Чаклунський світ-4

Частина ІІI: Карстенська пригода

 

I

Печера Вольта

 

П’ятеро людей лежали на збитому хвилями піску в крихітній чаші бухти; один із них мертвий, із розтрощеною головою. День був гарячим, сонце на повну силу било їхні напівоголені тіла. Запах моря та сморід зогнилих водоростей поєднувалися з випарами тропічної спеки.

Саймон закашляв. Спершись на лікті, припідняв своє потовчене тіло. Весь був одним великим синцем і його дуже нудило. Повільно відповз убік та справді почав блювати, хоча мало що міг викинути зі свого скорченого шлунку. Спазми допомогли йому повністю отямитися і, коли вже зумів впоратися з нудотою, сів.

Міг згадати лише уривки найближчого минулого.

Їхня втеча зі Салкаркіпу почалася нічним кошмаром. Знищення Магнесом Осберіком силового генератора — джерела енергії, що давала порту світло і тепло, — не лише підірвало невелике місто, а й додало люті шторму, який супроводжував цей вибух. У цій бурі маленька групка вцілілих гвардійців, що довірилися рятунковим шлюпкам, була розкидана, без надії втримати курс.

З порту виплили три такі суденця, але невдовзі після того, як утікачі востаннє побачили місто, що вибухнуло на їхніх очах, вони загубили одні одних. Все подальше було справжнім жахіттям, бо море крутило, перехиляло і, врешті, розбило шлюпки об кам’яні зуби узбережжя. Час, упродовж якого це все трапилося, перестав бути впорядкованою послідовністю годин і хвилин.

Саймон потер обличчя долонями. Його вії сплуталися і злиплися від солоної води, тому тяжко було розплющити очі. Ось четверо людей — тоді він побачив напіврозколену голову одного — можливо, троє людей і небіжчик.

З одного боку море, зараз досить тихе, омивало клубки водоростей, викинутих на берег і розкиданих на ньому. З іншого, саме перед водою, стриміла ламана скеля-кліф, як здавалося Саймону, з достатнім числом опор для рук. Але він не мав жодного бажання ні перевіряти це, ні взагалі рухатися. Добре було просто сидіти і дозволити сонцю виганяти з тіла колючий холод шторму і води.

— Сааа…

Одна з постатей на березі заворушилася. Довга рука розгребла пісок, відштовхнула масу водоростей. Чоловік закашлявся, випростався і підняв голову, щоб роздивитися довкола ще не зовсім видющими очима. Тоді Капітан Есткарпу помітив Саймона і якийсь час бездумно дивився на нього, перш ніж його губи спробували посміхнутися.

Коріс згорбився, перенісши більшу частину своєї ваги на заширокі плечі та руки, навкарачках поповз до чистої смуги вигладженого водою піску.

— Казали в Ґормі, — голосно озвався він хрипким, більше ніж скреготливим голосом, — що хто вродився, аби відчути на своїй шиї катівську сокиру, той не втоне. Оскільки з часом я зрозумів, що мені суджена сокира, то глянь, як стара мудрість знову довела свою силу!

Він із труднощами наблизився до людей, які й досі лежали, перекотив безвладне тіло, відкривши обличчя, сіро-біле від солі. Груди гвардійця рівномірно здіймалися й опадали, — він, мабуть, не дістав серйозних травм.

— Живін, — назвав ім’я Коріс, — чудовий вершник.

Це останнє він додав задумливо, а Саймон тихо засміявся, розминаючи кулаками плаский живіт, напружені м’язи якого виразно протестували проти такого поводження.

— Звісно, — витис він із себе в перерві між нападами напівістеричного сміху, — це тепер найважливіше заняття!

Але Коріс перейшов до іншого неушкодженого тіла.

— Танстон!

Підсвідомо Саймон утішився з цього. За короткий період свого життя серед гвардійців Есткарпу набрав щирої поваги до підофіцера. Змусивши себе до руху, допоміг Корісу відтягти двох усе ще непритомних чоловіків за межі шумливого вирування прибою. Тоді, спираючись об кам’яну стіну, спробував звестися на ноги.

— Води, — блаженне почуття, яке на недовгий час охопило його після приходу до тями, минуло. Саймон був спраглим, усе його тіло жадало води, зовні і всередину, щоб напитися і змити їдку сіль із попеченої шкіри.

Коріс почовгав оглянути стіну. Було лише два шляхи виходу з бухти, до якої вони потрапили. Повернутися до моря і спробувати обпливти довкола скель, що оточували бухту. Або ж видряпатися на скелю. Кожен Саймонів нерв протестував проти будь-якого плавання чи повернення до води, з якої він чудом вибрався.

— Це не надто складно, — сказав Коріс, трохи суплячись. — Я майже певен, що колись отут і тут були спеціальні заглибини для рук.

Став навшпиньки, притулившись до скелі, витяг довгі руки над головою і вставив пальці у невеликі западини в камені. Вузлуваті м’язи на його плечах напружилися, він підняв ногу, вставив носок черевика у щілину та почав лізти вгору.

Саймон, кинувши останній погляд на пляж і двох чоловіків, зараз відтягнутих далеко від води, поліз услід за ним. Виявилося, що Капітан мав рацію. Були зручні заглибини для пальців рук і ніг, зроблені чи то природою, чи то людиною. Спираючись на них, спершу Коріс, а потім Саймон видряпалися на скальний виступ, футів на десять вищий рівня пляжу.

Штучний характер цього виступу був безперечним, бо й досі розпізнавалися сліди інструментів, які його вирізали. Був спадистим, хоч круто нахиленим до вершини скелі. Нелегкий шлях для людини, з непевною головою та парою слабких тремтячих ніг, а все-таки куди краще, ніж він наважувався сподіватися.

Коріс озвався знову:

— Зумієш піднятися сам? Я гляну, чи зможу витягти інших.

Саймон кивнув, а тоді пожалів — краще було б не обирати саме такої форми виявлення згоди. Обійняв стіну і чекав, доки світ перестане описувати неприємні спіралі. Зціпивши зуби, почав підйом. Більшу його частину проробив на руках і колінах, аж доки не опинився під вигнутим аркою дахом. Гамуючи біль в обдертих руках, дивився на щось — воно могло бути лише печерою. Іншого шляху звідси не було, їм доведеться сподіватися, що вище є якийсь інший вихід з печери.

— Саймоне! — Знизу долинув стривожений вимогливий крик.

Він змусив себе підповзти до зовнішнього краю виступу і глянути вниз.

Коріс біля підніжжя скелі відкинув голову назад, аби краще бачити, що діється вгорі. Танстон стояв на власних ногах, підтримуючи Живіна. Тільки-но Саймон легко помахав їм, рушили за ним, якось витягши Живіна до першої заглибини, що вела до виступу.

Саймон не рухався з місця. Не мав охоти сам заходити в печеру. Здавалося йому, що воля покидала його, як сили — тіло. Та мусив повернути собі енергію, коли Коріс вибрався на виступ і обернувся, щоб витягти Живіна вгору.

— Це місце з якоюсь хитрістю, — заявив Капітан. — Я не бачив тебе знизу, доки ти не махнув. Хтось завдав собі неабиякої праці, ховаючи вхід.

— Вважаєш, це щось дуже важливе? — Саймон махнув рукою в бік отвору печери. — Хай навіть скарбниця королів, мені байдуже, якщо тільки дасть нам змогу дістатися води!

— Води! — слабкою луною відповів Живін. — Вода, Капітане? — довірливо звернувся до Коріса.

— Ще ні, товаришу. Ще мусимо трохи проїхати.

Виявили, що для входу в печеру слід було, як Саймон, повзти накарачках. Коріс ледь протиснувся, обдираючи шкіру на плечах і раменах.

З’явився прохід, але світло стало таким слабким, що вони рухалися, тримаючись стін, а Саймон обстукував дорогу перед собою.

— Тупик! — Його витягнуті руки наткнулися на суцільну стіну перед ними. Але поспішив винести вирок, бо праворуч од нього блимало слабке світло. Виявляється, дорога повертала вправо.

Тут принаймні можна було бачити, куди ступати, і вони пішли швидше. Але в кінці коридору їх чекало розчарування. Бо світло не посильнішало і, коли вони вийшли на відкрите місце, опинилися у напівтемряві, а не при яскравому денному сонці.

Джерело цього світла заінтригувало Саймона і відвернуло його увагу від клопотів з власними болячками. Вздовж однієї зі стін був ряд ідеально круглих отворів, схожих на ілюмінатори корабля. Незбагненно, чому вони не побачили їх із берега, ясно ж, що ці отвори мусили знаходитися зі зовнішньої сторони скелі. Але були покриті якоюсь речовиною, що фільтрувала світло, притьмарюючи промені.

Та навіть слабкого світла було достатньо, щоб чітко показати їм єдиного мешканця цієї кам’яної палати. Він невимушено сидів на кріслі, вирізаному з такого ж каменю, на якому воно стояло, його руки спиралися на широкі поруччя, голова впала на груди, — наче він спав.

Лише коли Живін задихнувся звуком, близьким до схлипування, Саймон здогадався, що вони стоять у гробниці. Запорошена тиша палати зімкнулася довкола них, наче вони опинилися у скрині без виходу.

Саймон, попри те, що відчував благоговійний страх і збентеженість, рішуче підійшов до двох блоків, на яких стояло крісло, та з викликом глянув на того, хто там сидів. Його постать і крісло були покриті товстим шаром пилу. Однак Трегарт зумів побачити, що цей чоловік — вождь, жрець, король, хай ким би він був за життя, — не належав до раси Есткарпу чи Ґорму.

Його пергаментна шкіра була гладкою, наче мистецтво бальзамувальника перетворило її на поліроване дерево. Риси напівприхованого обличчя вирізнялися силою й енергією. Широкий дзьобоподібний ніс домінував над рештою. Підборіддя було маленьким, шпичастим, заплющені очі — глибоко посадженими. Справляв враження гуманоїда, далекі предки якого були не приматами, а птахами.

Щоб ще посилити цю ілюзію, його одяг під шаром пилу був із тканини, схожої на пір’я. Тонкий стан оперізував пояс, а на обох поручнях крісла лежав топір такої довжини руків’я і розміру леза, аж Саймон сумнівався, чи сплячий міг його підняти.

Його волосся, що росло як гребінь, було вкладене у вертикальний плюмаж і обвите діадемою, садженою самоцвітами. На пазуристих пальцях, що лежали на топорищі та лезі, блищали персні. Це все разом — крісло, постать на ньому, бойовий топір, — справляли таке враження чужого життя, що Саймон ненадовго зупинився, перш ніж зробити перший крок на поміст.

— Вольт! — вигук Живіна прозвучав як крик. Тоді пролунали незрозумілі Саймону слова іншою мовою. Могли бути молитвою.

— Тільки подумати, легенда виявилась правдивою! — поруч із Трегартом став Коріс Очі його сяяли так само яскраво, як тої ночі, коли вони покидали Салкаркіп.

— Вольт? Правдивою? — луною озвався Саймон і ґормієць нетерпляче відповів:

— Вольт із топором! Вольт громовержець — Вольт, що став тепер пострахом неслухняних дітей! Есткарп старий, його мудрість походить із днів, давніших за ті, коли люди почали записувати свою історію чи розповідати свої легенди. Але Вольт старший за Есткарп! Він із тих, які прийшли перед людьми, сьогоднішніми людьми. Його рід вимер, перш ніж людина озброїлася палицею та каменем, щоб відбиватися від звірів. Зостався лише Вольт. Він знав перших людей, а вони знали його — і його топір! Бо Вольт у своїй самотності змилувався над людьми і своїм топором прорубав їм шлях до пізнання та панування, перш ніж також їх покинув.

У деяких місцях вдячно згадували Вольта, хоча й боялися його, як усього, чого не розуміли. А в інших місцях ненавиділи великою ненавистю, бо мудрість Вольта стала наперекір їхнім глибинним бажанням. Отож нині ми згадуємо Вольта з молитвами і прокляттями, він і бог, і демон. А все ж зараз ми четверо можемо впевнитися, що він був живою істотою, схожою цим на нас самих. Хоча, можливо, мав інші таланти, згідно з природою його раси.

— Агей, Вольте! — Коріс здійняв довгу руку в салюті. — Я, Коріс, Капітан Есткарпу та його Гвардії, посилаю тобі вітання та повідомлення, що світ не надто змінився, відколи ти його покинув. Ми все ще воюємо, мир буває у нас рідко, а тепер наша ніч може насунутися з Колдеру. В морі я втратив зброю, тож прошу твоєї! Якщо з твоєї ласки ми знову станемо супроти Колдеру, зможу змахнути твоїм топором на чолі війська!

Піднявся на першу сходинку, впевнено простяг руку. Саймон почув вражений вигук Живіна, здушений подих Танстона. Але Коріс посміхнувся, коли його пальці зімкнулися на топорищі і він обережно потягнув зброю на себе. Сидяча фігура видавалася такою живою, аж Саймон майже очікував, що всіяні перснями кігті стиснуться. аби відібрати зброю велетня від чоловіка, який просив її в нього. Але топір легко і швидко перейшов до Коріса, наче той, хто тримав його всі ці віки, не лише добровільно віддав свою зброю, а ще й підштовхнув її до Капітана.

Саймон побоювався, що зігниле топорище розсиплеться, коли Коріс витягне його назовні. Але Капітан високо здійняв топір, опустивши в ударі, що зупинився лише за дюйм чи трохи більше від кам’яних сходів. У його руках зброя була живою, еластичною і прекрасною, якою може бути лише найкраща зброя.

— Я вдячний тобі, Вольте, поки й віку! — гукнув він. — Цим топором я різьбитиму перемоги, бо ніколи раніше така зброя не трапляла в мої руки. Я — Коріс, колишній ґормієць, Коріс — потвора, Коріс — каліка. Та, якщо буде на це твоя воля, о Вольте, я стану Корісом-завойовником і прославлю твоє ім’я у цій землі!

Можливо, тембр його голосу порушив древні повітряні потоки, — принаймні, це єдине хоч трохи раціональне пояснення, яке Саймон міг дати тому, що трапилося пізніше. Бо чоловік чи людиноподібна постать у кріслі, здавалося, кивнув раз і вдруге, наче згоджуючись із радісними обітницями Коріса. Тоді тіло, яке ще кілька секунд тому здавалося таким міцним, змінилося на очах, розсипаючись на порох.

Живін сховав обличчя в долонях, Саймон стримав вигук, Вольт — якщо це справді був Вольт, — відійшов. Зостався лише пил на кріслі, топір у Корісових руках — і більше нічого. Незворушний Танстон заговорив першим, звернувшись до командира:

— Його вахта закінчилася, Капітане. Тепер починається ваша. Це ви добре задумали, попросивши в нього зброю. Думаю, вона принесе вам удачу.

Коріс знову змахнув топором, майстерно нарисувавши лезом у повітрі криву лінію. Саймон відвернувся від порожнього крісла. З моменту свого приходу в цей світ він був свідком магії чаклунок і прийняв її як частину нового життя. А тепер прийняв те, що тільки-но побачив. Проте навіть здобуття легендарного топора Вольта не дасть їм питної води чи їжі, якої вони потребують, — і він сказав це.

— Теж правда, — згодився Танстон. — Якщо іншого шляху звідси немає, мусимо повернутися на берег і спробувати в іншому місці.

Але був інший шлях, бо в стіні за великим кріслом виявилася арка, засипана землею та галькою. Вони почали розгрібати це все, використовуючи як інструменти запоясні ножі, чи й просто руками. Тяжка то була праця, навіть для людей, які б узялися за неї невтомленими. Лише новонабутий Саймонів страх перед морем змусив його до неї. Врешті-решт вони розчистили невеликий прохід, лише до фронтальних дверей.

Колись їх зробили з твердого місцевого дерева. Але не було на них жодної гнилизни. Радше навпаки: природні хімічні процеси у ґрунті зробили поверхню дверей твердою, як кремінь. Коріс дав їм знак відступити:

— Це моя робота.

Ось Топір Вольта здійнявся. Саймон ледь не скрикнув, боячись побачити, як вищерблюється прекрасне лезо. Пролунав звук удару, топір здійнявся знову, опустився вниз — зі всієї сили могутніх плечей Капітана.

Двері розкололися, частина їх схилилася назовні. Коріс відійшов, а троє інших зайнялися пробоїною.

Тепер вразила їх яскравість полудневого світла, а свіжість розкішного бризу розвіяла затхлість печерної палати.

Прибравши вручну залишки дверей так, що можна було пройти, і розірвавши та розчистивши завісу із засохлих витких лоз, вибралися на схил пагорба, де яскравими латками росла нова весняна трава, а якісь дрібні жовті квіти цвіли, наче розсипані шматочки золота. Вони перебували на вершині скелі, що з цього боку спадала до струмка. Не кажучи й слова, Саймон, спотикаючись, рушив униз, до води, яка обіцяла промити запилене горло, полегшити муки покритої сіллю шкіри.

Через якийсь час він витяг мокру голову та плечі з води, — і не побачив Коріса. Хоча був певен, що Капітан пішов із Печери Вольта слідом за ним.

— Коріс? — спитав він Танстона. Той протирав обличчя пригорщею мокрої трави, зітхаючи від задоволення, а Живін горілиць лежав біля потоку із заплющеними очима.

— Пішов зробити, що належить, для людини внизу, — тихо сказав Танстон. — Жодного гвардійця не слід залишати вітру та хвилям, якщо тільки його командир може послужити йому.

Саймон спалахнув. Зовсім забув про побите тіло на пляжі. Хоча з власної волі став гвардійцем Есткарпу, ще не почувався одним із них. Есткарп був надто старим, його люди, — і його чаклунки, — чужими. Але що обіцяв йому Петроніус, пропонуючи втечу? Що людина, котра скористається цим виходом, потрапить до світу, якого прагне її дух. Він був солдатом і прийшов до світу війни. Але це не був його спосіб боротьби і він усе ще почувався бездомним скитальцем.

Згадав жінку, з якою тікав через болота, не знаючи тоді, що вона була чаклункою Есткарпу і що це означає. Під час цієї втечі траплялося, що між ними виникала безмовна приязнь. Але пізніше це відчуття щезло.

Коли вони вирвалися зі Салкаркіпу, вона опинилася на іншому кораблі. Чи була її подорож у безжальному морі такою ж складною? Здригнувся, вколений почуттям, у якому не хотів зізнатися, вперто чіпляючись за роль спостерігача. Перевернувшись на траві, поклав голову на зігнуту руку, розслабився — цього він давно навчився, — і заснув.

 

* * *

Невдовзі Саймон прокинувся, почуваючись напоготові. Не міг спати довго, бо сонце все ще стояло досить високо. У повітрі пахло кухарюванням. Під захистом скелі горіло невеличке вогнище, де Танстон займався якимись рибками, наколотими на гострі прутики. Коріс спав, обіймаючи топір, уві сні його хлоп’яче обличчя виявляло більшу втому та виснаженість турботами, ніж зазвичай. Живін, витягнувшись на животі поруч зі струмком, швидко довів, що він не лише вмілий вершник, — раз за разом простягав руку з черговою пійманою рибою.

Коли Саймон підійшов, Танстон звів брови.

— Візьміть свою частку, — вказав на рибу. — Не така, як у нашій харчевні, ну але зійде.

Саймон сягнув по найближчу, коли його увагу привернув раптово напружений погляд Танстона. Подивився туди ж. Над їхніми головами описував широкі кола птах, майже весь чорноперий, крім білої частини у формі літери V на грудях.

— Сокіл! — Танстон видихнув це слово, наче воно означало небезпеку не меншу від засідки колдерів.

 

II

Соколине гніздо

 

Сокіл із мистецтвом, притаманним усім хижим птахам, завис над ними на розпростертих крилах. Саймон побачив численні червоні ремінці чи стьожечки, які звисали з ніг птаха, цього було достатньо, аби зрозуміти: сокіл не дикий.

— Капітане! — Танстон схилився, аби розбудити Коріса, потрусив його. Капітан сів, дитячим жестом протираючи очі кулаками.

— Капітане, фальконери наближаються!

Коріс різко шарпнув головою вгору, а тоді схопився на ноги і, заслонивши очі від сонця, придивився до повільних кругів птаха. Озвався чистими нотами свисту. Ліниві кола припинилися і Саймон спостерігав за дивом швидкості та точності — ударом сокола. Птах сів на руків’я топора Вольта, — зброя лежала, напівприхована, у траві маленького лугу. Викривлений дзьоб розкрився, з нього вирвався різкий крик.

Капітан став навколішки біля птаха. Дуже обережно взяв один із шнурків, що звисав із ноги сокола, на сонці спалахнула маленька металева підвіска. Придивився до неї.

— Налін. Це один із його чатових. Лети, крилатий воїне, — звернувся Коріс до неспокійного птаха. — Ми одної крові з твоїм господарем і між нами мир.

— Шкода, Капітане, що ваші слова не дійдуть до вух цього Наліна, — зауважив Танстон. — Фальконери звичні спершу перевірити непорушність своїх кордонів, а щойно потім задають питання. Якщо хтось із порушників вціліє і буде кого питати.

— Саме так, волоцюго!

Слова прозвучали одразу ж за ними. Вони негайно обернулися, та побачили тільки каміння й траву. Невже ж це говорив птах? Живін із сумнівом придивився до сокола, але Саймон не міг спокійно прийняти цю магічну штучку чи ілюзію. Намацав пальцями свою єдину зброю, — ніж, що був за його поясом, коли він вибрався на берег.

Коріс і Танстон не виглядали здивованими. Очевидно, очікували подібного виклику. Капітан від їх імені заговорив у повітря, чітко й повільно вимовляючи слова, що мали переконати невидимого слухача.

— Я Коріс, Капітан Есткарпу, викинутий на цей берег бурею. А це гвардійці Есткарпу: Танстон, офіцер Великої Фортеці, Живін і Саймон Трегарт, чужинець, що став на службу в Гвардії. Клятвою Меча і Щита, Крові і Хліба прошу у вас притулку, який дають, коли двоє не воюють один проти одного, а спільно живуть під занесеним клинком!

Негучна луна кілька раз повторила його слова і затихла. Тоді птах ще раз скрикнув і здійнявся вгору. Танстон криво посміхнувся.

— Тепер, далебі, чекаймо або провідника, або дротик у спину!

— Від невидимого ворога? — спитав Саймон.

Коріс знизав плечима.

— Кожен командир має свої таємниці. У фальконерів їх багато. Якщо пришлють провідника, нам справді пощастило.

Принюхався:

— Тим часом нема потреби чекати голодними.

 

* * *

Саймон вгризався в рибку, а одночасно оглядав лужок у долині струмка. Його компаньйони, чекали на майбутнє з філософським спокоєм. Натомість він не мав жодного уявлення, як працював цей фокус із голосом. Проте досі навчився використовувати Коріса наче мірний інструмент у кожній новій ситуації. Якщо Капітан Гвардії готовий чекати, то, можливо, їм і не доведеться битися. А, з іншого боку, йому хотілося якомога більше довідатися про можливих гостителів.

— Хто такі фальконери?

— Як і Вольт, — Корісова рука простяглася до топора, обережно його погладила, — це легенда й історія, хоча не така давня. Спершу були затяжцями-найманцями, припливли на салкарських кораблях з-за моря, із землі, де втратили свої волості через варварське нашестя. Спершу служили купцям як охоронці караванів та моряки. Ще й досі так наймаються, особливо у ранній молодості. Але більшість не дбала про море; жадібно прагли гір, бо народилися на верховинах. Тоді прийшли до Хоронительки Есткарпу і запропонували договір. Обіцяли захищати південний кордон взамін за право поселитися в горах.

— І це було мудро! — втрутився Танстон. — Шкода, що Хоронителька не могла погодитися.

— Чому не могла? — хотів довідатися Саймон.

Коріс похмуро усміхнувся:

— Чи ти, Саймоне, ще не досить прожив у Есткарпі, аби зрозуміти, що це матріархат? Сила, яка дарує Есткарпу безпеку, полягає насамперед не в мечах його чоловіків, а в руках його жінок. Бо й справді, всі, хто наділений Силою, — жінки.

А, з іншого боку, фальконери мають власні дивні звичаї, дорогі їм так само, як есткарпські традиції чарівницям. Вони — бойовий орден, що складається з самих чоловіків. Двічі на рік молодиків відсилають в окремі жіночі селища, щоб сплодити нове покоління; наче огирів на пасовища з кобилами. Але фальконерам невідомі ні любов, ні симпатія, ні рівність між чоловіками та жінками. Вважають, що жінки годяться лише для того, аби приводити на світ синів.

Тому Есткарпу вони здавалися дикунами, чиє протизаконне життя збурює цивілізацію, і Хоронителька присягла — коли вони за згодою чаклунок поселяться в нашій країні, це зневажить Силу і вона щезне. Отож було їм сказано, що нема волі Есткарпу, або вони берегли його кордон. Проте їм дозволили мирно перейти через край, давши необхідне продовольство, щоб вони самі шукали свої гори. Якщо ж здобудуть собі волость за межами Есткарпу, чаклунки побажають їм добра та не здіймуть проти них мечів. І так тривало століття чи й більше.

— І що ж, зуміли вони здобути собі волость?

— І так добре, — відповів Танстон на питання Саймона, — що тричі розтрощили впень орди Герцога Карстенського, відправлені проти них. Сама обрана ними земля змагається на їхньому боці.

— Кажете, що Есткарп не запропонував їм дружби, — зауважив Саймон. — Що ж тоді означала Клятва Меча та Щита, Крові і Хліба, про яку казав Коріс? Це прозвучало так, наче між вами є якесь порозуміння.

Коріс одразу ж пильно зайнявся риб’ячою кісточкою. Тоді посміхнувся, а Танстон відверто зареготав. Лише Живін виглядав дещо зніяковілим, наче зайшла мова про речі, які ліпше б і не згадувати.

— Фальконери — чоловіки…

— А гвардійці Есткарпу теж? — наважився припустити Саймон.

Усмішка Коріса поширшала, хоча тепер Живін насупився.

— Не зрозумій нас хибно, Саймоне. Ми глибоко шануємо Жінок Сили. Але природно, що їхнє життя далеке від нашого і всього, що може нас зворушити. Адже, як тобі відомо, Сила покидає чаклунку, яка стає справжньою жінкою. Тому вони з подвійною ревністю бережуть свою Силу, відмовившись від частини життя, аби її втримати. Окрім того, вони пишаються тим, що є жінками. Для них звичаї фальконерів, які заперечують і цю гордість, і Силу, зводячи жінку до тіла без розуму чи особистості, близькі до демонського наслання.

Ми, гвардійці, можемо не погоджуватися зі звичаями фальконерів, але, шануємо їх як воїнів. Коли ми зустрічалися з ними в минулому, то не ворогували. Між гвардійцями Есткарпу та фальконерами немає суперечки. І, — відкинув убік прутика, з якого обгриз останній шматочок риби, — дуже скоро може настати день, коли нам справді знадобиться їхня допомога.

— Це правда! — із запалом озвався Танстон. — Карстен обламав об них зуби. Незалежно від того, чи буде на це воля Хоронительки, якщо Карстен рушить проти Есткарпу, фальконери стануть між ними і нами. Але ми добре про це знаємо і торік Хоронителька дивилася крізь пальці, коли впали Великі Сніги, а на південь, до фальконерських селищ, рушили зерно та худоба.

— У тих селищах були голодні жінки та діти, — промовив Живін.

— Так. Але запасів було більше, ніж могли з’їсти у тих селищах, — заперечив Танстон.

— Сокіл! — Живін тицьнув великим пальцем угору і вони побачили, що над їхнім табором пливе у повітрі чорно-білий птах. Цього разу він виявився передовим розвідником невеликої групи людей, що під’їхали верхи і зупинилися, придивляючись до гвардійців.

Коні, на яких вони сиділи, були маленькими, наче поні, оброслими густою шерстю. На думку Саймона, мали досить спритні ноги, щоб утриматися на вузьких гірських стежках. Їхні сідла були звичайними підстилками. Але при кожному був роздвоєний ріг, на якому сидів сокіл. Порожній ріг ватажка загону був призначений для сокола, який їх провадив.

Подібно до гвардійців та мешканців Салкаркіпу, вершники носили кольжужні сорочки, а на плечі, — маленький щит ромбічної форми. Але їхні шоломи були такими, як голови приручених ними птахів. Хоча Саймон знав, що з отворів у цих головних уборах за ним стежили людські очі, все-таки мовчазний погляд з-під цього екзотичного обладунку неабияк його муляв.

— Я — Коріс, служу Есткарпу.

Коріс із великим топором на плечі, став обличчям до безмовної четвірки.

Чоловік, чий сокіл тільки-но повернувся на сідало, здійняв свою порожню мечову руку з повернутою назовні долонею, жестом універсальним та споконвічним.

— Налін із верховин, — його голос глухо зазвучав у шоломі-личині.

— Між нами мир, — слова Коріса пролунали напівствердно, напівзапитально

— Між нами мир. Володар Крил відкриває Гніздо Капітанові Есткарпу.

 

* * *

 

Саймон засумнівався, чи поні зуміють нести подвійний вантаж. Але, сівши за одним із фальконерів, виявив, що маленька тварина ступає по ледве помітних стежках так само певно, як ослик, а додатковий вершник не спричиняє їй найменших незручностей.

Стежки на фальконерській території, безумовно, не були прокладені для приваблення випадкових мандрівників чи їхньої зручності. Саймон лише зусиллям волі втримував очі розплющеними, коли вони їхали вздовж виступів і звішували чоботи над западинами, міряти глибину яких він не мав охоти.

Раз-у-раз один із птахів здіймався вгору і вперед, пролітаючи над прорізаними наче ножем долинами-розпадами, що були характеристичною рисою цієї місцевості, а потім повертаючись до свого господаря. Саймон прагнув більше довідатися про дивне порозуміння між людиною і птахом, бо йому здавалося, що пернаті розвідники мусять мати змогу звітувати про побачене.

Група спустилася з одного зі схилів на дорогу, гладеньку, наче шосе. Але, перетнувши її, знову заглибилася у ще більшу дичавину. Саймон зважився порозмовляти з чоловіком, за яким він їхав.

— Я новачок у цьому південному краю, — хіба ж нема дороги через гори?

— Це один із торгових шляхів. Ми тримаємо його відкритим для купців, маємо з цього вигоду — і ми, й вони. Ти той чужинець, що служить у Гвардії?

— Так.

— Гвардійці не мають чистих щитів. І їхній Капітан їде на битву, а не від неї. Та схоже, що море погано повелося з вами.

— Жодна людина не може керувати бурями, — ухильно відповів Саймон. — Ми живі — і вдячні за це.

— Подякуйте ще й за те, що не закинуло вас далі на південь. Верленські грабіжники багато чого дістають із моря. Але вони не дбають про живих людей. Якось, — його голос здригнувся, — Верлен може виявити, що не сховають його ні скелі, ні гострі рифи. Коли вже Герцог накладе свою печатку на це місце, то воно з маленького вогника, нещастя подорожніх, перетвориться на розжарену піч!

— Верлен належить Карстену? — Він збирав факти, де й тільки міг, шматочок за шматочком складаючи мозаїку цього світу.

— Донька верленського лорда має віддатися за Герцога, — такий звичай у цих іноземців. Бо вони вважають, що земля йде за жінкою! Завдяки такому лукавому закону Герцог забере Верлен з його багатими скарбами, виловленими із буремного моря. А то й побільшить цю пастку, щоб туди потрапляли всі прибережні кораблі. У давнину ми винаймали свої мечі купцям. Хоча море — не те поле битви, яке б ми обрали, та, можливо, нас знову покличуть, коли Верлен буде очищено.

— А люди Салкаркіпу серед тих, кому ви допомагаєте?

Пташина голова на плечах перед ним енергійно кивнула:

— На кораблях салкарів ми врятувалися із крові, смерті та вогню по той бік моря, гвардійцю! Відтоді салкари мають найперше право на нашу поміч.

— Та більше ні! — Саймон не знав, навіщо він це сказав і одразу ж пошкодував через свого довгого язика.

— Ви несете якісь новини, гвардійцю? Наші соколи залітають далеко, але не до північних берегів. Що трапилося у Салкаркіпі?

Вагання не дозволило Саймону відразу ж відповісти, а тим часом один із соколів завис над ними, гучно скрикуючи.

— Відпусти мене і стрибай! — різко наказав його супутник. Саймон підкорився. Четверо гвардійців зосталися на стежці, а поні рушили вперед, у темпі, небезпечному для цієї місцевості. Коріс махнув іншим.

— Це засідка.

Побіг за поні, які швидко зникали. Закинув топір на плече, короткі вутлі ноги несли його такою пружною риссю, що лише Саймон зміг їй дорівнятися. Почулися крики і брязкання металу об метал.

— Карстенські війська? — пропихтів Саймон, наздогнавши Капітана.

— Думаю, ні. У цих пустків’ях ховаються поставлені поза законом баніти, і Налін каже, що вони все нахабнішають. По-моєму, це лише невелика частка цілості. Алізон загрожує на півночі, Колдер рухається на захід, розбійничі банди банітів стають неспокійнішими, а Карстен натискає. Уже давно вовки та нічні птахи прагнуть добратися до кісток Есткарпу. Хоча зрештою зіткнуться між собою над цими кістками. Певні люди живуть увечері і відходять у темряву, захищаючи залишки того, що шанують.

— І це вечір Есткарпу? — Саймон насилу вхопив ковток повітря, щоб спитати це.

— Хто може це сказати? А — от і розбійники!

Глянули вниз на торговий шлях. І тут закипіла битва. Вершники у пташиних шоломах зістрибували з коней, бо рівна поверхня була надто обмежена і не давала кавалерії жодної переваги, можливості вдарити у добре підготованій атаці. Отож били тих, кого вдалося виманити на відкритий простір. Але в горах ховалися снайпери і їхні дротики дошкуляли фальконерам.

Коріс зістрибнув з виступу на стежку, спустився в заглибину, де змагалося двоє чоловіків. Дорога Саймона пролягла вздовж тракту — до точки, де він, добре прицілившись, збив каменем стрільця, що цілився у двох зчеплених у рукопашній битві. Вистачило миті, щоб видерти пістоль та амуніцію і повернути зброю проти товаришів її колишнього власника.

Соколи летіли, кричали, клювали в обличчя та очі, люто загрібали пазурами. Саймон стріляв, цілився і знову стріляв, із понурим задоволенням відзначаючи успіхи. Впродовж цих шалених хвилин розвіялася частина його гіркоти через їхню салкаркіпську поразку. Тим часом довкола і нижче усе ще залишалися активні вогнища опору.

Вищання рогу перекрило пташиний вереск. По той бік долини замайорів порваний прапор, а ті розбійники, що ще трималися на своїх ногах, відступили, хоча й не були ще остаточно розгромлені. Бігли, доки не дісталися схованки, де вершники не могли їх переслідувати. День швидко хилився до вечора і численні тіні поглинули їх.

Сховатися від людей вони могли, але від соколів — інша річ. Птахи кружляли над узгір’ям, падали вниз, інколи знаходили здобич — про це свідчили крики болю. Саймон побачив на дорозі Коріса, все ще з топором в руці, на лезі зброї була темна пляма. Вів запальну розмову з одним із фальконерів, не зважаючи на тих, що ходили від одного тіла до іншого, час від часу для певності завдаючи швидких ударів меча. У цьому занятті була похмура рішучість, — як після засідки ґормійців. Щоб не дивитися на добивання поранених, Саймон зайнявся пряжкою свого новоздобутого череса.

Соколи, прикликані посвистами своїх господарів. поверталися, спускаючись зі склепіння вечірнього неба. Два тіла у пташиних шоломах поклали на сідлові підстилки стривожених коників, ще інші були перев’язані, їх підтримували друзі. Але втрати бандитів були набагато більшими.

Саймон знову їхав за фальконером, однак якимсь іншим. Цей був неговірким, клопотався своєю зламаною рукою, вкладеною впоперек грудей, і тихо лаявся при кожному поштовху.

У горах швидко западала ніч, високі піки закривали сонце, їх оточували все більші озера темряви. Дорога, на яку вони виїхали, була широкою і гладкою, мов шосе, надто ж коли рівняти з попередніми стежками. Після крутого підйому вона нарешті привела їх до домівки, яку фальконери облаштували для себе у вигнанні. І це була така твердиня, що Саймон здивовано свиснув, побачивши її.

Він був справді вражений древніми стінами Есткарпу — витала довкола них така аура, наче вони постали з костей землі у мить її народження. І Салкаркіп, хоча й покритий димкою неприродного туману, був величним витвором. Але те, що він щойно побачив, було частиною скель, гори. Саймон міг лише припустити, що його творці натрапили на вершину, де була низка печер, а потім розширили і обробили їх. Гніздо було не замком, а самою горою, перетвореною на фортецю.

Вони переправилися через підйомний міст, перекинутий над прірвою, — на щастя, схованою у сутінках. Міст був таким вузьким, що їхати ним можна було лише поодинці. Саймон перевів подих лише тоді, коли поні, одним із вершників якого він був, пройшов під небезпечними зубцями опускних ґрат до роззявленої печери. Допоміг пораненому фальконерові спуститися на долівку та передав його на руки одного з товаришів. Тоді глянув на гвардійців і першим побачив голу темну голову високого Танстона.

До них підійшов Коріс, слідом за ним Живін. Якусь мить виглядало, що господарі про них забули.

Коней відігнали, кожен фальконер узяв свого сокола на рукавицю з товстою підкладкою і всі вони рушили у наступний коридор. Але нарешті одна з пташиних голів повернулася в їхньому напрямку. Підійшов офіцер фальконерів.

— Володар Крил розмовлятиме з вами, гвардійці. Кров і хліб, меч і щит служать вам.

Коріс підкинув свого топора, піймав його і церемоніально відвернув лезо від фальконера:

— Меч і щит, кров і хліб, людино соколів!

 

III

Чаклунка в Карсі

 

Саймон підвівся на вузькому ліжку, притис кісточки пальців до болючої голови. Бачив сон, яскравий і страшний сон, з якого пам’ятав лише жах. А тоді прокинувся, щоб із жорстоким головним болем опинитися в подібній до келії кімнаті фальконерів. Але важливішим, ніж біль, було почуття необхідності підкорятися якомусь наказу — чи відповісти на прохання?

Біль стих, але та нагальність — ні, тож він не міг зоставатися в ліжку. Натяг на себе шкіряний одяг, яким його забезпечили господарі, та вийшов, припускаючи, що вже скоро ранок.

Вони провели у Гнізді п’ять днів і Коріс планував невдовзі їхати до Есткарпу крізь ліги територій, де водилися розбійники-баніти. Саймон знав, що Коріс плекає думку зв’язати фальконерів зі справою північного народу. Повернувшись колись до північної столиці, він використає весь свій вплив, аби перебороти упередження чаклунок і загартовані воїни у пташиних шоломах зможуть стати учасниками боротьби Есткарпу.

Падіння Салкаркіпу розворушило суворих горян, у їхніх редутах аж гула підготовка до війни. На нижніх поверхах дивної фортеці ковалі трудилися вдень і вночі — навіть спали на ногах. Зброярі готували обладунок, а жменька техніків працювала з крихітними намистинами, нанизаними на соколині пута, через які ширяючий у піднебессі птах міг записувати побачене для свого господаря і звітувати йому. Таємниця цих людей була найсуворіше стереженим скарбом усього народу. Саймон міг лише здогадуватися, що основою цього приладу був якийсь механічний пристрій.

Трегарт часто мусив змінювати свою думку про тутешні народи через подібні хитрі викрутаси. Чоловіки, що билися мечами та щитами, не можуть створювати складні комунікаційні пристрої. Такі дивні стрибки та розриви між знаннями та риштунком були незбагненними. Саймон куди легше погоджувався з «магією» чаклунок, аніж тим, що соколи служили своїм господарям очима і вухами, а в разі потреби, — голосами.

Магія чаклунок… Саймон підіймався сходами, вирізаними у природному підземному ході, що йшов усередині гори. Вийшов на спостережний пост. Туман не закривав гірського ланцюга, видимого у ранковому світлі. Завдяки якомусь інженерному досягненню, міг крізь широку щілину між горами виразно бачити відкриту землю, де, як він знав, мусив бути Карстен.

Карстен! Так зосередився на замковій щілині до герцогства, що не звернув уваги на вартового, доки той не озвався:

— Маєш якесь повідомлення, гвардійцю?

Повідомлення? Ці слова щось сколихнули у мозку Саймона. Одразу ж відчув, що біль повертається, тисне йому на очі, наче переконуючи у потребі щось зробити. Свого роду передбачення, але не таке, яке він спізнав по дорозі до Салкаркіпу. Тепер його не попереджали, а прикликали. Коріс та гвардійці можуть, якщо забажають, їхати на північ, але його шлях веде на південь. Саймон зняв останню оборону проти цього примусу, піддавшись йому.

— Були якісь новини з півдня? — спитав він чатового.

— Спитай Володаря Крил, гвардійцю.

Муштра зробила цього чоловіка підозріливим. Саймон рушив до сходів.

— Будь певен, спитаю!

Перш ніж іти до Командира Фальконерів, знайшов Капітана і виявив, що Коріс готувався в дорогу. Глянув на Саймона з-над сідельних сумок, а тоді облишив пряжки та ремінці.

— Що трапилося?

— Смійся, якщо хочеш, — коротко відповів Саймон, — але моя дорога лежить на південь.

Коріс сів на край столу і загойдав ногами в чоботях вперед-назад.

— Чому тебе притягує Карстен?

— Саме так! — Саймон марно шукав слова, щоб висловити цей примус всупереч його власній волі чи глузду. Ніколи не був красномовним, а тепер геть не міг пояснити своїх почуттів. — Хтось мене притягує…

Коріс перестав гойдати ногами. Вираз його гарного сумного обличчя був незрозумілим.

— Відколи — і як це з тобою сталося?

Питання було швидким і жорстким — командир вимагав звіту.

Саймон відповів правдиво:

— Я бачив сон, а тоді прокинувся. Глянувши крізь щілину на Картен зрозумів, що моя дорога веде туди.

— А сон?

— У ньому була небезпека, а більше я не пам’ятаю.

Коріс вдарив кулаком об долоню.

— Нехай буде так! Хотів би я, щоб ти мав тієї сили більше або менше. Але, якщо тебе притягують, ми їдемо на південь.

— Ми?

— Танстон і Живін понесуть новини до Есткарпу. Колдер ще якийсь час не зуміє пробити бар’єр Сили. А Танстон цілком може згуртувати Гвардію. Глянь, Саймоне, я ж із Ґорма, а Ґорм тепер змагається з Гвардією, хоча це мертвий Ґорм, одержимий демонами. Я служу Есткарпу, як тільки вмію, бо Хоронителька дала мені притулок і я їй служитиму. Але, схоже, настав час, коли з мене більше буде користі поза шеренгами її підвладних, а не серед них.

— Звідки мені знати… — тіні залягли під його темними молодими очима, виснаженими чимось іншим, ніж тілесна втома, — звідки мені знати, раптом через мене небезпека може вразити саме серце Есткарпу, бо я ґормієць? Ми бачили, що зробив Колдер із живими людьми, яких я добре знав. Хто може сказати, на що ще спроможне це чортове поріддя? Вони прилетіли з повітря, щоб здобути Салкаркіп.

— Але ж це не мусить бути плодом магії, — заперечив Саймон. — У моєму власному світі повітряний політ — звичайний спосіб подорожування. Хотів би я побачити, як вони це зробили, — це б нам багато чого пояснило.

Коріс криво посміхнувся:

— Не сумніваюся, що в майбутньому ми матимемо чимало можливостей спостерігати за їхніми методами. Кажу тобі, Саймоне, якщо тебе тягне на південь, то я вірю, що цьому є розумна причина. Два мечі, а радше, — виправився він, ледь усміхнувшись, — один топір і один пістоль, — це більше, ніж один пістоль. Сам факт цього виклику є доброю новиною. Він означає, що та, яка їхала з нами до Салкаркіпу, досі жива і працює для нашої справи.

— Але як ти знаєш, що це вона, і чому? — Саймон теж мав таку підозру, а Коріс підтвердив її небезпідставність.

— Як? Чому? Ті, що мають Силу, можуть посилати її стежками розуму, от як фальконери своїх птахів у небо. Якщо вони зустрічають когось іншого зі свого роду, то закликають або перестерігають. Чому, — як на мене, Саймоне, та, що посилає звістку, мусить бути тією самою леді, яку ти врятував від алізонської зграї. Бо вона може так спілкуватися з тими, кого вже знає.

Ти не кров від нашої крові, не кість від нашої кості, Саймоне Трегарте, і, здається, у твоєму світі Сила належить не лише жінкам. Хіба ж ти не занюхав засідки на прибережній дорозі, як це може зробити чаклунка? Так, я поїду до Карстена, не маючи інших доказів, крім щойно названих тобою. Тому що я знаю Силу і тому, Саймоне, що я бився пліч-опліч із тобою. Дозволь мені віддати Танстону розпорядження та повідомлення для Хоронительки, — і поїдемо до каламутних вод, ловити велику рибу.

 

* * *

Вони їхали на південь, добре екіпіровані обладунком та зброєю, знятою з переможених ворогів. Чисті щити означали, що мандрують як найманці, які шукають служби. Прикордонна охорона фальконерів супроводжувала їх до межі гір та торгового тракту до Карсу.

Не маючи іншого провідника, крім неясного почуття, Саймон сумнівався у сенсі їхньої виправи. Але його все ще тягло вдень і вночі, хоча страшних снів уже не було. Щоранку прокидався з нестримним бажанням знову виїхати на широкий шлях. Деякі дрібні лорди, що сиділи у своїх феодах, пропонували роботу двом північанам. Проте Коріс зневажливо сміявся з пропонованої плати, збільшуючи цим повагу до себе і свого топора. Саймон, натомість, казав мало, але пильно придивлявся до всього навколо, подумки малюючи карту цієї землі, нотуючи найдрібніші звичаї та правила поведінки. Коли вони подорожували наодинці, витягав відомості з Капітана Гвардії.

Колись Герцогство було територією, рідко заселеною народом, спорідненим зі старою кров’ю Есткарпу. Ще й тепер горда темноволоса голова, чіткі різьблені риси обличчя нагадували Саймону північан.

— Їх тут прикінчило прокляття Сили, — зауважив Коріс у відповідь на коментар Саймона.

— Прокляття?

Капітан знизав плечима.

— Це походить із природи Сили. Ті, що її використовують, не розмножуються. Тому щороку все менше жінок виходять заміж і народжують. Панна шлюбного віку в Есткарпі може вибирати з десятьох чоловіків, а невдовзі вибиратиме з двадцяти. А ще є багато бездітних домів.

І тут так було. Коли дужі варвари прийшли з-за кордону і осіли на узбережжі, вони не зустрілися з активним опором. Усе більше землі переходило в їхні руки. Старі родини відступали в глибину суходолу. Звичайно, з часом із новоприбулих виділилися воєводи. Отож, маємо герцогів, а останній Герцог був колись звичайним щитом-затяжцем у найманому війську, але, завдяки своєму дотепові та силі мечової руки, став повновладним правителем.

— Така сама доля чекає й Есткарп?

— Можливо. Але там трапилося змішування крові зі салкарами, які, схоже, єдині можуть вступати із Есткарпом у подружжя, що мають потомство. Отак на півночі стара кров змішалася з іншою та відновила свою життєву силу. Але Ґорм може нас проковтнути, перш ніж ми це перевіримо. Ну як, Саймоне, чи місто, до якого ми наближаємось, притягає тебе? Це Ґартголм на ріці, далі вже тільки Карс.

— То йдемо до Карсу, — повільно відповів Саймон після довгого мовчання. — Бо тягар далі мене гнітить.

Коріс звів брови під простим шоломом.

— Тоді нам доведеться повільно ходити і постійно озиратися. Хоча Герцог не високого роду і шляхта дивиться на нього скоса, дурнем його не назвеш. Має в Карсі свої очі та вуха, які не пропустять навіть найпосполитішого чужоземця та запитають про чистий щит. Особливо якщо ми не прагнемо завербуватися під його знамена.

Саймон задумливо глянув на річкові баржі, що гойдалися на якорі біля міської набережної.

— Але нащо йому вербувати скаліченого? І хіба в Карсі немає лікарів, які б могли зцілити пораненого в бою? Чоловіка, котрий, скажімо, дістав такий удар в голову, що його очі перестали бачити, як слід?

— І товариш привів його, щоб показати мудрим докторам Карсу? — посміхнувся Коріс. — Так, добра легенда, Саймоне. І хто ж цей поранений воїн?

— Думаю, це моя роль. Вона маскуватиме усі ляпи та помилки, які привернули б увагу пильних очей і вух Герцога.

Коріс енергійно кивнув.

— Продамо тут поні. По них одразу ж видно, що ми з гір, а в Карстені гори під підозрою. Зможемо заплатити за проїзд на одному з річкових суден. Непоганий план.

Капітан Есткарпу сам вів переговори про ціну коників, а, приєднавшись до Саймона на баржі, все ще перераховував клиноподібні шматочки металу, які були в герцогстві платіжним засобом. Сховавши жменю цих монет до гаманця у чересі, Коріс усміхнувся.

— Я маю в жилах купецьку кров і сьогодні довів це, — сказав. — Наполовину більше, ніж сподівався, достатньо, щоб пхнути комусь у Карсі в лапу, як буде треба. І провізія, щоб витримати до тієї години.

Скинув за облавок свою сумку і топір, з яким не розлучався, відколи взяв його з рук Вольта.

Лінива некваплива подорож річкою зайняла два дні. Коли ж у друге надвечір’я підпливли до стін і веж Карсу, Саймон стис голову руками. Біль за очима пронизав його, наче удар. Тоді проминув, залишивши по собі яскраву картинку вибоїстого провулку, стіни та дверей у її глибині. Це було їхньою метою, а містилася вона в Карсі.

— Це воно, Саймоне? — Капітанова рука лягла йому на плече.

— Воно.

Саймон затулив очі від барвистого заходу сонця, що хилилося в річку. Десь у цьому місті він мусить знайти провулок, стіну, двері та зустрітися з тим, хто чекає.

— Вузький провулок, стіна, двері…

Коріс зрозумів.

— Трохи замало, — зауважив. Його погляд був прикований до міста, так наче він силою волі міг перекинути їх через простір, який все ще відокремлював баржу від пристані.

Невдовзі вони перейшли через набережну до арки в міській стіні. Саймон рухався повільно, — щоб відповідати обраній ролі. Намагався йти з обережністю людини, яка не довіряє власним очам. Хоча його нерви напружилися до тремтіння, був певен, що, діставшись міста, знайде провулок. Нитка, яка притягла його до герцогства, стала тепер тугим канатом.

Коріс розповідав про них біля воріт, і його пояснення про каліцтво Саймона, правдоподібна історія, а ще дещиця, сунута в руку сержанта охорони, привернули до них вартових. Коли вони перейшли вулицю і повернули за ріг, Капітан пирхнув.

— Якби цей чолов’яга служив у Есткарпі, я стер би герб з його щита, а його ноги марширували дорогою від міста, перш ніж він устиг би назвати мені своє ім’я! Казали, що Герцог розм’як, відколи здобув тут владу, та я не вірив, що аж так.

— Кажуть, що кожен має свою ціну, — зауважив Саймон.

— Частково правда. Але мудрий офіцер знає ціну своїх підлеглих — та відповідно їх використовує. Це найманці і їх можна купити, якщо йдеться про дрібниці. Але можливо, якщо кодекс досі в силі, на полі бою твердо стоятимуть за того, хто їм платить. Що таке?

Спитав так різко, бо Саймон зупинився, напівобернувшись.

— Не туди йдемо. Це на сході.

Коріс пильно оглянув вулицю перед ними.

— Тут через чотири брами прохід. Ти певен?

— Певен.

На випадок, коли б сержант при міських воротах виявився проникливішим, ніж виглядало, йшли повільно, Коріс удавав, що провадить Саймона. Східний прохід вивів їх до інших вулиць. Саймон сховався за брамою, а Коріс приглянувся до вулиці за ними. Попри свою прикметну зовнішність, Капітан знав, як замаскуватися. Невдовзі він повернувся.

— Якщо вони вислали за нами пса-нишпорку, то він кращий, ніж найкращі есткарпці, у що я не вірю. Спускаймося на землю, перш ніж нас помітять і запам’ятають. Далі схід?

Тупий біль у Саймоновій голові слабшав і наростав хвилями, — було це наче дивний дороговказ «тепло»-«холодно». Особливо різкий спалах привів його до кінця крученого провулка і він повернув туди. Провулок був огороджений задніми стінами будинків із темними та завішеними вікнами.

Вони прискорили крок. Саймон заглядав у кожне вікно, яке вони минали, боячись побачити там чиєсь обличчя. Тоді помітив їх — двері з його видіння. Тяжко дихав, зупинившись перед ними, проте не через швидку ходу, а радше через глибокий неспокій. Підняв кулака, постукав у міцні двері.

Коли відповіді не було, відчув абсурдне розчарування. Штовхнув двері, але вони були зачинені, ще й закриті на засув.

— Ти певен, що це тут? — підштовхнув його Коріс.

— Так!

Ззовні не було жодної клямки, нічого, що дало б змогу відчинити двері силою. А все ж те, чого він прагнув, те, що привело його сюди, було по той бік.

Коріс відступив на крок чи два, поглядом міряючи висоту стіни.

— Якби було темніше, ми могли б спробувати перелізти. Але тепер нас помітять.

Саймон відкинув перестороги і затарабанив у двері. Коріс ухопив його за руку.

— Хочеш підняти на ноги всіх компанійців Герцога? Пішли в таверну і повернемось уночі.

— Це зайве.

Коріс підняв топора вище пліч. Рука Саймона лягла на пістоль. Двері прочинилися, між ними з’явився клин — і крізь цю щілину до них долинув низький, наче позбавлений виразу голос.

У щілині між деревом дверей і цеглою стіни стояв юнак. Він був значно нижчим за Саймона, на кілька дюймів менший навіть од Коріса, тонконогий і тонкорукий. Верхня частина його обличчя була закрита забралом бойового шолому, він носив обладунок без знаку жодного лорда.

Перевів погляд із Саймона на Капітана і, як не дивно, вигляд Коріса його заспокоїв, бо він відступив назад і жестом запросив їх до середини. Вони зайшли в сад із крихкостеблими, змерзлими взимку квітами на рівненьких клумбах, минули сухий фонтан, обліплений давнім нальотом. Посеред фонтану кам’яний птах із напівоббитим дзьобом шукав свого давно не існуючого відображення у дзеркалі води.

Ще одні двері до будинку, а тоді потік світла став для них привітальним гаслом. Юнак розчинив перед ними двері, перестрибнувши через поріг. Але хтось інший стояв, запрошуючи увійти.

Саймон бачив цю жінку в лахмітті, коли вона тікала від зграї мисливських собак. Бачив її на зборах ради, — у строгій одежі її ордену. Їхав поруч із нею, коли вона в обладунку мчала між гвардійцями. Тепер вона носила шкарлат і золото, коштовне каміння на пальцях і оздоблену перлами сіточку на короткому волоссі.

— Саймон! — Не простягла йому рук, не вимовила жодного привітального слова, крім його імені, але він відчув тепло і вмиротвореність. — І Коріс.

Лагідно засміялася, наче запрошуючи їх обох до особливо інтимної розваги, присіла у низькому реверансі придворної дами. — Ви прийшли порадитися з Мудрою Жінкою Карса, мої панове?

Коріс опер руків’я свого топора об підлогу, скинув сідельні сумки, що висіли на його широких плечах.

— Ми прийшли на твій заклик, а, радше, на твій заклик, посланий Саймону. Робитимемо, що скажеш. Хоча добре знати, що ти в безпеці.

Саймон лише кивнув. Не міг знайти належних слів, щоб виразити почуття, якого не смів окреслити точніше.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.