Чаклунський світ-3

Частина ІI: Верленська пригода

 

 

I

Зашлюбини на топорі

 

Море було похмурим і нудно-сірим, кольору леза сокири, що ніколи не блищить, скільки його не поліруй, чи сталевого дзеркала, покритого крапельками вологи, які неможливо стерти. А небо над ним було таким самим тьмяним і вицвілим, аж годі було розрізнити лінію, де воно зустрічалося з водою.

Лойз скулилася на парапеті під стрілчастим вікном. Боялася прірви, а ця вежа, що кругло виступала зі своєї замкової стіни, височіла просто над небезпечними, оточеними піною скелями-стрімчаками узбережжя — і Лойз голова йшла обертом. А все ж часто поверталася до цього місця, бо, дивлячись звідси у порожнечу, яку рідко хто, крім пірнаючого птаха, порушував, бачила свободу.

Притиснувши до каменю по обидва боки вікна вузькі долоні з довгими пальцями, на дюйм чи два висунулася назовні, змушуючи себе перебороти свій страх, бо вона робила багато речей, від яких судорожно стискалися її тіло та розум. Щоб бути донькою Фалька, слід було наростити броню з льоду та заліза, якої не проб’є жоден удар, спрямований на тіло, жодна уїдливість, що мала принизити дух. І вона намагалася облаштувати таку внутрішню цитадель впродовж більше ніж половини свого короткого віку.

У Верлені багато було жінок, бо Фальк вирізнявся своєю хтивістю. Лойз від дитинства холоднокровно і стримано спостерігала, як вони приходять і відходять. Жодна з них не стала йому дружиною, жодна не дала йому потомства — це гнівило Фалька, а Лойз досі забезпечувало перевагу. Адже Фальк здобув Верлен не через своє походження, а завдяки його єдиному шлюбові з її матір’ю, — і лише доки жила Лойз, він зберігав це володіння та належні Верлену прибуткові права грабувати кораблі, що стали жертвою морських катастроф при його узбережжі. Якби так Лойз померла, карстенські родичі її матері доволі швидко висунули б свої претензії на панування.

Але, якби Фальк сплодив сина з якоюсь жінкою, чи то з її волі, чи примусом взятої до величезного ложа у палаті лорда, він, згідно з новими законами Герцога, здобув би щось більше, ніж просто довічне володіння, як це було заведено для чоловіка-спадкоємця. За старим правом, спадок передавався по материнській лінії; але зараз діяло батьківське право, а старий закон мав силу лише тоді, коли не було спадкоємців-чоловіків.

Лойз пряла тоненьку ниточку сили та безпеки, леліючи свою єдину надію. Хай би Фалька порубали в якомусь із його прикордонних набігів, хай би до нього дорвався якийсь месник зі скривдженої родини, — і вони з Верленом будуть вільними! Ах, тоді вони побачать, що може зробити жінка! Дізнаються, що вона всі ці роки не скніла у своїй кімнаті, як вважала більшість із них.

Зістрибнула з парапету, перейшла через кімнату, вихолоджену подихом моря, похмуру без сонячного світла. Та Лойз звикла до холоду і присмерку — те й те було в цю мить її частиною.

Зупинилася перед дзеркалом біля завішеного пологом ліжка. Не було то витончене дамське дзеркало, а щит, у формі діаманта, відшліфований впродовж довгих годин терплячої праці, аж доки не став відбивати кімнату, лише злегка її спотворюючи. Стояла так, прямо дивлячись на своє відображення, — це було ще одною частиною суворого самогартування Лойз.

Вона була невисокою, але це єдина жіноча риса, що єднала її з тими тілистими дівулями, які вдовольняли батькових підлеглих, або дещо шляхетнішими, котрих він тримав для власної розваги. Її тіло було прямим і струнким, як у хлопчика, і лише легенькі округлості натякали, що вона не юнак. Волосся, заплетене в коси, спадало по плечах аж за пояс і було досить густим, але рівним, без жодного кучерика, і таким блідо-жовтим, що без яскравого освітлення виглядало білим, наче сивим, як у старої. Через такі ж безбарвні вії та брови її обличчя здавалося позбавленим виразу і розуму. Шкіра, туго напнута на тонких кістках її обличчя та грудей, була гладенькою і теж безколірною. Навіть лінії тонких губ були блідо-рожевими. Життя в темряві вибілило Лойз, але її життєва снага давала їй силу гнучкого леза, якому розумний фехтувальник віддасть перевагу перед важчою, але ламкою зброєю, вибраною недосвідченим.

Раптом вона звела руки разом, на мить щільно зціпила їх. Тоді так само швидко розвела і опустила, хоча під звисаючими рукавами вони все ще стискалися в кулаки, нігті впилися в долоні. Лойз не повернулася до дверей і не дала жодного знаку, що почула, як грюкнув засув. Знала, наскільки далеко може зайти у своєму прихованому неприйнятті Фалька, і ніколи не переступала цієї межі. Інколи в розпачі вважала, що батько взагалі ніколи не помічав її бунту.

Двері позаду неї розчинилися. Верленський лорд завше переступав будь-яку перепону так, наче штурмував ворожу фортецю. І зараз він увійшов так, наче щойно зняв ключі від міста з кінчика меча переможеного воєначальника.

Наскільки Лойз була безбарвним породженням темряви, настільки Фальк — владарем сонця та вогненного світла. Його міцне тіло вже починало виявляти сліди бурхливого життя, але він усе ще був доволі привабливим, червоно-золоту голову тримав із князівською пихою, гарно вирізьблені риси обличчя лише трохи розпливлися. Більшість мешканців Верлену обожнювала свого лорда. Бувши задоволеним, проявляв величезну, хоча капризну щедрість, а стосовно його пороків, то піддані їх розуміли та поділяли.

Лойз піймала його відображення в дзеркалі, — блискуче, яскраве, на його фоні вона була як нічний каганець. Але не повернула обличчя.

— Вітаю, лорде Фальк, — безвиразно сказала вона.

— Лорд Фальк, оце так? Так ти звертаєшся до свого батька? Покажи хоч раз щось більше, ніж лід у твоїх жилах, дівчино!

Його рука ковзнула під одну з її кіс, до плеча, і стислася з силою, що залишає синці не менше, ніж на тиждень. Вона знала, що він навмисне так зробив, але витримала це, не змінившись з виду.

— Приходжу сюди з новиною, яка будь-яку нормальну дівчину змусила б стрибати від радості, а ти зустрічаєш мене холодним і невдоволеним риб’ячим обличчям, — він виглядав добродушним. Але те, що світилося в його очах, аж ніяк не було добротою.

— Але ж ви ще не сказали цієї новини, мій пане.

Його пальці впилися їй в тіло, наче прагнучи знайти і розчавити сховані там кістки.

— Певне, що ні! А все ж ця новина змусила б забитися серце кожної панни. Весілля та шлюбне ложе, моя дівчинко, весілля та шлюбне ложе!

Лойз навмисне, але з раніше їй незнайомим побоюванням вирішила вдати, наче не зрозуміла.

— Ви берете леді для Верлену, мій пане? Нехай фортуна зверне до вас приязне обличчя.

Він не послабив свого стиску і струснув нею, зовні ніби жартома, але з силою, яка завдавала болю.

— Твоє перекошене обличчя не має нічого жіночого, а все ж ти не дурна, хоча й хочеш, щоб інші так думали. У свої роки ти вже жінка. Хай там як, невдовзі матимеш пана, — він вирішить, чи це так. Пораджу тобі не показувати йому своїх штучок. За всіма ознаками, у ліжку йому подобаються слухняні.

От і трапилося те, чого Лойз боялася найбільше, і якусь мить вона не могла приховати свої почуття.

— Шлюб потребує вільної згоди.

Замовкла, засоромившись цієї короткочасної слабості.

Він реготав, насолоджуючись тим, що змусив її до протесту. Його рука посунулася вздовж плеча Лойз, так сильно стиснув її за карк, що вона мимоволі розкрила рота. Тоді, наче пересуваючи неживу маріонетку, обернув її обличчям до дзеркального щита і так тримав, безпомічну, кидаючи слова, на його думку, болючіші, ніж будь-які завдані їй ним удари.

— Подивися на це заціпеніле ніщо, яке ти називаєш обличчям! Думаєш, якийсь чоловік зможе торкнутися його губами, не заплющуючи очі і не бажаючи опинитися деінде? Тішся, дівчиську, бо маєш дещо крім цього обличчя і кістлявого тіла, щоб привабити жениха. Даси вільну згоду кожному, хто тебе візьме. І тішся, що маєш батька, що вміє скласти таку добру угоду, як оце я для тебе. Отак, дівчиську, краще схили ці негнучкі коліна і дякуй своїм богам, що Фальк турбується про родину.

Його слова рокотали, як грім перед бурею; вона не бачила в дзеркалі нічого, крім туманно-страхітливих породжень своєї уяви. Якому з неотесаних грубіянів із рукодайних Фалька кинуть її — для якоїсь вигоди лорда?

— Сам Карстен… — Причиною все зростаючого хвилювання Фалька було якесь здивування. — Карстен, чи ти розумієш, і цей кусень не пропеченого тіста щось там скреготить про згоду! Та тобі просто розуму бракує! — він відпустив її, раптово штовхнувши до щита, так що метал аж задзвенів об стіну. Вона ледве втрималася на ногах і повернулася обличчям до батька.

— Герцог! — Не могла в це повірити. Чого правитель герцогства просить руки доньки прибережного барона, хай яким старим і гордим є її материнський рід?

— Так, Герцог! — Фальк сидів на самому кінці ліжка, погойдуючи ногами в чоботях. — І кажи тут про долю! Видно, добрий талан підморгнув тобі в мить народження, моя дівчинко. Сьогодні вранці прибув карстенський посланець із пропозицією зашлюбин на топорі для тебе.

— Але чому?

Фальк перестав гойдати ногами. Він не розсердився, але його обличчя посерйознішало.

— Та тут причин, як стріл за його спиною! — Він підняв долоню і почав один за одним загинати пальці, починаючи з вказівного.

— Перше. Герцог, хай який могутній, був лише ватажком найманців, перш ніж наклав печать на Карстен, і сумніваюся, чи він зможе правильно назвати ім’я своєї матінки, не кажучи вже про батька. Придушив тих лордів, які намагалися йому протистояти. Але це було давненько, а він більше не хоче їздити в обладунку та викурювати бунтівників із їхніх замків. Здобувши своє герцогство, прагне мати кілька спокійних років, щоб ним натішитися. Дружина, що походить з тих родин, які в опозиції до нього, — це запорука миру. І, хоча Верлен не найбагатший у Карстені, але кров у жилах його владик дуже шляхетна, — хіба ж мені це раз-у-раз не повторювали в часи мого нареченства? Хоча я теж не якийсь там чистий щит без герба, а молодший син Фартома з північних пагорбів. — Його губи здригалися, коли він згадував минулі приниження.

— Оскільки ж ти спадкоємиця Верлену, то дуже йому підходиш.

Лойз засміялася.

— Але ж, мій пане, я не єдина шляхетно народжена панна шлюбного віку в усьому Карстені.

— Свята правда. Він цілком міг вибрати деінде. Але, як я вже казав, люба дочко, ти маєш свої переваги. Верлен — приморське володіння з прадавніми правами, а теперішні амбіції герцога розвиваються у більш мирному напрямку, ніж завоювання мечем. Що б ти сказала, Лойз, якби тут постав порт, куди б з’їжджалися всі купці півночі?

— А що скаже Салкаркіп на постання такого порту? Ті, що клянуться словом «Сал», ревно охороняють свої права.

— Хтозна, чи ті, що клянуться словом «Сал», скоро не втратять спромогу клястися будь-чим, — відповів він зі спокійною певністю. — У них клопітні сусіди, які стають усе клопітнішими. А Есткарп, де вони могли б шукати допомоги, — це порожня оболонка, виїдена зсередини засиллям чарівниць. Один поштовх — і вся ця країна розсиплеться на порох, та вона вже й давно мала бути похована під ним.

— Отож, лорд Івіян запропонував шлюб через мій родовід і свої плани з портом, — наполягала вона, все ще не маючи сил повірити цьому. — А чи могутній лорд вправі послати свій топір на ці зашлюбини? Хоча я тільки панна з віддаленої твердині Карсу, а все ж чула про певну Алдіс, що віддає накази, яким безвідмовно підкоряються всі, хто носить знаки Герцога.

— Івіян може мати Алдіс, авжеж, і ще півсотню їй подібних, але це не твоя справа, дівчино. Дай йому сина, якщо тільки твоя рідка кров спроможна на таке, в чому я сумніваюся! Дай йому сина та гордо тримай голову, сидячи за високим столом, але не вимагай від нього більше, ніж звичайної чемності. Вдовольнися належними тобі почестями, а якщо будеш мудрою, то в належний час зможеш законно наказувати Алдіс та іншим. Івіяна не називають ні терплячим, ні таким, що легко забуває.

Він підвівся з ліжка та встав, готовий піти. Але спершу зняв ключик з ланцюжка на поясі і кинув їй.

— Хоч у тебе обличчя як у мари, дівчино, все ж не підеш заміж без усього, що слід, і належних блискіток. Я пошлю з тобою Беттріс, вона знається на гарних речах і допоможе  вибрати сукню. Та серпанок на обличчя, він тобі потрібен! А ти стеж за Беттріс, щоб вона не забрала більше, ніж зможе підняти обома руками.

Лойз так радісно піймала ключ, що він засміявся.

— Все-таки є в тобі багато жіночого, — хочеш блискіток як усяке дівча. Нічого, трапиться нам один-другий шторм, то й надолужимо, що ти там забереш зі складу.

Він стрімко вийшов, залишивши двері широко розчиненими. Йдучи за ним, щоб їх зачинити, Лойз приглядалася до ключа у своїй руці як до коштовності — вона вже довгі місяці, роки намагалася здобути цей кусочок металу. А тепер їй відкрито дали його і ніхто не заперечуватиме, якщо вона спробує розшукати у скарбниці Верлену те, що їй справді потрібно.

Право на уламки розбитих кораблів та на грабунок їх на морі та узбережжі! Оскільки Верленська твердиня здіймалася між двома підступними мисами, море приносило своїм владарям багатий урожай. Склад у замку був справжньою кімнатою скарбів, що відкривалася лише з дозволу лорда. Видно, Фальк вважав, що угода з Івіяном виявиться дуже корисною для нього, раз дозволив їй безконтрольно нишпорити там. Супроводу Беттріс вона не боялася. Остання наложниця Фалька була настільки ж зажерливою, наскільки й вродливою, і вона зовсім не перейматиметься вибором Лойз, маючи змогу гарбати звідти сама.

Перекинула ключ з правої руки в ліву — і вперше її бліді губи вигнулися в легенькій посмішці. Ото здивується Фальк тим, що вона вибере зі скарбниці Верлену! На додачу, може бути вражений тим, що вона знала про стіни, які він вважав нездоланними перепонами. Її погляд на мить метнувся до одної з них, тієї, на якій висів дзеркальний щит.

Хтось квапливо постукав у двері. Лойз усміхнулася знову, цього разу зневажливо. Беттріс недовго зволікала з виконанням Фалькового наказу. Але, принаймні, ця жінка не наважувалася вриватися непрошеною в кімнату доньки свого коханця. Лойз пішла до дверей.

— Лорд Фальк… — почала молода жінка, яка стояла за дверима, її пухка врода була такою ж пишною і яскравою, як мужність Фалька.

Лойз підняла ключ:

— Він у мене.

Не назвала жодного імені, жодного титулу, а дивилася на гарно вигнуті плечі, що виглядали з сукні, яка підкреслювала усі розкішні округлості, демонстровані гостею. Позаду Беттріс стояло двоє слуг зі скринею. Лойз звела брови, а гостя нервово засміялася.

— Лорд Фальк хотів, щоб ви вибрали собі весільний одяг, пані. Сказав, щоб ви не були несміливими у скарбниці.

— Лорд Фальк щедрий, — без жодного виразу відповіла Лойз. — Ходімо?

Жінки обійшли велику залу та зовнішні кімнати, бо скарбниця містилася біля підніжжя вежі з приватними приміщеннями сім’ї. Лойз тішилася цим; вона трималася осторонь від життя в домі її батька. Коли вони нарешті дісталися дверей, відкритих її ключем, пораділа ще раз, бо лише Беттріс зайшла слідом за нею всередину. Слуги заштовхнули до скарбниці скриню і пішли.

Три кулі на стелі давали досить світла, щоб оглянути скрині, ящики, тюки та пакунки. Беттріс пригладила сукню на стегнах жестом базарної перекупки, що готується до торгу. Її темні очі перебігали з однієї купи на іншу і Лойз, сховавши ключ у гаманець, підлила олії до цієї жадоби:

— Не думаю, що лорд Фальк заперечив би, якби ви щось вибрали для себе. Насправді він так мені й сказав. Але будьте розсудливою і не надто загребущою.

Пухкі руки метнулися від стегон до повних, лише наполовину прикритих грудей. Лойз підійшла до стола в центрі кімнати, підняла віко шкатулки, що там лежала. Коштовності всередині скриньки засліпили навіть її. Не знала досі, що верленська здобич за всі ці роки була такою багатою. З клубка ланцюжків та намист вивільнила чудову брошку, яскраву, оздоблену червоним камінням, з багатою різьбою. Смакові Лойз ця річ не відповідала, але саме пасувала до аж надто пишної звабливості її супутниці.

— Ось таке, — запропонувала і простягла брошку.

Руки Беттріс вигнулися, щоб схопити прикрасу, але вона відразу ж їх відвела. Висунувши кінчик язика між мокрими червоними губами, переводила погляд з брошки на Лойз і знову на брошку. Стримуючи відразу, дівчина піднесла масивну коштовність до глибокого, гостро вирізаного декольте сукні Беттріс, ледь переборовши імпульсивне бажання метнутися назад, коли вона торкнулася м’якого тіла супутниці.

— Вам це личить, візьміть! — Попри її бажання, слова Лойз прозвучали як наказ. Але Беттріс проковтнула наживку. Геть-уся поглинута огляданням коштовних прикрас, жінка рушила до столу, тож Лойз у цю мить, а, можливо, й довше, могла робити, що забажала.

Вона знала, чого шукає, але не була певна, де це може зберігатися. Дівчина повільно рухалася між грудами усілякого майна. Деякі з них були вкриті нальотом солі, з однієї-двох струменів слабкий екзотичний аромат. Влаштувавши між собою та Беттріс невелику перегородку з коробок, Лойз натрапила на скриню, що видалася їй багатообіцяючою.

Тендітна зовнішність Лойз була оманливою. Готуючись до цього дня, вона тренувала своє тіло так само, як дисциплінувала розум та почуття. Віко виявилося важким, але вона підняла його. Із запаху мастила, вигляду вицвілої тканини зверху зрозуміла, що вона на доброму шляху. Обережно відкинула цю тканину, боячись зашмарувати руки, — це могло б викрити характер її пошуків. Тоді підняла кольчужну сорочку, приміряла її до своїх пліч. Надто велика — можливо, вона не знайде нічого придатного для своєї дрібної постаті.

Занурилася глибше. Друга сорочка — третя — це, мабуть, було частиною торгового запасу майстра-коваля. На самому дні знайшлася одна, видно, зроблена на замовлення для юного сина якогось верховного лорда. Лойз вона майже підійшла. Решту дівчина запхнула назад у скриню, а свою згорнула так тісно, як тільки це було можливо.

Беттріс усе ще була зайнята шкатулкою з коштовностями і Лойз не сумнівалася, що не одну річ зі скриньки вона вже сховала за пазуху. Але це давало самій дівчині змогу діяти майже відкрито, сновигаючи між принесеною ними скринею та скарбницею. Для маскування наклала зверху сувоїв шовку та оксамиту, хутряну накидку.

Щоб не викликати у Беттріс підозр, Лойз вибрала ще й коштовності, а тоді прикликала слуг, наказавши їм віднести скриню до її кімнати. Боялася, що Беттріс може кинутися розпаковувати цю скриню, та підкуп спрацював — жінка аж палала бажанням детально оглянути накрадене на самоті та не затримувалася.

Гнана потребою швидкості, але й стримувана обережністю і чітким точним планом, Лойз взялася за роботу. Відкинула сувої тканин, згортки мережива та вишивок, скинула їх на ліжко. Ставши навколішки, спорожнила скриню зі своїм власним гардеробом. Деякі речі наготувала вже давно. Але тепер до них додалося все інше. З обережністю, якою вона не вдостоїла усіляких рупесок[1], Лойз склала усе, що вона намірялася забрати з Верлену в заплічному мішку, в гаманці, у сідельних сумках, — у чому лише сміла.

Кольчуга, шкіряна натільна білизна, зброя, шолом, золоті монети, жменя коштовностей. Поверх цього кинула ще свій одяг, рівненько його розгладивши з дбайливістю доброї господині. Дещо задихалася, але зачинила скриню і розкладала решту принесеного, коли почула кроки за дверима — це Фальк повертався по ключ.

Імпульсивно схопила облямований срібною ниткою серпанок, тонесенький, як павутинка, накинула його на голову і плечі, впевнилася, що виглядає страховинно, але тепер, досягнувши своєї мети, була достатньо великодушною, щоб дати батькові змогу підпустити кілька шпичок. Завісившись серпанком, стала в позу перед дзеркальним щитом.

 

II

Уламок кораблетрощі

 

Саме ті обставини, що, на думку Лойз, мали б забезпечити їй свободу дій, впродовж кількох днів працювали проти неї. Бо, хоча Івіян Карстенський і не приїхав до Верлену, щоб глянути на вже змовлену наречену чи бодай її посаг, він відправив сюди свиту, достатню, щоб віддати їй належну шану. Лойз мусила показатися на оглядинах, але під зовнішньою оболонкою знемагала від нетерпіння та все більшого відчаю.

Зрештою, вона почала зв’язувати свої надії з весільним бенкетом, коли у всіх всередині фортеці голови будуть затуманені. Фальк хотів вразити лордів Герцога щедрою гостинністю. Використає усі запаси міцних напоїв замку, а для неї це буде найкращою можливістю здійснити свої плани.

 

* * *

 

Шторм, що розлютувався напередодні зашлюбин, відзначився таким диким вітром і шаленством морських хвиль, яких Лойз, знайома з цим узбережжям від народження, раніше ніколи не бачила. Бризки здіймалися достатньо високо, щоб заляпати вікна її кімнати у вежі солоною піною. Беттріс і служниця Фалька, прислані, щоб допомогти з шиттям суконь, тремтіли і здригалися від кожного гучного удару вітру, що долинав крізь кам’яні стіни.

Беттріс підвелася, рулон зеленого шовку впав на підлогу, її темні очі розширились. Пальці склалися у священний знак її забутого сільського дитинства.

— Відьомська буря, — її голос стишився, заглушений ревінням шторму, отож Лойз почула лише слабкий шепіт.

— Це ж не Есткарп, — Лойз припасувала смужку вишивки до атласу і почала її пришивати. — Ми не маємо влади над вітром і хвилями. А Есткарп не переходить своїх кордонів. Це шторм та й годі. Якщо хочете вдовольнити лорда Фалька, не тремтіть через морську бурю, бо Верлен знає їх багато. Як же ще, — вона зупинилася на мить, щоб просилити нову нитку у вічко голки, — думаєте, було нагромаджено наші скарби?

Беттріс повернулася до неї, її губи привідкрилися, гострі зубки по-лисячому вищирилися:

— Я народилася на узбережжі і чимало штормів бачила! Так, після них я ходила над море зі збирачами. Частіше, ніж ви будь-коли зважувалилися, моя леді! Але такого шторму, як цей, я за все своє життя не бачила й не чула! У ньому зло, кажу вам, — велике зло!

— Зло для тих, що змушені довіритися хвилям, — Лойз покинула шиття. Підійшла до вікон, але крізь мереживо піни, яка затьмарила й без того похмурий день, нічого не було видно.

Служниця навіть не намагалася вдавати, що працює. Тісно притислася до вогнища, де зі спалахами горіли виловлені з моря дрова, погойдувалася вперед-назад, її руки притислися до грудей, наче так вона намагалася полегшити свій біль. Лойз підійшла до неї. Досі дівчина не відчувала надмірного жалю чи цікавості до замкових челядниць — почавши від Беттріс та її незліченних попередниць, закінчуючи шльондрами з вартівень. Але тепер мимоволі запитала:

— Ти хвора, дівчино?

Дівчина була чистішою від інших. Може, їй наказали вмитися, перш ніж послали сюди. Обличчя, звернуте до Лойз, привернуло увагу Фалькової доньки. Не була то проста дівчина, селянка, яку притягли сюди для розваги власника, а потім зробили попихачкою. Це обличчя було маскою страху, що так довго становив частину її єства, аж сформував його, наче гончар глину. А все-таки щось під цією маскою ще боролося.

Беттріс пронизливо реготнула:

— Це не біль у нутрощах гризе її, а спогади. Колись вона сама була уламком кораблетрощі. Хіба ж ні, хвойдо? — м’яким шкіряним черевичком копнула дівчину в стегно, ледь не заштовхнувши її у вогонь.

— Дайте їй спокій! — Це вперше Лойз спалахнула досі прихованим вогнем. Вона завше трималася осторонь морського узбережжя після шторму, бо й так не могла зробити нічого, що поставило б під сумнів правління Фалька, чи, радше, привілеї Фалька. Тож воліла не мучити себе видовищами, яких не могла забути.

Беттріс роблено посміхнулася. Вона не знала, як триматися з Лойз, тому не зважилася кинути їй виклик.

— Відішліть геть цю скиглячу дурепу. З неї й так не буде жодного пожитку, доки не затихне буря, — а це ще не скоро. Шкода, що з неї така вправна швачка, а то давно б уже годувала морських вугрів.

Лойз підійшла до широкого ліжка, на якому лежала більша частина її спорядження. Була тут шаль, проста на тлі блискучих шовків та прекрасних тканин. Забравши її, пішла назад до вогнища і накинула шаль на тремтячу служницю. Незважаючи на здивування Беттріс, опустилася навколішки, взяла долоні дівчини у свої і, дивлячись на це змарніле обличчя, наче намагалася перебороти ті жахливі верленські звичаї, що по-різному спотворили їх обох.

Беттріс потягла її за рукав.

— Як ви смієте! — спалахнула Лойз.

Та, друга, стояла на своєму місці, на її повних губах тепер грала смілива посмішка.

— Час пізній, леді. Що скаже лорд Фальк довідавшись, як ви панькаєтесь зі шльондрою, замість зустрітися з лордами Герцога, аби підписати шлюбну умову? Чи я мушу сказати йому, чого ви не прийшли?

Лойз спокійно дивилася на неї:

— Панно, я до послуг мого батька як у цій речі, так в інших. Не здумайте повчати мене!

Несподівано відпустила руки дівчини, сказавши:

— Залишайся тут. Ніхто тебе не чіпатиме. Зрозумій — ніхто!

Чи служниця зрозуміла це? Вона знову погойдувалася туди-сюди, мучена давнім болем, карби від якого врізалися у її затуманений розум навіть тоді, коли шрами на тілі щезли.

— Не потребую, щоб ви мене одягали. — Лойз повернулася до Беттріс, а та почервоніла. Не могла протистояти молодшій дівчині і знала це.

— Краще б вам дізнатися дещо про ту магію, якою володіє кожна жінка, леді, — різко відповіла. — Я показала б вам, як змусити чоловіка придивлятися до вашого обличчя, коли ви проходите повз нього. Якщо забажаєте, трохи підчорнимо ваші брови та вії, трохи підмалюємо губи рожевою помадою…

Забула про роздратування, тільки-но пробудився її творчий інстинкт. Критично і відсторонено оглянула Лойз, а та виявила, що слухає, — попри зневагу до Беттріс та всього, що вона представляла.

— Так, леді, якби ви мене послухали, то, можливо, змусили б свого лорда відвести погляд від цієї Алдіс на час, достатній, щоб побачити інше обличчя. Є й інші способи причарувати чоловіка. — Облизнула губи кінчиком язика. — Я б навчила вас багатьом речам, леді, які могли б стати вашою зброєю.

Підійшла, блискавки бурі відбивалися в її очах.

— Івіян бере мене такою, як я є, — відповіла Лойз, відмовляючись від пропозиції Беттріс та всього, що за нею стояло, — і мусить вдовольнитися тим, що отримує.

І в цьому більше правди, ніж здогадується Беттріс, — мовчки додала вона.

Жінка знизала плечима.

— Це ваше життя, леді. Але, перш ніж воно закінчиться, зрозумієте, що не можете керувати ним за своїм смаком.

— Невже колись я це могла? — спокійно спитала Лойз. — Тепер ідіть. Як ви вже сказали, час пізній а я мушу багато чого зробити.

 

* * *

 

Вона витримала церемонію підписання шлюбної угоди зі своєю звичайною спокійною терплячістю. Чоловіки, яких Герцог прислав, щоб привезти свою наречену до Карсу, належали до трьох різних типів — і вона виявила, що їх цікаво вивчати.

Гунольд був приятелем Івіяна ще з давніх кондотьєрських днів. Його репутація солдата сягнула навіть такого віддаленого закутку, як Верлен. Та вигляд Гунольда напрочуд не відповідав ні його професії, ні репутації. Лойз сподівалася побачити когось такого, як сенешаль її батька, — хоча, мабуть, дещо куртуазнішого, — тим часом опинилася перед одягненим у шовки, млявим придворним із протяжною вимовою, — можливо, він ніколи не відчував тягаря обладунку на спині. Його заокруглене підборіддя, довгі вії, гладенькі щоки дарували йому оманливу молодість, начебто несправжню м’якість. І Лойз, намагаючись співставити цього чоловіка з тим, що вона чула про нього, почувалася здивованою та дещо зляканою.

Сирік, який представляв Храм Фортуни і який завтра, доки її долоні лежатимуть на бойовому топорі, казатиме належні слова замість Івіяна, так, наче насправді це він сам її обіймає, був старим. Мав червоне обличчя, посеред низького чола з’явилася синя жила. Слухаючи або ведучи з кимось ґречну бесіду, він постійно жував дрібні ласощі з коробки зацукрованих фруктів, поставленої його слугою в межах досяжності, а його жовта жрецька одіж була натягнута на показних розмірів живіт.

Лорд Дуарте походив зі старої шляхти. Але він теж на надто відповідав своїй ролі. Низький і дрібний, з нервовим тиком нижньої губи, справляв враження загнаної людини, змушеної виконувати ненависне їй завдання, а озивався лише тоді, коли від нього вимагалася відповідь. Лише він один з усієї трійці приділяв Лойз хоч якусь увагу. Дівчина помітила, що він задумливо дивиться на неї, але ніщо у його поведінці не натякало на жаль або обіцянку допомоги. Радше вона була символом клопотів, які він хотів би прибрати з дороги.

Лойз була вдячна долі за те, що звичаї дозволяли їй покинути нічну учту. Завтра вона сидітиме на чолі весільного бенкету, але, тільки-но розіллють вино, — так, тоді! Захоплена цією думкою, повернулася до своєї кімнати.

Вона зовсім забула про служницю-швачку, тож стрепенулася, побачивши її постать навпроти вікна. Вітер став тихшим, ніж під час найстрашнішого шторму. Але чутно було інший звук, скорботне квиління когось, зануреного у безнадійний сум. З відчиненого вікна на Лойз війнуло солоне повітря.

Роздратована своїми клопотами, стурбована тим, що має настати і тим, на що вона мусить осмілитися впродовж наступних двадцяти чотирьох годин, Лойз рвонулася через кімнату і вхопилася за віконну раму, відштовхнувши дівчину, щоб зачинити вікно. Хоча вітер припинився, хмари все ще спалахували блискавками.

Під час чергового спалаху Лойз побачила те, що вже давно спостерігала служниця.

Просто туди, де їх чекали ікла мису, йшли кораблі: два… три. Вона не раз бачила, як такі кораблі, власність дрібних прибережних торговців, пливли до своєї смерті, підхоплені зрадницькою течією, що збагатила і знеславила Верлен. Але ці мусили бути лише частиною гордого флоту якогось великого морського владаря. А все-таки, під час коротких спалахів, які все ще тривали, даючи змогу на мить побачити, що відбувається, Лойз не помітила ніякої активності на борту жодного судна, жодних спроб протистояти фатуму. То були кораблі-примари, що пливли до своєї смерті, і, видно, їхні екіпажі геть цим не переймалися.

Від високих воріт Верлену вже групами рухалися світильники мародерів, тих, що збирали уламки кораблетрощі. Адже, діставшись місця катастрофи, можна у загальному замішанні приховати для себе якусь цінну знахідку, хоча важка рука Фалька та негайна шибениця для пійманих за цим заняттям звели число таких охочих до мінімуму. Невдовзі закидатимуть мережі, щоб піймати уламки — заняття, в якому вони неабияк напрактикувалися. А то й будь-кого, викинутого на берег ще живим! Лойз зібралася з силами, відтягла дівчину, закрила і завісила вікно.

Та, на її подив, давній жах більше не спотворював звернутого до неї обличчя. У глибині темних очей дівчини виднівся розум, запал, притягальна сила.

Тримала голову дещо схиленою вбік, наче прислухаючись до звуку, який мала розрізнити у пронизливому шумі бурі. Ставало усе зрозумілішим, — хай яким було її місце у світі, перш ніж море принесло її до Верлену, вона не була звичайною солдатською дівкою.

— Ти, що довго жила в цьому домі, — голос дівчини звучав наче здалеку, немов вона говорила, спираючись на якийсь досвід, геть незнаний Лойз, — вибирай, вибирай правильно. Цієї ночі вирішується доля країн та людей, творіння і знищення!

— Хто ти? — спитала Лойз, а дівчина продовжувала змінюватися на її очах. Не була страховиськом, не прибрала подоби звіра чи птаха, як запевняли чутки, що ходили про відьом Есткарпу. Але те, що приховувалося в ній, хоч і майже смертельно поранене, знову боролося за життя, прозираючи крізь її пошрамоване тіло.

— Хто я? Ніхто… ніщо. Але приходить більша, ніж та, якою я була колись. Вибери правильно, Лойз Верленська — і живи. Вибереш неправильно — помреш, як я поступово помираю, клаптик за клаптиком, день за днем.

— Цей флот… — Лойз повернулася до вікон. Можливо, до них приплив якийсь напасник, достатньо нерозсудливий, щоб пожертвувати своїми кораблями, з метою закріпитися на мисі і пробити собі дорогу до Верлену? Божевільна думка. Ці кораблі приречені; навіть якщо кілька членів екіпажу зуміють вибратися на берег живими, виявлять, що всі чоловіки Верлену підготували їм найгрізнішу зустріч.

— Флот? — луною відгукнулася дівчина. — Флоту немає, лише життя — або смерть. Ти маєш щось спільне з нами, Лойз. Доведи це зараз собі і перемагай.

— Щось спільне з вами? Хто ти — чи що ти?

— Я ніхто і ніщо. Радше спитай мене, ким я була, Лойз Верленська, перші ніж ваші люди витягли мене з моря.

— І ким ти була? — слухняно спитала дівчина, наче дитина за наказом дорослого.

— Я була мешканкою Есткарпу, жінкою морського узбережжя. Тепер ти розумієш? Так, у мене була Сила, — аж доки вона не покинула мене в залі під нами, а чоловіки реготали і кричали: «Ура!» Дар належить нам — схований усередині нас, жінок, але лише доти, доки наші тіла зостаються незайманими. Для Верлену я була лише жіночим тілом, не більше. Тому я втратила те, що давало мені змогу жити і дихати, — втратила себе.

— Можеш ти зрозуміти, що значить втратити себе? — Вона придивлялася до Лойз. — Так, я майже у це вірю, бо зараз ти змагаєшся, аби захистити те, що маєш. Мій дар зник, розчавлений, як розчавлюють останню вуглинку небажаного вогню, але його попіл зостався. Знаю, що вона прийде разом із бурею, — більша, ніж я колись сподівалася стати. І вона визначить більше, ніж саме тільки наше майбутнє!

— Відьма! — Лойз не злякалася, натомість загорілася хвилюванням. Сила жінок Есткарпу була легендарною. Лойз виросла на принесених із півночі казках про них і їхні таланти. Лише тепер із гострим болем усвідомила, яку можливість утратила. Чому вона не знала про цю жінку раніше — не довідалася про неї…

— Атож, відьма. Так називають нас ті, хто дещо про нас знає, але замало. Та зараз ти не думай про мене, Лойз. Я — лише обвуглений недопалок давно згаслого вогню. Спрямуй свою волю і глузд для допомоги тій, що приходить.

— Волю і глузд! — Лойз гірко засміялася. — Глузд у мене є, воля теж, та я не маю тут жодної влади. Ніхто із солдатів мені не підкориться і не здвигне руки на мій наказ. Краще звернися до Беттріс. Ввівши мого батька в добрий гумор, вона має певне визнання з боку його людей.

— Ти маєш лише скористатися можливістю, коли вона трапиться. — Співрозмовниця Лойз дозволила шалі сповзти з її плечей, акуратно згорнула її та, йдучи до дверей, поклала на ліжко. — Не проґав нагоди і правильно скористайся нею, Лойз Верленська. А цієї ночі міцно спи, бо не прийшла ще твоя година.

Вийшла з дверей перш, ніж Лойз зуміла ворухнутися, щоб зупинити її. Кімната стала дивно порожньою, наче дівчина забрала з неї якесь пульсуюче життя, що пильнувало і чекало у затінених кутках.

Лойз повільно зняла свої церемоніальні шати, навпомацки розплела волосся, не дивлячись у дзеркало. Вона чомусь не хотіла дивитися зараз у дзеркало, — колола її думка, чи хтось не стоїть за її плечем, заглядаючи туди. Багато ганебних справ трапилося у великій залі Верлену, відколи Фальк став там господарем. Але тепер вона повірила, що, можливо, спіткає його справедливий присуд бодай за один із цих злочинів, жертвою якого стала жінка з Есткарпу.

Лойз була така поглинута своїми думками, аж забула, що це її передвесільна ніч. Вперше, відколи там його сховала, не витягла обладунку з дна своєї скрині, щоб його оглянути і насолодитися дарованою ним обітницею свободи.

 

* * *

 

Вздовж узбережжя далі завивав вітер, хоча не здіймав уже піни так високо, як раніше. Люди, що сховалися від вітру, чекаючи на здобич хвиль та каміння, нетерпеливилися. Флот, який виглядав таким показним з вежі горниці Лойз, із узбережжя виявився ще більше вражаючим.

Гунольд щільно зап’яв плащ під шию і вдивлявся у мряку. Кораблів Карстену не було, отож ця кораблетроща принесе герцогству лише вигоду. Про себе він твердо вирішив, що вони спостерігають за останніми хвилинами ворожого набігу. Так само добре і те, що він може стежити за Фальком у цих обставинах. Згідно з чутками, здобич, яку мав Верлен від подібних грабежів, була дуже великою. І, якщо Івіян одружиться з цією блідою ніякою панною, то може вимагати лічби всіх скарбів, які мали б належатися його дружині. Так, Фортуна посміхнулася, привівши цієї ночі Гунольда на берег, щоб він міг приглянутися, полічити та приготувати звіт для Герцога.

У цю мить, коли приречені кораблі не могли вже повернути від мису, грабіжники з Верлену сміливо запалили свої вогні вздовж узбережжя. Якщо дурні з кораблів вирішать підійти до берега, керуючись на такі маяки, вони лише збережуть час мисливців, звільнивши їх від зайвого клопоту.

І ось промені світильників, здійнявшись над бурливими хвилями, піймали ніс першого корабля, що йшов, погойдуючись. Неясно виднівся, високий, несений гривачами, а ті, що за ним спостерігали, кричали, поквапом закладаючись, де саме розіб’ється корабель. Раптом здійнявся вгору, рвонувся вперед, на скелі під його кілем. А тоді — щез!

Люди на березі постали перед неможливою ситуацією. Спершу деякі з особливо буйною уявою були певні, що помітили уламки розбитого корабля, що от зараз море вкине ці уламки до їхніх сітей. Але не було нічого, крім спіненої вітром води. Ні корабля, ні уламків.

Ніхто не рушив з місця. Цієї миті не вірили власним очам. Наближався інший гордий корабель. Цей прямував на скелю, де стояли Гунольд і Фальк, так точно, наче цей курс задав якийсь невидимий керманич. Йшов, нікуди не відхиляючись. Жодна людина не трималася за його такелаж, на палубі не було нікого живого.

Хвилі ще раз підняли свою ношу, щоб розбити судно об зуби рифу. Цього разу корабель був так близько від берега, аж Гунольд подумав, що з місця, де він стоїть, можна перестрибнути на порожню палубу. Ніс здіймався вгору і вгору, фантастично вирізана фігура щирила в небо широко розтулені щелепи. А тоді вниз — у чорторий.

І корабель зник!

Гунольд різко викинув руку і вчепився за Фалька, побачивши на його враженому блідому обличчі такий сам неймовірний жах. А, коли підійшов третій корабель, несений просто на риф, верленці кинулися навтьоки, дехто з них панічно кричав. Покинуті ліхтарі освітлювали берег, де порожні сітки тяглися у пінисту воду, в якій не було навіть плаваючої дошки.

Пізніше чиясь рука піймала одну з таких сіток, ухопила її і, мов лещатами, трималася останнім відчайдушним стиском життя. Тіло перекочувалося на хвилях, але сітка витримала, витримала й рука. Тоді було довге переповзання на берег, аж доки розбитий об каміння, напівмертвий плавець не ліг ницьма на пісок і не заснув.

 

III

Полонена чаклунка

 

Громадяни Верлену дружно вирішили, що зниклий флот, який вони зібралися грабувати, був насланою демонами ілюзією. Наступного ранку Фальк навіть шмаганням не міг нікого змусити піти на берег. Та він і не намагався випробовувати подібним наказом міцність своєї влади.

А все-таки справу з одруженням слід було завершити, перш ніж якісь відголоси цієї історії могли дійти до Карсу та дати Герцогу законну підставу відмовитися від спадкоємиці Верлену. Щоб розвіяти забобонні страхи, що їх могли поділяти герцогські посли, Фальк неохоче забрав їх до скарбниці, де вручив кожному подарунок на пам’ять, а ще відклав убік меч, руків’я якого було прикрашене самоцвітами, — на знак свого захоплення бойовою доблестю Герцога. Але при цьому він стікав потом під тунікою та насилу стримував новонабуте бажання оглядати темні закутки сходів і коридорів дещо уважніше, ніж зазвичай.

Ще він зауважив, що ніхто з його гостей і натяком не згадує про події на скелях та запитував себе, добрий це знак чи поганий. Так було, аж доки в кімнаті його прибічної ради Гунольд за годину до весілля не вийняв з-під свого обшитого хутром одягу маленької речі, яку він обережно виклав на плямку блідого сонячного світла з найбільшого вікна.

Сирік спер живота об коліна і кілька разів одхекався, нахиляючись уперед, щоб оглянути цю річ.

— Що це таке, Лорде Командоре? Ви відібрали цю іграшку в якогось сільського хлопчиська?

Гунольд погойдував свою знахідку на долоні. Хоч як недоладно вистругано фігурку, все ж з її форми видно було, що це човен з уламком палички замість щогли.

— Це, Преподобний Голосе, — м’яко відповів він, — могутній корабель чи один із могутніх кораблів, що їх ми бачили минулої ночі поблизу цих стін, коли вони прямували до свого кінця. Так, це іграшка, проте ми в цій околиці такими іграшками не граємося. Заради безпеки Карстену я змушений запитати вас, лорде Фальк, які справи ви маєте з поріддям чужинської темряви, есткарпськими відьмами?

Ображений Фальк дивився на різьблений човник. Його обличчя зблідло, а тоді потемніло, як від припливу крові. Однак приклав усі сили, щоб стримати себе. Якщо зробить неправильний хід, програє всю гру.

— Чи ж я послав би збирачів на скелі, готових зустріти цей іграшковий флот, щоб пограбувати його? — Спокій, хоч і роблений, допоміг йому зберегти розсудливість. — Думаю, що ви, Лорде Командоре, виловили цю річ сьогодні вранці в морі? Але що змушує вас вірити, наче вона є частиною есткарпської магії або що кораблі, які ми бачили, породжені таким фокусом?

— Човника знайдено в піску цього ранку, так, — згодився Гунольд. — І я знаю старі відьомські ілюзії. А щоб бути певними: я та мої люди знайшли цього ранку на березі ще щось, і це великий скарб, який не поступається дарункам хвиль, що їх ви нам показували у своїй фортеці. Марку, Йотене! — озвався він голосніше, ніж досі. Увійшло двоє герцогських щитників, тягнучи посередині зв’язаного бранця, хоча й виглядало, наче виконують це з певним острахом.

— Віддаю вам частину флоту! — Гунольд кинув Фалькові човника. — А зараз я покажу вам, лорде Фальк, хто його створив. Хіба що помиляюся, але я так не думаю!

Фальк не раз мав справу з покритими сіллю полоненими, витягненими з морських хвиль, і досі всі ці справи йшли швидко, тим паче, що й кінець у них був однаковий. Раніше він уже стикався з такою самою проблемою і впорався з нею. Гунольд міг вивести його з рівноваги, — та ненадовго. Зараз Фальк був цілковито певним себе.

— Так, — він зручніше сперся об спинку крісла, з посмішкою людини, що спостерігає за іграми дурніших від себе, — ви піймали відьму.

Сміливо придивлявся до жінки. Худа, але видно, що з норовом — добра буде розвага. Можливо, Гунольд хотів би взяти на себе її приборкання. Жодна з цих відьом ніколи не була красунею, а цю ще й так вимили морські хвилі, наче вона змагалася з ними місяцями. Придивився до пошарпаного одягу, який дещо щільніше обтягував лише її прямі руки та ноги.

Шкіряний — наче одяг, що його носять під обладунком! То вона була озброєна. Фальк здригнувся. Відьма у панцирі та цей примарний флот! Невже Есткарп рушив і прямує до Верлену? Правителька Есткарпу може мати певні звинувачення проти нього, але досі на півночі наче ніхто не знав про його діяльність. Відсуньмо цю думку на задній план, щоб обміркувати її пізніше. Зараз треба думати про Гунольда і що має бути зроблено, аби утримати союз із Карстеном.

Через обережність він волів не дивитися полонянці в очі. Але знову прибрав давнього зверхнього вигляду.

— Чи ж у Карсі не є загальновідомим, Лорде Командоре, що ці відьми можуть підкорити людину своїй волі владою їхніх очей? Наскільки бачу, ваші щитники не вжили жодних запобіжних заходів проти такої атаки.

— Схоже, ви дещо знаєте про цих відьом?

А тепер обережно, — подумав Фальк. Цей Гунольд не став би правицею Івіяна лише силою меча у своїй руці. Його не можна надмірно провокувати, достатньо показати, що владар Верлену не зрадник і не дурень.

— Есткарп раніше вже платив данину нашому мисові.

Фальк посміхнувся.

Гунольд, побачивши цю посмішку, гостро наказав одному зі своїх людей:

— Гей, Марку, накинь свого плаща їй на голову!

Жінка не ворухнулася і не видала жодного звуку, відколи вони її ввели. Хтозна, чи перед ними не тіло без розуму та душі? Можливо, вона все ще приголомшена після недавнього порятунку з моря, напівбезтямна через один із ударів об скелі. Хоча ніхто з верленців не ослабив своєї пильності з тієї причини, що їхній полонений не кричить, не благає, не опирається даремно. Коли складки плаща лягли їй на голову та плечі, Фальк знову нахилився вперед у своєму кріслі та заговорив. Його слова більше адресувалися їй, ніж тим чоловікам, до яких він начебто звертався. Так він сподівався добитися від неї якоїсь реакції, щоб оцінити стан її свідомості.

— Невже вам не сказали, Лорде Командоре, як роззброювати цих відьом? Це дуже простий — а інколи приємний — процес. — Навмисне докинув сороміцьку деталь.

Сирік зареготав, притримуючи руками тремтячий живіт. Гунольд усміхнувся.

— Ви, верленці, справді маєте вишукані розваги, — погодився він.

Лише лорд Дуарте зберігав спокій, втупивши погляд у складені на колінах руки, то будуючи, то руйнуючи вежі з власних пальців. Повільна червоно-коричнева краска розлилася з-під коротко підрізаної бороди по щоках старого.

Напівоголена жіноча постать не видала жодного руху, жодного слова протесту.

— Заберіть її, — Фальк віддав наказ, що мав бути водночас невеликим випробуванням його влади. — Віддайте сенешалю. Хай тримає її під своєю опікою для нашого подальшого задоволення. Але для кожного задоволення є свій час. — Тепер він був ґречним господарем, певним свого становища. — А зараз головним для нас є задоволення нашого Лорда Герцога — даймо йому наречену.

Фальк чекав. Ніхто не здогадувався, з яким напруженням слухав він подальші слова Гунольда. Доки Лойз не постане перед олтарем у рідко використовуваній каплиці, доки її руки міцно не стиснуть топір, доки Сирік не скаже належних слів, Гунольд від імені свого пана може звести все нанівець. Але, тільки-но Лойз стане Леді Герцогинею Карстену, бодай лише з назви, Фальк зможе вільно рухатися власним шляхом, уже дбайливо прокладеним і давно очікуваним.

— Так, так, — Сирік з пихтінням і зусиллям підвівся, зосередивши увагу на змаганні зі складками своєї мантії. — Весілля — не можемо змушувати леді чекати, ех, лорде Дуарте, —молода кров — нетерпляча кров. Ходімо, ходімо, панове, — весілля!

Це була його частка місії, зараз цей молодий солдафон з льодяними очима втратив свою провідну роль. Куди краще і гідніше, щоб лорд Дуарте, представник найстарішого шляхетного роду в Карстені, ніс топір і заміняв свого владаря. Цю мудру пропозицію зробив сам Сирік, а Івіян щиро йому за це подякував, коли вони рушали з Карсу. Так, Івіян дізнається… вже дізнався, що, спираючись на силу Храму Братерства та підтримку старих родин, він не мусить більше слухати таких баламутів, як Гунольд. Хай тільки звершиться цей шлюб — а сонце Гунольда схилиться до заходу.

 

* * *

Було холодно. Лойз швидко пробігла вздовж галереї великої зали — серця фортеці. Вона стояла там, доки пилися тости, але навіть на словах не підтримала благочестивих побажань щастя у її новому житті — щастя! Це не було прагненням Лойз. Вона хотіла лише власної свободи.

Зачинивши за собою двері і поставивши на місце три засуви, які могли витримати навіть таран, вона взялася за роботу. Коштовні прикраси з шиї, голови, вух і пальців було знято і згорнено в купу. Відкинуто в бік довгу сукню, обшиту хутром. Коли вона стала перед дзеркалом на шаль, була надто схвильована, щоб відчувати холод, яким тягло зі стін, а її розплетене волосся тяжко лежало на плечах, спадаючи плащем аж до оголених стегон.

Пучок за пучком, вона безжально обтинала його ножицями, скидаючи довгі пасма в шаль. Спершу обрізала по шию, а тоді, довше і менш вправно, обстригла при самій голові — як то робиться для панцирного чіпця та шолому. Тоді старанно взялася за хитрощі, якими знехтувала, коли на них наполягала Беттріс. Розтерта сажа легко лягла на світлі брови, трохи більше її пішло на короткі густі вії. Лойз настільки була поглинута цими деталями, що забула про цілість. Тепер, трохи відступивши від дзеркального щита, критично вивчила своє відображення і була неабияк вражена побаченим.

Настрій у неї покращився — майже впевнилася, що могла б перейти велику залу внизу, а Фальк не пізнав би її. Дівчина побігла до ліжка і почала натягати на себе увесь одяг, який так дбайливо приготувала. Пояс для зброї щільно оперезав їй стан, вона взялася за сідельні сумки. Але рука рухалася повільно. Чого вона так неохоче розлучалася з Верленом? Пройшла через сьогоднішню церемонію, приховуючи свою мету, зберігаючи її як найдорожчий скарб. Добре знала, що цей бенкет був найкращою завісою, яку вона тільки могла знайти, щоб приховати свою втечу. Лойз сумнівалася, чи будь-який вартовий всередині чи зовні фортеці у цю ніч надміру старанно виконуватиме свій обов’язок, — а ще ж у неї був таємний вихід.

Проте щось її затримувало, змушуючи гаяти дорогоцінний час. Їй так хотілося повернутися на галерею зали, аби глянути звідти на бенкетарів, що вона мимоволі пішла до дверей.

Що сказала та служниця? Хтось надходить на крилах бурі, — не проґав нагоди і правильно скористайся нею, Лойз Верленська! Що ж, це її нагода і вона готова скористатися нею з усією мудрістю, яку змусило її розвинути життя в домі Фалька.

І все ж Лойз пішла не тою таємною дорогою, про яку Фальк та його люди нічого не знали, — а до дверей. Хоч як намагалася перебороти свій імпульсивний порив та безґлузду нерозсудливість, її рука відсунула засуви і вона опинилася в залі, цокаючи підборами по сходинках, що вели на галерею.

Подібно до того, як тепло з серця фортеці не сягало верхньої частини зали і не могло її нагріти, так само з шуму унизу долинав сюди тільки гамір, в якому годі було розрізнити окремі слова чи такти пісень. Чоловіки пили, вони їли — а невдовзі подумають про інші розваги.

Лойз здригнулася, але зосталася на місці, дивлячись на чільний стіл і тих, хто там сидів так, наче конче необхідно було уважно слідкувати за їхніми рухами.

Сирік, що у Верленській каплиці ненадовго здобув цілком достойний вигляд, — можливо, завдяки мантії, що надала тимчасової гідності його роздутому тілу, — знову увесь став самим лише шлунком, впихаючи до рота вміст нескінченних рядів посуду, хоча його сусіди за столом уже давно займалися тільки вином.

Беттріс, що не мала права з’являтися тут у присутності Лойз, як вона добре знала, — бо примхливий Фальк наполягав на дотриманні деяких правил пристойності, чекала свого шансу. Зате тепер, прикрашена крикливою брошкою зі скарбниці замку, вона сперлася об різьблене поруччя високого крісла свого коханця, готова виконати кожен його наказ. Але, як зауважила Лойз, котра краще орієнтувалася у цій сцені, будучи лише глядачем, Беттріс раз-у-раз скоса кидала оцінюючі погляди на Лорда Командора Гунольда. Її кругле, покрите ямочками біле плече, майстерно обрамлене сукнею барви густого вина, мало додатково підкреслити, що вона без зайвого розголосу намагається привернути до себе увагу.

Лорд Дуарте сидів на своєму місці, займаючи не більше двох третин крісла, і дивився в кубок — тримав його, наче читав у глибині кубка якесь повідомлення, котрого радше волів би не знати. Простий крій його одежі сливового кольору, загострена аскетичність старечих рис робили його у цій вирядженій компанії схожим на жебрака. Він навіть не намагався вдавати, що насолоджується святом.

Вона мусить іти — негайно! Дорожній плащ, накинутий поверх шкіряного одягу та обладунку, робили її блідою тінню серед інших тіней. Затуманені вином очі не могли її розпізнати, вона була в безпеці. І як же холодно, холодніше, ніж тоді, коли зима різьбила свої візерунки, але ж давно настала весна! Лойз зробила крок, ще один, а тоді безмовний наказ, що привів дівчину сюди, повернув її до перил.

Гунольд нахилився, щоб порозмовляти з її батьком. Він був показним чоловіком. Беттріс недаремно ним зацікавилася. Лисяче обличчя Гунольда з теж лисячою щіткою волосся було таким самим яскравим, як у Фалька з його мужніми кольорами. Зробив швидкий жест руками, а Фальк гучно зареготав. Слабке відлуння цього сміху досягло вух Лойз.

Та на обличчі Беттріс раптово з’явився вираз гострої тривоги. Вона вчепилася Фалькові за рукав, перекинутий через поруччя його крісла, а її губи вимовляли якісь незрозумілі Лойз слова. Він навіть не обернувся, щоб глянути на неї. Вдарив рукою вбік та дав їй такого ляпаса, відкинувши від стола, що вона незграбно впала на запилену підлогу за кріслами.

Лорд Дуарте підвівся, відставив свій кубок. Його тонкі білі руки з виступаючими синіми жилами потяглися до широкого коміра одежі, щільніше запинаючи її під шиєю, наче він єдиний у цьому товаристві відчував холод, через який заклякла Лойз. Говорив повільно, виразно протестуючи. А ще з того, як він відвернувся від столу, ясно було — не очікує від своїх компаньйонів ні чемної відповіді, ні згоди.

Гунольд засміявся, і Фальк гримнув кулаком об стіл, давши знак чашнику-виночерпію. Тим часом найстарший із посланців Герцога спустився з помосту вниз і пішов між простішими столами до сходів, що вели у його власні кімнати.

Біля виходу із зали почалася метушня. З’явилися якісь чоловіки, повністю озброєні та в обладунках, їм зробили прохід до помосту. Гамір стихав тим більше, чим далі просувалися охоронці з в’язнем посередині. Лойз здавалося, що вони підштовхували чоловіка, руки якого були зв’язані за спиною. Але не могла здогадатися, нащо вони сховали його голову в мішок, так що він йшов наосліп, тягнений їхніми ривками.

Фальк змахнув рукою, очистивши частину столу між собою та Гунольдом. Зіштовхнув кубок Дуарте, так що його вміст обляпав Сиріка, на чиї гарячі протести ніхто не звернув уваги. Лорд Верленський вийняв із кишені пару дисків для парі, підкинув їх угору та дозволив їм покрутитися на столі, перш ніж вони зупинилися, дозволивши прочитати, який знак випав. Відсунув їх Гунольду, даючи йому право першого кидка.

Лорд Командор забрав диски, оглянув їх, додавши якесь жартівливе зауваження, тоді кинув. Обидва чоловіки схилили голови, тоді настала черга Фалька. Беттріс, попри недавнє грубе поводження з нею, кинулася вперед, подібно до обох чоловіків придивляючись, як обертаються диски. Коли вони зупинилися, знову вхопилася за крісло Фалька, наче результат цього кидка додав їй сміливості. Тим часом Фальк сміявся і жартома салютував гостеві.

Гунольд підвівся і рушив до кінця столу. Охоронці в’язня зробили ширше коло, Лорд Командор став перед осліпленим полоненим. Не намагався стягти мішок з його голови, натомість його пальці ухопилися за покриту плямами шкіряну куртку, зайнялися застібками. Ривком розстебнув куртку аж до пояса. Вся компанія закричала.

Лорд Командор, дивлячись на посмішки чоловіків, поклав руку на рамено полоненої жінки. Тоді з силою, несподіваною для його сухорлявої постаті, перекинув її через плече і рушив до сходів. Фальк і ще дехто запротестували, втративши сподівану розвагу, але Гунольд похитав головою і йшов далі.

Фальк піде слідом? Лойз не чекала, щоб побачити це. Як вона зможе протистояти Фалькові — чи навіть Гунольду? Чому з усіх зневолених жертв Фалька та його людей, яких багато було в минулому, щось змусило Лойз допомогти саме цій? Хоч як вона опиралася думці, що мусить зробити це, ноги, всупереч здоровому ґлузду, самі несли її.

Вона ще раз поспішила до своєї кімнати, впевнившись, що у новому вигляді це значно легше, ніж у жіночій сукні. Знову три засуви стали на місце, вона скинула плащ, не звертаючи уваги на відображення у дзеркалі — невисокого юнака в обладунку. Відображення розбилося, а дзеркало стало дверима.

За ними була лише темрява. Лойз мусила покладатися тільки на свою пам’ять і знання, здобуті внаслідок численних вилазок за останні три роки, коли вона знайшла цей таємний Верлен, про який ніхто інший у замку навіть не здогадувався.

Сходинки. Вона лічила вголос, ступаючи по них.

Один перехід внизу, різкий поворот до другого, такого ж. Торкалася рукою стіни, що мала вести її туди, куди вона поспішала, намагаючись прокласти правильний шлях до мети.

Ще одні сходи, цього разу вгору. Потім світлий кружок на одній стіні — це вічко для підглядання, відповідає кімнаті, в якій хтось живе. Лойз стала навшпиньки, щоб заглянути. Так, це одна із замкових спалень.

Лорд Дуарте, ще більш поморщений і миршавий без своєї облямованої хутром накидки, пройшов повз підніжжя ліжка і став перед каміном, його руки схилилися над полум’ям, маленький рот ворушився, наче він пережовував якесь гірке слово чи думку, котрої не міг висловити.

Лойз ішла далі. Наступне вічко було темним, безсумнівно, це кімната, в якій розмістився Сирік. Пішла швидше, щоб дістатися ще одного золотого кружка з освітленої кімнати. Настільки була певна цього, що не роззираючись намацала замок таємного входу.

Приглушена шамотня — звук змагання. Лойз усім своїм тілом налягла на приховану пружину. Але її давно не змазували — не було підстав тримати двері в належному стані. Пружина затялася. Лойз відвернулася, притислася спиною до дверей, а руками вперлася об стіну по той бік вузького проходу, а тоді, зібравши всі сили, ледь не впала всередину, коли двері раптово розчинилися. Втрималася на ногах лише тому, що встигла вхопитися за дверну раму.

Обернулася, вихопивши меча з вправністю людини, яка таємно і регулярно тренувалася. Вражене обличчя Гунольда глянуло на неї з ліжка, до якого він намагався притиснути свою жертву, що судомно опиралася. Одразу ж отямився і, швидкий та грізний, як кіт, облишив жінку, кинувся на протилежний бік ліжка та вхопився за пояс зі зброєю, що висів на спинці найближчого крісла.

 

IV

Таємні ходи

 

Лойз забула про свій новий вигляд і про те, що Гунольд може побачити в ній іншого мужчину, який прийшов попсувати йому розвагу. Ухопив свій дротиковий пістоль, чим порушив давній звичай, — адже в її руках був меч. Але не знав, з ким першим мусить впоратися — нападником чи жінкою на ліжку, яка, незважаючи на спутані руки, повзла до нього по розбурханій постелі.

Керована радше інстинктом, ніж свідомим заміром, Лойз ухопила скинутий Гунольдом верхній одяг і жбурнула в нього. Можливо, цим вона порятувала собі життя, бо товста тканина збила постріл і дротик застряг у постільній білизні, а не в її грудях.

Гунольд із гучним прокляттям відкинув клубок одягу й обернувся до жінки. Вона не зробила жодного руху, аби втекти. Навпаки, стояла перед ним, незвичайно спокійна. Її губи розтулилися, з-поміж них випав овальний предмет, що погойдувався на короткому ланцюжку, який вона далі тримала в зубах.

Лорд Командор не рухався. Лише його очі під напівзаплющеними повіками переходили туди-сюди слідом за маятниковим коливанням тьмяного самоцвіта.

Тієї миті Лойз зупинилася біля підніжжя ліжка, спостерігаючи за сценою, яка могла бути частиною нічного страхіття. Жінка повільно рухалася по колу, а Гунольд, майже не зводячи очей із самоцвіта на її підборідді, повторював її рухи. Жінки простягла зв’язані руки до Лойз, її тіло почасти відгородило дівчину від чоловіка.

Очі Гунольда точилися зліва направо, а потім, коли самоцвіт погас, Лорд Командор непорушно застиг. Його рот повільно розкривався, уздовж лінії волосся з’явилися краплі поту.

Примус, що переніс її сюди і рухав, як іграшкою в чужій грі, усе ще не відпустив Лойз. Наблизила гострий край меча до шнурів, що спутували зап’ястя жінки, розпиляла їхні жорсткі петлі, звільнене тіло під якими було покрите червоними пругами. Коли впав останній шнурок, руки жінки тяжко опустилися, наче вона не володіла ними.

Врешті Гунольд ворухнувся. Рука, що тримала дротиковий пістоль, описала коло, але повільно, наче під величезним тиском. Його шкіра блищала від поту, з розслабленої нижньої губи звисла крапля, витяглася в нитку, упала на груди.

Його очі жили, палали ненавистю та страхом. А все-таки рука далі оберталася і він не міг відвести погляду від тьмяного самоцвіту. Його плече затремтіло. Крізь кілька футів простору, який розділяв їх, Лойз відчула агонію його даремного опору. Більше не хотів убивати. Хотів лише втекти. Але для Лорда Командора Карсу не було порятунку.

Кінець цівки пістоля торкнувся м’якої западини між горлом та верхньою частиною грудей. Він тихо стогнав — наче піймана в пастку тварина. Тоді клацнув курок.

Викашлявши криваву піну, звільнений від тиску волі, що змусила його вбити себе, Гунольд хитнувся вперед. Жінка легко ковзнула вбік, відтягнувши Лойз із собою. Він зіткнувся з ліжком, на яке звалилися його голова та плечі, а зігнуті коліна опинилися на підлозі, наче в позі молільника. Тим часом руки спазматично рвали покривало.

Вперше жінка глянула прямо на Лойз. Вона намагалася підняти одну з роздутих, страхітливо опухлих рук до рота, можливо, щоб узяти камінь. Коли ж не змогла зробити це, знову втягла самоцвіт між губи, владно кивнула на отвір у стіні.

Лойз була вже не надто впевненою в собі. Впродовж усього життя чула про магію Есткарпу. Але це були казки про далекі краї, яким слухач не конче мусив вірити. Беттріс, одягаючи її на весільну церемонію, розповіла про зникнення флоту вночі біля рифів. Але вона настільки тоді була поглинута власними планами і тривогами, що сприйняла всю цю історію як частину якоїсь перебільшеної байки.

Але те, що вона щойно побачила, переходило всі межі її уяви. Лойз воліла б уникнути контакту з чаклункою. Коли, спотикаючись, йшла до входу в плутанину переходів, мріяла про змогу чи відвагу відгородитися від чужинки надійною стіною. Але жінка ухопилася за неї зі спритністю, яка свідчила: попри грубе поводження, має ще достатньо енергії.

Лойз не мала охоти затримуватися біля тіла Гунольда. Крім того, не була певна, чи Фальк, якого оминула улюблена розвага, не увірветься сюди будь-якої миті. А все ж вона з великою нехіттю натисла на приховану панель. І здригнулася всім тілом, коли чужинка торкнулася її однією зі своїх безсилих рук, наче питаючи про дорогу. Вхопила пальцями пояс, який усе ще утримував розірваний одяг чаклунки на тілі, та потягла її за собою.

Вони рушили до горниці Лойз. Залишилося не так багато часу. Якщо Фальк піде до Лорда Командора — якщо камердинер Гунольда загляне до його кімнати — якщо батько чогось вирішить розшукати її! Вона мусить покинути Верлен до світанку, з чаклункою чи без! І, твердо постановивши це, повела чужинку темними дорогами.

Та, знову вийшовши на світло, Лойз не могла бути такою жорстокою, як змушувала її необхідність. Знайшла м’яку тканину, щоб помити і перев’язати болючі шрами на зап’ястях чаклунки. А ще запропонувала їй вибрати одяг із власного гардеробу.

Нарешті чаклунка оволоділа своїм тілом настільки, що змогла підставити руки під своє гостре підборіддя. Дозволила самоцвіту випасти їй з рота у складені долоні. Видно, не хотіла, щоб Лойз торкнулася каменю, та дівчина і не зробила б цього заради чогось меншого від власної свободи.

— Мені на шию, будь ласка, — вперше заговорила чужинка.

Лойз піймала ланцюжок самоцвіта, розстебнула замочок і знову застебнула його під нерівними краями волосся, обчикриженого так само поквапно і похапцем, як її власне. Можливо, з тієї самої причини.

— Дякую, леді Верленська. Але тепер, прошу, — голос її був хрипким, наче розривав сухе горло, — випити води.

Лойз піднесла чашку до рота чужинки.

— Навряд чи я заслужила вашої подяки, — відповіла вона зі всією сміливістю, на яку здобулася. — Здається, ви носите з собою зброю, що не поступиться будь-якій сталі!

Очі чаклунки посміхнулися їй через обідок чашки. Під впливом цієї приязні страхи Лойз дещо розвіялися. А все-таки вона була надто молодою, незграбною, невпевненою в собі, і з гіркотою усвідомлювала це.

— Я не могла скористатися цією зброєю, доки ви не відволікли уваги мого гіпотетичного постільного партнера, шляхетного Лорда Командора. Я б не ризикнула віддати її в чужі руки навіть заради порятунку власного життя. Годі про це.

Підняла руки, перевірила пов’язки на зап’ястях. Тоді оглянула перевернуту догори дриґом кімнату, зауважила на підлозі шаль, заповнену обстриженим волоссям, сідельні сумки на скрині.

— Ви не збираєтесь їхати до свого нареченого, леді герцогине?

Можливо, причиною був тон її голосу, а, може, її сила якось причарувала Лойз. Але дівчина сказала правду:

— Я не герцогиня Карстену, леді. Так, сьогодні вранці перед лордами Івіяна сказали належні слова, а пізніше вони віддали мені почесті на колінах. — Лойз ледь усміхнулася, згадавши, яким випробуванням це було для Сиріка. — Я не вибирала Івіяна. Тішилася з цього весілля лише тому, що воно могло прикрити мою втечу.

— Але ж ви прийшли мені на допомогу, — наполягала чужинка, дивлячись на неї своїми великими темними очима, які оцінювали і аж до болю пронизували Лойз.

— Бо я не могла інакше! — спалахнула вона. — Щось затримало мене тут. Ваші чари, леді?

— У певному сенсі, у певному сенсі. Я по-своєму покликала на допомогу всіх у цих стінах, хто міг мене почути. Схоже, між нами є дещо спільне, крім спільної небезпеки, леді Верленська, чи, — тепер вона щиро усміхнулася, — лорде Верленський.

— Називайте мене Бріаном, найманцем із чистим щитом, — промовила Лойз, яка придумала це ім’я кілька днів тому.

— Куди ж ви, Бріане, вибираєтесь? Шукати служби в Карсі? Чи на півночі? Там, на півночі, потребуватимуть чистих щитів.

— Ваша країна, Есткарп, вона воює?

— Радше сказати, війну несуть до неї. Але це інше питання. — Чаклунка підвелася. — Можемо довго його обговорювати, вийшовши за ці стіни. Я певна, що ви знаєте дорогу.

Лойз перекинула сідлові сумки через плече, накинула каптур плаща на шолом без гребеня. Коли рушила вимкнути світляні кулі, чаклунка штовхнула ногою шаль на підлозі. Роздратована власною забудькуватістю, дівчина вхопила шаль і вкинула волосся у гаснучий вогонь.

— Добре зроблено, — сказала чужинка. — Не залишайте нічого, що може бути використано, аби повернути вас назад, — волосся має силу.

Глянула на середнє вікно.

— Воно виходить на море?

— Так.

— То залиш облудний слід, Бріане. Нехай Лойз Верленська помре, прикриваючи втечу.

Зайняло хвилинку, щоб розчинити вікно і скинути вниз розкішну весільну сукню. Але чаклунка не вдовольнилася цим, звелівши їй причепити до грубого краю кам’яного підвіконня обривок нижньої білизни.

— Коли побачать це, відкривши двері, — сказала вона, — не думаю, що надто пильно шукатимуть інший вихід із цієї горниці.

Вони знову вийшли крізь дзеркальні двері. Тепер їхня дорога вела вниз, у темряву. Лойз наказала дотулитися до правої стіни і повільно спускатися. Стіна, якої торкалися їхні руки, ставала вологою, в повітрі висів густий запах моря та давньої гнилизни.

— Ось! Це прохід, що веде до дивного місця.

— Дивного місця?

— Так. Не люблю там затримуватися, але в нас невеликий вибір. Мусимо почекати, доки ранкова зоря не виведе нас.

Вона поповзла, переборюючи нехіть до цього приміщення. Тричі проходила в минулому цим шляхом — і щоразу вела безмовну війну зі своїм тілом, як на полі бою. Знову відчула зростаючий неспокій, — темрява загрожувала чимось більшим і гіршим, ніж ушкодження тіла. А все-таки йшла, човгаючи. Ухопила свою супутницю за пояс, тягнучи за собою.

З темряви Лойз почула тяжке стримуване дихання. Тоді чужинка заговорила тихим шепотом, наче те, до чого вони підійшли, могло підслухати її слова.

— Це Місце Сили.

— Це дивне місце, — вперто повторила Лойз. — Воно мені не подобається, але в ньому наш вихід із Верлену.

Хоча й не побачили цього, а все ж відчули, що вийшли з коридора у просторіше приміщення. Лойз глянула на яскраве світельце вгорі, — зірка над якоюсь щілиною посилала їм сигнал, наче маяк.

Але в цю мить з’явився інший слабкий блиск, що раптом посильнішав, немовби розсунулася затягнута заслона. Цей блиск рухався у повітрі над рівнем землі — кругла сіра пляма. Лойз почула наспівування пісні, слів якої не знала. Звук тремтів у дивно зарядженому повітрі. Коли світелко зміцніло, зрозуміла, що воно виходить із коштовного каменя чаклунки.

По шкірі поповзли мурашки, повітря довкола було насичене енергією. Лойз відчула сильну потребу, та не могла сказати, в чому саме. Під час її попередніх відвідин цього місця дівчина боялася і змушувала себе зоставатися тут, щоб тримати страх під контролем. Тепер залишила страх позаду, а нового відчуття, яке прийшло йому на зміну, не могла назвати.

Чаклунка, освітлена самоцвітом на її грудях, погойдувалася туди-сюди, її обличчя було застиглим і зосередженим. З її вуст далі лився цілий потік слів — благання, суперечка, захисне заклинання, — Лойз не могла сказати, що це. Дівчина зрозуміла лише те, що вони обидві були охоплені величезною хвилею якоїсь енергетичної субстанції, що випливала з піску та каміння під їхніми ногами, зі стін обабіч них, чогось, що спало довгі століття, а зараз раптом прокинулося і прийшло до тями.

Чому? Що? Лойз повільно зробила повний оберт, вдивляючись у темряву, якої не міг пробити її зір. Що там причаїлося за слабкою плямою світла, дарованого самоцвітом?

— Мусимо йти! — нагально сказала чаклунка. Її темні очі були широко розплющені, рука незграбно простяглася до Лойз. — Я не можу контролювати сил, більших за мої власні. Це місце старе, далеке від людського роду і сил, які ми знаємо. Колись тут поклонялися богам, олтарі яким не здіймали впродовж тисячоліть. І залишки їх древньої магії зростають! Де ваш вихід назовні? Ми повинні спробувати, доки можемо.

— Світло вашого самоцвіта… — Лойз заплющила очі, видобуваючи з пам’яті знання про це місце, як раніше вона керувалася пам’яттю, йдучи таємними ходами. — Там, — знову розплющила очі і вказала уперед.

Крок за кроком чаклунка рухалася в цьому напрямку, а світло йшло разом із нею та довкола неї, як і сподівалася Лойз. Справа виднілися сходи, широкі, грубо висічені, згладжені віками часу. Лойз знала, що вони вели до майданчика під дахом, — крізь лиховісні діри в цьому даху інколи проникало світло сонця чи місяця, купаючи його у золоті або сріблі.

Обійшовши цю платформу з широких сходинок, вони дісталися далекої стіни. Світло самоцвіту вихоплювало з темряви розколину, що вела до відомого Лойз виходу. Ризиковано було дертися колією з глини і каміння у цій темряві, та Лойз була вражена нагальністю чаклунки.

Як Лойз і побоювалася, підйом був дуже складною задачею. Хоча її супутниця не скаржилася і словом, знала, якою мукою мусить бути використання цих розпухлих рук. Коли і де лише могла, дівчина підштовхувала і витягувала чужинку. Вони об’єднували сили, якщо галька зсовувалася їм з-під ніг, загрожуючи знову стягнути їх обох униз. І от вони вже вийшли назовні, лежать на жорсткій траві, довкола них солоне повітря, а сірувате мерехтіння в небі сповіщає їх, що ніч майже минула.

— Море чи земля? — спитала чаклунка. — Пошукаєте човен чи довіримо свої ноги та голову пагорбам?

Лойз сіла.

— Ні, — коротко сказала вона. — Зараз ми на краю пасовища, що лежить між фортецею і морем. У цю пору року сюди вільно відпускають зайвих верхових коней, доки вони не будуть потрібні. В хатині біля воріт мусить бути кінська збруя. Але там може бути варта.

Чаклунка реготнула.

— Один вартовий? Замало, щоб цієї ночі чи, точніше, цього ранку стати між двома рішучими жінками та їхнім прагненням. Покажіть лише мені цю хатину зі збруєю і я прокладу вам туди вільний вхід, без жодного вартового.

Вони пройшли через край пасовища. Лойз знала, що коні поблизу хатини, там, де за два дні до шторму висипали сіль. Коли вони вийшли з печери, самоцвіт погас і їм довелося ретельно обирати шлях.

Над дверима хатини горів ліхтар і Лойз бачила коней, що бігали вперед-назад. Тяжкі бойові румаки, що мусили нести до бою воїна в обладунку, її не цікавили. Але були там і грубошерсті невеликі коники. Їх тримали для полювання на пагорбах, вони відзначалися витривалістю і значно перевершували в цьому сенсі дорогих тварин, улюбленців Фалька, на яких їздив він сам.

У колі світла ліхтаря бігали два таких бахмутики — наче прикликаних її думкою. Видавалися неспокійними, так трусили головами, аж розкуйовджені гриви впали на шиї, але підійшли. Лойз поклала сідлові сумки, тихо свиснула. На її радість, бахмутики підійшли ще ближче, порскаючи носами один до одного, їхні гривки метлялися над очима, при тьмяному світлі через кудлаті латки своєї зимової шерсті виглядали наче поцятковані.

Тільки б вони дали себе вкоськати, коли вона роздобуде збрую! Лойз повільно обійшла довкола них і наблизилась до хатини. Не було й знаку вартового. Чи не залишив він свій пост при святі? Заплатить за це життям, якщо Фальк довідається,

Лойз штовхнула двері всередину, вони скрипнули.

Заглянула в приміщення, де пахло кіньми і змащеною шкірою, а, так, і міцним напоєм, який селяни зварили з меду і трав. Після третього кухля цього напою навіть Фальк засинав. Випадково зачепила ногою глечик, той відкотився далеко вбік, з його горла повільно сочилася густа рідина. Сторож пасовища лежав на оберемку соломи і гучно хропів.

Дві вуздечки, два м’які сідла, які використовують мисливці чи поспішні гінці. Їх легко було зняти з кілків та полиць. Тоді повернулася надвір і двері за нею зачинилися.

Коні залишалися слухняними, коли вона загнуздала й осідлала їх, підтягнувши попругу так туго, як лише могла. Але, коли обидві жінки вже сіли верхи і їхали верхньою стежкою, що була єдиним виходом із Верлену, її супутниця вдруге спитала:

— Куди ж ви їдете, чистий щите?

— В гори.

Більшість обдуманих Лойз планів стосувалися лише способу її втечі з Верлена. Далі цієї точки, де вона тепер їхала, кінно, озброєна, дівчина не сягала. Просто бути вільною і покинути Верлен видавалося їй таким неможливим до виконання, таким складним досягенням, що спрямувала весь свій розум на розв’язання цієї задачі. Не надто думала, що трапиться після того, як вона дістанеться гірської стежки.

— Ви кажете, що Есткарп воює?

Насправді вона ніколи не думала про небезпечну подорож через дикі беззаконні землі між Верленом та південним кордоном Есткарпу, але в супроводі однієї з місцевих чаклунок це може стати найкращим вибором.

— Так, Есткарп воює, чистий щите. Але чи думали ви про Карс, леді герцогине? Не хотіли б ви таємно глянути на своє князівство і перевірити, яке саме майбутнє відкинули?

Вражена Лойз ледь не погнала свого коня риссю, небезпечною на дорозі, якою вони їхали.

— Карс? — безвиразно повторила вона.

Задумалася. Так, вона не збиралася стати леді-герцогинею Івіяна. Та, з іншого боку, Карс був центром південних земель, вона зможе там знайти одного-двох родичів, якщо пізніше потребуватиме допомоги. У такому великому місті чистий щит із грошима в гаманці легко може загубитися. А якщо Фальку вдасться вийти на якийсь її слід, йому й на думку не спаде шукати в Карсі.

— Есткарп може ще якийсь час почекати, — сказала чужинка. — А от у довколишніх землях хтось каламутить. Я б хотіла більше про це довідатися — і хто саме каламутить. Карс стане відправною точкою.

Лойз знала, що нею маніпулюють, але не обурювалася цим. Радше їй здавалося, що вона знайшла кінець заплутаного шнура, — якщо зважиться йти вздовж нього, крізь усі кільця та звививни, — він приведе її туди, де вона завжди хотіли бути.

— Їдемо до Карсу, — спокійно підтвердила вона.

 


[1] Дрібні коштовні речі.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.