Чудасій-12

Вона вже чекала мене, обернена обличчям у ту сторону, звідки я мав прийти. Була в тій самій сукеночці і в тих самих білих черевичках, що й учора, і взагалі півсиділа, опершись руками на березу, саме в такій позі, в якій я сподівався її побачити. Тому видалася мені особливо близькою і милою, такою зрозумілою і рідною, ніби ми були вже знайомі довгі-довгі роки. Забувши відразу всі свої провини й усі попередні наміри, я пустився бігом і на кілька кроків перед нею простягнув руки. А вона подивилася глибоким запитливим поглядом, стараючись зрозуміти моє бажання, а потім повільно відділилася від берези й покірно пішла мені назустріч, зовсім так, як учора в танцях. Ще секунда — і я вже тримав її у своїх обіймах.

— Білочко, — прошептав, задихаючись від щастя, — ти моя, Білочко, правда?

Ліда хитала на знак згоди голівкою і по-дитячому тулила, лице до моїх грудей.

— Я думала, що ти не прийдеш, — сказала тихенько й затремтіла.

— Пробач, Лідусю, я тобі зараз усе поясню… Маю тобі багато-багато дечого сказати… Ходи, сядемо…

Ледве перемагаючи себе, я почав плутано й неясно сповідатися. Але Ліда незабаром урвала мене і, положивши пальчики на мої уста, сказала:

— Тс! Не треба! Сьогодні занадто щасливий день, щоб згадувати неприємні речі…

— Білочко, але я мушу тобі все сказати, все!

— Не треба! Я вже знаю, я вже догадуюсь…

— І не гніваєшся на мене?

— Я сьогодні не можу гніватися.

— Прощаєш мені?

— Не знаю… Поговоримо колись на цю тему, коли я буду сердита й матиму охоту сваритися.

— А ти вмієш сваритися?

— Звичайно, вмію. Думаєш, що я свята?

— А ти не свята? О, як це добре, Білочко! — вигукнув я щиро. — Коли б ти справді була святою, то я був би дуже нещасливим! Бачиш, за свої провини я заслуговую кари і хочу її відпокутувати. Я був дуже несправедливим до тебе, Білочко…

Ліда поклала голову мені на плече і серйозно заговорила:

— Ах, Перелеснику, несправедливість — це прокляття людства. Пригадай собі оце «Распни його!»… Коли вже Син Божий упав жертвою несправедливости, то що говорити про звичайних смертних? І мені здається, що саме з того моменту, коли натовп виніс свій вирок над Христом, над людством повисла кара Божа, і, доки ми її не відкупимо великими жертвами, доти нестимемо на собі тягар умової сліпоти. Ми. все несправедливі: один раз ми, у своєму засліпленні приписуємо людям чесноти й заслуги, яких нема, а другий раз — схильні приписувати нечесні наміри й злочини, яких також нема. І в першому і в другому випадках ми буваємо несправедливі, а від того походить багато зла на землі.

— Коли ж то моя Білочка вспіла навчитися такої мудрости? — спитав я жартівливо, цілуючи її маленьку долоню.

— А, це ще з дому. Тато мій завжди мене вчить, щоб я не вірила людям з першого погляду. «До кожної незнайомої людини, — каже він, — треба ставитися з недовір’ям і упередженням. Коли виявиться, що людина недобра — матимеш приємність, що не помилилася. Коли ж виявиться, що людина добра, — знову матимеш приємність від радісного розчарування».

— О, то твій тато дуже розчарований у людях!

— Він має багато підстав, щоб бути розчарованим, — усміхнулася Ліда, — але залишився непоправним. У тата на цьому пункті теорія зовсім розходиться з практикою: він першій-ліпшій незнайомій людині готов останню сорочку віддати. І я також вірю кожній людині так довго, поки не переконаюся, що не варто вірити.

— А-а, то це я власне тій рисі характеру завдячую своє сьогоднішнє щастя?

— До деякої міри… І це можна було б назвати навіть легковажністю, коли б не Олекса. Він мене переконав, що я ніколи не пожалую за своїм сьогоднішнім побаченням з тобою.

— І ти йому повірила?

— Він належить до людей, яким не можна не вірити. Говорить так щиро, так розумно і переконливо, ніби виводить хемічну формулу, в якій нема місця для сумнівів.

— Аж ти  його поцілувала…

— Він заслужив того, Перелеснику мій недобрий! Коли б не він… Ти знаєш, що я цілу ніч не могла спати і навіть… плакала… Це ганьба, коли така стара дівка плаче, правда? Покійна бабуня, завжди з мене сміялася: «Фе, така велика дівка, що під вінець може йти, а плаче!…» А мені, коли бабуня померла, було одинадцять років…

Я засміявся і обняв Ліду міцніше.

— Правда? — спитав. — Інженер з дипломом — і плакав?! Ай-ай-ай! Це дійсно ганебно й негідне інженера! І чого ж то інженер плакав?

— З досади. Інженер послухав Перелесника, забув про науку, про диплом і взагалі про все на світі, уявив себе білкою і закохався. А Перелесник, як виявилось, зовсім не був Перелесником, лише звичайним ботаніком, який хотів висватати Білку за «Того, що в лябораторії сидить»…

— Не завжди. Інколи бігає на станцію компостери на квитках перебивати. Ц-ц-ц!..

За нами стояв Олекса й радісно сміявся, вдоволений, що так несподівано нас наполохав.

— Ось, прошу, — подав він квиток Ліді: — Продовжено на три дні. Завтра йдемо до ЗАҐС’у, а післязавтра раненько я вас поведу до священика звінчати. Щойно бачився з ним і договорився.

Почувши це, я відложив свій намір — вилаяти Олексу за нове підслуховування, а натомість накинувся на нього за несподіваний плян:

— Та ви з дуба впали, Олексо, чи що? Який ЗАҐС, яке вінчання?! Хто про це говорив?!

— От маєш! — розвів Олекса руками. — То ви не маєте наміру женитися?

— Коли в нас такий намір буде, то ми вас, Олексо, неодмінно повідомимо. В цьому можете бути певні!

— Чи бач, який хитрий! — глумливо сплеснув руками Олекса. — Я для нього молоду знайшов, я його висватав, я за нього на станцію бігав, до ЗАҐС-у по інформації звертався, зі священиком договорився, а він тепер мені характер показує! Лідо, чому ви мовчите?

— Та бо мене ніхто нічого не питає, — усміхаючись відповіла Ліда.

— А ви як думаєте робити?

— Думаю, що така поспішність непотрібна. Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу.

Олекса засопів, затупцював і замахав руками, ніби збирався зірватися й  полетіти.

— Ну, от! Ну, от! — заговорив плаксиво. — Я стільки говорив, стільки пояснював, а ви ще вагаєтеся: «Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу»! Єрунда! Зате я знаю Павла п’ять років, а за вами шпіонував — два. І тому кажу вам точно: женіться без надуми! Ручу своєю головою, що будете щасливі й дякуватимете мені щодня! Павле, та ви мужчина, чи якесь непорозуміння?! Сватайте вже свою наречену — раз-два! Скоро!

— Готов! — рішився я. — Лідо, хочеш завтра одружитися?

Ліда дивилася на нас з усмішкою й хитала заперечливо головою.

— Ох, які ж ви діти обидва! — сказала наостанку. — Сідайте, я вам зараз скажу свою думку. Так… Отже, слухайте: я залишусь тут іще два дні, а тоді поїду додому.

— І привезете батькам зятя… — докинув Олекса.

— Ні, Олексуню, так не буде…

— Чуєте, чуєте? — обернувся до мене з щасливою усмішкою Олекса. — Вона сказала мені «Олексуню»!

А Ліда продовжувала:

— Я поїду сама. Поговорю з батьками, а потім напишу вам. Павло тепер матиме відпустку, і ви оба приїдете до нас у гості. У нас дуже гарно: є ріка і ліс поблизу. Погостюєте, відпочинете, а там — все само собою розв’яжеться. Я ж, слава Богу, не сирота. Чому ж маю по-сирітськи заміж виходити? Я хочу, щоб і батьки разом зі мною раділи. Їм би було дуже прикро, коли б їхня одинока дитина вийшла заміж, словом, наперед не загикнувшись, не порадившись. У нас у родині тримаються ще старі традиції…

— Як вона говорить! Як вона говорить, Павле! — вертів головою Олекса і мружив очі від захоплення. — Оце вам і квітка, і бджілка, і білка, і інженер в одній особі! Це вам не якийсь там мішок з картоплею… І вона має рацію. Стопроцентову рацію!

Коротше кажучи, Лідин плян був одобрений і прийнятий одноголосно.

Того ж самого вечора ми всі втрьох пішли до театру, а після закінчення вистави довго бродили по парку, при чому Олекса все старався ходити і сідати поміж нами в середині.

— Я ж тепер ваш ангел-хоронитель, — пояснював він Ліді. — Знаючи, що Павло — людина вкрай неморальна, мушу вас перед ним оберігати…

Взагалі я не пізнавав його. Зі страху й соромливости перед Лідою не лишилося ні найменшого сліду. Навпаки, він безперервно говорив з нею, оповідав їй щось, про щось питав, жартував і розсмілився до такого ступеня, що брав її під руку й самовдоволено говорив до мене:

— Бачите, бачите, я вже зовсім не боюся, ага!

— Та бачу, — кпив я, — що з вас можуть ще люди бути: на другий раз, як закохаєтесь, то вже не будете від дівчини тікати, може, навіть зважитеся раз її до кіна запросити…

— Приліпка з вас! Були приліпкою, приліпкою й зостанетесь до смерти! Я ж казав вам уже, що більше ніколи не закохаюся. — нема дурних!

— Дякую!

— От, уже зараз іронія! Та зрозумійте ви, мухоморе старий, що дурний є той, хто б у Ліду не закохався, а хто в неї закохався — буде дурний, як покохає ще когось. І, до речі, нам треба буде піти до моєї справжньої мами.

— При чому ж тут «до речі»?

— Ох, не витримаю з вами! Лідо, ну чого він такий мухомор? От ніяк не зрозуміє найпростішої асоціяції думок: ви — моя справжня сестра, а Уляна Федорівна — справжня мама. Це ж ясно, як Божий день, ні?

І ми дійсно ходили до «справжньої мами». Уляна Федорівна дуже зраділа, довідавшись, що я одружуюся з Лідою, обіймала нас, цілувала, частувала малиновою наливкою, а на прощання хрестила тремтячою рукою і зі сльозами в очах бажала нам щастя…

 

 

* * *

Три роки солодкого родинного щастя збігли непомітно. Маленький Лесик, названий так на честь нашого друга, вже навчився добре говорити й наповнював наше мешкання своїм милим жебонінням, коли сталося нещастя: мене заарештували…

Допити, тортури, заслання в холодний Сибір, потім несподіване «уласкавлення» і заміна каторги «батальйоном смерти» на передових позиціях фронту, німецький полон з усіма його страхіттями і на кінець — одчайдушна втеча. На це пішло чотири роки. Чотири роки, довгих, як вічність, і заразом коротких, як кошмарний сон…

І ось дощливою осінню 1942-го року виснажений, змордований, обдертий і завошивлений, я, як злочинець, припадаючи до землі й ховаючись по бур’янах, опинився знову в родинному місті. Не знав, де дружина й син, хоч залишив їх тут, не знав, чи живуть іще, хоч в останню хвилину прощання вони були здорові, не знав, чи стріну тут бодай одну знайому людину, хоч раніше мав їх досить, не знав, чи взагалі моя ризикована, божевільна своєю відвагою втеча мала сенс. Не знав нічого.

До свого колишнього мешкання не йшов з двох причин: поперше, воно знаходилося на людній вулиці в центрі міста, куди я не міг тепер показуватися; подруге, я був переконаний, що мою родину, як родину «ворога народу», з нього давно вигнали. Натомість я зайшов до міста близько Зеленої вулиці й постановив собі добратися до Олексиної хати.

Півживий, півмертвий від страху, непевности і хвилювання, обійшов ріг вулиці й перескочив паркан у тому місці, де ми колись перескакували його під дощем з Олексою. Перебіг попід деревами і став біля дверей, що їх колись мені так гостинно відкрив старий Ухо. Кілька разів, піднісши руку, я опускав її в нерішучості, але нарешті зібрав усі сили й постукав раз другий, третій…

У роті в мене пересохло, голова йшла обертом, а серце тріпотіло, як підстрелений птах.

Нескоро-нескоро в домі почувся легенький рух, скрип внутрішніх дверей, обережні кроки й тривожне питання:

— Хто там?

Я пізнав, би цей голос серед тисячі інших і з несподіванки затрусився, як осиковий лист від бурі.

— Білочко! — вистогнав через силу й відчув, що в мене під ногами провалилася земля…

Минуло більше тижня, поки Ліда мене відходила, і той момент, коли я в повній свідомості пригорнув до себе дружину й синка, — хай буде благословенний! — належить до найщасливіших у моєму житті.

Лесик виріс, зробився ще більше подібний до мене, і, коли я йому це сказав, гордо повів пальчиком собі під носом, і сказав:

— У мене вже навіть вуша роштуть, як у тата, — о!

А Ліда лишилася незмінною. Правда, змарніла, але мала ті самі ясні, щирі очі, те саме ніжно-дівоче обличчя і навіть була взута у зворушливо маленькі черевички дитячої форми. Тільки волосся не стригла, а закладала ззаду в тугий вузол, що надавало їй ще більше суворости.

— Де ж батьки, Лідо? Де Олекса? Як ти опинилася в цьому домі? — засипав я дружину питаннями.

І Ліда відповідала. Та з кожним її словом все більше захмарювалася моя радість щасливого повороту на лоно родини, уступаючи місце великому болеві по неповторних втратах: тесть на каторзі, теща силоміць евакуйована на початку війни, Уляна Федорівна, батьки Олекси і сам Олекса — на тому світі. Про Олексу Ліда оповідала найдовше.

Так я довідався, що після мого арешту Ліда з Лесиком поїхала до батьків. Але тесть, що працював перед тим на залізниці, вже був засуджений на 10 років і вивезений. З великою бідою Ліда. влаштувалася на роботу в броварні і так утримувала себе, маму і сина. Коли ж вибухнула війна й почалася примусова евакуація, маму несподівано посадили до вагону й вивезли, а Лесик урятувався тільки тим, що був якраз тоді в броварні коло Ліди. Всіх працівників броварні разом з найціннішими устаткуваннями мали вивозити на другий день. Але Ліда втікла і, то пішки, то на підводах, добилася до нашого міста. Вирішила шукати захисту під дахом Олекси, та тут надія її завела: Олекси вже не було в живих, а його мати лежала на смертельній постелі й доживала останні дні. Старий Ухо помер на пів року раніше, так що старій жінці на випадок смерти не було кому навіть очей закрити.

Ухова прожила б напевне ще довго, коли б після втечі Олекси її двічі не тягали на допит до НКВД і, не зважаючи :на похилий вік, не побили до непритомности.

На щастя, Ліда добилася до неї вже тоді, коли вся влада втекла з міста, а на другий день вступили туди німці. Коли б приїхала на кілька днів раніше — з нею зробили б ще гірше, як з матір’ю, Олекси…

Ухова, як оповідала Ліда, дуже зраділа несподіваними гістьми і до останньої хвилини була тихою і лагідною. Вважала великою ласкою Божою, що не лишиться самотною у хвилину смерти, і так прив’язалася до Ліди, що ні на крок не відпускала її від себе. Віддала їй усі дорогоцінності, точно поінформувала в усіх господарських справах і просила, щоб після її смерти Ліда молилася за її грішну душу. Терпіння зносила покірно, як кару Божу, і відійшла зі світу в повній притомності.

З Олексою ж була окрема історія.

Через кілька днів після вибуху війни вийшов гострий наказ — здати всі види зброї до НКВД під загрозою кари смерти, а вслід за тим покликано до війська всі річники резерви. Олекса ж не тільки не зголосився до Воєнкомату, а, навпаки, забравши свою мисливську рушницю і деякий запас харчів, зник.

І даремно Ухову тягали на допити, даремно били й тортурували. — вона й справді не знала, куди дівся син. І лише по двох тижнях стало відомо, що в лябораторії Хемічного Інституту, яка мала глибоке обцементоване підземелля й містилася в глибині внутрішнього подвір’я, хтось скривається. Підозріння впало на старого професора Шерера — видатного науковця — одного з небагатьох, кого Олекса вважав великим авторитетом. Зі свого боку професор Шерер дуже цінив Олексу і зробив його своєю правою рукою по катедрі.

Коли в місті почалися масові розстріли всіх «непевних», у перше число призначених на смерть попав і Шерер, як людина німецького походження. Але, — дивна річ! — хоч у момент нападу НКВД на, Хемічний Інститут багато людей бачило його на власні очі в коридорі, — він раптом щез. Найдокладніші розшуки по цілому будинку не дали найменших вислідів. Перешукали навіть лябораторію й усі інші господарські забудови — і надармо: по Шерерові не лишилося найменших слідів.

Може б про нього так і забули, коли б чиїсь пильні очі не добачили чогось підозрілого в лябораторії. Очі побачили, необережний язик ляпнув — і вістка рознеслася по місті, поки не дійшла, куди треба. У висліді військовий загін оточив уночі будинок лябораторії густою лавою і почав наступ. Виважили замкнені двері, повибивали тяжкі віконниці й вдерлися в середину. В самій лябораторії нічого підозрілого не знайшли, і керуючий операцією лейтенант дав наказ — спуститися в підвал. Але тут сталося щось несподіване: в кількох шафах одночасно щось вибухнуло зі страшною силою і наповнило приміщення їдким газом. Живі й легко ранені кинулися тікати, лишаючи на місці вбитих і тяжко ранених, у тому числі й самого лейтенанта.

За кільканадцять хвилин заалярмоване втікачами НКВД вислало на місце випадку два танки, кулемети й легку артилерію з великим відділом війська. Не зважаючи на те, що з лябораторії доносилися ще стогони і прохання помочі, — ніхто не зважився туди підступити. Будинок закидано гранатами, обстріляно з кулеметів і врешті зрівняно з землею. І тільки коли енкаведисти впевнилися, що в цій купі розкришеної цегли й палаючих бльоків не може ніяким чудом зберегтися якась жива душа — відділ залишив подвір’я.

Про випадок не говорили вголос, ніхто не осмілився туди піти, і лише коли в місто вступили німецькі частини, зійшлися люди й висипали велику могилу.

Через кілька місяців, коли нові окупанти почали розкопувати масові могили жертв кривавого терору НКВД, дійшла черга й на колишню лябораторію. Приїхала спеціяльна комісія, пригнали партію жидів — і могилу розрили наново. Між руїнами знайдено рештки пошматованих тіл енкаведистів, а в підземеллі — два цілих трупи: професора Шерера і… Олекси. Шерер, як встановила експертиза, не мав ні сліду ніяких ран і помер від серцевого удару, натомість Олекса мав цілком розбиту голову. З решти останків виходило, що тут загинуло сім енкаведистів. Професор Шерер і його асистент дорого продали своє життя!

Коли Ліда скінчила своє оповідання, я плакав. Чомусь так яскраво пригадувався мені Олекса, живий, діяльний, дотепний, комічний і безконечно добрий — людина золотого серця. Особливо ж виразно пригадував я його з тих днів, коли прийшов на світ Лесик. Боже, як він радів тоді, як метушився, як піклувався Лідою і дитиною! Щогодини бігав він до лікарні довідуватися про їхнє здоров’я, сварився, підкупляв сестер і санітарок, благаючи їх проявляти найбільшу дбайливість до матері й новонародженого. Йому все видавалося, що Ліда і Лесик — це якісь особливо тендітні виїмки, що потребують окремого догляду і що того догляду вони якраз не мають з боку медичного персоналу. В лікарні вже жартували й випитували, хто з нас є більшим батьком: я чи Олекса?

А потім? Скільки разів він випрошував у Ліди право скупати дитину і як уміло це робив, як тішився і сміявся, коли Лесик пацав ноженятами в купелі й оббризкував його з голови до п’ят! Скільки разів він випихав нас з дому до театру, чи до кіна і сам залишався на цілий вечір з дитиною! А й у нашій присутності він годинами міг бавитися з Лесиком, лазячи з ним по підлозі, і найкраща нянька не могла бути уважнішою і терпеливішою, як наш Олекса. При кожній нагоді Лесик одержував від нього іграшки й подарунки: вирізався у Лесика зубок — подарунок, навчився Лесик сидіти — подарунок, сказав якесь перше слово. — подарунок, зіп’явся на ніжки — подарунок, на першу річницю народження —також подарунок у вигляді величезного плюшевого ведмедя. А скільки разів у скрутні хвилини Олекса виручав нас грішми й харчами! Щирий, добрий, відданий Олекса!

І от — Олекси більше нема! Ніколи більше не прийде зі своїми дивачно-несподіваними запитаннями, ніколи не почую його жартів і дотепів, його своєрідного «ц-ц-ц!..».

Уже ніхто не скаже мені: «Приліпка з вас!», «мухомор», «сам ви чудасій!» так мило й необразливо, як це вмів сказати в цілому світі один тільки Олекса.

І я плакав…

—  Не можу повірити в його смерть, Білочко! — сказав я Ліді.

— Я також не можу. Все мені здається, що ось-ось він прийде і скаже: «А-а, ви дома? А що робить Лесь?»

— Так… Був шляхетним за життя, гарно жив, гарно й помер… Хай царствує! Ти була там?

— Звичайно, — тихо відповіла Ліда й здригнулася.

— Це була жахлива картина, Павле! Я потім довго ходила, як п’яна… Уяви собі, що він до смерти носив при собі всі ваші фотографії! Я навіть хотіла їх забрати, але не змогла… Трупи ж були розкладені, і всі фотографії та папери в портфелі просякли… Ні, я не можу цього згадувати! Все лишилося при матеріялах комісії… Я зробила все, що могла: замовила труну, попросила священика… Ах, ти ж знаєш, що отець Борис таки переховався до кінця і тепер відновив храм св.Петра і Павла? Пізнав мене відразу… А за Олексою аж плакав, так жалував. Бачиш, Олекса навіть нам не признавався, що впродовж усіх років потайки допомагав отцеві Борисові. Просто не можу зрозуміти, звідки в нього стільки тих засобів вистачало? Так, от, отець Борис його і ховав. На могилі таке прощальне слово сказав, що всі плакали, як діти. Багато народу було, багато!

— Він був вартий того, Білочко… Ось, як тільки зможу встати — підемо до нього на могилу… Знаєш, ми поставимо йому мармуровий пам’ятник. З останнього стягнемося, а поставимо, правда?

Та пам’ятника нам так і не довелося поставити: в тяжких умовинах німецької окупації про мармур не було мови, а пізніше вихор воєнних подій погнав нас на Захід. І останнє, що ми ще могли зробити — це упорядкувати могилу, обсадити її квітами й помолитися. На прощання я довго дивився на скромний дерев’яний хрест, щоб на асе життя зберегти перед своїм духовим зором скупий напис:

«Тут спочиває вічним сном Олексій Михайлович Ухо.

Народився 14 квітня 1908 року.

Загинув смертю відважних 26 липня 1941 року.

Мир праху Твоєму!»

 

* * *

Минула страшна війна, минули роки тяжких скитань, репатріяцій і скринінґів. І ось я з родиною на вільній заокеанській землі!

Нас уже п’ятеро: я, Ліда, Лесь, Лідуся і мизинчик Павлусь, перший крик якого співупав із звісткою про закінчення другої світової війни. Він, нівроку, вспів уже перерости старшу від себе на два роки Лідусю і є великим шибеником. Щоб підвести матеріяльну базу під нашу родинну й забезпечити освіту нашим дітям, ми з Лідою мусимо обоє працювати, поки ще маємо силу. Лесь з нами, Лідуся вже два роки в інтернаті українських Сестер. Тепер прийшла черга і на нашого «мизинчика»: треба подбати, щоб він не лише набував загальну освіту, а й здобув звання з рідної мови, історії й географії. Тож після родинної наради ми постановили віддати його до закритої школи оо. Василіян у глибокій провінції.

Добився я до манастиря в пообіддя літнього дня, коли все довкола розкисло й розімліло від невимовної горячі. Але в манастирських володіннях кипіла робота: білили шкільний будинок, свіжо малювали столи й лавки, біля крану мили великі білі бочки, від яких розходився запах меду. Десь у сутеренах клацала ротаційна машина, а крізь відкриті вікна заносило друкарською фарбою. Монахи, питомці й наймані робітники працювали запопадливо та час від часу перегукувалися:

— Перенеси це далі!

— Потримай-но отут!

— Де брат Онисифор? Спитайте його, куди бочки складати?

— Брат Онисифор у друкарні.

— Ні, брат Онисифор щойно пішов у бурсу…

За пару хвилин я вже познайомився з отцем настоятелем. Це була немолода людина і, видно, не дуже сильного здоров’я, з широким блідим лицем і темними очима праведника.

Вислухавши моє прохання, настоятель з повним зрозумінням хитнув головою:

— Звичайно, для хлопців у великому місті багато спокус і небезпек. Вулиця, вулиця, — то ціле нещастя, особливо, коли матері нема вдома! Ну, і, крім того, дитина в чужому оточенні позбувається свого рідного… Я дуже тішуся, коли батьки віддають дітей нам в опіку. У нас — зовсім щось інше. Ми всіх сил докладаємо, щоб дати виховання і національне, і суспільне, і товариське. А дисципліна, мушу вам сказати відразу, гостра! Брама на замку, а догляд на кожному кроці! Спочатку це хлопцям дуже не подобається, але потім так звикають, що й додому не хотять їхати. Ми дбаємо також і про розваги та відпочинок, але на першому місці — молитва, наука і праця. Коли вам такі умовини відповідають — привозьте вашого синка і побачите, що не пожалуєте.

— Я дуже вдоволений, отче настоятелю, такою програмою і думаю, що моєму синові буде у вас добре. А однак я хотів би дещо більше довідатися про школу, про систему навчання і так далі. Прошу не вбачати в тому якогось недовір’я до вашого закладу. Я, бачите, учитель і з фаху цікавлюся справою шкільництва.

— Але ж прошу дуже! Я навіть радий. Шкода тільки, що отець директор саме виїхав, а то він охоче поговорив би з вами для обміну досвідом. Та ви поговорите з його заступником… Грицю, — вихилився, настоятель через вікно до одного з питомців, — попроси до мене добродія Онисифора.

— Ви здалека приїхали, — повернувся знову настоятель до мене. — Може, ви голодні, або хочете чогось напитися?

Я не вспів відповісти, як у двері застукано, а вслід за тим з них впало:

— Слава Ісусу Христу!

Я обернувся на голос і відразу оціпенів і онімів: переді мною в чорній рясі стояв Олекса.

У першій секунді я спитав себе, чи сплю часом, у другій — подумав, що це омана, або дивовижна подібність, але в третій — усі сумніви відлетіли: від мене, і я крикнув на цілі груди:

— Олекса!!!

— Брат Онисифор, прошу, — чемно поправив мене Олекса й спокійно вклонився.

Я знову задеревів і не знав, що маю робити. Та зараз же, підхоплений поривом несамовитої радости, кинувся до нього й зім’яв у своїх обіймах.

— Олексо, Олексо, — говорив ридаючи. — Та ми ж уже оплакали вас на вашій власній могилі! А ви живі?! Ви не вмерли, Олексо?!

— Брат Онисифор, — ще з більшим притиском поправив мене Олекса й лагідним рухом звільнився з моїх обіймів. — Олекса вмер, Павле, а живе брат Онисифор.

Я видивився на нього, сподіваючись, що зараз почую таке знайоме «ц-ц-ц!..» і побачу усмішку, що підтвердить дотепний жарт. Але ні. Олекса говорив спокійно й поважно.

— То ви, хіба, воскресли? — ще не розумів я.

— Ні, я не воскрес. Але можна сказати сміливо, що народився вдруге для іншого життя… Отець ігумен мене кликали? — звернувся він до настоятеля.

Настоятель дивився на нас зі сльозами зворушення в очах і нескоро відповів:

— Бачу, що ви давно знайомі… Тож поговоріть собі… Пан професор, брате Онисифоре, цікавляться нашою школою і хотять свого синка сюди віддати. Тож покажіть панові професорові все, що потрібне, і розкажіть…

Олекса мовчки вклонився і багатозначно глянув на ручного годинника.

— Ах, я зовсім забув! — похопився настоятель. — Це ж ви маєте тепер іти з питомцями на ріку купатися! Але то ми якось залагодимо: хай замість вас піде брат Лаврентій.

— Там вантажне авто стоїть на березі з піском, — тихо відповів Олекса. — Щось попсувалося, і шофер не може сам дати ради…

— От маєш тобі! — огірчено зідхнув настоятель. — Бачу, що без вас таки не обійдеться… Ну, нічого… Пан професор і так у нас ночуватимуть, тож матимете ще час наговоритися увечері.

— То я можу йти?

— З Богом… Скільки ще того піску буде потрібно?

— Ще завтра треба буде привезти зо три рази.

— Ага… Ну, то з Богом! — ще раз повторив настоятель.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки!

Олекса тихо вийшов, а я ніяк не міг отямитися від несподіванки і стояв, немов окаменілий, поки не почув питання:

— То ви ще з Краю знаєтесь?

— Чи знаємось?! Та ж Олек… брат Онисифор — мій найближчий приятель, дружба і кум.

— Так?!

— Так! Він мого старшого сина до хресту тримав… Прошу зважити, що це діялося під большевиками… І взагалі рідний брат не міг би бути мені дорожчим, як він… Але як він у вас опинився?

— Та просто: прийшов і сказав, що хоче вступити до манастиря.

— Дивно…

— Чому ж дивно? — з легкими нотками образи в голосі спитав настоятель. — Брат Онисифор — монах по покликанні. Це не примха і не випадковий порив. Він, бачите, ще в Галичині, як був у підпіллі…

— Що?! Він був у підпіллі?!

— А як же. Був. Чудеса робив! Сам він не любить хвалитися, але те, що про нього оповідають, нагадує казки з «Тисяча одної ночі»… Так от, після однієї збройної сутички повстанці його пораненого принесли до манастиря, щоб дати йому першу поміч. І брат Онисифор, а тоді ще Олекса, уподобав собі монаше життя. Доки міг — боровся в УПА, а потім виїхав на еміграцію і так довго шукав собі місця в житті, поки не опинився під нашою брамою. Так то, пане професоре!

— Брате Онисифоре, — донісся знадвору чийсь плаксивий бас, — а зайдіть-но, прошу вас, подивіться на той лінотип… Я все щось не маю довір’я до підмурівки.

— Брате Онисифоре, — залунав інший голос, — чи ті яблуні; що ви казали, будемо обривати сьогодні?

— Ні, післязавтра. Зараз іду до вас, пане Колодій, почекайте хвилинку, — відповідав голос Олекси. — А ви, діти, будьте готові й не розходьтеся. Зараз вирушаємо…

— Як бачу, — сказав я, — брат Онисифор хліба даром не їсть…

Настоятель усміхнувся:

— Працює за трьох, правда. Я вже й сам йому нераз говорив, щоб звузив коло своїх обов’язків. У нас же є фахівців досить. Коли ж він каже, що йому сумно без роботи. Хвилинки вільної не посидить, все щось собі знайде: він і в школі вчить, і пасіки пильнує, і до садка нікого не допускає, і за механіка в нас у друкарні та в гаражі, а оце ще надумав рибний ставок закладати. Оце тепер цілий тиждень пісок возимо… Сам відпочинку не знає, і нікому спокою не дає. Вірите, що, відколи він у нас, то роботи вдвоє більше стало, хоч її і перед тим у нас не бракувало…

І настоятель добродушно засміявся.

— Він завжди таким був, — сказав я.

— Хай йому Бог допомагає! Діяльна людина — нема слів. Питомці і школярі липнуть до нього, як до рідної мами.

— Він любить дітей…

— За прикладом Господа нашого Ісуса Христа: «Не бороніть дітям приходити до мене»…

Я не міг дочекатися того моменту, коли можна буде говорити з Олексою. Бачив крізь вікно призначеної мені кімнати, як він бігав по манастирському подвір’ї з одного кінця в другий, давав розпорядження, пригадував то одну, то другу справу, ба, і сам кидався з допомогою туди, де інші не могли собі дати ради. Коли я дивився на нього з гори поверху, мені видавалося, що він — головним мотором тут, що, коли б його не стало, — зупинилося б усе життя. Подив і почуття глибокого респекту викликала його рухлива постать, його впевнені рухи, його обізнаність з найменшими деталями великої машини манастирського господарства. Брат Онисифор усе знав, усе пам’ятав, усе передбачав: коли їхати по папір для друкарні до міста, коли — по дрова в ліс, коли починати вичищувати пивниці під новий врожай яблук, де треба вставити скло у вікнах, а де — направити дах. Попросту не можна було зрозуміти, як це в одній голові вміщалося стільки всяких клопотів? І не видно було, щоб ці клопоти його обтяжували. Навпаки, вони, здавалося, приносили йому тільки втіху й приємність. Своєю енергією брат Онисифор заражував інших, і всі люди працювали під його командою дружньо й весело, немов би гралися.

Сам Олекса не постарів ні трохи. Літа минули повз нього, не залишивши на ньому ніякого сліду. Але разом з тим безслідно десь поділася його дивачність, його звичка — затискати долоні колінами й глупо хіхікати, або незграбно розмахувати руками. Щезло в ньому взагалі все те, що давало підстави називати його чудасієм. Правда, сприт у праці й енергія лишилися давні, якщо не збільшилися, але кожен його рух, кожне слово мали цілком виразно окреслену ціль і не залишали місця ні для догадок, ні не були несподіванками, як це було раніше.

Але ще більшу зміну помітив я в Олексі пізніше, коли настоятель після вечері залишив нас удвох. Уже й під час вечері брат Онисифор сидів спокійно, не промовив ні одного слова під час спільної гутірки і взагалі виглядав так, як людина, яка не має ні признаку найменшої ініціятиви до чогось і яку взагалі ніщо в світі не цікавить. Він покірно зігнув голову на пригадку настоятеля — познайомити мене з шкільними справами, вдруге так само злегка вклонився мені й попросив піти до шкільного будинку.

Тут він знову оживився, водив мене зі спалень до клясних кімнат, показував бібліотеку й лябораторії, а при тому говорив-говорив безугаву, не даючи ніяк мені прийти до слова. А я в той самий час питав себе: Чи він відчуває, що я його зовсім не слухаю? Чи розуміє він, що мене палить нетерплячка говорити про щось зовсім інше? Чи й справді все те, що лучило нас колись ланцюгами найвірнішої приязні, втратило для нього всяку ціну? Чи він не розуміє, як болить мене ота зміна в ньому?

Він не міг того не відчувати, бо ж був людиною, обдарованою подивугідно чутливим серцем. Невже і це в ньому змінилося?

І я не витримав. Саме тоді, коли Олекса показував мені багату, зібрану учнями колекцію метеликів, увірвав його на півслові:

— Скажіть мені, як ви тоді врятувалися, брате Онисифоре? — спитав просто.

Наші погляди при цьому зустрілися, і Олекса раптом затнувся, зблід і довго тер собі чоло, ніби щось пригадував.

— А, тоді? — сказав нарешті. — Та дуже просто: видряпався з підвалу й пішов геть.

Я думав, що він почне докладніше оповідати, але Олекса замовк і задумався, механічно проводячи пальцем по склі скриньки з метеликами.

— Як це дійсно просто у вас виходить, — обізвався я: — «видряпався з підвалу й пішов геть»… Ви були в лябораторії з професором Шерером?

— Був, — тихо відповів Олекса.

— Були під час вибуху?

— Був…

— А що ж то вибухло?

— «Пекельні машини».

— Звідки ж вони там узялися? Ви їх приготували?

— Ми, з професором Шерером… Ще в перший день, як поховалися в лябораторії.

Тепер я потер чоло:

— Не розумію! Як же це? Адже лабораторію перешукували, ні?

— Перешукували кілька разів.

— І не знайшли ні вас, ні ваших «пекельних машин»?

— Ні.

— Це щось неймовірне! Як же це могло бути?

— Там. були дві великі шафи з подвійними стінами…

— І цього ніхто не звав?

— Ні. Я ті стіни сам зробив.

— Коли ж ви це вспіли?

— А, це було зроблене ще за єжовщини, якраз після вашого арешту… І я, і Шерер тоді всього сподівалися, знаєте… Тож ми на всякий випадок таке придумали: коли б йому грозила якась небезпека — він би сховався, а я б йому приносив харчі. Коли б довелося мені ховатися — він би мене годував. На пару тижнів можна було б там скритися. Вдень сидіти в шафі, а вночі сходити до підвалу й там спати.

— Диво дивне! Виходить, що ви з Шерером були дуже близькими?

— Так. Шерер був дуже порядною і шляхетною людиною.

— Ви ніколи мені про це не казали.

— Бо ми з нашою приязню не афішувалися…

На якийсь час між нами запала мовчанка, і в ній виразно чулося тріпотіння крилець великої нетлі, що припала знадвору до освітленої шиби.

— І ви знаєте, що професор Шерер загинув? — спитав я знову.

— Знаю. Він помер саме в той момент, коли вибухнули наші «пекельні машини».

— Вони вибухнули самі від себе?

— Не зовсім… Вони були сполучені дротами з дверима до підвалу. Це на той випадок, коли б нас мали піймати в підвалі. Розумієте? У підвалі ми вже не могли сховатися, ані втекти звідти… Тоді так, чи сяк — лишалася тільки смерть… Але, бачите, наші розрахунки були погані: «пекельні машини» вибухнули, але ми від них не загинули. Я навіть не втратив притомности, а професор Шерер умер від атаки серця. Він давно був хворий на серце. Злякався, що «пекельні машини» не досить сильні, що енкаведисти нас піймають живими — і від страху помер… Але що там уже згадувати! — зідхнув накінець Олекса.

— Ні, ні, чекайте, Олек… , брате Онисифоре! — не міг отямитися я. — Все ж таки я не розумію… А хто ж там лишився, під руїнами з розтрощеною головою, у вашому одязі і з вашими документами? Кого ж то Ліда поховала замість вас?

Олекса підвів голову й подивився на мене якимсь тяжким поглядом:

— Енкаведист, — вимовив роздільно й понуро.

— Ви помінялися одежею з убитим?

— Так, помінявся… — і Олекса здригнувся. —Здавалося тоді, що вкриваю себе вічною ганьбою, боявся, що та проклята одежа прикипить до моєї шкіри… Але іншого виходу не було… Використав хвилину, коли всі порозбігалися після вибуху, затягнув до підвалу якогось убитого і…

— І далі? Помінялися одежею, вилізли і що? — підганяв я Олексу.

— Та далі вже було просто: спокійно перейшов через ціле місто і сховався на цвинтарі. День пересидів, а вночі пішов на захід.

— Знову «просто»! —не міг не всміхнутися я. — Все у вас «просто»!

— Та чого ж… Це було справді просто, бо енкаведистів ніхто не контролював. Навпаки навіть: я в кількох людей питався про документи…

— У це можу вірити… А як ви попали до повстанців?

—  Звичайно: зустрівся зі зв’язковим, познайомився і… Та тут навіть нема чого оповідати, бо це було просто.

— І в підпіллі було також «просто»? — легко зіронізував я.

— Та то як сказати… Всяко бувало: і просто, і трудно — залежно від обставин.

Мене інтригувала ота недоговорюваність, а тон, яким відповідав Олекса, сердив.

— Чи ви нещирі, Олексо, чи й справді такі скромні? — спитав я невдоволено. — Говорите так, ніби мова йде про збір яблук, або новий рій у пасіці. Ні, навіть не так: і пасіка, і садок у вас викликають більше емоцій, як ці спогади!

Олекса, немов би злякався мого тону і зніяковів:

— Ні, чому ж… Тільки, бачите, людина займається пасічництвом і садівництвом з любови до справи, а зброю бере в руки з необхідности. В тому вся різниця…

— Отже, мирне життя вам більше подобається, як життя вояка? — зробив я висновки.

— Мені найбільше там подобається, де я почуваю себе найбільше потрібним,

— А є таке місце, де б ви почували себе непотрібним?

— Є, звичайно…

— Не уявляю такого! Але що ви в УПА були дуже потрібні — це знаю напевно!

— Там кожна пара рук і кожна голова потрібна.

— А ще такі руки і така голова, як ваші!

— Так, — щиро й без найменшої гордости сказав Олекса, — з моїм фахом, моїми навиками до різної праці і з моєю витривалістю я міг зробити багато корисного.

— Що ж ви там робили?

В Олексиних очах виявилося здивування:

— Та ви мусите й самі знати, що упівці робили, — сказав ніби з докором.

— Знаю, звичайно. Але хотів би знати більше про вас. Ви ж не були останнім серед вояків.

— Я? А так, звичайно… Я, бачите, найчастіше ходив на розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з розбитих танків нові монтував…

І в міру того, як Олекса говорив, обличчя його роз’яснювалося, і в очах з’явився новий блиск. Здалося мені на мить, що його душа знову розкрилася для мене, що нарешті в моїх руках опинилася жива ниточка, яка веде до його серця, і я попросив:

— Розкажіть мені, Олексо, про цей відтинок свого життя. Я вже чув, що ви в лавах повстанців робили всякі чудасії.

Олекса зідхнув і зморщив чоло:

— Чудасії… Це правда… Інколи, коли не можна було чогось осягнути при допомозі зброї, доводилось пускатися на жарти.

— Жарти зі смертю…

— Жартувати з життям страшніше, ніж жартувати зі смертю, — відповів Олекса дуже поважно.

— Не розумію вас.

— Знаю, що не розумієте. Я хочу сказати, що саме життя часто буває страшнішим від смерти.

— Гм… Так думають або малодушні, що кінчають самогубством, або герої… — сказав я. — Різниця тільки в тому, що перші бояться життя, а другі не бояться смерти..

— А я ж, як бачите, не скінчив самогубством, — відповів Олекса.

— Звичайно! Бо ви ж не є слабодухом.

— Хочете сказати, що я є героєм? — усміхнувся задумано Олекса. — Я вже нараз чув це слово, але не розумію його, вірите? Кажуть, що героєм є та людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє поборювати в собі страх — той ще є відважним. Чим більший страх може в собі людина побороти — тим вона відважніша. Серед повстанців я нераз бачив хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я ніколи не боявся нічого, вірите? Мені попросту нераз аж стидно було, коли друзі ґратулювали мені й дивувалися, що я те, або інше так «по-геройськи», як вони казали, зробив. А це «геройство» мені вдавалося без найменшої боротьби зі своїми нервами. Я просто не боявся — і все. Де ж тут героїзм?

У його, тоні було стільки якоїсь прозорої, наївної щирости, що я зворушився до сліз. Пригадав собі його виправу по рибу на цукрозаводські ставки й подумав, що він і в підпіллі точнісенько так само поводився. Тим більше мене закортіло ще щось довідатися з того, що Олекса робив «без найменшої боротьби з нервами», «просто», «не по-геройськи». І я вже збирався поставити нове питання, але Олекса встав, даючи знати, що розмова скінчилася.

Почуття болючої образи наповнило мою душу, бо я зрозумів, що між мною і моїм колишнім другом лягла прірва, через яку вже не перекинеться мосту. Я став чужим для брата Онисифора. Між нами вже не було нічого спільного, як не було нічого спільного між цим спокійним, зрівноваженим і суворим монахом і колишнім веселим, дотепним чудасієм, що був моїм дружбою, кумом і найвірнішим другом моєї родини…

Що висловлювало моє обличчя, коли я дивився на Олексу, поки він ховав колекцію метеликів і замикав шафу, — не знаю. Тільки Олекса, обернувшись знову і зустрівшися з моїм поглядом, дуже зніяковів і, ніби виправдуючись, спитав:

— Як же там почуває себе пані Лідія?

Це було перше питання, на яке він зважився під час нашої розмови. Раніше він зумів би завдати кільканадцять за годину, але я був радий і цьому одинокому.

— Дякую, — відповів. — Постаріла, згрубла і, замість білочки, стала більше подібна до тяжкої гусочки.

— Слава Богу! Це свідчить, що пані Лідія тішиться добрим здоров’ям… А Лесь?

— Лесь уже парубок. Має шістнадцять років, пильно вчиться і має охоту піти на медицину.

— Ще раз — слава Богу!

Олекса питав, але блукав думками деінде, і мені видавалося, що відповіді його зовсім не цікавлять. І я зазнав іще більшого розчарування й ніяковости. Мені було соромно, що я був закоханий, як інститутка, в людину, яка втратила найменший сентимент до мене, яка попросту не цікавилася моїм існуванням. Не міг втримати гіркости і їдко сказав:

— Як бачу, брате Онисифоре, для вас усе те, що залишилося по той бік манастирських мурів, перестало існувати…

Олекса метнув на мене здивованим поглядом, але зараз же потиснув плечима й байдужо відповів:

— Кожному вільно думати, як хоче. Я звик до того, що ви мене й раніше не розуміли, не дивуюся, отже, що не розумієте й тепер.

— Дійсно, — погодився я, хоч слова Олекси мене кольнули, — вас годі було збагнути до кінця. Ви завжди були якоюсь магічною касеткою, з якої могли вискочити найнесподіваніші речі, але в тому і був власне весь чар вашої натури, ваше цілком своєрідне, оригінальне «я».

— «Я» дивака й чудасія… — вкинув з гіркотою Олекса.

— Нехай і так, але все ж і тоді ви були, всупереч вашому теперішньому твердженню, ближчі й зрозуміліші для мене, ніж тепер у вигляді сухого і, — даруйте! — нудного монаха…

Олекса слухав мене; заложивши руки за свій широкий пояс і блукаючи поглядом по стелі, ніби кажучи. «І коли ти вже відчепишся від мене?» Та я не хотів відчеплюватися.

— Скажіть мені, коли не секрет, — продовжував наполегливо, — що з вами сталося? Що запхало вас сюди? Чому ви саме втікли від життя тоді, коли перед вами розгорнулися такі широкі можливості фахової і суспільно-громадської праці, про які ви раніше навіть мріяти не сміли?! Чому? Скажіть мені, Олексо, чому?

Олекса висмикнув руки з-за пояса, перекинув їх за спину й нервовими кроками заходив по кімнаті. Видно було, що я його таки «допік» і розворушив у ньому щось болюче. Походивши трохи, він став навпроти мене й заговорив з помітним тремтінням у голосі:

— Помиляєтеся, Павле, коли думаєте, що я втік від життя і що для мене світ поза манастирськими мурами не існує. Якраз навпаки: я вступив до манастиря, щоб викреслити зі свого існування все те, що заступає головну мету, без якої наше життя взагалі не має ніякого сенсу.

— Мету? Яку мету?

— От! Маєте перший доказ того, як ми далекі один від одного! Ви питаєте: «яку мету», а я вас спитаю: а яка може бути ще мета в кожного з нас зокрема й у всіх загалом?

— Ах, он ви про що! І ви серйозно вважаєте, що для осягнення тієї мети всі повинні конечно постригтися в монахи?

— Ви, Павле, не іронізуйте! — суворо кинув Олекса. — Річ не в тому, чи людина вступить до манастиря, чи залишиться світською, а в тому, яку пропорцію встановить між особистим і загальнонаціональним. Річ у засаді! Я розумію цю засаду так: для оправи — все, а для себе тільки те, без чого не можна існувати. У нас же цю засаду розуміють зовсім інакше: для себе — все, а для справи — тільки те, без чого можна обійтися. І я, особливо після того, як побував у середовищі тих, що віддають для справи все-все, включно з кров’ю й життям, — у середовищі, де в першу чергу женуться за максимальним використанням усіх благ добробуту, — не міг витримати! З моєю життєвою засадою я був би тут ще більшим диваком і чудасієм, як колись зі своїми мріями підготовки збройного повстання… — і він гірко усміхнувся.

Я не був ні скупим, ні лінивим, коли річ ішла про справи громадські, але тепер, слухаючи Олексу й порівнюючи його розуміння обов’язків зі своїм, почервонів зі стиду. Мені стало так ніяково, що я поспішив закурити цигарку, аби тільки не дивитися Олексі ввічі. Він помітив моє замішання. Відступив від стола й знову заходив по кімнаті.

— Я знаю, — сказав, ніби оправдуючись, — що не всі можуть так розуміти і так відчувати, як я. Але я інакше — не можу. Від самого дитинства я не вмів думати так, як інші, і тому виглядав дивачно. Мені все здавалося, що я бачу багато різних речей, на які інші люди є сліпі. І це мене дивувало. Я був переконаний, що коли б люди вміли добре дивитися, у світі не було б стільки нещасть. От, наприклад, — став він навпроти мене й спитав руба: — що таке — Україна?

Від несподіванки я розгубився:

— Дивне питання!

— Зовсім не дивне, хоч таким воно на перший погляд здається, — наступав на мене Олекса. — Ну, скажіть, що таке Україна?

— Ви що, Олексо, жартуєте, чи й справді маєте сумнів у тому, чи я знаю, що таке Україна?

— Зовсім не жартую і сумнівів не маю: ви не знаєте, що таке Україна!

Я мимовільно усміхнувся:

— Оце говорить не брат Онисифор, а справжній Олекса! Ваше твердження, Олексо, на цей раз дуже сміливе й необґрунтоване.

— А я повторюю ще раз: ви, Павле, не знаєте, що таке Україна! Так само як, наприклад, ніхто не знає, що таке війна. Розумієте? Для того, щоб знати, що таке війна, треба знати про життя всіх її жертв. Треба знати про страждання всіх убитих, про тих, що лишилися без рук, без ніг, без очей, про тривоги й болі їхніх родин, про… Ні, ви ж бачите самі, що всього неможливо знати! І от — Україна… Для мене — це поняття, яке не можна окреслити сухими цифрами, науковими категоріями, чи загальниковими, утертими фразами: Для мене Україна — це щось живе, реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів…

Він примружив очі й повів довкола рукою:

— Я їх так виразно бачу, що, здається, досить простягнути руку — і можна тих образів торкнутися. Розумієте? Отак виразно бачу, як ці стіни, шафи, як вас! Всі ті події й випадки, свідком яких я був, врізалися мені в пам’ять і переслідують мене безупинно, нагадуючи дійсність, якої — ми звідси не бачимо…

Він дедалі більше хвилювався. Пересував з місця на місце мої сірники й цигарки, і при тому я бачив, як тремтять його пальці. Врешті обернувся і знову заходив з кутка в кут.

— Як тільки почую слово «Україна», — тягнув далі, — відразу чомусь перед моїми очима виринають безконечні черги — ота найхарактерніша риса підсовєтського життя. Вся Україна, багата, горда Україна — в чергах, як жебрачка: черги перед порожніми крамницями, черги обдертих колгоспників за своїм же хлібом перед міськими церабкоопами, черги в смердячих, нужденних їдальнях, черги в установах для полагоджсптня найдрібніших справ, черги біля залізничних кас, черги біля трамвайних зупинок, черги під в’язничними мурами — скрізь черги! Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта частина життя! Але це ще дрібниця. Коли заходжу до церкви — зараз же бачу інші церкви: без хрестів, без дзвонів, з поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені з стайні або магазини. Коли погляну на наших вихованців — зараз же бачу тисячі жовтих, рахітичних, страшних дітей з убивчими очима скептиків і циніків, — тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притулках. Я бачу катованих в’язнів, бачу каторжників, засуджених на повільну смерть у таборах Сибіру й Далекого Сходу, обдертих, висохлих, вкритих струпами й ранами. Я бачу нарешті горстку тих святих безумців, що гинуть у боротьбі за життя, якого вони ніколи не побачать. Я бачу так багато і так ясно, що мій череп тріскає, а душа обливається кров’ю…

Олекса замовк і закрив обличчя руками. Меді здавалося, що він розридається. Але він постояв трохи, зідхнув глибоко, ніби стрясаючись зі страшних видив і заговорив знову здавленим голосом:

— Для мене, наприклад, голод 1933-го року — це не просто трагедія, в якій загинуло сім мільйонів людей, а сім мільйонів окремих трагедій…. Ні, навіть не сім мільйонів, а втроє, вчетверо більше, бо ж рідні тих загиблих, хоч і вижили, пережили не меншу трагедію… Трагедія Вінниці — для мене стільки трагедій, скільки було жертв і їхніх родин… Взагалі, ціла Україна — це не просто поневолена держава, а сорок, чи скільки там мільйонів трагедій. Сорок мільйонів духових і фізичних тортур, знущань, приниження, безправ’я, терору й жаху! Чи в наших серцях і мозках може зміститися бодай мільйонова частина правдивого змісту того апокаліптичного числа? Вдумайтеся, Павле, в це добре, усвідомте собі до кінця всю жахливу правду, — і тоді побачите, як ми в суті речі байдужі до того, що мусить становити собою мету нашого життя…

Олекса увірвав, підійшов до вікна і приложив чоло до шиби, за якою далі розпачливо билася на світло нетля. А я сидів, онімілий і приголомшений, хоч у словах мого приятеля властиво не було нічого нового. Але він, цей дивний монах, посідав якийсь секрет, при допомозі якого вмів дібратися до найчутливішої закутини серця і змусити дивитися на речі — своїми очима. І я, несвідомо піддавшись його впливові, вже перенісся уявою до рідного краю. Я вже бачив не лише те, про що говорив Олекса, а й багато іншого, що пережив на власному досвіді, множив це все машинально на сорок мільйонів і відчував, як до мене підкрадається божевілля.

— Мене вважали диваком, чи там чудасієм, — долинув до мене, ніби з іншого світу голос Олекси, і я аж здригнувся, побачивши його знову навпроти себе, — а я, дивлячись на людей, уважав їх не то що диваками, а попросту божевільними. Всіх! І вас у тому числі.

— Мене?!

— І вас. Бо, коли серед того життя, яке ви самі назвали «купою голодного болю і страждань», в умовинах руйнації і нищення підвалин нашої нації, — ви могли поважно-думати над гатунками тютюнів і вивчати якісь там продихи рослинного листя, — ви не були нормальною людиною. Ні ви, ні інші! Там взагалі всі божевільні: службовці, робітники, селяни, інженери, аґрономи, учителі, науковці, поети — всі! Всі з поважним виглядом роблять очевидно безглузду роботу, або виснажуються, затягаючи ще сильніше зашморг, на власній шиї. Чи це не божевілля?! З тих сімох мільйонів, що згинули з голоду, і з тих нових мільйонів, які впали пізніше жертвами репресій, могла б постати принаймні мільйонова. армія. Розумієте? Мільйонова армія! Озброєна самими тільки вилами й сокирами, вона була б уже грізною силою і могла б перевернути життя, напевне не втративши й половини. Це — коли б люди були нормальні, коли б уміли дивитися в саму суть речей і бачити ту одиноку мету, за яку треба було боротися. Але вони замість того воліли вигинути мовчки, як овечки, покірно, без спротиву, вигинути без ризик у. Чи це не божевілля? Павле, я вас питаю: чи це не божевілля?! І ви також… Ви божеволіли від галюцинацій уночі, але вдень пильно вивчали гатунки тютюнів і могли вмерти над ними з голоду, могли загинути в застінках НКВД, чи на засланні, — на це ви були покірно приготовані. Але думка самої можливости загинути в боротьбі вас злякала, видавалася вам жахливо абсурдною, страшенно-небезпечною! Не тільки вам, а й іншим, інші мені казали, те саме, що й ви… Взагалі я прийшов до переконання, що всі божевільні, разом зі своєю працею, зі своїми клопотами, зі страхом за своє сміхотворне, беззмістовне існування! І я зненавидів людей. В душі я кпив собі з них, кпив і сам з себе за те, що люблю їх і ненавиджу водночас… Коротше кажучи, я був непослідовним і незрозумілим чудасієм…

Я довго мовчав, слідкуючи за Олексою, що снувався по кімнаті, видно, вгамовуючи своє хвилювання, і потім обізвався:

— Бачите, Олексо, не так воно просто було зробити, як вам видається… Ми не гірші від інших народів, бо ж коли тепер половина Европи, в тому числі половина німців, знаних як найзавзятіших вояків, терпить московське ярмо, — значить, що люди не почувають себе в силі стати до боротьби. Ми не є якимсь звироднілим вийнятком.

— Так! — стрепенувся Олекса, немов би його хто вколов голкою. — Божевільних тепер стало вдвоє більше, але мене це ні в чому не переконує, а якраз навпаки! Люди якісь такі дивні, що найчастіше потішаються думкою, мовляв, інші не ліпші від нас. І це мене найбільше лютить. Чому, скажіть, чому не встануть всі разом, як один, і не крикнуть: Годі! Адже це так просто, так надзвичайно просто! Ну, от, уявіть собі, що з якоїсь радіостанції впаде наказ: «Усім такого і такого числа, такої і такої години повстати! Старшинам і воякам армій — обернути зброю проти тих, хто наказу не виконує!»  — і цього б досить! Обійшлося б навіть без війни, слово чести!

У його щирому тоні було стільки добродушної простоти, стільки переконливости, що мені в ту хвилину й справді видалося все це таким легким, як найлегша дрібниця. І я усміхнувся.

— От, ви знову смієтеся! — огірчено зідхнув Олекса. — Так було завжди: моя найясніша, найпростіша думка людям все видавалася дивацтвом. Знаєте, чому? Бо люди не вірять один одному. Кожен думає: «Добре, я зроблю так, а інші не схотять. І тоді я потерплю». І так воно справді буває: найсміливіші вирвуться, а слабодухи причаяться в запічках. Сміливці програють, а слабодухі затирають вдоволено руки й кажуть: «А що, а що? А ми ж знали, що так буде!» Ет! — махнув рукою і заходив скоріше.

— Я розумію, — продовжував після короткої павзи, — чому мене вважали чудасієм: тому, що я не міг уподібнитися до інших. Кожний видається диваком, коли опиниться в невластивому для себе середовищі й напне на себе чужу одежу… І я також ніколи не знав, на яку ногу ступити, щоб не виставити себе на посміховище. Потім привик до того і робив так, як мені подобалося. Переконався, знаєте, що все одно не знайду належного місця в світі, ніколи не зрозумію людей, як рівно ж вони мене ніколи не зрозуміють. Інколи, правда, створював собі ілюзії й химери, вдавав, що вірю в них, щоб тільки чимсь заповнити моторошну порожнечу існування, яке не мало ніякого сенсу. Але тоді саме ставав найбільшим диваком і найбільше потішав оточення. Думаєте, я того не знав? Знав, але мені було байдуже. Ну, але що там згадувати! Скінчилося! Ми, Павле, з вами наговорилися сьогодні за ціле наше знайомство. Пізно вже. Ходім спочивати.

— Чекайте, Олексо, ще хвилиночку, — попросив я гаряче, — ще хвилиночку! Я не можу відійти так назавжди, бо відчуваю, що ця наша розмова вже більше ніколи не повториться… І як же? Що я скажу Лесеві? Ліді?

В очах Олекси раптом спалахнув теплий, ласкавий вогник, миттю відродивши в ньому те знайоме й дороге для мене, чого я вже намарне дошукувався цілу годину.

— Що скажете? — перепитав мрійно. — Перекажіть їм, що я часто молюся за всю вашу родину, що я люблю їх так само, як і раніше любив, що день, в який я довідався про ваше щасливе прибуття з-за океану, був одним з найрадісніших днів у моєму житті…

— Що?! Ви давніше знали про це?!

— А як же… Довідався з часопису.

— І не дали знати про себе?

Олекса зідхнув:

— Ні. Павле, не дав. Навіщо?

— Та хоч би для того, щоб потішити нас своїм спасінням, щоб угамувати безпідставний біль постійного оплакування вашої загибелі!

— Ви знову не розумієте мене, — сказав Олекса з сумною усмішкою. — Адже колишній Олекса-чудасій таки загинув, а замість нього існує зовсім незнайома для вас людина. Тож пощо було подавати про себе вістку?

— Боляче мені почути таке від вас, Олексо!

— Це тому, Павле, що ви й далі хочете вважати мене Олексою. Ви жалуєте, що зник непотрібний, смішний і нещасливий дивак, і не хочете погодитися з фактом, що замість нього існує простий, нудний, як ви сказали, монах, хоч він щодня дякує Богові за те, що знайшов мету свого існування.

— Радий це почути. Але чи ви й справді щасливі тут?

Олекса нахмурився:

— Слово «щасливий» мусить бути викинене до якогось часу з нашого лексикону, Павле! Тепер ніхто не має права бути щасливим, і я щасливим не є. Я тільки переживаю радісні хвилини, коли бачу поріст шляхетних пагінців на юних душах, що їх защеплюю нашою спільною ідеєю.

— Вірю, що вам це вдається. Отець ігумен мені казав про ваш великий вплив на вихованців.

— З ними мені легше знайти спільну мову, як з дорослими, — признався Олекса. — Не знаю тільки, чи збережуть вони той вогонь, що горить тепер у їхніх душах, далі в житті. Думаю, що збережуть. Але, коли і не збережуть, коли навіть мені і не судиться за мого життя дочекатися того, про що я мріяв від юнацьких років, то все ж я відійду зі світу з чистим сумлінням, знаючи, що віддав для справи все, що міг і не залишив для себе нічого. Чи ви розумієте мене, Павле?

Я встав, простягнув руку і схилився з глибокою пошаною:

— Так, тепер я зрозумів вас до кінця, дорогий брате Онисифоре… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.