Чаклунський світ-5

 

IV

Любовне зілля

 

Коріс опустив свій кубок та зітхнув:

— Спершу ліжко, яким не може похвалитися жодна казарма. Тоді дві такі трапези, як ця. Подібного вина я не куштував, відколи виїхав із Есткарпу. І не розважався в такій добірній компанії.

Чаклунка легенько плеснула в долоні:

— Куртуазний Корісе! Але, Корісе і Саймоне, ви терплячі. Ніхто з вас досі не спитав, що ми робимо в Карсі, хоча ви вже провели ніч і частину дня під цим дахом.

— Під цим дахом, — задумливо повторив Саймон. — Це, бува, не посольство Есткарпу?

Вона посміхнулася:

— Ти мудро сказав, Саймоне. Але ні, ми тут неофіційно. У Карсі є посольство Есткарпу, там резидує лорд із бездоганною репутацією, — і жодного натяку на чаклунство! Обідає з Герцогом під час урочистостей, є незрівнянним втіленням респектабельності. І цей будинок у зовсім іншому кварталі. А що ми тут робимо…

Коли вона урвала, Коріс лагідно спитав:

— Приходжу до висновку, що наша допомога необхідна, інакше Саймон не мав би таких головних болів. Мусимо викрасти Івіяна, аби вас удовольнити, чи досить просто розколоти кілька черепів?

Юнак, який тихо поводився, мало говорив, але весь час був у кімнаті, і якого чаклунка називала Бріаном, хоча досі не представила гвардійцям, сягнув до тарілки начинених кремом тістечок. Без кольчуги та шолому, які він носив при їхній першій зустрічі, виглядав худорлявим, аж вутлим хлопчиною, надто молодим, щоб добре навчитися користуватися зброєю, яку носив. Та була у виразі його рота і підборіддя якась твердість, у його очах — цілеспрямованість, що доводили: жінка з Есткарпу вчинила мудро, прийнявши його на службу.

— То як, Бріане, — сказала вона йому, — нехай притягнуть нам Івіяна?

У цьому питанні була якась лукава нотка.

Він відкусив шматочок тістечка.

— Якщо ви хочете його бачити. Я ні.

Жоден із чоловіків не помітив легенького наголосу на цьому «я».

— Ні, ми не Герцога плануємо запросити в гості. Іншу особу з його дому: леді Алдіс.

Коріс присвиснув:

— Алдіс! Я ніколи б не подумав…

— Що ми маємо якісь справи з любаскою герцога? Ах, Корісе, ти робиш помилку, притаманну твоїй статі. Існує причина, через яку я хочу більше довідатися про Алдіс. Та чудовий привід залучити її сюди.

— І це…?— спитав Саймон.

— Її влада у герцогстві спирається лише на становище фаворитки Івіяна. Доки утримує його у своєму ліжку, може мати те, чого найбільше прагне. Не сукні та рупески, а вплив. Чоловіки, що хотіли б реалізувати свої задуми, мусять шукати доступу до Алдіс, а через неї — до вуха Герцога. Навіть якщо належать до старої шляхти. Стосовно ж високородних жінок, — то Алдіс із надлишком поквиталася за давні образи. Коли вона щойно піднялася настільки, щоб привернути до себе увагу Івіяна, їй досить було рупесок і блискіток, але тепер, як пройшли роки, влада означає для неї більше. Без неї Алдіс лише дівка з портової корчми — і добре це знає.

— Невже ж Івіян зноровився? — захотів довідатися Коріс.

— Івіян оженився.

Саймон спостерігав за рукою на тарілці тістечок. Цього разу рука облишила солодощі і потяглася до кубка перед Бріаном.

— Ми в горах чули про весілля спадкоємиці Верлену.

— Зашлюбини на топорі, — пояснила чаклунка. — Він ще не бачив новопошлюбленої дружини.

— І наша пані боїться конкуренції. Невже леді Верленська така красуня? — байдуже спитав Саймон, але краєм ока піймав швидкий погляд Бріана.

— Ні! — швидко відповів хлопець.

У цьому палкому запереченні була нотка, що здивувала Саймона своєю гіркотою. Вони гадки не мали, ким був Бріан і де його знайшла чаклунка, але, мабуть, хлопчина упадав за спадкоємицею і болісно переживав її втрату.

Чаклунка засміялася:

— Це теж справа смаку. А все ж, Саймоне, думаю, що Алдіс перестала спокійно спати вночі, відколи почула універсал, прочитаний на ринковій площі Карсу. Роздумує, як довго Івіян тягтиме зв’язок із нею. В такому настрої вона дозріла для нашої мети.

— Я можу зрозуміти, чому ця жінка шукає допомоги, — згодився Саймон, — але чого ж саме тут?

В її голосі почувся докір:

— Хоча я тут не виступаю під своїми кольорами як Жінка Сили з Есткарпу, все ж у цьому місті в мене є певна невелика репутація. Це не перший мій візит сюди. Чоловіки й жінки, особливо жінки, завжди зацікавлені в тому, щоб почути про своє майбутнє. За останні три дні сюди приходили три панни-камеристки Алдіс, під вигаданими іменами і з вигаданими історіями. Коли я сказала, хто вони такі, а ще розповіла кілька фактів з їхнього минулого, пішли до своєї господині, змінившись на виду. Вона доволі скоро сюди прийде, не бійтесь.

— Але нащо вона тобі, леді? Якщо її вплив на Івіяна зменшується… — Коріс похитав головою. — Я ніколи не претендував на те, щоб розуміти жінок, але зараз геть збився з пантелику. Наш ворог — Ґорм, а Карстен ні, принаймні, неактивний.

— Ґорм! — під спокійним виразом її обличчя приховувалося якесь збудження. — Ґорм теж тут пускає коріння.

— Що! — руки Коріса тяжко вдарили у стіл між ними. — Як Ґорм потрапляє до герцогства?

— Ні, навпаки. Це Карстен приходить до Ґорму, — або ж частина його людей, — поважно заговорила чарівниця, поклавши підборіддя на стиснуті руки, а лікті оперши на стільниці.

— Ми у Салкаркіпі бачили, що Колдер зробив із ґормійцями, використовуючи їх як військові знаряддя. Але ж Ґорм — лише невеликий острів, і, коли на нього напали, багато людей мусили загинути в бою, перш ніж могли бути… перетвореними.

— Це правда! — розлюченим голосом відповів Коріс. — Вони не могли піймати надто багато бранців.

— Саме так. А коли упав Салкаркіп, Магнес Осберік, зруйнувавши фортецю, мусив прихопити із собою основну частину сил вторгнення. Цим він зробив велику послугу своєму народові. Більшість їхнього торговельного флоту перебувала на морі, а звичаєм салкарів є забирати з собою родини у довге плавання. Їхнього притулку на цьому континенті не стало, проте їхній народ живе і може збудувати інший. А от чи можуть колдери так легко замінити тих, кого вони втратили?

— Мабуть, бракує їм живої сили, — напівзапитально мовив Саймон, зосереджено обдумуючи це припущення та можливості, які воно відкривало.

— Це може бути правдою. Або ж з якоїсь іншої причини не можуть чи не хочуть відкрито виступити проти нас. Ми так мало знаємо про колдерів, навіть тоді, коли вони стоять біля наших воріт. Зараз вони скуповують людей.

— Але ж раби — непевні бійці, — зазначив Саймон. — Діставши зброю в руки, можуть відповісти повстанням.

— Саймоне, Саймоне, ти забув, яких людей ми сполохали у засідці на приморській дорозі? Спитай себе, чи спроможні вони на повстання? Ні, тим, що марширують під бій колдерських барабанів, не залишили власної волі. Але от що діється насправді: за останніх півроку галери часто підпливають до острова біля місця впадання в море ріки Карс, і на ці кораблі переходять в’язні з Карстена. Дехто з герцогських в’язниць, інших схопили на вулицях чи в доках, самотніх людей, зникнення яких ніхто не зауважить.

Такі оборудки не можна довго тримати в таємниці. Шепіт тут, речення там, — і так, клаптик за клаптиком, ми зібрали цілість. Людей продають колдерам для колдерських цілей. Якщо таке діється в Карстені, то чому б і не в Алізоні? Тепер я краще розумію, чого моя місія там не вдалася і мене так швидко викрили. Якщо Колдер володіє певними силами, — а ми віримо, що це так, — могли підкрастися до мене чи інших, як їхні собаки вистежили нас на болотах за нашим запахом.

Наша думка така, що колдери збирають на Ґормі сили, аби вторгнутись на материк. Можливо, цього дня Карстен і Алізон виявлять, що вони дали колдерам зброю для власного розгрому. Ось чому я шукаю контакту з Алдіс. Мусимо більше знати про цю брудну торгівлю з Ґормом, адже вона не може існувати без відома та згоди Герцога.

Коріс неспокійно ворухнувся.

— Солдати теж пліткують, леді. Рейд найманця з чистим щитом, зате з повним гаманцем по винних крамничках може принести нам силу-силенну відомостей.

Вона завагалася.

— Івіян далеко не дурень. У нього всюди очі та вуха. Тільки-но хтось такий, як ти, Капітане, з’явиться в отаких крамничках, — він одразу ж про це почує.

Але Коріс не дав збити себе з плигу.

— Хіба ж Коріс-ґормієць, найманець, не втратив у Салкаркіпі своїх людей та свою репутацію? Навіть не сумнівайтесь, — я маю хорошу історію і видам її, коли хтось спитає. Ти, — кивнув він Саймону, — краще сиди вдома, щоб не перечепитися об історію, яку ми розповіли при міських воротах. А як же наш наймолодший? — він усміхнувся Бріанові.

Несподівано для Саймона досі незворушний юнак соромливо усміхнувся. Тоді глянув на чаклунку, наче просячи дозволу. І, на ще більший Саймонів подив, вона цей дозвіл дала, з таким самим лукавством, як і раніше.

— Бріан не товчеться по казармах, Корісе. Але доволі давно є в’язнем цього дому. І не слід недооцінювати його меча. Запевняю, що він може тебе здивувати, якщо захоче. Причому здивувати по-різному.

Коріс засміявся.

— Я взагалі не сумніваюся у жодному твоєму слові, леді!

Сягнув рукою до топора за кріслом.

— Краще б ти залишив цю цяцьку тут, — попередила чаклунка. — Що як що, а це помітять.

Поклала руку на топорище.

Виглядало, наче її пальці примерзли до руків’я. І вперше, відколи вони тут опинилися, Саймон побачив, що вона втратила свій звичний спокій.

— Що ти носиш, Корісе? — її голос трохи порізкішав.

— Хіба ж ти не знаєш, леді? Ця зброя прийшла до мене з доброї волі того, хто її прославив. Захищатиму її навіть ціною життя.

Вона відшарпнула руку, немов обпікшись до живого.

— Прийшла з доброї волі?

Коріс схопився, вражений її сумнівом.

— Про такі речі я кажу щиру правду. До мене прийшов цей топір, — і тільки мені він служитиме.

— Тоді я тим паче скажу, — не бери його на вулиці Карсу.

Це був напівнаказ, напівпрохання.

— Покажи мені таке безпечне місце, де б можна його залишити, — з явною нехіттю воркотнув Коріс.

Вона подумала якусь мить, а тоді потерла пальцем нижню губу.

— Нехай так. Але пізніше мусиш усе мені розповісти, Капітане. Неси свого топора сюди, а я покажу тобі найбезпечніше місце в цьому домі.

Саймон та Бріан потяглися слідом за ними в іншу кімнату, стіни якої були завішані стряпцями таких старих гобеленів, що можна було лише неясно здогадуватися про первісні взірці. Чаклунка обійшла один із них і дісталася довгої різьбленої панелі в стіні, прикрашеної рельєфом, на якому підкрадалися і щирили зуби казкові звірі. Відсунула панель, відкривши вбудовану шафу. Коріс поставив туди свого топора, притуливши його до задньої стіни.

Так само, як Саймон відчув колись давноминулі віки у Есткарпському граді, могутні хвилі часу, що вдаряли в людей силою століть, як він знав про присутність чогось нелюдського у Печері, де в поросі та тінях Вольт тримав свій безмовний двір, — так і тепер якесь випромінювання від стін, щось відчутне в повітрі змусило його шкіру покритися сиротами.

Але Коріс похапцем сховав свій скарб, а чаклунка закрила шафу, як господиня могла закрити мітлу. Бріан затримався у дверях з його звичайною незворушністю. Чому тільки Саймон відчув щось незвичайне? І чому так цим перейнявся, що зостався, коли всі інші пішли? Повільно підійшов до центру кімнати.

Меблів там було небагато. Одне крісло з високою спинкою, — воно, схоже, примандрувало із зали для аудієнцій. Навпроти крісла — табурет такого ж похмурого кольору. На підлозі між ними — дивний набір предметів, до якого Саймон уважно приглянувся, наче намагаючись знайти у них розв’язок своєї загадки.

Спершу — маленька глиняна жарівня, в якій можна було спалити жменю вугілля, не більше. Стояла на довгій відполірованій дошці. Біля неї — глиняна мисочка з якимсь сіро-білим порошком. Збоку — пузата пляшка. Крісло, табурет, цей дивний набір предметів, а все-таки було там ще щось.

Він не почув, як чаклунка повернулася, тому був заскочений її словами:

— Хто ти, Саймоне?

Їхні очі зустрілися.

— Ти ж знаєш. В Есткарпі я сказав правду. Ви ж мусите мати власні способи виявити брехню.

— Маємо і ти казав правду. Але я мушу ще раз спитати тебе, Саймоне, — хто ти? На приморській дорозі ти відчув засідку раніше, ніж Сила попередила мене. Але ж ти чоловік! — вона вперше втратила самовладання. — Ти знаєш, що тут діється, — відчуваєш це!

— Ні. Я лише знаю, що є тут щось, чого я не бачу, але воно існує.

Ще раз сказав їй правду.

— Саме так! — вона вдарила кулаком об кулак. — Ти не можеш відчувати такі речі, а все ж відчуваєш! Я тут граю роль. Не завжди використовую Силу, себто силу більшу, за мій власний досвід читання душ чоловіків та жінок, розгадування затаєного в їхніх серцях чи їхніх бажань. Три чверті мого дару — ілюзія, ти бачив, як це працює. Я не викликаю жодних демонів, не притягую нічого з іншого світу заклинаннями, які призначені головним чином для тих, що спостерігають за чаруванням. А все-таки Сила існує й інколи вона приходить на мій поклик. Тоді я можу створити справжнє чудо. Можу відчути катастрофу, хоча й не знаю, якої форми вона набуде. Можу зробити дуже багато — це справді так! Клянуся своїм життям!

— Вірю, — відповів Саймон. — Бо в моєму світі теж були речі, які неможливо пояснити з позицій здорового глузду.

— І були у вас жінки, що вміли робити такі речі?

— Ні, у нас таке могло траплятися і з жінками, і з чоловіками. Під моїм командуванням були люди, що передчували катастрофи, смерть — свою чи інших. Ще я знав будинки, старі місця, де ховалося щось таке, про що краще не думати. Його не можна було побачити чи відчути сильніше, ніж ми бачимо і відчуваємо те, що є тут.

Тепер вона дивилася на нього з неприхованим здивуванням. Потім її рука знялася вгору і накреслила якийсь знак між ними. Він спалахнув якийсь час висів у повітрі, яскраво сяючи.

— Ти це бачив?

Чи це було звинуваченням, чи радісним розпізнанням? Не встиг про це довідатися, бо під будинком прозвучав сигнал гонгу.

— Алдіс! І її охорона з нею! — чаклунка перейшла через кімнату та відсунула панель, де Коріс сховав свого топора. — Сюди, — наказала. — Обшукають весь дім, як завжди це роблять, краще б їм не знати про твою присутність.

Вона не залишила йому часу на протест і Саймон опинився у затісному приміщенні. Тоді панель зачинилася. Він виявив, що це була радше шпигунська схованка, ніж шафа. У різьбі ховалися отвори, через які надходило повітря і видно було кімнату.

Усе це відбулося так швидко, що його просто змело. Тепер збунтувався і натис руками на панель, намагаючись вийти. Надто пізно помітив, що з внутрішнього боку не було засувки. Його вправно сховали у безпечне місце разом із Вольтовим топором і мусить сидіти там, доки чаклунка його не випустить.

Саймонове роздратування наростало. Він притисся лобом до різьбленої перегородки, щоб якомога повніше бачити кімнату. Стояв так тихенько, коли жінка з Есткарпу повернулася. Двоє солдатів відштовхнули її та гучно вмарширували і зайнялися обшуком кімнати, розсовуючи порвані гобелени.

Чаклунка сміялася, спостерігаючи за ними. Тоді через плече озвалася до когось, хто все ще зоставався за порогом.

— Схоже, в Карсі не заведено вірити на слово. Але коли ж цей дім і всі під його дахом хоч натяком пов’язувалися із чимось лихим? Ваші нишпорки знайдуть трохи пилюки, одну-дві павутини, — зізнаюся, з мене не визначна господиня. Але нічого іншого, леді. Даремно гають наш час, витрачаючи його на ці пошуки.

У цих словах був легенький жартівливий тон, достатній, щоб зачепити чуле місце. Саймон оцінив її словесну майстерність. Говорила, наче доросла людина, що мусить пристосуватися до дитини, дещо нетерпляче, бо має важливіші справи. Делікатно запрошувала цього невидимця приєднатися до її дорослості.

— Галсфрік! Доннар!

Чоловіки стали струнко.

— Обшукуйте решту цієї нори, якщо бажаєте, але залиште нас самих.

Вони стояли при дверях, коли увійшла інша жінка. Чаклунка закрила за ними вхід, а тоді повернулася до новенької, що скинула плащ із каптуром, — він ліг на підлогу шафрановою калюжею.

— Прошу, леді Алдіс.

— Час минає, жінко, як ти сама сказала.

Слова були різкими, але голос, що їх промовив, наче закутував цю різкість шаром оксамиту. При розмові сам-на-сам такий голос міг підкорити чоловіка її волі.

Фігура коханки Герцога нічим не нагадувала корчемної дівки, з якою її порівняла чаклунка, — переспілої і пишнотілої. Виглядала як молода дівчина, що не до кінця усвідомлює власні можливості. Нвеличкі високі груди скромно прикриті, хоча чудово підкреслені кроєм сукні. Жінка суперечностей — водночас і грайлива, і холодна. Придивившись до неї, Саймон краще зрозумів, як вона зуміла так довго утримати при собі відомого гульвісу.

— Ти казала Фірті… — знову ця різка нотка, закутана оксамитом.

— Я сказала вашій Фірті, що я можу зробити і що потрібно, аби це зробити, — чаклунка перейшла до справи так само швидко, як її клієнтка. — Влаштовує вас така угода?

— Вона влаштує мене, коли буде доведено її успішність, а не раніше. Дай мені те, що захистить мене в Карсі, а тоді вимагай плати.

— У вас дивний спосіб умовлятися, леді. Всі переваги на вашому боці.

Алдіс усміхнулася.

— Але, якщо ти маєш таку силу, як твердиш, Мудра Жінко, то зможеш так само зашкодити, як допомогти, а я для тебе — легка здобич. Скажи, що я маю робити, і поквапся; я можу довіряти тим двом за дверима лише тому, що тримаю життя їх обох на кінчику язика. Але ж у цьому місті є й інші очі та язики!

— Дайте свою руку.

Жінка з Есткарпу взяла мисочку з порошком. Коли Алдіс простягла свою унизану перснями руку, чаклунка вколола її голкою, витягнутою з одягу. Крапля-друга крові впала у мисочку. Додала ще трохи рідини з пляшки, змішала все разом у тісто. Запалила дерев’яне вугілля в крихітній жарівні. Вказала на табурет:

— Сідайте.

Коли гостя сіла, плюхнула їй дошку на коліна, поставила туди жарівню.

— Думайте про того, хто вам бажаний, лише про нього, леді.

Кинуте на вогонь місиво, схоже на рідке тісто, почало розповзатися, наче млинець, а жінка з Есткарпу заспівала. Як не дивно, те щось, яке так непокоїло Саймона кілька хвилин тому, те, що загусло і застигло пізніше, коли вона накреслила вогняний знак у повітрі, тепер вивітрилося з кімнати.

Але, співаючи, чаклунка плела своє власне заклинання, змінюючи хід думок, викликаючи інші відповіді. Після кількасекундного вагання Саймон здогадався, нащо це було і як могло подіяти. Ледь прикусив нижню губу. Це — походило від жінки, що її, як припускав, він уже починав розуміти. Така магія придатна для Алдіс і їй подібних, але не для прохолодної чистоти Есткарпу, ні! Заклинання почало діяти на нього. Саймон затулив пальцями вуха, аби відгородитися від палючого жару, який, завдяки словам, просочувався до його тіла, до крові, що бігла все швидше.

Зняв цю оборону лише тоді, коли побачив, що губи чаклунки перестали рухатися. Обличчя Алдіс було ніжно-рожевим, її розтулені губи вологими, очі бездумно застигли, аж доки чаклунка не забрала з її колін дошку та жарівню. Жінка з Есткарпу взяла спечений млинець, покришила його на квадратний клаптик білої тканини і простягла своїй клієнтці.

— Додавайте дрібку цього до їжі чи напою.

З голосу чаклунки зникло життя, вона говорила так, наче не тямилась від втоми.

Алдіс вихопила в неї пакетик, сховала за виріз сукні.

— Будь певна, я правильно це використаю!

Вже по дорозі до дверей підхопила плащ:

— Дам тобі знати, як усе піде.

— Я знатиму, леді, я знатиму.

Алдіс пішла, а чаклунка стояла, спираючись одною рукою об стінку крісла, немов потребуючи підтримки. На її обличчі вираз втомленої відрази змішувався з легким соромом. Наче вона скористалася поганими засобами для доброї мети.

 

V

Три сигнали рогу

 

Руки Коріса рівномірно рухалися, — повільно глянцюючи лезо топора шовковою шматинкою. Повернув собі свій скарб, тільки-но повернувся, а тепер, сівши на підвіконня і сперши топора на коліна, розповідав:

— … він вибухнув, наче йому колдери вже за плечима хухали, та вивалив усе сержантові, аж той виблював половину вина, котре, до слова, це я йому поставив, і ледве не вдавився власними нутрощами, доки його колега ухопився за нього лапами і скавулів, розповідаючи. Ставлю тижневу здобич від розграбування Карсу, що є в цій оповіді зерно істини, хоча історія каламутна.

Саймон придивлявся до двох інших присутніх у кімнаті. Навіть не сподівався, аби чаклунка якось проявила, що історія вже їй відома або ж, навпаки, виявилась несподіванкою. Але юнак, якого вона витягла невідь-звідки, міг бути менше вишколеним, і його поведінка підтвердила правоту Саймона. Бріан аж надто добре володів собою. Хтось краще тренований у науці облуди бодай удав би здивування.

— Припускаю, — перебив Саймон Капітанів звіт, — що для тебе, леді, ця історія не є каламутною.

Обережність, що стала частиною його ставлення до неї після сцени з Алдіс кількома годинами раніше, розгородила їх, наче піднятий щит. Можливо, вона відчула цю перегородку, але не намагалася проламати її.

— Гунольд справді мертвий, — відповіла рівним голосом. — І помер він у Верлені. Леді Лойз теж зійшла з лику землі. Отож, Капітане, твій солдат багато в чому казав правду, — вона говорила це радше до Коріса, ніж до Саймона. — А от те, що обидві ці події були наслідком нападу Есткарпу, — це, звісно, маячня.

— Я й так це знав, леді. Не наш стиль битви. Але чи ця історія не є прикриттям для чогось іншого? Ми не задавали тобі жодних питань, але чи не могла решта гвардійців вибратися на берег біля Верленських рифів?

Вона похитала головою:

— Наскільки знаю, Капітане, ти і ті, хто врятувався разом із тобою, — єдині вцілілі, які випливли зі Салкаркіпу.

— Але такі чутки поширяться і стануть приводом для нападу на Есткарп, — насупився Коріс. — Гунольд високо стояв у ласці Івіяна. Не думаю, що Герцог спокійно змириться з його смертю, особливо за таких таємничих обставин.

— Фальк! — це ім’я злетіло з уст Бріана, наче дротик із озброєної руки. — Це манера Фалька!

Тепер його бліде обличчя набрало виразності.

— Але йому довелося б ще мати справу ще з Сиріком та лордом Дуарте! Думаю, Фальк був дуже заклопотаний. Цей щитник знав так багато деталей нападу, що мусив познайомитися зі звітом прямим звітом.

— Посланець, який прибув морем, щойно висадився на берег, — додав Коріс. — Я чув, як той солдат булькотів про це.

 — Прибув морем!

Чаклунка схопилася на ноги, шкарлатно-золоті шати захвилювалися довкола її постаті.

— Фалька Верленського аж ніяк не назовеш простаком, але надто швидко все пішло, надто вдало хтось скористався цими випадками, щоб зіпхнути все на звичайне бажання Фалька захиститися від помсти Івіяна!

Коли холодно оглядала всіх трьох, у її очах була грозова темрява. Виглядало, що оцінює їхні сили у ворожому оточенні.

— Не подобається це мені. Ох, байки з Верлену можна було сподіватися; Фальк мусив укинути якусь історію Івіянові в зуби, щоб каміння з власних башт не посипалося йому на голову. І він цілком здатний підгребти під себе, а то й позбутися і Сиріка, й Дуарте, щоб додати своїй версії правдоподібності та приховати сліди. Але дуже вже швидко все йде, дуже сильно в’яжеться докупи! Я б присягла…

Ходила вперед-назад кімнатою, шкарлатні спідниці сукні закружляли довкола її ніг.

— Ми — майстрині ілюзій, але я можу присягти перед Силою Есткарпу, що та буря не була ілюзією! Якщо тільки Колдер не запанував над силами природи… — Раптом вона завмерла і затулила губи рукою, наче хотіла повернути назад сказані слова. — Якщо Колдер запанував… — її голос перейшов у шепіт. — Не можу повірити, що ми переміщалися туди-сюди на їхній наказ! Не можу в це повірити! І все-таки… — обернулася і підійшла просто до Саймона.

— Я знаю Бріана, що він робить і чому, — знаю все. Знаю й Коріса, і що ним керує, і чому. Але тебе, — чоловіка з туману торів, я не знаю. Якщо ти є чимось більшим, ніж здаєшся, то, можливо, ми самі притягли до нас свою власну згубу.

Коріс перестав глянцювати лезо топора. Шматинка впала на підлогу, руки зімкнулися на топорищі.

— Хоронителька прийняла його до наших лав, — сказав він нейтральним тоном, але пильно глянув на Саймона, незворушно його оцінюючи, наче дуелянт, що рвонувся вперед, приймаючи виклик.

— Так! — погодилася жінка з Есткарпу. — І неможливо, щоб ми нашими методами не викрили його прихованої колдерської суті. Її можна приховати, так, але ж сама порожнеча під цією личиною викликала б підозру. Є ще одне випробування.

Сягнула за виріз своєї сукні і витягла тьмяний самоцвіт, який принесла з Есткарпу. Довго тримала його в руках, дивлячись у серцевину каменя, тоді здійняла ланцюжок із шиї та простягла самоцвіт Саймонові.

— Візьми це! — наказала.

Коріс скрикнув і зістрибнув із підвіконня. Але Саймон взяв самоцвіт. Коли тільки-но торкнувся каменя, він був таким самим гладеньким і холодним, як будь-який відшліфований самоцвіт, але потім почав нагріватися, — що секунда, то тепліший. Та, ставши дуже гарячим, не обпікав, взагалі не впливав на тіло. А сам камінь ожив, по його поверхні поповзли доріжки опалесцентного світла.

— Я знала! — її хрипкий півшепіт наповнив кімнату. — Ні, не колдер! Не колдер! Колдер не міг би утримати камінь без шкоди для себе, запалити Силу і не обпектися. Вітай, брате по силі!

Знову накреслила в повітрі символ, що яскраво світився — наче самоцвіт, перш ніж згаснути. Тоді взяла камінь з його долоні та знову сховала під сукнею.

— Але ж він чоловік. Зміна подоби так не діє, та й не міг він обдурити нас у казармі, де жив із нами, — першим озвався Коріс. — А як чоловікові утримати Силу?

— Він чоловік з-поза меж нашого часу і простору. Ми не знаємо, які закони діють у інших світах. Тепер я присягну, що він не колдер. Можливо, саме він є тим, хто має постати перед колдерами в останній битві. Тепер же мусимо…

Зненацька їхні клопоти різко перебив буравлячий сигнал у стіні. Саймон і Коріс, зірвавшись, глянули на чаклунку. Бріан витяг пістоля:

— Це з садових воріт, — сказав він.

— Хоча сигнал правильний, але неправильний час. Відповідайте, проте будьте готові до всього.

Бріан уже майже вибіг із кімнати. Коріс і Саймон поспішили за ним до дверей, що вели в сад. Вийшовши на подвір’я, звільнившись від захисту стін цього незвичайного дому, почули галас із міста. Щось шкрябнуло пам’ять Саймона. Була в цих далеких криках нотка, яку він, безсумнівно, чув раніше. Коріс виглядав украй стривоженим.

— Це натовп! Гарчання натовпу, який на когось полює.

І Саймон, згадавши червоний жах із його власного минулого, гаряче закивав. Наготував пістоля, аби привітати кожного, хто стоятиме за воротами.

Не можна було помилитися у расі чоловіка, який, спіткнувшись, вбіг усередину. Кривавий поріз не приховував есткарпських рис обличчя. Падав — і Коріс піймав його. В цю мить ударили їх гучний звук і повітряна хвиля, — навіть сама земля здригнулася під їхніми ногами.

Чоловік, якого підтримував Коріс, ворухнувся, посміхнувся. спробував говорити. Та вони, тимчасово оглушені, нічого не чули. Бріан затріснув ворота, зачинив їх і засунув. Саймон і Капітан разом наполовину понесли, наполовину повели втікача до будинку.

Той отямився настільки, щоб скупим жестом привітати чаклунку, коли вони привели його до неї. Вона відмірила у чашку трохи синюватої рідини і тримала йому біля губ, доки він пив.

— Лорд Вортімер?

Чоловік відкинувся назад у кріслі, в яке вони його посадили.

— Ви щойно почули його відхід зі світу, леді, — із цим громовим вибухом! З ним відійшли усі щасливці нашої крові, які зуміли вчасно дістатися до посольства. Щодо решти — за ними полюють на вулицях. Івіян наказав тричі протрубити в ріг для всіх есткарпців чи людей старої крові. Він, схоже, збожеволів!

— Ще й це? — вона притисла руки до скронь, наче могла так полегшити майже нестерпний біль. — Ми не маємо часу, зовсім не маємо часу?

— Вортімер послав мене попередити вас. Чи вирішите ви піти услід за ними тією ж дорогою, леді?

— Ще ні.

— Тих, проти кого протрубить ріг, будь-хто може вбити без розпитувань, хоч би де вони були. А сьогодні в Карсі вбивають не так, щоб завдати швидкої та чистої смерті, — незворушно попередив він. — Не знаю, які надії ви покладаєте на леді Алдіс.

Чаклунка засміялася:

— Не покладаю жодної надії на Алдіс, Вортгіне. Нас п’ятеро… — крутнула чашку довкола пальця знову й знову і прямо глянула на Саймона. — Від цього залежить більше, ніж саме тільки наше життя. У внутрішніх районах Карстену ще є люди старої крові, які, діставши попередження, зможуть пробитися горами до Есткарпу і поповнити наші ряди. А те, про що ми тут довідалися, хоча й уривчасто, мусимо передати додому. Я не певна, чи зумію зібрати достатньо сил, — маєш допомогти мені, брате!

— Але ж я не знаю, як, — я ніколи не користувався силою, — запротестував він.

— Можеш мене підтримати. Це наша єдина надія.

Коріс відійшов од вікна, крізь яке дивився в сад.

— Зміна подоби?

— Це єдиний шлях.

— А скільки це протримається?

Вона знизала плечима.

Вортгін провів язиком по губах.

— Витягніть мене з цього проклятого міста і я підніму за вас усі дальші провінції. Маю родичів поза столицею, що рушать на моє слово!

— Ходімо!

Вона пішла до магічної кімнати з гобеленами. Але Коріс зупинився біля дверей.

— Я заберу з собою те, що було мені даровано. Не надавай мені подоби, в якій я не зможу тримати в руках дарунок Вольта.

— Сказала б я, що брак тобі клепки, — відпалила вона, — коли б не знала, як ти цінуєш цю свою кусачку. Але вона не створена людиною, тому теж може змінити подобу з допомогою ілюзії. Що ж, спробуймо. Тепер готуймося, швидко!

Відтягла смужку килима з підлоги. Тим часом Саймон і Коріс відсунули крісло й табурет, перенесли решту речей до іншого кінця кімнати. Чаклунка нахилилася, каменем сили провела лінії. Ці лінії слабо засвітилися, утворюючи п’ятикутну зірку. Коріс дещо демонстративно кинув свого топора в її центр.

Чаклунка озвалася до Саймона:

— Насправді постаті не міняються, але твориться ілюзія, яка обмане тих, хто переслідуватиме нас. Дозволь мені спиратися на твою силу, щоб розбудити свою власну. Тепер, — вона озирнулася довкола і принесла маленьку глиняну жарівню, поставила її біля топора, роздмухала тліюче вугілля, — можемо робити те, що має бути зроблено. Приготуйтеся.

Коріс піймав Саймона за руку.

— Роздягайся, — до голої шкіри, — інакше сила не спрацює!

Сам він уже знімав свою куртку. Саймон підкорився наказу, потім вони обидва допомогли Вортгінові.

Дим із жарівні закручувався, наповнив кімнату червонуватим туманом, який закрив присадкувату постать Коріса, м’язисте тіло ґормійського втікача було напівприховане.

— Станьте всі при вершинах зірки, — по одному на кожній вершині, — прозвучав із мороку наказ чаклунки. — А ти, Саймоне, — поруч зі мною.

Пішов за цим голосом, загубивши в тумані Коріса та інших. До нього потяглася біла рука, долоня вхопила і притягла його. Бачив під ногами лінії та вершини зірки.

Хтось співав, — десь далеко. Саймон заблукав у хмарах, де він плавав, утративши особистість. А, разом з тим, був теплим, не ззовні, а зсередини. І це тепло випливало з його тіла, стікало вниз по його правій руці. Саймон подумав, що, якби зміг придивитися, то побачив би, як цей струмок, — криваво-червоний, теплий, — вливається у могутній потік. Але не бачив нічого, крім сірої імли, знав тільки, що його тіло все ще існує.

Спів ставав гучнішим. Якось він уже чув такий, — тоді звуки розбудили його хіть і закликали вдовольнити бажання, що їх він придушив вольовим зусиллям. Але тепер спів діяв інакше і Саймон не відчував до нього лютої ненависті.

Заплющив очі, захищаючись од нескінченних закрутів туману, і стояв, занурившись у спів, кожна нотка якого вкорінялася в його тілі, відтепер творячи його тіло й кістки, — але також і той теплий потік, що випливав із нього.

Тоді його рука безвладно опала вздовж стегна. Витікання припинилося, спів затихав. Саймон розплющив очі. Там, де морок досі стояв густою стіною, тепер з’явилися прогалини. В одній із них він побачив грубе обличчя, звіроподібну карикатуру на людину. Але з неї світилися сардонічні очі Коріса. Трохи далі стояв ще хтось, зі шкірою, поїденою хворобою, і пласкою повікою там, де колись було око.

Той з очима Капітана перевів погляд зі Саймона на свого сусіда і широко усміхнувся, демонструючи гнилі та пожовклі ікла:

— Ну й гарна гоп-компанія з нас вийшла!

— Одягайтеся! — різко скомандувала чаклунка з усе рідшого мороку. — Ви сьогодні вийшли з мордовень Карсу, щоб грабувати і вбивати. Такі, як ви, процвітають, коли трубить ріг.

Натягли частину одягу, який привезли до Карсу, остерігаючись вдягтися аж надто добре для міського шумовиння, на яке виглядали. Коріс підняв із підлоги — не Топір Вольта, — а іржавий інструктований дрюк із гачками, призначення яких Саймон волів собі не уявляти.

Не було дзеркала, де б він міг оглянути своє нове я, але вирішив, що він так само стидкий і бридкий, як його компаньйони.

Сподівався змін у вигляді чаклунки та Бріана, проте не таких, як побачив. Жінка з Есткарпу стала старою відьмою з брудним мотуззям сивого волосся, що спадало на згорблені плечі, її риси обличчя увиразнила давня злоба. Натомість юнак став повною їй протилежністю. Саймон зі щирим захватом витріщив очі на дівчину в шнурованій шкарлатно-золотій сукні, відкинутій чаклункою.

Наскільки блідим і безбарвним був Бріан, настільки пишною вродливицею дівчина, і ця врода демонструвалася навіть більше, ніж слід, бо втомлена своєю красою панна не затягла як слід жорсткої шнурівки. Зате стара відьма кивнула пальцем на Саймона.

— Це твоя здобич, геройський юначе. Бери цю кралю на руки, а як втомишся від свого тягаря, — дарма, інші шубравці допоможуть. Добре зіграй свою роль!

Завдала подобенству дівчини такого штурхана межи плечі, що та, спотикаючись, влетіла в обійми Саймона. Він уміло піймав її, перекинув через плече, чаклунка оглянула їх режисерським оком, а тоді сіпнула шнурівку корсета, ще більше відкривши ці гладенькі молоді плечі.

У глибині душі Саймон був здивований повнотою ілюзії. Він думав, що омана діє лише на очі, але повністю впевнився, що його ноша і на дотик є жінкою. Мусив постійно нагадувати собі, що насправді це він Бріана виносить з дому.

 

* * *

Виявили, що в Карсі того дня багато було таких банд, як їхня. Сцени, свідками яких вони стали, нещасні, що потребували допомоги, а вони не могли її надати, — все це в’їлося в них упродовж подорожі до причалів. Біля воріт було досить вартових, але, коли підійшов Саймон зі своєю жертвою на плечі, — вона в цю мить старанно зойкала, — зі своїми лобурями-приятелями, що скрадалися слідом, наче запрошені на залишки його учти, чаклунка з торбою помчала вперед. Перечепилася і впала, так що блискучий вміст її грабіжницького міха розкотився і розсипався по дорозі.

Лише тоді охоронці приступили до дій, офіцер відштовхнув стару зі шляху. Але один вартовий мав трохи сильніше почуття обов’язку, — чи, можливо, його зацікавила вибрана Саймоном здобич. Змахнув перед Трегартом пікою і вишкірився до нього над цим бар’єром.

— Делікатний крам несеш, риб’ячий глисте. Надто добрий для тебе. Хай кращий чоловік спробує її першим.

Корісів дрюк з його іржавими гачками поповз уперед, підчепивши солдатові ноги. Коли той гримнув на землю, вони стрімголов помчали крізь ворота, а решта стражників погналися за ними.

— Туди!

Бріана вирвано було зі Саймонових рук і кинуто в річкову глибінь. Слідом за ним чисто пірнув Капітан, щоб випірнути біля тіла в червоно-золотому одязі. Вортгін, спотикаючись, кинувся бігти. А Саймон, побачивши, що Коріс піймав Бріана за руку, озирнувся, шукаючи чаклунку.

На пристані була метушня, постаті сплелися в клубок. Побіг назад із пістолем у руці, зупинився, щоб тричі вистрілити. Кожен постріл залишав убитого чи пораненого. Завдяки поспіху встиг саме вчасно, щоб побачити, як лежить скорчене тіло сивоволосої жінки, а меч цілиться вниз, у її суху шию.

Саймон вистрелив ще двічі. Тоді вдарив когось кулаком, ламаючи тіло й кості. Хтось заверещав і втік, а він тим часом підхопив на руки чаклунку. Як виявилося, вона важила більше, ніж Бріан. Закинувши її на плече, хитнувся до найближчої баржі. Коли пропихався між вантажем на палубі до дальнього борту і відкритої води, його легені працювали як ковальський міх.

Жінка у Саймонових руках раптом ожила, відпихаючи його, наче він справді був викрадачем, з яким вона могла боротися. Саймон утратив рівновагу і вони разом упали, несподівано сильно вдарившись об поверхню річки. Він проковтнув воду, задихнувся, інстинктивно, хоч і незграбно, поплив угору.

Пробив головою поверхню води і оглянувся за чаклункою. Побачив зморщену руку, обтяжену намоклим ганчір’ям, що розтинала воду плавецькими помахами.

— Гей!

Вигук долинув із баржі, що пливла вниз по течії, хтось шмагнув її борт мотузкою. Саймон і чаклунка вибралися на палубу, — лише для того, щоб Коріс помахом руки нетерпляче зігнав їх до річки з протилежного борту, так що баржа стала заслоною між ними і міською набережною.

Зате тут виявився маленький човник, у якому сидів Вортгін, а Бріан, перегнувшись через облавок, активно блював у воду, вхопившись за свою червону сукню, наче й справді став жертвою насильства. Коли вони насилу залізли до рятівного човника, Коріс своїм гачкуватим дрюком відштовхнув його від баржі.

— Я думав, ти загубив його біля воріт!

Бандитське обличчя Коріса виразило крайнє здивування цим Саймоновим зауваженням.

— Ніколи його не загублю. Ну що ж, можемо перевести подих. Вони повірять, що ми сховалися на баржі. Але варто б нам дістатися іншого берега, як тільки баржу достатньо далеко віднесе течією від пристані.

Вони погодилися з пропозицією Капітана, але хвилини, впродовж яких мусили триматися баржі, здалися їм дуже довгими. Бріан урешті випростався, проте відвернув обличчя, наче соромлячись личини, яку носив. А чаклунка сиділа на дзьобі човна, так пильно приглядаючись до далекого берега, наче чогось там шукала.

На їхнє щастя, вже западала ніч. А Вортгін добре знав околицю. Зможе перевести їх вглиб країни через поля, обходячи будинки й ферми, поки між ними й Карсом не проляже відстань достатня, щоб почувати себе у безпеці.

— Три сигнали, — так, це він міг влаштувати в Карсі. Бо місто належить йому. Але лорди зі старих родин мають зв’язки з нами, а де нема таких зв’язків чи симпатій, там їх зрушить із місця зажерливість Івіяна. Може, і не допомагатимуть нам активно, але й не допомагатимуть людям Герцога убивати нас. Радше закриють очі й вуха, щоб нічого не чути і нічого не бачити.

— Так, Карстен тепер для нас закритий, — погодилася з Вортгіном чаклунка. — Я б сказала усім зі старої раси тікати на прикордоння, не відкладаючи, бо буде запізно. Можливо, допоможуть нам у цьому фальконери, Ой леле… надходить наша ніч!

Але Саймон знав, — вона має на увазі не ту фізичну ніч, що западала довкола їхньої маленької групки.

 

VI

Фальшивий сокіл

 

Вони — Саймон, Коріс і Вортгін, — лежали в полі за скиртою спресованої на зиму соломи, прикрившись вогкими її в’язками. Спостерігали за хутірцем по той бік перехрестя доріг. Були там чоловіки у блискучих зелено-синіх плащах людей Герцога, четверо з них сиділи на міцних конях, відібраних для тяжкої далекої дороги, а довкола — юрба сіровдягених селян. Ватажок невеличкого загону армії Карсу з певними церемоніями підігнав свого коня до Стовпа Оголошень і приклав до губ рога — його срібне покриття виблискувало вогнем на ранковому сонці.

— Раз… два… три… — Коріс вголос лічив сигнали. Виразно їх почули, — мусила їх почути вся околиця, хоче те, що люди Герцога виголошували зібраним, доходило до них лише як неясне бурмотіння.

Коріс глянув на Вортгіна:

— Доволі швидко це розносять. Краще рушай у дорогу, щоб попередити хоч когось із твоїх родичів.

Вортгін устромив свого запоясного ножа глибоко в землю, немовби всадив його в когось із синіх вершників.

— Потрібне мені щось більше, ніж самі тільки дві ноги.

— Правда. А от є те, чого ми всі прагнемо, — Коріс пштрикнув великим пальцем у бік групки солдат.

— За мостом дорога перетинає кілька гаїв, — уголос подумав Саймон.

Псевдообличчя Коріса виразило злорадну вдячність за цей натяк.

— Незабаром вони закінчать свою балачку. Пора й нам у дорогу.

Вони поповзли від свого спостережного пункту, вбрід подолали річку і дісталися лісового путівця. Дороги, що вели на північ, не були добре утримувані. У цьому районі Івіяновій владі таємно протистояли і шляхта, і поспільство. Варто було віддалитися від головних шляхів, — і дороги перетворювалися на вибоїсті стежки.

Обабіч путівця були пагорби, зарослі чагарником і травою. Це місце не було безпечним для жодного мандрівника, а вже подвійно підозрілим для когось у лівреї Герцога.

Саймон зачаївся на схилі пагорба, а Коріс знайшов собі схованку ближче до річки, готовий відрізати супротивнику шлях відступу. Вортгін опинився на протилежному схилі, навпроти Саймона. Залишалося тільки чекати.

Ватажок посланців не був дурнем. Один із його людей поїхав першим, приглядаючись до кожного куща, яким ворушив вітер, кожної купи підозріло високої трави. Проїхав між захованими в засідці і далі помчав риссю. Після нього настала черга того, що носив ріг, тоді ще один, а четвертий прикривав тил.

Саймон вистрілив, коли останній солдат порівнявся з ним. Але чоловік, який упав, поцілений майстерно виміреним дротиком, був із передніх.

Ватажок обернувся з умілістю досвідченого вершника, — щоб побачити, як останній солдат падає зі сідла, кашляючи кров’ю.

— Сал… Сал… Сал!

 Гучно залунав бойовий клич, який Саймон востаннє чув у приреченому морському порту. Дротик ковзнув Саймонові по плечі, розірвавши куртку і дряпнувши шкіру — ватажок мусив мати котячі очі.

Решта щитників намагалися підтримати свого ватажка, аж доки Вортгін не вийшов зі схованки і не метнув ножа, яким раніше грався. Зброя полетіла, обертаючись, аж доки її тяжка ручка не вдарила одного із солдат у потилицю і він упав без слова протесту.

У повітрі над головою Саймона майнули кінські копита. Потім кінь утратив рівновагу та впав назад, приваливши вершника. Коріс вихопився зі своєї схованки, а його гачкуватий дрюк гримнув солдата, який ще опирався.

Наступною їхньою роботою було пороздягати солдатів і втихомирити їхніх коней. На щастя, кінь, який упав і намагався підвестися, злякався та тяжко дихав, але не покалічився. Тіла солдат перетягли в чагарник, їхні кольчужні сорочки, шоломи і решту зброї прив’язали до сідел, перш ніж загнати коней до спорожнілої кошари, де притулилися втікачі.

Діставшись туди, чоловіки потрапили саме в розпал сварки. Висохла стара і темноволоса красуня у позиченій шкарлатно-золотій сукні стояли одна проти одної з палаючими очима. Але, коли Саймон пройшов крізь щілину в гнилому паркані, їхні схвильовані голоси затихли. Ніхто не сказав ні слова, доки не привели нав’ючених коней. Тоді дівчина в червоному тихо скрикнула і кинулася до одного з клунків зі шкіряним одягом і обладунком.

— Хочу свою власну подобу, — і негайно! — грізно кинула вона чаклунці.

Це Саймон міг зрозуміти. У віці Бріана роль, яку його змусили виконувати, дратувала більше, ніж рабство. Та й усі вони воліли б позбутися тих непривабливих личин, які накинула їм жінка з Есткарпу, навіть якщо завдяки цьому вони вибралися з Карсу.

— Справедливо, — згодився він. — Чи можемо змінитися за нашою, — а, радше, твоєю волею, леді? Чи потрібен ще якийсь час для зміни подоби?

Обличчя чаклунки під розкуйовдженими патлами насупилося:

— Навіщо гаяти час? І ми ще не відійшли досить далеко від місць, де бувають Івіянові посланці, хоча, схоже, ви вже деяких залагодили.

Вона взяла один із плащів, наче приміряючи його до власної згорбленої постаті.

Бріан сердито глянув, набравши оберемок чоловічого одягу. Набурмосені губи на його дівочому обличчі вперто затялися:

— Піду звідси собою або зовсім не піду! — заявив він і Саймон йому повірив.

Жінка з Есткарпу поступилася. З-за свого розірваного корсажу витягла мішечок, потрясла ним перед Бріаном.

— Візьми з собою до струмка. Вмийся жменькою як милом. Але будь обережним, бо цього запасу має вистачити нам усім.

Бріан вихопив мішечок і побіг із одягом, яким він наповнив поділ своїх спідниць, так квапливо, наче боявся, що новоздобуте майно в нього відберуть.

— А як щодо всіх інших? — обурено завимагав Саймон, готовий бігти за втікачем.

Коріс прив’язав коней до спорохнявілого паркану. Його шубравське обличчя могло виглядати лише страховинним, але зумів виразити справжню потіху своїм сміхом.

— Нехай дитинча спокійно позбудеться своєї амуніції, Саймоне. Зрештою, досі він не протестував. А ці спідниці мусили неабияк його муляти.

— Спідниці? — з певним здивуванням повторив Вортгін. — Але ж…

— Саймон не належить до старої раси, — чаклунка розчісувала волосся довгими нігтями.— Наші звичаї і зміна подоби для нього новина[1]. Добре кажеш, Корісе, — вона якось дивно глянула на Капітана, — Бріан має право спокійно проробити свою трансформацію.

Одяг, здобутий від безталанних посланців Герцога, висів мішком на юному воякові, що далеко сміливішою ходою повернувся від струмка. Кинув згорток червоної тканини в куток їхньої кошари і затоптав землю над ним, наче атакуючи ворога. Тим часом Саймон та інші пішли до води.  

Коріс потер і помив свого іржавого дрюка, перш ніж скупатися самому. Тримав Топір Вольта, навіть відшкрібаючи власне тіло. Розкинули одяг, вибираючи підхожий. Коріс знову взяв собі кольчужну сорочку, яку носив у Карсі, бо ніщо інше йому не пасувало. Але накинув на неї один із здобичних плащів, обидва його товариші з обережності зробили так само.

Коли вони повернулися, Саймон вручив чаклунці мішечок. Вона трохи поняньчила його в руці, тоді запхнула до давнього сховку.

— Ви — брава вояцька компанія. А я — ваша полонянка. За вашими каптурами і шоломами не надто видно Есткарп. Вортгіне, ти єдиний носиш відбиток старої раси. Але, коли б хтось побачив моє справжнє обличчя, я накличу на всіх вас біду. Почекаю, перш ніж позбутися цієї подоби.

Так вони й виїхали зі своєї схованки — четверо чоловіків у кольорах Герцога та стара жінка, посаджена за Бріаном. Коні були свіжими, але вони трималися темпу комфортабельної рисі. Проїхали так усю країну, уникаючи відкритих доріг, — аж доки дісталися місця, де Вортгін мусив повертати на схід.

— На північ торговими гостинцями, — розпорядилася чаклунка, нахилившись зі свого сидіння за Бріаном. — Якщо зуміємо сповістити фальконерів, вони повинні безпечно перевести втікачів через гори. Скажи своїм людям, щоб залишили майно, а брали лише зброю та їжу, — скільки зуміють нав’ючити на тварин. Нехай Сила тебе супроводжує, Вортгіне, бо ті, кого ти зможеш привести до Есткарпу, стануть кров’ю у наших жилах!

Коріс здійняв зі свого плеча перев’язь рогу і передав його Вортгінові.

— Це може бути твоїм паспортом на випадок, коли зустрінешся з якимсь Івіяновим загоном, перш ніж дістанешся рідних місць. Хай тобі таланить, брате, і шукай на півночі гвардійців. У їхньому арсеналі є щит, що пасує до твого плеча!

Вортгін відсалютував і швидко погнав коня на схід.

— А тепер? — спитала чаклунка Коріса.

— До фальконерів.

Вона хихикнула.

— Забуваєш, Капітане, що я, хоч виглядаю старою та поморщеною і роки виссали з мене всі соки, зостаюся жінкою, тож фортеця сокільничих мені заборонена. Переправ Бріана та мене через кордон, а тоді шукай свої жононенависників-птахарів. Розворуш їх якомога краще. Кордон, наїжачений вістрями мечів, змусить Івіяна подумати про щось інше. І, якщо вони допоможуть нашим родичам безпечно перейти, матимемо перед ними величезний борг. Лише, — шарпнула плаща на Бріанових плечах, — я б порадила вам відкинути знаки лорда, якому ви не служите, а то раптом пришпилять вас до якогось гірського дерева, перш ніж устигнете пояснити, хто ви насправді.

 

* * *

Цього разу Саймон не здивувався, виявивши, що за ними спостерігає сокіл, а також тим, що Коріс ясно звернувся до птаха, назвавши їхні справжні імена і пояснивши, яка в них справа у передгір’ї. Він їхав останнім, Коріс — на чолі, а чаклунка і Бріан — між ними. Вони розлучилися з Вортгіном ополудні, зараз уже сідало сонце, а все, що вони їли впродовж дня — пайки, знайдені у сідельних сумках захоплених коней.

Тепер Коріс натягнув повіддя і почекав, поки інші не приєдналися до нього. Доки Капітан говорив, був повернутий обличчям до гір, які здіймалися перед ними — і Саймону здалося, що він трохи втратив свою постійну впевненість.

— Мені це не подобається. Це повідомлення мало бути передане на комунікатор птаха, а прикордонники не могли бути далеко. Досі вже мусили з нами зустрітися. Коли ми були у Гнізді, вони прагнули діяти спільно з Есткарпом.

Саймон неспокійно придивлявся до схилів гір.

— Я б не зважився на таку дорогу, як ця, у темряві та без провідника. Якщо ти кажеш, Капітане, що цього разу вони не дотримуються звичаїв, — тим більше підстав не заїжджати на їхню територію. Я б радив отаборитися на першому ж підхожому місці.

Тут їх перебив Бріан, що з піднятою вгору головою придивлявся, як птах кружляє в небі.

— Він неправильно літає! — юнак, відпустивши повіддя коня, підняв руки, імітуючи помахи пташиних крил. — Справжні птахи роблять так — і соколи так — я часто спостерігав за ними. А цей, подивіться, — мах, мах, мах, — це неправильно!

Вони всі спострігали за птахом, що виписував над ними кола. На погляд Саймона, це був такий самий чорно-білий пернатий чатовий, якого вони зустріли, вийшовши з Печери Вольта, і яких він бачив при сідлах фальконерів. Однак перший би зізнався, що нічого не тямить у птахах.

— Можеш свиснути йому? — спитав Коріса.

Капітанові губи стислися — у повітрі задзвеніли чисті ноти.

Тої ж миті здійнявся Саймонів пістоль. Коріс із криком обернувся і вдарив Саймона по руці, але той уже вистрелив. Вони побачили, як дротик поцілив, проколовши вершину білого трикутника на пташиних грудях. Але політ птаха зовсім не змінився, не було жодних ознак, щоб дротик якось його поранив.

— Кажу тобі, що це не птах! — крикнув Бріан. — Магія!

Всі вони дивилися на чаклунку, очікуючи від неї якогось пояснення, але вся її увага була прикована до птаха. Дротик усе ще стирчав із його тіла, тому кола стали нижчими та повільнішими.

— Це не магія Сили, — здавалося, була вимушена дати цю відповідь всупереч власній волі. — Не можу сказати, що це. Але воно не живе, — як ми розуміємо життя.

— Колдер! — сплюнув Коріс.

Вона повільно похитала головою:

— Якщо це Колдер, то це не маніпуляції з природним, як із чоловіками Ґорму. Не можу сказати, що це.

— Доведеться стягти його вниз. Він опускається, відколи дротик у нього влучив, можливо, це через додаткову вагу, — сказав Саймон. — Дай мені свого плаща, — звернувся він до чаклунки, зсідаючи з коня.

Вона вручила йому цю подерту одежину, і, обв’язавши плащ довкола плеча, Саймон почав вилазити на стіну обіч вузької стежки, по якій вони їхали досі. Сподівався, що птах залишиться там, де й був, літаючи над ними. А ще був певним, що з кожним колом сокіл ставав усе ближчим.

Саймон чекав, легко стріпуючи плащем. Тоді метнув його — і необачний птах влетів у цю імпровізовану сітку. Коли Саймон намагався відтягти його назад, полонений упав, полетів наосліп і розбив голову об кам’яну стіну.

Трегарт підбіг, щоб ухопити те, що лежало на землі. Досить багато справжнього пір’я — але під ним! Видав посвист, майже такий сам чистий і лункий, як Корісів пташиний виклик, бо під складками розірваної шкіри та зламаним пір’ям була сила-силенна делікатних металевих деталей, крихітних коліщат і дротиків, а ще те, що могло бути лише мотором цієї дивної конструкції. Тримаючи її обіруч, повернувся до коней.

— Ти певний, що фальконери використовують лише справжніх соколів? — спитав він Капітана.

— Соколи для них священні, — Коріс ткнув пальцем хаотичну плутанину, принесену Саймоном, його обличчя було спантеличеним і здивованим. — Не думаю, що це їхній витвір, бо для них птахи — це їхня сила. Не будуть їх підробляти, щоб ця сила не відвернулася від них або ж не покинула їх зовсім.

— І все-таки хтось запустив у повітря цих гірських соколів, які були зроблені, а не вилупилися з яйця, — зазначив Саймон.

Чаклунка похилилася нижче, торкнулася пальцем, як і Коріс. Тоді здійняла очі на Саймона. У них було питання, тінь тривоги.

— Не з цього світу, — насилу промовила вона шепотом. — Це не створіння нашої магії чи магії нашого часу й простору. Чуже, Саймоне, чуже…

Бріан перервав її, скрикнувши і вказавши пальцем. У них над головою було інше чорно-біле створіння, яке спускалося вниз. Вільна рука Саймона потяглась до пістоля, але хлопчина схилився зі свого сідла, вдарив Трегарта по зап’ястю і збив приціл:

— Це справжній птах!

Коріс свиснув і сокіл підкорився цьому виклику, здійснивши чистий, притаманний його родові кидок униз. Птах сів на гребені скелі, вершечку того самого каменя, об який на уламки розбилася підробка.

— Коріс із Есткарпу, — сказав йому Капітан, — але хай той, що летить з тобою, приходить швидко, крилатий брате, бо тут коїться недобре, а може бути ще гірше!

Махнув рукою і сокіл знову злетів у повітря, просто до гірських піків.

Саймон поклав механічного птаха до своїх сідельних сумок. У Гнізді його заінтригували комунікаційні пристрої, які носили справжні соколи. Настільки тонкі механізми, що потребують такого високого технічного рівня, були недоречними у феодальній фортеці людей, які тими механізмами користувалися. А як же штучне освітлення та опалення в Есткарпі чи будівлі Салкаркіпу з тамтешнім джерелом енергії, шо його Осберік підірвав, знищуючи порт? Чи було це все залишками більш ранньої цивілізації, яка зникла, зоставивши лише сліди своїх винаходів? Чи — вони прийшли сюди з якихсь інших світів? Саймонові очі дивилися на стежку, якою вони їхали, але розум, поглинутий цією проблемою, був деінде.  

Коріс казав про негуманоїдну расу Вольта, яка передувала тут людству. Можливо, це її залишки? А, може, фальконери та моряки Салкаркіпу довідалися про те, чого вони хотіли і що мало служити їхнім цілям, від когось чи чогось, скажімо, за морем? Саймон хотів би мати змогу оглянути уламки фальшивого сокола, спробувати і оцінити з нього, який тип розуму чи науки міг створити такий об’єкт.

Фальконери з’явилися з гірських схилів, наче вийшли з-під земних складок. Чекали, доки група втікачів із Карсу наблизиться, не проявляючи ворожості і не вітаючи їх.

— Фальтьяр із південних воріт, — розпізнав Коріс їхнього ватажка. Знав з голови шолома, щоб виразніше показати своє обличчя при гаснучому світлі. — Я — Коріс із Есткарпу, їду зі Саймоном із Гвардії.

— І ще з жінкою!

Відповідь була холодною, а сокіл на жердині при Фальтьяровому сідлі забив крилами і закричав.

— Це леді Есткарпу, яку я мушу безпечно перевезти через гори, — поправив його Капітан таким самим холодним і гострим докірливим тоном. — Ми не пред’являємо жодних вимог стосовно притулку, але є новини, про які має почути ваш Володар Крил.

— Можете перейти через гори, гвардійці Есткарпу. Свою новину можете сповістити мені — буде передана Володарю Крил ще до сходу місяця. Але у своєму виклику ти казав, наче коїться щось недобре, а буде ще гірше. Я мушу про це довідатися, бо це мій обов’язок перед людьми південних схилів. Карстен посилає свої загони?

— Карстен тричі протрубив усім людям старої раси і вони тікають, рятуючи своє життя. Але є щось інше. Саймоне, покажи йому фальшивого сокола.

Саймон був невдоволений. Не хотів віддавати цей механізм, доки не матиме більше часу для його вивчення. Верховинець глянув на розбитого птаха, якого Саймон витяг зі сідлової сумки, кінчиком пальця погладив крило, торкнувся розплющеного кришталевого ока, відтяг убік шматочок покритої пір’ям шкіри, відкривши металеву поверхню.

— Воно літало? — нарешті спитав він, наче не міг повірити у те, що бачив і відчував на дотик.

— Літало як один із ваших птахів, стежило за нами на манір ваших розвідників та посланців.

Фальтьяр ласкаво провів вказівним пальцем по голові власного птаха, немов запевняючи себе, що це жива істота, а не така сама копія.

— Справді дуже недобре. Мусите самі поговорити з Володарем Крил! — Він виразно розривався між споконвічними звичаями свого народу та необхідністю негайних дій. — Якби ж із вами не було жінки — леді, — із зусиллям виправився він, — але вона не може увійти до Гнізда.

Чаклунка сказала:

— Залиш мене в таборі з Бріаном, Капітане, та їдь до Гнізда. Хоча скажу тобі, пташиний чоловіче, скоро прийде день, коли нам доведеться відкинути багато старих звичаїв. І нам у Есткарпі, і вам у горах, бо краще бути живим і здатним битися, ніж скованим ланцюгами забобонів і мертвим. Чекає нас такий прорив кордонів, якого ця країна ніколи не бачила. І тоді всі люди доброї волі повинні стояти разом.

Не дивився на неї і не відповів, хоча віддав скупий жест напівсалюту так, ніби це було великою поступкою. Сокіл із криком злетів у небо, а Фальтьяр звернувся просто до Коріса:

— Табір буде розбито в надійному місці. А потім — їдьмо!

 


[1] Ймовірне пояснення цього епізоду таке. Чари зміни подоби не зачіпають певних інваріантів особи, насамперед статі. Тому чаклунка та Лойз зостаються жінками, їхні супутники — чоловіками. Есткарпці Коріс та Вортгін, які це знають, вже зрозуміли, що гаданий «Бріан» насправді жінка, натомість Саймон далі вважає його юнаком.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.