Чорна князівна-3

Перший шлюб Гальшки Острозької

Згідно з Литовським Статутом (прийнятим 1529-го року, незадовго до смерті Гальшчиного діда, князя Костянтина Івановича Острозького), повноліття дівчат наступало в 15 літ. Починаючи з цього віку годилося віддавати доньку заміж, насправді, однак, нерідко йшли під вінець і молодші панночки, — випадок Беати Костелецької та матері її дівера, Олександри Слуцької, що дівували до 24-ох років, був нечастим. А тринадцятирічні вважалися вже «на порі». Отож, коли Гальшці виповнилося тринадцять, в домі Острозьких зароїлося від сватачів.

І принаймні частині з них дійсно йшлося про саму князівну Острозьку, а не про її величезний посаг. Існує не зовсім достовірна, але доволі правдоподібна напівісторична-напівлітературна легенда, яка запевняє: Дмитро Байда-Вишневецький тому й залишився безженним, що гаряче і палко кохав лише одну-єдину Гальшку (Бажаючі можуть знайти відгомін цієї легенди у драмі П. Куліша «Байда, князь Вишневецький»).

Все-таки здавалося, що найбільші шанси на прихильність і самої Гальшки, і її матері має син уже на той час покійного Федора Сангушка, Дмитро Федорович Санґушко, староста черкаський і канівський, прозваний «першим лицарем Русі». На той час було йому трохи  більше двадцяти, він вирізнявся мужньою вродою, освіченістю та витонченими манерами. Нічого дивного — юні літа, подібно до Гальшчиного батька, провів при королівському дворі,  де став близьким другом молодого короля. Встиг уже повоювати, захищаючи Поділля від татар. Кандидатуру Дмитра як можливого шурина підтримував і Костянтин чи тоді ще Василь Острозький, Гальшчин дядько, який саме під керівництвом Федора Санґушка розпочав військову службу. Вільно нам припустити, що при цьому князь Острозький познайомився з лише на чотири роки молодшим Дмитром і заприятелював із ним.

Якийсь час видавалося, що й Беата Острозька не проти видати доньку за князя Дмитра. Проте, коли дійшло до формального сватання, рішучої згоди не дала.

Існує безліч пояснень, чому вона саме так вчинила. Як варіант — не хотіла втрачати права опіки над маєтністю доньки, просто наперекір нелюбому діверу, або навіть таке: Дмитра Санґушка чекав би значно тепліший прийом, якби він звернув свій закоханий погляд не на доньку, а на матір. Як не дивно, майже ніхто не висунув пояснення найпростішого та найзрозумілішого: княгиня Острозька не хотіла так рано розлучатися з єдиною донькою, вважаючи — час покаже, наскільки справедливо! — що Гальшка як не фізично, то психічно ще дитина.

Варто б зазначити, що на той час така начебто приватна справа, як заміжжя молоденької князівни, набрала вже державної ваги. Звичайно, не про саму Гальшку йшлося, а про те, кому дістанеться її величезне майно. Король не бажав переходу острозького князівства, на той час частини Великого Князівства Литовського, в руки поляка, тому вкрай негативно сприйняв чутки про те, що його «пришивана сестра» Беата має намір заручити доньку зі своїм родичем, Анджеєм Костелецьким. Року 1551-го литовська рада постановила, щоб доньок, які осиротіли після смерті батька,  не можна було видати заміж без згоди найближчих родичів. Постанова явно цілила в «княгиню Ілліну», а щоб вона не могла викрутитися тим, що не знала про закон, король розпорядився оголосити про нього Беаті. Натомість Дмитро Сангушко виглядав постаттю, прийнятну як не для всіх, то для більшості зацікавлених осіб.

Якби князь Дмитро почекав якийсь час, все могло б скластися геть інакше. Сягнувши повноліття, до якого залишалося зовсім недовго, Гальшка могла б сама, з власної невимушеної волі вийти за нього, навіть усупереч бажанню матері. Та ба! Дмитро Санґушко, чи то справді аж по вуха закоханий, чи то незвиклий до спротиву, чекати не хотів. Тим часом певні доброзичливці (не виключаючи Гальшчиного дядька) запевняли його: всі відмовки княгині Беати — це чистої води вигадки, ніколи вона йому Гальшки не віддасть, бо чи то взагалі воліла б обійтися без зятя, чи то має когось іншого на прикметі. Князь Дмитро легко повівся на таку провокацію. Щоб здобути прихильність князя Острозького, зробив йому щедрі обіцянки майнового характеру. Запевнив, зокрема, що у ролі чоловіка Гальшки не претендуватиме на родове гніздо — Острог. Василь-Костянтин, який давно вже навіть уві сні бачив себе владарем Острога, заявив, що віддає йому Гальшку, бо такою начебто була й воля покійного брата (дарма, що той помер  за три місяці до Гальшчиного народження), і запропонував план дій…

 

Нічим не виявляючи своїх намірів, Дмитро Санґушко приїхав у Острог, а при цьому частина його почту начебто випадково залишилася біля брами. Ледве гість привітався з господарями, як слуги повідомили про те, що збройний загін з 50 чоловік із князем Василем на чолі наближається до замку. Княгиня розпорядилася зачинити браму, але люди Санґушка вже встигли обеззброїти охорону. Тріумфуючий князь Василь-Костянтин вступив у замок, яким давно прагнув оволодіти. (як записав хроніст: «Książę Wasil dolo et vi occupował i posiadł zamek Ostrogski» — «Князь Василь обманом і насиллям зайняв і захопив Острозький замок»)

Далі все відбувалося як у страшному сні. Беату, щоб не заважала і не верещала, замкнули в її кімнаті під вартою. Гальшку відвели до замкової каплиці, де привезений дядьком священник обвінчав її з князем Дмитром. Перелякана дівчинка неспроможна була ні відповісти згодою, ні запротестувати, але замість неї слова згоди промовляв князь Василь-Костянтин. Відразу ж після вінчання Санґушко відвіз юну княгиню до Канева. Василь-Костянтин Острозький залишився господарем Острога і лише суворий королівський наказ короля змусив його випустити Беату, яка зуміла вислати посланця до короля, сповіщаючи про лиху пригоду.

 

Służebnik ks. Illinej przybieżał o tym gwałcie powiadamiając, iż już ślub matre et filia unita s księżnej dziewkę starosta czerkaski brał i s nią się pokładał. Księżnę Illinę samą, która przed żałością ledwie żywa, w jakiejsi izdebce zawarli […] Książę Wasil, rozkazując sobie na zamku w Ostrodze jako w swoim własnym, ośm służebników urąbali, a dziewiątego zabieli

 

Служник княгині Ілліної прибіг, про теє насилля сповістити, що вже й шлюб з княгининою донькою староста черкаський брав і з нею покладався. Княгиню Ілліну саму, що від жалю ледь жива, у якійсь кімнатці зачинили. […] Князь Василь, розпоряджався у замку, як у своїм власнім, а його люди восьмеро служників зарубали, дев’ятого вбили. (З приватних листів Сигізмунда-Августа)

 Королівський суд і присуд

Цілком можливо, що, попри обставини цього «дивного шлюбу», Гальшка не відчувала неприязні до мужа і звиклася б із цілком завидним становищем коханої дружини першого лицаря Русі. Але такої можливості їй не дали — почався наступний акт драми.

Ледве здобувши свободу, Беата вирушила до королівського двору. Там, у супроводі наймелодраматичніших ефектів — із криком, риданням, розкуйовдженим волоссям, — вона впала в ноги королю і королеві-матері, благаючи про повернення викраденої доньки і найсуворішу кару для самозваного зятя й ненависного дівера.

Королю не хотілося встрявати в ці усобиці. Молодий Санґушко був його приятелем, а Беату він завжди недолюблював, вважаючи її вередливою та свавільною істеричкою. Заступництво королеви Бони радше зашкодило б княгині — мати з сином перебували у стані холодної війни ще відтоді, як Сигізмунд Август добивався визнання свого шлюбу з Барбарою Радзивілл, а вже після смерті Барбари — й поготів. (Чутки звинувачували Бону в отруєнні нелюбої невістки). Але вимоги Беати підтримали майже всі магнатські роди Речі Посполитої. Вислизання з їх рук Гальшки і її величезного посагу ці королята сприйняли як смертельну образу.

Король призначив суд на початок 1554 року, відбутися він мав у Книшині — містечку біля Вільна. На суд Санґушко не з’явився, а його адвокати даремно намагалися довести, що шлюб їх підзахисного цілком законний і згідний з волею покійного батька Гальшки. Звинувачувач Станіслав Чарнковський, референдарій коронний, гримів і грозив:

— Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок Дмитрія ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці: у княгині доньку відібрано, а у Вашої Королівської Мосці піддану зневолено, якій за правом опіки Ваша Королівська Мосць батька заміняла!

І з неприхованою погрозою:

— Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.

Король проголосив вирок. Санґушко засуджений на страту і безчестя. Збереже життя лише тоді, коли згодиться на розірвання шлюбу і повернення Гальшки до матері. Тоді покарання замінять йому ув’язненням у вежі. А якщо зважиться на втечу, то стане вигнанцем, банітою-інфамісом, якого будь-хто може безкарно вбити. Дійсний натхненник наїзду на Острог, князь Василя-Костянтин відбувся тим, що втратив право опіки над Гальшкою, приналежне йому як старшому в роді чоловікові.

 

Доля князя Дмитра

 

Звістка про вирок суду блискавично дійшла до Канева. Дмитро Санґушко і на думці не мав ані розлучатися з дружиною, ані бездіяльно чекати кари. У найбільшому поспіху він зібрав найкоштовніше майно, найдорожчому ж своєму скарбові — Гальшці — наказав перевдятися в чоловічий одяг, і морозного січневого ранку вони разом із найвірнішими слугами спершу вирушили у родовий маєток Санґушків, власність сестри князя Дмитра, Федори, — Влодаву над Бугом, а звідти, змінивши коней і оминаючи більші поселення, — до  чеської границі. Там, у Чехії, князь Санґушко сподівався знайти притулок у тестя Василя Острозького, гетьмана Тарновського (шлюб Василя Острозького та Софії Тарновської відбувся на початку 1553 року).

Тим часом у Великопольщі збиралася погоня. Беата не жаліла грошей. Згуртувалася ціла армія на чолі з каліським воєводою Мартином Зборовським, до нього приєдналися інші вельможі зі своїми збройними загонами — брати Ґурки та родичі Беати. Дуже швидко стає відомим, що втікачі перетнули границю і повернули до Моравії.

На початку лютого 1554 року відбулися жахливі події, які надовго запам’яталися жителям тихої чеської провінції.

Впевнившись, що втікачі заночували в заїзді села Лиса (інакше Лиска чи Лиски), переслідувачі спершу поїхали до найближчого міста Німбрука, запевнили тамтешнього гейтмана Матеса Вахтеля, що на довіреній йому території переховується страшний злочинець і ворог роду людського, а потім, прихопивши з собою ріхтаря (війта) Адама Кухту і бирича (ката) Матея Зоуфалого, вирушили ловити обложеного з усіх боків звіра. До того часу вже майже весь мотлох з округи, наслухавшись про величезні багатства князя-втікача, приєднався до погоні. У сільський заїзд озброєний натовп увірвався зранку, коли князь Санґушко,  накинувши на себе кунтуш,  спустився в кухню замовити сніданок. (Навіть меню того останнього сніданку знаємо, князь був веселим і просив приготувати каплунів, щоб порівняти, де вони кращі — в Чехії чи на Русі).

Нападники стріляли з рушниць, але не влучили в Дмитра. Князь був беззбройним, тому кинувся вгору по сходах до кімнат, де Гальшка і слуги, ледве прокинувшись, не могли зрозуміти, що діється. Переслідувачі схопили його, зірвали одіж із дорогими самоцвітними ґудзиками, побили і тяжко поранили. Даремно Санґушко звертався до їх християнських почуттів і нагадував, що тут вони на чужій землі, яка має свої закони. Даремно Гальшка, ридаючи, впала перед катами на землю і обіймала ноги Мартина Зборовського, благаючи милосердя. Не для того вони приїхали так здалека, щоб тепер відпустити здобич!

Гальшку, майже безтямну від страху й потрясіння, посадили у ридван. Можливо, вона ще встигла помітити, як її мужа, закованого в кайдани, скривавленого, напівоголеного, на підводі відвозять у Яромир, оголошуючи по дорозі, якого страшного злочинця піймали. Там його закрили у хліві, тяжко пораненого, не дозволивши дати йому навіть ковтка води. Там він і помер від гарячки в ніч з 3 на 4 лютого 1554 року. Навіть і така помста видалася Мартину Зборовському недостатньою — він ще наказав викинути тіло нещасного на купу гною. Лише 7 лютого співчутливі городяни поховали Дмитра у місцевому костьолі, а на плиті із знаком литовської  Погоні спадкоємець Дмитра, його брат Роман, наказує вибити напис:

 

Hoc loco conditur corpus clari lithuuaniae ducis Dimithr Sanduskowic ex magnifica Olgerdorum familia nati, capitanei Cyrkoviensis et Kanowiensis, quem perfide insidiose Martinus Zborovski trucidavit.

 

«Тут спочиває прах славного литовського князя Дмитрія Санґушка  із знаменитого дому Ольгерда, старости черкаського і канівського, по-зрадницьки і віроломно вбитого Мартином Зборовським».

 

Плита простояла до 1860 року, коли далекі родичі вбитого, нащадки Романа Санґушка, її замурували і замінили новою, на якій вже не значилося ім’я вбивці.

У міській книзі Яромира написали також, що заупокійну на чотири голоси по-чеськи співали.

Після всього цього жителі округи зрозуміли, що стали свідками, а то й співучасниками, злочину і жорстокої розправи. Почалося слідство, під час якого власник заїзду Мартин Ліва і замковий урядник Вацлав Коханек померли «від гризоти», головним же винуватцем був оголошений Адам Кухта, якого в 1557 році в Празі побили різками, затаврували і вигнали з міста. Стосовно ж головних винуватців, підданих польської корони, то їх після втручання короля відпустили, змусивши попередньо поклястися, що вони вже ніколи не тривожитимуть спокій мешканців Яромира. Однак імператор Фердинанд, обурений таким свавіллям на його території, ще довго закидав Сигізмунда Августа письмовими протестами.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.