Чудасій-5

* * *

Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.

Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори — у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім одверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми підшукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.

Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмовлятися від нашого товариства.

— Не хочу бути п’ятим колесом у возі! — говорив уперто.

— Та чого ж «п'ятим колесом»?!

— Та бо так: ви і Галя — одна пара коліс, Кость і Ніна — друга, а я, ніби запасне. Не хочу!

Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Галя: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, що Зіна далеко не дурна, багато читала й багато передумала за своє молоде життя.

Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:

— Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?

— А Зіна як на це дивиться? — спитав я своєю чергою.

— Я вже сказала, — спокійно обізвалася Зіна. — Мені все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, — аби тільки добрий.

Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:

— І ви пішли б заміж без любови?

— Ет, куди вже мені про якусь любов думати! — з досадою махнула рукою Зіна. — Мені жити треба!

— «Жити», — відповів Кость, — це дуже складне поняття. Його не можна утотожнювати з поняттям «існувати», чи «животіти».

— Але не можна також утотожнювати з поняттями «розкошувати», чи «потопати в щасті», — відтяла Зіна.

— «Жити», Зіно, — вставив я, — означає боротися за право на життя.

— Порожні слова! — спалахнула Зіна. — Досі я боролася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чужих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї «боротьби за право на життя» я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово «жити», але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечення від постійних образ за соціяльне походження — це вже життя! І той, хто мені це все дасть — може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!

— Вірно, Зіно! Цілком правильно! — вигукнули в один голос Галя і Ніна.

А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.

При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здивування.

— Але ж ти смішний, Павлуню! — обняла мене за шию Галя. — Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні — їхня справа. І по чому ти знаєш, що. вони не полюбляться?

— Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.

— Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так говорить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!

Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближчий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.

 

* * *

Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього вийде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і оживлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу «жениха», бо, у відміну від сестер, вбралася в дуже скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на скраяному до блюзочки рукаві.

Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто перейшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.

— А, Олексо! — закричали в один голос Галя і Ніна. — Просимо, просимо!

Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгого носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до фіртки.

У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки дивилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт фіртки вернув мені притомність, і я схопився з місця, щоб догнати втікача.

— Олексо! — кричав йому навздогін. — Олексо!

Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку:

— Олексо! — крикнув суворо. — Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!

— А я вам кажу, — визвірився Олекса, вириваючи руку, — що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І… і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!

Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу «молодої».

Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.

— Що з ним? Що сталося? Він розсердився? — засипали мене питаннями Галя й Ніна.

Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, немов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала далі.

— Ні, не розсердився, — почав пояснювати я, ще лихіший і більше засоромлений власною брехнею, — а побачив незнайому людину і злякався. Чудасій же з нього — самі знаєте…

— А, між іншим, — обізвалася Зіна, не підводячи голови від шиття, — він страшно симпатичний!

— Сподобався тобі? — зраділи сестри.

— Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал…

— Ну, бачиш! Ну, бачиш! — раділи дівчата. — Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому… Ах, який же він чудасій!

Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося — ми не випитували. Тим більше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш приятель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.

Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім раптом змінила пляни й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.

Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатности не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.

— Ет, дурниці! — сказав я. — Ходім, я вас помирю.

— Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.

— Ой, як трагічно! «Не помиримось»! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє сміятися.

— Почасти маєш рацію — це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, — уперто нахмурив чоло Кость. — І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не любив, але з себе іграшки робити не дозволю!

— Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.

— Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: «Або ти мене перепросиш, або я зриваю з тобою!» — така була її відповідь.

— То перепроси.

— Ні, Павле, не буду перепрошувати, бо вона мене образила, а не я її. Я ж не вимагаю перепросин, я хочу тільки, щоб вона зрозуміла свою неправоту.

— Це делікатні справи, Костю… Хто там тепер розбере, чи воїна тебе образила, чи ти її. Ходи ліпше зі мною і там собі обговорите свій конфлікт в чотири ока.

— Я згоден…

Ми зібралися й пішли.

Стояв соняшний день кінця жовтня. Було порцеляново-синє небо, було пурпурово-золоте листя, було шовкове бабине літо і взагалі було все те, що вже тисячі разів переспівали на всі лади письменники й поети.

На вулиці зустріли ми Олексу.

— Ви куди? — спитав я його.

— Вам на злість, іду туди, куди мені хочеться, — відповів Олекса.

— Чому «на злість»?

— Бо я — вільна людина і можу ходити в різних напрямках! А ви ходите все в одному, все в одному. Ц-ц-ц!..

— От і неправда! — почав я дражнити Олексу. — Ви не можете ходити в усіх напрямках!

— Можу!

— Ні!

— Можу!

— Ануж тоді спробуйте піти з нами!

— Ц-ц-ц!.. Провокація! Але все одно — іду!

— Ідете з нами?

— Іду!

Я з розмислом підмовив Олексу йти з нами, сподіваючись, що його присутність внесе собою лагідне розв’язання напружених взаємин між Костем і Ніною. Тому був дуже радий, що він погодився приєднатися до товариства.

Сестер ми застали на веранді з книжками в руках, але Ніна, тільки, побачила нас, демонстративно встала й пішла в хату, гордо піднявши голову. Кость почервонів від образи, а я, ніби нічого не помітивши, скоро й весело заговорив:

— Галю, збирайся і підемо трохи походимо. Дивись, який чудовий день! Треба використати це останнє тепло.

— Я без Ніни не йду, — сухо, сказала Галя.

— Та й Ніна піде також.

— Чи Ніна піде — це залежить не від мене… — багатозначно сказала Галя й подивилася на Костя.

— А без Ніни ти не підеш? — спитав я, почуваючи, що мене огортає злість.

— Ні. Ти ж знаєш, що ми одна без другої нікуди не ходимо.

«Он як! — подумав я собі. — То Ніна починає застосовувати репресії і, щоб зламати Костя, ставить проти нього ще й нас двох!»

Але, щоб ще більше не загострювати конфлікту, я стримав себе і сказав якомога спокійніше:

— Галю, хочу тобі по секрету сказати пару слів…

— Прошу.

Ми зійшли з веранди й пішли в сад.

— От що, Галю, — сказав я на цей раз сухо: — я б тебе дуже просив, щоб ти таки пішла зі мною сама, а Ніну з Костем залишила вдома.

— Ні!

— Ні? І вільно спитати — чому?

— Я вже сказала: без Ніни не йду.

— Галю! — почав я, відчуваючи, що голос мій зривається від обурення. — Я б не хотів, щоб ти наші взаємини ставила в залежність від когось третього. Розумієш?

— Я й не збираюсь ставити наші взаємини в залежність від когось…

— Галю! Або ти будеш щира, або я припиняю цю розмову!

Галя схаменулася й почервоніла.

— Ніна є моєю сестрою… — сказала непевним голосом.

— А я, наскільки мені вільно думати, є твоїм нареченим і також маю свої права!

— Я того зовсім не заперечую, але Ніна від того не перестає бути моєю сестрою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу тільки те сказати, що завжди заступатимусь за свою сестру і буду солідарна з нею.

— Навіть моїм коштом?

— Чому ж твоїм коштом? Чи для тебе сьогоднішня прогулька справді так багато важить?

— Так! — відрубав я рішучо й твердо.

Галя змішалася.

— Ну, що ж, — сказала, зідхшувши покірно, — коли ти хочеш — я піду…

— Дякую.

Коли ми повернулись — ні Костя, ні Олекси на веранді не було. Вони стояли за фірткою і щось між собою говорили.

— Чекайте, друзі! — гукнув я. — Ми з Галею зараз ідемо!

— Та ні, — обізвався Кость. — Ви собі збирайтеся, а ми з Олексою помаленьку підемо наперед. Коли схочете доженете нас біля цвинтаря.

І вони пішли, а я лишився на веранді, розпалений суперечкою і невдоволений. Узяв залишену на стільці книжку й почав механічно перегортати сторінки, нетерпляче чекаючи Галі.

Крізь залишені отвором двері до мене донісся шепіт палкої суперечки, що незабаром перейшла на повний голос.

— Зрадниця! Зрадниця! — здушеним голосом докоряла Ніна. — Обіцяєш одне, а робиш друге… Але я тобі того не подарую! Я тобі колись іще пригадаю це!

— Не розумію, чого ти врешті-решт хочеш від мене? — байдужим тоном обізвалася Галя також на повний голос.

Видно, що ця байдужість особливо лютила Ніну й доводила її до спазм.

— Ти не знаєш, чого я хочу?! Я хочу, щоб ти дотримала слова і не йшла, розумієш? Не смій іти, не смій!!! — крикнула накінець істерично.

— Ба, ні, — уперто відповіла Галя, — я таки піду!

— Не підеш, я сказала!!

— А я сказала — піду і піду!

— Не підеш!!!

Мене огорнуло таке обридження, що я кинув книжку й попростував до фіртки, щоб не бути свідком цієї брутальної суперечки. Та ледве ступив кілька кроків, як з хати донісся такий пронизливий крик, що я притьмом кинувся назад і вскочив у відчинені двері.

Галя стояла вже посеред кімнати, вбрана до виходу в брунатний костюм, а Ніна, задихаючись від злости, натягала на голову берет.

— Добре!!! — верещала при тому пронизливим голосом. — Добре!!! Коли ти йдеш — я також іду, але ти тоді собі запам’ятай!

Її повна постать, затягнена сьогодні, очевидно, не без розмислу в ясно-зелену сукенку, що підкреслювала пишні форми тіла, аж тряслася від безсилої люти.

— Павле! — закричала ще голосніше, побачивши мене. — Де Кость? Піди зараз же поклич  його сюди! Скажи йому… Скажи йому, що я… винна… Так! Скажи, що я винна і… і… що я… що я  його перепрошую! — вигукнула з якимсь відчаєм останні слова. — Чуєш?! Перепро…

Ніна не скінчила: зблідла, похитнулася і, як сніп, повалилася додолу.

Я кинувся до неї, Галя закричала, і щойно тоді з кухні вбігла Кітлінська.

— Боже! Ніночко! Що з нею?!

— Води! — скомандував я, обертаючи Ніну горілиць.

Лице її стало зовсім жовте, уста — сині, а з розбитого підборіддя текла, кров.

— Лікаря! Лікаря! — несамовито заводила Кітлінська, припадаючи до доньки.

Галя тим часом принесла води й безпардонно жбурнула повне горнятко просто в обличчя сестри. Ніна хлипнула й розплющила очі.

— Боже святий! — бідкалася мати.— Що ви з нею зробили?! Вона ж, бідненька, така вражлива, така ніжна, така нервова!

— Тиран вона, гадюка єхидна, а не нервова! — вибухнула нарешті й Галя.

— Галино, замовчи! — визвірилася мати,

— Досить уже мовчати!— кричала Галя. — Панькаєтеся постійно з тим тираном! Вона всім у домі життя труїть, усіх тероризує!

— Ти замовкнеш?!

Я більше не чекав нічого: вхопив свого капелюха й вибіг на вулицю. На душі було так тяжко і так бридко, як ще ніколи в житті.

«Нічого сказати — «симпатична родина»! — думав собі, притискаючи серце рукою. — Та від них поли вріж і тікай. І де були наші очі?!»

Щоб заспокоїтися трохи, я йшов скорим кроком, несвідомо прямуючи в той бік, куди пішли попереду Кость і Олекса. Минув одну вулицю, минув другу й третю і почав приходити до рівноваги та іншими очима дивитися на цілий випадок:

«Властиво, нічого в тому надзвичайного нема, — старався переконати себе. — Ну, посварилася Ніна з Костем — річ людська. Всі закохані сваряться за будь-яку дрібницю. Ну, намовила Ніна, щоб Галя нікуди не йшла без неї. Зрештою, вони й так одна без другої не ходять. Правда, в даному випадку воно не було гарно, але люди ж усі не святі. І в конечному висліді Ніна погодилася Костя перепросити, а Галя то таки ні в чому не винна, хіба в тому, що занадто потурає сестрі. Ні, справді, не знаю, чому я все це так близько до серця прийняв і чому так розхвилювався. Треба дігнати Костя і намовити його при повороті зайти. Само собою зрозуміло, що з дівчатами мусимо поговорити гостро й остерегти перед такими комедіями в майбутньому. Їх ще можна при розумному керівництві направити. Вони мають свої хиби, як має їх кожна людина. Ні, ні, не треба тільки тратити рівноваги — і все буде добре».

Я вийшов за місто, минув цвинтар і побачив приятелів далеко на шосе. Вони також зауважили мене й зупинилися.

— А де ж Галя? — спитав Кость.

— Галя не могла йти: там щось з Ніною зробилося недобре…

— Серйозно? — затривожився Кость.

— Серйозно, але вже минуло. Коли будемо вертатися — зайдемо. Ніна просила, щоб ти зайшов, — підкреслив я останні слова натиском голосу.

Кость уважно подивився на мене й не відповів нічого, а Олекса, відчуваючи, що його присутність нам перешкоджає говорити, пішов на кільканадцять кроків наперед.

Довкола, по обидвох боках дороги кипіла робота. З маленьких латочок землі, що їх міська рада кожної весни розділювала поміж службовцями, люди, користаючи з вільного дня, збирали врожай: викопували картоплю й буряки, зрізали капусту, стягали з посохлого гудиння гарбузи. Тут і там горіли вогнища, біля яких сиділа дітвора й пекла картоплю. Назустріч нам попалося два вози, запряжені худими й сумними шкапами, що ледве перебирали ногами, згинаючись від тягару накладених мішків; дехто віз свій врожай на ручних візках, на тачках, а були й такі, що несли мішки попросту на плечах.

Проходячи мимо однієї латочки, побачили ми двох хлопчиків, так років по 10-12, що аж пріли, стараючись покласти тяжкого мішка на маленького возика.

— От їжаки, — показав на нюх Олекса рукою, і обличчя його розплилося в теплій усмішці.

Потім, нічого не кажучи, він звернув з дороги, перестрибнув рів і побіг до хлопців.

— Стійте, стійте! — закричав. — Струнко! Говорить старший помічник молодшого командира! Вам хто дозволив такі тяжкі мішки підносити?

Хлопчики покинули мішок і стали, ні в тих, ні в сих, здивовано дивлячись на Олексу.

— Я вас питаю, хто вам дозволив такі тяжкі мішки підносити?! — ще раз удавано-грізно гримнув Олекса і став проти дітей, взявши руки, в боки.

— От іще вопрос на запитання! — сердито бовкнув старший хлопчик. — Ми самі собі дозволили

— Так?! А як ви попереломлюєтесь, то мені за вас у в’язницю йти? — питав цілком поважно Олекса.

Діти ще якусь хвилину подивилися на незнайомого, що втручався в їхні справи, і зрозуміли, що той собі з них кпить.

— Ет, дядю, не беріть нас на понта, бо ми не дурні, — ображено сказав більшенький — за таке до в’язниці не садять.

Ми з Костем підійшли зовсім близько й з цікавістю дивилися на цю сцену.

— Як не садять?! — продовжував жартувати Олекса. — Садять. Що ж це, у вас старших нема?

Старший хлопчик обтер зіпріле чоло й відповів басом:

— Є старші. Тільки ж користи з них, як з козла молока.

— Ов! А то чому так?

— Та бо сестра оце ногу звихнула, як мішки з возика зносили, і мама лишилася з нею вдома. А ми мусимо тепер удвох… Не лишати ж тих мішків у полі, бо ще якась холера покраде вночі. Самі знаєте, який тепер світ настав…

Я й Кость усміхнулися, але Олекса й далі лишився цілком поважним.

— Ага, так… — кивнув він головою. — Ну, то слухайте моєї команди: беріть зараз же свого трактора і — бігом марш! — на дорогу! А ми вам мішки поносимо. З навантаженим возом у рові може статися катастрофа, розумієте?

— Та я розумію, — відповів більшенький, — і сам би так зробив. Тільки хіба ж з тим шмаркачем поносиш мішки аж до дороги?

Молодший образився й уже хотів запротестувати, але Олекса не дав:

— Ну, ну, їдьте вже!

Хлопці вхопили візок і потягли його до дороги, а ми взялися до мішків. Їх було три: два з картоплею, а один з капустою. Я з Костем підняли мішок з картоплею, а Олекса сам — мішок з капустою і понесли.

Візочок був маленький, так що мішки довелося поставити сторч. Олекса, який перейняв на себе всю команду, поправив щось коло дишля, обмацав колеса, обійшов візок довкола, оглянув його господарським оком і став, широко розвівши руки.

— Красота! — сказав, моргаючи на мішки, і засміявся. — Галя і Ніна!

— Ну й порівняння у вас, Олексо! — скривився Кость.

— А що? Може, погане порівняння? — загарячився Олекса. — Ось подивіться: оце — Галя — мішок з картоплею: рівна від гички до дна; а оце — Ніна — мішок з капустою: тут стирчить і там віддувається. Ц-ц-ц!..

Хлопчики захихотіли, Кость жартівливо кинувся на Олексу, стараючись вхопити його за чуба, але я стояв, вражений цим порівнянням, як громом. Раптом пригадалася мені Галя в брунатному костюмі й Ніна в облиплій ясно-зеленій сукні — дослівно, як два мішки!

Поки я так стояв і переживав наново всю сцену, Олекса з Костем вернулися по третій мішок.

— Дядю, та ми ж не довеземо всіх мішків за раз! — запротестував молодший хлопчик.

— А я вам поможу, — сказав Олекса.

— І не влізуть всі мішки на цю коробку, — додав старший.

— А ми їх примусимо влізти! — знову сказав Олекса.

Хлопці, вже інтуїтивно вгадавши в незнайомому «дяді» свого приятеля, дивилися на нього закоханими очима й дивувалися, як то може такий гарно одягнений чоловік, не жаліючи ні рук, ні одежі, вовтузитися коло мішків і обіцяти їх тягнути на візку. А Олекса, захопившись роботою, здавалося, не помічав нікого біля себе. Попробував так, попробував сяк — і остаточно два перші мішки, лягли в потрібній позиції, залишивши зверху вигідне місце ще й для третього.

— Ану, Павле, — наказав Олекса, — беріть ще й цей! Так… А тепер — р-а-з-о-м — гоп!

Ми зробили «гоп!», але старий, перетлілий мішок не витримав і тріснув, раптом спорожнивши своє нутро.

— Е-е, одна «Галя» роздерлася! — вигукнув Олекса з досадою і почав чухати потилицю.

Хлопчаки весело зареготали з цього жарту, а мені стало зовсім погано. Рип капустяного листя чомусь точно нагадував істеричний шепіт Ніни, а тріск мішка — останній Галін вибух проти сестри. Дійсно — «роздерлася»!

Я не міг встояти на місці, відійшов набік і закурив.

— Нічого, дядю, — пересміявшись заявили діти, — у нас є запасний мішок.

І вони живо кинулися збирати картоплю.

Олекси, Костя і тих двох дітей цілком вистачало, щоб скінчити з несподіваним клопотом, а я тільки поміг ще раз висадити мішок на верх і спитав:

— Ви справді поїдете з дітьми, Олексо?

— Ясно. Вони ж самі не довезуть. Та й трактор їхній — річ музейної давности. Може попсуватися десь на дорозі. Інженера треба буде шукати. От і придасться мій диплом. Ц-ц-ц!..

— То й ми підемо з вами.

— Ет, ще яку єрунду придумайте! Хочете, щоб на нас ціле місто зглядалося? Ні, ви вже йдіть собі туди, куди маєте йти, а я й сам з цими помічниками дам раду. Поїхали, козаки!

Олекса вхопився за дишель, хлопці підштовхнули ззаду — і візок покотився в напрямі міста, а ми з Костем пішли далі вперед, де обабіч дороги потягнулося велике капуснисько міського радгоспу.

— Що там сталося? — спитав Кость по довгій надумі.

— Ет, таке дурне, що навіть не хочу говорити! — відмахнувся я.

— Ні, ти таки скажи! — настоював Кость. — Я ж… Ми ж… Зрештою, ти ж розумієш…

Перше, ніж почати оповідати, я добре подумав. І, коли говорив, старався бути якомога спокійнішим і об’єктивнішим, обмежуючись до самого переповідання фактів, і то злагіднених, наскільки лише було можна їх злагіднити. Нічого не сказав про колір дівочих одягів і про всякі свої інші асоціяції між дівчатами й мішками, тим більше не висловлював ніяких своїх міркувань і вражень.

Кость слухав мене уважно, не перебиваючи ні словом, і тільки, коли я скінчив, рішучо сказав:

— Вертаймося!

— Зайдемо?

— Сьогодні — ні! Зрештою, ти — як хочеш…

— Я також не маю охоти сьогодні туди йти…

Кость подивився на мене значучо й зідхнув.

Мовчки дійшли ми до того рогу, звідки наші дороги йшли в різні напрямки, мовчки попрощалися й розійшлися, ні про що не умовляючись.

Я майже не спав ту ніч. Звечора довго сидів і курив одну цигарку за другою. Потім, коли ліг, обертався з боку на бік і все пригадував собі подробиці минулого дня і багатьох інших днів, що тепер виринали переді мною в особливо яскравому світлі. В деяких моментах жаль і теплота обзивалися в моєму серці до Галі, в деяких, навпаки, вона видавалася мані зовсім чужою й антипатичною. А все це, разом взяте, мучило. Кажуть, що, коли людина починає питати себе, чи вона любить дану особу, то це є певним знаком, що не любить. Але я не ставив собі ніяких питань. Просто один раз любив, другий раз бридився її — і це гнітило.

Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося імені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні «так», ні «ні». Пробую взяти її за руку — рука безвладна й холодна. З другого боку підбігає Ніна, й кричить: «Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!» Я стараюся відштовхнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Галю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. «Що ви зробили з моєю Галею?!» — верещить Кітлінська, вбігаючи до кімнати. «Це не Галя, це — мішок з картоплею!» — кричить Ніна.

І від того я пробудився.

— Фу, яка ж нісенітниця! — думаю мляво й засипляю знову.

На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в парку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив’яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.

І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.

Так було кілька разів. І тільки коли годинник на міській башті вибив третю — я заснув спокійно.

За звичкою прокинувся перед сьомою. Встав, розпалив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати снідання. Настрій мав препоганий.

Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало здивувався, побачивши Костя.

— А це що? А ти звідки? — спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.

— Звідки? — перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. — От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.

— Що? На яку капусту?

— На яку? На звичайну, радгоспівську, ту, що ми вчора бачили…

Я вже відразу догадався решту й мовчав.

— Ні, знаєш, — гарячково заговорив Кость, — той Олекса обсерватор і психолог, яких мало на світі! Ми от уже більше пів року до тих дівчат ходимо, любимося з ними, розмовляємо цілими годинами, але якось ні я, ні ти досі не помітили, що вони — просто два мішки. Так, два мішки, тупих, безтямних, егоїстичних! Ти… вибач, може, я тебе образив?

Я не відповів.

— Не знаю, — продовжував Кость, — може, Галя й не така… Але от Ніна — це мішок, та ще й злобний до того! При нашій суперечці тоді вперлася і тільки скрипить, як капуста: «Ні, ні! Нізащо!» Ох, який же я був сліпий! Або от і з оцим перепрошенням… Зімліла від злости, що не по її вийшло, з розпуки і наперекір сестрі погодилась перепросити, а не з переконання. Ех!

Кость зупинився на хвилину і, жалібно всміхаючись, дивився на мене своїми ясними блакитними очима.

— Я цілу ніч не спав, знаєш? — заговорив далі. — Місця собі не міг знайти. Встав, коли було ще зовсім темно, і пішов з хати. Пішов подивитися на капусту… І от, уяви собі, як тільки гляну на качан — мені так відразу й нагадується Нінине обличчя. Їй-бо, що не качан — то й Ніна! Навіть вірш якийсь причепився до мене:

«Холодні обличчя, безтямні, зелені,

Зеленії, злющії очі

Стократно, стотисячно липли до мене,

й, здавалось, не поле оце капустенне,

— Лиш голови плоскі жіночі»…

— Ну, ця поезія не дуже тобі вдалася, — усміхнувся я мимовільно. — «Капустенне поле» — це єрунда, як каже Олекса.

— Та воно все від початку до кінця єрунда, — погодився Кость. — Але от вчепилося й мучить. Може, тому й мучить, що єрунда… Тобі на восьму?

— Так. Зараз вип’ємо чай і підемо…

— Ні, ти скажи, що я маю далі робити? — спитав Кость, приймаючи чай.

— Те саме питання і я тобі можу поставити, — відповів я. — Мені, друже, також цілу ніч усякі нісенітниці верзлися… Але я думаю, що ми мусимо насамперед заспокоїтися. Не можна поважних справ вирішувати зопалу і під свіжими враженнями. Треба почекати три-чотири дні, щоб ота збита каламуть думок і почувань осіла. Тоді все виясниться самим собою.

— І за ці дні радиш не бачитися з дівчатами?

— Я думаю — ні. Їм також треба не одну річ передумати самостійно…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.