Чаклунський світ-7

 

IV

Місто мертвих

 

Він по-дитячому сподівався, що відразу злетить угору, але машина побігла прямо, набираючи швидкість. Заорала носом у низький парапет із силою, достатньою, щоб перевернути літак. Саймон знав, що падає, але не вільним падінням, як сподівалися його кати, а в кабіні.

Тоді чергова коротка мить прояснення й усвідомлення, що падає він не прямовисно, а під кутом. У відчаї знову вхопився за важіль, перемістивши його вгору, до середини отвору.

Тоді грім і чорна темрява — без світла, звуків і відчуттів.

 

* * *

Янтарно-червона іскорка глипала на нього з темряви, підморгуючи. Це підморгування супроводжувалося тихим повторюваним звуком — цоканням годинника, крапанням води? Третім був запах. Саме він змусив Саймона отямитися. Бо це був солодкавий сморід, що густою нудотною масою заполонив ніздрі та горлянку, запах давнього розкладу і смерті.

Виявив, що сидить, а слабкого світла було достатньо, аби бачити уламки літака, які тримали його в цій позі. Але хижий натиск, що бив по ньому на даху, зник, він міг вільно рухатися, якщо тільки його тіло здатне на це, міг думати.

Він, схоже, пережив падіння без травм, окрім кількох болісних синців. Машина мусила пом’якшити удар при зіткненні з землею. А це червоне око з темряви було світлом на панелі керування.

Крапання було поруч із ним, запах теж. Саймон зсунувся зі свого місця та відштовхнувся. Метал заскреготів об метал і велика частина кабіни відпала. Саймон тяжко й болісно виповз зі своєї клітки. Над головою у нього був отвір, обрамлений зубчастими краями деревини. Він побачив, як відірвався черговий шмат покрівлі, впав та влучив у й так уже розтрощену машину. Літак мусив упасти на дах одного зі сусідніх будинків і пробити цю покрівлю. Лише завдяки дивній примсі долі він вийшов із цього живим та з більш-менш цілими кінцівками. Йому необхідні харчі та вода.

Але чого вороги не знайшли його раніше? Звичайно, будь-хто на іншому даху міг помітити кінець його провального польоту. Якщо тільки — припустимо, вони не знали про його спробу скористатися літаком, — припустимо, стежили за ним за допомогою якоїсь форми психічного контакту. Тоді знали лише, що він перелетів через парапет і падіння закінчилося безтямністю, а цю безтямність, можливо, відмітили як смерть. Якщо це правда, то він дійсно вільний, принаймні, в межах Сиппару.

Найперше йому потрібно знайти питво та їжу, а потім дізнатися, як далеко він од порту.

Саймон знайшов двері, що виходили на сходи, а ті, як він сподівався — на вулицю. Повітря тут було застояним, дуже просяклим тим смородом. Тепер Саймон зумів його розпізнати і це його занепокоїло, — неприємно думати, що там лежить унизу, виділяючи такий сопух.

Але єдиний шлях виходу вів униз і він мусив іти.

Вікна були щільно замкнуті, а на кожному сходовому майданчику з’являлися латки світла. Були якісь двері, але Саймон не відкрив жодних із них, — здавалося йому, що довкола них сильнішав страшний сморід, від якого все в животі переверталося.

Ще один спуск сходами і коридор, який закінчувався широким порталом, а там, як він думав, вихід на вулицю. Тут Саймон зважився понишпорити і в задній кімнаті знайшов тверді, як підошва, дорожні сухарі, що були головним військовим раціоном Есткарпу, а ще горщик консервованих фруктів, — вони добре збереглися під кришкою. Розсипані залишки іншої провізії свідчили, що тут давно ніхто нічого не розшукував. З труби до стоку просочувалася тонка цівка води і Саймон напився, перш ніж жадібно поглинути їжу.

Попри голод, їсти було важко, бо все навкруги просякло тим запахом. Хоча з усіх будівель за межами цитаделі Саймон потрапив лише до одної, впевнювався у правдивості жахливої підозри: за винятком центральної споруди та купки її мешканців, Сиппар був мертвим містом. Колдери мусили нещадно знищити всіх завойованих, яких не використали. Не просто вбили, а залишили їх непохованими у їхніх власних будинках. Як засторогу проти повстання вцілілих? Просто тому, що їм це байдуже? Останнє припущення було найімовірнішим, — і тоді безповоротно зникло те дивне відчуття спорідненості з плосколицими загарбниками, яке було в нього раніше.

Саймон забрав із собою всі сухарі, які йому вдалося знайти, і повну пляшку води. Цікаво, що двері, які вели на вулицю, були зачинені на засув зсередини. Наче ті, хто жив тут колись, замкнулися і вчинили масове самогубство? Чи їх довів до смерті той сам психічний натиск, котрий використали, щоб скинути його з даху?

Як він і бачив з того даху, вулиця була порожньою. Але Саймон тримався одної сторони вулиці, ближче стін, пильно придивляючись до кожної темної брами, кожного перехрестя. Всі двері були зачинені. Ніщо не ворухнулося, коли він прокладав свій шлях до гавані.

Здогадувався, що коли б спробував відкрити одні з цих дверей, виявив би, що вони замкнені, а всередині лежать лише мертві. Чи вони загинули невдовзі після того, як Ґорм привітав колдерів, підтримавши амбіції Орни та її сина? Чи ця смерть настала дещо пізніше, впродовж тих років, коли Коріс утік до Есткарпу, а острів був відрізаний од решти людського світу? Це не мало значення ні для кого, крім, можливо, істориків.

Довкола нього місто мертвих, — мертвих тілом, а у фортеці — мертвих духом. Лише колдери, що могли бути мертвими на інший лад, прикидалися живими.

Йдучи, Саймон запам’ятовував вулиці та будинки. Був певен, що Ґорм можна звільнити лише зруйнувавши центральну твердиню. Але йому здавалося, що залишення румовища порожніх будинків довкола колдерського лігва було грубою помилкою з їхнього боку. Якщо тільки вони не мають між цими мертвими стінами прихованих засобів захисту та тривоги, то не така вже й складна штука висадитися на берег і під їх прикриттям дістатися центру.

А ще ті Корісові розповіді про шпигунів, яких Есткарп упродовж років посилав на цей острів. І той факт, що сам Капітан не міг повернутися через якийсь таємничий бар’єр. Завдяки своєму досвіду зі зброєю колдерів, Саймон здогадався. Лише він зумів звільнитися спершу в їхній штаб-квартирі, а потім за допомогою літака. Сам той факт, що колдери не намагаються полювати за ним, доводить — вони певні, що з ним покінчено назавжди.

Але тяжко було повірити, що ніхто і ніщо не пильнує у безмовному місті. Тому він і далі йшов крадькома, доки не дістався пристані. Там стояли кораблі, судна, побиті бурями, деякі наполовину викинуті на берег, їхній такелаж перетворився на зігнилий клубок, борти напучнявіли і розбилися, ще інші частково затонули і лише верхні палуби виступала над рівнем моря. Жоден із цих кораблів не плавав уже впродовж місяців, а то й років.

Між Саймоном і материком пролягла вся ширина затоки. Якщо цей мертвий порт був Сиппаром, — а він не мав підстав думати інакше, — то зараз він стоїть перед тим довгим, схожим на руку півостровом, на якому агресори побудували Айлі. А закінчується ця рука пальцем, нігтем якого був Салкаркіп. Дуже ймовірно, що від падіння Салкаркіпу армія колдерів контролює весь цей мис.

Якщо Саймон зуміє знайти справне маленьке суденце і вийде в море, йому доведеться обрати довший маршрут — пляшкоподібною бухтою на схід, до гирла ріки Ес, отже, до Есткарпу. Його гризла думка, що час більше не працює на нього.

Знайшов підхожого човна, посудину, що зберігалася на складі. Хоча Саймон не був моряком, усе ж вдався до певних заходів безпеки і зробив, що вмів, аби перевірити його плавучість. Чекав аж до повної темряви і лише тоді взявся за весла. Зціпивши зуби від болю покритого саднами тіла, безупинно гріб, прокладаючи кривий курс серед зігнилих корпусів кораблів ґормійського флоту.

І тільки тоді, коли опинився настільки далеко від них, аж зважився підняти свою маленьку щоглу, зіткнувся з колдерською захисною лінією. Нічого не бачив і не чув, упав на дно човна, заткнув вуха руками, заплющив очі — і так протистояв лютій бурі з безшумного звуку та невидимого світла, що пробивалася назовні з якоїсь часточки його мозку. Думав, що дотеперішні випробування натиском волі дали йому уявлення про силу Колдеру, але це перемішування людського мозку було гіршим.

Чи він лише кілька хвилин перебував усередині цієї хмари, чи день, чи рік? Саймон, приголомшений і отупілий, не міг відповісти на це питання. Лежав у своєму човні, який гойдали хвилі, але вітер торкнувся вітрила і суденце повільно йому підкорилося. А позаду зостався Ґорм, мертвий і темний у місячному сяйві.

Перед світанком Саймона підібрав човен прибережного патруля з Ес. До того часу він уже прийшов до тями, хоча розум мав так само посинячений, як тіло, так само побитий, як його човник. Часто зміняючи прудких коней, дістався міста Есткарп.

 

* * *

У фортеці, в тій самій кімнаті, де він уперше зустрівся з Хоронителькою, Саймон став учасником військової ради. Розповів про всі свої ґормійські пригоди та зіткнення з колдерами офіцерам Есткарпу, а ще жінкам із непроникними обличчями, які слухали його, не змінившись з виду. Говорячи, шукав очима одну з чаклунок, але її на цьому зібранні не було.

Як закінчив, вони поставили йому кілька запитань, дозволяючи відповісти своїми словами. Коли Саймон описував місто мертвих, Коріс зціпив зуби, його обличчя скам’яніло. Тоді Хоронителька підкликала жестом одну з жінок.

— Тепер, Саймоне Трегарте, візьми її за руки і думай про того чоловіка в шапці. Виклич зі своєї свідомості кожну деталь його обличчя та одежі, — наказала вона.

Саймон підкорився, хоча й не розумів мети цього. З кривою посмішкою подумав, що загалом доводиться підкорятися чаклункам Есткарпу.

Отож тримав ті холодні сухі руки і подумки малював сірий халат, незвичне обличчя, нижня половина якого не відповідала верхній, металеву шапку та владний вираз, а тоді неспокій, що викривив ці риси, коли Саймон із ним змагався. Руки вислизнули з його долонь і Хоронителька знову заговорила:

— Ти бачила, сестро? Зможеш відтворити?

— Бачила, — відповіла жінка. — А все, що я бачила, зможу відтворити. Оскільки він використав силу в поєдинку волі, образ мусив бути сильним. Хоча, — глянула на свої руки, рухаючи кожним пальцем так, наче готувала їх до виконання певного завдання, — інша річ, чи зможемо ми використати такий прийом. Краще було б, якби пролилася кров.

Ніхто нічого більше не пояснив, а Саймону не дали часу щось спитати, бо Коріс сповістив його, що рада закінчена, і повів до казарм. Опинившись у тій самій кімнаті, де він мешкав перед від’їздом до Салкаркіпу, Саймон спитав Капітана:

— Де леді?

Його дратувала неможливість назвати її ім’я, ця особливість чаклунок була ще прикрішою, ніж зазвичай. Але Коріс зрозумів.

— Перевіряє прикордонні пости.

— Вона у безпеці?

Коріс здвигнув плечима:

— Хто з нас у безпеці, Саймоне? Але будь певен, що жінки Сили не ризикують без необхідності. Те, що вони бережуть усередині, не так легко вичерпати.

Він підійшов до західного вікна, повернувся обличчям до світла в ньому, очі його виглядали так, наче він намагався побачити щось більше, ніж тільки рівнину за містом. Тяжко зронив слова:

— Отож, Ґорм мертвий.

Саймон роззувся і витягся на ліжку. Боліла кожна кісточка його змученого тіла.

— Я розповів тобі все, що бачив, і тільки те, що бачив. У центральній твердині Сиппару є життя. Більше я ніде його не знайшов, але я й не шукав далеко.

— Життя? Яке життя?

— Спитай про це колдерів чи, може, чаклунок, — сонно відповів Саймон. — Вони не такі, як ми з тобою, і, може, вважають життям щось інше.

Ледве помітив, як Капітан відійшов од вікна і став над Саймоном так, що його широкі плечі затуляли денне світло.

— Я думаю, Саймон Трегарте, що ти теж інший. — Ці слова також прозвучали важко, глухо. — І, побачивши Ґорм, яким ти вважаєш його життя — чи смерть?

— Огидним, — пробурмотів Саймон. — Але присуд буде винесено в належний час.

Навіть засинаючи, дивувався, чому вибрав саме такі слова.

 

* * *

Він спав, прокидався, щоб поглинути величезну кількість їжі, та знову засинав. Ніщо не вимагало його уваги, не будило його те, що відбувалося у твердині Есткарпу. Міг би стати твариною, яка накопичує відпочинок під шкірою, наче ведмідь жир для зимової сплячки. Коли вчергове прокинувся, почувався легким, дужим, з почуттям свіжості, якого не було в нього ще від передберлінських часів. Берлін — що це? — де це? Його спогади химерно перепліталися з новими враженнями.

Найсильнішим таким враженням, що повернулося, аби переслідувати його, був спомин про кімнату в затишному домі у Карсі, де витерті гобелени закривали стіни, жінка дивилася на нього зі здивуванням у очах, а її рука малювала в повітрі між ними сяючий символ.

А тоді мить, коли вона стояла з болем у серці та дивно самотня після того, як вдалася до нечистої магії для Алдіс, заплямувавши свій дар задля успіху справи.

Тепер, коли Саймон лежав, кожним нервом і кожною клітиною відчуваючи щем життя, коли покинули його біль од синців, напруга голоду і спраги, він здійняв праву руку і поклав її на серце. Але не відчув під долонею тепла власного тіла, — радше ожило в його пам’яті щось інше, — як під впливом співу, що не був піснею, перетікала від нього до іншої руки, стиснутої його рукою, субстанція, якою він володів, не знаючи цього.

Ці тихі лагідні сцени переважали зараз усе, — спомини про життя на пограниччі, у рейдерському загоні, досвід колдерської неволі. Бо, хоч позбавлені фізичних дій, вони будили в ньому приховане хвилювання, яке він відмовлявся визначити чи надто точно пояснити.

Але врешті його прикликали.

 

* * *

Доки він спав, Есткарп збирав усі свої сили. Сигнальні вогні на вершинах посилали звістку в гори, до Гнізда, усім, хто хотів виступити проти Ґорму, обіцяючи погибель Ґорму. Півдюжини бездомних салкарських кораблів пристали у бухтах, зайнятих фальконерами. Висадивши свої сім’ї та залишивши їх у безпечному сховку, екіпажі озброїлися і приготували кораблі до походу. Всі згодилися, що слід віднести війну до Ґорму, перш ніж Ґорм принесе її до них.

Табір було розбито у гирлі ріки Ес. На самому березі океану стояв величезний намет. З його дверного отвору видно було тінь острова, — наче край хмари над морем. І, чекаючи сигналу, поблизу місця, де знаходилися покинуті та вмиті морем руїни їхньої фортеці, стояли кораблі, заповнені салкарськими екіпажами, фальконерами і прикордонними рейдерами.

Але спершу треба було зламати бар’єр довкола Ґорму, — і це належало зробити тим, хто орудував Силою Есткарпу. Отож, не знаючи, як він опинився у цій компанії, Саймон сидів за столом, поверхня якого нагадувала гральну дошку, хоч і не розмальовану різноколірними блоками. Натомість перед кожним сидінням був зображений символ. Зібране за столом товариство було мішаним і незвичайно підібраним, як на верховне командування.

Місце Саймона виявилося поруч із Хоронителькою, і перед ними обома містився спільний символ. То був коричневий яструб у позолоченому овалі, а зверху овалу — невеликий потрійний корнет. Зліва — синьо-зелений ромб, він обрамляв кулак, який стискав сокиру. Ще далі червоний квадрат, на ньому — рогата риба.

Справа від Хоронительки були ще два символи, яких він не міг роздивитися, не похилившись уперед. На крісла перед цими символами прослизнули дві чаклунки. Сиділи тихо, поклавши долоні на символи. Ліворуч од нього щось ворухнулося. Подивився — і відчув дивний підйом духу, зустрівши в її погляді щось більше, ніж просто упізнання. Але вона мовчала, він, услід за нею, теж. Шостим і останнім у їхній компанії був хлопчина Бріан. Він, блідий на виду, дивився вниз на рибоподібну істоту перед ним так, наче вона була живою, а він мусив силою погляду втримати її у морі червоності.

До намету ввійшла жінка, яка тримала руки Саймона, коли він думав про чоловіка з Ґорму. З нею ще дві, кожна несла невелику глиняну жарівню, з якої курівся солодкий дим. Поставили їх на край стільниці, а перша жінка примістила там свою ношу, — широкий кошик. Відкинула тканину, що його закривала. В кошику було кілька фігурок.

Взявши першу, стала перед Бріаном.

Двічі провела фігуркою над димом, а тоді потримала її перед хлопчиною, на рівні його очей. То була майстерно зроблена подоба з червоно-золотим волоссям і таким живим виглядом, що Саймон вирішив — це портрет справжньої живої людини.

— Фальк.

Жінка вимовила це ім’я, а тоді поставила лялечку в центрі червоного квадрата з намальованою рибою. Бріан не міг збліднути, бо його прозорій шкірі і без того бракувало кольору, але Саймон бачив, як він конвульсивно ковтнув, перш ніж відповісти:

— Фальк Верленський.

Жінка вийняла з кошика другу фігурку і підійшла до сусідки Саймона. Він міг ще краще оцінити мистецький тріумф її роботи. Тримала в руках, проводила над димом досконале зображення тієї, що просила чарів, аби втримати Івіянову вірність.

— Алдіс.

— Алдіс Карська, — погодилася жінка, коли крихітні ніжки фігурки були поставлені на кулак із сокирою.

— Сандар Алізонський.

Третю фігурку поставлено далеко правіше.

— Сирік.

Черевата подоба у вільній ризі лягла на ще один символ праворуч.

Тоді чаклунка вийняла останню лялечку і якусь мить придивлялася до неї, перш ніж обкурити димом. Ставши перед Саймоном і Хоронителькою, не назвала жодного імені, зате потримала фігурку, щоб він міг перевірити і розпізнати. Глянув на маленьку копію вдягненого в шапку чільника Ґорму. На його думку, схожість була бездоганною.

— Ґорм! — підтвердив він, хоча й не міг дати колдеру кращого імені. Вона обережно поставила фігурку на коричнево-золотого яструба.

 

V

Гра Сили

 

П’ять лялечок покладено було на символи їхніх земель, — п’ять досконалих зображень живих чоловіків та жінок. Але чому і задля чого? Саймон знову зиркнув праворуч. Руки чаклунки охопили крихітні ніжки подоби Алдіс, руки Бріана — фігурку Фалька. Обоє були цілком поглинуті врученими їм лялечками, Бріан непокоївся.

Увага Саймона повернулася до фігурки перед ним. З його пам’яті зринули туманні спогади про старі казки. Тепер вони втикатимуть шпильки у ці подоби і чекатимуть, що оригінали занедужають і помруть?

Хоронителька торкнулася його руки і стисла її у спосіб, з яким він познайомився в Карсі, під час зміни подоби. Одночасно друга її рука півколом охопила основу фігурки в шапці. Він зробив так само — і їхні пальці та зап’ястя торкнулися, утворивши довкола колдера замкнуте коло.

— Тепер думайте про тих, між ким і вами було змагання волі чи кревний зв’язок. Виженіть зі свого мозку все, крім тої особи, до якої ви мусите дотягтися і зігнути її, зігнути так, щоб використати для нашої мети. Бо ми або переможемо у Грі Сили на цьому столі і в цю годину, — або ж гральна дошка — і ми разом із нею —    будемо розтрощені в цю годину і на цьому місці.

Очі Саймона втупилися у фігурку в шапці. Не знав, чи зможе відвести їх, навіть коли захоче. Вирішив, що його залучили до цього химерного ритуалу, бо він єдиний з усього Есткарпу бачив того офіцера Ґорму.

Крихітне обличчя, наполовину затінене металевою шапкою, збільшилося до реальних розмірів. Стали один проти одного, обличчям до обличчя, як колись, через кімнату в самому серці Сиппару.

Його очі знову були заплющені, чоловік був зайнятий своїми таємничими справами. Саймон продовжував його вивчати і зрозумів, що весь антагонізм, який він відчував до колдерів, вся ненависть, породжена тим, що він побачив у їхньому місті, тим, як вони трактували полонених, зосередилися і зібралися в його думках. Так людина може формувати зброю з маленьких шматочків, об’єднаних в одне грізне знаряддя.

Саймон більше не знаходився у наметі, яким стрясали морські вітри, засипаючи піском  коричнево забарвленого яструба. Натомість стояв перед цим колдерським чоловіком у центрі Сиппару, змушуючи його розплющити очі, глянути на нього, Саймона Трегарта, стати до битви не тіл, а волі та розуму.

Ті очі розплющилися і Саймон заглянув у їхні темні зіниці, побачив, що повіки підіймаються вище, наче впізнаючи, усвідомлюючи загрозу, що перетворила його на точку зосередження сили, на плавильний котел, в якому кожен страх і кожна небезпека будуть доведені до найвищої можливої температури.

Очі тримали очі. Поступово з того образу, який бачив Саймон, відступили пласкі риси, обличчя, металева шапка над ним, усе, крім цих очей. Як тоді в Карсі, коли потік Сили перетікав через його руку в руку чаклунки, так і тепер знав, — те, що кипить усередині нього, постійно живиться більшою кількістю тепла, ніж його можуть витворити його власні емоції, що він лише пістоль, який має вистрелити смертоносним дротиком.

Спершу колдер впевнено протистояв йому, тоді спробував звільнитися від цього зв’язку однієї пари очей з іншою, розуму з розумом, надто пізно усвідомивши, що він потрапив у пастку. Але щелепи зімкнулися і, хоч як опирався ґормієць, він не міг позбутися супротивника, на сутичку з яким згодився, зарозуміло повіривши у власну магію.

Раптом Саймон відчув різке зниження внутрішньої напруги — вона наче вистрелила від нього в того іншого. Очі колдера наповнилися панікою, паніка змінилася крайнім жахом, який випалював йому нутро, аж доки не зосталося нічого, чим він міг би живитися. Саймону не треба було пояснювати — зараз він дивиться на порожню оболонку. Вона чинитиме, що  накажуть, як оболонки на Ґормі виконують накази своїх власників.

Саймон віддав наказ. Сила Хоронительки підкріпляла його, вона спостерігала і чекала, готова допомогти, але нічого не підказувала і ні на що не натякала. Саймон був певний у покірності свого ворога, як і в тому, що в ньому самому палає вогонь життя. Те, що правило Ґормом, охопить параліч, бар’єр буде знято, — аж доки це знаряддя безперешкодно працюватиме зі своїми товаришами. Відтепер Есткарп має робота-союзника всередині ворожої фортеці.

Саймон підвів голову, розплющив очі і побачив розмальовану дошку, на якій його пальці все ще стискали пальці Хоронительки біля ніг маленької фігурки. Але ця лялечка не була більше досконалою. Голова всередині металевої шапки перетворилася на безформенну краплю розтопленого воску.

Хоронителька послабила стиск, відвела руку, безсило опустила її на стіл. Саймон повернув голову, побачив зліва напружене і зблідле обличчя, темні круги довкола очей. Та, що скерувала силу проти Алдіс, відкинулася на спинку свого крісла. Фігурка леді перед нею теж мала пошкоджену голову.

Фігурка, названа Фальком Верленським, лежала плазом, а Бріан скулився, затулив обличчя руками, його пряме безбарвне волосся, вологе від поту, прилипло до голови.

— Зроблено, — порушив тишу голос Хоронительки. — Було зроблено те, що може зробити Сила. І цього дня ми попрацювали так, як ніколи досі за історію Есткарпу. Тепер настає черга вогню і меча, вітру і хвиль, щоб служили нам, якщо така їхня воля, і якщо люди скористаються ними.

Від виснаження її голос тік тонким потічком.

Їй відповів той, що саме підійшов до стола і зупинився перед нею, під акомпанемент легкого брязкання металу об метал, як зазвичай у воїна в повному обладунку. Коріс мав прип’ятий до стегон яструбоголовий шолом; тепер він здійняв угору Топір Вольта.

— Будь певна, леді, — знайдуться ті, що скористаються кожною зброєю, яку пошле нам доля. Сигнальні вогні запалали, наші армії і кораблі рушають.

Саймон підвівся, хоча земля під його ногами погойдувалася. Та, що сиділа ліворуч від нього, швидко ворухнулася. Простягла руку, але не торкнулася його, а знову опустила на стільницю. Не висловила словами тої відмови, яку він читав у кожній напруженій лінії її тіла.

— Війна, яка щойно завершилася, згідно з вашою Силою, — говорив з нею так, наче вони були сам-на-сам, — велася на лад Есткарпу. Але я не з Есткарпу і залишається інша війна, що відповідає моїй власній силі. Я зіграв у вашій грі за вашою волею, леді, а тепер спробую зіграти у своїй власній!

Коли він обходив стіл, щоб приєднатися до Капітана, ще хтось підвівся і стояв, похитуючись, спершись однією рукою об стіл, щоб утриматися на ногах. Бріан розглядав фігурку перед собою і його обличчя було похмурим, бо фігурка, хоч упала, залишалася цілою.

— Я ніколи не претендував на Силу, — глухо лунав його тихий голос. — І в цій війні я, схоже, провалився. Можливо, з мечем та щитом вийде інакше!

Коріс здригнувся, наче збираючись протестувати. Але чаклунка, яка була з ними в Карсі, швидко заговорила:

— Вільна воля і вільний вибір для всіх, хто їде верхи чи пливе під стягом Есткарпу. Нехай ніхто не суперечить  цьому вибору.

Хоронителька кивнула головою. Вони втрьох вийшли з намету на берег моря. Коріс аж іскрився життям, його прегарна голова здіймалася над гротескними плечима, ніздрі роздувалися, наче він вдихав щось більше, ніж тільки запах солі у повітрі. Саймон рухався повільніше, його і без того перевтомлене тіло відчувало нову втому, але він був повний рішучості побачити кінець цієї пригоди. Бріан натягнув на біляву голову шолом, обмотав шию кольчужним шарфом, очі його дивилися просто вперед, наче притягало його щось сильніше за його власну волю.

Коли вони підійшли до човнів, що мали доставити їх на кораблі, Капітан повернувся до своїх супутників.

— Ти, Саймоне, попливеш на флагманському кораблі зі мною, щоб служити провідником, а ти…

Глянув на Бріана та завагався. Але юнак, з піднятим підборіддям і зухвалим блиском в очах, виразно чекав, як його оцінять.

Саймон відчув, що між цими двома щось схрещується, а одночасно щось їх пов’язує, тож чекав, як Коріс сприйме таке безмовне протистояння.

— Ти, Бріане, приєднаєшся до моїх щитоносців і залишишся з ними.

— А я, Бріан, — відповів той майже виклично, — стоятиму позаду тебе, Капітане Есткарпу, якщо матиму добру причину зробити це. Але я б’юся власним мечем і тримаю власного щита у цій чи будь-якій іншій битві!

Якусь мить здавалося, що Коріс заперечить, але тут їх покликано з човнів. Коли ж вони пливли до корабля, Саймон зауважив, що юнак з усіх сил намагається триматися від командира так далеко, як це тільки можливо на маленькому суденці.

 

* * *

Корабель, що мав очолити есткарпську атаку, був рибальським судном і гвардійці заповнили його палуби майже вщерть, стоячи плечем до плеча. Інші транспортники, теж не надто пристосовані для цієї задачі, йшли слідом, коли ескадра випливла до затоки.

Достатньо наблизилися до острова, щоб побачити зігнилий флот у гавані Ґорму, коли над водами залунав поклик салкарів, а торгові кораблі, які везли впереміш фальконерів, карстенських утікачів та вцілілих салкарів,  обпливли мис, аби підійти з боку моря.

Саймон гадки не мав, де він перетнув бар’єр під час утечі з Ґорму, і міг вести  наступальну ескадру до катастрофи. Залишалося лише сподіватися, що Гра Сили змінила цей бар’єр на їхню користь.

Трегарт стояв на носі рибальського судна, спостерігаючи за гаванню мертвого міста і чекаючи першого натяку на бар’єр. Чи, можливо, вдарить на них один із металевих кораблів, захищених куди сильніше того рівня, при якому сили Есткарпу мали б якусь надію, атакуючи його?

Вітер надимав їхні вітрила і, хоча всі кораблі були перевантажені, різали хвилі, тримаючись строєм, наче на навчаннях. Розбитий корабель у гавані мав іще досить  ганчір’я, щоб піймати вітер, а його якірні канати розірвалися. Дрейфував упоперек їхнього курсу, а за ним тяглася довга смуга зелених водоростей, вповільнюючи рух.

Тягся своїм хитким курсом, а на його палубі не було жодного знаку життя. З салкарського корабля злетіла куля, ліниво піднялася в повітря, опустилася на палубу покинутого судна. З проламаного кулею отвору в палубі з’явилися червоні язики чистого полум’я,  жадібно пожираючи суху оснастку, а корабель, палаючи, подрейфував у море.

Саймон посміхнувся Корісу, його хвилювання кришилось і ламалося. Тепер міг бути певним, що першу небезпечну точку вони проминули.

— Ми вже перетнули твій бар’єр?

— Так, якщо тільки вони не пересунули його ближче до землі!

Коріс спер підборіддя на верхів’я Топора Вольта, оглядаючи темні пальці причалів там, де колись було квітуче місто. Теж усміхнувся, — наче вовк вищирив ікла перед першим спалахом битви.

— Здається, цього разу Сила спрацювала, — прокоментував він. — А тепер берімося за нашу частину справи.

Саймон знав, що треба зберігати обережність.

— Не варто їх недооцінювати. Ми пройшли тільки першу лінію оборони, можливо, найслабшу.

Його перше піднесення минулося так само швидко, як прийшло. Довкола були мечі, сокири, дротикові пістолі. А в серці колдерського храму — зброя, створена наукою, що на століття випереджала цей світ, — і вона будь-якої миті може спричинити якийсь неприємний сюрприз.

Коли вони впливли у гавань, поставши тепер перед необхідністю шукати прохід до причалів між закотвиченими кораблями, у Сиппарі далі  не було жодної ознаки життя. Лише тяжка грізна тиша мертвого міста тисла на пришельців, дещо гасячи той ентузіазм і почуття тріумфу, яке охопило їх після проходження бар’єра.

Коріс відчував це. Проклавши собі шлях крізь людську юрбу, що чекала висадки, знайшов капітана корабля і  наказав якомога швидше рухатися до берега. Але той нагадав, що, хоч Капітан Гвардії Есткарпу має владу на землі, усе ж море він мусить зоставити тим, хто на ньому знається, і що господар акурат цього корабля зовсім не має наміру занечистити своє судно об якусь гнилу лайбу перед ними.

Саймон далі вглядався у берегову лінію, вивчаючи виліт кожної безлюдної вулиці, а за ними, вгорі,  — величезну сліпу будівлю в тупику, що з багатьох причин була символом і серцем Сиппару. Не міг сказати, чого боявся — авіанальоту, армії, що виходить з вулиць на набережну. Але не було нічого і це бентежило більше, ніж висока ймовірність зіткнутися з ордами колдерських рабів із колдерською зброєю в руках. Надто легко все йшло, а він ніяк не міг повністю покластися на Гру Сили; у глибині душі відмовлявся вірити, що вони перемогли приховане у Ґормі, бо маленькій фігурці розтоплено було голову.

Вони зійшли на берег без пригод, частина салкарів  висадилася трохи далі вздовж узбережжя, щоб відтягти в разі чого підкріплення, які могли підійти до Сиппару з інших частин острова. Розвідали вулиці та провулки, якими йшов раніше Саймон, пробували зачинені двері, заглядали у темні закутки. Але наразі не знайшли в межах ґормійської столиці нічого живого.

Уже підійшли до центральної твердині, коли зустрілися з першим опором, та не з повітря і не у вигляді невидимої хвилі, а піхотинців зі зброєю в руках — як упродовж поколінь змагалися чоловіки цього світу.

Зненацька вулиці залюднилися вояками, які рухалися швидко, але безгучно. Не викрикували бойових гасел, зате безупинно і смертоносно сунули вперед. Дехто з них мав на собі бойовий одяг салкарів, дехто Карстену, а Саймон розгледів кілька пташиних шоломів фальконерів.

Цей мовчазний потік складався з людей, які не тільки були досвідченими борцями, але й не думали про самозахист, подібно до тих, що билися з ними у придорожній засідці. Гнані люттю, поперли на сили наступу, як танк на піший загін. Саймон по-давньому грався у снайпера, натомість Коріс орудував Топором Вольта, крутячи і кидаючи цим смертоносним знаряддям вперед і назад й очищаючи шлях крізь ворожі ряди.

Раби Колдеру були неабиякими супротивниками, але бракувало їм іскри інтелекту, яка дозволила б переформувати стрій, щоб краще використати свою чисельну перевагу. Знали лише, що мусять нападати, доки залишилася в них бодай дрібка сили, доки тримаються на ногах. Так вони й робили, з божевільною впертістю шаленця. Це було справжньою бійнею, від якої млоїло навіть ветеранів-гвардійців, коли вони намагалися захиститися і здобути територію.

Топір Вольта вже не виблискував, потемнівши від крові. Коріс зметнув його у повітря як сигнал просування вперед. Його люди зімкнули ряди, зоставивши позаду вулицю, — вже не порожню, хоча й без життя.

— Це було, щоб затримати нас, — Саймон приєднався до Капітана.

— Я теж так думаю. Що зараз? Смерть із повітря, яку вони використали у Салкаркіпі?

Коріс глянув у небо, дахи над ними привернули його пильну увагу.

Саме ці дахи підказали його супутнику інший план.

— Не думаю, що ти зможеш проламати оборону фортеці з рівня землі, — почав він і почув притишене гуркотіння сміху з-під шолома Капітана.

— Ба ні. Я знаю тут такі ходи, яких, можливо, навіть колдери не рознюхали. Адже колись це була моя нора.

— Але я теж маю план, — сказав Саймон. — На кораблях багато канатів і абордажних гаків. Нехай одна група вибереться на дахи, доки ти шукатимеш у своїх норах, і, можливо, ми зімкнемо щелепи над ними з двох сторін.

— Добре придумано! — визнав Коріс. — Спробуй небесну дорогу, бо ти вже подорожував нею раніше. Підбери людей, але не більше двадцяти.

Ще двічі нападали на них безмовні групи живих мерців і усе більшою кількістю власних людей платили вони за перемогу, аж доки був знищений останній невільник колдерів. Врешті-решт, сили Есткарпу розділилися. Саймон і двадцять гвардійців виламали двері та, переборюючи задавнені міазми смерті, піднялися на дах. Саймонове почуття напряму не зрадило його, — на сусідньому даху видно пролом, знак його приземлення в літаку.

Стояв збоку від моряків, що кидали свої гаки до парапету цього іншого даху, над їхніми головами та через ширину вулиці. Чоловіки припоясали свої мечі, перевірили кріплення чересів, рішуче оглянули цю подвійну дорогу через порожнечу. Саймон набрав тих, що не боялися висоти. Але тепер, зіткнувшись із випробуванням, він мав більше сумнівів, аніж надії.

Пішов першим. Коли дряпався вгору, жорстка мотузка дряпала пальці, плечі доводилося напружувати так, що здавалося — ще мить і він не витримає..

Нарешті цей жах закінчився. Розкрутив третю мотузку, що оперезувала його талію,  прив’язав до її кінця тягар і кинув наступному в черзі, обкрутивши інший кінець довкола одного зі стовпів, які підтримували ангар, — щоб допомогти йому перебратися.

Літаки, які він пошкодив, стояли там, де він їх покинув, але відкриті панелі двигунів та розкидані інструменти свідчили про роботу з ними. От ще одна таємниця — чому цю роботу не було закінчено? Саймон залишив чотирьох чоловіків охороняти дах та канатну дорогу, а з рештою розпочав наступ на нижні поверхи.

Та сама тиша, яка панувала в решті міста, була тут ще густішою. Вони проходили коридорами, спускали сходами, повз зачинені двері, але не чули нічого, крім власних тихих кроків. Невже фортеця покинута?

Увійшли до серця сліпої, запечатаної будівлі, щомиті чекаючи появи ще однієї групи одержимих. Світло ставало яскравішим, у повітрі відчувалася неясна зміна, що свідчила: якщо ці поверхи зараз покинуті, трапилося це не так давно.

Саймонова група підійшла до останнього прольоту кам’яних сходів, який він так добре запам’ятав. Внизу камінь змінювався стінами з сірим колдерським покриттям. Він нахилився у колодязь, прислухався. Далеко, далеко внизу нарешті почувся звук, рівномірне постукування, — постукування, схоже на биття його власного серця.

 

VI

Очищення Ґорму

 

— Капітане, — підійшов Танстон, щоб приєднатися до нього, — з чим ми зустрінемося внизу?

— Твої передчуття такі ж добрі, як і мої, — трохи неуважно відповів Саймон, бо саме в цю мить зрозумів, що навіть у цьому чудному місці смерті та напівжиття не почуває жодної загрози. А все-таки внизу щось було, інакше вони не почули б того стуку.

Пішов першим униз, наготувавши пістоля. Ступав обережно, але швидко. Усі двері були зачиненими і не піддавалися, хоч як вони намагалися їх відкрити. Зрештою потрапили до кімнати з картою на стіні.

Тут оте постукування, що лунало з-під підлоги під їхніми ногами, закалатало наче барабанний бій, сповнюючи їхні вуха та тіла повільним ритмом.

Вогники на карті згасли. На столі не зосталося жодної машини з тих, над якими схилялися колись сіровбрані чоловіки, хоча металеві кріплення та один-два натягнуті проводи показували місце, де вони стояли. Але при верхньому столі все ще сиділа постать у шапці, із заплющеними нерухомими очима, — як і тоді, коли Саймон побачив її, вперше опинившись у цій кімнаті.

Спершу Саймон подумав, що чоловік цей мертвий. Підійшов до столу, пильно придивляючись до сидячого колдера. Був цілком певний, що саме його він намагався представити есткарпській мисткині. Втішився з точності своєї пам’яті.

Зненацька — Саймон зупинився. Попри заплющені очі та нерухоме тіло, той чоловік  не був мертвим. Одна його рука лежала на панелі керування, встановленій на столі, а Саймон щойно побачив, як палець натиснув кнопку панелі.

Трегарт стрибнув. Мав якусь мить, щоб побачити ці очі розплющеними, обличчя під металевою шапкою викривленим від гніву, чи, можливо, страху. Тоді Саймон ухопився руками за дріт, що йшов від шапки його супротивника до таблиці на стіні позаду. Шарпонув, розірвавши кілька тонких кабелів. Хтось скрикнув, попереджаючи, і він побачив дуло зброї, націленої в нього — це колдер перейшов до дій.

Лише тому, що шапка і шлейф дротів, який тягся за нею, перешкоджали свободі дій її власника, Саймон залишився живим. Лупанув своїм дротиковим пістолем по пласкому обличчі з ротом, який роззявився наче для гарчання, але не вийшло з нього жодного звуку, — по гострих ненависних очах. Удар прорвав шкіру, зі щік та носа потекла кров. Саймон ухопив супротивника за зап’ястя і крутонув так, що тонка цівка пари з його зброї вистрелила в стелю, а не Саймону в обличчя.

Вони обидва впали назад у крісло, з якого підвівся був колдер. Щось різко тріснуло, спалах блискавки шугнув по Саймонових шиї та плечі. У його вухах задзвенів приглушений і здушений крик. Обличчя, вимазане кров’ю, було спотворене агонією, а все ж колдер боровся зі всієї сили стальних мускулів.

Ті очі, все більші й більші, заповнювали залу — і Саймон упав у них. Тоді очей не стало, лише дивне смугасто-туманне вікно в інше місце, — можливо, в інший час. Між стовпами з’явилася група сіровдягених чоловіків, що їхали у незвичних для Саймона машинах. Стріляли назад, ані хиби, то залишок якогось розгромленого підрозділу тікав од приспіваючої погоні.

Змагалися у вузькій колоні, а він разом із ними пережив відчай і таку холодну лють, що й не знав досі про існування емоції, яка настільки руйнувала б розум і серце. Ворота — тепер крізь Ворота, — тоді матимуть час: час відбудувати, здобути, стати тими, ким вони хотіли й мали силу бути. За ними розбита імперія та зруйнований світ — перед ними доступний новий світ.

Оточені втікачі розпливлися й зникли. Він знову бачив те бліде обличчя з червоною раною від його першого удару. Оточував їх обох запах паленої тканини і смаленого тіла. Скільки тривало те видіння долини — навіть не секунду! Саймон далі змагався, збільшуючи тиск, щоб вдарити зап’ястя супротивника об крісло. Вдарив його так двічі, а тоді пальці розслабилися і пістолет, що стріляв парою, випав колдеру з рук.

Вперше після того вигуку колдер видав звук — рване хлипання, від якого Саймона аж занудило. Друге видіння тікаючих людей, — мить пекучого жалю, майже удар для того, хто мимоволі його поділяв. Вони повалилися на підлогу, розриваючи під’єднані до колдера проводи. Саймон зі всіх сил стукнув його металеву шапку об підлогу. Тоді йому востаннє передалося фрагментарне видіння супротивника і впродовж цієї обірваної нотки він довідався — можливо, не ким були колдери, а звідки вони прийшли. Потім не стало нічого і Саймон скинув із себе обм’якле тіло й сів. Танстон схилився, намагаючись стягти металеву шапку з голови, яка легко оберталася на плечах у сірому вбранні. Були дещо збиті з пантелику, коли стало очевидним, — ця шапка взагалі не була шапкою, а, схоже, постійною частиною тіла, яке вона увінчувала.

Саймон підвівся на ноги:

— Облиш це! — наказав він гвардійцеві. — Але припильнуй, щоб ніхто не торкався цих проводів.

Тоді усвідомив, що зникла пульсація стін та підлоги, яка давала відчуття життя, залишивши по собі дивну порожнечу. Мабуть, колдер у шапці був серцем, — переставши битися, воно вбило цитадель, як раса колдерів убила Сиппар.

Саймон підійшов до ніші, де містився ліфт. Якщо уся сила зникла, то чи не зник і спосіб дістатися нижніх поверхів? Але двері маленької камери були відкритими. Віддав команду Танстону і, взявши з собою двох гвардійців, зачинив двері.

І цього разу удача супроводжувала пришельців із Есткарпу, — дверна панель, зачинившись, привела в дію механізм ліфта. Коли двері знову розчинилися, Саймон очікував, що опиниться на поверсі лабораторії. І лише тоді, коли клітка під’їхала до місця зупинки, постав перед чимось настільки далеким від своїх сподівань, що якусь мить стояв, придивляючись, а обидва його супутники вражено скрикнули.

Вони були на березі підземної гавані, що сильно пахла морем і ще чимось. Освітлення, таке саме, як у більшій частині фортеці, було тут зосереджене на з обох боків омитій водою прямій смузі, що бігла у темряву та морок. А на цій набережній лежали тіла людей, таких самих, як і вони, без сірого одягу.

Живі мерці, з якими вони зіткнулися у вуличних битвах, були озброєними та повністю одягненими. Натомість ці виявилися або оголеними, або ж мали на собі подерте старе шмаття, так наче віддавна не переймалися більше потребою одягу.

Деякі скоцюрбилися біля невеличких вантажівок, на яких усе ще були звалені коробки та контейнери. Ще інші лежали рівними рядами, наче марширували строєм, перш ніж упасти. Саймон пішов уперед і нахилився, щоб оглянути найближчого. Зрозумів, що цей чоловік уже не менше дня був мертвим.

Обережно, обходячи звалені тіла, троє есткарпців рушили до кінця набережної, не знайшовши серед мертвих нікого озброєного. А ще ніхто з них не був есткарпської крові. Якщо це раби колдерів, то всі вони належали до інших рас.

— Глянь, Капітане, — один із гвардійців, що відстав від Саймона, зупинився біля тіла і дивився на нього. — От чоловік, подібних на якого я ніколи не бачив. Глянь на колір його шкіри, волосся; він не з цих земель!

Безталанний раб колдерів лежав горілиць, наче уві сні. Але його шкіра, повністю відкрита, як не лічити ганчірки довкола стегон, була червонувато-коричневою, а круто кучеряве волосся щільно обліплювало голову. Ясно було, що Колдер закидав свої сіті у далеких краях.

Не знати чому, Саймон дійшов до кінця пристані. Чи Ґорм з самого початку був збудований над величезною підводною печерою? Чи загарбники створили її з допомогою вибуху для своїх власних цілей, про які Саймон міг лише підозрювати, що вони пов’язані з кораблем, на якому він був в’язнем? Може, це таємний док колдерського флоту?

— Капітане!

Інший гвардієць трохи пробіг уперед, байдужий до розкиданих навколо тіл. Став на кінці кам’яного молу, кличучи Саймона до себе.

Вода завирувала, хвилі заливали пристань, змусивши всіх трьох відступити.

Навіть при цьому обмеженому світлі видно було якесь велике тіло, що підіймалося на поверхню.

— Лягай! — скомандував Саймон. Вони не встигали повернутися до ліфта, найкраще тепер було прикритися мертвими тілами довкола них.

Лежали поруч, Саймон спер голову на руку з пістолем напоготові, спостерігаючи за вируванням. З корпусу тіла, що випливало на поверхню, стікала вода. Можна було розгледіти гострий ніс і таку саму корму. Його припущення виявилося правильним: до гавані входив один із колдерських кораблів.

Задумався, чи його дихання таке саме гучне, як у інших чоловіків біля нього. Вони мали на собі куди більше одягу, ніж мерці довкола; чи зможуть гострі очі розгледіти блиск їхнього обладунку і вразити їх якоюсь колдерською зброєю, перш ніж вони зуміють захиститися?

Та цей срібний корабель, спливши на поверхню, не робив більше жодного руху, окрім як погойдувався на хвилях. Наче був так само мертвим, як тіла на набережній. Саймон пильно до нього придивлявся, тож здригнувся, коли чоловік поруч із ним щось прошепотів та торкнувся його плеча.

Але Саймону не потрібне було це застереження. Він теж помітив друге кипіння хвиль. Вони відкинули перший корабель до набережної. Тепер стало зрозумілим, що цей корабель взагалі некерований.

Ледве сміючи вірити, що на кораблі нема залоги, вони все ще ховалися. І лише коли з’явився та загойдався третій корабель, внаслідок свого виринання закрутивши два інші, Саймон прийняв це як достатній доказ і підвівся. Ці кораблі або не мали залоги, або ж були геть несправні. Вони хаотично дрейфували, два зіткнулися.

На їхніх палубах не було жодних отворів, жодного знаку екіпажу чи пасажирів. Хоча набережна начебто розповідала цілком іншу історію. З неї можна було зробити висновок про квапливе завантаження суден, призначених чи то для нападу, чи то для евакуації з Ґорму. Але що це за напад, коли рабів було вбито?

Сходити на борт одного з цих плаваючих срібних уламків без підготовки було безглуздям. Добре, однак, за ними простежити. Вони троє повернулися до кабіни ліфта, що привезла їх сюди. Один із кораблів вдарився об пристань, відбився і похитався геть.

— Залишитесь тут? — він радше спитав своїх людей, ніж віддав наказ. Гвардійці Есткарпу мусили бути призвичаєні до дивних речей, але це місце не належало до тих, де можна залишати когось всупереч його волі.

— Ці кораблі — слід вивчити їхні таємниці, — обернувся один із чоловіків. — Але я не думаю, що вони відпливуть, Капітане.

Саймон змирився з такою непрямою відмовою. Вони разом покинули підземну гавань, залишивши її кораблям без залоги та мертвим. Перш ніж поїхати вгору ліфтом, Саймон оглянув кабіну, шукаючи пристрій керування. Він хотів досягти поверху, де міг би сконтактуватися з групою Коріса, а не повертатися знову до зали з картою.

Та леле, стіни кабіни були цілковито позбавленими будь-чого, що могло б допомогти це зробити. Розчаровані, вони закрили двері, чекаючи, аби їх повернули нагору. Коли вібрація стіни засвідчила їхній рух, Саймон виразно уявив коридор лабораторії і побажав опинитися там.

Кабіна зупинилася, двері розсунулися, а троє людей у ліфті постали перед іншими людьми, озброєними і напруженими. Лише кількасекундне здивування порятувало обидві групи від фатальної помилки. Хтось із зовнішньої групи назвав Саймона на ім’я і той пізнав Бріана.

А тоді постать, щодо якої не можна було помилитися, — це Коріс проштовхався з-поміж інших.

— Звідки ви взялися? — здивовано спитав він. — Зі стіни?

Саймон знав коридор, де зібралися сили Есткарпу: саме про це місце він і думав. Але чого кабіна привезла його сюди, наче у відповідь на його бажання? Його бажання!

— Ви знайшли лабораторію?

— Ми знайшли силу речей, хоч небагато їх мають сенс. Але поки що не знайшли жодного колдера. А ви?

— Одного колдера і він тепер мертвий, — а, можливо, і всі вони теж. — Саймон думав про кораблі внизу і про тих, що могли бути всередині них. — Не думаю, що зараз ми мусимо боятися зустрічі з ними тут.

 

* * *

 

Впродовж наступних годин виявилося, що з Саймона справжній пророк. Як не лічити чоловіка в металевій шапці, на Ґормі не було виявлено жодного іншого представника незнаної раси. А з тих, що служили Колдеру, зосталися лише мерці. Знаходили цілі їх підрозділи, групи, чи по двоє-троє у коридорах і кімнатах фортеці. Усі вони лежали як упали, так, наче те, що змушувало їх діяти як людей, раптом зникло, і вони провалилися в порожнечу, котрій уже давніше мали належати, здобули спокій, в якому відмовили їм їхні господарі.

Гвардійці знайшли інших в’язнів у кімнаті за лабораторією, а серед них декого з тих, хто ділив неволю із Саймоном. Вони повільно отямлювалися від наркотичного сну, не пам’ятали нічого від моменту, коли вдихнули газ, але дякували всім своїм богам, що втрапили на Ґорм надто пізно, аби пройти скорботним шляхом інших, поглинутих Колдером.

Коріс та Саймон відвели салкарських моряків до підземної гавані, а там на невеликому човні обпливли печеру. Знайшли лише кам’яну стіну. Вхід у басейн мусив лежати під водою і, як вони вирішили, його закрито, тому покинуті кораблі не зуміли втекти.

— Якщо той у шапці всім керував, — припустив Коріс, — то його смерть мала все закрити й запечатати. Крім того, раз це з ним ти змагався на відстані за посередництвом Сили, то, може, він віддавав неясні накази, які мусили все тут заплутати.

— Можливо, — неуважно погодився Саймон. Думав у цю мить про дещо інше — те, що довідався від супротивника в останні секунди його життя. Якщо решта колдерських сил замкнена у цих кораблях, то Есткарп справді має підстави радіти.

Кинули линву до одного із суден та притягли його до пристані. Але спантеличили їх кріплення люків, отож Коріс та Саймон залишили салкарам можливість розв’язати цю головоломку, а самі повернулися до фортеці.

— Ще одна їхня магія, — Коріс зачинив за собою двері ліфта. — Але, видно, той у шапці нею не керував, адже ми й далі можемо з неї користати.

— Можеш керувати нею так само, як я вже це робив, — Саймон, з головою затоплений втомою, сперся спиною об стіну.

Їхня перемога не була остаточною, він здогадувався, що найважливіші змагання ще попереду, але хто в Есткарпі повірить, якщо він зараз це скаже?

— Думай про коридор, де ти мене зустрів, змалюй його подумки.

— Так? — Коріс зняв шолом, сперся плечима об протилежну стіну та заплющив очі, концентруючись.

Двері відчинилися. Вони глянули на лабораторний коридор і Коріс зареготав, наче хлопчик, тішачись цікавою іграшкою.

— Я теж можу творити таку магію, я, Коріс Потворний. Схоже, у колдерів Сила не обмежувалася тільки жінками.

Саймон знову закрив двері та подумки намалював верхню кімнату з картою на стіні. Лише коли вони туди дісталися, відповів на зауваження свого супутника.

— Можливо, саме тому нам треба боятися колдерів, Капітане. У них була їхня власна форма сили, ти бачив, як вони її використовували. Теперішній Ґорм може бути скарбницею їхніх знань.

Коріс кинув шолом на стіл під картою і, спершись на топір, розуміюче глянув на Саймона.

— І ти перестерігаєш від розграбування цієї скарбниці?

— Не знаю, — Саймон тяжко впав на одне з крісел і, сперши голову на руки, дивився вниз, на поверхню, де лежали його лікті. — Я не вчений, не майстер такої магії. Салкарів спокушатимуть ці кораблі, Есткарп — те, що зберігається тут.

— Спокушатимуть? — хтось повторив це слово і обидва чоловіки озирнулися навколо себе. Саймон підвівся, побачивши, хто швидко сідає трохи збоку від них. Бріан стояв біля неї, наче її щитоносець.

Мала на собі шолом та обладунок, але Саймон знав — хай як вона переодягнеться, хай як змінить подобу, а він однаково завжди її впізнає.

— Спокушатимуть, — знову повторила вона. — Ти добре вибрав це слово, Саймоне. Так, ми в Есткарпі спокусимося, ось чому я тут. Це лезо має два краї і, як будемо необережними, можемо порізатися самі. Відвернувшись від цього дивного знання, знищивши все, що тут знайшли, ми або гарантуємо свою безпеку, або, навпаки, по-дурному відкриємо шлях для другої атаки колдерів. Бо ніхто не може захищатися, не маючи чіткого розуміння зброї, яку проти нього використовують.

— Якщо йдеться про колдерів, — повільно, тяжко говорив Саймон, — вам не варто дуже їх боятися. Їх від самого початку була жменька. Якщо хтось звідси врятувався, то можна простежити за ним аж до їхнього джерела і перекрити це джерело.

— Перекрити? — спитав Коріс.

— Під час останньої сутички з їхнім чільником він розкрив мені їхню таємницю.

— Що цей світ їм не рідний?

Саймон оглянувся. Витягла це з його розуму чи то була інформація, якою вона не вважала за потрібне поділитися раніше?

— Ти знала?

— Я не читаю думок, Саймоне. Але ми віднедавна це знаємо. Так, вони прийшли до нас, — як і ти, — але, я думаю, з іншої причини.

— Вони були втікачами, тікали від катастрофи, яку самі й спричинили, покинувши свій власний світ у полум’ї. Не думаю, що вони залишили відкритими двері за собою, але мусимо впевнитися. Пильнішою проблемою є те, що лежить тут.

— І ти думаєш, що коли ми оволодіємо їхніми знаннями, то зло, яке в них міститься, зруйнує і нас. Мені це дивно. Есткарп довгий час жив завдяки нашій власній Силі.

— Леді, незалежно від того, яке рішення буде прийнято, не думаю, що Есткарп залишиться незмінним. Він мусить або повністю перейти до головного річища активного життя, або повністю його покинути, вдовольнившись стагнацією, яка є формою смерті.

Розмовляли так, наче зосталися сам-на-сам, і ні Бріан, ні Коріс не мали частки в майбутньому, яке вони обговорювали. То була зустріч одного розуму з іншим, цілковито нарівні, як досі ніколи не траплялося в Саймона з жодною іншою жінкою.

— Кажеш правду, Саймоне. Можливо, древня самотність мого народу мусить бути зламана. Будуть ті, що бажатимуть життя і нового світу, а також ті, хто уникатиме відступу від шляхів та звичаїв, які гарантують безпеку. Але ці змагання чекатимуть нас у майбутньому. І стануть лише наростанням цієї війни. А що, на твою думку, слід зробити з Ґормом?

Він посміхнувся:

— Я людина дії. Піду звідси, шукаючи тих воріт, якими скористалися колдери, і впевнюся, що за ними не чаїться жодна небезпека. Віддай мені накази, леді, і вони будуть виконані. Але наразі я б запечатав це місце, доки не буде прийняте остаточне рішення. Можливо, якісь інші намагатимуться забрати те, що тут зберігається.

— Так. Карстен, Алізон, — ті й ті з великим смаком розграбували б Сиппар, — жваво кивнула вона. Її рука лягла на груди кольчужної сорочки і вона витягла звідти самоцвіт сили.

— Це знак моєї влади, Капітане, — сказала вона Корісу. — Хай буде так, як сказав Саймон. Хай це сховище дивних знань буде запечатане, а решта Ґорму очищена і на ньому розміщено гарнізон, аж доки ми не вирішимо майбутнього всього, що тут зберігається. — Вона посміхнулася молодому офіцерові. — Залишаю це твоїм командам, Лорде Захиснику Ґорму.

 

VII

Пригода нових початків

 

Темно-червона барва повільно розлилася від коміра Корісової кольчужної сорочки аж до лінії його білявого волосся. Тоді відповів і гіркі риски біля його гарно вирізаних уст поглибилися, постаривши молоде обличчя.

— Забуваєш, леді, — з брязкотом кинув Вольтів Топір на стільницю, — що Коріс Почварний давно вже був вигнаний з цих берегів?

— А що після цього трапилося з Ґормом і з тими, хто його вигнав? — спокійно спитала вона. — Чи хтось казав «почварний Капітан Есткарпу»?

Його долоня стиснулась на руків’ї зброї, аж побіліли та вип’ялися кісточки пальців.

— Знайди іншого Лорда Захисника Ґорму, леді. Я присягнув Норнаном, що сюди не вернусь. Для мене це місце подвійної мари. Думаю, Есткарп не має причини скаржитися на свого Капітана. На додачу не вірю, що ця війна вже виграна.

— Знаєш, він має рацію, — втрутився Саймон. — Колдерів може бути мало, більшість із них може бути замкнена у тих суднах внизу. Але мусимо прослідкувати за ними аж до їхніх воріт і впевнитися, чи вони не збирають свої розбиті сили, щоб удруге спробувати виторгувати владу. А як щодо Айлі? Є у них гарнізон у Салкаркіпі? Як глибоко вони проникли у Карстен чи Алізон? Дуже можливо, що ми не піймали ще перемогу за хвіст, а перебуваємо на початку довгої війни,

— Дуже добре, — вона погладила свій самоцвіт. — Раз ти вже визначився з думками, Саймоне, то стань тут губернатором.

Коріс швидко заговорив, перш ніж Саймон устиг відповісти.

— Ось план, на який я погоджуюсь. Тримай Ґорм із моїм благословенням, Саймоне, і не думай, що коли-небудь пред’явлю свої спадкові права, аби відібрати його тобі.

Але Саймон похитав головою:

— Я солдат. І я з іншого світу. Як то кажуть, собаці — собаче. От вистежити колдерів — це моє.

Торкнувся голови. Знав, що якби зараз заплющив очі, то побачив би вузьку долину, у якій розлючені чоловіки билися в ар’єргарді.

— Рушите до Айлі та Салкаркіпу і не далі? — вперше озвався Бріан.

— А куди б ти хотів, щоб ми пішли? — спитав Коріс.

— До Карстену!

Якщо Саймон колись уважав цього юнака безбарвним і позбавленим індивідуальності, то цієї миті мусив засумніватися в такій оцінці.

— А що ж у Карстені таке цікаве для нас зараз? — голос Коріса звучав майже жартівливо. Та під поверхнею цього жарту ховалося ще щось, і Саймон це почув, хоч і не міг розпізнати. Йшла тут якась гра, але він не знав ні мети її, ні правил.

— Івіян!

Це ім’я було кинуте Капітанові як бойовий виклик і Бріан глянув на Коріса, наче чекаючи, як той відповість на удар. Саймон переводив погляд з одного молодика на другого. Як і раніше, коли вони з чаклункою розмовляли через стіл, так було і зараз: ці двоє наче відгородилися від решти присутніх.

Вже вдруге червінь залила щоки Коріса, а тоді спливла, залишивши по собі бліде застигле обличчя, — наче в людини, якій доручають боротьбу, що її вона ненавидить, але не може від неї ухилитися. Він уперше залишив Топір Вольта лежати покинутим на столі, а сам швидко пішов до кінця столу, рухаючись із тією гнучкою зграбністю, що так завжди контрастувала з його недоладним тілом.

Бріан із дивним виразом непокори та надії, який оживив його риси, чекав приходу Коріса. Не рухався з місця, аж доки рука Капітана не лягла йому на плече, ухопивши так, що наслідком цього мусили бути синці.

— Це саме те, чого ти хочеш?

Слова виходили з Капітана одне за одним і так, наче їх витягали з нього тортурами.

Але в останню мить Бріан, схоже, спробував ухилитися:

— Хочу своєї свободи, — тихо відповів він.

Караючі руки впали. Коріс засміявся з такою жахливою гіркотою, аж Саймон внутрішньо запротестував проти болю, який зраджував той звук.

— Запевняю, у свій час її здобудеш!

Капітан відійшов би, якби Бріан не вхопив його за передпліччя з такою ж нагальністю, як раніше він сам свого співрозмовника.

— Хочу своєї свободи лише для того, щоб могти вибрати деінде. І цей вибір зроблено — чи ти сумніваєшся? Чи й тут є якась Алдіс із силою, якої я не маю?

Алдіс? Іскра розуміння зблисла в мозку Саймона.

Корісові пальці взяли Бріана за підборіддя, повернули худеньке юне обличчя до себе — вгору. Цього разу Капітан міг дивитися на співрозмовника не знизу, а зверху.

— Дотримуєшся принципу удару за удар? — зауважив він. — Та ж у Івіяна є своя Алдіс. Хай живуть собі у злагоді, доки можуть. А все ж думаю, що Івіян зробив дуже невдалий вибір. І, раз шлюб укладено на одному топорі, інший може його скасувати!

— Це був шлюб лише у бурмотінні Сиріка, — спалахнув Бріан, усе ще трохи задерикувато, але не вириваючись із нового стиску Капітана.

— Чи мені треба було це казати, — усміхнувся Коріс. — Леді Верленська?

— Лойз Верленська мертва, — повторив Бріан. — Не дістанеш зі мною жодного спадку, Капітане.

Між бровами Коріса з’явилася тонка похмура риска.

— І цього тобі теж не треба було казати. Бо це радше я мусив би купувати собі дружину коштовностями та землями. А потім ніколи не бути певним наслідку такого торгу.

Її долоня простяглась від його плеча до губ, затуляючи їх. В її очах та голосі був гарячий гнів, коли вона відповіла:

— Коріс, Капітан Есткарпу, ніколи не повинен говорити так про себе, а вже найменше такій жінці, як я, що не успадкувала ні земель, ні вроди!

Саймон ворухнувся, знаючи, що ніхто з них не помічає присутності двох інших людей у кімнаті. Легенько торкнувся плеча есткарпської чаклунки та посміхнувся їй.

— Дозвольмо їм вести їхню власну битву, — прошепотів він.

Вона тихо засміялася притаманним їй сміхом.

— Ця розмова про обопільну недосконалість швидко перейде до стадії, коли взагалі нічого не кажуть, а там і до усталення майбутнього їх обох.

— Я вгадав, що це зникла дідичка Верлену, заочно пошлюблена Герцогу Івіяну?

— Вона. Я лише з її допомогою вирвалася з Верлену, де була в полоні. Фальк неприємний ворог.

Усмішка Саймона, який відчував кожен відтінок її голосу, змінилася похмурою гримасою.

— Думаю, що Фальк і його мародери в найближчому майбутньому дістануть урок, який притре їм роги, — прокоментував він, знаючи її манеру все применшувати. Достатньо було зізнання, що вона змогла врятуватися з Верлену завдяки дівчині по той бік кімнати. Для жінки Сили таке зізнання свідчило про серйозну небезпеку. Відчув раптове нездоланне бажання взяти один із салкарських кораблів, людей зі своїх гірських загонів і плисти на південь.

— Безсумнівно, дістануть, — погодилася вона з його твердженням про Фалька зі своїм звичайним спокоєм. — Як ти вже сказав, зараз у нас розпал війни, а не остаточна перемога. Настане час і Верлену та Карстену. Саймоне, моє ім’я Джейліт.

Це сталося так несподівано, що він далеко не відразу зрозумів. А тоді, згадавши есткарпський звичай та правила, які так довго її зв’язували, глибоко зітхнув, здивований цією повною капітуляцією: її ім’я, найбільш особиста власність у царстві Сили, ніколи не могло бути нікому віддане, бо це віддавало б її саму комусь іншому!

Залишила свій самоцвіт на столі, поруч із топором Коріса, коли підійшла до Саймона. Він уперше це зрозумів. Вона умисне роззброїлася, відкинула обладунок і захист, вручила в його руки те, що вважала суттю свого життя. Здогадатися, що означає для неї така капітуляція, він міг лише туманно і, як сам розумів, з трепетним острахом. Почувався таким позбавленим талантів та здібностей, таким почварним, як щойно запевняв про себе Коріс.

А все-таки ступив уперед і простяг руки, щоб притягти її до себе. Коли схилив до неї голову, шукаючи спраглі уста, вперше відчув, що все справді змінилося. Тепер він став частиною загального узору, його життя швидко спліталося з її життям, як заведено в цьому світі. Ніхто не розірве цього зв’язку до кінця його днів. Та він ніколи й не захоче цього.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.