Чудасій-3

— Що ви за нісенітниці плетете, Олексо! — старався я заспокоїти свого гостя. — Чому «вибирати»? Адже ви вже вибрали!

— Це все одно: раніше вибрав, чи пізніше виберу. Але, виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена…

— Ух, Господи, що з вас за чудасій! Ваше українство є природним і законним, бо-ж, повторюю, ви маєте половину української крови й уродились та виховались в Україні.

— К чорту! — сердито вдарив по столі кулаком Олекса. — Не те! Ви думаєте, отже, що, коли б я виховався в Московщині, або, коли б моя мати, вийшла заміж за якогось аристократа в московських лаптях…

— То ви б не були тим, ким є, — скінчив я, перебивши Олексу.

Немов уколений, Олекса, від цих слів схопився з місця, і я мав таке враження, що він зараз кинеться на мене з кулаками. Очі його заокруглились від злости, а лице нервово засмикалось, так що зуб не попадав на зуб.

— Брехня! Брехня! — закричав він таким несамовитим голосом, що я притьмом мусів зачинити вікно. — Я завжди і при всяких обставинах був би тільки тим, ким є, і ніким іншим! Розумієте?! І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженні вибирати кольору очей або волосся! Он мої прекрасні сестриці — «істінно рускіїє баришні», хоч мають, як і я, пів-на-пів мішаної крови, й уродились та виховались також в Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі, розумієте ви, вчений ботаніку?! А тепер спитаю вас: може народитися жива людина без душі? Може?!

— Звичайно, ні…

— Отже, і без національности не може!

Я вважав за відповідне погодитися й не висловлювати ніяких думок на тему національного виховання, щоб ненароком якимсь необережним словом не вибити з-під ніг свого приятеля так потрібного йому фундаменту.

— Ви думаєте, — кричав далі Олекса, — що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї, чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови, — я був би кимсь іншим, ніж тепер?! Фіґу з маком! Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку, але душу мав би ту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява, але все був би українцем! Не міг би бути з душі ніким іншим! Тут, — ударив себе Олекса в груди, — тут головне! Головне — душа! Вона одинока, безсмертна і злита з національністю, розумієте? Кров, мускули, повітря й усе таке інше — єрунда! Головне — душа!

Я мовчав і з захопленням дивився на розпаленого гарячим поривом Олексу, який, безперечно, глибоко вірив у те, що говорив.

— Але що ж! — зрезиґновано махнув він рукою. — Ви не вірите в призначення, то не вірите і в душу. В дим від примуса ви вірите, вірите в пару від самовара, а в душу — ні! «Вибирати національність!» — перекривив він мене. — Ех, ви! Атеїст! Приліпка! Лягайте вже спати!

І, перше, ніж я отямився, Олекса вискочив з кімнати, сердито тріснувши дверима.

Я впав на ліжко й зареготав. Реготав, як божевільний, до болю в боках, не маючи сили запанувати над собою, а одночасно відчував щось подібне до ніяковости: глибше висловити того, що висловив Олекса в чудернацькій формі, я не міг би при найдбайливішому доборі розумних і переконливих слів.

Мій сміх увірвало поновне стукання.

— Слухайте, ви, приліпка, — сказав іще сердитим голосом Олекса, просунувши голову в двері. — Я так десь за дві години піду в Потапівку до сходу сонця рибу ловити. Підете зі мною?

— Ні, не піду, — відповів я, ще сміючись, — бо маю іспити. Але чому «приліпка»?

— Бо так: є всякі приліпки, причіпки, придатки й інші рудиментарні органи з самоварною парою замість душі… То не йдете?

— Ні

— І не треба! Думаєте, може, що ви мені справді потрібні? Я так собі спитав, між іншим, — і Олекса пішов.

Та ледве я погасив світло, збираючись лягати, як він вернувся і застукав ще раз.

— Та ви дасте мені сьогодні спати, чи ні?! — жартом закричав я.

— Уже йду. Будете спати. Слухайте, примусна душа з вибраною національністю, ви будете ввечері вдома?

— Буду. А що?

— Нічого. Принесу вам якогось карася, як піймаю, — і Олекса знову пішов, на цей раз остаточно.

 

* * *

Минали місяці за місяцями. Я скінчив інститут і залишився працювати в ботанічному садку нашого міста. Про Тамару Усевич закинув усякі мрії й незабаром переконався, що моє тимчасове захоплення не було надто глибоке i що в дуже короткому часі моє серце стало вільним, як i раніше.

Натомість з Олексою діялось щось надзвичайне: він загорнувся в повивало таємничости і сяяв, сяяв, аж топився. По всьому було видно, що почуває себе дуже щасливим і не може тієї радости укрити. Коли, приходив до мене пізніми вечорами, сідав, як звичайно, в мій одинокий глибокий фотель, затискав долоні колінами і вдоволено хіхікав.

— Звідки ви прийшли? — питав я нераз його.

— Ц-ц-ц!.. Кортить довідатися, правда?

— Ще й як! Скажіть, куди ви внадились?

— Не скажу!

— Не скажете? — погрожував я жартома. — То чекайте ж! Колись виберусь за вами навзирці й дізнаюся.

— І ви справді це зробите? — питав ненажарт переляканий Олекса.

Мені ставало, його шкода, і я спішив з заспокоєнням:

— Ні, ні, Олексо, не бійтеся. Коли хочете тримати в таємниці ім’я своєї полонительки — тримайте. Ще прийде час — і скажете самі.

Олекса негайно приходив до рівноваги й починав говорити про інші речі.

Але якось то, коли я був у лихому гуморі й не зустрів Олексу привичними жартами, він розгубився. Спочатку хіхікав, потім споважнів, пізніше посумнів і нарешті спитав:

— Чому ж ви нічого не кажете?

— А що маю казати?

— Ну, от, спитали б мене, звідки я прийшов…

— Та що ж! — сказав я. — Думаєте, може, що я й справді де маю більше над чим думати, тільки над вашими таємницями?

— А все ж таки вам цікаво, признайтеся! — аж попросив мене Олекса.

— Зовсім не цікаво, — байдуже потиснув я плечима. — Я навіть переконаний, що ви те все вдаєте й водите мене за ніс.

— Що?! — підскочив Олекса. — Вдаю?! Отже, зовсім не вдаю і вам на злість маю наречену!

— Та йдіть! — махнув я рукою. — Яку там наречену!..

— Не вірите? Не вірите? — запальчиво заговорив Олекса. — Маю, слово чести, маю!

— То чому ж так криєтеся з нею?

— Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей…

— Ов! То ваша наречена справді, якась така красуня?!

— Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.

— Ну, яка ж вона?

— Вона така… така… як бджілка! Така, знаєте, золотиста, з пушком, з пушком і… з крильцями.

Я зареготав:

— І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Бджілка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.

— Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про, неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..

Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у стелю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.

—  Вона така… Вона… Очі в неї, як мед…

— Ну, і, далі? — почав нетерпеливитися я.

Але Олекса, видно було, десь блукав думками коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.

— Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.

Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:

— Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!

І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути від нього ні одного слова. Тільки й того, що Олекса признався в плянуванні женячки після закінчення інституту.

Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим обсерваційним даром, а, при всьому своєму дивацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав «легку руку» й успішно щеплював дерева, незалежно від пори року. Знав не тільки історію кожного овочевого дерева у власному садку, а й точно пам’ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно літературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.

Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невеличкою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я. Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, навіть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, — він і виглядом своїм вдався на поета. Малощо записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися…

Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочиваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвистими визерунками, що їх малює Кость.

Як не дивно, але Олекса глибоко розумів поезію, хоч інколи своїми влучними, зауваженнями псував Костеві поетичний настрій і примушував нас обох сердечно сміятися.

Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:

«Ріка нап'яла плеса срібний шовк…»

— От, там напевне добре рибу ловити! — перебив живо Олекса.

— Чому рибу? — здивовано спитав Кость, підвівши голову.

— А бо так: «Ріка нап’яла плеса срібний шовк…» Чому «нап’яла»? Бо десь нижче є гребля, тому й нап’яла. Я так от і бачу, — продовжував Олекса, примруживши очі, — глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк… А в такій воді завжди є багато риби… Ну, а далі?

— А далі — беріть вудку й ідіть піймайте окуня! — сердито сказав Кость і відвернувся.

— Він розсердився за рибу, чи за греблю? — спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.

— І, до речі, — продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, — наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.

— Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! — ще більше розсміявся я. — Гарне мені «до речі»! Поезія, образи і — підшивка до плаща! Ха-ха-ха!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п’ять метрів сірого шовку на підшивку.

Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гомеричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.

Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про підшивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.

Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу сміливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.

Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипалися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старовинної твердині ще тримався, почорнілий і сточений часом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур'яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів батіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п’янким ароматом і мельодійним однотонним гудінням бджіл.

— Сядемо під липою, — сказав Олекса.

— Ні, — заперечив Кость, — залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми — оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.

Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі зарослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історичної місцевости.

З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.

— Гарне місце, правда? — спитав Кость. — Коли б тільки можна— я б розіп’яв отут собі якесь шатро і мешкав би в ньому ціле літо.

Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.

Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв’язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичайно, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Говорив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:

«Нераз п’янять мене старих віків меди криваві.

Пробуджуючи сонну душу. І тоді —

Несусь на крилах мрій назустріч давній славі»…

— «І шепчу вірш, сховавшись в лободі», —випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.

У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і колосисті лани заскакали й закрутилися в моїх очах.

— Маєте! — зміг лишень промовити я. Ще одна «муза»!

Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав сміятися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого, видимо, був дуже ображений.

— Олексо, — сказав я, стараючись жартівливим тоном зм’якшити цю витівку, — вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продовжуй, Костю, ти так гарно, почав…

— «Гарно»! — перекривив мене Олекса. — Чому ж «гарно»?

— Вам не сподобалося?

— Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.

— Яка фальш? Чому розмазана?

— Бо так: сидить чоловік у бур’яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!

— Олексо, Олексо! — жартівливо пригрозив я пальцем. — Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слухає соловейків і м-р-і-є…

— Ц-ц-ц!.. — потер руки Олекса. — То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі…

— … про які влада думати забороняє! — іронічно закінчив Кость.

— Що влада?! — з жаром заговорив Олекса. — Влада — єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету — і кінець!

— І ви вже зробили? — знову іронічно спитав Кость.

— Так!

— І які з того практичні висліди?

— Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте, я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви — ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви — ні. Ви тільки, те й умієте, що їздити «на крилах мрій»!

— Олексо, — сказав я, — всяке уміння нічого не варте, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що «на початку було слово». Шевченко…

— Так, — схопився Олекса. — Шевченко вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно «вибирати національність», чи, там «їздити на крилах мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба лишень діяти!

— Що ж саме діяти?

— Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як зброєю, дам вам теоретичні лекції про. будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з «крил мрій» злізти на коня, або на власну «одинадцятку»… А, як не хочете, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гудуть?

— Вам би все: тільки про бджоли, пасічна ви душа! — сказав трохи зм’якшений Кость. — По-вашому, завдання поезії — тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі — сама краса.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Це — далеко корисніше, як якісь там «крила мрій». Коли ви говорите про бджоли і про квіти — то в мене в серці діється чорт-зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку…  Та що там за квітку — я б за кропиву з-під власного паркана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка — мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чужої. Вам смішно? А мені — ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі святощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу…

Олекса сів і прикипів поглядом до Костя. Кость знову ліг і, подумавши, трохи, почав:

«Співають бджоли гимн пахучим липам

і рясно вкрили квіття їх дрібне.

Літає долом джміль з басистим рипом

І добре зробить, як Олексу втне»…

Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сердито зморщив чоло і з докором сказав:

— Ну, і навіщо ви так?

— Що?

— Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також партач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне… «Співають бджоли гимн пахучим липам»… Це — гарно. Це — дуже гарно! А долом джміль «бж-ж-ж!» Рипить басом, правильно! Бджоли — альтами, а джміль — басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..

 

* * *

Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні «бенкети»: приносив смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.

Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від «мамаші», називав «справжньою мамою», але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та «справжня мама» і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.

— Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, — то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз — заяць для нареченої, другий раз — для нас, а третій раз — справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..

— А для дому?

— А для дому — своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з порожніми руками! Зараз би: «Альошка, порох денег стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!»

Олекса зовсім не був актором, і по всьому було видно, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сцена видавалася ще комічнішою і примушувала нас реготати до сліз.

І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв’язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках знайомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися відповідати, а в мене тим часом зупинилася одна термінова робота.

З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов атлас.

— Та що ви?! — аж сплеснув я руками. — Де ж він?

— А от збирайтеся — і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.

— До нареченої?!! — ще більше здивувався я. — І вона має атлас?!

— Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Вона, чи не вона — ходім!

Я миттю зібрався і пішов з Олексою.

Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив фірточку. Ми зійшли на ганок, Олекса постукав у двері — і за якусь хвилину нам відчинив… старий Усевич.

«Чи ж це дійсно можливо?! — пролетіло в моїй голові. — Чи б справді тією таємничою нареченою була Тамара?! Ні, неймовірно!»

Але по тому, як сердечно привітався Усевич з Олексою, і як той увійшов до, хати, видно було, що він тут — свій чоловік.

— Добридень, добридень! — говорив Усевич, стискаючи мою руку. — Забули ви про нас зовсім, аж біда привела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада… Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?

Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалував, що якось так занехаяв це знайомство.

— А де ж Левко? — спитав я.

— Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку…

— Так? І хто ж вона?

— Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила плани… Я щось, грішний, не дуже за тим… Ще син-артист — півбіди, але щоб донька… Маю, знаєте, трохи застарілі погляди…

Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми попрощалися.

— Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! — сказав я, коли ми вийшли. — Майже два роки морочите мене тією нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої…

— Ага, ага! — радів, Олекса. — І не догадувалися! Ц-ц-ц!..

— Та певно, що не догадувався.

— І гарна, правда, гарна?

— Чи, гарна?! Красуня! Ґратулюю!

Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився невимовно.

— Глядіть же, Олексо, — пригрозив я, — як не візьмете меле за дружбу — то і знати вас не хочу!

— Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.

— Та хоч за свідка.

— Гм… Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю…

— А Тамара погодиться на церковний шлюб?

— Мусить погодитися. Я інакше не хочу.

Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб віднести позичені книжки.

На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тільки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.

— А-а, це ти?! — посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.

«Дідько би взяв того, Олексу! — позаздрив я знову. — Отаку красуню підчепив! І чим він, її полонив?»

Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я догадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром відчинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в свіжу білу блюзочку з жовтими, жучками та біленький фартушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то кажуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захопленням прилипли до її чарівного личка.

— Прошу на чай! — сказала Тамара з кокетливим уклоном.

Ми перейшли до їдальні й посідали за стіл.

— Будь ласка, — підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, — бери, що тобі подобається і не чекай на припросини. Я не люблю церемоніяльних гостей.

— Дякую, — відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. — Олекси сьогодні не було?

—Ні, — якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.

— Між іншим, —сказав я з найліпшими намірами, — ти, Тамаро, зробила розумний вибір.

— Який вибір? — ще різкіше спитала дівчина.

Я відчув щось непевне, але вів до кінця:

— Маю на увазі Олексу. Він — прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.

Треба було подивитися, в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила очима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла через стіл і впала, по другому боці.

— Як ти смієш мені це говорити?! — крикнула вона на цілий голос.

Я змішався.

— Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно зачепив цю тему. Але Олекса мені казав…

— Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот казав?! — верещала Тамара. —Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!

— Тамаро! — вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.

Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкрилося червоними плямами і стало не лишень поганим, а попросту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.

— О-о-й! — засичала з болю дівчина.

— Тамаро! — закричав переляканий батько і кинувся до неї.

— Геть від мене!!! —вищала Тамара, грубо штовхаючи батька. — Це все через тебе! Це ти його приваблював!

—Тамаро!

— Геть!

І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.

Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, і по всьому було видно, що хоче мене позбутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за фіртку.

— Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за неприємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за язик? — думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хіднику.

Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.

— Павло Омельченко, ні? — почувся раптом коло мене жіночий голос.

Я глянув убік і побачив за штахетами постать старенької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.

— Уляно Федорівно! — здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. — Ви тут живете?

— Тут, тут, хлопче… А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? — спитала Уляна Федорівна, посміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчинила фіртку.

— Ой, ні! — сказав я і потиснув простягнуту мені руку. — Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою обминатиму…

— А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик… Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати… То Олекса був тут з тобою минулого тижня?

— А ви його знаєте?

— Ну, як же, давно знаю! Заходь…

Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз’їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько уряджених.

— Сідай, хлопче, сідай, — говорила вона, відсуваючи стілець від стола. — У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.

— Ні, дякую, Уляно Федорівно! — сказав я рішучо. — На сьогодні з мене чаю вистачить… Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?

Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса.

— Та я не знаю: говорити, чи ні? — відповіла нерішучо. — Не моя, бач, справа…

— А чия? Олексина?

— Егеж. Ти знаєш?

— Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.

— Голубе мій! — зложила руки Уляна Федорівна. — Олекса мені завжди каже, що ти — його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає…

— Щоб зрікся нареченої?

— Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не заговорив.

— Як то?! То вони не наречені?

Уляна. Федорівна розсміялася:

— От, горе ти моє! Він і мені те саме: «Наречена, наречена». Йому, бач, дівчина сподобалась — то вже й наречена, бо, каже, «а як же її називати?». Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зайців носить, а я йому смажу…

— А-а, то це він вас називає «справжньою мамою»?

— Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий — сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде — так де ж там! «Наречена» та й «наречена». А вона, може, і справді тепер наречена, та тільки не його… Слово чести, і сміх і жаль дивитися: бо тільки Олекса на одні двері входить — Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п’ють, зайця їдять. І так щоразу.

— Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не сказати?

— А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.

— Гарне мені «нареченство»!

— Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший — то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина… Поговори з ним.

— Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, — мушу говорити!

— Спасибі ж тобі, хлопче! — зраділа Уляна Федорівна. — Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене багато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до бібліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять книжок за день видам, а з двадцять прийму — от стільки й труду…

Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром — вияснити Олексі його положення. Шкода, мені було, що мого доброго й сердечного приятеля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити, з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.

Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я несподівано одержав спішне відрядження на двомісячну роботу в Криму. Напередодні від’їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.

Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, коли я звернув на Зелену вулицю. Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.