Чаклунський світ-6

Частина IV: Ґормійська пригода

 

I

Прорив кордонів

 

Стовп диму загостреним олівцем здіймався в небо, його розривали спалахи більш горючих матеріалів. Саймон піднявся у стременах, щоб оглянути місце ще одного розгрому збройних сил Карстену, ще однієї перемоги свого маленького ударного загону на змучених конях. Ніхто не знав, скільки ще часу вдасться здобувати ці перемоги. Але, доки це відбувалося, вони продовжували битися на рівнинах, прикриваючи дорогу порятунку для тих твердолицих, темноволосих людей з глибини краю, які приходили цілими сім’ями, добре озброєними та екіпірованими групами чи просто поодинці, похитуючись від ран та виснаження. Вортгін добре виконав свою роботу. Стара раса або те, що від неї зосталося, йшла через відкритий фальконерами кордон до Есткарпу.

Чоловіки, на яких не покладалася відповідальність за сім’ї та клани, чоловіки, що мали силу-силенну причин для бажання зустріти Карстен оголеними мечами, залишилися в горах. Утворили зростаючу силу, яку очолили Саймон та Коріс. Пізніше ж — тільки Саймон, бо Капітан Гвардії був відкликаний на північ до Есткарпу, щоб наново обійняти командування там.

То була гверілья — партизанська війна, якої Саймон навчився в інший час, у іншій землі, але цього разу вдвічі ефективніша, бо під його командою билися люди, що знали країну, а послані проти них — ні. Трегарт виявив — ці тихі похмурі люди, які їхали позаду нього, були дивним чином спорідненими з самою землею, звірами і птахами. Можливо, тварини не служили їм, як фальконерам їхні треновані соколи, але він бачив дивні речі. Стадо оленів, які бігли, затоптуючи сліди коней, або ж круки, що зраджували карстенську засідку. Тепер він слухав, вірив і радився зі своїми сержантами перед кожним ударом. 

Люди старої раси не були виплекані для війни, хоча майстерно володіли мечами і пістолями. Але це було для них неприємним завданням, яке слід швидко виконати і забути. Вбивали чисто, вкорочуючи муки поранених, і були нездатними на таку жорстокість, яку бачили загони в горах — у місцях, де карстенські війська перехоплювали втікачів і розправлялися з ними.

Якось, коли Саймон покидав таке місце, збілівши і лише силою волі стримуючи блювоту, здивувало його зауваження молодика, що був його лейтенантом у цій операції.

— Вони не самі це запланували

— Я й раніше бачив таке, — відповів Саймон, — і робили це людські істоти з людськими істотами.

Його співрозмовник, що мав маєток у глибині країни і втік із самим лише голим життям, похитав головою.

— Івіян — солдат, найманець. Війна — це його ремесло. Але вбивати таким робом означає сіяти чорну ненависть, яку доведеться пожати в майбутньому. І ще він є лордом цієї землі, не стане з власної волі поставати проти власних володінь і доводити їх до руїни — має досить розуму для цього. Не віддав би наказу чинити таке.  

— А все-таки ми бачили таке не раз. Не могло це бути роботою однієї банди, очолюваної садистом, чи навіть двох таких.

— Правда. Тому я думаю, що ми зараз боремося з одержимими.

Одержимі! Саймон згадав старе значення цього терміну в його власному світі — одержимі духами. Справді, люди могли в це вірити побачивши те, на що вони були змушені дивитися. Одержимі демонами — чи — в його розумі ожила пам’ять про салкракіпську дорогу, — одержимі демонами або спорожнілі душі! Знову Колдер?

Відтоді, попри те, що все в ньому переверталося, Саймон зберігав записи про такі знахідки, хоча ніколи не міг піймати злочинців за їхньою жахливою роботою. Хотів би порадитися з чаклункою, та вона пішла на північ з Бріаном і першою хвилею втікачів.

Запустив у мережу партизанських груп наказ збирати інформацію. Ночами, то в одному, то в іншому тимчасовому штабі збирав та узагальнював уривчасті відомості. Було дуже мало конкретних доказів, але Саймон впевнився, що деякі командири військ Карстену діяли не такими способами, як раніше, а в карстенську армію інфільтрувалися численні чужаки.

Чужинці! Звична головоломка невідповідності навичок продовжувала його мучити. Розпитуючи біженців, довідався, що енергетичні машини, які вони знали завжди, з’явилися в минулому «з-за моря»: «заморські» енергетичні машини були привезені салкарськими купцями і пристосовані старою расою для створення тепла і світла. Фальконери теж прибули «з-за моря» зі своїми дивовижними комунікаторами, які носили їхні соколи. Колдери теж походили «з-за моря» — невизначений термін — чи це все мало спільне джерело?

Всі здобуті відомості він через посланців відправляв до Есткарпу, просячи відповіді, яку могли б дати чаклунки. Єдине, в чому він певний, — доки його військо рекрутується з людей старої раси, нема потреби остерігатися інфільтрації, бо те, що давало їм спорідненість із землею та дикою природою, одночасно дозволяло розпізнавати чужаків нюхом.

У горах виявили ще трьох фальшивих соколів. Але всі вони були знищені під час захоплення і Саймон мав лише розбиті уламки для вивчення. Звідки вони прибули і навіщо були запущені, — це зоставалося частиною загальної таємниці.

Інгвальд, лейтенант із карстенських утікачів, під’їхав до Саймона, щоб глянути вниз, на ту сцену знищення, яку вони залишили.

— Основна група зі здобиччю далеко від’їхала гірською стежкою, Капітане. Цього разу ми грабували з певною метою, а завдяки цьому вогню, що понищив наші сліди, навіть не знатимуть, що потрапило нам у руки. Є чотири скрині дротиків, а ще їжа.

— Надто багато для забезпечення летючого загону, — Саймон насупився, подумки повернувся до найпильніших справ. — Здається, Івіян збирається розбити десь поруч центральний штаб, що став би базою для його військ наступу. Можливо, планує перекинути великі сили через кордон.

— Не розумію я цього, — повільно промовив Інгвальд. — Чого це все раптом вибухло ні з чого? Ми не є — не були — кревними братами людей побережжя. Вони вигнали нас звідти, прийшовши з-за моря. Але десять поколінь ми зберігали з ними мир, кожен йшов своїм шляхом і не заважав іншому. Ми, зі старої раси, не схильні до війни і не було жодної причини раптово нападати на нас. Але, коли це трапилося, то все так швидко пішло. Залишається лише вірити, що воно давно вже планувалося.

— Та, можливо, не Івіяном, — Саймон погнав коня риссю у тому ж ритмі, що й Інгвальдів кінь, і вони їхали коліно при коліні. — Інгвальде, мені потрібен полонений, один із тих, хто розважався так, як ми бачили на сільському лузі біля перехрестя.

У темних очах, що глянули на нього, зблисла іскра.

— Якщо колись піймаємо такого, Капітане, його буде приведено до тебе.

— Живого і спроможного говорити, — застеріг Саймон.

— Живого і спроможного говорити, — погодився Інгвальд. — Бо нам теж цікаві речі, яких можна довідатися від когось такого. От тільки ніколи їх не знаходимо, лише скоєне їхніми руками. Думаю, що вони навмисне залишають ці сліди, — як загрозу і попередження.

— Є в цьому якась загадка, — роздумував уголос Саймон, ще раз обігруючи давню проблему. — Здається, хтось вірить, що нас можна підкорити жорстокістю. І цей хтось чи щось не розуміє, — цими методами можна викликати у людей протидію та добитися протилежних наслідків. Або ж, — додав він після хвилинної паузи, — може, це робиться навмисне, щоб скерувати увесь наш гнів проти Івіяна та Карстену, розпалити вогонь на кордоні, прикувати до нього всі сили Есткарпу, а тим часом вдарити деінде?

— Можливо, того й того потроху, — припустив Інгвальд. — Знаю, Капітане, що ти шукав слідів присутності інших у військах Карстену, чув, що знайшли в Салкаркіпі і про людей, проданих на Ґорм. Але ми цілком певні: будь-хто, що не є справжньою людиною, не прийде до нас без нашого відома. Так як ми завжди знали, що ти не з нашого світу.

Саймон здригнувся, але обернувся, щоб побачити, як його співрозмовник тихо посміхається.

— Так, приходню з іншого світу, твоя історія розійшлася, — але ми ще й до того знали, що ти не наш, — хоча, дивним чином, твоя кров споріднена з нашою. Ні, Колдер не може так легко проникнути в наші ряди. І серед фальконерів не може завестися ворог, бо соколи зрадять його.

— Як це? — здивувався Саймон.  

— Птахи і тварини можуть відчути такого чужого навіть швидше, ніж наділений Силою. Кожен, схожий на людей Ґорму, виявить, що птахи і звірі проти них. Отож, соколи Гнізда подвійно служать своїм наставникам і роблять гори безпечними.

 

* * *

Та ще до того, як день скінчився, Саймон засвоїв, що ота хвалена безпека гір не сильніша за ламкі пташині тіла. Вони саме розбирали здобич із розграбованого обозу, а Саймон відклав частку, призначену для Гнізда, коли почув поклик охоронця табору і відповідь фальконера. Втішившись із можливості доручити цьому останньому транспортування відібраного до пташиних чоловіків та звільнити власних людей від дороги, Саймон нетерпляче вирушив йому назустріч.

Вершник не дотримувався звичаю. Забрало його птахоголового шолому було опущене, наче він їхав між чужими. І не це єдине стримало Саймона, не дозволивши йому привітатися. Люди з його загону були насторожі, стали в коло. Саймон відчув колючку пробудження здогаду, вже відому йому раніше.

Не роздумуючи далі, кинувся на безмовного вершника і схопив його руками за черес зі зброєю. На якусь мить здивувався, що сокіл, який сидів на сідельному розі, не схопився, коли на його наставника напали. Стрімкий кидок виявився для фальконера несподіваним і парубок не мав часу вихопити зброю. Але відразу ж отямився, усією своєю вагою навалився на Саймона, притиснувши його до землі, а тоді руками в кольчужних рукавицях став рвати Трегартові горлянку.

Це було схоже на захват сталевими мускулами залізнокованого тіла і впродовж секунд Саймон усвідомлював, що він узявся за неможливе, — те, що ховалося під оболонкою фальконера, неможливо було здолати голими руками. Та він був не сам, — інші руки вхопили його супротивника і тримали його, притиснувши до землі, хоча чужинець шалено відбивався.

Саймон, потираючи своє подряпане горло, піднявся на коліна:

— Геть шолом! — віддав він наказ, а Інгвальд зайнявся ремінцями шолому, сіпаючи їх, аж доки не розірвав.

Вони зібралися довкола людей, що тримали бранця, який усе ще опирався. Фальконери були однорідною расою з домінуючим фізичним типом — рудувате волосся і жовто-карі очі, як у їхніх пернатих слуг. Полонений виглядав саме так. Але Саймон і всі на галявині знали, — схоплений не був звичайним мешканцем гірської країни.

— Зв’яжіть його міцно! — наказав Саймон. — Думаю, Інгвальде, ми знайшли те, чого хотіли.

Підійшов до коня, який приніс псевдо-сокільничого до табору. Шкура тварини блищала від поту, нитки піни спливали з вудил, — як у загнаного виснажливим бігом. Його очі були дикими, розширеними так, що видно лише білі кола. Але, коли Саймон потягся до віжок, кінь не намагався тікати, стояв із опущеною головою, а його просочена потом шкіра стрясалася від тремтіння.

Сокіл сидів непорушно, не бив крилами і не намагався клюнути Саймона дзьобом. Трегарт схопив птаха, зірвав його з сідала і, тільки-но торкнувшись пальцями, вже знав, — те, що він тримає, не є живою істотою.

З фальшивим птахом у руці обернувся до свого лейтенанта.

— Інгвальде, відправляй Латора й Карна, — назвав він двох найуміліших розвідників своєї команди. — Хай вони їдуть до Гнізда. Мусимо знати, наскільки поширилася гнилизна. Якщо не знайдуть там ніяких її проявів, хай попередять. А на доказ своєї розповіді, — схилився, забравши пташиний шолом полоняника, — нехай візьмуть це. Я вірю, що це витвір фальконерів, але, — він підійшов до зв’язаного, який досі мовчав, досі дивився на них із палючою ненавистю, — так і не можу повністю повірити, наче це один із них.

— А його не беремо? — спитав Карн, — чи птаха?

— Ні, не відкриваймо дверей, які ще не розбиті. Мусимо сховати їх у безпечному місці.

— Печера під водоспадом, Капітане, — озвався Вальдіс, хлопчина з маєтку Інгвальда, що супроводжував свого господаря в горах. — Один вартовий при вході може надійно її охороняти, а ніхто чужий не знає цієї нашої криївки.

— Гаразд. Простеж за цим, Інгвальде.

— А ти, Капітане?

— Поїду його слідом. Можливо, він приїхав із Гнізда. Якщо це правда, то, чим швидше ми знатимемо про найгірше, тим краще.

— Я так не думаю, Капітане. Принаймні, якщо й так, то не прямими стежками. Ми далеко на захід від твердині. А він приїхав стежкою, що веде з моря. Санту, — звернувся він до одного з тих, хто зв’язував бранця, — йди і стань на варту на цій стежці, а нам відправ Калуфа, що виявив його першим.

Саймон кинув сідло на свого власного коня і додав ще торбу з харчами. Зверху примостив подобу сокола. Не міг ще напевно сказати, що це один із тих підроблених літунів, але, принаймні, перший неушкоджений. Закінчив саме тоді, як прибіг Калуф.

— Ти певен, що він під’їхав із заходу? — з натиском спитав Саймон.

— Поклянуся Каменем Енджіса, якщо хочеш, Капітане. Сокільничі не надто дбають про море, хоча інколи служать купцям як моряки. Я не знав, що вони патрулюють берегові кліфи. Але він проїхав просто між вищербленими скелями біля дороги до бухти, яку ми знайшли п’ять днів тому. А рухався як той, що добре знає шлях.

Саймон неабияк стурбувався. Бухта, — їхня недавня знахідка, — давала надію на встановлення кращого зв’язку з північчю. На відміну від переважної частини берегової лінії, там не загрожували ні рифи, ні мілини, тож Саймон планував використовувати в бухті невеликі судна, щоб переправляти втікачів на північ, а повертатися назад зі зброєю та спорядженням для прикордонних загонів. Якщо бухта втрапила у ворожі руки, він хотів довідатися про це, — і негайно.

Коли Саймон від’їжджав із галявини з Калуфом та ще одним вершником позаду, його розум знову наче працював на двох рівнях. Оглядав довколишню місцевість, звертаючи увагу на орієнтири та природні особливості, які могли бути використані в майбутніх наступальних чи оборонних діях. Але під цією поверхневою активністю та постійною турботою про безпеку, їжу, притулок, — повсякденними клопотами, — ховався його власний, особистий неспокій.

Колись, у в’язниці, він мав час дослідити свої внутрішні глибини. Дороги, які він тоді проклав, заморозили найдальші області його душі так, що вони не відтанули досі. Міг прикритися оболонкою прав та обов’язків казарменого життя, військового товариства — але під нею не було нічого живого. Або ж він не дозволяв йому з’явитися.

Страх був йому зрозумілим. Але то була тимчасова емоція, яка підштовхувала його до тих чи інших дій. У Карсі його зманювали на інший шлях, та він виборов свою свободу. Колись повірив, що, перейшовши ворота Петроніуса, знову стане повноцінною людиною.

Але досі цього не сталося. Інгвальд говорив про одержимих, людей, якими заволоділи демони, а що ж діється, якщо людина не володіє сама собою?

Завше він був людиною, що стояла окремо, спостерігаючи за іншими, поглинутими життєвими справами. Чужий — люди, яких він очолював, знали це про нього. Чи був він ще одним із дивних неправильних клаптиків, розкиданих у цьому світі, недоречних клаптиків, таких як машини з іншого часу та загадка Колдеру? Відчував, що опинився на межі якихсь відкриттів, дуже значущих не лише для нього самого, а й до вибраної ним справи.

Але той другий Саймон, задуманий, самозаглиблений, був витіснений Капітаном вершників, тільки-но він побачив безлисту гілку дерева, викривлену гірськими бурями. Різко виділялася на тлі пообіднього неба, а тягар, що завис на ній у маленьких, акуратно зав’язаних петлях, разив ще більше.

Рвонувся вперед і сидів, дивлячись на три маленькі тіла, які гойдалися на вітрі, з відкритими дзьобами, зашклілими очима, звисаючими кривими кігтями, що й досі носили свої браслети з червоних стрічечок та маленьких срібних дисків. Три справжні соколи зі скрученими шиями, залишені так, щоб кожен наступний мандрівник на цьому шляху їх помітив.

— Чому? — спитав Калуф.

— Може, пересторога, може, щось більше, — Саймон спішився і кинув повіддя своєму супутнику. — Чекайте тут. Якщо я не повернуся за розумний час, повертайтесь до Інгвальда і повідомте. Не можемо дозволити собі марно втрачати людей.

Обидва чоловіки запротестували, але Саймон рішуче наказав їм замовкнути і заглибився у чагарник. Там були численні докази чийогось перебування: поламані гілки, сліди черевиків на моху, шматок розірваної пташиної стрічки. Підійшов ближче до берега, там чутно було звук прибою, а ті, кого він шукав, напевне прибули з бухти.

Саймон двічі пройшов цією стежкою, подумки відтворюючи уявну картину місцевості. На жаль, маленька долина, що виходила на узбережжя, не мала жодного прикриття. І скелі з обох боків були такими ж лисими. Йому доведеться вибратися на одну з них, а це означало обхідну дорогу та доволі складне сходження. Вперто взявся за це.

Рухався так, як колись, повзучи до Печери Вольта: тріщина в скелі, виступ, рука і точка опори. Тоді підповз на животі до краю і глянув униз на бухту.

Саймон сподівався багатьох речей — голої смужки піску без ознак будь-якого вторгнення, карстенського загону, закотвиченого корабля. Але побачене було зовсім іншим. Спершу подумав про ілюзії Есткарпу, — чи те, що знаходилося внизу, не було спроектоване з його власного мозку, якоюсь давньою пам’яттю, прикликаною до життя, щоб його спантеличити? Тоді пильніший огляд металевого тіла з гострими чистими лініями дозволив йому зрозуміти: хоч було воно віддалено схоже на відомі йому кораблі, все ж настільки відрізнялося від усього з його попереднього досвіду, як підроблений сокіл від реального.

Це, безперечно, було морське судно, хоча й не мало жодних ознак будь-якої надбудови вище палуби, щогли чи засобів пересування. Різко загострене з боку носа і корми, мало таку форму, як поздовжній переріз торпеди. На його пласкій поверхні був отвір, біля нього стояли троє чоловіків. Їхні головні убори проти срібного блиску корабля видавалися пташиними шоломами фальконерів. Але Саймон був цілковито певен, що жодний справжній фальконер їх не носив.

Знову вічна таємниця цієї землі, — адже торгові кораблі Салкракіпу мали щогли і були витворами немеханічної цивілізації, а це судно могло походити з майбутнього його власного світу! Як могли існувати один обіч другого два такі різні рівні цивілізації?

Чи за це теж відповідає Колдер? Чужий, чужий, ще трішки, і він збагне, здогадається…

Тієї миті він послабив свою пильність. Лише міцний шолом із карстенської здобичі врятував йому життя. Удар, що вразив його нізвідки, приголомшив Саймона. Відчув запах вологого пір’я, ще чогось, — наполовину засліплений і запаморочений, спробував піднятися, — ще один удар. Цього разу побачив вороже крило з боку моря. Сокіл, але справжній чи фальшивий? Відніс це питання у чорну хмару, що його поглинула.

 

II

Жива данина Ґорму

 

Пульсуючий барабанними ударами біль наповнював череп, стрясав його тілом. Спершу сил Саймона, який неохоче приходив до тями, вистачало лише на те, щоб витримувати цю кару. Потім зрозумів, що пульсація не лише всередині нього, а й зовні. Те, на чому він лежав, здригалося у чіткому ритмічному тремтінні. Був пійманий у пастку в чорному серці там-таму.

Коли розплющив очі, світла не було. Намагаючись ворухнутися, швидко з’ясував, що його зап’ястя і щиколотки зв’язані.

Відчуття того, що він зачинений у труні, стало настільки сильним, аж йому довелося стискати губи зубами, аби стримати вигук. Настільки був зайнятий своїми особистими змаганнями з невідомістю, що пройшли хвилини перш ніж усвідомив — хай де б він був, він тут не єдиний бранець.

Праворуч од нього хтось раз-у-раз тихо постогнував. Того, що лежав ліворуч, мучила сильна блювота, додаючи нового смороду задушливій атмосфері їхньої в’язниці. Як не дивно, ці не обіцяючі нічого доброго звуки заспокоїли Саймона і він закричав:

— Хто там лежить? І де ми, чи хтось це знає?

 Стогін урвався швидким подихом. Але чоловік, якого нудило, або не міг перебороти свої муки, або не зрозумів.

— Хто ти? — долинув тихий шепіт справа.

— Я з гір. Ти теж? Це якась карстенська в’язниця?

— Краще б це було так, горянине! Я бував у темницях Карстену. Так, і в кімнаті для допитів теж. Але це краще, ніж тут.

Саймон перебирав свої останні спогади. Піднявся на вершину скелі, щоб оглянути бухту. Там у гавані було дивне судно, а тоді на нього напав птах, який, імовірно, взагалі не був птахом!

Міг тепер додати лише одну відповідь — лежав у тому ж кораблі, який побачив.

— Ми в руках торгівців людьми з Ґорму? — спитав він.

— Саме так, горянине. Тебе з нами не було, коли ці Івіянові дияволи передали нас Колдеру. Ти один із фальконерів, яких вони захопили пізніше?

— Фальконери! Гей, люди Крилатих! — Саймон напружив голос і почув луну, відбиту від невидимих стін. — Скільки вас тут? Я, один із рейдерів, питаю це!

— Нас троє, рейдере. Хоча, коли Фальтьяра притягли сюди, він був при смерті і ми не знаємо, чи він ще живий.

— Фальтьяр! Охоронець південних доріг! Як він опинився тут – і ти?

— Ми почули про бухту, де могли приставати кораблі, а посланець Есткарпу сказав, що припаси можна відправляти нам морем, якщо ми знайдемо надійну гавань. Тож Повелитель Крил наказав нам розвідати. Коли ми їхали, на нас напали соколи. Але це не були такі соколи, які б’ються за нас. Потім ми отямилися на березі, без свого обладунку та зброї, і нас перевезли на борт цього корабля, подібного якому немає у світі. Це кажу я, Тандіс, що п’ять років прослужив у салкарському флоті. Багато портів я бачив і більше кораблів, ніж людина може порахувати впродовж тижня лічби, але жодного схожого на цей.

— Це витвір колдерського чаклунства, — прошепотів слабкий голос справа від Саймона. — Вони припливли, але як людина може визначити час, коли вона замкнена у нескінченній темряві? Це ніч чи день, цей день чи інший? Я сидів у в’язниці Карсу, бо дав притулок жінці та дитині старої раси, коли протрубив ріг. Усіх нас, молодих, забрали з тієї в’язниці і вивезли на острів у дельті річки. Там нас оглянули.

— Хто оглянув? — жадібно спитав Саймон. Нарешті хтось, що, можливо, бачив таємничих колдерів і від кого можна дістати якусь реальну інформацію про них.

— Не пам’ятаю цього. — Тепер голос перетворився на тонку звукову нитку і Саймон підсунувся настільки, наскільки це взагалі міг зробити зв’язаним. — Це якась магія отих ґормійців, — голова йде обертом і всі думки з неї вилітають. Кажуть, що вони — демони з країни великого холоду на краю світу і я в це вірю!

— А ти, фальконере, ти бачив тих, що тебе схопили?

— Так, але мало тобі пожитку з побаченого мною, вершнику. Ті, що нас притягли, — карстенці, порожнє лушпиння без крихти глузду, — руки та сильні спини для їхніх господарів. А ці господарі вже носили одяг, зідраний з нас, аби краще підманути наших друзів.

— Одного такого ми піймали, — сказав йому Саймон. — Треба дякувати за це, сокільничий, бо, можливо, ми здобули разом із ним частину розгадки цієї плутанини.

Лише тоді спохопився, — ану ж ці стіни мають вуха, аби підслуховувати безпорадних бранців. Та, навіть якщо й так, ця уривчаста відомість могла посіяти неспокій серед тих, хто їх захопив.

У цій тюрмі було три десятки карстенців, взятих із в’язниць, усі вони були замкнені за якісь злочини проти Герцога. А ще троє фальконерів, захоплених у бухті. Більшість в’язнів були напівпритомними або ж приголомшеними. Якщо їм і вдавалося згадати якісь події, що призвели до теперішнього полону, то ці спогади уривалися приїздом на острів за Карсом або на берег бухти.

Але, в міру Саймонових розпитів, почала виявлятися певна однотипність якщо не минулого, то злочинів проти Герцога та характеру цих в’язнів. Усі вони були людьми з певною ініціативою, усі пройшли військовий вишкіл, почавши від фальконерів, все життя яких минало у монастирських військових казармах та чиїм постійним заняттям була відкрита битва, — і до першого інформатора Саймона, дрібного землевласника з внутрішніх районів Карстену, що командував загоном міліції. Всім було від неповних двадцяти до тридцяти з хвостиком років, і, попри грубе поводження з ними у темницях Герцогства, всі були тілесно справними. Двоє походили з дрібнішої шляхти і мали навіть якусь шкільну освіту. Вони були наймолодшими з усієї групи, братами, яких Івіянові стражники вхопили за допомогу людям старої раси, оголошеним поза законом.

Ніхто з їхньої групи до старої раси не належав і всі запевняли, що у всіх частинах Герцогства чоловіків, жінок та дітей цієї крові вбивали, тільки-но схопивши.

Один із молодих шляхтичів, виведений терплячими Саймоновими розпитуваннями зі стану заклопотання його все ще безтямним братом, дав йому перший фактичний клаптик для роздумів про людей не з цього світу.

— Стражник, що так побив Ґаміта, хай би його Щурі Мороку гризли вдень і вночі, звелів їм не брати з нами Ренстона. Відколи ми вперше прип’яли мечі, були з ним братами по крові та хлібу, тож зібрали йому харчів та зброї, щоб він спробував перебратися через кордон. Нас вистежили і схопили, хоча ми зоставили трьох із них з дірками у шкірі та без дихання в тілах! Коли один із покидьків, які супроводжували людей Герцога, спробував зв’язати також і Ренстона, той стражник заявив, що це даремно, бо стара кров не має жодної ціни, а торгівці людьми їх не візьмуть.

Чолов’яга скавчав, що Ренстон такий самий молодий і сильний, як і ми, і що він теж мусить бути проданий. Проте слуга Герцога заявив, що стара раса ламається, але не гнеться, а тоді пробив Ренстона його власним мечем.

— Ламається, але не гнеться, — повільно повторив Саймон.

— Стара раса належала колись до чаклунського народу Есткарпу, — додав шляхтич. — Ці дияволи з Ґорму не можуть зжерти їх так легко, як людей іншої крові.

— А сказати б, — напівшепотом додав чоловік біля Саймона, — чого Івіян зненацька накинувся на стару расу? Вони не втручалися в наші справи, якщо ми самі їх не зачіпали. А ті, що з ними водилися, не бачили в них нічого лихого, попри всі їхні старі знання та дивні манери. Чи Івіяна не змусили робити те, що він робив? І хто змусив, і чому? Чи не може бути, мої браття по недолі, що присутність серед нас цих інших була якоюсь заслоною проти Ґорму та всього його зла і треба було цю заслону розібрати, щоб Ґорм міг розіллятися?

Доволі логічно і близько до власних міркувань Саймона. Він хотів розпитувати далі, але, крізь тихий стогін і безсловесні скарги тих, що ще не повністю отямилися, почув тривале свистіння, звук, який він даремно намагався розпізнати. Тяжкі запахи цього приміщення закривали людям роти, наче кляп, і стали добрим прикриттям для небезпеки, яку він збагнув надто пізно, — проникнення пари до кімнати з обмеженим запасом повітря.

Люди кричали і кашляли, змагаючись із задухою за ковток повітря, а тоді завмирали. Саймона підтримувала лише одна думка: вороги не клопоталися б із завантаженням чотирнадцяти осіб на свій корабель лише для того, щоб просто задушити їх. Тому він єдиний із невільничої компанії не боровся з газом, а повільно дихав, туманно згадуючи стоматологічне крісло у власному світі.

 

* * *

— бар… бар… бар… — Слова, що були не словами, а плутаниною звуків, промовлених високим голосом — із різкістю владного наказу. Саймон не ворухнувся. Хоча прийшов уже до тями, природжений інстинкт самозбереження наказував йому зберігати спокій.

— бар… бар… бар…

Біль у його голові вже вщухав. Був певний, що він уже не на кораблі: те, на чому він лежав, не дрижало і не рухалося. Але не мав на собі свого одягу і лежав на чомусь холодному.

Той, що говорив, пішов геть; його «бар-бар-бар» віддалилося і стихло без відповіді. Але тон бурмотіння був настільки наказовим, що Саймон не зважувався рухатися, аби не зрадитися безмовному підлеглому мовця.

Двічі неквапливо порахував до ста — під час цієї вправи не чув жодного звуку. Саймон розплющив очі, а тоді швидко заплющив їх знову, вражений яскравим світлом, наче ножем. Поступово поле його зору, хоч обмежене, прояснилося. Те, що він побачив у цих вузьких рамках, було майже таким самим непевним, як його перший погляд на дивний корабель.

Саймонове знайомство з лабораторіями було невеликим, але, безсумнівно, стелажі, на полицях яких стояли трубочки, пляшечки і тарілочки, вказували на саме таке приміщення.

Він був сам? І з якою метою його привезли сюди? Дюйм за дюймом вивчав усе, що міг побачити. Очевидно, лежав не на підлозі, а вище. Поверхня під ним була рівною — чи він був на столі?

Почав повільно повертати голову, певний, що обережність вкрай необхідна. Тепер міг побачити площину стіни, голу, сіру, з лінією в самому кінці його поля зору, яка могла бути дверима.

Ось і все з цього боку кімнати. Тепер інший. Знову повернув голову і виявив нові дивовижі. Ще п’ять тіл, оголених, як його власні, були покладені — кожне на окремий стіл. Всі п’ять тіл були або мертвими, або непритомними, — він схильний був вважати, що правильне це останнє.

Але був там ще хтось. Висока тонка постать стояла спиною до Саймона, працюючи з першим у ряду чоловіком. Оскільки сірий лабораторний халат, оперезаний довкола стану, повністю закривав тіло його, її чи взагалі незрозумілої істоти, а шапка з такої ж тканини приховувала голову, Саймон не мав жодного уявлення про расу чи тип створіння, зайнятого своєю беззвучною діяльністю.

До першого чоловіка був присунутий лабораторний столик-стійка на коліщатах, обтиканий різними пляшечками, з яких звисали трубочки. Голки, якими закінчувалися ці трубочки, устромлено було у вени, над беззахисною головою встановлено круглу металеву шапку. Саймон, вражений нападом крайнього жаху, здогадався, що він спостерігає за смертю людини. Не смертю тіла, а такою, що перетворює тіла на автомати, яких він бачив убитими по дорозі до Салкаркіпу і яких сам убивав, захищаючи цю твердиню!

І зараз він вирішив, що не дозволить зробити таке з собою! Повільно рухаючись, випробував свої долоні, передпліччя, стопи. Єдиною його удачею було те, що він останній у цій черзі, а не перший. Суглоби ще не надто гнулися, але свої м’язи він контролював повністю.

Сірий лаборант закінчив роботу з першим чоловіком. Посунув другий столик до наступного. Саймон сів. Впродовж секунди чи двох голова йому йшла обертом і він ухопився за край свого стола, радісно возносячи молитви, що той не заскрипів і не затріщав, доки він змінював позицію.

Процес, що тривав у іншому кінці кімнати, був складним і поглинув усю увагу працівника. Відчуваючи, що стіл може нахилитися під його вагою, Саймон опустив ноги на підлогу. Перевів подих лише тоді, коли вони міцно стали на гладкій холодній поверхні.

Оглянув свого найближчого сусіда, сподіваючись побачити якусь ознаку того, що він теж прокидається. Але хлопчик — бо той був зовсім юним — лежав із заплющеними очима, його груди надзвичайно повільно підіймалися і опускалися.

Саймон відійшов від стола до численних полиць. Лише тут він міг знайти зброю. Втеча звідси, якщо він зуміє без перешкод здолати двері, була надто ризикованою, доки він не довідається більше про своє оточення. І ніяк не міг постати перед лицем того факту, що, тікаючи, він залишить п’ятьох інших на смерть, — або гірше, ніж сама смерть.

Вибрав зброю, — колбу, наполовину наповнену жовтою рідиною. Вона здавалася скляною, але була надто важкою для скла. Тонка шийка над круглим тілом послужила зручною ручкою і Саймон почав тихенько просуватися вздовж ряду столів аж до того, де працював лаборант.

Його босі стопи беззвучно ступали по підлозі і він зумів підійти до працівника так, що той нічого не запідозрив. Колба здійнялася вгору і зі всією силою Саймонового гніву гойднулася вниз, розбившись об голову в сірій шапці.

Сірий лаборант і не скрикнув. Упав униз, потягнувши з собою круглу металеву шапку з проводами, яку збирався надягти на чергову жертву. Саймон потягся йому до горла, — але побачив, що голова під сірою шапкою, знизу потилиці, сплющена, а з рани тече темна кров. Підняв тіло і затяг його у прохід між столами, щоб глянути в обличчя істоти, що — він у цьому не сумнівався — була колдером.

Картина, яку він створив у власній уяві, виявилася куди більш разючою, ніж правда. То був чоловік принаймні зовні дуже схожий на багатьох інших людей, яких знав Саймон. Досить пласке обличчя з дуже широкими вилицями, посадженими надто близько до перенісся, а підборіддя надміру маленьке і вузьке порівняно з верхньою половиною обличчя. Але на вигляд не був чужинським демоном, хай хто б мешкав усередині його розтрощеного черепа.

Саймон знайшов зав’язки сірого халата і розстебнув його. Хоч як не хотілося йому торкатися забрудненої кров’ю шапки, змусив себе це зробити. По той бік кімнати був умивальник, з крану якого стікав до раковини струмочок води. Туди Саймон закинув шапочку, щоб сполоснути її. Під халатом чоловік мав на собі дуже облягаючий одяг, ні застібок, ні отворів у якому Саймон знайти не зумів. Врешті-решт довелося йому обійтися халатом як єдиною одежиною.

Він не міг нічого вдіяти для двох чоловіків, до яких лаборант уже підсунув стійки, — не знав як упоратися зі складною апаратурою. Але підійшов до трьох інших, одного за одним, намагаючись привести їх до тями. Та й це виявилося марним. Усі вони виглядали на людей у стані глибокого наркотичного сп’яніння. Геть не розумів, як йому самому вдалося уникнути спільної долі, якщо це були його супутники-бранці з корабля.  

Розчарований, Саймон пішов до дверей. Закрита плита не мала клямки чи ручки, яку б він зумів побачити, але, експериментуючи, виявив, що це відсувні двері. Від’їхали вправо, і він виглянув у коридор, стіни, стеля та підлога були так само монотонно-сірими, як лабораторія. Наскільки Саймон бачив, у коридорі було порожньо, хоча туди виходили інші двері. Підійшов до найближчих.

Повільно, дюйм за дюймом, розчинив їх, — так само обережно, як робив свої перші рухи тут, тільки-но отямившись. Кімната виявилася місцем переховування людей, яких колдери привезли до Ґорму, — якщо це був Ґорм. У рядах лежало щонайменше двадцять тіл, ще одягнених. Жоден не проявив ні знаку свідомості, хоча Саймон нашвидку всіх оглянув. Можливо, йому вдасться бодай тимчасово порятувати тих із лабораторії? Сподіваючись на це, витяг усіх трьох і поклав їх поруч із їхніми супутниками.

Відвідавши лабораторію востаннє, Саймон понишпорив нею в пошуках зброї і знайшов комплект хірургічних ножів, найдовший з яких узяв. Зрізав решту одягу з тіла вбитого ним чоловіка і поклав його на одному зі столів так, щоб розбитої голови не видно було з дверей. Якби знав якийсь спосіб зачинити ці двері на замок і заблокувати, так і зробив би.

З ножем за поясом украденого халата, Саймон виправ шапочку і натяг її на себе, мокру, як була. Безсумнівно, у різних баночках, пляшках і рурках були сотні субстанцій, що могли стати смертоносною зброєю, — та він не вмів їх розпізнати. Щоб зберегти свободу, доведеться покладатися на кулаки і ніж.

Саймон повернувся до коридору, закривши за собою двері. Як довго нікого не занепокоїть доля вбитого ним працівника? Чи його начальник от-от повернеться, чи Саймон має більший запас часу?

Двоє дверей у коридорі не піддалися його зусиллям. Але там, де коридор закінчувався тупиком, знайшов треті невеликі двері та прослизнув до кімнати, що могла бути лише жилим приміщенням.

Меблі строгі, функціональні, але два крісла та відкидне ліжко виявилися зручнішими, ніж виглядали. Його увагу привернула ще одна річ, — могла бути як робочим, так обіднім столом. Найсильнішою його емоцією в цю мить стало здивування, — його розум відмовився поєднати те місце, де він опинився, зі світом, що породив Есткарп, Гніздо і криві вулиці Карсу. Те було минулим, це — майбутнім.

Не міг відчинити жодної з шухляд стола, хоча зверху кожної була невеличка заглибина, куди можна було вставити кінець пальця. Після останньої спроби він, задихавшись, сів на п’яти.

У стінах теж були шухляди, — а, принаймні, там теж містилися такі самі заглиблення для пальців. Але ці сховки теж було зачинено. Вперто стис щелепи, бо думав використати свій ніж як важіль.

Тоді різко відвернувся від стіни, повернувшись обличчям до кімнати, — далі порожньої, якщо не зважати на рівно розставлені меблі. Бо з порожнечі перед ним зазвучав голос. Розмовляв незрозумілою Саймону мовою, але, як зрозуміло з інтонації, задавав питання, що вимагали негайної відповіді.

 

 

III

Сірий храм

 

За ним спостерігають? Чи він просто чує щось типу системи загального оповіщення? Тільки-но Саймон упевнився, що він сам у кімнаті, уважно прислухався до слів, яких не міг зрозуміти і мусив інтерпретувати лише за модуляцією голосу. Мовець повторив — принаймні, Саймон був певен, що розпізнав кілька звуків. Чи це повторення означає, що його побачено?

Коли невидимий мовець розпочне слідство? Негайно ж, не отримавши відповіді? Це, безперечно, застереження для Саймона і спонука щось вчинити, але що? Він повернувся до коридору.

Оскільки цей кінець коридору закінчувався глухою стіною, мусить перевірити інший, зайшовши в інші двері. Але й тут він зустрівся з суцільною сірою поверхнею. Пам’ятаючи про галюцинації Есткарпу, Саймон вів рукою вздовж гладенької площини. Та, якщо там і був якийсь отвір, приховано його значно краще, ніж тільки засобами відвести очі. Твердо впевнився, що колдери, — хай би ким або чим вони були, — належали до раси, вкрай відмінної від чаклунок і вершили свою магію геть іншим чином. Їхні дії базувалися радше на зовнішніх знаряддях, ніж на внутрішній Силі. Для мешканців Есткарпу більшість технічних знань їхнього власного світу належала до магії. І, мабуть, Саймон зараз єдиний із гвардійців Есткарпу був спроможним бодай частково і з раціональної точки зору збагнути, що діється в Ґормі, більше готовим зіткнутися з тими, хто використовує машини та науку, ніж будь-яка чаклунка, спроможна створити флот із дерев’яних цурок.

Він просувався вздовж коридору, ведучи руками по одній стіні, а потім по другій, шукаючи якоїсь нерівності, що могла стати ключем до виходу. Чи, може, такі двері містяться всередині однієї з кімнат? Навряд, чи йому ще довго таланитиме.

І знову з простору пролунала дзявкуча команда, незрозумілою мовою, але, безперечно, дуже владна. Саймон, відчуваючи небезпеку, завмер на місці, майже очікуючи, що його от-от поглине люк або піймає раптово опущена сітка.

У цю мить він знайшов свій вихід, хоча й не такий, якого сподівався. З іншого боку коридору частина стіни від’їхала, а за нею з’явився освітлений простір. Саймон витяг ніж з-за пояса і постав перед цим простором, готовий до нападу.

Дзявкіт безтілесного голосу знову порушив тишу. Саймон подумав, що, можливо, господарі ще не запідозрили, хто він насправді. Якщо й побачили його, то через вдягнені ним халат і шапочку прийняли за одного з них, що незвичайно поводиться, і йому наказано було зголоситися деінде.

Вирішивши якнайдовше триматися такої ролі, Саймон підійшов до цих нових дверей з більшою зовнішньою певністю і меншою обережністю, — як годилося звичайному мешканцю, а не командос. А все-таки майже запанікував, коли двері за ним зачинилися і він опинився у щільно закритій кабіні. Почуття тривоги не припинялося, аж доки він не провів долонею по одній зі стін і не відчув крізь неї слабкої вібрації. Завдяки цьому збагнув, що він у ліфті. Це відкриття чогось заспокоїло його. Все більше вірив, що колдерська цивілізація близька до тієї, яку він знав у своєму власному світі. Куди менше хвилювався, опускаючись чи піднімаючись назустріч ворогам у ліфті, ніж, наприклад, стоячи в заповненій туманом кімнаті і дивлячись, як друг за кілька хвилин перетворюється на бридкого незнайомця.

А все-таки, попри відчуття невиразного знайомства з усім довколишнім, Саймону не полегшало, його звичайний внутрішній холод не послабшав. Міг прийняти як щось нормальне речі, створені руками колдерів, але не атмосферу цього місця, наскрізь чужого. Не лише чужого, адже незвичне зовсім не конче несе в собі загрозу, але у якийсь спосіб воно було ворожим і йому, і всім таким, як він. Ні, не чужим, — вирішила якась його частка впродовж швидкої мандрівки туди, де чекав його Колдер, а нелюдським. Натомість чаклунки Есткарпу були людьми, попри всі свої незвичайні вміння.

Тремтіння у стіні припинилося. Саймон відсторонився від неї, не знаючи, де відкриються двері. Але був певен, що таки відкриються — і через якусь мить так і сталося.

Цього разу ззовні долинали звуки, притишене гудіння, віддалені голоси. Він обережно вийшов і опинився у маленькій ніші, відокремленій від кімнати. Частково розпізнав побачене, але це тільки збільшило почуття незвичності. На площині однієї з великих стін була викладена величезна карта. Розтягнене узбережжя з глибокими западинами і виступами, виліплені гірські райони, які він уже бачив. На карті де-не-де світилися різнокольорові вогники. Ті, уздовж берега, біля знищеної фортеці салкарів та в затоці, де містився Ґорм, були темно-ліловими, ті, що проколювали рівнини Есткарпу — жовтими, у Карстені — зелені, в Алізоні — червоні.

Під картою стояв стіл, такий сам завдовжки, як вона. На столі були рівномірно розставлені машини, вони що певний час потріскували і зблискували сигнальними вогнями. Між машинами спиною до Саймона сиділи люди у сірих халатах і шапочках. Уся їхня увага була прикована до пристроїв, за якими вони стежили.

Трохи осторонь стояв інший стіл — чи то робочий, чи то письмовий, — а за ним сиділо ще троє колдерів. Той, що в центрі, мав на голові металеву шапку, дроти та кабелі з якої, наче павутина, бігли до таблиці за ним. Його обличчя не мало жодного виразу, очі були заплющені. Однак не спав, бо час від часу пальці рухалися і швидкими змахами пробігали по клавіатурі з кнопок і важелів, яка стояла перед ним.

Відколи Саймон тут опинився і зміг безперешкодно оглянути цю сцену, у ньому міцніло переконання, що він знаходиться в центрі управління якимсь напруженим концентрованим процесом.

Цього разу дзявкучі слова долинули не з повітря, а від чоловіка, що сидів ліворуч од постаті в шапці. Глянув на Саймона, його пласке обличчя з надто широкою верхньою половиною спершу виразило нетерпіння, а потім усе сильніше усвідомлення, що Саймон не з його роду. Саймон стрибнув. Не міг дістатися другого столу, але до того з машинами, під картою, дотягся. Змахнув рукою, наніс ребром долоні удар, який міг би зламати хребет, але тільки позбавив жертву свідомості. Тримаючи безвладне тіло як щит, Саймон позадкував до стіни з іншими дверми, сподіваючись здолати цей вихід.

На його подив, той, що перший помітив його появу, не став ніяк заважати йому, принаймні фізично. Він просто повільно і виразно промовив місцевою континентальною мовою:

— Ти повернешся до свого підрозділу. Ти зголосишся до керівництва свого підрозділу.

Оскільки ж Саймон продовжував рух до дверей, один із чоловіків, які були сусідами його бранця, повернув уражене обличчя від Трегарта до людей за другим столом, а тоді знову до Саймона. Решта його колег дивилися з-за своїх машин так само здивовано, як їхній командир, що тим часом схопився на ноги. Зрозуміло, що всі вони очікували від Саймона лише негайної і повної покори.

— Ти повернешся до свого підрозділу! Руш!

Саймон зареготав. Результат цієї його реакції виявився вражаючим. Усі колдери, крім чоловіка в шапці, який ні на що не звертав уваги, повставали. Ті з центрального столу дивилися на двох своїх зверхників у кінці кімнати, наче очікуючи розпоряджень. Саймон подумав, що вони не здивувалися б так, якби він забився в агонії. Але його реакція на їхні накази геть їх спантеличила.

Чоловік, що віддав команду, поклав руку на плече свого колеги в шапці і легко потермосив його. Навіть цей стриманий жест висловив величезну тривогу. Чоловік у шапці, увагу якого було привернуто, розплющив очі та глянув — спершу нетерпляче, потім із величезним здивуванням. Дивився на Саймона наче крізь приціл.

Те, що прийшло за мить, було не фізичною атакою, а ударом сили, невидимої, неокреслюваної для невтаємниченого чужоземця. Але цей удар притис Саймона до стіни так, що йому перехопило подих. Він нездатний був ворухнутися.

Тіло, котре він тримав як щит, випало йому з рук і розтяглося на підлозі. Навіть підйом і опускання грудної клітки під час дихання стало для Саймона тяжкою працею, до якої він мусив прикласти усі свої розумові та фізичні сили. Якщо зостанеться тут, під тиском цієї невидимої руйнівної руки, йому кінець. Але дотеперішні контакти з Силою Есткарпу вигострили його інтелект. Збагнув — те, що його піймало, породжене не тілом, а розумом. І протистояти йому може тільки розум.

Його єдина спроба посмакувати цією силою відбулася за допомогою методів Есткарпу і він не навчився користуватися нею. Але, зібравши усю силу волі, яку тільки міг, він зосередився на піднятті руки. Вона рухалася так мляво, аж він злякався, що приречений на провал.

Тепер, коли одна його долоня сперлася на стіну, до якої притисла її енергія, він підіймав іншу. Напруживши до болю м’язи, волю і розум, змусив себе відштовхнутися і відійти від стіни. Невже на широкому обличчі під шапкою з’явилася тінь подиву?

Те, що Саймон зробив далі, було для нього незбагненним. Без його волі права рука піднялася вгору, на рівень серця, а його пальці накреслили у повітрі знак між ним і майстром сили у шапці.

Побачив цей знак утретє. Раніше його малювала рука чаклунки з Есткарпу і лінії лише на мить спалахнули яскравим вогнем.

А тепер знак спалахнув знову, але розприснувся білим кольором. І в цю мить він зміг вільно рухатися! Тиск зменшився. Саймон вибіг у двері, на мить порятувавшись втечею до невідомих територій за межами кімнати.

Проте лише на мить. Бо тут він зіткнувся з озброєними людьми. Годі було помилитися, побачивши концентрований гнів у очах людей, які повернулися до нього, коли він вибіг у коридор, де вони вартували. Це були раби Колдеру і він міг перемогти лише убиваючи.

Рухалися мовчки, з характерною для них смертельною зловісністю, у важкій небезпечній тиші. Саймон швидко вирішив і зважився зіткнутися з ними. Рвонувся вправо і вхопив найближчого до стіни чоловіка за гомілку, кинувши його донизу так, щоб захистити свою спину.

Гладенька підлога коридору несподівано йому допомогла. Розігнані імпульсом Саймонового удару, вони обидва проїхали повз двох колег пійманого вартового. Саймон дзюгнув ножем — і сам відчув лезо чужого ножа на власних ребрах. Вартовий відкотився, кашляючи, і Саймон вихопив пістоля в нього з-за пояса.

Устиг вчасно вистрелити в одного з тих двох, а удар меча, націлений йому в потилицю, пронизав пораненого. Це дало Саймону дорогоцінну секунду, щоб прицілитися у третього й останнього з ворогів.

Додавши до свого арсеналу ще два пістолі, він пішов далі. На щастя, цей коридор закінчувався не якимись замаскованими дверима, а сходами, вирізаними з каменю між кам’яними стінами. І сходи, й стіни дуже відрізнялися від гладенької сірої поверхні тих коридорів та кімнат, крізь які він уже пройшов.

Його босі ноги човгали об каміння, по якому він ступав. На верхньому поверсі вийшов у коридор, дуже схожий на ті, що їх він бачив у твердині Есткарпу. Хоча внутрішнім ядром цієї споруди міг бути фунціонал-футуризм, оболонка її залишалася туземною, як у вже знайомих йому будівель.

Саймон двічі ховався, тримаючи пістоль напоготові, коли загони змінених колдерами тубільців марширували повз нього. Не міг здогадатися, чи це загальна тривога, чи рутинне патрулювання, бо всі вони йшли рівною ходою і не заглядали у бічні закутки.

У цих коридорах без зміни світла час втрачав своє значення. Саймон не знав, день зараз чи ніч і як довго він знаходився у фортеці колдерів. Але гостро усвідомлював голод і спрагу, холод, що пронизував його крізь єдину одежину, біль у босих ногах — досі він завжди ходив взутим.

Якби тільки він мав бодай якесь уявлення про внутрішній план лабіринту, звідки намагався втекти. Де він, на Ґормі? Чи в тому таємничому місті Айлі, заснованому колдерами на материковому узбережжі? В якійсь з іще таємніших штаб-квартир агресорів? Одного був певен — це таки штаб, до того ж важливий.

Обидві потреби — знайти тимчасовий притулок і необхідні йому харчі — змусили Саймона уважно дослідити кімнати верхнього поверху. Не було тут таких меблів, які він бачив унизу. Різьблені дерев’яні скрині, стільці, столи, — геть усі місцевої роботи. У деяких залах помітні були сліди квапливої втечі або пошуків, тепер покриті пилом так, наче приміщення довго залишалися покинутим.

В одній із таких кімнат Саймон знайшов одяг, який йому підійшов. А все ж бракувало обладунку і зброї. Мав лише те, що забрав у своїх супротивників у коридорі. А найбільше жадав їжі і почав уже розмірковувати, чи не слід йому повернутися на небезпечні нижні поверхи, щоб знайти її.

Навіть обмірковуючи спуск, Саймон продовжував оглядати кожен пандус чи сходи, які вели вгору. Бачив, що всі вікна у цій хаотичній плутанині приміщень були щільно затуленими, лише штучне світло робило все довколишнє видимим, але й це світло ставало все тьмянішим в міру того, як зростала відстань між ним і житлами колдерів.

Останній, дуже вузький проліт сходів виглядав більше вживаним і Саймон тримав один із пістолів напоготові, підіймаючись до дверей угорі. Вони легко відкрилися і Саймон вийшов на плаский дах. Над його частиною був натягнутий захисний тент. Після того, що він бачив унизу, предмети під цим другим дахом не здивували Саймона. Їхні загнуті крила утворювали гострі кути із тупим носом. Могли нести лише пілота й не більше двох пасажирів, а все ж, безумовно, були літаками. Розв’язана загадка, як здобуто Салкаркіп, — якщо ворог мав напохваті цілий флот таких.

Тепер вони надавали Саймону можливість утечі, коли б не було іншого способу. Але втечі звідки? Придивляючись, чи імпровізований ангар не має охоронця, Саймон підкрався до найближчого краю даху, сподіваючись побачити якісь орієнтири, що могли б дати підказку стосовно його місцезнаходження.

На мить подумав, що повернувся до відбудованого Салкаркіпу. Внизу розкинулася гавань із закотвиченими кораблями та рядами будинків, розташованих уздовж вулиць, що йшли до пристані та води. Але план цього міста відрізнявся від міста купців. Було більшим. Коли у салкарів склади переважали над житлами, то тут було навпаки. Хоча сонце вказувало на полудень, на вулицях не було життя, жодного знаку, щоб у будинках хтось мешкав. Однак не було там також ознак руйнування і вторгнення природи, що характерно для цілком покинутих місцевостей.

Оскільки архітектура нагадувала Карстен чи Есткарп, хоч і з мінімальними відмінностями, не міг то бути зведений колдерами Айлі. Отже, він зараз на Ґормі, можливо, у Сиппарі, — центрі чиряка, який не могли пробити сили Есткарпу!

Якщо це місто внизу справді таке позбавлене життя, як видається, то йому нескладно буде дістатися гавані і знайти якогось човна, аби доплисти на східний континент. Але, раз споруда, на вершині якої він опинився, настільки ізольована від зовнішнього світу, то, мабуть, цей дах є єдиним виходом? Він краще придивився до нього, шукаючи можливих комунікацій.

Будівля, на якій він стояв, була найвищою у маленькому місті; либонь, то був старовинний замок, де правив рід Коріса. Якби Капітан був зараз із ним, усе було б удвоє простішим. Саймон оглянув три сторони і виявив, що з цих боків не було жодних дахів, будівля виходила на одну чи кілька вулиць.

Неохоче підійшов до сховку, де стояли літаки. Безглуздо довіряти машині, якою він не вмів керувати. Але не було причин навіть не оглянути її. Саймон роззухвалився, бо доволі довго ніхто не реагував на його присутність. Усе-таки вжив застережних заходів проти несподіванки. Заклинив засув дверей ножем так, що відчинити їх можна було лише висадивши.

Повернувся до найближчого літака і виштовхав його на відкритий простір. Машина виявилася неважкою, легко керованою. Витяг панель у носовій частині літака та оглянув двигун, що містився всередині. Відрізнявся від усього, раніше ним баченого, та він і не був ні інженером, ні механіком.

Але був настільки вже впевнений у працездатності всього, побаченого внизу, що вирішив — машина зможе літати, якщо тільки вдасться керувати нею.

Перш ніж братися за дальші дослідження, Саймон оглянув ще чотири машини, розбивши руків’ям пістоля їхні двигуни. Якщо йому доведеться довіритися повітрю, то не хотів, щоб гналася за ним повітряна погоня.

Саме підняв свого імпровізованого молотка востаннє, коли ворог атакував. Заклинені двері не висаджено, на сходах не затупала охорона. Невидима сила знову завдала тихого удару. Цього разу намагалася не обезвладнити його, а притягти до свого джерела. Саймон ухопився за поламаного літака як за якір. Замість затримати, літак потягся за ним, — Саймон не міг зупинити своє просування по даху.

Тягли його не до дверей! Охоплений панікою, зрозумів, що чекає його не сумнівне майбутнє на нижніх поверхах, а швидка смерть внаслідок падіння з даху!

Змагався всією своєю силою волі, робив вимушені кроки по одному, лише після  затятої боротьби. Знову намагався повторити трюк із символом, що так був прислужився йому раніше. Але цього разу не допоміг, можливо, тому, що Саймон не стояв тепер обличчям до ворога.

Він міг уповільнити це просування, відтягти на секунди чи й хвилини неминучий кінець. Провалилася спроба підійти до дверей — безнадійно сподівався, що вороги сприймуть цю дію як жест капітуляції. Але тепер Саймон знав — вони хочуть лише його смерті. Він і сам прийняв би таке рішення, якби командував тут.

Залишався лише літак, що його він мав намір використати як останній шанс. Що ж, зараз іншого виходу не було. І літак стояв між ним та краєм даху, до якого його тягли.

Вкрай маленький шанс, але іншого не було.

Саймон поступився натиску двома кроками, цього разу швидкими, наче його сили вичерпувалися. Третій крок — його рука відкрила кабіну пілота. Приклавши найбільші зусилля у цій дивній битві, рвонувся всередину.

Його кинуло до протилежної стінки, а легкий літак погойдувався під ним. Дивився на те, що мало бути панеллю керування. В кінці вузького отвору був важіль, який видавався єдиною рухомою деталлю. З благальною молитвою до інших Сил, відмінних від есткарпської, Саймону вдалося підняти важку руку і, дотягнувшись до жаданого отвору, опустити важіль униз.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.