Чудасій-7

Як я вже згадував, мені також приходилось нелегко, і, коли б не те, що Олекса час від часу підтримував мене зайчатиною, або овочами й городиною, які він мав з власного клаптика землі, — не знаю, як би воно було. Призначених на місяць по картці продуктів вистачало б нормально не більше, як на три-чотири дні, і решту треба було якось латати. З моєї скромної платні я ще міг дозволити собі докупити на чорному ринку кілька картоплин, склянку соняшникового чи гарбузового насіння, або сої. Інколи вдавалося добути також кінської ковбаси, яку популярно називали «тягловою силою», але назагал того всього було абсолютно мало. Та я був радий принаймні тим, що є здоровий і не маю нікого на утриманні.

Далеко гірша була справа з Костем. Він мав у селі стареньку маму й малолітню сестру, яким посилав більшу половину своєї платні, хоч сам при своїй анемічності й тяжкій праці в школі мусів добре харчуватися. Бідний поет ніяк не міг поправитися після минулорічного запалення легенів, а в самий розгар голоду зліг знову до лікарні, і на цей раз показалося, що має відкритий туберкульозний процес. Лежав жовтий, аж прозорий, і в його ясних блакитних очах горів вогонь погасаючого дня.

— Пропав наш поет! — сказав я, здушуючи сльози, коли ми з Олексою виходили з лікарні.

— Ви думаєте? — спитав Олекса.

— А ви не бачите?! — скрикнув я роздратовано. — Ні ліків, ні харчів нема. Що ж його чекає?

— Ну, я йому зараз же принесу меду, яблук і горіхів. Завтра принесу смаженого зайця і взагалі…

— І на скільки ж вас стане? Це ж справа не днів, а місяців.

— Чому ж місяців? Йому треба якнайскоріше дістати путьовку в туберкульозну санаторію, — сказав Олекса так просто, ніби мова йшла про обклад з холодної води.

— «Путьовку»! — перекривив я Олексу. — «Крила мрій» і нічого більше! Хіба ж ви не чули, що він казав? Нема путьовок! Усі вже розподілені на пів року вперед.

— Ет, єрунда! Я переконаний, що путьовки є.

— Коли й є, то не для таких, як Кость…

— А я вам кажу, що, коли путьовки є, то Кость поїде до санаторії! — уперто мотнув головою Олекса й зупинився. — Ви куди зараз?

— Та я сам не знаю… Чи не піти до вчительської профспілки, або до Здороввідділу спитати?

— Ідіть! — одобрив мій намір Олекса. — Ідіть і дізнайтеся. А я біжу додому дещо вкрасти з державних запасів… Ц-ц-ц!.. Принесу нам для Костя… Потім піду на зайців. Тупайте вперед!

Я пішов до Костевої профспілки, довго розмовляв з секретаркою, але безуспішно.

— У нас, — сказала мені секретарка, — на черзі сімнадцять випадків зареєстровано перед Косарчуком, а путьовки — ні одної. Ще влітку минулого року мали ми п'ять безкоштовних і п’ять платних путьовок, але всі вже давно використані. Тепер чекаємо знову літа.

— А позапланово не можна нічого одержати?

— Дуже тяжко. Але, коли навіть щось і буде, то небагато: одна, максимум дві.

— І коли їх можна сподіватися?

— Сподіватися можна щодня, але одержати можна й через п’ять місяців. Окрім того, кажу вам ще раз: Косарчук на черзі у нас вісімнадцятим.

— Але ж у нього відкритий процес!

— Про тих, хто має закритий процес, у нас взагалі нема мови. Всі зареєстровані мають відкритий процес.

— То що ж робити?

— Не знаю. Підіть до Здороввідділу. У них, здається, щось є, — сказала секретарка, видимо для того, щоб мене позбутися.

У Здороввідділі прийняв мене сам інспектор — здоровенний, як бочка, дядько з носом, подібним до середньої величини баклажана.

— Ваш товариш — член партії? — спитав мене, коли я вияснив йому ціль своєї візити.

— Ні.

— Комсомолець?

— Ні.

— Кандидат?

— Також ні.

— Тоді нема, — широко розвів руками інспектор. — Нема!

— Як це «тоді нема»? — вдав я обуреного. — Коли нема, то ні для кого нема!

— У нас, себто у Відділі Здоров’я, справді ні для кого нема, — пояснив інспектор. — Але в Обласному Комітеті Партії завжди путьовку можна дістати. І коли б ваш товариш був партійцем чи комсомольцем, то це можна було б якось влаштувати. А так — я нічого не можу зробити…

Коли я пізніше переповів про висліди своїх переговорів Олексі, він хитнув головою і спокійно сказав:

— Я так і знав.

— І я знав! — розсердився я. — І тому відразу вам говорив, що путьовка — це «крила мрій»!

— Приліпка з вас! — показав мені язика Олекса. — Для вас, може, і «крила мрій», а для мене — готова ціль. Ідіть, лягайте спати і не журіться: все добре буде, як у казці про Царівну-Жабу.

Олекса пішов, а я навіть не замикав дверей, бо знав, що він зараз вернеться. І не помилився.

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, — просунув голову крізь двері Олекса, — той ваш інспектор Здороввідділу — п’яниця, правда?

— Не знаю.

— Приліпка! Такі речі завжди треба знати.

— Навіщо мені це знати?

— Сам ви чудасій! «Навіщо»? А я вже довідався і кажу вам: ваш інспектор п’яниця і любить міцну.

— Припустімо. І що з того?

— Ет, говори з приліпкою! Спіть уже! — і Олекса пішов.

А через кілька днів він, радісний і щасливий, кинув перед! мною на стіл виповнену на ім’я Костя путьовку, а сам упав у фотель і захіхікав.

— Що?!! — скрикнув я, не вірячи власним очам. — А це яким чудом?!!

— Ніяким чудом, — сміявся Олекса, затискаючи по привичці долоні колінами. — Я ж відразу вам сказав, що, коли той інспектор — п’яниця, то путьовка — гарантована!

— Цього ви мені не говорили.

— Не говорив?! Може бути… Але це все не важно. Важно, що путьовка є!

— Але як же ви її дістали?

— Та просто: два літри «футичортівки» — і кінець справі.

— Два літри — чого?

— «Футичортівки». Це — мій останній винахід, знаєте? На літр спірту — кілограм червоного перцю, сорок вісім годин герметичної варки, потім — фільтр — і «футичортівка» готова. Виходить щось таке червоненьке, густеньке, невинне на вигляд, як вишнячок. Але, як тільки чоловік ковтне того чарку — відразу йому очі рогом лізуть, а він стогне: «Фу, ти, чорт!» Тому й «футичортівка», розумієте? Ц-ц-ц!..

— І хто ж може такий пекельний напій пити? — спитав я сміючись, заражений Олексиним хіхіканням.

— Та ваш інспектор Здороввідділу перший! Як я йому дав тільки трошки спробувати — мало зі шкіри не вискочив від насолоди, сказав, що це — елексір життя, хоч при тому і не обійшлося без «футичортання». Я спочатку давав тільки пів літра, потім літр, але він сказав, що справа не від одного його залежить: п’ять осіб могли тільки все вирішити. І стало на двох літрах.

Я тим часом ближче розглядав путьовку і здивувався:

— Слухайте, Олексо, та це ж путьовка платна!

Олекса моментально нахмурився і видер папір у мене з рук.

— А ви якої хотіли?! — крикнув сердито. — 3 дармовою може потім скандал вийти, а з платною — ні. Хто купив — має право їхати.

— І це ви за неї заплатили?

— Ет, — почервонів і засоромився Олекса, ніби його піймали на поганому вчинку, — вам все дурниці в голові! Я думав, що ви зрадієте, а ви якісь недоречні питання ставите.

— Я не то що радію, друже, я просто… Ну, не знаю…

— О-о! Почніть ще щось… Завтра мусимо поетові речі спакувати, щоб він увечері вже й виїхав. Ви можете звільнитися з роботи? Можете? Добре! Тоді завтра о другій годині приходьте до Костевого мешкання. Оревуар з бонжуром! До речі, я мушу навчитися по-французькому, бо я не знаю толком, коли треба казати «оревуар», а коли «бонжур».

— Та вам навіщо? Адже ви і так ніколи не вітаєтесь, ні не прощаєтесь.

— Ну, все ж таки… Колись може придатися…

Пакувати в Костя фактично не було чого, зате мали ми дуже багато клопотів з полагодженням різних формальностей. Остаточно, коли скінчили з тим усім, взялися порядкувати його папери й укладати валізку.

— Як вам подобається нічна подія? — несподівано спитав мене Олекса.

— Що за подія?

— Ну, та, з будкою.

Бігаючи по місті, я краєчком вуха чув, що цієї ночі міліція впіймала кількох п’яних, які розбили будку з прохолоджуючими напоями, залізли в середину й закликали покупців на воду. Але це видалося мені таким нецікавим і простим випадком, що я не мав ніякого бажання довідуватися про подробиці. Тому, коли Олекса зачепив ту справу, я тільки потиснув плечима:

— А що ж у тому може подобатися, чи не подобатися? — відповів неуважно.

Олекса, зайнятий направою зіпсованих замків біля валізки, замовк також. Та через кілька хвилин, ніби звертаючись сам до себе, забубонів:

— Дві тисячі, поділених на п’ять, дасть чотириста. А чотириста грамів червоного перцю на один людський шлунок плюс чотириста кубічних сантиметрів спірту дев’яносто шість — дуже дякую! Маючи такий багаж у животі, можна не тільки скляну будку розбити, а й знищити цілу водокачку…

— Що, що, що?!! — обернувся я до Олекси, випустивши з рук на підлогу цілий плік паперів. — Що ви говорите?!

— Нічого. Обраховую силу фальшивої кальорійности з перцю і спірту та бачу, що вона може стати потужним джерелом не тільки енергії, але й винахідливості й відваги, яку в карному кодексі іменується звичайним хуліганством. Коли мова йде про безпартійних, звичайно…

Я так і застиг з відкритим ротом: по-перше, ще ніколи не чув, щоб Олекса висловлювався таким високим стилем, по-друге,  його зацікавленість до нічної події стала тепер для мене ясною. Але я все ж таки ще не вірив:

— То, виходить, що будку розбили…

— … ті самі, що за путьовку зажадали два літри «елексіру життя», — закінчив Олекса й засміявся.

— Та ні! Звідки ви знаєте?

— Ну, от! Ціле місто про це вже знає.

— І хто ж там був?

— Важні люди, по-перше, ваш інспектор Здороввідділу і секретар, другий секретар Обкому партії, агітпроп комсомолу і ще там хтось.

— Гарно! — вигукнув я і повалився від сміху на ліжко.

Заохочений моїм сміхом Олекса почав з запалом оповідати:

— Пили вони до другої години ночі, а потім пішли зельтерської води шукати: Звичайно, все кругом уже позамикано, а спрага пече. Вони ходили, ходили, ставали під будками і кричали «ґвалт!» (ще вони потім у міліції таке оповідали), та все надаремно. Тоді вони розбили будку і влізли в середину. Сам ваш інспектор горлав на цілу вулицю: «Ей, навалісь, в каво деньґі завєлісь»! Міліція й «навалилася». Забрала всіх і потягла. А вони рачки лізли і дорогу лизали, бо перець води хотів, знаєте? Ц-ц-ц!.. Оце так «елексір життя»! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. До смерти не забудуть! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ну, тепер, вчений ботаніку, скажіть: дає щось лябораторія, чи ні?

— При чому тут я… Ага, вже знаю: лябораторія дала вам спірт?

— Між іншим, не дала, а я вкрав.

— Це не важно. А спірт, ви хотіли сказати, дав путьовку?

— Так, дав путьовку й «елексір життя». Ц-ц-ц!.. Ага, до речі: тут я поклав для Костя дві сорочки і три пари скарпеток. Скажіть йому, щоб не дивувався. Бо він, як справжній поет, готовий голою спиною і голими п’ятами виблискувати…

Увечері ми прощалися з Костем на станції. Зворушений поет просто не міг слів підібрати, щоб віддячитися Олексі, і тим дуже Олексу сердив.

— От не зношу зворушливих подяк, знаєте? — говорив щиро. — Я просто готовий тоді крізь землю провалитися, бо не знаю, що маю робити.

— Олексо, ви ж мені життя рятуєте!

— А ви мені за це прикрість робите? Не дякуйте, не люблю того — і все! Потім, як поправитесь, напишете мені великого вірша про бджіл, добре?

— Ну, звичайно!

— Але не обдуріть!

— Ні, ні, — сміявся Кость. — Напишу вам цілу поему…

Так ми розсталися з Костем на все життя, хоч тоді цього не знали. Кость спочатку лікувався, потім при допомозі несподіваного знайомства влаштувався на роботу в тій самій санаторії, і до нашого міста більше не вернувся. Тільки так місяців через два прислав Олексі й справді цілу поему, чим той страшно тішився.

Зараз по тому таки випадку з Костем мене знову послали на досліди з тютюнами, на цей раз до Середньої Азії, де я відсидів більше, як пів року. Коли повернувся назад, стояв уже вересень місяць, і життя після масової голодової трагедії поволі приходило в нове русло.

На кожному кроці кидалися в очі сліди страшного спустошення: буйні бур’яни повиганялися лісом попід парканами й у дворах, багато старих будинків перетворилося в руїни, в багатьох мертво сліпали позабивані дошками вікна. Не гавкали собаки, не співали півні ночами, щезли коти, а люди, прибиті й налякані, поводилися тихо й несміливо, немовби боялися якимсь необережним словом або рухом викликати знову поворот недавнього лиха.

Місто стало для мене чуже і непривітне. Автохтони змінилися до невпізнання, багато з них щезло з виднокругу, а натомість появилися зовсім незнані люди. З ближчих моїх знайомих не залишилося нікого, навіть Харенко кудись виїхав, а на його посаду прийшов якийсь довготелесий, вічно насуплений і мовчазний суб’єкт, з яким впродовж цілого дня годі було обмінятися словом.

Я закопався по вуха в працю, систематизуючи й оформляючи для публікації всі зібрані на дослідах матеріяли, і поза ними старався ні над чим не думати. Напевне здичів би цілком, коли б не Олекса. Він одинокий лишився незмінним, вірним нашій приязні і своїм звичкам: завжди веселив мене, умів розповісти щось смішне й дотепне, відривав приковану до трагічних міркувань увагу й скеровував її в інший бік. По кожній розмові з ним я почував себе бадьорішим і веселіше дивився на світ.

Так минула осінь, минула зима, а на весні мій Олекса почав знову підозріло сяяти. Особливо енергійно затискав долоні колінами й хіхікав частіше, як звичайно.

Я довго вдавав, що не помічаю нічого, але одного разу таки не витримав:

— Ой, Олексо, вам, здається, не завадило б випити знову того ліку, що ви його винайшли в Свердловську…

— Навіщо? — спитав Олекса і лукаво всміхнувся.

— Та тому, що у вас видно всі симптоми амурної гарячки.

— Ц-ц-ц!.. Справді видно?

— Цілком виразно! І я вам раджу вже почати лікування, поки не пізно…

— Ц-ц-ц!.. І чому ж ви думаєте, що мені треба лікуватися? Може, якраз навпаки…

— Ет, не вигадуйте! З вас такий жених, як з клоччя батіг.

— Ну, це твердження безпідставне…

— Неправда! Моє твердження базується хоч би на вашому досвіді з Тамарою: два роки були закохані, вважали дівчину своєю нареченою, а не відважилися їй слово сказати.

— Ц-ц-ц!.. А ви зі своєю Галею г-о-в-о-р-и-л-и, г-о-в-о-р-и-л-и, — виспівав він, — і що з того? Вийшло ще гірше, як у мене з квазімодихою.

— Ага, то, значить, я вгадав: ви й справді ще не познайомилися зі своєю симпатією! — пропустив я коло вуха останнє Олексине зауваження.

— Не вгадали! Я вже багато разів з нею говорив і бачуся з нею щодня.

— То познайомте мене з нею.

— Сам ви чудасій! Як же я вас з нею познайомлю: під час лекцій, чи в лабораторії?

— Чому ж обов’язково під час лекцій, або в лябораторії? Познайомте мине в іншому місці.

— Е-е-е, в інших місцях ми не зустрічаємося.

— А де ж романсуєте? В лябораторії?

— Ну, от! Вже й «романсуєте»… Ми ще не романсуємо.

— А що ж?

— Та нічого. Вона приходить з іншими студентами, працює, питає мене, коли їй щось треба — і все.

— Ну, коли так — справа безнадійна, — махнув я рукою.

— Якраз навпаки: справа стоїть дуже добре. Тільки на цей раз я вже не буду таким дурним, як з Тамарою. Я тепер, знаєте, поводжуся дуже обережно, щоб не попсувати наших взаємин.

Я розсміявся:

— Себто, виходить, що з Тамарою ви були ще не досить обережні?!

— Певно, що ні. Відразу зрадив свої почування: ходив, надокучав… А тепер я вже маю досвід, і з Лідою… Вона, між іншим, називається Ліда Горобець, знаєте?

— Горобець? Фатальне прізвище для вас, Олексо, фатальне!

— От знову єрунду говорите! Зовсім не фатальне, бо навіть приказка каже, що добре, коли горобець у руках.

— Гаразд, гаразд! — поспішив погодитися я, обезсилений сміхом. — І ви вже переконані, що тримаєте свого «горобця» в руках?

— Переконаний! Я знаю, що дівчина мені симпатизує.

— Як же ви дійшли до того переконання?

— Бо я питав.

— Як?!! Питали її?!

— Приліпка з вас! Не її питав, а її товаришів. І вони мені сказали, що я Ліді дуже подобаюсь. От! — закінчив гордо.

Я розреготався ще більше:

— Ну, Олексо, глупішого нічого не можна видумати! Де ж видано, щоб через третіх осіб випитувати про симпатії дівчини до себе?! Вона студентка?

— Студентка. І добра студентка, здібна, працьовита. В наступному році буде інженером хемії.

— Прекрасно! Але як же ви все таки її товаришів випитували?

Олекса самовдоволено засміявся:

— А-а, це я дипломатично зробив, з хитрощами: дав хлопцям, пів літра чистого спірту, а вони мені тоді й призналися.

— В чому призналися?

— Ну, «в чому»! В тому, що Ліда ні на кого з них дивитися не хоче, а тільки про мене говорить, моє ім’я у своїх зошитах виписує, зідхає, ночами не спить… І чого ви регочете, не розумію?!

— Ох, Боже! Я вже й сам не знаю, чи мені реготати, чи плакати над вами й вашими «хитрощами»! Я щойно сказав, що не можна нічого глупішого видумати, як розпитувати через третіх осіб про симпатії дівчини до себе, і помилився. Ви придумали ще гірше: підкупляти хлопців спіртом! Та вони ж вам за спірт що хочете можуть сказати!

— Не думаю… Це було б дуже підло з їхнього боку…

— Олексо, Олексо! — перейшов я на поважний тон. — Не розумію вас цілком, слово чести, не розумію… Дивний ви чоловік: один раз говорите так розумно, висловлюєте такі глибокі погляди на речі, проявляєте стільки чуйности й догадливости, що я перед вами почуваю себе дуже мізерним. Але от у серцевих справах проявляєте таку наївність, як маленька дитина, створюєте собі якісь ілюзії і виставляєте себе на сміх. Та ще хоч би послухали других, а то ні! Впретесь, як три осли, зв’язаних разом, — і тоді хоч вам кілок на голові затеши, а ви таки своєї. І як можна бути таким сліпим і таким глухим?!

— Ат, відчепіться ви від мене! — розсердився раптом Олекса. — Сліпіших, як були ви з поетом, не може бути! Я ваших наречених з першого погляду розкусив, а ви?

— Та в тому то й уся річ, Олексо, що ви чужих наречених умієте розкусити з першого погляду, а про своїх взагалі ніякого поняття не маєте!

— «Своїх»! А скільки ж у мене їх було?

— Та це вже либонь третя?

— Тієї з Свердловська не приймайте під увагу. Вона була тільки так собі, між іншим. Ліда — друга й остання.

— Ов!

— Слово чести! Більше нікого нізащо в світі не покохаю!

— Коли так — суджено вам бути старим кавалером.

— Це ще ми побачимо!

— Побачите: випурхне вам «горобчик», чи там «горобличка» з рук!

— Не випурхне. Я її, знаєте, так обплутаю, обплутаю… Ц-ц-ц!..

Я тільки зідхнув і перестав сперечатися: коли Олекса впирався — шкода було його переконувати.

Цілком випадково вдалося мені дещо більше розвідати про Ліду, а навіть побачити її. З оповідань виходило, що Ліда й справді дуже здібна студентка, серйозна і доброї вдачі. А з вигляду була вона дівчиною непересічної краси: тоненька, струнка, з дуже правильними, строгими рисами обличчя і ясно-русим, кучерявим волоссям. Найбільше мені кинулося ввічі, що носила малесенькі, дитячого крою черевички з тупими носиками і якось так зворушливо-незграбно ступала ноженятами, ніби переходила через калюжу. При всій серйозности її вигляду, при строгости рис обличчя, було щось безконечно миле  в цілій її постаті, починаючи від коротенько стриженого  волосся, кінчаючи на маленьких черевичках. Порівнявши її з Тамарою, я прийшов до переконання, що Олекса-таки розуміється на жіночій красі неабияк, і що обидві його симпатії варті були кохання за сам тільки зовнішній вигляд. Ліда мені подобалася навіть більше, хоч вродою Тамара безперечно її переважала, і я сам був би радий, коли б моєму приятелеві на цей раз пощастило знайти взаємність. Але з того, що він оповідав, я кожного разу приходив до переконання, що всі його зазіхання скінчаться нічим.

— Та ви ж хоч познайомтеся з нею ближче! — намовляв я його.

— Не можна! — крутив головою Олекса. — Мені її товариші точно казали, що вона попросту боїться тепер знайомитися зі мною ближче.

— І ви в це вірите?

— Певно. У неї ж іще останній і найтяжчий рік науки. А тут, як познайомимося, почнеться кохання — і наука пропаде.

— І це вам також її товариші казали?

— Казали. Вони мені взагалі всю правду кажуть.

— За спірт?

— Ну, чому ж тільки за спірт? Вони мене і без спірту люблять, бо я їм нєраз яблук приношу, меду, грошей до стипендії позичаю — от вони мені з вдячности й оповідають про Ліду все. Під секретом, звичайно…

— Олексо, ви — безнадійний дурень! — зідхнув я. — Вже за це одне Ліда не повинна вас полюбити.

— Та чого ж ви лаєтесь? — ніби перепрошував Олекса. — Коли вже вам так хочеться, то я постараюся перевірити ту цілу справу.

— О, це буде мудро! Тільки я не вірю, що ви в мудрому задумі будете триматися і мудрих методів.

— Ц-ц-ц!.. Не бійтеся, я придумаю мудрий спосіб.

— Запропонуєте їй лік проти потіння ніг?

— Приліпка з вас! У неї ж ноги не потіють, і… і взагалі це було б нетактовно. Ні, я буду дуже делікатно і дипломатично, знаєте?

За якийсь час після цієї розмови задиханий і радісний Олекса прибіг до мене просто на роботу в ботанічний сад і ще з порога вигукнув:

— Вже!

— Що вже? — здивувався я.

— Довідався! Про все довідався! І вийшло так, як я казав!

Я відложив папери, примкнув двері кабінету, і, сам зацікавлений такою небуденною подією, наказав:

— Розказуйте, але тихенько!

Олекса знизив голос до шепоту і заговорив:

— Іду я, знаєте, тепер з інституту — глип! — за мною йде Ліда. Розумієте? Іде! Я — вперед, а вона — за мною, я — вперед, а вона — за мною. Я відразу зрозумів, що це неспроста так сталося і постановив: тепер, або ніколи! Отже, ідемо, ідемо… Я, знаєте, так дипломатично не зменшую ходи, щоб вона не подумала, ніби я її хочу зачепити. А вона також дипломатично не спішить, щоб я не подумав, що вона за мною біжить… Ідемо… А на розі Пушкінської і Леніна — кіоск з газетами, знаєте? Ну, тут я і вирішив: підійшов до кіоска і переглядаю газети. Беру одну, другу і з-під газети хитро так, знаєте, визираю. Іде Ліда, іде! Мені, по правді, страшно стало і ніяково якось, але я впертий, знаєте: коли вже постановив собі що, то так і мусить бути. І стою, не вступаюся! І тоді… І тоді, коли Ліда підійшла вже зовсім близько, я — трах! — і купую «Вісті». Розумієте? Купую «Вісті»! А… А вона, знаєте, що? Вона також зупинилася коло кіоску і — трах! — купує «Правду». Розумієте? «Правду»! Я — «Вісті», а вона «Правду». Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

— Ну, і далі? — спитав я нетерпеливо.

— Що «далі»? — здивувався Олекса. — Далі я звернув на Пушкінську, а вона пішла по Ленінській.

— І це все?

— А що ж ви ще хотіли? — розгубився мій гість.

Я стояв цілком збаранілий і дивився на мого приятеля.

— Нічого не розумію! — сказав нарешті сердито. — І що з того всього?

Олекса з нетерпеливости аж зайорзав на стільці.

— Ну, ну, ну… як вам пояснити?!  —  заговорив спішно. — Кажу ж вам ясно: я купив «Вісті», а вона у відповідь купила «Правду». Справа ясна, як Божий день!

— Хоч забийте — нічого не розумію! — повторив я. — Яка справа, в чому ясність?

— Приліпка з вас! — добродушно вилаявся Олекса. — Такої простої речі не можете зрозуміти! Кажу ж вам виразно: я купив «Вісті», розумієте? Отже, тим самим подав їй вістку, що я її люблю. А вона купила «Правду», себто, відповіла мені тим самим: «Правда, і я вас люблю».

Щоб не попасти в істерику, я мусів випити дві склянки холодної води підряд, а Олекса тим часом вдоволено потирав руки й хіхікав.

— А що? — питав переможно. — І дипломатично, і дотепно, і делікатно, правда?

— Ой, Олексо, — почав благати я, — майте милосердя наді мною і дайте мені святий спокій і з дівчатами і з вашою «дипломатією»! «Вісті», «Правда»… Ні, не можу! — і я почав наново реготати.

— Скажете, може, що я поступив нетактовно? — насторожився Олекса.

— Ні, ні, — запевнив я щиро, — ви поступили по-джентльменськи! І так дипломатично, так дипломатично» що дівчина напевне не помітила ваших «освідчин». І скажіть, ради Бога, як то можна до чогось такого додуматися?!

— Погано, хіба, придумано?

— Ідіть, ідіть! З вас такий дипломат, як і пріма-балерина з оперного театру…

— А ви на моєму місці що зробили б?

— Що я зробив би — можу вам сказати хіба увечері. Тепер не заваджайте мені, бо я маю багато роботи.

Олекса хотів ще щось доводити, але я не дав:

— Приходьте ввечері, кажу вам, тоді поговоримо. Дипломат! Чемберлен закоханий!

Посумнілий Олекса встав і мовчки вийшов з кабінету.

Але й увечері мені ні в чому не вдалося його переконати.

— Коли б вона відкинула мої освідчини… — з запалом доводив він.

— Та які освідчини?! Бійтеся Бога! Купує чоловік газету і хоче, щоб дівчина вважала це за освідчини…

— Але яку газету, яку? Як називалася газета?

— Та все одно.

— Ні, не все одно! «Вісті», «Вісті» газета називалася!!! Розумієте?

— Ні, не розумію! І Ліда певне також не зрозуміла.

— Приліпка з вас! Вона не могла того не зрозуміти, бо моє серце тоді кричало: «Вістку подаю, подаю тобі вістку!» І, — продовжував він перервану думку, — коли б вона відкинула мої освідчини, то купила б якогось «Комсомольця», мовляв: «Ти для мене вартий стільки, скільки перший-ліпший комсомолець». А то — купила «Правду». «Правду» вона купила, приліпко ви клаповуха, отже й є правда!

Я вже нічого не говорив, а тільки сміявся, пригадуючи собі слова Уляни Федорівни: «Добрий він, страх добрий! Тільки ж і впертий— сохрани Господи!»

Уліті, коли Ліда поїхала додому на вакації, мій закоханий «дипломат» ходив, мов сам не свій, і не міг собі знайти місця. Туга за коханою дівчиною перетворила його в якийсь бурхливий потік радости й неокреслених надій, що своєю силою поривав навіть і мене. Олексу постійно тягнуло за мури міста в поле, над ріку, в ліс, і там він на кожному кроці знаходив праобрази Ліди.

— Подивіться на цю ромашку, — казан. —Кого вона вам нагадує?

— Ліду, звичайно, — відповів я жартом.

— Правда, правда? — радів Олекса. Чисто, як Ліда! Такі променисті квітки, як її очі. Або, он, гляньте, дзвіночки. Кожна квітка опущена вниз, як Ліди на голівка, ні? Взимку вона ходить у такій синенькій шапочці з чубочком. Я вже тоді подумав собі, що в ній Ліда подібна до польового дзвіночка. Ц-ц-ц!..

Одного гарного дня ми пішли на гриби. Зайшли в далекий ліс, полягали під деревами й відпочивали.

— Знаєте, — заговорив Олекса, — я все думаю, що чоловік і жінка мусять неодмінно мати споріднені фахи.

— Чому ж неодмінно?

— Та бо так… На мій погляд, чоловік і жінка мусять одне одного розуміти до найменшої дрібниці з півслова. От, наприклад, я щось там розповідатиму і скажу «термодинаміка». Ну, уявіть собі, що моя жінка того терміну не знає, а навіть поняття не має, що він означає. І як тоді? Пояснювати їй усе від самого початку?

Я всміхнувся, але не відповів нічого.

— Або, другий приклад: я скажу «біохемія»… Дивіться! — перебив сам себе Олекса й показав мені рукою вгору.

Я глянув у вказаному напрямі й побачив на гілці дуба білку. Потішне сотворіння щось пильно обертало в лапках, не звертаючи на нас найменшої уваги. Потім кинула те, що мала, легко й весело пострибала до стовбура, спритно поп’ялася по ньому догори, вмостилася на іншій гиляці й звідти почала з великою цікавістю розглядати нас. Олекса не витримав і засміявся. Сполошена білочка зробила великий стрибок просто в густу корону і, махнувши нам на прощання своїм пухнатим хвостиком, щезла з очей.

Олекса залився щасливим сміхом:

— Ліда, Ліда! Ну, чисто копія Ліди, ні? — сказав, підвівшись на лікті.

— Та вам скрізь Ліда ввижається: ромашка — Ліда, дзвіночок — Ліда, білка — Ліда, бджілка — Ліда, рибка — Ліда, — скрізь Ліда! — почав кпити я.

— Ні, не скрізь! Коли побачу старого мухомора — зараз і подумаю собі: а це — Павло! — відтяв Олекса.

— Я? Я мухомор?! — схопився я на ноги й жартома кинувся на Олексу.

Але він уже опинився за деревом і дражнився далі:

— Так, так, мухомор! Кожну радість чоловікові старається отруїти! Але прийде якась дурна торба, якийсь такий мішок, знаєте, і — хап! Буде мухомор у торбі! Ц-ц-ц!..

Я стрибнув з усього розгону, але Олексу було неможливо піймати: він, як білка, звинно скрутив за дерево і погнав у ліс. Присідав за стовбурами дерев, оббігав кущі, сміявся, показував мені язика і біг далі. Мов хлопчаки, ганяли ми з реготом і вигуками добрих пів години лісом, поки Олекса врешті не сказав:

— Та, ну вас! Все одно мене не піймаєте — руки й ноги маєте закороткі. Вправи вам бракує. А я б за дві хвилини вас на лопатки положив. Дивіться, — підійшов до мене, — моє серце зовсім спокійне, а ви вже задихались. Ех, приліпка з вас! Сказано — науковець!

Дійсно, я втомився, і серце моє било тяжким молотом. Натомість на Олексі вся та біганина не лишила й найменшого сліду втоми, і я, приложивши руку до його грудей, змушений був признати:

— Маєте, друже, груди, як ковальський міх, залізне серце і слонячі мускули. Коли б ще, замість «дипломатії», мали трохи відваги й більше здорового глузду в голові — Ліда була б ваша.

— Ц-ц-ц!.. Знаєте, що? Я напишу їй листа!

— І про що будете писати?

— Про щось гарне.

— Наприклад?

— А от побачите! Принесу до вас переписати, бо в мене такий почерк, що вона нічого не розбере.

І він двічі приносив мені свої листи, але я їх забракував і відрадив висилати. Писати Олекса зовсім не вмів, і його листи виглядали приблизно так:

— «Я Вам довго не писав, — починалося без всякого звертання, — з того часу, як Ви поїхали додому. Але ми тепер ходимо з моїм другом у поле й у ліс. Взимку все поле вкрите снігом, але тепер там багато квітів… А в лісі ми бачили гарну білку… І в інституті тепер нікого нема, бо всі поїхали на вакації. Я не їду, бо я тут мешкаю від народження. Вліті ходжу в поле й у ліс, а взимку полюю на зайців. З заячих шкірок можна було б навіть зробити футро, але мисливці мусять всі шкірки з убитої звірини здавати в Трест. Інакше не дадуть пороху і шроту та, полювати не дозволять. З пасіки кажуть також здавати віск, а за те дають готову вощину. У мене вже вилетіло два рої, і треба було їх зібрати. Також добре вродила антонівка й ранет Семиренка…» І так далі в тому ж роді.

— І що ви тут понаписували, Олексо! — хапався я за голову.

— А що, є там щось нетактовне?

— Нетактовного нема нічого, але за цей лист дівчина вас висміє. І чому ви попідкреслювали «квітів», «білку», «нікого», «всі»?

— Бо це — натяки. Не можу ж я їй написати, що квітки й білка мені когось нагадують.

— Гм… Щось дуже мудро… А слова «нікого» і «всі»?

— Ет, приліпка з вас! Як нема Ліди — то нема нікого, як поїхала Ліда — то для мене це означає, що поїхали всі. Це ж ясно!

— Коли ясно, то навіщо про це писати?

— А це для того, щоб вона знала.

— Що знала?

— Ну, що я про неї думаю. Тільки я не пишу просто, а дипломатично.

— Нічого ваша «дипломатія» не варта, Олексо! Коли хочете, то я вам сам напишу.

Але той лист, що я його написав, хоч у ньому абсолютно нічого особливого не було, примусив знову Олексу вхопитися «за голову:

— «Дорога Лідо!» Як же так можна писати?! По якому праву «дорога»?! Це вже безличність!

— То змінимо на «шановна», коли ви вже так боїтеся.

— Все одно, хоч і «шановна», то чому ви пишете, що я про неї думаю?

— Бо, коли б ви про неї не думали, то й листа не написали б.

— Звичайно! Отже, коли пишу, то вже само собою зрозуміле, що думаю. Навіщо ж ще витикати це? Вона подумає, що я накидаюсь їй зі своїм коханням, зловживаю її м’якістю. Ні, ні, такого листа не можна висилати!

Остаточно стало на тому, що ми взагалі ніякого листа до Ліди не вислали.

Так минуло літо, наступила осінь, а за нею й зима.

Відносини між Олексою й Лідою були ті самі, себто, не було ніяких відносин. Тільки Олекса мене впевняв, що аж після закінчення інституту Ліда зможе дати волю виявам своїх почувань. Так ніби переказували її товариші.

Одного дня, вертаючись додому, зустрів я Уляну Федорівну, що несла в руці в’язанку дров. Старенька жінка ледве шкандибала, і я запропонував свої послуги.

— Спасибі тобі, голубе! — зворушилася Уляна Федорівна. — Тепер, бач, стара людина нічого не варта… Як втратить силу — то тільки взяти за ноги та й викинути на смітник… Ох-хо-хо! Тут тих дровець і десять фунтів не буде, а видається Бог-зна яким тягарем… Ну, як же ти там? Не оженився й досі?

— Ні, Уляно Федорівно, не оженився. Мабуть, уже й не оженюся.

— Та вже ж: як з Олексою спарувався, то, видно, обоє й парубкуватимете до сивого волосу…

— Ба, ні, — сказав я всміхаючись, — Олекса має твердий намір оженитися.

— Оце але! От горенько! Ну, і що ти йому скажеш? — почала бідкатися Уляна Федорівна. — Зробив хлопець з себе посміховище на цілий сніг і не дасть собі слова сказати. Цей раз ще гірше, як з Тамарою, виходить.

— А ви знаєте ту Ліду?

— Та вже ж знаю. Гарна дівчина, статечна, ласкава, була б доброю парою для Олекси, коли б лише його схотіла.

— А вона його не хоче?

— «Не хоче»! Вона ні сном, пі духом нічого не відає, ще більше, як Тамара.

— Справді? Навіть не догадується?

— Ні-ні ані трошки! Вона взагалі хлопців немов би й не бачить, не в голові їй. А ті її товариші — то капосники! Обплутали Олексу цілком. Отак безстидно приходять до нього й кажуть: «Олексію Михайловичу, Ліда просила у вас пів літра спірту. Їй дуже потрібно», і він дає. Не спитає, бач, для чого дівчині спірт? Другим разом приходять та й: «Олексію Михайловичу, Ліда дуже любить медок…» Він такий радий — і зараз принесе меду. А то знану: «Олексію Михайловичу, Ліда хотіла б смаженого зайчика з’їсти, бо вона, знаєте, тепер дуже багато працює, і їй треба підсилене харчування». Він і зайця притащить.

— А ви всмажите… — докинув я.

— Та всмажу, бо що маю робити? А ті шибеники розведуть спірт медом, вип’ють, зайцем закусять і сміються: «Продовж, — кажуть, — Боже, кохання нашому ляборантові, аж поки ми інститут закінчимо!»

— І ви нічого Олексі не кажете?

— Казала, та вийшло ще гірше: почав по два зайці носити. «Один, — каже, — для Ліди, а другий — для хлопців, бо й вони ж їсти хотять». То тепер хлопці, замість одного, по два зайці на вечерю мають.

— А чому ж Ліді ніхто нічого не скаже? — обурився я. — Адже це нечесно, що хлопці надуживають її іменем.

— Ох, голубе, а хто ж їй скаже? Я? Я вже стара, щоб у пльотки мішатися.

— Та чому ж ви? Невже поза вами нема нікого?

— Нема, голубе, нема. Хто знає про це все — у змові разом. А хто не є у змові — той не знає. То тільки я одна в тайну посвячена, бо мене ж не бояться, що я піду Ліді розказувати.

Я доніс дрова Уляні Федорівні до дому, розпрощався з нею і вернувся назад з твердим наміром розказати Олексі при першій же зустрічі всю правду. Вирішив говорити з ним гостро й одверто, а навіть, коли б виникла потреба, піти просто до тих студентів і в присутності Олекси їх здемаскузати. Та, чим більше я думав, тим більше переконувався, що з того знову нічого не вийде. Олекса завжди проявляв подвійну впертість, коли його переконувалося з запалом. Натомість, мимоходом кинене зауваження, чи проста байдужість непокоїли його, зроджували сумніви і примушували ревізувати свої погляди і вчинки. Отож, коли він прийшов до мене наступного разу і завів розмову про всякі речі, я слухав його спокійно, а потім ненароком сказав:

— Олексо, Ліді потрібні гроші. Просила вас, щоб ви їй дали двісті рублів.

Олекса від цих слів раптово пересмикнувся і застиг у глибокому здивуванні. Потім подумав і усміхнувся:

— Ет, провокатор! Думаєте, що я вам так відразу й повірю?

— Не вірите?

— Ні.

— Дивно. Іншим у таких випадках вірите…

Олекса знову задумався і почав енергійно терти чоло. Обличчя його все більше хмурилось, а нарешті він схопився, злий і обурений:

— Це — свинство з вашого боку, Павле! — крикнув на цілий голос.

— Чому свинство? — вдав я здивованого.

— Не вдавайте дурного! Ви знаєте, чому це свинство, і я вам не буду пояснювати! Але запам’ятайте собі, що з Лідиного імени я не дозволю робити жартів навіть вам! Розумієте? Навіть вам! І… і, взагалі не хочу вас бачити!

— Ну, так, — сказав я якомога спокійніше, — жартувати не дозволено навіть мені, зате іншим…

Але Олекса тільки рукою махнув і вискочив уже за двері. Я залишився з недоговореною фразою на устах, сердитий і на себе, і на Олексу за такий жалюгідний вислід «дипломатично» підготовленої розмови. З досади викурив цигарку й пішов замикати двері. Та ледве я взявся за ручку, як вони відчинилися, і в них пролізла Олексина голова.

— Слухайте, ви, приліпко, — зашипів, злісно світячи заокругленими очима. — Я завтра ж про все спитаю особисто Ліду, розумієте? Даю вам слово чести, що підійду до неї і спитаю. І — запам’ятайте! — коли виявиться, що хлопці зробили з мене блазня, — то я їх завтра битиму по пиках на очах у цілого інституту! Тут даю вам також слово чести!

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса спішно віддалився.

Я остовпів від страху, бо бачив, що мій приятель не жартує і свою погрозу здійснить. Миттю оцінивши наслідки такої розправи, я опам’ятався, вхопив з вішака свій плащ і побіг за Олексою. Ледве догнав його на четвертому кварталі й відразу повис йому на лікті.

— Олексо, — зашептав благально йому у вухо, —не робіть того, прошу вас!

Олекса ніби не помічав мене і, хоч я всім тягарем свого тіла старався загальмувати його ходу, ішов тим самим спішним кроком.

— Олексо, друже, слухайте мене! — продовжував я. — Подумайте над тим, що ви збираєтеся робити! Адже виникне скандал, вмішається міліція, заарештує вас за хуліганство, почнуться допити — і студенти викажуть усю правду. Їм нічого не буде, але ви не тільки втратите посаду, не тільки станете перед судом за хуліганство, а й будете відповідати за спірт. За державний спірт! Ви знаєте, чим це скінчиться?!

— Знаю! — зупинився Олекса. — Знаю, але від свого не відступлю! Якщо вони виставили мене на кпини, якщо вони посміли зловживати Лідиним іменем,— то вони — падлюки, і я їх виб’ю! Чуєте? Виб’ю на очах усього інституту!!! Потім може бути все, що хоче!

Ніби припечатуючи свою постанову, Олекса тупнув ногою, а я смикнув його за рукав, щоб не кричав занадто голосно, — і в той самий момент ми обидва послизнулися на обледенілому хіднику й з усього розмаху гримнули додолу: Олекса під спід, а я на нього.

У перший момент мені забило дух, а з очей посипалися іскри, але зараз же цей несподівано ефектовний кінець нашої розмови видався мені таким смішним, що я зареготав на цілу вулицю.

— Оце вам осторога, розбишако! — сказав я, з трудом зводячись на ноги. —Вважайте наше падіння проречистим знаком надприродної сили і змініть свою дурну постанову. Вставайте!

Олекса вхопився за простягнену руку, трохи підвівся, але зараз же якось дивно гикнув і знову впав обличчям до землі. Я злякався:

— Олексо, що з вами? Ви вдарилися?

— Нога…

— Що з ногою? Де?

— В коліні…

— Не можете встати?

— Спробую… Ох! Ні, не встану…

Коло нас уже зібралася купка перехожих, і двоє чоловіків кинулися мені помагати. Але як тільки підняли Олексу з землі, він застогнав і наказав покласти його назад.

За кілька хвилин викликали санітарне авто, поклали Олексу на ноші й повезли до лікарні. Коли я дійшов туди, пішки, мені, сказали, що в мого приятеля розбите колінне яблуко й що він уже знаходиться в операційній залі.

— Місяць ліжка забезпечений, — сказала мені багатозначно медсестра, але цією вісткою не тільки не засмутила мене, а, навпаки, втішила.

Місяць Олекса не зможе бути в інституті. Тим часом студенти поїдуть на останню практику й вернуться щойно через чотири місяці. За той час мені вдасться Олексу переконати, щоб не робив дурниць і не ліз на видиму загибіль», — подумав я і пішов додому.

І досьогодні я вважаю, цей нещасливий випадок ласкою Провидіння, бо, коли я пізніше приходив відвідати Олексу в лікарні, він страшно сердився і все нарікав, що не може поговорити з Лідою. Осмілився вже настільки, що просив, привести дівчину до нього, чого я, звичайно, на його велику досаду, не зробив.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.