Чудасій-4

Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почулося шкробання тяжких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з космиками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, сиві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.

— Вам чєво? — гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чоловічу сорочку без гудзиків, що правила їй за блюзку.

— Я хотів би бачити Олексу, — сказав я найчемніше.

— Каково таково Алексу?! — визвірилася Ухова, обливаючи, мене з ніг до голови гадючим поглядом. — Нет тут нікаково Алєкси!

— Альошу, — поправився я спішно, — Альошу!

В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з'явилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.

«Сестри!» — догадався я, але не мав часу на них придивитися.

— А вам яке діло до Альоші? — кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.

— Хотів поговорити з ним, — відповів я. — Маю поважну справу.

— Як вас звуть? — питала Ухова, не спускаючи з тону.

Я сказав.

— Хто ви такий?

Я й це сказав, думаючи, що вже все буде добре. Але Ухова в той момент, в який можна було найменше сподіватися, гримнула дверима і через них закричала:

— Шантрапа! Жуліки! Лазять тут, голову морочать! Альошу йому давай! Напевне грошей хоче позичити, або меду вициганити!

Голови у вікні захіхікали і щезли. А я постояв ще хвилинку, обернувся і пішов назад, лихий і сконфужений.

Ледве відійшов кільканадцять кроків, як двері відчинилися.

— Ей, ви там! — крикнула Ухова й кивнула мені пальцем. — Ідіть сюди!

Я вернувся, переконаний, що стара передумала і таки впустить мене до хати, але помилився. Ледве я тільки дійшов до порота, як Ухова вискочила, розмахуючи кочергою, і заревіла:

— Нет Альоші, понімаєш?! Нет, нє било і не будет!!! А єслі єщо раз сюда сунешся — башку разіб’ю!

І махнувши, перед самим моїм носом кочергою, Ухова вскочила назад до хати, а двері зачинила з такою силою, що довкола них аж тинк посипався.

Я плюнув з пересердя і пішов геть.

Уже з Криму вислав я до Олекси коротенького листа на інститут і просив написати до мене пару слів. Відповіді довго не було, і лише коли я вже збирався від’їжджати додому, прийшла відкрита картка,:

«Дорогий Павле! Вашого листа я одержав. Завтра виїжджаю на дипломну практику в Свердловськ і буду там сидіти пів року. Ходив до Вас, але було замкнено. Моя… (нерозбірливе слово) вийшла заміж за секретаря райкому партії. Як усякий партієць, видно, сволоч і ґепеушник. Мрії без крил, а я — без мрій. Учора вбив чотирьох зайців. Вона буде ще жалувати, але дістане від мене дулю. Поет хворий, і взагалі єрунда. Олекса.»

Розбираючи, нечитке письмо, я облився холодним потом. Господи, що за дурень той Олекса! Як же можна так писати у відкритій поштівці?! Аиу ж хтось ненароком прочитав би?! Адже пошту лишають у канцелярії просто на столі секретарки!

З байдужим виглядом я поклав картку в кишеню і пішов у парк. Сів на лавці і ще раз прочитав.

— Дурень! — повторив. — Але що це за слово? «Ква… ха»? Ясно, що мова йде про Тамару. Уляна Федорівна, значить, небезпідставно тоді говорила, що Тамара є нареченою, тільки не Олексиною… «Ква… ха»… Що це значить?

Та як не старався —не міг прочитати. Подер поштівку на кусники і вкинув у рвучкий потік.

Приїхавши через кілька днів додому і відвідавши Костя, який щойно виписався з лікарні після запалення легенів, довідався я, що Тамара Усевич дійсно вийшла заміж за секретаря Н-ського райкому партії і зробила «блискучу кар’єру». Кость казав, що з вигляду Тамарин чоловік — дуже гарний мужчина і має всі шанси незабаром осягнути ще вище становище. Казав також, що ледве умовив Олексу не висилати Тамарі лайливого листа, в якому було повно дотепних і гострих виразів на адресу молодої подружньої пари.

Так сумно скінчилося перше Олексине кохання.

 

* * *

Зима того року була вкрай погана: сльотиста, гнила і затяжна. Олекса не писав нічого, і я гостро відчував його відсутність. Ще в січні-лютім скрашував мені вільні вечори Кость, але потім і він почав приходити рідше, а, коли я приходив до нього, то заставав замкнені двері.

— Слухай, Костю, — сказав я якось йому, — твоя поведінка щось дуже нагадує мені Олексину в часи його женихання з Тамарою.

— А що ж, — серйозно відповів Кость, — не до віку ж парубкувати…

— Ага, то, значить, я вгадав!

— Вгадав, друже: сподобалася мені дівчина.

— А ти їй?

— Здається, також.

— Щасливий!

— А хто ж і тобі боронить бути щасливим? Ходи сьогодні разом зі мною.

— Ов, який ти добрий! Хочеш поділитися зі мною своєю нареченою?

— Ні, аж такий добрий я не є. Але моя дівчина має сестру, і я певний, що вона тобі сподобається.

— — Звідки ж така певність?

— Бо це — дівчина поважна, тиха, має косу, як праник, і називається традиційно Галею. Хочеш — познайомлю.

— Та хто ж вони, ті дівчата?

— Сестри Кітлінські. Обидві студентки. І родина їхня симпатична. Зрештою, ходи, і побачиш сам.

Того ж вечора ми вибралися до Кітлінських. Все було, як казав Кость: симпатичні батьки, затишне мешкання і двоє гарних дівчат. На перший погляд не видавалися навіть сестрами, так мало подобали одна на другу, але, при ближчому знайомстві, навпаки, вражали абсолютною схожістю внутрішніх прикмет.

Старша Галя була дійсно типом мого смаку: чорнява, міцна, з тихим альтовим голосом і грубою косою. В ній усе було рівне: рівний голос, рівна від початку до самого кінчика коса, рівна постать, зрівноважені, спокійні рухи. Взагалі від неї віяло певністю і спокоєм, так що, перебуваючи в її товаристві, я відпочивав розумово і навіть фізично. Ніна, молодша на півтора року, нагадувала своїм буйним, майже білим волоссям бальончик кульбаби. Гарно збудована, з пишно розвиненими формами, відрізнялася від сестри ще й тим, що говорила скоро-скоро, немов би сипала горохом, вертіла в усі боки своєю голівкою і широко розплющувала темно-зелені очі. Псували її трохи тільки зуби, гострі й рідкі, але назагал, Ніна таки була гарна.

На початку знайомства мене до деякої міри вражала якась підкреслена, ніби штучна, любов між сестрами. Вони називали одна другу «Галочка», або «Галюся» і «Нїночка», або «Нінуся», одна без другої ніколи не ступили кроку, нічого не зробили, наперед між собою не порадившись. Старалися вони також бути завжди однієї думки і, здавалося, тільки й думали про те, як би то можна було одна другій у чомусь поступитися.

— Підемо до кіна? — питав Кость.

— Не знаю, як Галя… Галочко, ти хочеш іти. до кіна?

— Як ти хочеш, то я піду.

— Ні, як ти хочеш.

— Я думаю, що ми можемо піти.

Або:

— Як вам сподобалася «Принцеса Турандот», Галю?

— Ах, Ніна відразу сказала, що це — чудова річ. Правда, Нінусь?

— Що за питання! Нам обом дуже сподобалась.

«Чи вони справді такі однозгідні в поглядах, чи попросту жадна з них ніяких поглядів не має?» — нераз питав я себе.

Але згодом прийшов я до переконання, що в тому факті нема нічого дивного: майже однолітки, що зросли разом під дбайливою опікою ніжної матері, могли і навіть повинні були виробити спільні смаки, звички й світогляди.

Спочатку я ходив до Кітлінських більше для того, щоб дотримати товариства Костеві і не нудьгувати самому у своїй кавалерській хаті. Пізніше ці відвідини перейшли у звичку, і, коли щось ставало мені на перешкоді, або, коли я добровільно пробував лишитися якийсь вечір удома, — почував себе дуже погано. А ще через якийсь час, уже силою факту, виринули переді мною самі собою зрозумілі обов’язки. І так, я і Кость поставали майже женихами, яких стрічали в домі Кітлінських, як своїх. Правда, і дівчата і їхні батьки дали нам відразу зрозуміти, що про шлюб можна буде говорити, аж на другий рік, коли Галя і Ніна закінчать інститут. Але ми й самі були такої думки, а тому не приспішували подій. Дівчата трималися виключно нас, тільки з нами ходили на прогульки, на студентські вечірки, до кіна й театру, через нас замкнули двері свого дому перед іншими претендентами. Отже, справа була ясна…

У травні я знову мусів їхати на три місяці до Криму, де ще попереднього року була розпочата велика дослідна робота над різними гатунками тютюну, і ця вістка дуже Галю засмутила. Коли прощалися ввечері напередодні мого від’їзду під фірткою, дівчина вперше теплою хвилею впала мені на груди і розплакалася.

— Не плач, Галю, — сказав я зворушено, перейшовши несподівано на «ти», — три місяці пробіжать скоро…

— Для мене — ні! Для мене це буде вічність!

— Не буде, Галю! Я писатиму тобі щодня.

— Не забудеш?

— Галю! І ти можеш таке говорити?!

Коротко сказавши, це була зворушлива сцена з палкими обіцянками, сльозами й довгими поцілунками, так що я вернувся додому по півночі безмежно щасливий і глибоко закоханий…

Як і було умовлено напередодні від’їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв’язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною думки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сестрі: «Нінусь порадила», «Нінуся думає», «Ніночка сказала»… Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріяльному Інституті, але не танцювала ні з ким ні одного танцю.

Про Олексу Галя писала ще таке: «Стверджують всі, що його дипломна робота — річ величезної ваги і що він, як інженер, — людина виключного таланту. Шкода тільки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчину, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сестра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але Олекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна — донька священика. Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шкода її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї — вийти заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна — вимріяна партія для Олекси.»

Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сватанням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.

* * *

Скінчилися три місяці розлуки — і ось я знову в рідному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від’їзду з Криму в мене на кінчику носа вискочив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.

Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той відразу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде гаразд.

По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував трохи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну тривогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.

— Хоч би ж прийшов хто! — подумав я в розпуці. — А то можна повіситися від туги…

Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хіднику, а за ними — стукіт у вікно.

— Олекса! — зрадів я і метнувся відчиняти двері.

У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим тоном: «А-а, ви вже вернулися?» — стримався. Тільки коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:

— Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з вашим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!

— Розбитого носа також? — засміявся Олекса.

— Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.

— А навіщо пхали свого носа до чужого проса? — жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.

— Ані до чужого не пхався, ані до свого власного тепер не можу доступити. Як же можна показатися нареченій у такому вигляді?

— Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.

— Справді?

— Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?

— Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!

— Ц-ц-ц!

— Смійтеся, смійтеся… На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?

— Десять місяців і двадцять три дні… А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?

Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:

— Хто, хто?

— Квазімодиха.

— Чому «квазімодиха»?

— Та бо так, знаєте: зів'ялі квіти в гарнім дзбанку… Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є… Я напевне щось трохи наплутав?

— «Наплутав»! Взагалі поняття неї маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо — це, власне, свіжі рожі в простім череп’янім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?

— Лишаюся на посаді завідувача хемічної лабораторії інституту.

— Тільки всього?

— А мені більше й не треба.

— Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах — не сама хемія, а машинобудівництво хемічної промисловости. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знаннях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?

— А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?

— Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.

— Кому дасть?

— Та… — і я прикусив язика.

— Бачите, бачите! — радів Олекса і затирав руки. — А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм — дулю! Ц-ц-ц!..

— Гм… У цьому є певна логіка, не заперечую… Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винаходи, ніяка творча робота?

— У теперішніх обставинах — ні! І взагалі всі винаходи тепер — це єрунда! Скажіть, коли народився Coco Джуґашвіллі?

— У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році.

— Точніше!

— Коли не помиляюся, в листопаді.

— Неправда! Двадцять першого грудня.

— То навіщо питаєте, коли знаєте самі?

— Та так собі, між іншим… А що означає по-грузинському «Джуґашвіллі»?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц!.. «Джуґа» — то собака, а «швіллі» — то син. Ц-ц-ц!..

— Звідки у вас такі відомості? — спитав я, сміючись.

— Та то я так собі придумав… Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути — завелика честь. Чай будете пити? — спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.

— Зараз іду запалю примус, — сказав я, підвівшись на ноги.

— Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! — показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.

Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а потім спитав:

— Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини не від народження, а на дев’ять місяців більше?

— Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?

— Один, чоловік у Свердловську… А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?

— Цей випадок був з вами, Олексо, а не з «квазімодихою»! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.

— Що там батько! Батько тільки був собі між іншим… А вона, думаєте, не догадувалася?

— Навіть коли й догадувалася, то це ще не було підставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?

— Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, сади цвітуть, солов’ї співають, серце співає… Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі… Гм…

— Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оженитеся?

— Га? А-а, так, звичайно… І з мрій вийшов пшик!

— Жалуєте?

Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.

— Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею — ні. Коли, дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона — звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?

— Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчилося. Вона б вам не дала щастя.

— Тепер я це сам бачу… — сказав Олекса з великим сумом у голосі.

— Нічого, друже, — підбадьорив я його. — За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.

— І полюбить.

— Так, звичайно, і полюбить.

— Трудно мені буде таку знайти…

— Трудно, — погодився я. — Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.

— Чому?

— Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші позитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є запорукою повного, довготривалого щастя.

Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.

— До речі, — спитав Олекса, — що то у вас з носом?

Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:

— Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по китайських законах, то він народився б двадцять першого березня?

— Та чого вас це так цікавить?

— Так собі. Хіба не можна спитати?

— Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.

— Що саме?

— Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.

— Ет, єрунда! «Крила мрій»! Що ви робили в Криму?

— Робили дурного роботу: випробовували, які гатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.

— Ц-ц-ц!.. Ну, й цікава була ваша науково-дослідна робота?

— Та що ж… В кожній роботі можна знайти щось цікаве.

— А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось надзвичайне.

— Наприклад?

— Ну, наприклад, машину часу.

— Що, що?

— Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це; ж я так собі кажу, між іншим… От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, «крила мрій», неможливість, але — цікаво!

— Ач, який ви хитрий, Олексо! — засміявся я. — Винайшли, б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?

— Зовсім ні! — з запалом запротестував Олекса. — Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти всякі історичні несправедливості.

— Як саме? — спитав я, вже зацікавлений.

— Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці…

Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.

— І що далі? — спитав я, запиваючи своє питання чаєм.

— Та нічого… Піймав би стару Джуґашвілліху і примусив би її зробити аборт.

Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав а устах, і впав головою на стіл. Мене; душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.

— Фе, Олексо! — сказав нарешті, відкашлявшись. — І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?

— А що могло б бути кращого?! — запалився Олекса. — Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль… Ні, чекайте, не так!

Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.

— Уявіть собі, — заговорив з-за дверей, — Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за великим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи, на свого деспота… А я в той час, — Олекса обережно просунув голову крізь двері: — «Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?». «Так, ми чекаємо нашого, мудрого, геніяльного вождя». «Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!» — тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочисто стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й розлився по обрусі.

— Ви уявляєте, які б у них. були пики? — спитав він, сяючи очима.

Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного сміху. Мені вторувало «ц-ц-ц!» Олекси, страшенно вдоволеного власним дотепом.

Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав лише тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши трохи, починав реготати знову.

— Та ну вас! —остаточно розсердився Олекса. — Говорити не даєте! «Ги-ги-ги!» — перекривив мене. — Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?

— Та що ви?! — відразу насторожився я.

— Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина…

— Ну, і що?

— Єрунда вийшла… Перебивав мені всі мої пляни другий дипломант з Ленінграду, такий Петька Пєтухов. Ненажера був страшний і найбільше за тістечками «Наполеон» і шоколядою «Мішка» пропадав. Більше, як за Льолею.

— І ви дали себе відставити?

— Я потім сам «відставився».

— Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий… Ну, розказуйте, як воно там було.

— Та було просто… Я спочатку мало не здурів з нудьги. Ні знайомства, ні полювання — нічого. Цілий день сидів у лабораторіях, або в креслярській, а вечорами — в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля — хемічка. В лабораторії практикувала. Досвіди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся помагати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експерименти робити. Винайшов якесь — чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина його діє, як пів відра рицини… І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в пробірках — і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Петька Петухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір — нічого, другий вечір — нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній плян відсуває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: «Пєтя, подай», «Петя, поможи», «Пєтя, скажи»… «Ну, — думаю собі, — я тобі того так не спущу!» Пішов, купив десяток тістечок, а «Наполеона» тільки одного. Розумієте? Тільки одного. І в того «Наполеона» крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лабораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. «Ти, Петя, — каже Льоля, — любиш «Наполеона» — бери!» — а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз «Наполеона» — хап! — і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я — нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: «Вибачте, я мушу йти». Льоля просить ще трохи почекати, я також, знаєте, прошу, а він — ні. Схопився і побіг. Два дні після того не то що до лабораторії, а взагалі й на роботу не приходив. Ц-ц-ц!..

Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:

— На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним «Наполеоном». Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: «Вибачте, — каже, — хлопці, але я мушу йти додому»…

— А-а, — догадався я, — то на цей раз Льоля з’їла «Наполеона»?!

— Вона! От, дурна!

— Ну, і що було? — спитав я після чергового вибуху сміху.

— Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я лишився з Петькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..

— І так скінчилося?

— Ні, ще не скінчилося… Коли Льоля видужала, я «Наполеони» замінив «Мішкою». Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого «чарівного ліку». Ц-ц-ц!..

— Уявляю собі! — зареготав я.

— Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п’ятикратну дозу свого винаходу й запам’ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з коробкою перед Пєтуховим.

— І він усі з’їв?!!

— Не вгадали: він не з’їв ні одної. Зате та, що я її з’їв, була з моїм винаходом…

— Ха-ха-ха! Як же це сталося?!

— Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, добре пам’ятав, яку можна їсти, а яку — ні. Та от, дідько пожартував… Ц-ц-ц!..

Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене боліли, а на довершення напала гикавка.

— Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! — почав благати.

— Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання… Як вам треба буде колись вилікувати пробите Амуром серце — звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.