Червоний диявол-2

* * *

А тим часом у доброму кам’яному будинку пана київського війта з-під закритої віконниці маленької горнички пробивалася вузька смужка світла. У горниці, на своїй парадній постелі, накладеній мережаними білими подушками сливе до самої стелі, сиділа єдина донька пана війта, просватана Галя. Вона сиділа, опустивши руки на коліна, звісивши голову на груди.

На точеному столі у мідному шандалі горіла воскова свічка. В інших київських домах світили і скіпкою, але пан війт нічого не жалів, а жив широко і привільно, як жили у старовину. Тут же лежала покинута робота — вишивання воздушку[1] для церкви, лежала на срібних тарілках і незаймана вечеря. На середину кімнати виступала висока грубка з лежанкою, складена із зелених кахлів; персидський килим покривав кам’яну підлогу; такі ж килими висіли і на стінах; біля стін стояли низькі канапки, покриті особливими килимками — коцами і червоним сукном; біля образів теплилася срібна лампадка. У горниці було і тепло, і затишно, але Галине личко здавалося невтішно сумним. «Господи, господи, та що ж це буде, — тисячу раз повторювала вона те саме питання. — Невже батько віддасть її за Ходику? Ух, гидкий який, як жаба, як змія!» Прохати? Плакати? Але Галя знала, що це марно, знала, що коли вже пан війт забрав собі щось до голови, то не виб’єш звідти і сокирою, а прохання і сльози ще більше його роздратують. «О Господи, Господи, хоч би запізнився Ходика з товарами із Царгороду. Хоч би затримався! От, слава Богу, середа, там четвер, п’ятниця і субота, а неділя вже й останній день. Господи, затримай його у дорозі, тільки б до суботи не приїжджав, та й тепер усього три дні, не схоче ж її батько сяк-так заміж віддати. Може, Бог змилується, а там піст, святий тиждень, тим часом під’їде Мартин. Та й Мартин теж, — зітхнула Галя, — передавав через торгових людей, що повернеться до Різдва, а от уже і заговини, і піст не за горою, а його все нема та й нема! Якби ж знав, якби ж відав, що тут затіває без нього батько, забув і слово своє давнє, що його батькові давав; поспішив би він до своєї Галочки, на крилах би прилетів! — Галочка охопила коліна руками і тужно закивала головою.  — А, може, забув, може, і не згадує, може, знайшов іншу… Хіба мало у Кракові та Варшаві краль і красунь! А вона що?» Галя з тугою глянула на свою дрібненьку постать, на свої ніжки, взуті в червоні чобітки, на вузенькі плічка, що просвічували крізь тонке шиття сорочки, — і глибоке зітхання вирвалось із її грудей. — «Нема за що мене любити!», — сумно промовила Галя і вийняла з-під подушки прегарне кругле венеціанське люстерко, за великі гроші куплене їй батьком у чужоземних купців. От внучка покійного війта, Богдана Кошколдівна[2], оце красуня, так красуня! Груди високі, плечі повні, обличчя біле та рум’яне, коса до землі… Галя зітхнула і глянула в люстерко: «Ну, і за що мене любити?! От брови тонкі, як нитки, ніс до неба задерся… обличчя чорне!» Але, незважаючи на Галині слова, люстерко казало їй зовсім інше. Воно казало, що брови тонкі й оксамитні, як шнурочки, що носик маленький і, хоч трішки й кирпатенький, зате з такими гарненькими тонкими ніздрями, що світиться, наче рожевий корал; що обличчя в неї не чорне, а смаглявеньке, з ніжним рум’янцем; що з-за напіввідкритих губ виглядають зубки, маленькі і рівненькі, наче у мишеняти. І, крім того, з венеціанського дзеркальця дивилася на неї пара таких ласкавих, таких милих очей, що сама Галя мимоволі до них усміхнулася[3]. Ох, а не приїде він чи приїде надто пізно і застане Галю із зав’язаною головою… Але ж ні, ні! Господь цього не допустить, Ходика запізниться. А, якщо й приїде, якщо батько захоче вчинити по-своєму, то й вона покаже, що батькова донька: заріжеться, утопиться, а за Ходику не піде!

Хтось смикнув двері. Галя здригнулася, поквапом сховала люстерко під подушку і втерла очі.

До кімнати вбігла висока і пишнотіла білявка з дещо грубуватими, хоча й гарними рисами обличчя.

— Добридень, Галочко, чого сумуєш? — весело і жваво заговорила вона, підбігаючи до Галі та сідаючи поруч із нею.

— Добридень, Богдано.

— А я оце біжу від пані цехмайстрової та й думаю, дай-но заскочу до Галочки, перевідаю її.

— Спасибі, голубко.

— Що ж це ти знову зажурилася? Чи Ходика приїхав?

— Ні, слава Богу, ще не приїхав, а все таки боюся, щоб не поспів…

— А! Не приїхав, — дещо розчаровано протягнула Богдана, — а я думала, що він уже тут.

— Ні, ні! Що ти думаєш, Богданочко, — схопила її за руки Галя, — як ти думаєш, правда, якщо б він навіть тепер і приїхав, — батько не захоче нас прихватцем, сяк-так повінчати?

— Ну?

— Ой, яка-бо ти, Богдано! — сплеснула руками Галя. — Та ж у посту сім тижнів, а там ще й світлий, — от і виходять цілих два місяці, а тим часом Мартин під’їде і вже він не допустить, щоб мене силоміць віддали за Ходику!

— Ти так у цьому певна? — І на якусь мить у складках губ Богдани з’явився злий, глузливий вираз. — А чому ж він досі не їде?

Рука Галі випустила Богданину руку.

— Бо… завадило щось… затримався, — розгублено промовила вона, дивлячись Богдані в очі, і раптом із жахом відсахнулася. — Ай! Богдано! Ти так дивишся?! Ти щось знаєш… скажи!

— Ха-ха-ха! — дзвінким робленим сміхом засміялася Богдана, аж її пишні груди заходили ходором. — Ти вже і налякалася! Та що ж я можу знати, — нічого… От тільки пані цехмайстрова говорила, що багато вже підмайстрів з закордону вернулося, казали, що бачили Мартина. Ти не тривожся, голубонько, — обняла вона рукою шию Галі, — живий він, здоровий і веселий… Таким паном, кажуть, ходить, що хоч куди! Всі красуні за ним гинуть…

Богдана підняла Галину голову і заглянула їй в очі.

— А ти вже й зажурилася знову… Ну чого ж? Чого? — труснула вона нею.

— Так, — сумно протягнула Галя, опускаючи голову на груди.

— Все боїшся, щоб Ходика не під’їхав?

Галя нічого не відповіла.

— І чого ж ти так боїшся? — вела далі Богдана. — Ніяк не здогадаюся! Ну, Мартин і гарний, і ставний, і молодий, та й Ходика теж не старий! Не такий красень, як Мартин, а все ж — людина як людина. А зате, що Мартин супроти нього? Ніщо! Підмайстер, ну, приїде, майстром стане… і там уже років через двадцять цехмайстром виберуть. А Ходика і тепер перший дука і ще багатшим буде, бурмистровою будеш, першою городянкою в місті. Золотом, самоцвітами засипле він тебе! — Богданине обличчя розгорілося. — А то Мартина чекати… Коли ще він приїде? Та чи й приїде? Щось не надто поспішає…

— Приїде, приїде, приїде, — скрикнула Галя.

— Ну, — стенула плечима Богдана, — чекай… А що, коли зовсім не приїде?

— Все одно за Ходику не піду… Не люблю я його, Богданочко, бачити не можу! Нехай Мартин мене і розлюбить, нехай забуде, а за Ходику не піду, не піду.

— Що ж, так у дівках і сидітимеш?

— Якщо не за Мартина, то ні за кого!

— Гм — підкинула Богдана свої пишні плечі, підводячись. — А мені вже й набридло дівувати!… Ну а тепер прощай, моя ясочко, — обняла вона Галю і поспіхом заговорила, накидаючи хустку, — ото я засиділася. А надворі вже темно… Не журися, не сумуй, ой Господи! Буде мати лаяти, а то і поб’є! — засміялася вона, вибігаючи з кімнати…

У дверях Богдана зіткнулася із зігнутою ветхою старенькою.

— Ой Господи, — скрикнула та, — та чого ти так прожогом біжиш, ледь не перевернула зовсім.

— Даруйте, даруйте, бабунцю, засиділася, додому поспішаю.

— Отож, — сердито пробурмотіла старенька, — коли згадала. Чувана річ — досі дівці сидіти? На башті дванадцять ударило, а вона тиняється чужими дворами.

Старенька ввійшла до кімнати і, боязко оглянувшись по сторонах, тремтячою рукою зачинила низькі двері на засув.

На ній був темний байбарак[4], голова була пов’язана білою наміткою[5]. Вся вона, зморщена і зігнута, нагадувала старий зсохлий грибок. Голова її тремтіла, а руки постійно дрижали.

— Господи! Чи ти чула, дитиночко, що у місті сталося? — заговорила вона півшепотом, трусячи сивою головою.

— Що, що таке? — злякано підвелася Галя.

— Червоний диявол до міста влетів.

— Ой! — скрикнула Галя.

— Кажуть люди, що це найстрашніший, найлютіший із них, дитино моя, а ми тут із тобою, як на гріх, самі дома зосталися, — перехрестилася вона. — Спаси і сохрани!

— Та як же він влетів? Хто бачив? Хто сказав? — говорила вже зблідла Галя, втупивши очі в таємничий напівморок ледь освітлених кутків.

— Всі бачили, всі, моя ясочко, — ще тихше промовила старенька, наблизившись до Галі. — Прилетів на чорному коні, у коня крила розпущені, пара з ніздрів, іскри з очей сиплються, сам у червоному плащі, як вогонь горить. Через міст не їхав, та при всіх здійснявся в повітря і пе…

Тихий стукіт у віконницю перебив слова старенької. Галині очі ще більше розширились. Кілька хвилин ніхто не зважувався заговорити. Галя судорожно стисла бабусині руки і почула, що тії руки були холодними та вологими, наче у мерця, що встав із могили.

Зрештою старенька тихо і уривчасто спитала Галю:

— Чи чу-ла?

— Чула, — хотіла було вимовити Галя, але новий, ще виразніший стукіт змусив її закам’яніти; вона так і застигла із напіврозтуленим ротом. Стукіт повторився ще і ще наполегливіше.

— Стривайте, стривайте, бабусю, та це, може, тато з ратуші повернувся, — заговорила врешті Галя, опановуючи себе.

— Куди йому! Ще рано!

— Ну, а, може бути, всі там і розійшлися. Я, бабусю, гляну.

— Ой, наробиш біди, ой, накоїш. Господи помилуй, Господи помилуй, — шепотіла старенька, поспіхом хрестячись і хапаючи Галю за руки, але Галя, вже трохи заспокоївшись, підійшла до вікна, опустила кватирку і, штовхнувши віконницю, висунула голову у вікно. Висунула та так і відскочила: біля вікна перед нею стояла висока дужа постать, загорнута у червоний, наче жар, плащ.

— Він! він! — нажахано крикнула Галя, відсахнувшись та затраскуючи вікно.

Довго стукав, довго кричав Славута, та ніхто не відгукувався на його поклик. Геть не розуміючи, чому його поява так нажахала Галю, Мартин мимоволі починав уже вірити словам цехмайстра Щуки, мовляв, за Ходичині маєтки кожна з радістю піде, що Галя просто злякалася, — раптом він своєю появою завадить її весіллю. «Та ні ж, ні, — підіймалося з глибини його серця. — Адже Галочка твоя, вона тебе кохає, тобі присягалась. Може, війт наказав їй не бачитися з тобою і не розмовляти. Може, був удома хтось чужий… Так чи не так, а слід завтра ж про все довідатись! Як не пустили до хати, то і на подвір’ї знайдемо» — вирішив Мартин і, насунувши шапку, рушив до воріт. Відкривши хвіртку, він уже ладнався переступити поріг, як раптом перед ним виросла висока, трохи зігнута постать війта.

— Гей, хто там? Чого ходиш по ночах? — грізно крикнув війт, відступаючи і почуваючи, як по його спині побіг крижаний струмок.

— Я… Чи ж ви не пізнали мене, пане війте?.. Мартин Славута, — скинув шапку Мартин, кланяючись майже до землі.

— Хто ж тебе і пізнає в такій блазенській одежі, — сердито буркнув війт, скоса глянувши на червоний плащ.

— Я щойно сьогодні з закордону прибув… Уже всі свідоцтва на майстра отримав.

«Тебе тільки й бракувало», — майнуло в голові війта.

— То чого ж ти по ночах ходиш, чого тривожиш добрих людей? — уголос промовив він.

— Простіть, пане війте! А вже дуже стривожила мене одна звістка, почув я… — Мартин зупинився, наче не відважуючись вимовити страшне слово, — що ви Галю за Ходику просватали.

— Ну, просватав, ну й віддаю! А тобі що до того? — із запалом крикнув війт, ударяючи палицею по снігу.

— Змилуйтесь, пане війте, — поклонився Мартин до землі, — ви ж іще покійному батькові моєму обіцяли дітей поєднати… Згадайте старе…

— Старе, старе!! — війт усе більше і більше гарячкував. — Старе тепер нікому непотрібне… Нове йде… Та коли б ти старе пам’ятав, то не смів би такі речі серед вулиці вести!

— Сам знаю, даруйте, пане війте, — Мартин ще раз зняв шапку і глибоко поклонився. — Та й терпіти було несила, хотілося самому дізнатись… Пане війте! — знову заговорив він. — Що ж ви дієте?! Подумайте… адже у вас добре серце! За кого ви доньку віддаєте?! Та хіба ж Ходика жалітиме її так, як я? Хіба ж він буде сином для вас? Нові вони люди, пане війте, з новими звичаями, а вже про звичаї їхні всеньке місто знає. Чи ж вам із ними ріднитися?

— Мовчи, блазню!! Ти що, війта учити надумав? Чи таких звичаїв ти в чужій стороні навчився?! Сам знаю, що мені робити! Сам знаю, за кого доньку віддавати… — старий стукав палицею по снігу, і голос його звучав якось надто роздратовано, надто різко.

— То ви хочете свою єдину доньку зжити зі світу? — вже й Мартин крикнув із запалом, підступаючи до війта. — Та не піде вона за нього, втопиться, а не піде!

— Не піде? — перепитав війт, і обличчя його побуряковіло, а в очах спалахнув той вогник, що ясно показував — тепер війта не стримати. — А я тобі кажу, що йде, — повільно мовив він, карбуючи кожне слово, — йде з радістю.

— З радістю йде? — перепитав Мартин, відступаючи і наче не розуміючи почутих слів.

— З радістю, з радістю, — уперто промовив війт, стукаючи палицею і проходячи повз приголомшеного Мартина. — Землі під собою не чує!

Наступного ранку по всьому місту бігла і страшна, і нечувана новина, що червоний диявол, влетівши учора до міста, добивався вночі до війтового дому.

— Підлетів, червоні крила розгорнувши, та й так і опустився біля вікна, — розповідала бабуся жінкам, які з’юрмилися довкола неї. — Ми вже з Галею почали усі молитви читати, страсні свічки біля образів запалили, окропили вікна та двері святою водою — так він і пропав, так і пропав, — повторювала вона, розводячи руками, а сусідки з жахом кивали головами, — наче крізь землю провалився чи хмарою здійнявся!

На Житньому торзі і на ратушній площі, і біля мійської брами, і навіть на Вишньому замку тільки й говорили, що про цей дивний випадок. При цьому редакції оповіді поділялися на дві версії: одні запевняли, що диявол у вогняному стовпі провалився крізь землю, інші сперечалися, що полетів вогняною хмарою над землею. Настрій був тривожним… Чекали усіляких нещасть: голоду, повені чи нашестя татар…

Лише війт більш-менш знав, ким був той червоний диявол, що звечора добивався до його дому. Але після вчорашньої зустрічі він увесь час мовчав, похмуро втупившись у куток і підперши голову рукою. Коротка війтова люлька раз у раз гасла, видно, думи його були дуже глибокими… Але війт не зважувався залишити дім, побоюючись, щоб червоний диявол не постукав до нього і серед білого дня.

Вже Галя з наймичкою подоїла корів і, закінчивши денну господарську роботу, присіла перепочити і помріяти в сутінках, коли двері горнички весело скрипнули і до кімнати вбігла Богдана.

— Добридень, сестричко, знову зажурилася? — швидко й голосно заговорила вона, підбігаючи до Галі, що сиділа, підперши голову, біля маленького вікна. — Я тобі новину несу, хорошу, веселу!

— Яку, яку? — стрепенулася Галя, встаючи назустріч подрузі, і все її сумне личко раптом ожило при словах Богдани.

— Мартин Славута приїхав! — випалила Богдана разом, зупиняючись перед нею.

— При… приїхав… — захлинулася Галя, вся кров відпливла в неї від обличчя, ноги затремтіли і, не в силах устояти, Галя опустилася на стілець.

— Що ж ти? Чого злякалася? — затарахкотіла Богдана, смикаючи Галю з усіх боків. — Чи ж ти не рада? Ні?

— Рада, рада, сестричко! — скрикнула Галя, кидаючись Богдані на шию і відчуваючи, як гаряча краска заливає їй усю шию, все обличчя. — Така рада, така рада, серденько, що й сказати не можу, — повторювала вона, притискаючись до Богдани. — Коли б ти знала, як я його чекала, як молилася, — але тут Галині губи несподівано затремтіли, вії якось розгублено і швидко замайоріли, і раптом великі-великі сльози одна за одною покотилися з очей.

— Чого ж ти плачеш, чого плачеш, дурненька? — цілувала Богдана темноволосу голову, що припала до її пишного плеча, але на її обличчі, повному і вродливому, якого Галя тепер не могла бачити, відбилося вкрай неприязне заздрісне почуття.

— Від щастя, Богдано, від радості, — звела на неї Галя свої щасливі, повні сліз очі. — Горенько моє нещаснеє! Я ж на Бога нарікала, думала, що Мартин і забув мене… Дурна… Дурна… — посміхнулася вона щасливою сяючою посмішкою і додала, тихо зітхнувши: — Думала, що іншу полюбив…

— А ти певна, що ні? — спитала її Богдана з якоюсь недоброю химерною посмішкою.

— Спершу думала, що так, — усміхнулася Галя, обіймаючи руками шию подруги, — а тепер певна, певна того, що він мене не забув! — палко скрикнула вона, відхиливши своє личко від подруги і дивлячись на неї блискучими від захвату очима. — Якби ти знала, Богданочко, як я його чекала, як молилася… як Бога просила… — знову говорила вона, кваплячись, наче намагаючись обігнати свої слова. Думала, що він уже застане мене з білою головою[6], але ж ні, ні! Померла б, а за Ходику не пішла б! Господи, Богдано, скажи мені, — усміхнулася вона, опускаючи руки на плечі подруги і закидаючи голівку назад, — скажи мені, чи всі закохані дівчата такі дурнí.

Але, не почувши від Богдани відповіді і не помічаючи враження, справленого її словами на Богдану, Галя продовжувала з новим припливом захоплення.

— Ой, та я в тебе головного не питаю: коли він приїхав? Звідки ти про нього довідалася?

— Вчора ввечері, а прийшов він сьогодні до нас сам.

— До вас? — протягнула Галя, здивовано глянувши на неї. — А чому ж він до нас не прийшов?

— Не знаю… — якось непевно відповіла Богдана і відвела очі.

— Ах так, — згадала Галя, киваючи головою, — мабуть, довідався про моє горе, та й не хотів одразу втрапити батькові на очі. А ти казала йому про моє лихо?

— Казала.

— Що ж він? — стисла Галя руки Богдані.

— Нічого, — відповіла Богдана таким самим дивним невиразним голосом.

Але Галя усміхнулася про себе: звичайно, їй він нічого не скаже, адже вона знає свого Мартина, знає, яке в нього горде зухвале серце.

— Богдано, голубонько, ріднесенька! — защебетала вона, заглядаючи подружці в очі. — У мене до тебе просьба: зроби ласку, моя рибонько, пошли когось переказати йому, що я змучилась, його дожидаючи, що не люблю Ходику, що заміж за нього не піду, що, як не за Мартина, то хоч під лід води пити.

По обличчю Богдани пробігла якась сумнівна усмішка.

— Добре, добре, голубонько, я йому все розповім.

— Ну от, от! — скрикнула Галочка, дзвінко цілуючи подругу. — А завтра на цеховому празнику, може, вдасться хоч словом перекинутися… Ти скажи йому, моє сонечко, хай робить, що знає: я рада за ним і на край світу піти!

 

* * *

Не встигло ще ліниве зимове сонце піднятися з-за київських гір, а вже Галочка підвелася зі своєї м’якої постелі. Поспішно витягла вона з-під подушок свій дорогий скарб, — венеціанське люстерко — і, поставивши його на столі, почала свій туалет. Сьогодні Галя хотіла прибратися так гарно, як лише могла. Господи! Та вже більше року, як він не бачив її! Хай би побачив, що і в Києві можуть одягнутися не згірше краківських красунь! «Радосте моя, щастя моє, соколе мій ясний, голубе мій сизий», — шепотіла Галя, виймаючи з великої скрині, розписаної барвистими квітами по зеленому полі, одну за одною і свої, і материнські, і бабчині сукні та іншу одежу. Вона розклала на ліжку цілий ряд найяскравіших саєтних, оксамитних і златоглавових жупанів, байбараків і спенсерів. Довго Галя нерішуче стояла перед ними, підперши щічку рукою і не знаючи, на чому зупинити свій вибір. Врешті, зважилась. Оперезавши свій тоненький стан шовковою, затканою золотом плахтою і поправивши шитий золотом поділ, Галя одягла ніжно-блакитну шовкову попередницю, темно-червоний оксамитовий спенсер, зашнурований спереду золоченими шнурочками, і ніжно-рожевий оксамитовий байбарак, густо опушений соболем.

Галя оглянула себе, наскільки це було можливим, і залишилась задоволеною своїм одягом. Тепер починалася найважливіша частина туалету. Галя присунула стілець до стола і відкрила дорогу штучну шкатулочку, теж куплену батьком у чужоземних купців. Галя виймала одну за одною низки перлів уріанських[7], венеціанських, рожевих коралів, гранатів і туркусу-бірюзи. Коли ж її тоненька шийка уся кілька разів обвилася коштовним намистом, Галя повісила ще посередині великий золотий дукат, а в рожеві вушка вдягла довгі, тяжкі сережки з перловими підвісками. Глянувши в дзеркало, Галя не могла не посміхнутися тому милому зображенню, яке в ньому відбилося. Залишилося вдягти лише головний убір. Галя вийняла зі шкатулки чорну оксамитну пов’язку у вигляді діадеми, всю вишиту золотом і діамантами. Галя ще раз глянула в дзеркало, все її продовгувате личко з пухнастим волоссям здавалось у цій дорогоцінній рамі ще мініатюрнішим, ще миловиднішим. Задоволена усмішка пробігла їй по обличчі, і в глибині, у самій глибині серця Галі ворухнулася потаємна думка: ну, якщо в нього не кам’яне серце, не може він не зізнатися, що і в Кракові таких дівчат пошукати. Але Галочка одразу ж засоромилась своєї думки і, вся зашарівшись, засунула люстерко під подушку та сіла край вікна чекати батька.

Ніколи, здавалося, не зволікав так війт, як цього дня! Нарешті він з’явився на порозі — в довгому коричневому оксамитному каптані і в бобровій шапці на сивій голові.

Коли Галя йшла з батьком по вулицях, мійські кумасі, кланяючись війтові, шепотіли одна одній: «Яка ж красуня війтова донька! Жаль, що Ходиці дістанеться такий крам!»

І від цього похвального шепоту похмуре обличчя пана війта світлішало, під сивими вусами з’являлася добра усмішка, і поважний пан війт київський привітно відповідав поклонами на поклони зустрічних городян.

Тим часом до церкви Стрітення Господнього, братської церкви цеху золотарів, прямував київськими вулицями яскраво виряджений натовп. Городянки, гарно вбрані у свої єдвабні та золоті байбараки з хутряною опушкою; старші з головами, пов’язаними довгими білими шовковими серпанками, йшли гідно і спокійно; молоді в чорних оксамитових пов’язках насилу стримували свої усмішки та веселу мову, зате їх карі оченята так і стріляли врізнобіч. Статечні городяни в довгих темних каптанах і хутряних шапках поважно виступали біля свої жон, а вічно невгамовна молодь веселим натовпом йшла посеред вулиці, то підкручуючи вуса, то кидаючи більш-менш дотепні зауваження стосовно городян. Сонце світило яскраво і ласкаво. З усіх дахів швидко й весело капала вода. Довкола дзвінко щебетали горобці та снігурі.

Багата церква цехових братчиків була вже заповнена і самими цеховими, й іншими запрошеними почесними гостями, коли війт вступив у неї разом зі своєю донькою. При вигляді пана війта всі присутні шанобливо розступилися і пропустили їх уперед. Війт зайняв своє місце на кліросі серед найповажніших цехмайстрів, а Галя відійшла до лівої сторони, у так званий бабинець, де стояли всі жінки. Попереду всіх, біля самої решітки, гордо виступивши, стояла поважна Духна Кошколдовичева[8], дочка покійного війта, мати Богдани; вона тяжко дихала, знемагаючи від задухи та важкого хутра, в яке була одягнута. З її повного грубуватого немолодого обличчя, що мало тепер синьо-багряний відтінок, градом котився піт, вона раз у раз витирала обличчя вишиваною хусточкою, виставляючи напоказ свою пухку білу руку, внизану численними коштовними перснями. Байбарак Богдани був такого яскравого червоного кольору, що, хто б на нього глянув, крутилися йому в очах червоні кола. Помітивши Галю, Богдана весело закивала їй головою і, відступивши, дала місце побіч себе. Галя з першого ж погляду побачила, що і її подруга постаралася зі всіх сил, щоб виглядати сьогодні якомога привабливіше. Але, незважаючи на церковну службу, на всю суворість та урочистість дня, Галя не зуміла втриматися, щоб не глянути в ту частину церкви, де стояли чоловіки, і погляд її відразу зустрівся з ним. Галочка вся спалахнула від радості. А він стояв такий ставний і вродливий, не зводячи з неї очей… Але, на свій подив, Галя помітила, що обличчя Мартина була незадоволеним і очі дивилися похмуро… «Голубе мій рідненький! — подумала Галя. — Мабуть, сердиться за батька і не знає, що я однаково його не послухаю, а за своїм Мартином і босоніж піду!» Галя хотіла було ще раз оглянутися на Мартина, але, зустрівши суворий погляд війта, потупила очі та почала радісно, швидко шепотіти молитви.

— Богдано, — промовила вона потім ледь чутно, не повертаючись до подруги, — ти все переказала Мартинові?

— Все, все! — посміхнулася Богдана.

— Ох, голубонько моя, коли б ти знала, яка я щаслива! — стисла Галя її руку. — Що ж він сказав тобі, що?!

— Сказав, що сам до тебе піде і все тобі розповість.

— Сонечко моє, рибонько моя! — шепотіла Галя, притискаючи руку подруги.

Служба тяглася дуже довго. Галі здавалося, що ніколи їй не прийде кінець. Вона ледве могла втримати сміх та усмішку, їй не стоялося на місці, ця могутня хвиля радощів душила її, їй хотілося говорити, сміятися, плакати, а обличчя так світилося щастям, що сусідні городяни зауважували одне одному, із сумнівом похитуючи головою: от як вибрикує, дарма, що в церкві! Дивіться, а казали, що не любить Ходику! Ні, що там не кажи, а гріш до гроша котиться. Цей шум долинув і до Мартина, він невдоволено кусав вуса, не зводячи з Галі очей. «А спалахнула-таки, мене побачивши, себто, є ще совість, не зовсім пропала. Так правду от і люди, і пан цехмайстер кажуть, поласилася на Ходичині скрині! Вірити вам, вірити!.. Голубкою прикидається, а так і пильнує, щоб кігтиком дряпнути!» Мартин стис кулаки, відчуваючи, як його груди сильно і часто підіймаються, і бажаючи якось приховати своє хвилювання. «Ну, скажімо, тоді ввечері батько не велів пускати, може, хтось чужий у горниці був. Та могла ж потім через Богдану щось передати, адже ж подруги! — посміхнувся він недоброю усмішкою. — Тільки й сказала, що батько за Ходику видає. Коли б силою видавав, не красувалася б так, як тепер. А для кого вирядилась так? Думає Ходику своїми самоцвітами полонити, он, обплутала шию, наче свічка горить! А сміється… Ледь не танцює, забула, що й Божий храм! Думає, либонь, що приїхав дурень, буде тут пропадати, страждати через неї? Та ні, не діжде, не слинявого знайшла». Мартин стиснув брови і, відвернувши очі від Галі, втупився в образи.

Галя кілька раз крадькома зиркала з-під опущених вій, але, помітивши, що Мартин і зовсім на неї не дивиться, образилася. «Наче й не радий, що бачить мене, — казала вона сама собі, сердито надимаючи губки. Міг би потім відмолитися… А тепер і не дивиться… Даремно я йому передавала через Богдану, що ладна за ним і на край світу йти… Що подумає, що накидаюся йому! Ну, та ні, от закінчиться служба, і він підійде до мене!» — потішала себе Галя, дожидаючи кінця.

Нарешті служба закінчилась. Городяни висипали галасливим натовпом, розміщуючись на цвинтарі в очікуванні хресної ходи. От рушила і хресна хода у всій своїй пишноті та красі. Наперед усіх вийшли з церкви півчі, всі цехові підмайстри, одягнені в сині жупанчики. Вже за ними соборно рушило і духовенство. Хрести і хоругви несли почесні гості з міських крамарів. Слідом за ними виступили цехи. Перед усіма, одразу ж за хоругвами, пройшов цех золотарів. Мартин ішов першим, несучи на золоченому древку велике знамено, на якому з одного боку була зображена храмова ікона цехової церкви, а з другої — на червоному полі золотий ланцюг. Слідом за ним йшов цехмайстер, поважний сивобородий старець, за цехмайстром йшли майстри, а вже за ними — підмайстри й учні. За цехом золотарів пройшов цех кравців. Знамено ніс молодий цеховик. З одного боку знамена було зображення Миколая Доброго, а з другого красувалися величезні ножиці, наперсток і голка… Цехмайстер, майстри і підмайстри йшли у такому ж порядку. За шевцями пройшли кушніри з горностаєвою мантією, зображеною на блакитному тлі. За кушнірами рушили шевці з великим чоботом, зображеним на жовтому оксамиті, далі йшли сідлярі, столяри і теслі, каменярі, і перед зачарованими очима городян довгим ланцюгом розгорталася цехова процесія: мерехтіли строкаті знамена із зображенням інструментів ремесла з одної сторони та іконою патрона — з другої; неквапом виступали цехмайстри і майстри. Хор радісно і весело співав; сонце теплим світлом заливало цю блискучу, барвисту юрбу; легенький вітерець підіймав волосся на непокритих головах, ворушив знамена. Розтягнувшись довгою стрічкою, процесія обігнула церкву. Перед Галею знову з’явився Мартин зі знаменом у руках. Її бідне серце забилося і радісно, і тривожно. Ах, який же він був їй любий у своєму синьому жупані з цією милою світловолосою головою! Але, проходячи повз Галю, Мартин відвів очі в той бік, де стояла Богдана Кошколдівна, і знову разом із процесією сховався за церквою. Галя відчула, як гостра болісна образа прокинулась у її серці; вона глянула в бік Богдани. Богдана голосно сміялася, про щось розповідаючи своїм сусідкам. Галя відвернулася і помітила, що до них наближається Василь Ходика у своєму незмінному чорному оксамитному вбранні, яке робило його схожим на католицького монаха.

— Добридень, пане свате, добридень, красуне невісточко, — усміхнувся безкровними губами Ходика, наближаючись до них. — Що за донька в тебе, пане війте! Що за красуня! — говорив він, не зводячи з Галі очей. — Дарма, що сонце світить, а вона і на сонці, як діамант, горить!

Війт глянув на доньку із самовдоволеною гордістю та лише додав:

— І дитина слухняна… Так!

«Господи, тільки б вони не помітили на моєму обличчі, тільки б не помітили! — подумала Галя, стискаючи зуби і силоміць зображуючи усмішку, а в її голові швидко-швидко пробігали думки. — На мене не дивиться… Богдані посміхається… До неї першим підійшов».

Тим часом процесія обігнула церкву вдруге. Мартин кинув швидкий погляд у бік Галі. Ходика люб’язно розмовляв із нею, а Галя, здавалось, уважно його слухала, і весела посмішка не сходила з її обличчя. Світлі очі Мартина стали чорними; проходячи повз Богдану, він усміхнувся їй і молодецьки закрутив свого вуса.

Богдана почервоніла від задоволення і потупила очі, а сусідні кумасі схвально захитали головою. Все це помітила Галя. Цехові знамена замерехтіли перед нею, наче в тумані: вона дивилася і нічого не бачила; чула все, що казав їй Ходика, і нічого не розуміла.

Огрядна пані Кошколдовичева вела тим часом таємну розмову з двома сухорлявими літніми жінками, пишно й багато одягненими.

— Вже повірте мені, пані цехмайстрова, — говорила вона з віддишкою, — повірте, даремно б диявол до їхнього дому не підлітав… Ну, скажіть мені, чого б йому так даремно без усякої потреби летіти, та цього, прости Господи, і проста людина не зробить, не те що чорт!

— Так, так! — кивала головою пані цехмайстрова, і жовте її обличчя з погаслими очицями загорялося жадібною цікавістю. — Для чого до Пріськи Горбачівни із шевського цеху диявол щоночі прилітав? Гм? Розумієте?.. Доти прилітав, доки не народилася дитина з двома головами… Га? — Вона обтерла долонею губи і, похитавши головою, додала: — Що з того, що вона дівчина? Тепер всяка дівчина кожну бабу перехитрує!

Пані Кошколдовичева нічого не відповіла, але, поважно надувши воло своєї повної шиї, зобразила на обличчі вираз, що ясно говорив: а запевне, звісно, зайве про це й говорити.

— Так, так, — підхопила пані цехмайстрова, кинувши на Галю злобний заздрісний погляд. — Особливо ж від тієї війтівни усякого можна сподіватися… Така вже горда, така пихата!.. Ні пошанівку від неї, ні привітання…

— А що ж, коли батько не вчить! — Пані Кошколдовичева тяжко зітхнула і заговорила, надавши обличчю плаксивого виразу: — Покійний мій батенько теж війтом був, а як учив поважати людей, не пишатися, не чванитися…

— Ох… ох…. — закивали головами кумасі. — Царство йому небесне, вічний спокій, добрий був чоловік!

— Та і я ж була першою нареченою в місті і з виду була хоч малюй! — пані Кошколдовичева вип’яла вперед свій пишний бюст. — А не дерла носа, як це кошеня!

— Яка там вона перша наречена! — аж скрикнула пані майстрова. — От Богдана, оце пава… А ця… ні поступу, ні походу, тьху! — сплюнула вона.

Тим часом процесія обійшла церкву втретє і востаннє. Помітивши, що Галя весь час слухає Ходику з веселою посмішкою і дзвінким сміхом, Мартин рішуче підійшов до Богдани.

— Добридень, Богданко! — промовив він навмисне так голосно, щоб його слова долетіли до Галі. — Весь день від тебе очей не відводжу. Багато я краль і красунь бачив, а кращої від тебе жодної не знайшов!

«А, то ось воно як!» — закусила Галя губу, ніздрі її маленького носика роздулися, а в очах спалахнув недобрий погляд.

— А коли ж, пане, прибуде брат твій? — голосно спитала вона Ходику. — Чогось забарився?

— Успіє до весілля, успіє, — відповів Ходика, потираючи руки. — А тоді вже загуляємо на все місто, так!

— Отож, — зауважив пан цехмайстер, наближаючись до них. — А мені вчора цей блазень, — він сердито глянув у бік Мартина, — брехню завдавав… Казав, що не захоче війтова донька за твого брата йти.

— Хто? Він казав? — стукнув палицею війт і його обличчя збагряніло. — Ну стривай же, провчу я його!

Мартин посміхнувся злою глузливою ухмилкою і, зміривши Галю зневажливим поглядом, звернувся до Богдани:

— А війтівна, схоже, дуже рада, що за Ходику йде?

— Ні, — протягнула Богдана, — вона не хоче, видають її.

«Сміється з мене, глузує!» — пробігло у Галиній голові, і обурення, і образа, і відчай бурею знялися в ній. Серце її стислося від болю… Якийсь клубок підкотився до горла.

— Додому, додому, додому, — скрикнула вона здушеним голосом, хапаючи батькову руку.

 


[1]  Воздушок — покривало на чашу з т. зв. «святими дарами».

[2] Богдана Кошколдівна — внучка київського війта Василя Черевчея (Прим. пер.)

[3] Дуже схоже, що при написанні цієї сцени автор надихався епізодом із «Ночі перед Різдвом» М.Гоголя, у якому героїня, Оксана Чубівна, так само вдивляється у власне відображення. Варто зазначити, що М.Старицький написав сценічну обробку «Ночі перед Різдвом». (Прим.пер.)

[4] Длинная верхняя женская одежда. (Прим. першодруку).

[5] Род фаты. (Прим. першодруку).

[6] Себто заміжню — від білої намітки, якою покривало (зав’язували) голову заміжніх жінок. Звідси відоме окреслення «білоголові», яке вживалося стосовно заміжніх жінок навіть тоді, коли звичай прикривати голову вже відійшов у минуле. (Прим. пер.)

[7] Уріанські — перські. (Прим. пер.)

[8] Згідно із Н.Білоус, цю достойну пані звали Полонією Василівною, натомість В.Антонович називає її Палагеєю. Вона була донькою Василя Черевчея та дружиною Андрія Кошколдовича.(Прим. пер.) 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.