І за весталок вони були такі…

Думка, що за стародавніх часів лавр цвів точнісінько так само, розчулювала її до сліз. Аж тепер, запевняла Ружа, вона «вірить у того, як його там, що ссав вовчицю».

У храмі Веспасіана Ружа непокоїлася, чи не накажуть часом виполоти там дикої резеди, на Палатіні намагалася уявити собі, в яких шатах гуляла Августа Поппея[4]; сідаючи на кам’яні лави, зітхала:

— Але їх, напевно, так не мучив ішіас, як Адама.

Ружа бурхливо раділа незвичним фруктам, овочам, з запалом училася навивати на виделку метрові макарони, і вже навіть сама навчала дітей і картала їх за те, що вони це роблять не досить вправно. Страшенно смішили її люди. Якось вона прийшла додому весела.

— Ви тільки уявіть собі. Зайшла я в латтерію. Зголодніла чогось. Замовила caffe latte con burro[5]. (їм завжди треба нагадати про це burro, вони думають, що кожен так і буде, мов жебрак, їсти суху булку). Але булки в них непогані. Ну от, сиджу я собі і їм, нікого не займаю. Коли це на тротуарі гуркіт, тріск — двері, ясна річ, відчинені. Землетрус, чи що? Дивлюся… входить франт. У козлячій шкурі. Мотоциклом приїхав, тому такий грім. На плечі рушниця, тоненька, як шпичка, на голові капелюшчина a la diable m’emporte[6]. А сам пишний. Страх який пишний. Погримує. І песик з ним, клаповухий такий… Подавай йому се й те, і зараз же, а то він піде й більше сюди ні ногою. Та ні, це я не про песика — про франта. А вони там переполошились… як забігають, мало штанів не погубили. Та все поміж себе: «Сассіа, сассіа[7]…» Що то в біса за сассіа? Слухаю… слухаю… І раптом, боже ж ти мій, святий дух осіяв! Цей Гришка-замухрышка в козлячій шкурі — таж він на полювання зібрався! Тому так і величається. З цією своєю шпичкою і клаповухом… Я до офіціанта… тик-мик comme une vache espagnole[8], якоюсь китайсько-угорською мішаниною питаю: «А що ж він, цей Німрод[9], полюватиме? І де?» Той наприндився, згорда так (вони тут усі гордії) пояснює мені: «Пташки, — каже, —piccoli[10], piccoli, отакі, — показує долоню, — Campania Romana[11], — каже, — пташки piccoli піф-паф, їх там дуже багато». Ну, а Німрод не сідає, — боронь боже, надто схвильований, — хлебче каву, запихається булками, щоб, значить, була сила вбивати тих piccoli. А песик смирний такий, стоїть собі, дивиться, як цей козолуп обжирається, і хвостиком, бідолаха, виляет… Ну! Рушили! Знову грім, тріск, аж непристойний якийсь, мотоцикл — дуже непристойна машина. Клаповушка вкинули в кошик іззаду, тільки голівка кудлата виглядає. І франт мій із шпичкою своєю вмощується в сідлі. Гайда! Курява, галас, сморід. Весело буде цим piccoli на Campania Romana. Вертається офіціант. Надувся, поглядає звисока: мовляв, дивись, signora forestiera[12] і мотай на вус, який ми, італійці, войовничий народ.

Ружа, розчервоніла, захлиналася від сміху, робила кумедні гримаси, зображуючи то франта з рушницею-шпичкою, то песика. Діти в такі хвилини пішли б за нею в огонь і воду. Ядвігу, навпаки, дратувала в старій жінці така нестримна веселість, жвава гра обличчя, надто голосні вигуки й гострі слівця. Пані Кася теж схильна була до гумору, але то був гумор афористичний, що виражався скорше в жартівливих коментарях, ніж у пародіюванні життя. Свої дотепні зауваження про людей і події пані Кася висловлювала тихенько, мало не на вухо, завжди пом’якшуючи їх усмішкою, ніби перепрошуючи за сміливість. Ружина акторська пристрасть, злий комізм, прагнення виставити все в жалюгідно-смішному вигляді здавались Ядвізі образливими, були їй надзвичайно неприємні.

Ядвіга недаремно непокоїлася, слухаючи карикатурні розповіді свекрухи. Надурівши досхочу, Ружа впадала спочатку в апатію, а потім у пригнічено-похмурий настрій. Починала нарікати на кухню, на холодну кам’яну підлогу, на запах смаженого… Ружа не погостювала й двох тижнів, як центр її зацікавлень з Рима та його околиць перемістився в нову синову господу. Через кілька днів після свого приїзду вона разом з Владеком і невісткою була на прийомі в посольстві. Її тонкий, немов виточений ніс, бездоганна французька мова, її неуважливе «даруйте, ви щось сказали?» і жабо із старовинного мережива справили надзвичайно приємне враження. Акції Владислава пішли вгору. Але Ружа була невдоволена.

— У Боболішках краще морозиво подавали, — заявила вона. — І то в будень. Не кардиналам і не маркізам. Оце так вони репрезентують нашу країну? А що це за лакей з баранячим голосом? Що ці італійці подумають про Польщу?

Коли перша хвиля захвату від красот Італії опала, коли відшумувало піднесення перших днів, найпекучішою турботою став престиж дому. Ружа ламала руки над меблями сина, над туалетами невістки, її жахала поведінка дітей і слуг. Все те, що в дотеперішніх місцях служби Владислава, за ієрархією рівних, — обстава, начиння, домашній уклад, — вона вважала не лише за прийнятне, а навіть за розкішне, тут видавалося вбогим. Коли в Моравській Остраві Владек з Ядвігою купили недорогий столовий сервіз із чеського скла, Ружа нахмурилась і заявила:

— Нема чого сіяти грішми. Найкраща рекомендація — розум і здоров’я, а не показний блиск. Все одно іноземцям очей не замилиш: вони дуже добре знають, що Польща бідна країна. Краще б Ядвіга витратила ці гроші на кварц для Кшися. Та й кого ви тут хочете вразити — цих ковбасників, пепіків?

У Римі навпаки — все здавалося не досить блискучим, не досить дорогим. Побувавши у Ватікані, Ружа зажадала, щоб з кабінету забрали бідермейєрівські меблі — «міщанську дешевинку»; повернувшися з П’яцца ді Спанья, гризла Ядвігу, що та по тижню зберігає мімози — «людей лякати цими віниками»; бідова Стася, покоївка, раптом стала «драгуном у спідниці», а діти на прогулянці скидалися на «казанських сиріт». Десь поділася навіть їхня врода. Бабуся, щулячи очі, уважно придивлялась до Манітки.

— Поглянь, — підкликала Владислава, — в неї, здається, одне око зизувате. Може, повести її до окуліста? Може, ще пощастить виправити?

На меншу, Зазульку, гримала:

— Чого ти горбишся? В парку мене без кінця питають, чи ти не каліка часом. Дуже приємно таке слухати!

А «розбишацька вдача» Кшиштофа «малювалася на його обличчі й компрометувала Польщу».

— Ніхто не хоче з ним гратися, відходять убік, а потім шепочуться між собою: «Роlассо, Роlассо» — і тікають хто куди. Відразу видно, що це за зілля.

Ядвігу, завалену роботою, — треба ж було обживатися в новому середовищі — ця безперервна критика доводила до шаленства. Однак, як звичайно, стан її нервів виказували тільки тремтіння рук і червоні плями на щоках. Владислав, схиливши «голівку на бочок», чаклував, себто старався не помічати, — в надії, що те, чого він не помічає, зникне і для інших, що, ігноруючи дійсність, він зведе її нанівець. На Ружину буркотню нічого не відповідав або мурмотів щось невиразне, заводив мову про враження від пам’яток давнини, укладав плани нових екскурсій.

 

* * *

До першого прийому в домі Владислава готувалися з гарячковим хвилюванням. Ядвіга відступилася. Орудувала всім Ружа. По кутках часто чути було плач служниць і дітей, витрати досягали фантастичних сум. Владек, опинившись між молотом і ковадлом — нападами Ружі й страдницьким довготерпінням дружини, — занедбував службові справи. Але плоди цих мук вражали: квартира, страви, убори домашніх, вимуштруваність слуг — все було блискуче. Гості схвально розглядалися, декотрі розсипались у компліментах. Ружа спочатку мовчала. На скронях, під самими очима, в неї виступили цеглясті плями. Вона сиділа в своєму глибокому кріслі і то змотувала, то розмотувала Луїзин ланцюжок, підозріливо зиркаючи на всі боки. Коли Ядвіга, усміхаючись, десь поблизу бавила розмовою гостей, Ружа стиха буркотіла:

— Мизкайся тепер, мизкайся, всю чорну роботу за тебе інші зробили.

Гостей, що підходили до неї, вона зустрічала з суворою гідністю, люб’язні слова приймала як належну їй почесть. Хтось похвалив барановську порцеляну. Ружа скривила губи.

— Моя бабуся на засланні пила з глиняного черепка, і то смакувало…

Увійшов польський посол. Іноземці обступили його. Ружа відчула приплив натхнення. Кивнула одному лакеєві, другому і так заманіпулювала тацями, келихами, мереживом, квітами, що враження пишноти досягло своєї вершини. Манітка в білому криноліні, з білявою косою віночком, з гротгерівським[13] лобом і розкриленими темними бровами, блукала серед італійців, мов якесь екзотичне сниво. Кшись, підстрижений під пажа, привертав увагу дам своїм яструбиним сарматським профілем; гості захоплювалися портретами дідів у кунтушах і графікою Скочиляса[14], слухали прелюдії Шопена, гурмани ласували борщем, зубрівкою та пиріжками за рецептом легковажної Софі. Вдала комбінація вражень разом з пікантним присмаком чогось чужоземного блаженно розслаблювали гостей. Різномовні бесіди велися в приязно-поважливому, порозумілому тоні. У вигуках: «Польща, Pologne, Polacco, Polish» звучало визнання.

Ружа дала себе упрохати і під акомпанемент Владека зіграла мазурку Аполлінарія Контського[15]. В цей час вона вже мало грала; репертуар, освоєний самотужки за приволзьких часів, був закинутий, бо, занедбавши техніку, вона не наважувалась підступитися до творів, які колись сама свідомо вибрала. А якщо вже ризикувала грати, то тільки блискучі дрібнички епохи варшавського маестро — «коронні номери», з якими виступала тоді на вечорах у ратуші «перша учениця по класу скрипки місцевої консерваторії», «особиста вихованка» маестро, «номери», від яких у неї самої шуміло в голові, мов від вина. Маестро цей шум похваляв.

— Так, так, du sentiment, ma bell Rose[16]!.. — казав, прибравши мальовничу позу й підкручуючи шпичастого вуса. — Дванадцяті, шістнадцяті, трелі, аподжіатури — на цьому розуміються знавці. Але le public[17] — та охоче пробачить будь-яку похибку, — надто такій молодій і вродливій музикантці, — якщо річ буде зіграна з вогнем! Du coeur, du coeur, avant tout[18]. A коли скінчиш — відірвеш смичок від струн різко, з пристрастю, отак, і ще хвильку не опускай. Так, добре… І відкинь локони з лоба… І усмішка… Чудово! Le public adore ça, ma belle Rosalie[19].

З варшавської школи Ружа винесла неоціненне вміння обминати й згладжувати технічно трудні місця. Тому на старість вона могла повертатися лише до тих речей, які «проходила» під керівництвом маестро. Du coeur — цього їй і з літами не убувало; і хоч тоді, в Римі, вона не відкинула локонів з лоба і не підняла вгору оголеної руки, її гра зворушила слухачів. Її поздоровляли, обсипали захопленими похвалами. Нарешті посол підійшов поцілувати їй руку. Він схвильовано промовив:

— Не знаю, їй-право, як вам і дякувати… Який звук і скільки щиро польського почуття! У князя X. (а він до нас не дуже зичливий, одружений з німкенею)… отож у князя X. на очах були сльози. Справді, ви могли б дуже прислужитися польській пропаганді!

Обличчя в Ружі пояснішало.

— Ах, то ви, пане после, теж вважаєте, що з почуттям? Польським? Для Польщі? Може, ще й «слава польського імені»? — Вона голосно засміялась. — От і маестро проголошував те саме, слово в слово.

Посол, приголомшений, кліпав очима, а Ружа вела далі:

— Почуття? Ви називаєте це польським почуттям? Ну, а я через польський гонор знівечила своє життя, ось що я вам скажу! Я могла б стати великою, великою артисткою, якби не ваш гонор!

Вона виголосила цю філіппіку французькою мовою — різким, піднесеним голосом. Гості, які товпились навколо з наготовленими поздоровленнями, відступили на крок, розчулення на обличчях замінилося здивуванням, всі стривожено перезиралися, намагаючись зрозуміти, що це означає. Владек, блідий, виступив з юрби.

— Пане после, — сказав він так, щоб усі чули, — моя мати досі болісно переживає несумлінність свого першого викладача музики, Януарія Бондеького… Він справді зіпсував їй кар’єру.

Посол швидко зорієнтувався в ситуації.

— Так, так, — мовив він з підкресленою чемністю, — я дуже добре розумію, шановна пані, вашу гіркоту. Артисти особливо чутливі до ударів долі… Але Паганіні, кажуть, теж іноді псував кар’єру своїм учням. — Він ще раз поцілував Ружі руку. — В кожному разі, дякую за прекрасні враження, і не тільки від музики. Ваша мила невістка казала мені, як багато виграв сьогоднішній вечір — такий блискучий і, що там не кажіть, а таки щиро польський! — завдяки вашим старанням.

Ружа скинулась, мов ужалена.

— Що? Моя «мила невістка»? О, grand merci[20] їй за протекцію! Та тільки сьогоднішній вечір не польський, а мій вечір! Так. Виключно мій! І задум, і виконання. А потім хай уже моя мила невістка влаштовує польські вечори — Кшись із Зузею краков’ячка затанцюють…

Вона кивнула головою і вийшла, покинувши остовпілих гостей.

Ружин римський вечір майже остаточно згубив її в серці сина. Цієї наруги він не міг їй простити. А втім, назавтра вона сама призначила день свого від’їзду, заявивши, що донесхочу сита синовими «отруєними солодощами». Настрій був такий, наче в домі лежав смертельно хворий. Діти ходили навшпиньках, всі боялись дихнути, здригалися від кожного шереху, нічого наперед не загадували — чекали.

Ружа, походжаючи по квартирі, щось наспівувала; здавалося, вона не помічала, який жах наводить на онуків, своїм звичаєм вередувала за столом, вичитувала покоївці за незграбність і пропадала на далеких прогулянках. Ніхто вже не супроводив її — вона блукала містом сама-одна. Повернувшись, з’являлася в кімнаті, де якраз був хтось із домашніх чи бодай із слуг, і починала розповідати. Як їй було приємно, які дивовижні, ще нікому не відомі речі вона бачила, як старалися їй услужити швейцари в музеях і зовсім чужі жінки, яку чудову картину невідомого майстра вона відкрила — далеко кращу за уславлені полотна, і як сонце барилося заходити, щоб вона встигла на терасу вілли Медічі. Все це Ружа виголошувала стоячи, немов термінове повідомлення про якусь важливу подію… Слухачі мовчали. Тоді, кахикнувши, вона брала яку-небудь книжку або ноти і виходила з цією здобиччю. Досить багато часу Ружа проводила у своїй кімнаті — ніхто до ладу не знав, що вона там робить. Діти, приходячи кликати бабусю до столу, роззиралися по добре знайомому їм кабінетику так, немов то була печера чаклуна, — з цікавістю й острахом. Шухляди, валізи завжди були замкнені на ключ. І все-таки Ружа спідлоба стежила, як онуки нишпорять очима.

— Ну, чого, чого, — казала вона. — Яких дивниць ви тут шукаєте? Сказали своє, і годі. Що за шпигунські звички!

Якось увечері Владислав, проходячи через передпокій, — вже повечеряли, матері він з ранку не бачив, їжу того дня вона наказала приносити до неї, — спинився біля дверей Ружиної кімнати. Крізь шпару при самій підлозі пробивалося світло — мати не спала. Неспокій, жаль немов штовхнули Владека в груди. Зайти б до неї, погомоніти, глянути на це затяте, нерозумне лице, посміятися, посумувати трошки… Ні. Навіщо наново зв’язувати розірвані нитки? Всяке замирення з Ружею завжди висітиме на волосинці. Витрачати сили, щоб потім зневірюватись, — навіщо? Він уже хотів відійти. Та раптом почув гомін. Хтось вимовляв окремі слова, потім тихенько заспівав, нарешті, — о, яке це було знайоме! — долинуло палке горлове ридання. Владек штовхнув двері.

Ружа стояла навколішках біля козетки, притулившись головою до краю, обіймаючи руками якісь дрібні предмети, розікладені на козетці. Вона не поворухнулася, коли Владек припав до неї; її сльози зросили йому скроню. Шурхіт шовку, приємне сухе тепло, запах пармських фіалок і той, другий, неповторний, такий хвилюючий, свіжий, немовби запах власного дитинства… Владек обхопив матір, цілував плечі, що здригалися від плачу.

— Мамусю, мамусю, не треба…

Вони разом звелися з колін і сіли на козетку. Ружа шепнула:

— Обережно, ради бога, помнеш… — І почала квапливо відсувати набік якісь речі. Владек запитав:

— Що там у тебе, рідна?

— Та ось, — відповіла вона, — зрадники, самі зрадники. Тільки зрадники в мене й лишились.

Владек присунув лампу: там був хрестик, якого Ружа після розриву забрала в Міхала, смичок, подарований їй Сарасате, локон померлого Казика, фотографія Владека на заручинах.

— Годинами сиджу й дивлюся на цих зрадників. Серце кров’ю обливається… І хоч би хтось з онуків навідався, підійшов, погладив по голові! Ні. Дивляться на мене, як на дивачку, як на стару людину… Ах, старість!

 

* * *

Наступного дня Владислав повіз матір в Остію. Strada[21] чорно лисніла від роси, в повітрі пахло польовим зіллям, Тібром і бензином. Ружа сяяла. Щоразу, коли хто-небудь допомагав їй визволитися від гніву, вона так раділа життю, ніби воно заново було їй подароване, заново сповнене надій. Владислав боявся, що навколишній краєвид видасться матері непривабливим, усе обіцяв:

— Це ще не те, мамусю, от побачиш, як гарно біля моря. А потім ще Ostia Antica[22] — диво, справжнє диво.

Ружа плескала його по руці.

— Чого це ти до повного доливаєш? Хіба ці величезні стокротки — не диво? А оті жовті виноградники? А ластівки? А повітря? А цей кипарис? А ти сам, твоя славна мордашка? Яких тобі ще треба антиків?

В Остії, курортній місцевості, вони спершу походили по містках, вдихаючи запах водоростей і солоного безмежного простору. На піску посидіти Ружа не схотіла, зате залюбки їла дивні пурпурові ягоди — framboli di mare, — які продавалися в паперових пакетиках на пляжі. Пройшовши з кінця в кінець бульвар, що тягся вздовж узбережжя, вони звернули вбік від моря і заглибилися у хвойний ліс на дюнах. Там, як колись за околицею польського містечка, можна було сісти на галявині й насолоджуватися смолистими пахощами сосон. Тільки замість білих гвоздичок навколо ріс верес із величезними, мов дзвоники, квітками. Віддалеки шуміло море, дівчина, пасучи кози, співала «Джовінеццу», по небу линули хмарки, сліпучі, немов вітрила проти сонця, великий півень, увесь бронзовий, стояв на дорозі, лопотячи крилами.

— Gallus romanus[23], — усміхнувся Владислав.

Ружа пильніше подивилася на гілочку вересу біля своїх колін, підвела голову, сяйво засліпило їй очі, вона роздула ніздрі.

— Ах, яке тут все інакше! Зовсім інакше! Framboli di mare. І верес-велетень. І півень — ax, gallus… Владеку, — вона схопила синову руку, притисла до вуст. — Владеку, так ти справді повіз, привіз мене… Я справді бачу інший світ! Дякую!

Цілий день вони перебули, ліниво блукаючи по Лідо, і тільки надвечір дісталися до остійських розкопок, до брами мертвого міста. Вже мало було відвідувачів, сторож неохоче впустив нових, квапив: «Ма presto, presto, signori[24]». Вони минули якісь саркофаги, надгробки і вступили на decumanus[25]. Вимощений кам’яними плитами хідник вів серед руїн на захід, що сяяв блідим осіннім світлом. Вони йшли, гучно стукаючи підборами, дорога то ширшала, то звужувалась, подекуди переходила в греблю між обличкованими каменем ставками, в інших місцях перетинала порослі травою площі — форуми, де кипариси здіймалися, мов чорні багаття, а молочна голизна колон ясніла в присмерку. Тут і там крилата Вікторія без обличчя або застигла в жаданні маска без тулуба, ув’язнені в мармурових брилах, здавалося, терпіли муки Тантала.

Чути було, як вода з плюскотом стікає в замшілі басейни. Широкі вичовгані сходи — їх було багато — вели до вже неіснуючих порогів; ти підіймався ними і вступав у небо, в отой самий блідий, затінений пініями захід. Будинки без дверей і без мешканців, розкриті, мов курильниці, замість запахів їжі і праці, видихали аромат вербени. Ружа з Владеком звернули в бічні вулички; вони пробиралися крізь виломи у стінах — ступали по мозаїчній підлозі, зупинялися в покинутих богами нішах і перед вівтарями місцевих ларів… Всюди неподільно владарювали цикади. В Термопіліумі по мармуровому рундуці повз вуж, а на галереї дому Діани з поклонами походжав голуб. Нарешті вони добралися до амфітеатру і сіли на одну з верхніх лав. Ряд колон за сценою, здавалось, погойдувався на легкому вітрі — такі стрункі були ці мармурові стовбури. Внизу, біля підніжжя храму Церери, кам’яна фігура в гарно задрапованій туніці підняла руку молитовним чи, може, зальотним жестом. Лілові й золотисті промені заходу пронизували повітря. Ніяких слів, виплесків почуттів — день поринав у спогади. Ружа сплела пальці й дивилася на сцену, де снували образи минулого. Її погляд, спочатку теплий, ясний, холонув, просякав мороком. Вона повільно покивала головою.

— Отак-то, сину мій, — промовила вона. — Ось я й приїхала! Ось і дивлюсь на неї, мрію мою. І не тільки в інший світ — перенеслася в іншу добу. Ну і що? — Ружа різко обернулась до Владека. — Що з того? Хіба мені від цього буде легше? Все гарне! Це правда. Але сумне, сумне! Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть. Байдуже, де, коли — вмирати завжди і всюди страшно!.. Я думала, що в цій чудесній країні, де наприкінці жовтня липневі вечори, де на могилах сидять і цілуються, а в могилах — вербена… я думала, що тут і смерть не страшна! Ах, Владеку ти мій! Страшна вона, всюди страшна для людини, яка народилась і не жила. Зовсім не жила! Розумієш ти — не жила!

Вона зірвалася з лави — бліда, палахка, стояла між кипарисами на тлі лагідного вечірнього неба й питала:

— Владеку, як же мені вмирати, коли не жила я зовсім?

 

X

З того вечора в Остії минуло кілька років, і за цей час Владислав визволився від Ружі. В Римі він підвів риску під своїми з нею розрахунками, вони були квити; все, що робив для неї потім, було в його очах великодушною надбавкою. За поезію нещасливого дитинства, за смак до трудного життя і самостійної думки, за музику він заплатив розладнаними нервами Ядвіги, подорожжю до Італії, ускладненнями своєї кар’єри. На вигляд усе було, як раніш. Мати відвідувала Владека з Ядвігою і на новому місці його служби, в Кенігсберзі. Вони так само часто листувалися, часом проводили разом свята, в урочистих випадках син приходив з візитом до батьків. Але його ставлення до Ружі перейшло у розряд звичайних, ритуальних стосунків, утратило особисті барви.

Владислав переконався, що нічим у світі не можна Ружі власкавити, що немає такого місця на землі, де вона почувалася б щасливою, її не заспокоїть навіть час. Сумління його було чисте: він зробив усе, що міг, і тепер викреслив із свого життя Ружу — лишилася тільки мати. Мати, часто несамовита, небезпечна для оточення, про яку треба піклуватися, але передусім її слід ізолювати. Батько вийшов на пенсію. Марта була вже заміжня. Владислав акуратно надсилав гроші, що забезпечували матері достаток і лікування.

А в своєму домі так суворо обмежив поле її діяльності, що будь-які ексцеси стали неможливі.

Ружа без опору прийняла новий уклад. Вона, здавалося, не помічала змін у своєму становищі. З роками ставала все чутливішою до комфорту й кухні, а що в синовім домі вони дедалі кращали, Ружа, приїхавши до Владека, цілком віддавалася гастрономічним утіхам і нескінченним гігієнічно-туалетним процедурам. Від Ядвіги вона відгородилася чимось на зразок непроникної заслони, яку відхиляла тільки при конечній потребі.

— Ядвіго, звели принести мені склянку сирого молока.

Або:

— Ядвіго, в моїй кімнаті віє з вікна.

Цими темами обмежувалось їхнє спілкування. Дітям Ружа, ледве переступивши поріг, вручала подарунки і більше не цікавилася ними до самого від’їзду, коли ревниво чекала, чи онуки піднесуть їй квіти. З Владиславом теж бувала мало, увесь її час був виповнений рукоділлям, прогулянками, масажем, їдою. Від’їжджала у призначений час, без жалю, проводжали її уклінно, але з полегкістю.

Такий modus vivendi[26] задовольняв, здавалось, обидві сторони, та й Адамові дихалося вільніше, відколи Ружу позбавили змоги влаштовувати сцени, які його жахали, з сорому він просто не знав де подітись.

Чужоземка… Невже справді для неї настав час останнього вигнання?

Владислав — батько дорослої доньки, вдячний чоловік люблячої дружини, кавалер багатьох орденів, людина, що сама обрала собі долю й ніколи на неї не нарікала, — тепер, у зеніті своїх днів, стоячи перед цією нелюдською, ні на кого не схожою матір’ю, несподівано відчув, що рана, яку він носив у собі все життя, не загоїлась. І що смерть Ружі роз’ятрить цю рану.

Йому стало страшно. Мати говорила дивним, невиразним голосом, що доходив неначе звідкись здалеку, з дна душі, з порога таємниці:

— А там, коли прийде час, скажуть: тут теж немає місця для чужоземки…

Не можна допустити, щоб її поглинула вічність! Владислав уявив собі матір на райських луках, як вона з недовірливим і гидливим виразом високо підбирає сукню. Потім — серед пекельного вогню: сповнена цікавості, збуджена, мати по-дитячому морщить носа від чаду. І нарешті — вигнану. Вона блукає в безвісті, безбарвній, безформній. В якомусь проклятому небутті. Йому ввижалось, як вона, безпорадна і мстива, тиняється десь у безмірі, б’є кулаком у неіснуючі мури, викрикує нетактовні слова. Владек силкувався прогнати фантастичні видіння, викликати в уяві той єдиний образ, який здавався йому образом щасливої смерті: тіло, злите з землею. І не міг! Не бачив для Ружі місця в землі. Він пам’ятав, як вона волала в Остії: «Як же мені вмирати, коли не жила я зовсім?!» — і не вірив, що земля схоче прийняти тіло, яке ще не зазнало життя.

Блідий, трясучись з жаху, він кинувся до Адама.

— Батьку, скажи правду! Що з матір’ю? Її треба рятувати! Вона дуже хвора?

Адам розвів руками.

— Я не знаю. Мати розсердилась. На мене, як завжди. За гамаші, бо я не так натягаю. Мовляв, пальці в мене, як цурки. А потім ще Збишек не привітався… От і все.

Владислава це не заспокоїло.

— Ах, але ж їй не можна хвилюватись! Треба ж пам’ятати, яка вона. Доктор Гергардт казав, що хвилювання для неї — смерть. Це я винен, я! Треба було завжди бути коло неї, а я її покинув…

Ружа кахикнула. Прокашлявшись, глибоко зітхнула і промовила звичайнісіньким своїм голосом, дзвінким, ясним:

— Чого ж ви говорите про мене так, ніби мене вже немає? Я ще не вмерла. Може, краще мене саму спитати, що зі мною, га?

Всі обернулись до неї. Тільки Ядвіга спустила голову, щоб приховати смішок: ну от, знову — в котрий раз — нещасний, невиправний Владек здибується з істерією там, де вперто хоче бачити драму виняткової душі. Владислав ніжно схилився над матір’ю.

— Ах ти, недобра, чого ж ти нас лякаєш? Говориш якісь страшні слова… Сама на себе не схожа… А тоді раптом, ну, подивіться, — зраділий, він кликав усіх за свідків, — тепер у неї знов нормальний вигляд, який і має бути в Ружі. І говорить гарно. Ну, скажи ще щось, мамусю, скажи.

Ружа засміялася. Зморшки від губів пурхнули вгору, мов тіні, і зникли в сивому волоссі над лобом; лишилися дві ямочки в кутиках уст і блиск зубів.

— Знов дав маху, дорогий пане раднику! Злякався, що мати ad patres[27] зібралась, a patres на поріг не пустять… Ото буде халепа! А не помітив, що я додала: «може». Може, скажуть: нема місця… А може, й не скажуть. Хто знає, що зі мною ще трапиться? Може, і встигну заслужити собі місце. Адже моя година ще не прийшла. Чи хтось каже, що вже прийшла?

Ружа підозріливо оглянула всіх. Страх майнув у її очах.

— Хто ж це каже? Чи не Адам нашептав у передпокої?

Всі гаряче запротестували, і вона знов повеселіла.

— Ну, коли так, я теж промовчу про те, як він тут поводився, цей лагідний голубок.

Адам простогнав:

— Та годі-бо, Ельцю… Поясни краще Владекові, чого ти звеліла його покликати.

— Поясню, і без твого нагадування поясню. Сідайте ж, чого стоїте, мов кипариси над саркофагом? А саркофаг… О! — вона легко встала з канапи. — Носовик потрібен. Де моя сумка?

Всі кинулися шукати. Цього разу Адама виручила пам’ять: він перший знайшов сумку, що лежала під кріслом, і подав її дружині. Ружа затримала його руку.

— Як? Адам знайшов? Щось у лісі здохло!

Адам поморщився, а Ружа обвила рукою голову чоловіка й поцілувала в лоб.

— Спасибі, Адаме, спасибі, друже мій.

— Ну, гаразд, гаразд, що це ти? Будь ласка… пробач…

Адам так зніяковів, що не знаходив слів, обличчя його розпливлося в радісній усмішці; він сором’язливо зиркнув на Ядвігу, та відвела очі. А Ружа вигукнула:

— Гляньте на нього! Зробив послугу, а потім пробачається! Такий уже він є. Хіба ж я не знаю, що в нього золоте серце? Ніхто, може, не цінує його так, як я. Але що вдієш? На нещастя…

Вона замислилась, але зразу ж відігнала погані думки.

— Ну та дарма. Тепер уже запізно. Слава богу, він знайшов собі цю Квятковську.

Адам кашлянув. Владек і Ядвіга неспокійно ворухнулись.

— Не кашляй, Адаме, — осадила його Ружа. — Я ж без злості. Тобі добре, мені добре, шкода, що ми раніш не додумались. Але mieux vaut tard que jamais[28]. Сьогодні я розсердилась на Адама, та ще й цей Мартин синок невихований… Втратила самовладання, це правда. А тому, що мені дуже боліло, — Ружа скривилась, ніби збираючись заплакати, але поборола хвилювання. — Боліло, що ніхто нічого не помічає. Я ж змінилась…

Вона подивилася на чоловіка, на сина, потім на Ядвігу. Пильно, благально.

— Я дуже змінилась. А всі до мене так, ніби я та сама. От сьогодні вранці… Приходжу до Марти. До дочки. Хотіла сказати їй щось дуже важливе. Вчора вона заскочила до мене на хвильку… і відразу побігла. Я нічого, ніяких докорів, і не затримувала її. Хоч і нудно самій. Весь час тільки радіо та дитина сусідська репетує за стіною. Навіть вишивати не можу, очі болять… Але не затримала. Тільки кажу: «Мартусю, завтра об одинадцятій я до тебе прийду. Будь удома». І приходжу. На душі свято. Ні краплини образи, нічого. І що ж застаю? Вдома нікого, тільки служниця, оця грубіянка, притьмом шукає зачіпки, аби допекти мені! Прикро. Думаю собі: ось зараз, поки я ще не розхвилювалася, подзвонить дочка, попросить пробачення: «Зараз, мамо, прийду». Ні. Дзвонить Адам. І хоч би зрадів, що я біля телефону… Ні, про дочку питає. Прикро, але я ще тримаюсь. Кажу йому: «Приходь, я тобі гамаші теплі сплела». Ну скажіть на милість, мала я право сподіватися, що він помітить? Самі скажіть: очі болять, він цілими днями з Квятковською, і до театру з нею, і до костьолу з нею, а про мене нітрішки не турбується. А я з доброго дива два тижні сиджу, сліпаю — плету йому гамаші! І саме тоді, коли він про мене й не думає, тільки про дочечку питає, я його кличу й дарую ці гамаші. Це ж велика зміна! Сліпий, і той би, мабуть, помітив, як я змінилась! І що ж? Думаєте, він що-небудь відчув? Ні! — вона обернулася до чоловіка, який раз по раз скорботно зітхав. — Нема чого зітхати, Адаме, зрозумій, я не звинувачую тебе, я виправдуюся перед тобою, перед сином… І перед невісткою, — додала за хвилю, пересиливши себе. — Так от, він, звісно, дуже дякував. І відразу почав ці гамаші натягати! І, як звичайно, всякі там ніжні слівця, ручки цілує. Але спитати, спитати: «Що з тобою? Дай на тебе подивитися, жінко, ти якась інша, незнайома! Яка ж це таємнича, чарівна сила обернула тебе на людину?» Ні, все, як раніше. Примірює, вихваляє, дякує. Ніби так і мало бути! Ніби це нічого, анічогісінько не значить! Любі мої, ви знаєте мій характер, моє життя… І передусім ти, Владеку, я тебе зараз питаю: чи могла я не розгніватись і не втратити самовладання? Він каже: «Мати розсердилась тому, що я не так натягав гамашу…» Йшлося не про ці дурні гамаші і не про його руки — хоча, правду кажучи, я таких дерев’яних рук терпіти не можу, — а про його сліпоту!

Про те, що він ніколи не бачить найголовнішого в мені!

Вона стомилася, засапалась; вхопившись за серце, сіла. Адам звів очі вгору і здвигнув плечима. Владислав кинувся заспокоювати:

— Не хвилюйся, мамо, прошу тебе! Ти даремно кажеш, що ніхто нічого не помічає. Ми з Ядвігою дуже непокоїмось останнім часом… ця твоя задишка, червоні плями на щоках мені зовсім не подобаються. Хвороба — кепські чари! Якщо доброта й поблажливість коштують тобі здоров’я, то краще вже будь злою, моя мамо…

Він жартував, укутував матір шаллю, цілував їй руки. Ружа байдужно приймала синові ласки. Його слова явно не втішили її, в очах майнуло здивування, тривога… Вона відсторонила Владислава і поквапно підійшла до дзеркала.

— Що ти кажеш? Плями? То в мене тепер плями? Е, ні, — вона наблизила обличчя до дзеркала, мало не уткнувшись у скло, — які ж це плями? А втім, може бути. Але це мине.

Раптом вона стомлено опустила руки.

— Ну, добре. Тепер це вже не має значення. Хай буде по-твоєму — плями. Так чи інакше, я повинна поїхати в Кенігсберг.

Всі троє здивовано скрикнули:

— В Кенігсберг? Навіщо?

Ружа знов сіла і сплеснула руками.

— Дивні люди, їй-богу! Ну як з такими зговоришся! Самі ж уважаєте, що я хвора. Тільки хвора, та й годі, правда? По-вашому, в цьому й уся зміна, так?

Вона допитливо вдивлялася їм у вічі, ніби сподіваючись — рештками сил — вичитати в їхніх поглядах заперечення. Ніхто, однак, не заперечував, хоч по обличчях Адама і Владека було видно, що вони силкуються збагнути сенс нового Ружиного капризу, вгадати її наміри. Адам невиразно щось бурмотів, Владек заклопотано крутився, тільки Ядвіга не пробувала нічого зрозуміти, думала вже про інше.

Ружа сухо засміялась.

— Ну, а якщо людина хвора, — мовила вона, — то треба лікуватись… І сьогодні від вас же самих разів, мабуть, з десять я чула прізвище: доктор Гергардт… А де ж він, як не в Кенігсберзі?

Всі пожвавішали.

— Ах, так, так, ну звичайно ж! Дуже слушно! Чудовий лікар. Він тоді дав матері прекрасні поради. Мама йому довіряє. Цілком слушно! Безперечно, треба поїхати…

Адам, щасливий, — як завжди, коли вибух таємничих Ружиних пристрастей виливався у вимоги й плани, — вже порпався в гаманці, шукаючи грошей на подорож. Владислав потирав руки, навіть Ядвіга схвально кивнула. Ружа тим часом не зводила з них очей. Вуста, щойно плачливо скривлені, іронічно стискались, а очі повнилися смутком.

— Я тебе, Владеку, звеліла покликати для того, — пояснила вона нарешті, — щоб ти за допомогою своїх зв’язків улаштував мені негайний виїзд до Кенігсберга. Я повинна побачитися з доктором Гергардтом.

Владек зітхнув з великою полегкістю.

— Мамо, люба, та нема нічого простішого. Чудово! Завтра ж і зроблю. Коли постаратись, можна все залагодити за один день. Тим паче — до лікаря! Чудово. Я гадаю, післязавтра ти вже зможеш виїхати, мамусю. От тільки, — тінь заклопотаності набігла на його лице, — чи добре буде, якщо ти поїдеш сама? Я, на жаль, не маю змоги. А що, коли з батьком?

Ружа зірвалася з стільця.

— Що? З батьком? Ти збожеволів!

Бліда від хвилювання, вона тріпала руками над головою.

— Сама, сама поїду! Тільки сама!

Ніхто не сперечався, і Ружа відразу згасла, замовкла, злякано зиркнула на чоловіка, на сина і присунулась до Ядиіги.

— Годі про мої справи, — вирішила вона. — Що в тебе чувати, Ядвіго? Що поробляє пані Катажина? — спитала невістку.

Ядвіга внутрішньо наїжачилась. Вона завжди була дуже чутлива до того, що говорили про її рідню, тепер же всякі натяки про справи пані Касі й сестер сприймала особливо гостро. І недарма. Повернувшись після тривалої відсутності на батьківщину, вона застала своїх близьких у дуже поганому, скрутному становищі. Кілька років тому помер старий Жагелтовський; Мадзю покинув її невгамовний поетичний чоловік, запалившись новою пристрастю — до підстаркуватої француженки; у Стені були сухоти.

Що робила пані Кася? Тисячу нових справ, не занедбуючи водночас жодної зі своїх високих традицій. Няньчила онуків (Магдиних синів), і то так, як ніколи не няньчила власних дітей — від цього її звільняли численні нахлібниці. Сама ходила по крамницях, щоб заощадити на прислузі, вистоювала в черзі по доброчинну допомогу, запобігаючи ласки панів і дам, для яких давніше сама підшукувала б надійних покровителів; записувала й без кінця підраховувала видатки, відмінила чаювання щочетверга, дозволяла Стені подругувати з єврейкою, називала двірника «паном швейцаром» і мовчала, коли хвалили демократичні уряди або більшовицьку літературу.

Все це було нове. Новим було також щомісячне паломництво на могилу чоловіка, і сидіння на цвинтарній лавочці, і погляд, втуплений у дерен. І плач ночами, і звичка прислухатися, чи не кашляє Стеня, і краска сорому, коли питали при онуках: а де ж ваш зять? а чого ж це пана інженера не видно?

Однак разом з цим новим тягарем пані Кася вперто, завзято несла й далі на своїх плечах тягар шляхетської гідності. Бідні, хоч число їх було зведене до мінімуму, як і раніше, мали свої дні, право на милостиню і на поживу духовну. Як і раніше, родичі повинні були приносити до спільного вогнища свої нещастя й перемоги, провадився точний облік усіх родинних новин: хто помер, хто одружився, хто заліз у борги, хто одержав посаду. Ці справи, як тільки про них доповідали пані Касі, негайно діставали відповідний відгук: вона поспішала з добрим словом або з матеріальною допомогою, перед кимсь клопоталася, журилась або дякувала богу.

Щорічні свята й іменини були, як і раніш, оглядом «своїх людей», «своїх» звичаїв. За різдвяним чи великоднім столом, у коловороті традиційних страв, побажань, спогадів, відбувалася перекличка зріділих лав. Тітки, дядьки, глухі далекі родички, вірні приятелі у святкових костюмах, з рештками коштовностей на пропахлому пижмом старовинному мереживі та кашемірі — все «своє» коло засідало довкруг їжі й пива, як для обряду «Дзядів»[29]. Викликали привиди померлих людей, минулих подій, відхрещувалися від порочного духу сучасності. Найгарячіше викликали Польщу. Адже Польща — незважаючи на незалежність, на «заручини з морем», незважаючи на те, що кожен з них у дні параду міг слухати польову месу, — для них так і не здійснилась. От вони й викликали свою власну Польщу, співаючи пісні каторжан упереміж із пастушими пісеньками, колядками, з бравим «Алілуя». Викликали, їли, потім віддавали одне одному хвалу й розходилися, покріпившись духом.

А пані Катажина прибирала до пізньої ночі, щоб уранці, коли Стеня похапцем снідатиме перед тим як іти на службу, ніщо вже не нагадувало хворій вередливій дівчині про цю родинну тризну.

Знайомі дивувалися, де в пані Касі беруться сили, щоб стільки на собі тягти, та ще й з чарівною усмішкою. Прибігали до неї з порадами, пересторогами: «Люба, ви ж губите своє здоров’я, не надривайтесь так, подумайте про себе». Вона з вдячністю тисла руки вболівальникам, а потім знизувала плечима і зніяковіло казала:

— Дорогі мої, даремно ви так турбуєтесь, їй-право. Поки я потрібна іншим, здоров’я мені не забракне. А стану зайвою, тоді й піду, зможу піти… до свого щастя.

Задумано зводила очі на портрет чоловіка. Трохи згодом додавала:

— Адже моє життя скінчилося… разом з ним. А тепер треба дослужити свій строк.

Ядвіга, відвикла від рідної домівки, овіяна закордонними вітрами, тепер холодніше, тверезіше дивилася на середовище, з якого вийшла, і не раз замислювалася над тим, чому її мати втрачає грунт під ногами і рівень життя її рідних безупинно знижується. Пані Кася — жінка, здавалося б, без краплини егоїзму, для якої на першому місці завжди стояли інтереси близьких людей, яка соромилася власних прагнень, навіть найменшої своєї примхи, жінка, рабськи віддана ідеалові «служіння своєму маленькому колу, як велить Дух Господній», — не зуміла забезпечити бодай сякого-такого добробуту своїм дітям, з якими ділила долю. Жагелтовський капіталу не лишив, вдова його теж не мала ані гроша заощаджень, ніякої спадщини. Магдалена, безтямно закохана у віроломного Генрика, яким так гордувала до шлюбу, Стеня — вічно з градусником під пахвою, любителька передражнювати співробітників, жертва своєї пристрасті до шведського кіноактора — постаті міфічної на варшавському небосхилі, — в обох жодної пари пристойних туфель, ані фаху, ані здоров’я, ані знання світу, ніяких прагнень, крім любовних, і до того ж у межах найсуворіших католицьких правил, — обидві були пропащі, без майбутності. Власне, тільки Ядвіга, яка «знайшла» чоловіка поза домівкою, єдина, яка досить рано розірвала пута родинних канонів, утекла від рідних ларів і пенатів, — тільки вона влаштувала своє життя.

Ядвіга з образою, з подивом думала про ту, другу матір — про цю страшну Ружу. Про те, як вона завжди була зайнята собою, своїм таємничим болем, незрозумілою тугою, набридливою музикою… Як ніколи й нічим не хотіла нікому поступитись, як зневажала людей, обходилася без бога, глузувала з вітчизни. Як нелюдськи мучила своїх близьких. І як це сталося, що Магда і Стеня, оточені ласкавим піклуванням пані Касі, марніли без усякої надії, а Ядвіга, пересаджена в отруєний Ружиними химерами грунт, все міцніше, все з більшим смаком вкоренялася в житті.

Вона не зносила Владекової матері. Не зносила так, як не зносять хірурга, що оперував без наркозу. Боялася Ружиного доброго гумору, Ружиної люб’язності, Ружиних сліпучих усмішок…

Коли свекруха спитала її про пані Касю, вона, тамуючи ненависть і страх, відповіла:

— Дякую, моя мати живе непогано.

Але Ружа не дозволила урвати розмову. Вона — диво дивне! — накрила долонею Ядвіжину руку і знову спитала — тихо, непевно:

— Це правда, що відтоді, як помер твій батько, над материним ліжком, у головах, висить перев’язь із чорного крепу?

Ядвіга здригнулась. Які ще кпини з найінтимніших родинних таємниць криються в цьому запитанні? Вона стисла губи, вирішивши мовчати, поки зможе; а якщо її змусять говорити, — сказати все. Набратися врешті мужності і вголос виказати Ружі все, що думала про неї і що подумки говорила їй у ті шлюбні ночі, коли Владек, роздратований, зболілий душею, відсувався на край тахти, — як ворог.

Ружа не приймала руки. Схилилася до Ядвіги, поквапливо зашепотіла:

— Перекажи своїй матері, що я не дивуюсь. Я пам’ятаю, що вона мені розповідала увечері, на вашому весіллі. Про їхню подорож, коли чоловік віз її до батьків, хвору, з наривами на грудях, схудлу, негарну. А сам у поспіху надів чужий піджак, що був на нього тісний. І як кумедно в ньому виглядав. І коли пасажири вийшли з купе, став навколішки перед дружиною, вдивлявся їй в обличчя, а вона затулялася і благала: «Не дивись на мене, я така бридка, ти мене зненавидиш». А він відвів її руки і сказав: «Єдина моя, краса потрібна нещасним, які не кохають. А я кохаю тебе, я щасливий…» Вона подивилась на нього, такого статечного, серйозного, в тому куцому піджачку, — і вже не почувала болю від наривів, тільки жар… і плакала від щастя. Ах, Ядвіго, скажи своїй матері, що цей образ я довгі роки носила в серці, мов отруту. Я сердилась, нічого не розуміла. А тепер розумію. Розумію, як буває, коли краса вже не має значення. І розумію, що вдовине ліжко може бути труною. Перекажи їй це від мене.

Ружа забрала руку, встала, підійшла до вікна. Ядвіга теж устала — не мовивши ані слова. В передпокої задеренчав дзвоник, чоловіки кинулись до дверей, комусь відчиняли, з кимось розмовляли, то голосно, то тихо, знімали з когось пальто…

На порозі з’явилась Марта.

 


[1] Ф а р и с — герой однойменної поеми А. Міцкевича, уособлення нестримного потягу до подвигів і мандрів.

[2] Незбагненна (фр.).

[3] Мається на увазі перша світова війна.

[4] Августа Поппея – дружина римського імператора Нерона.

[5] Молочне кафе (іт.).

[6] Чорт мене забирай (фр.).

[7] Полювання (іт.).

[8] Як іспанська корова (фр.).

[9] Німрод — міфічний мисливець-богатир.

[10] Маленькі (іт.).

[11] Римська Кампанія — частина італійської області Кампанії.

[12] Синьйора-іноземка (іт.)

[13] Гротгер Артур (1837—1867) —польський графік живописець.

[14] Скочиляс Владислав (1883—1934) — польський гравер і живописець.

[15] Контський Аполлінарій (1825—1879) —польський скрипаль, композитор і педагог.

[16] Більше почуття, моя люба Ружо (фр.).

[17] Публіка (фр.).

[18] Серце, серце перш за все (фр.)

[19] Публіка це страшенно любить, моя прекрасна Розалі (фр.).

[20] Велика дяка (фр.)

[21] Шосе (іт.).

[22] Антична Остія (латин.).

[23] Римський півень (латин.).

[24] Швидше, швидше, будь ласка (іт.).

[25] Головна дорога (латин.).

[26] Спосіб життя (латин)

[27] До праотців (латин)

[28] Краще пізно, як ніколи (фр.)

[29] Д з я д и — старовинне народне свято поминання померлих в Литві й Білорусії; містить обряд викликання духів. «Дзяди» — назва драматичної поеми А. Міцкевича.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.