Чудасій-8

По яких двох тижнях лежання в ліжку Олекса схуд, зблід і втратив свій войовничий настрій. Став смирний і лагідний, випитував при кожних відвідинах, чи не бачив, я Ліди, і, коли мені в міжчасі, справді траплялося її побачити, довго випитував про подробиці зустрічі. Я мусів по кілька разів оповідати, на якій вулиці і коло якого дому бачив Ліду, в якому напрямку вона йшла, в що була одягнена, який мала вираз обличчя і т. д.

— Скажіть, Павле, — спитав одного разу, пильно дивлячись мені в очі, — чому ви не вірите в Лідину любов до мене? Чи справді в тому було б щось неприродне? Не заслуговую я на кохання?

Його обличчя, застигле в напруженому виразі безмірної ніжности, болючого щастя й глибокого смутку, було тепер таке шляхетне й гарне на тлі білої подушки, що я самі у цю хвилину відчув себе закоханим у свого приятеля, як жінка. І тому з усією щирістю, на яку лише міг спромогтися, я відповів:

— Ставите різні питання, Олексо. Ви варті кохання більше, ніж хто інший: І, коли б я був дівчиною, то, мені здається, покохав би вас до безтями. Але при всьому тому я не вірю, що Ліда вас любить: вона, вас не знає, або, говорім одверто, знає вас з найневигіднішої сторони…

— Хочете сказати, що я — чудасій?

— Все, що не вкладається у форми звичного трафарету, видається нам чудним, друже… Вас також вважають диваком тому, що ви не подібні до пересічного людського штампу. На це можна різно дивитися, залежно від смаків, зате ваші внутрішні прикмети всі мусять признати зразком людського ідеалу. І коли я вам кажу, що Ліда вас не любить, то не для того, щоб ви зневірилися в собі, а, навпаки, для того, щоб ви постаралися наблизитися до вибраної вами дівчини й показали їй свою справжню вартість…

— Чому ж вона сама не поцікавиться мною ближче? — зідхнув Олекса.

— Тому, що вона не шукає женихів, Олексо. І це я вважаю також доброю прикметою. Вона не є з тих «квіток», на які «ваша бджола не хоче сідати», — пригадав я собі Зіну й усміхнувся.

Олекса сердито глипнув на мене зизом і відвів очі.

— А знаєте, — сказав після павзи, — я й справді чомусь боюсь дівчат ініціятивних. Ви не думайте, що була тільки одна така «квітка»; їх було далеко більше. Та й тепер є, таки між студентками… І такі є для мене найбільше страшними, себто, найменше симпатичними, хотів я сказати. Ініціятиву мусить проявляти мужчина, правда?

— Та всяко буває…

— Я знаю, що буває всяко, але я питаю, як повинно бути?

— Ну, от! А щойно ж сказали, що Ліда повинна сама поцікавитися вами ближче.

— Е-е, вона тепер може, бо ж я вже перший нею зацікавився, перший! Ініціатива була моя. Моя! Розумієте? — і Олекса гордо вдарив себе в груд».

З уваги на хворобу Олекси я не хотів його дратувати й піддавати критиці таку «ініціятивність», та й, зрештою, не мав я права намовляти його справді до рішучіших кроків, не знаючи наперед, чим це все могло скінчитися. Тож, радий, що Олекса відложив свій намір розправи з студентами, я постановив собі на майбутнє більше в тій дивній історії голосу не забирати й лишити подіям плисти так, як їм було призначено.

І дійсно, все йшло добре: студенти виїхали на дипломну практику, а Олекса видужав, виписався з лікарні, приступив до праці і, хоч увесь час говорив при Ліду, нічого вже не згадував про хитрощі її товаришів. Збирався він знову писати до неї, але, мабуть, через те; що я його не відговорював, так таки й не вислав ні одного листа. Зате, чим більше наближався термін повороту студентів з практики, тим більше він нетерпеливився, а в останні дні я вже побоювався, щоб цей вогонь нетерплячки не спалив мого закоханого приятеля на попіл. Він запевняв мене, що тепер буде вже рішучішим і за всяку ціну постарається зблизитися з Лідою, принаймні настільки, щоб дівчина звернула на нього увагу й відчула поважність його намірів.

— Побачите, побачите! — говорив хоробро. — От, підійду до неї, спитаю, як їй поводилось на практиці, а навіть запропоную їй переглянути дипломну роботу. Для мене ж це.— єрунда, знаєте…

Однак, коли Ліда повернулася, вся Олексина відвага раптом щезла, і він, приходячи до мене, уникав усяких розмов про своє кохання.

— Як же ви, Олексо, — спитав я одного разу, — бачили вже Ліду?

— Бачив… — якось неохоче відповів Олекса.

— Не говорили з нею?

— Ні. Все нема нагоди, знаєте… Вона така зайнята тепер підготовкою захисту диплому, що не випадає їй надокучати…

Я більше не випитував, бо розумів, що вся «ініціативність», на яку здобувся Олекса, вже вичерпалася, і більшого від нього годі чекати.

Та якось увечері він прибіг, розпромінений радістю, щасливий, і поклав перед мною на столі щось дбайливо загорнене в білий папір.

— Що це таке? — спитав я, розгортаючи, пакуночок.

— Рожа?! Гм… Чи це не від Ліди часом?

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — почав терти енергійно руки Олекса — Вгадали! І що ви на це скажете?

Я справді здивувався і зрадів одночасно.

— Ґратулюю! — вдарив Олексу по плечі. — Тепер скажу, що маєте досягнення: подарована квітка — це вже знак неабиякої ваги!

— Правда? Правда? А ви все не вірили. Мухомор з вас!

— Добре, добре, хай я вже буду, чим хочете… Але розкажіть, як же це сталося?

— Та дуже просто, — почав охоче Олекса: — були сьогодні вправи в лябораторії, і Ліда прийшла з оцією рожею. Я відразу зрозумів, що це неспроста, але вдав, ніби не помічаю нічого. Дві години студенти працювали, а я ходив і помагав їм. Потім усі зібралися й пішли. Я — глип! — а на столі, біля якого сиділа Ліда, лишилася рожа, зовсім зів’яла… Ц-ц-ц!..

Мабуть, моє обличчя виявило велике розчарування, бо Олекса відразу його помітив:

— Ви чого кривитеся, мухоморе? Вже хочете мене знову в чомусь переконувати?

— Ні, Олексо, я вже вас переконувати не буду. Думайте собі, що хочете…

— Але ж рожа, рожа, приліпко ви клаповуха! Зів’яла рожа, розумієте?! Ліда в’яне від кохання, як рожа без води, і дає мені про це знати.

— Добре, добре, хай буде по-вашому… — сказав я кисло.

Олекса розсердився:

— Коли ви такі, то я вам більше ніколи нічого про Ліду не казатиму!

Однак, це була тільки порожня погроза. Випадок з зів’ялою квіткою, забутою, чи покинутою на лабораторному столі, зробив Олексу цілком божевільним від щастя. Він тепер говорив і сміявся безугаву та цілий світ бачив через рожеву призму свого щастя. Знову ті студенти, яких він збирався бити, стали його повірниками і щодня приносили йому якісь новини «від Ліди». Я вислуховував їх уже мовчки, нетерпеливо чекав того моменту, коли всі вони роз’їдуться, і тільки зі страхом думав над тим, що може статися, як Олексі одного дня впаде до голови думка поговорити з Лідою.

Скоро, однак, я переконався, що мої побоювання є безпідставні і що Олекса ніколи до Ліди не відважиться заговорити, а його необгрунтовані й цілком неокреслені, зате тверді надії на якесь невиразне щастя дратували мене й змушували часто відступати від своєї постанови — не втручатися в його дивачний «роман».

— Скажіть, — спитав мене якось Олекса, — скільки ще лишилося?

— Чого лишилося?

— Приліпка з вас! Скільки ще лишилося, питаю, чекати мені на Ліду?

— Та почекаєте, поки вона заміж не вийде… — сказав я їдко.

— За Олексу…

— За вас вона не вийде, Олексо, вибийте це собі з голови!

— От, я ж казав, що ви — мухомор.

— А ви — сліпий Отелло! Невже ви такі короткозорі, що не передбачаєте, який кінець буде вашого кохання?

— Ні, я навмисне стараюся не заглядати в майбутнє.

— От, у це я вірю!

— Добре, що хоч у це вірите… До речі, ви маєте облігації?

— Звичайно, маю. І що з того?

— Нічого. Я так лише собі спитав, між іншим… А знаєте, шкода, що тепер заборонили ловити рибу, а то — пішли б, правда?

— Та пішли б, — погодився я, радий, що Олекса змінив тему. — Якийсь карась здався б на вечерю…

— А ви знаєте той анекдот про облігації? — спитав Олекса, і по його очах було видно, що він зайнятий якоюсь упертою думкою.

— Який анекдот?

— Та от той, як один нервово хворий виграв сто тисяч?

— А, той? Знаю. Стара річ…

— А цікаво, правда? — живо заговорив Олекса. — Лікар його підготовляє так обережно, знаєте, поступово і на кінець питає: «Що б ви зробили» коли б виграли сто тисяч?» А той нервово хворий відповідає: «Дав би вам половину». А лікар тоді з великої радости — брик! — перекинувся і вмер від розриву серця. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

Я, хоч уже нераз чував цей анекдот і в кращому виконанні, мимовільно засміявся, заражений Олексиною веселістю, а він уже схопився і в нервовому піднесенні спішно заговорив:

— Ходім, Павле, на рибу! Начхаємо на всі заборони й підемо просто до цукрозаводських ставків. Га? То ж буде страшно цікаво і ще приємніше, як з дозволом! Ходім!

— Ви, Олексо, здуріли зовсім! Таж там варта виставлена!

— Варта — єрунда!

— Та для вас тепер усе єрунда, і море вам по коліна. Але я ще не втратив глузду від амурної гарячки і за якогось дурного карася не маю охоти опинитися за ґратами.

— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! А я от піду сьогодні вночі й наловлю риби…

— Ідіть. Але, як вас піймають…

— Та вже ж, як та мама синові казала: «Гляди, сину, як утопишся, то додому не приходь! Ц-ц-ц!.. Ну, не хочете йти, не треба.

— Можемо піти десь трохи походити, але не на рибу.

— Ні, не треба нікуди йти. На рибу я виберусь сам. Коли хто не вірить у своє щастя — то не треба ризикувати, знаєте… А я вірю, що мені нічого не станеться і тому піду!

Я тільки зідхнув, бо вже бачив, що Олекса вперся, і відговорити його нізащо не вдасться.

— І, до речі, — продовжував він, — чи ви б також умерли від радости, коли б виграли сто тисяч?

— Думаю, що не тільки не вмер би, а навіть не зімлів би.

— Я також ні. Коли б навіть мільйон, десять мільйонів виграв — навіть вусом не моргнув би… Між іншим, я не маю вусів, бо голюся, знаєте? То чим би моргав? Ц-ц-ц!..

Гарячковість Олексиного тону все підвищувалася, і я вже знав, що він на кінець скаже якусь несподіванку, як це завжди з ним бувало.

— Гроші для мене — єрунда, знаєте? — продовжував він. — Слово чести! Я їх завжди складаю копійка до копійки, але тільки на те, щоб мати приємність колись витратити… І от виграв би мільйон, чи десять, чи сто мільйонів — і нічого. Але коли б оце мені Ліда сказала: «Олексо, я люблю вас» — відразу вмер би зі страху на місці. Вірите?

— Вірю, — сказав я сміючись.--Але не збираюся вашої смерти оплакувати, бо Ліда вам того ніколи не скаже, як рівно ж і ви їй цих слів не скажете ніколи.

— Гм… — споважнів Олекса відразу. — А це треба неодмінно сказати?

— Неминуче! — категорично сказав я.

— Гм… А… а якось…

— Дипломатично, хочете ви сказати?

— Га? А, ну так, звичайно, якось інакше…

— Можна й інакше, — продовжував я дражнити мого приятеля. — Наприклад, підійти до дівчини… Та ви встаньте, я вам покажу це на практиці… Так… Уявіть тепер собі, що я — ви, а ви Ліда… Отже, ви підходите, берете її за руки отак-о, притягаєте до себе… Та не пручайтеся! Ні, зрештою, можете навіть пручатися: дівчата на перший раз також пручаються… Але ви не звертайте на це уваги, обійміть міцно за стан, отак-о, підійміть голову за підборіддя і… А з вами що?!! Олексо!

Я злякався ненажарт: Олексине лице налилося кров’ю і стало цеглясто-червоним, очі розширилися, як у вмираючого, або божевільного, а сам він раптом скорчився, ніби від нападу епілепсії.

— Олексо!!! — кричав я. — Олексо! Що з вами?!!

Олекса почав бліднути на очах, з цеглясто-червоного обличчя його зробилося восково-жовтим, а на чолі рясно виступили краплі поту.

— Ні, ні, — застогнав він, опускаючись у фотель і закриваючи обличчя руками, — це неможливо, що ви кажете!

— Та що з вами сталося, скажіть?!! Ви хворі?

— Так, я просто хворий від того, що ви тепер показали! Як можна?! Це ж… Це ж — страшно аморально!

— Що аморально?

— Так поступати з дівчиною…

У мене відразу відлягло від серця, але одночасно я роззлостився.

— Тьху, до дідька! — крикнув з досадою. — «Аморально»! А як же ви собі женячку уявляєте?

Олекса провів руками по лиці й глибоко зідхнув, немов збудившись з поганого сну.

— Женячку? — перепитав задумливо. — Гм… Так то ж зовсім інша річ… То ж — власна жінка, а то — дівчина. Хіба ви не розумієте різниці?

Я вже починав сміятися:

— Це напевне про вас люди кажуть: «Добре було татові женитися з власного жінкою, а мене, ось, хотять оженити з чужою дівчиною»… Слово чести, ви — як той Гоголівський Подколєсін… І що ви бачите неморального в тому, щоб обняти дівчину й поцілувати? Та-ж відколи світ світом стоїть, так робиться!

— Чекайте, чекайте! — тер безжально чоло Олекса. — Ну… ну, добре… Підійти, обняти і… і обняти, одним словом. А як вона образиться?

— Та чого ж образиться, коли вона тільки того й чекає?

— А ви звідки знаєте, що вона тільки того чекає?

— Коли б це була моя дівчина — то я знав би це напевне. А ви, коли не знаєте, то не пробуйте ліпше, бо може вийти погано.

— Я не знаю, справді…

— То чому ж тоді торочите мені, що Ліда нас любить, що сохне за вами, як рожа без води?!

— Га? А так, звичайно, я думаю, що вона… Себто, всі кажуть… Потім та рожа… І взагалі… Але це все єрунда, звичайно… Я хотів тільки знати, на випадок, коли вийде таке, як у вас з Галею… І тоді як?

— Що «як»? Ніяк!

— Починати обіймати іншу, так?

Я почував, що мені вривається терпець.

— Ат, Олексо, відчепіться від мене і не випитуйте! — вибухнув нарешті. — Коли ви не мужчина, а якесь непорозуміння, то наука теорії вам нічого не дасть! Ви й так ніколи жадної дівчини не обіймете, і ні Ліда, ні ніяка інша дівчина вам не скаже: «Олексо, я люблю тебе»!

Після цих слів я, на своє велике здивування, помітив, що обличчя Олекси раптом прояснилося, а з грудей вирвалося зідхання полегші.

— І добре! — сказав радісно. — Кажу вам, що я міг би померти в такому випадку зі страху.

— То навіщо ж тоді створюєте собі якісь ілюзії?! — напав я. — Пощо ж плекаєте якісь мрії?! А уявіть собі, що Ліда й справді у вас закохана, то тоді як? Тоді як, питаю  вас?!! Чи це було б чесно — закрутити дівчині голову, знаючи наперед, що ви ніколи не зважитесь її обняти, а від її признання можете вмерти?!

Олекса зіщулився від тих слів, немов би я кидав на нього камінням, і знову закрив лице руками.

— Ах, це все дуже складне й тяжке для мене! — обізвався глухо. — Таке складне, таке болюче й страшне, що ліпше про нього не говорити…

— То ви боягуз!

— Я?

— Певно, що ви, а не я!

— Гм… Не знаю…

Олекса хвилинку щось уперто подумав і раптом розсміявся.

— А це цікаво, знаєте? — заговорив живо. — Влади не боюсь, міліції не боюсь, в’язниці не боюсь — взагалі ніяких ворогів не боюсь! А от Ліду я так люблю — і боюсь! Чому?..

Я погано спав ту ніч.  Непокоїла мене думка про Олексу, і я вже дуже жалував, що не відговорив його йти ловити рибу. Над ранком, коли я вже добре заснув, знову збудив мене якийсь підозрілий рух і притишені розмови під вікнами на вулиці. Я встав і відчинив двері.

— Що там таке? — спитав сусідів, які також повиходили з мешкань і стояли, ховаючись по темних кутках попід стінами.

— Та хто його знає… Щось є, а що — невідомо. Алярм якийсь, міліція й військо напоготівлі. Може, щось починається…

— Ходімо ліпше по хатах, — запропонував чийсь розсудливий голос. — Не стіймо, щоб у якусь халепу не влізти…

На цю осторогу люди мовчки заворушились і почали розповзатися по своїх мешканнях.

«Бодай того Олексу біда взяла! — подумав я сердито, вернувшись до хати. — І вибрав же якраз ніч на рибу! Як не піймала його варта на ставках, то тепер готова піймати міліція в місті з речевими доказами…»

І я вже не спав до світанку.

Та ледве засіріло, як у двері постукав Олекса. Я пізнав його стукіт і зрадів.

— Ой, Олексо, Олексо! — покрутив головою. — Бити вас, та нема кому!

— Ц-ц-ц!.. — щасливо розсміявся Олекса й виклав на столик чотири великі рибини.

— Смійтеся собі на здоров’я, а я цілу ніч не міг спати. Ви ж знаєте, що вночі був алярм?

Олекса засміявся ще веселіше.

— А знаєте, — спитав, — хто той алярм зробив?

— Може, ви?

— Я!

— Та йдіть!

— Слово чести! Пішов я, знаєте, до ставків, заліз у лози й сиджу. Клюнуло раз, клюнуло другий раз, клюнуло й третій раз… Сьогодні добре клювало, знаєте… Я вже закинув четвертий раз, а тут раптом коло мене у двох кроках: «Хто такий? Стій, бо стріляю!» Ц-ц-ц!..

Мені пішов поза шкірою мороз, а Олекса жартівливо оповідав далі:

— А я тоді таким, знаєте, страшним, утробним голосом відповідаю: «Ви, хлопці, не лізьте сюди, бо тут таке побачите, що й життю своєму раді не будете! Деріть звідси, поки не пізно!» Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чую — пошелепотіло. Спочатку тихо й обережно, а потім тільки — гуп-гуп-гуп! — аж земля трясеться. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Я так і знав, що сторожі побіжать по допомогу, а тому вже не чекав довго: як тільки клюнуло четвертий раз — зараз змотав вудки, забрав рибу і в ноги! Ц-ц-ц!..

— Бодай вам, Олексо, ні дна, ні покришки! — сказав я, обтираючи холодний піт з чола. — І що за дурне зухвальство.?! Ну, а якби піймали?

— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! «Піймали»! Кого, мене піймали? А фігу з маком! Я в одного пікета попід самим носом прошмигнув, а ви — «пійма-а-али»! Давайте краще якусь миску, щоб рибу почистити. Додому вже не понесу, а так до вечора зіпсується…

Коли я пізніше йшов до праці, на всіх видних місцях красувалися свіжі й мокрі ще від клею остороги. В них сповіщалося, що цієї ночі в околиці цукрозаводу викрито цілий десант диверсантів, які мали на меті, очевидно, висадити в повітря цей важливий господарський об’єкт. Але, завдяки хоробрості й відданості сторожі, диверсантам не вдалося свій намір перевести в життя. Органи державної безпеки впали вже на слід і мають надію незабаром поставити злочинців перед судом совєтського закону, але одночасно звертаються з відозвою також до всього населення: кожного підозрілого затримувати й передавати в руки міліції, або ҐПУ.

Увечері ми їли свіжу рибу й реготали до сліз, а в місті ще кілька днів не було спокою…

Випало так, що за тиждень приблизно перед закінченням навчального року в інституті мені треба було заглянути на одну пробну ділянку тютюну, що її заложено в колгоспі, віддаленому під міста на яких п’ятнадцять кілометрів. Комунікації з тим селом не було, і я мусів іти пішки. Тож, постановивши собі зробити це у вихідний день, я запропонував Олексі дотримати мені товариства. Той, звичайно, радо погодився, і ми пішли.

Поки дотюпали до села, поки я скінчив оглядати ділянку, поки ми вернулися назад — стояла пізня ніч, а на додаток насунулася густа хмара, з якої кресали грізні блискавки.

— Ви не добіжите додому перед дощем, — сказав Олекса. — Давайте завернемо до мене.

— Ні, дякую, Олексо… Я боюся вашої мамаші і не маю охоти з нею зустрічатися.

— Ну, от іще єрунда! Ви ж зі мною. Ходіть!

Я хотів протестувати, але в той самий момент линула така злива, ніби в небесах зробилася діра на всю ширину склепіння.

— Скоро! Бігом! — крикнув Олекса і погнав уперед.

За пів хвилини ми вже були біля його хати.

— Сюди, за мною, через паркан! — кричав Олекса.

Ми перескочили паркан, пробігли попід деревами й опинилися під захистом піддашшя.

— Тепер чекайте, а я піду розбуджу батька, — сказав мій приятель і завернув за ріг будинку.

Незабаром двері, біля яких я стояв, відчинилися, і в них з’явилася постать Олексиного батька.

— Заходьте, заходьте, — прошепотів він тихенько, взяв мене за руку й повів у пітьмі вперед.-Обережно, тут скриня… А тут — бочка… Не зачепіться… А ось тут — двері. Прошу…

Шаркнули сірники, заблисло світло нафтової лямпи — і я побачив нарешті кімнату. Була вона досить маленька й бідно обставлена: два ліжка, великий стіл, два стільці і стара шафа. Все це стояло тісно одне побіч одного, так що в кімнаті ніде було обернутися.

— Біжи, сину, принеси хліб, сало й усе, що там знайдеш, — говорив тихо старий Ухо. — Там у печі чайник, напевне ще теплий… Та тихо, щоб мамаші не збудити…

— Не клопочіться, — поспішив я при згадці про «мамашу». — Я ось тільки перечекаю, поки дощ перейде, і піду додому.

— Ну, навіщо ж час дармувати? Поки дощик собі йтиме — ви й підкріпитеся, — відповів батько.

Олекса безшумно вислизнув з кімнати, і ми лишилися зі старим удвох. Це був надзвичайно милий дідок з блакитними ласкавими очима, сивенькою борідкою і малесеньким, мов гудзичок, носиком. Ступаючи по хаті, він сильно налягав на ліву ногу і чомусь видався мені дуже подібним, до Олекси в ті часи, коли він шкутильгав після випадку з колінним яблуком.

— Так, так, — говорив Ухо, — Олекса мені про вас часто оповідав, а от все нема нагоди познайомитися… Мій Олексій дуже вас любить, знаєте, за те, що ви часто смієтеся…

Я трохи зніяковів.

— О, це правда, — мусів признатися. — Якийсь я такий смішливий від дитинства. Тепер часом самому за себе стидно, бо ж уже й літа не ті, а от не можу своєї натури примусити до стриманости.

— Дозвольте з нами не погодитися! — запротестував Вухо. — Веселість — це перша ознака щирости й доброти людської. Веселости й здібности сміятися людина не повинна стидатися, без огляду на свій вік. Я не люблю і попросту боюся людей, які не сміються й не жартують…

Увійшов і Олекса з вечерею. Спритно й охайно, як вправна господиня, порозставляв посуд на столі, накраяв хліба й запросив мене вечеряти.

Уминаючи хліб з салом та попиваючи ледве теплий чай з медом, ми прислухалися до бурі, що шаліла надворі, обмінювалися незначними думками, і в кімнаті запанувала тепла, дружня атмосфера.

— Ну, подобається нам мій татко? — спитав Олекса, роблячи наголос на «о».

— Дуже подобається, — відповів я щиро і цим дуже втішив свого приятеля.

— Е-е, ви ще його не знаєте, — гордо сказав Олекса. — Він тепер, знаєте, трохи прибитий і на вигляд плохенький, а насправді, то мій татко — герой!

З тими словами він присунувся до батька, обняв його однією рукою за плечі, а другою почав гладити по обличчі. І стільки ніжности показалося в його скісних очах, що я глибоко зворушився і навіть трохи розгубився. Чомусь досі ніколи собі не уявляв, щоб Олекса, цей кострубатий і дикуватий Олекса, міг пеститися, як мала дитина. А батько, видно звиклий до таких виявів ласки, сидів тихо і блаженно мружився, ніби кіт, якого лоскочуть поза вухами.

— Ви ще не знаєте, який хоробрий мій батько! Не вірите? — спитав Олекса, хоч я ніякого недовір’я не виявляв. — Адже він у японську війну золоту медалю за хоробрість дістав, слово чести! Я б навіть показав, але вона в мамаші. Мамаша її забрала… Батько заслужив, ногою заплатив і одержав, а мамаша носить! Ц-ц-ц!.. Не вірите? Вона має такий капшук на шиї, знаєте, і там ховає гроші, перстені, сережки й татову медалю. Цілий сейф! Ц-ц-ц!..

— Та годі тобі, Хівре ти довгоязика! — пригрозив старий пальцем.

— Нічого, татку, це ж — Павло: йому можна все говорити… І взагалі, — тягнув далі Олекса, мій батько має твердий характер, знаєте? Один тільки раз у житті піддався «силам переважаючого ворога» і за це карається по сьогоднішній день. Ц-ц-ц!.. Татку, розкажіть, як вас оженили.

— Ну, ще що вигадай!

— Та розкажіть, це ж так цікаво! Не хочете? То я сам розкажу. Можна?

Ухо сумно всміхнувся і тільки рукою махнув.

— Знаєте, як це було? — почав Олекса. Ще перед японською війною, коли мій татко мав обидві ноги здорові, поїхав він на Різдво до своєї тіточки в Саратов. Тітка, знаєте, за одного кацапа вийшла заміж… Ну, поїхав, з тітчиною родиною познайомився, а вони й учепилися: «Тебе, — кажуть, — Мішка, оженити треба. Дамо тобі взамін за тітку-хахлушку нашу рускую девку». А татко… Татку, ви хотіли женитися?

— Та де ж там! — знову махнув рукою Ухо. — І не в голові мені було…

— А бачите, бачите! Не хотів! Насильно його оженили! І то на Масляну! Поти поїли, поти блінами годували, поки свого не зробили…

— О, що правда, то правда! — вмішався в розмову Ухо. — По цей день про бліни не можу спокійно слухати. І до горілки я охочий зроду не був, коли ж вчепилася бісова кацапня, як шевська смола: «Пєй, Міхаїл Іванич, пєй, не брезгуй намі, не вороті рожі, не то — морду набйом!»

І так, то просили, то пригрожували, поки не впоїли до безтями. Що було потім — не знаю. Знаю тільки, що сідав я до столу в тітчиній хаті, а прокинувся на чужих перинах і серед чужих людей. Ще не прочумався, очей не роздер, як слід, а на мене й напали з усіх сторін, як саранча: «Ну, что ж, Міхаїл Іванич, каґда ж свадьбу іґрать будем?» Я тільки очі вирячив: яка свадьба, де, з ким?! А мені й кажуть, що я вночі посватав доньку господаря дому. П’яного від тітки привезли, п’яного й засватали… Ет!

— Бачите, бачите! — підскакував на стільці Олекса.

— Думаєте, по добрій волі і свідомо мій татко оженився? Фігу з маком! Підступом оженили його, підступом… Далі ще цікавіше буде… Розказуйте, татку!

— Ет! — кисло скривився Ухо. — Тобі цікаво, а мені й згадувати не хочеться!

— То я розкажу.

— Та розказуй, коли маєш охоту…

— Найцікавіше було з «нєвестою», знаєте. Як батько не просив, як не переконував — не хотіли показати: «Ти, — кажуть, — вчора її бачив, а вдруге побачиш під вінцем». Видно, моя мамаша особливою красою не визначалася. Ц-ц-ц!.. Ну, татко тоді й вперся: «Коли не покажете — не визнаю ніякого сватання!» А вони… Татку, як це було?

— Та ти ж знаєш, чого чіпляєшся? — з удаваною неохотою сказав Ухо, але зараз же почав живо продовжувати: — Хотіли мене тоді вбити, знаєте… Казали, що я їм сорому на ціле місто наробив… Та з убитого жениха вже не зробиш, і кацапи знову взялася мене частувати: то блінами, то горілкою; то горілкою, то блінами, і з хати не випускають навіть за поріг… Тоді й я взявся на хитрощі: вдав, що годжуся, співаю разом з ними, молоду хвалю, хоч і не бачу її далі, а, сам потихеньку свою горілку з чарки під стіл виливаю. Довкола всі п’яні, як темна ніч, тож і не дуже теє помічали… А коли вже так по півночі і гості і господар попадали, де хто був, я смикнув з хати. Обійшов ціле подвір’я — брама на замку, а частокіл такий високий, як у фортеці — ні перелізти, ні перескочити. І пес величезний на ланцюгу, аж казиться, так гавкає. Хоч-не-хоч, вернувся я в хату. А в хаті сморід такий, що дух забиває. Вийшов надвір — надворі знову дух від морозу забиває. А в мене — ні кожуха, ні шапки — все десь поховали. І що його робити? Думав я, думав, та нічого путнього не придумав, бо все ж п’яний був. І вже не знаю, як це мені в голову прийшло — потягнути миску з блінами й піти до собаки. Тільки ж справді взяв я ту миску на оберемок (а в, ній, знаєте, так з пів копи блінів було, кожний у солом’яного бриля завбільшки) і потащив до собачої буди.

Про пса, видно, забули в цю суматоху, бо голодний був дуже. Як тільки зачув бліни — відразу гавкати перестав, лише скаче, рветься на ланцюгу, хвостом крутить і вищить. Я кинув йому одного бліна — він хап! — і проковтнув. Я другого кинув — те саме. І я бліни кидаю, кидаю, а сам боком-боком, далі зігнувся і в буду шусть!

Собачище здоровенний був, як теля, тож і буду велику мав, гарно соломою вистелену. Щоправда, для мене видалася вона трохи тіснуватою, але нічого. Якось ноги підібгав і вмостився. Поки пес масляну над блінами скінчив — я вже й заснув на свіжому повітрі, як убитий. Проспав до білого дня, а коли прокинувся, побачив, що лежу в собачих обіймах — їй-бо! Тільки хотів я поворухнутися, як собака — грр! — і мені до горла! Я притих — і собака заспокоїлася. Я спробував удруге поворухнутися, а собака знову — грр! — і до горла. І що ти його в світі Божому робитимеш? Скорчені ноги стерпли, чуприна, чую, інеєм вкрилася, спина задеревіла від холоду, а поворухнутися не смій!

Лежу і мало не плачу.

Нескоро-нескоро чую крик у хаті, біганину і лайку погану: «Жєніх пропал! Ґдє Мішка? Удрал, сукін кот! Іщітє Мішку!»

А під воротами — дзень-дзень-дзень! — і гукають: «Відчиніть!»

— Гості їдуть! Гості їдуть! — кричать у хаті. — Гості приїхали, а жениха нема! Ах, стид який! Шукайте Мішку!

Ворота відчинили, а в них справді гості на санях в’їжджають. Коні в дугах, на дугах «бубенци» й стрічки кольорові — весільні гості, одним словом.

Я лежу ні живий, ні мертвий і думаю собі: «Що то з того всього буде?».

Коли ненароком господиня миску від блінів під собачою будою побачила й пішла забрати, та при тому мене вгледіла.

— Сюди, сюди! — верещить. — Ах, страх який! Цербер жениха задушив і в буду затягнув!

Собака, бачите, Цербером називався…

Заохкали заайкали всі, та коли побачили, що я живий, зараз почали мене лаяти й обзивати всяко.

— Вилазь, — кричать, сякий-такий! Гості з’їхалися, молода вбрана, до вінця треба їхати, а тебе по собачих будах носить!

— Та чи ви подуріли?! — гукаю. — Масляна кінчається, а ви весілля надумали?! Гріх!

А вони:

— Це не твоє діло, а попівське! Ми тут такого попа маємо, що він і на саме Усікновення Глави звінчає, і вже договорилися з ним. Вилазь!

— Ба ні, — кажу, — не вилізу і до вінця не поїду!

— Не вилізеш?

— Ні!

— Ну, то женихайся з собакою! Цербер, ату його, ату!

Цербер шерстину наїжив, чортом на мене дивиться і починає гарчати. От-от — і в горло вгризеться, а боронитися ніяк.

Хто зна, як би воно скінчилося, але тітчин чоловік вмішався:

— Не руште його, він надумається! — а тоді до мене:

— Ти, Мішка, брось дурака валяти і кінчай діло з честю. Сам же при свідках руки молодої в батьків просив, а тепер — назад? Так не годиться!

— Кий, — кажу, чорт «просив»?! П'яний був, як устілка, і нічого не пам’ятаю.

— А ми пам’ятаємо! І нічого тобі не поможе. Мусиш тепер до вінця їхати, або життя зректися: у нас, брат, закони тверді!

— І я, — відповідаю, — також твердий: краще загину, а до вінця не поїду!

— Побачимо! — сказав тільки мій дядечко і пішов з гостями в хату.

Але воно, знаєте, тільки легко так сказати: «загину!», а насправді то воно не так легко смерти в собачій буді чекати. Тож я пролежав до вечора, а тоді й піддався:

— Давайте, — кричу, — мені горілки, а тоді робіть зі мною, що хочете!

Тут усі зраділи, собаку забрали, а мене напоїли. Та так напоїли, що я не пам’ятаю ні шлюбу, ні весілля. Вірите, що отямився вже в поїзді, як зі своєю законною супругою додому їхав. Тільки в поїзді побачив, як вона, виглядає, і довідався, що її звуть Лисаветою, бо й імени її я не знав.

Така, була моя женячка, знаєте…

— Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса. — Татко, замість четвероногого Цербера, вибрав двоногого!

— А ти мовчи, синашу! — суворо наказав Ухо. — Як-не-як, а вона тобі мати!

— Не мати, а мамаша, — поправив Олекса.

— Ну, все одно…

— Ні, не все одно! Мати ніколи дітей не зрікається, а мамаша…

— Годі! — встав Ухо. — Ви, Павле Степановичу, вже не підете додому. У нас переночуєте. Дивіться, як той дощ ллє і ллє.

Я ще раз кинув оком по тісній кімнаті, пригадав собі «Цербера» в особі мамаші і став відмовлятися. Але і Олекса і його батько мене не пустили.

— Ви не дивіться, що тут два ліжка, — говорив старий Ухо. — У мене є ще «літня резиденція», і я там залюбки сплю. Тож я й сьогодні туди піду, а ви з Олексою тут будете.

Стало на тому, що я таки лишився ночувати. Вірніше, доночовувати, бо була вже десь друга година.

Ухо побажав нам доброї ночі й залишив нас з Олексою самих. Але за хвилинку, зовсім так, як робив Олекса, вернувся і сказав до мене:

— Ви, Павле Степановичу, не дивуйтеся і не посуджуйте мене, старого, за довгий язик.

— Але ж бо, Михайле Івановичу!

— Ні, ні! Послухайте мене! Я сам ворог того, щоб домашнє сміття на люди виносити, бо в родині всяке буває… Тільки, ж, от, у нас нема родини, розумієте? Нема! Тільки я й Олексій родина. Решта все — вороги! Ціле життя для них працював, все їм віддав, а вони мене ненавидять за це. Мене й Олексу. Ми чужі в цьому домі, хоч тільки ми втримуємо його, а решта живе з нашої праці. І за це ще й ненавидять нас, вважають нас чимсь гіршим, як рабами. Це не фігуральний вислів, не думайте, і не перебільшення. Це правда, якої ви не можете навіть уявити собі! Серед зовсім чужих людей для нас нема чужіших, як у власній родині. «Родині»! Ет! Добраніч!

І старий пішов, а ми мовчки переглянулися з Олексою, потім пороздягалася й полягали.

Та, хоч я був смертельно втомленим, але на незвичному місці, а може й під впливом недавньої розмови, спати не міг. Задрімавши, зараз же прокидався, обертався з боку на бік і нетерпеливо чекав ранку. Дощ ущух, і я вже пішов би додому, коли б для цього не треба було будити Олексу, який спав солодко й спокійно.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.