Чорна князівна-4

Варшава і другий шлюб

Тим часом Гальшка опинилася у Познані під опікою матері і тут засвідчила познанським міським властям своє викрадення та пізніше «визволення».

А при королівському двору вже на повну силу йшли торги і змагання за руку князівни Острозької та її придане. Численні претенденти доводили свої права і пропонували плату. Мартин Зборовський, «забійця злочинний і віроломний», вже вважав свою перемогу безперечною. Він сватав Гальшку за сина, теж Мартина і теж учасника достопам’ятної розправи.

Але не його змололося. Король терпіти не міг Зборовського, в листах до шуряків-Радзивіллів називаючи його змією, яку і взагалі не слід впускати в королівство. Ні,  король мав інші плани стосовно Гальшки — збирався з її допомогою зміцнити свій союз із найвпливовішим магнатським родом Великопольщі, могутніми Ґурками. Чи треба згадувати, що при цьому ні щастя, ні бажання князівни цілковито не бралися до уваги?

Мати й дочка дістали наказ прибути у Варшаву[1] до королівського двору, де їм і проголосили королівську волю.

Вирок приголомшив Беату. Замість того, щоб вберегти доньку від небажаного з її точки зору шлюбу, вона сама прирекла єдину дитину на стократ гіршу долю. Пропонований їй зять, воєвода бжесько-куявський Лукаш Ґурка — владний і непоступливий тиран. Так що про надію на подальше управління острозькими маєтками можна забути. На додачу до всього, Лукаш Ґурка ще й затятий протестант — раз-у-раз виганяв католицьких священників та монахів з їхніх притулків, уряджаючи натомість лютеранські собори. (Хоча ми самі переконаємося: конфесійні відмінності якщо й відігравали якусь роль у цих подіях, то хіба лиш зникомо малу).

Попри протести обох жінок, король наполягав на негайному вінчанні. У розпачі Беата зважилася на трагіфарсовий крок — під якимось приводом вийшла з кімнати і щезла, наївно сподіваючись, що без неї обряд не відбудеться. Але слуги обнишпорили весь замок і, зрештою, знайшли княгиню, як писав придворний хроніст Лука Гурницький[2], «у місці не надто пристойному», тобто у палацовій вбиральні (у цій історії в якомусь пекельному постмодерні змішалися крайній трагізм із принизливо-натуралістичними подробицями). Силою зняли їй з пальця перстень, який потім король показав Гальшці як знак материнської волі. Та, зрештою, згодилася, але тільки за умови справжнього дозволу матері. Познанський єпископ Чарнковський у крайньому поспіху провів обряд вінчання. Тут з’явилася Беата, як завжди, з криком і протестами. Побачивши матір, Гальшка вирвалася з рук нареченого. Обидві жінки замкнулися у своїх кімнатах.

 Хто тільки не підходив під двері, щоб умовити їх заспокоїтися і змиритися з королівською волею — сам король, єпископ, Ґурка, канцлер — все даремно. Зрештою, король вирішив, що й так забагато часу потратив на розлючене бабство, і від’їхав у Пйотриків (місце засідання сейму). Разом із ним виїхав Лукаш Ґурка і більшість сенаторів.

Беата, скориставшись нагодою, втекла. Цього разу — до Львова. Не могла ж драма Гальшки у своїх звивистих мандрах оминути це містичне місто!

 

Війна за красну дівку

Опинившись у Львові, Беата під’їхала до монастиря домініканців, що стояв на місці теперішнього музею історії релігії, та попросила в них притулку. Достойні отці постали перед складним вибором. Оскільки вони вже знали про королівське сватання, то щиро жаліли Гальшку, та й гостювання казково багатих власниць Острога давало надію на значні пожертвування. Але накликати на свою голову королівський гнів і ворожнечу могутніх Ґурків... До того ж Беата з її жахливою репутацією — про жорстоке і віроломне вбивство князя Сангушка вже співали всі діди-лірники на всіх ярмарках. Зрештою, домініканці зважилися впустити Беату й Гальшку, сподіваючись якось помирити їх із королем.

І спочатку все справді складається добре. Королю було не до полювання за Гальшкою, є нагальніші клопоти. Спершу вийшла заміж його сестра, принцеса Софія, годилося влаштувати пишне весілля. Потім королева-мати, ображена на сина, Польщу і весь світ, надумала покинути країну. Даремно найдостойніші мужі королівства вмовляли королеву не робити такого «дешпекту і скандалу». Бона відповіла доволі незрозумілою фразою: будь у неї одна нога, вона й ту не залишила би в Польщі. Нога ногою, але, від’їжджаючи, Бона вхитрилася до дна спорожнити королівську скарбницю та ще й продати прибуткові посади на кілька років вперед (згідно з деякими плітками, це її й погубило — вивезені гроші вона позичила Габсбургам, а ті, не бажаючи повертати позичку, зуміли її отруїти). Від’їхала королева-мати, і не встигли всі тихцем полегшено зітхнути, як почалася Інфлянтська (Лівонська) війна.

Тож наші втікачки провели у Львові кілька тихих років, особливо не привертаючи до себе уваги. На листи від короля, що пропонував Гальшці становище придворної дами у його сестер-королівен, як тільки вона змириться з королівською волею і прийме накинутого їй мужа, мати й донька згідно відповідали — Гальшка радше вкоротить собі віку, ніж піде за Ґурку.

Так воно тяглося до 1559 року, коли руки короля нарешті дійшли до вирішення «проблеми Гальшки». Змусили до цього Його Королівську Мосць безперервні нарікання Лукаша Ґурки, який так і не зміг заполучити ні молодої дружини, ні її багатств. Львівський староста Петро Барзіз одержав грізний королівський наказ відібрати Гальшку від матері. Спершу Барзіз намагався діяти мирно, але почув від Беати, що вона радше вб’є і дочку, і себе, ніж підкориться насильству. Отож, почалася справжня війна.

Разом із сильним збройним загоном до Львова прибули брати Ґурки, до них приєдналися магістратські слуги, монастир взятий в облогу, на нього наведені зняті з Порохової  вежі гармати (довго ще показували сліди від їх ядер на монастирських стінах). І тут Беата викинула ще один фортель!

Попри облогу, неможливо було не впускати до монастиря сліпих і жебраків, яких на Русі споконвіку дуже шанували. Один такий старець, намацуючи костуром дорогу, ввійшов у монастирську хвіртку, а тоді відкинув палицю разом із жебрацькими лахами, під якими були одягнені кармазини, і вступив у кімнати Беати. Вона ж радісно його привітала і тут же представила Гальшці її нового мужа — князя Симеона Юрійовича Слуцького. (Думаю, бодай мінімальні пояснення тут необхідні, хоча б для того, щоб загладити багатосотлітню традицію зображати третього мужа Гальшки як пристаркуватого ловеласа або ж Беатину креатуру. Насправді ж Семен Юрійович Слуцький-Олелькович — син Юрія Семеновича Слуцького-Олельковича і Гелени Радзивилівни, отже — внук княгині Анастасії Слуцької і двоюрідний брат Василя-Костянтина Острозького. Слуцькі — рід освічений, багатий та впливовий, крім того, це одруження давало Гальшці змогу повернутися в лоно сім’ї, помирившись із могутнім дядьком. Та й за віком наречені пасували одне одному, Семену Юрійовичу — трохи більше тридцяти, Гальшці — двадцять, хоч як оцінюй, куди краще для заміжжя, аніж 14. Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі може видатися дещо театральним, але, як на мене, є правдоподібним. Хоча у Беати з князем мусила бути давніша домовленість, княгиня, наскільки я її собі уявляю, не відважилася б на подібний вчинок без крайньої потреби.)

Вінчання провів монах, канонічні сумніви якого втихомирила величезна грошова сума. Тим часом облога тривала і гармати били. Монастир опирався вечір та ніч, а на ранок виявилося, що у захисників немає води. Міський староста наказав перекрити водопровід (ще одна комунальна деталь, дуже знайома і сучасним львів’янам).

Монастирська брама розчинилася і Петро Барзіз знову постав перед Беатою, читаючи їй наказ короля. Вона ж розреготалася йому в обличчя, повідомивши, що дочка її знову вийшла заміж, шлюб здійснено і довершено. На це Барзіз відповів, що такий шлюб недійсний і перед людьми і перед Богом і тут же, разом зі слугами, зайшов в кімнати Гальшки. А бідолашна, як писав вже згаданий Гурницький, сиділа на ліжку обличчям до стіни і нічого їсти не хотіла, крім того, що їй мати прислала.

Той же Гурницький пише, що Ґурка відразу ж вивіз насилу повернуту дружину, але львівські хроністи твердять, що Гальшка ще провела якийсь час у королівському секвестрі чи то на Високому, чи то в Низькому Замку, де в той час було щось схоже на тюрму для особливо почесних в’язнів (так в 1408 — 1411 р.р. тут сидів особистий в’язень короля Владислава Ягайла, Якуб з Кобилян, звинувачений у надміру близькому знайомстві з королевою Сонкою, а пізніше — лицарі-хрестоносці, полонені під Грюнвальдом).

Беаті залишалася тільки помста, яку вона почала здійснювати негайно: сіла за стіл і відписала Слуцькому всі маєтки доньки. Перш, ніж підписатися, трохи подумала і попросила у Слуцького пожиттєвого доручення на право управління ними. Що він і зробив.

Ґурка ж якнайшвидше перевіз Гальшку через Познаньщину в родовий замок у Шамотулах. Тут він намагався добитися її прихильності, спершу ласкою й умовляннями. Навіть дозволив їй — він, ненависник папізму, відвідувати католицькі богослужіння, прокопавши для цього підземний хід від замку до колегіуму (потім ця обставина обросла понурими легендами, начебто грізний муж змусив Гальшку закривати своє прекрасне обличчя маскою). Але все даремно. В душі князівни Острозької нарешті прокинулася родова гордість, вона так і не згодилася визнати Ґурку своїм чоловіком.

Такий стан речей насправді був дуже вигідним для короля — доки те, доки се, а маєтності Гальшки залишалися під королівським управлінням. Тому Його Королівська Мосць не звертав особливої уваги на ті скарги, якими княгиня Беата засипала його самого, єпископа-примаса та інших державних мужів.

 


[1] Варшава не була ще тоді столицею Речі Посполитої, такою вона стала лише за наступної після Ягеллонів династії Вазів. А все ж значення міста стрімко зростало.

[2] Górnicki Lukasz (1527—22.07.1603) — польський письменник, перекладач, хроніст

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.