Чудасій-11

* * *

Ранком я встав розбитий, як дрантивий горщик, і, коли подивився до дзеркала, мав таке враження, що бачу перед собою найшляхетнішого роду лісову кислицю. Аж самому ще кисліше стало на душі.

Дивно. Дуже дивно, як це раптом усе змінилося за кілька годин! Чи ж давно я почував себе таким бадьорим, радісним, молодим? І от зустрів на годину дівчину, що її безнадійно любив мій приятель. Та дівчина пожартувала зі мною, обмінялася кількома, думками й пішла. А серце моє після того лишилося порожнім, як бочівка від вина, в дні якої виверчено діру. І мені тужно, мені жалко, мені невимовно тяжко подумати, що ця дівчина за кілька годин поїде назавжди звідси. Поїде геть, спокійна й усміхнена, така, як я бачив її вчора, поїде, навіть не допускаючи думки, що хтось тужитиме за нею.

Ет!

Я безцільно тинявся по хаті, не знаючи, за що взятися. Годилося б використати: вихідний день на мою кавалерську господарку, як я завжди робив: повитирати порохи, поскладати порозкидані речі, витріпати і провітрити постіль, зібрати брудну білизну для прання, вичистити брудне начиння, погострити бритву і взагалі зробити багато інших речей, на які в мене постійно бракувало часу. Але сьогодні я не міг нічого того робити. Все мені видавалося дрібничковим і непотрібним. Тому я лишив усе, як було, а сам зібрався й пішов до ботанічного саду. Гадав, що там вдасться мені чимсь зайнятися й забути про свою нудьгу.

Та, коли прийшов на місце, на мене з безлюдних дослідних ділянок і квітників, з порожніх теплиць і лябораторій повіяло таким сумом, що я мерщій позабирав свої папери й записки та вернувся додому. Був переконаний, що дома працювати краще.

Але й дома робота не клеїлася. Речення не в’язалися докупи, потрібні слова повтікали з голови, а врешті-решт всі мої досліди над тютюнами й уся моя робота в цій галузі видалися мені такими безвартісними й непотрібними, що я покинув усе і перед самим обідом ліг спати.

Спав глибоко нездоровим сном, з якого вирвав мене прихід Олекси.

— Фе, — сказав він, переступаючи поріг, — і як ви можете в такій атмосфері спати?! Накурено, душно, а ви ще й віконниці позачиняли!

І, не питаючи мого дозволу, він навстіж порозчиняв вікна, крізь які зараз же до кімнати увірвався гарячий, свіжий вітер.

— Але ж ви й виглядаєте! — заломив руки Олекса, подивившись на мене при яскравому денному світлі. — Цілком, як п’яниця після безсонної ночі. Фе, аж дивитися бридко!

Вирікши своє зауваження, він пірнув у фотель, потягнув зі стола якусь книжку й почав її переглядати. Я також мовчки вийшов до передпокою, вмився, зачесався, потім сів на ліжко й закурив. Був розслаблений сном і злий.

— Ви чому мовчите, мухоморе? — спитав Олекса, відкладаючи книжку.

— А вам хочеться говорити? — бовкнув я неохочо.

— Хочеться, — кивнув головою Олекса j раптом, по його обличчі, розіллялася усмішка, як масло по гарячому млинці.

— То говоріть…

— Ви мене питайте, а тоді я буду говорити.

— Коли ж я не маю охоти питати.

— Справді? Ц-ц-ц!.. Та спитайте, хоч щонебудь!

— Відчепіться ви від мене! — вибухнув я. — Мені світ немилий, а вам все жарти в голові!

— Бо ви мухомор: труїли мене, труїли, поки самі власної отрути не ковтнули, так як я колись свого винаходу у Свердловську. Ц-ц-ц!..

— Бачу, що ви сьогодні дуже веселі. Може, ви й тепер свого винаходу випили? — спитав я, зі злою іронією в голосі.

— Не пив! — весело й енергійно заперечив Олекса. — Не пив і вилікувався. Здоровий, як риба!

— Слава Богу!

— Певно, що слава Богу! Тепер і вас буду лікувати! Ц-ц-ц!..

— Дякую. Я ніколи не був хворий на голову…

— Зате, ви хворі на серце, так? Ц-ц-ц!..

— Олексо! — сказав я з осторогою.

— Ц-ц-ц!.. Герой! Все мене повчали, неморальні наочні приклади давали, а, як прийшлося до діла — пас! Ц-ц-ц!..

— Олексо!!! — повторив я ще більше загрозливо.

— Тільки не лякайте мене, будь ласка, не лякайте, бо я сьогодні нікого не боюсь!

— Справді, ви сьогодні ще більше безличні, як завжди…

— При чому тут безличність? Ви пам’ятаєте, що я вам учора на прощання сказав?

— Пам’ятаю: казали, що будете говорити з Лідою, — сказав я їдко, знаючи, що Олекса цієї обіцянки не дотримав.

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса, хрупнув пальцями й затиснув долоні колінами з видом скрайнього вдоволення.

— І прийшли знову кликати мене за посередника? — продовжував я.

— Ц-ц-ц!..

— Шкода було вашого труду: я на цей раз не піду!

— Ц-ц-ц!.. Не зарікайтеся, бо підете! Ц-ц-ц!..

Я тільки зміряв Олексу лютим і високомірним поглядом, але не вважав за потрібне відповідати.

— Ц-ц-ц!.. А яке ви морожене найбільше любите?

— Гаряче.

— Ні, я питаю, з чого?

— З рицини.

— Ц-ц-ц!.. Рицинового мороженого не буває.

— Справді? Тоді часникове.

— Часникового також не буває. Це ви навмисне зі злости таке придумали. Є морожене вершкове, шоколядове, полуничне, цитринове…

— І дьогтяне…

— Ц-ц-ц!.. А знаєте, що за кордоном залізничні квитки дійсні цілий місяць? Не так, як у нас: на який день вибитий компостер —  на такий треба їхати. А за кордоном — купив квиток сьогодні, а їхати можеш через місяць.

— За кордоном квитки навіть у борг дають: візьмеш сьогодні, а заплатиш через рік…

— Ц-ц-ц!.. — сміявся Олекса, ні трохи не ображений моїми кпинами. — І це ви також видумали. А… ви знаєте ту стару березу, що росте в кінці парку? Її в молодості буря зігнула, і вона росте лежачи. Цікаво, правда?

— Зовсім не цікаво!

— Ух, який з вас мухомор! Ви маєте чисту сорочку?

— І скажіть мені, — з розпукою в голосі закричав я, — чого ви до мене причепилися?! Когось називаєте приліпкою, а самі прилипли, як шевська смола!

— Ц-ц-ц!.. Перше скажіть ви мені, що таке «приліпка», а що «шевська смола»? Ну, от, шевська смола і якийсь предмет зліпилися разом. То що є приліпка: сама смола, чи той предмет, що до неї причепився?

— Подумайте самі над цим: адже маєте тепер голову вільну від амурних думок…

— З того виходить, що цими думками тепер ваша голова зайнята?

Хоч який я був злий, але на цей раз не витримав і усміхнувся, а Олекса захіхікав так енергійно, що аж фотель почав їздити.

— Маєте щастя, Олексо, — промовив я, ледве стримуючи сміх, — що ми приятелі і що у вас на моєму рахунку є також досить насмішок. У противному випадку…

— Що було б?

— Набрали б поза вуха…

— Я?! Від вас?! Ц-ц-ц!.. Та я вас однією рукою поборов би! Не вірите? Ану, давайте поміряємося! — і Олекса встав.

— Ат, відчепіться! — махнув я рукою. — Тут і так від спеки людина ледве дихає, а вам боротися захотілося.

— А коли б не було спеки, ви б відважилися зі мною боротися?

— Відважився б.

— Ну, і опинилися б за дві хвилини на землі.

— І що з того? Кидатися на когось з боротьбою — це ще далеко не означає певности у перемозі.

— Га? А, так, звичайно… Бачу у вас великий поступ… І, до речі, я сьогодні говорив з Лідою, — випалив цілком несподівано на кінець.

Я так шарпнувся при цих словах, що мало з ліжка не впав.

— Що, що, що?!! — наставив ухо. — Що ви сказали?!

— От, прикидається глухим, як зломана голка!

— Що?!

— Ну, як зломана голка: як комусь відламають одиноке вухо, то ясно, що буде глухим. Зрештою, голка і з вухом глуха, правда?

— Ви не морочіть мені голови голками! Ви повторіть те, що сказали!

— Го-во-рив сьо-го-дні з Лі-до-ю, — виспівав роздільно Олекса. — Чули?

— Чув, але не вірю! А це при якій нагоді?

— При звичайній: пішов до неї до гуртожитку, викликав і сказав, що маю дуже поважну справу.

Я тільки очі вирячив і розкрив рота від здивування, а Олекса, використовуючи моє остовпіння, спокійнісінько продовжував:

— Дівчата саме там валізки спаковували, до виїзду приготовлялися. Ліда також. Сумна, така, прибита. Але, як лишень побачила мене, покинула все й вийшла в коридор. Тільки ж у коридорі незручно говорити, розумієте самі… То мій пішли в парк, у «Літній Ресторан», знаєте? Замовили морожене й почали розмовляти… Ліда любить найбільше вершкове морожене, а я — полуничне…

— Чекайте, чекайте! — перепинив я його, розтираючи чоло. — Це все вам приснилося, чи ви попросту фантазуєте?

— От іще приліпка з вас! — обурився Олекса. — Адже я вчора сказав вам, що говоритиму з Лідою, чи ні?!

— Та вчора ви. багато дечого говорили…

— Ну, так, звичайно… Трохи того… «Крила мрій», одним словом. Але сьогодні все було так, як я вам оце кажу.

— Неймовірно! — вишептав я і чомусь глибоко схвилювався. — І про що ж ви з нею говорили?

— Про найголовніше: я відразу їй усю правду сказав.

Пригадавши собі випадок з «Вістями», «Правдою» і зів’ялою рожею, я полегшено зідхнув і розсміявся:

— Ну, ну, і яка ж то була та «правда»?

— Як це «яка правда»?! Звичайна: сказав Ліді, що давно був закоханий в неї, що не смів перший заговорити, що слухав студентів і що вчора просив вас за посередника між мною і нею.

— Ви це сказали?! — жахнувся я.

— Та певно, що сказав! Навіть признався, як я вас обидвох підслуховував крізь двері, а також оповів і про ваші почування…

— Олексо!!!

— Що?

— Ви брешете!!! — кричав я, трясучись від гніву й переляку. — Ви не сміли їй того сказати!!!

— Чому не смів? — здивувався Олекса. — Або ж я когось боюся, чи що?

Я подивився на нього, подивився і зрозумів, що він говорить правду, що він справді зробив так, як казав: пішов, викликав Ліду, повів її на морожене й усе оповів, йому — що? йому, коли щось прийде в голову — все «єрунда». «Його ніколи не можна пізнати до кінця» — пригадалися мені мої власні вчорашні слова, і я тяжко сів на місце. Від обурення не міг дібрати ні виразів, ні відповідного тону, щоб належно висловити свої почування. Зрештою, чи найтерпкішими й найрізкішими словами можна було тепер щось направити? Чи можна було щось завернути? Пропало!

— Ну, і що Ліда на це? — спитав я зі страхом.

— Ліда? О, вона спочатку дуже розгнівалася, знаєте, а потім почала сміятися. Ох, як вона сміялася!

«Ще гірше! — подумав я. — Коли б тільки гнівалася — пів біди. Але, коли почала сміятися — то, значить, не вважає нас гідними навіть свого гніву»…

— Так, Олексо, — сказав уголос, — вона мала рацію: оба заслуговуємо тільки того, щоб нас висміяно… Ну, а далі? Чим це скінчилося?

— Скінчилося просто: я признався до вини, а потім зложив Лідії пропозицію руки й серця, і вона її прийняла.

— Як?!! — схопився я на ноги, мов ужалений. — Не може бути!!! Я в це ніколи не повірю!!!

— Ц-ц-ц!.. — сміявся вдоволено Олекса. — Мухомор! Ви ніколи мені не довіряли. А я вам кажу ще раз: Ліда погодилася:

Я сверлував Олексу поглядом, думаючи, що він зараз розсміється й відкличе свій жорстокий жарт. Але ні. Олекса, правда, щасливо всміхався, але не брехав і не жартував. По всьому було видно, що казав правду.

І я зненавидів Олексу в цю хвилину пекучою ненавистю подоланого суперника, відразу забувши про всі його позитивні риси, про нашу дружбу і про все добре, що він зробив для мене й для інших людей. Я бачив лише перед собою гостроносого дивака з усіма його негативними сторонами. І Ліда годилася йти за нього?! Чому? Для чого? По якому праву?!

Я відчув, як щось раптом рунуло в моїй душі, зламалося, завалилося і наповнило мої груди холодною отрутою. Тепер лиш усвідомив собі повністю, що кохав Ліду,  а ще більше покохав той ясний і милий слід, який вона лишила по собі після нашого короткого знайомства. І коли б вона виїхала, коли б доля судила нам вічну розлуку, я напевне на все життя зберіг би в серці, як великі святощі, ніжний образ цієї чудесної білявої дівчини з дитячими ноженятами і званням інженера. Образ Білочки! А тепер? У сильветці, витканій з проміння мерехтливих зірок, перенизаній пахощами літньої ночі, овіяній солов’їним співом і солодким сюрчанням коників, проступили грубі й цинічні риси другої Зіни. Навіть Зіни в гіршому виданні. Бо Зіні можна було все ж таки багато вибачити. Але цій?! Цій, дівчині, що скінчила інститут, одержала диплом інженера і мала забезпечене становище в житті! Чого їй ще було потрібно? Не виходила ж заміж за Олексу з любови, не виходила й з необхідности — виходила з розрахунку. Якого? Що змусило її дати згоду людині, яка в неї вчора ще, крім понижаючого жалю й байдужости не викликала нічого? І як це просто у неї вийшло: збиралася їхати додому, а звідти — на роботу; тут прийшов, можна сказати, зовсім незнаний чоловік, викликав, запросив на морожене, освідчився — і вона відразу ж погодилася. Коли б навинувся хтось інший — пішла б і за іншого… Ух, як це гидко!

Я пройшовся по кімнаті туди й назад, сів, устав, знову сів, знову встав і сів, потермосив себе за волосся, а накінець їдко розсміявся:

— Ну, і що ж? — спитав. — Була Ліда щаслива?

— Ц-ц-ц!.. Куди відразу й сум її подівся! Зраділа, засяяла і в приступі радости обняла мене за шию і поцілувала отут, — Олекса показав на щоку. — «Ви, — сказала, — найкращий у світі хлопець! Павло правду сказав»…

Я стиснув зуби й кулаки, немов би мені хтось наступив на мозоль у серці, а Олекса продовжував:

— Не побоялася, знаєте, в ресторані мене поцілувала! Розумієте? Ц-ц-ц!.. До речі, там тоді нікого не було, тільки ми вдвох…

— І як же це? Ви не вмерли від поцілунку?

— Ні, — відповів спокійно Олекса, не помічаючи в моєму питанні ні терпкої насмішки, ні лютої ненависти. — Коли б умер, то не прийшов би до вас.

— І коли ж весілля? — продовжував я далі роздовбувати власну рану.

— Ц-ц-ц!.. Який ви нетерпеливий! Вам відразу й весілля. Не знаю… Ліда казала, що мусить ще з вами побачитись, а тоді вирішимо, коли весілля.

— Зі мною?! А я ж тут при чому?!

— Це вже вам Ліда скаже.

Для мене відразу все стало ясним:

«Пастка! — пролетіла думка в голові. — Подвійна гра! Вона вчора помітила, що не байдужа мені, і тепер пробує щастя: Олексу тримає в резерві, а одночасно наставляє сіті, на мене. Коли не вийде зі мною — піде за Олексу. Що не крок — то гірше! Ух, яка потань! Який цинізм! Цікаво тільки, чому вона перше місце дає мені? Адже під матеріяльним оглядом я жебрак у порівнянні до Олекси. Видно, що «кохання» все ж таки деяку ролю відіграє… Ха-ха-ха! Зрештою, дідько її бери! Але Олекса! І це він має впасти жертвою такої потвори?! Бідний чудасій: осліп і одурів — нічого не бачить…»

Я зімняв недокурену цигарку й встав, заложивши руки в кишені.

— От що, Олексо, — сказав холодно, — я, звичайно, не вірю в те, що мені вдасться вас переконати. Але, як ваш приятель, вважаю своїм обов’язком примусити вас подумати над цим шлюбом. Мене дивує, що Ліда так скоро погодилася: адже фактично вона вас зовсім не знає.

— Чому ж не знає? — живо перебив мене Олекса. — Чи ви їй учора ще мало про мене наговорили?

— Так, я говорив. Але як вона може мені вірити, коли знає мене ще менше, як вас?

— Приліпка з вас! Я перед нею сьогодні вас цілу годину хвалив, і то так хвалив, що аж самому стидно було. Ручив за вас своєю головою, так, як ви вчора за мене хотіли ручити. І так, знаєте, ви за мене добре слово замовили, я за вас, а Ліда тепер нам обом вірить. Ц-ц-ц!..

— А ви вірите Ліді, — закінчив я його думку з глибокою іронією. — Добре інколи бути легковірним, а ще вигідніше часом буває вдавати легковірного… А все ж, Олексо, я ще раз вам звертаю увагу…

— Ат, єрунда! — увірвав мене Олекса. — Що я хотів сказати? Ага! Я хотів сказати, що ви — зрадник і дуже небезпечний посередник у любовних справах. У мене з вами вийшло цілком, як між тими поляками: «Нє моглем для цєбє, лєдвє-лєдвє для себе»… Так і ви Ліду для мене сватали. Ц-ц-ц!..

Може, саме тому, що в цих словах крилася певна доза правди, я не стямився від люти й образи. Штовхнув ногою двері і, вказуючи на них рукою, заревів до Олекси:

— Ге-е-е-ть!!!

Без слова протесту, без тіні здивування він встав і потюпав до дверей, увібравши голову в плечі й не перестаючи хіхікати.

— Може, вам скінчити мою думку? — спитав на порозі.

— Геть мені з очей!!! — крикнув я ще раз і затупав ногами.

— Ну й мухомор з вас! — потиснув Олекса плечима. — А до Ліди я вам все ж раджу піти. І ви підете, слово чести, підете! Я маю таке слово…

Але я не мав бажання слухати цього базікання: гримнув дверима, як божевільний, і мерщій замкнув їх на ключ. Обурення, жаль, стид, образа й почуття обридження просто душили мене. Я кидався по кімнаті з кутка в куток і тільки великими зусиллями волі стримував себе від того, щоб не потрощити всіх меблів, не пошматувати паперів і не розбити собі голову об стіну.

«Білочко, Білочко! — ридав я у душі. — І це ти?! Така нікчемна інтриґантська душа окривається під непорочно-чистою зовнішністю милої дівчинки зі зворушливо-дитячими ноженятами і прозорою усмішкою?! О, навіщо, навіщо я познайомився з тобою?! Навіщо зайвий раз пережив таке глибоке розчарування в людині?! Хіба їх і так мало було в моєму житті?…»

— Слухайте, ви, божевільний мухоморе! — забубоніло під вікном. — А той другий поляк пішов сватати дівчину для себе. Сватав, сватав, а нарешті приходить і каже: «Не моглем для себе — лєдвє-лєдвє для цебе»… То я, між іншим, від вашого імени Ліді освідчувався, і вона майже погодилася. Коли вам це не подобається — біжіть відкличте…

При перших звуках Олексиного вияснення зупинився не тільки я сам: зупинилося моє серце, як маятник у зіпсованому годиннику, зупинилася кров у моїх жилах, зупинилася й думка. Я став, ніби цвях, вдарений молотком у тім’я, таке це було несподіване, і, розвісив вуха.

— А коли, — продовжував Олекса, — ви маєте справді якісь поважні наміри, то також біжіть. Ліда чекає вас о четвертій в парку біля зігнутої і для вас «нецікавої» берези, знаєте? Пароль: «Білка — Перелесник». Не забудьте чисту сорочку взяти і спішіть, бо вже пізно!

Я стояв далі нерухомо, поки не почув, що Олекса віддаляється. Але тоді рвонувся з місця, мало не висадив замкнених дверей і погнав за ним.

— Олексо! Олексо! — кричав, задихаючись від бігу й від шаленої радости, що спирала мені дух. — Чекайте!

— Не маю ча-а-а-су! — «ричав Олекса тікаючи. — Біжу на ста-а-а-нцію! Перебити компо-о-о-стер на Лідиному квитку-у-у-у! Вона сьогодні не ї-і-де!

— Олексо!

— Чого-о-о? — дражнився Олекса й біг далі.

— Зупиніться на хвилинку і розкажіть до ладу! — благав я.

— Боюся спізни-и-и-итися… Коли хочете — біжіть за мно-о-ою, а я вам на бігу оповіда-а-а-тиму… Хай ціле місто слу-у-у-хає…

Справді, численні перехожі зупинялися і здивовано дивилися на цю гонитву, а деякі навіть кидали мені назустріч питання: «Що він у нас украв?», «Чи не покликати міліції?»

А Олекса дражнився далі: то кулею летів уперед, то ховався за електричними стовпами й підпускав мене зовсім близько, а тоді м’ячем відскакував на кільканадцять кроків, робив мені гримаси, «стругав моркву» й тікав далі.

— Коли не переб’ю компостера, пропаде квито-о-ок! — сміявся він. — У нас не можна подорож заплатити через рі-і-і-ік, хоч би це й була пошлю-ю-юбна по-о-одорож! Лові-і-і-ть! Будемо так гнатися до самої ста-а-анції, а Ліда тим часом чека-а-а-тиме! Лові-і-іть! Ц-ц-ц!..

Він біг, граючись, а в мене вже дух забивало, і я переконався ще раз, що Олекси мені не впіймати: «ноги закороткі», як сказав він колись у лісі. Я зупинився, глянув на годинника й мерщій побіг назад: була вже половина четвертої, а я ще й не голився сьогодні

Вскочивши до мешкання, я почав усе робити з таким поспіхом, ніби у мене земля під ногами загорілася, але від того виходило ще гірше. Все довкола,здавалося, змовилося проти мене, щоб лише мене затримувати й дратувати: бритва була тупа; кращі мої дві сорочки лежали брудні, а чисті валялися непоцеровані й невипрасувані; краватка ніяк не хотіла зав’язуватися по-людськи, кудись поділася паста до черевиків, а на кінець порвалися мені шнурки.

Але, коли вже по довгих муках і сердитих побажаннях, адресованих до мертвих і ні в чому не винних речей, я зібрався,— мене опанував страх і вагання. Як я насмілюся подивитися Ліді в очі? Адже пів години тому я тяжко й незаслужено образив її! Образив не так на словах, як у думках, але чи це міняло справу?

І, пригадавши собі всі епітети, всі порівняння й усі обвинувачення, що їх я інкримінував своїй Білочці, на хвилину навіть постановив собі нікуди не йти. Але потім подумав, що так може поступити лише малодушний боягуз, й таки пішов..

Спішив і ніс на собі прикрий тягар почуття своєї глибокої вини і докорів сумління. Поперше, винен був у тому, що спізнився на добрих двадцять хвилин. Подруге, винен був у вчорашньому «посередництві». Потрете, — і це було найгірше! — винен, був у тому, що сьогодні вірив у можливість її вирахованого шлюбу з Олексою і намірах подвійної шлюбної ставки. За це лаяв себе й допікав собі безжально, не розуміючи, як мені бодай на хвилину щось таке могло прийти в голову. Таж навіть найбільшому дурневі повинно було бути зрозуміло, що дівчина з таким обличчям, з такими очима і з такими милими ноженятами органічно не могла зробити нічого поганого, нечесного, понижаючого власну гідність! Занадто вже вона чиста, занадто горда, занадто розумна, щоб пускатися на легковажні авантюри й бавитися в недостойну гру. І це все тепер я мусів, ударившись у груди, Ліді сказати. Мусів признатися до великої вини перед нею! Не смів затаювати цих гріхів, бо інакше ні наша зустріч, ні все те, що могло наступити пізніше, не мали б тієї чистоти й щирости, якої заслуговувала Ліда. У своїх поглядах на шлюб я був дуже суворий і педантичний і нізащо не одружився б, знаючи наперед, що між мною і моєю майбутньою дружиною може лягти найменша тінь таємниці, недоговорености, чи недовір’я.

Тож годі було щось починати з Лідою, не усунувши відразу тих темних плям, що лягли на наші взаємини вже перед початком самого тільки знайомства. Це треба було конечно зробити, навіть коли б за одвертість довелося заплатити ціною безповоротного розриву.

І я йшов з покірністю розкаяного грішника в серці, готовий прийняти за свої провини яку завгодно кару, щоб тільки позбутися тягару докорів совісти, які гнітили мене до землі й викликали почуття палкого сорому.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.