Чаклунський світ-2

IV

Поклик Салкаркіпу[1]

 

Саймон підніс до губ тяжкий кубок. Через його обідок він пильно стежив за сценою. При першому знайомстві вирішив було, що мешканці Есткарпу — похмурі та пригнічені тягарем років останні залишки помираючої раси, які забули все, крім сновидінь минулого. Але впродовж останніх тижнів потроху збагнув, наскільки побіжною та поверхневою була така думка. Тепер у гвардійській їдальні його погляд переходив з одного обличчя на інше, не вперше переоцінюючи людей, з якими ділив щоденні обов’язки та відпочинок.

Безперечно, їхня зброя була незвичною. Йому довелося вчитися орудувати мечем у рукопашному бою, зате їхні дротикові пістолі були достатньо схожими на його власний автоматичний і не спричиняли надмірних труднощів. Він ніколи не дорівняється Корісові як воїн — Саймонова повага до майстерності цього молодика була безмежною. Однак Саймон достатньо добре знав тактику інших армій, інших воєн, щоб навіть командир дослухався до його порад.

Саймон питав себе, як його прийняли до гвардійців, — адже ж вони протистоять численним супротивникам і кожен незнайомець може виявитися ворогом — пробоїною в оборонній стіні. Але не враховував особливостей Есткарпу. То був народ, що один-єдиний на всьому континенті міг дати притулок чужоземцеві з такою дикою історією, як його власна. Бо сила цієї древньої землі спиралася на — магію!

Трегарт покутуляв вино по язику, перш ніж ковтнути, роздумуючи при цьому про суть магії. Це слово могло означати фокуси, що ґрунтуються на спритності рук, могло збігатися із забобонами племені Мумбо-Юмбо, але могло також виражати дещо набагато потужніше. Знаряддями магії, яку використовував Есткарп, були воля, уява та віра. Звичайно, есткарпці знали певні методи зосередження чи посилення цієї волі, уяви чи віри. Але кінцевий результат забезпечувало насамперед те, що ментально вони були дуже відкритими стосовно речей, яких не можна було побачити, почути чи надати їм видиме існування.

Ненависть і страх їхніх сусідів мали ту саму основу — магію. В Алізоні на півночі, в Карстені на півдні силу чаклунок Есткарпу вважали диявольською. «Чарівниці не зоставиш при житті[2]». Скільки разів це проголошувалося в його власному світі як прокляття супроти невинних і винних, із куди незначніших причин.

Жінки-правительки Есткарпу володіли силами, що перевищували будь-яке людське розуміння і, коли це було необхідно, безжально їх використовували. Він допоміг вибратися з Алізону чаклунці, яка ризикнула стати там очима й вухами для свого народу.

Чаклунка — Саймон знову випив. Не кожна жінка Есткарпу мала Силу. Це був талант, який самовільно переходив від предків до потомків, покоління за поколінням. Дітей, які пройшли випробування, привозили до центрального міста для науки і пізнішого вступу до ордену посвячених. Навіть їхні імена відкидалися, бо, дізнавшись чиєсь ім’я, зловмисник міг здобути частку особистості носія цього імені та владу над ним. Тепер Саймон зрозумів, яким безумним було його питання про ім’я тієї жінки, з якою він тікав із боліт.

Проте Сила не була стійкою. Після певного моменту її використання дуже відбивалося на чаклунці. Не можна було й викликати Силу за власним бажанням. Інколи в критичну мить вона підводила. Тому, крім чаклунок та їхньої науки, країна Есткарп мала також збройну гвардію, лінію фортець уздовж кордонів, мечі, вкладені у численні піхви.

— Гей… — новоприбулий ногою відсунув з-під столу стілець, щоб сісти поруч із Саймоном. — Спекотно для цієї пори.

Шолом гримнув об стільницю, а довга рука простяглася до кубку вина.

Яструб на відкинутому шоломі скляними очима дивився на Саймона, його металеве оперення нагадувало справжнє пір’я. Доки Коріс пив, з-за столу на нього з усіх боків сипалися питання, наче дротики, що мають влучити в здобич. У армії Есткарпу панувала дисципліна, але поза службою жодних каст не було, а чоловіки за столом жадали новин. Їхній командир з розмахом бухнув кубок на стіл і жваво відповів:

— Я так думаю, ви чули сигнал рогу перед часом закриття воріт. Це Маґнес Осберік просив вільного проходу із західного боку. А його супровід був при повній зброї. Схоже, що з Ґормом знову клопоти.

Його слова канули в повну тишу. Всі, і Саймон теж, знали, що означає Ґорм для Капітана Гвардії. Згідно із законом, влада над Ґормом мала б спочивати у могутніх руках Коріса. Його особиста трагедія почалася не там, але на цьому острові вона завершилася, коли він, поранений і самотній, відплив від берега, долілиць, у дірявому рибальському човні.

* * *

Гілдера, Лорда-протектора Ґорму, застала буря на безлюдних болотах між Алізоном та рівнинами Есткарпу. Відбившись від свого супроводу, він упав зі зляканого коня і зламав руку. Мучений болем і лихоманкою, приблукався до земель торів, дивного народу, що охороняв болота від усіх заброд, не дозволяючи посягнути на їхні намоклі володіння жодній іншій расі чи людині.

Чому Гілдера не вбили чи не прогнали одразу ж, так і зосталося таємницею. Але він нікому не розповів своєї історії навіть тоді, коли, кілька місяців потому, повернувся до Ґорму, вже зцілившись тілом і з новопошлюбленою дружиною. Мешканці Ґорму, точніше, мешканки Ґорму, були проти цього шлюбу, шепочучись, що їхнього лорда до нього змусили взамін за життя. Бо жінка, яку він привів із собою, з її безформенним тілом і дивним розумом, була кров’ю від крові торів. У належний час вона народила йому Коріса, а тоді зникла. Можливо, загинула, можливо, втекла до своєї родини. Гілдер, мабуть, знав правду, але ніколи не згадував про дружину, а Ґорм, радий позбутися такої леді-правительки, ні про що не питав.

Зостався лише Коріс із головою шляхетного ґормійця та жаб’ячим тілом болотяника, і йому ніколи не дозволили забути про його походження. Коли ж Гілдер взяв собі другу дружину, Орну, благородну доньку капітана-мореплавця, Ґорм знову сповнився перешіптуванням та сподіванням. Мешканці країни були готові прийняти другого лордового сина, Уріяна, — той, як усі могли бачити, не мав жодної краплі підозрілої чужої крові у жилах свого стрункого молодого тіла.

Урешті Гілдер помер. Але він помирав довго, а шептуни мали змогу підготуватися до цього дня. Однак ті, що сподівалися використати Орну та Уріяна у своїх цілях, помилилися, бо леді Орна, промітна купцівна, не була дурненькою особою з внутрішніх жіночих кімнат. Уріян був ще дитиною, а вона стала при ньому регенткою, — хоча дехто заперечував би проти цього, якби вона не показала своєї сили.

Не була дурною, коли протиставляла одного лорда Ґорму іншому, ослаблюючи їх усіх і зберігаючи власні сили неторканими. Але стала найгіршою зі всіх смертних дурепою, попросивши чужої допомоги. Бо це Орна принесла до Ґорму чорну згубу, таємно викликавши флот колдерів, що мали підтримати її владу.

Колдер містився десь на окраїні морського світу і лише один на десять тисяч моряків міг би сказати, де саме. Бо чесні люди і добрі люди трималися осторонь цього похмурого порту і не швартувалися у його пристанях. Усі вважали, що мешканці Колдеру не такі, як інші люди, а будь-який контакт із ними викликав осуд.

Після дня смерті Гілдера настала ніч червоного терору. Коріс лише завдяки своїй надлюдській силі зумів вирватися з розставленої на нього сіті. Потім була лише смерть, бо коли Колдер прийшов до Ґорму, Ґорм перестав існувати. Коли зараз там і зостався хтось, що пам’ятав би життя за Гілдера, то він не мав жодної надії. Тепер Ґорм став Колдером, так, і більше, ніж островом, бо впродовж року гострі вежі піднялися в іншому місці на узбережжі — так виникло місто, зване Айлі. Ніхто з жителів Есткарпу не поїхав до Айлі — доброхіть.

Оте Айлі, наче розбризкана пляма нечистот, лежало між Есткарпом і його єдиним сильним союзником на заході, — морськими мандрівниками Салкаркіпу. Ці воїни-торгівці, що знали дикі місця та різні землі, побудували свою фортецю з дозволу Есткарпу, на мисі, схожому на палець, який далеко виступає в море, — і звідти їхні дороги оббігали весь світ. Капітани-купці Салкаркіпу були моряками, але ще вони були вояками, яких без заперечень впускали до тисячі портів. Жоден жовнір Алізону чи щитник Карстену не розмовляв із салкарами інакше, як ґречним тоном, вони були повсюдно шановані як побратими гвардійців Есткарпу.

— Маґнес Осберік не послав би стріли виклику, якби не виставив на стіни усіх своїх людей, — зауважив Танстен, старший підофіцер, що муштрував солдатів Есткарпу. Він підвівся і потягнувся. — Краще б нам оглянути обладунок. Коли Салкаркіп кличе на поміч, ми витягаємо мечі.

Коріс лише замислено кивнув на це. Занурив палець у свій кубок і малював лінії на вишуруваній стільниці перед собою, неуважно жуючи окраєць темного хліба. Саймон, що глянув через його згорблене плече, зрозумів їх сенс, бо вони повторювали карти, що їх він бачив у центральній залі міської твердині.

Пальцеподібний мис, що закінчувався Салкаркіпом, одним своїм плечем охоплював широку затоку, а навпроти нього, по той бік водного простору, хоча й відділене багатьма милями, містилося торгове місто Аліз, головний порт Алізону. Посеред затоки лежав острів Ґорм. І на ньому Коріс ретельно поставив крапку, що мала позначати Сиппар, головне місто.  

На подив, Айлі було звернене не до затоки, воно було побудоване на південно-західній частині берегової лінії, над відкритим морем. Далі уривчастою ламаною лінією тяглося на південь узбережжя герцогства Карстен, — самі скелі, де не міг безпечно пристати жоден корабель. Затока Ґорму була найстарішим і найкращим виходом Есткарпу до західного океану.

Капітан гвардії якийсь час придивлявся до свого рисунку, а тоді нетерпляче скрикнув і протер його рукою, розмазуючи лінії.

— Є лише одна дорога до Салкаркіпу? — спитав Саймон. Маючи Айлі на півдні та Ґорм на півночі, загони з будь-якого укріпленого пункту колдерів без особливих зусиль могли перерізати дорогу до півострова.

Коріс засміявся.

— Одна дорога, відколи світ стоїть. Наші предки не передбачили появи колдерів у Ґормі — хто при здоровому глузді зумів би це передбачити? Аби зробити цю дорогу безпечною, — він поклав великий палець на крапку Сиппару і притис його до старого дерева столу так, наче безжально розчавлював комаху, — ми мусили б вдарити сюди. Слід вплинути на джерело хвороби, а не даремно лікувати лихоманку, що є лише ознакою наявності цієї хвороби в організмі. Але, — він сумно глянув на Трегарта, — ми надто мало знаємо, щоб це зробити.

— Послати шпигуна?

Офіцер Гвардії знову реготнув.

— Двадцять чоловік рушили з Есткарпу до Ґорму. Вони змінили свій вигляд, не знаючи, чи коли-небудь побачать ще свої обличчя в дзеркалі, та радо це стерпіли. Були укріплені всіма можливими заклинаннями, знання яких могло стати їхньою зброєю. І ніхто не повернувся із Сиппару, — ніхто! Колдери не такі, як інші люди, і ми нічого не знаємо про їхні засоби стеження, лише те, що вони видаються безпомильними. Врешті Хоронительки заборонили всі подальші спроби, бо витрати Сили були надто великими, а результат незмінно невдалим. Я й сам збирався піти, але там встановлено заклинання межі, яке я не можу зламати. Висадка на Ґормі означала б мою смерть, а я краще служитиму Есткарпу живим. Ні, не роздряпуватимо цієї болячки, аж доки Сиппар не впаде, а ми ще маємо на це надію.

— Але якщо Салкаркіп під загрозою?

Коріс потягся за своїм шоломом.

— Тоді, друже Саймоне, ми їдемо! Бо чужаки з Колдеру завжди перемагають, коли б’ються на своїй землі чи своїх кораблях. Але, якщо вони нападають на чисту територію, ще не накриту їхньою тінню, то є ще шанс пустити їм кров, глибше куснути їх ударом меча. А разом із салкарами ми підкинемо поживи крукам війни. Я карбуватиму своїх колдерів, де тільки зможу і доки зможу.

— Я з тобою.

Це була заява, а не питання. Саймон готовий був чекати, навчатися. Почав науку у цій школі з усім терпінням, здобутим так болісно за останні сім літ, знаючи, що доки він не опанує навичок, які означають життя чи смерть, йому годі сподіватися на незалежність. Кожної нічної варти раз чи двічі питав себе, чи не використано славнозвісної Сили Есткарпу для того, щоб він без запитань і спроби бунту змирився з існуючим становищем. Якщо й так, то це закляття тепер ослабло; він твердо вирішив побачити більше світу, ніж саме місто, знав, що або зараз поїде з Гвардією, або поїде сам.

Капітан пильно приглянувся до нього.

— Ми не на швидкий наскок вибираємось.

Саймон залишився сидіти, знаючи, що його співрозмовник не любить, коли над ним хтось височіє, і бажаючи прихилити Коріса до себе цією ґречністю, що нічого йому не коштувала.

— Невже я видаюся тим, що чекає лише легких перемог? — він додав до цього питання трішки їдкості.

— Тоді більше покладайся на дротики! Як мечник, ти ледь чи кращий за карстенського сторожа.

Саймон не відпалив цього насміху, знаючи, що він цілком правдивий. Як стрілець із пістоля він міг змагатися з кращими у твердині, а навіть вийти з тіні переможця, перевершивши його. Боротьба і бій без зброї, до якого він уніс елементи дзюдо, прославили його аж до гарнізонів прикордонних фортець включно. Але з мечем він мало чим відрізнявся від незграбного новобранця, хлопчиська, що ледве почав голитися. А булава, з якою Коріс обходився мов із кошеням, в руках Саймона була важким тягарем.

— Нехай дротик, — з готовністю відповів він. — Але я їду.

— Гаразд. Але спершу побачимо, чи ми взагалі їдемо.

 

* * *

Це було вирішено на раді, куди викликали офіцерів — підлеглих Коріса та чарівниць, що несли службу у твердині. Хоча Саймон не посідав жодного офіційного становища, він зважився піти з командиром і, коли йому дозволили увійти, всівся на виступі одної з віконних амбразур, щоб добре придивитися до всієї компанії.

Головувала Хоронителька, що правила фортецею і всім Есткарпом, — та безіменна жінка, що розпитувала його, коли він тільки-но з’явився тут. За її кріслом стояла та чаклунка, що тікала від гончаків Алізону. Окрім цих двох, було ще п’ять чаклунок-учасниць наради, жінок, що не мали віку, а, в якомусь сенсі, і статі, але всі пильно придивлялися гострими очима. Саймон вирішив, що краще він битиметься пліч-опліч із ними, ніж проти них. Ніколи він не бачив і не знав нікого з такою сильною особистістю.

Але перед ними стояв чоловік, порівняно з яким всі присутні видавалися карликами. У будь-якому іншому товаристві він міг би стати домінантною постаттю. Уродженці Есткарпу були худими та високими, але поряд із цим бронзотілим биком у людській подобі виглядали недорослими хлопчаками. З броні, що охоплювала його груди, можна було скувати два гвардійські щити, плечі та руки як у Коріса, але решта тіла мала відповідні пропорції.

Його підборіддя було поголене, але над широкою верхньою губою наїжачилися вуса, обрамляючи обвітрені щоки. Брови були наче друга, верхня стрічка волосся. Шолом на його голові прикрашала майстерно зроблена ведмежа голова, морда ведмедя наче зморщилася у застережливому гарчанні. Величезна ведмежа шкіра, вичинена і облицьована шафраново-жовтою тканиною, була йому плащем, а золопазурні передні лапи ведмедя зчепилися під його квадратним підборіддям.

— Ми в Салкаркіпі тримаємо торговий мир. — Очевидно, він намагався пристосувати свій голос до невеликого приміщення, але ревнув на всю кімнату. — Своїми клинками тримаємо, якщо виникає потреба. Та що може зробити темна сталь проти чарівників ночі? Я не сперечаюся зі старою наукою, — звернувся до Хоронительки наче до покупця по той бік прилавку. — Всі люди мають своїх богів і свої сили, а Есткарп ніколи не нав’язував іншим своєї віри. Але колдери не такі. Де запхнуть свої лапи, там нищать ворогів! Кажу вам, леді, наш світ загине, якщо ми не піднімемось, аби разом стримати цей приплив.

— Чи ти, майстре купець, — спитала чародійка, — бачив колись чоловіка, народженого від жінки, що міг би керувати припливами?

— Керувати ними — ні, а плисти з ними — так! Це моя магія. — Вдарив свій грудний обладунок жестом, що в когось іншого був би театральним, але в нього природним. — Але з колдерами не поплаваєш, а тепер вони планують напад на Салкаркіп. Дозвольте дурним алізонським хитрунам думати, що вони зуміють відсидітися осторонь, прийде і їхня черга, як колись Ґорму. Але салкари на своїх стінах — вони битимуться! Та коли впаде наш порт, морський приплив наблизиться до вас, леді. Чутки кажуть, що у вас є магія вітру і шторму, що ваші заклинання можуть змінити людську подобу і розум. Чи встоїть ваша магія проти Колдеру?

Її руки сягнули коштовного клейноду на грудях, погладили його.

— Те, що я кажу тобі зараз, Маґнесе Осберіку, чиста правда — я не знаю. Колдер нам невідомий, ми не зуміли проникнути за його стіни. Щодо решти, я з тобою згодна. Прийшла пора, коли ми мусимо стати твердо. Капітане, — звернулася вона до Коріса, — що ви про це думаєте?

З його гарного обличчя не зійшла гірка тінь, але очі ожили.

— Скажу, що доки ми тримаємо в руках мечі, зробімо це! З вашого дозволу, Есткарп рушить до Салкаркіпу!

— Мечі Есткарпу рушать, якщо ви так вирішили, Капітане, бо шлях зброї ваш і вам казати за нього. Але й інша Сила рушить разом із вами, та міць, якою володіємо ми.

Вона не зробила жодного жесту, але чаклунка, що шпигувала в Алізоні, вийшла з-за крісла і стала праворуч Хоронительки. Погляд її темних скісних очей пробіг по присутніх, аж доки не знайшов Саймона, який сидів окремо. Невже тінь усмішки змигнула в її очах та перейшла на губи, а тоді одразу ж зникла? Він не міг заприсягтися, але думав, що так. Незрозуміло, чому, але Саймон у цю мить усвідомив, що їх поєднує якась тонесенька нитка, от тільки не знав, дратує його цей найделікатніший зі зв’язків, чи навпаки.

 

* * *

Коли пополудні вони виїхали з міста, Саймон виявив, що його верхівець чогось йде поруч із верхівцем чарівниці. Як і гвардійці, вона мала на собі обладунок, кольчужний шарф. Зовні нічим не відрізнялася від інших, бо при її стегні висів меч, а на поясі такий сам пістоль, як у Саймона.

— Що ж, воїне з іншого світу, — її голос був притишеним і він зрозумів, що ці слова призначені лише йому, — ми знову їдемо разом у тому ж загоні.

Щось у її безтурботному спокої дратувало його.

— Сподіваюся, цього разу полюватимемо ми, а не на нас.

— Всьому свій час, — начебто байдуже відповіла вона. — В Алізоні мене зрадили і я не мала зброї.

— А тепер ти їдеш із мечем та пістолем.

Вона глянула на своє спорядження та засміялася.

— Так, Саймоне Трегарте, з мечем і пістолем — та ще дечим. Але в одному ти маєш рацію: ми поспішаємо назустріч темним речам.

— Це віщування, леді?

Його нетерплячість визріла. Цієї миті він був скептиком. Куди легше довіряти сталі у своїй руці, ніж натякам, поглядам, почуттям.

— Віщування, Саймоне. — Її вузькі очі розглядали його з тією ж тінню посмішки в глибині. — Я не накладала на тебе заклять і не шукала тебе, чужоземцю. Але знаю: дві наші нитки життя лежать поряд у Руці Найвищої Хоронительки. Те, чого ми хочемо, і те, що з цього вийде, можуть виявитися дуже різними речами. От що я кажу не лише тобі, а всьому загону — стережіться місця, де аркою височать скелі та звучить крик орлана!

Саймон змусив себе посміхнутися у відповідь.

— Повір, леді, у цій землі я стережуся так, наче маю очі довкола голови. Це не перший мій рейд.

— Я знаю. Інакше ти не їхав би з Яструбом, — рухом підборіддя вона вказала Коріса. — Коли б ти не був скований із належного металу, він не прийняв би тебе. Коріс вихований як воїн, народжений вождем, — на щастя для Есткарпу!

— Ти передчуваєш цю небезпеку в Салкаркіпі? — налягав він.

Вона похитала головою.

— Ти чув, як виглядає справа з Даром. Нам відкриваються латки та уривки, — не весь рисунок. Але в моїй картині немає міських стін. Думаю, що це ближче, ніж морське узбережжя. Готуй свого пістоля, Саймоне, або ж свої знамениті кулаки.

 Вона знову веселилася, але в її сміхові не було кпин — радше відкрита приязна дружелюбність. Він знав, що мусить приймати чаклунку на її власних умовах.

 

V

ДЕМОНСЬКА БИТВА

 

Воїни Есткарпу їхали все швидше, але, коли вони покинули останній прикордонний пункт і рушили вздовж дуги морського узбережжя, їх ще чекала одноденна подорож. Постійно змінювали коней в низці гвардійських укріплень, ночували в останньому форті, а тоді мчали рівною риссю, що пожирала милі.

Попри те, що салкари їздили верхи не так вправно, як гвардійці, судорожно тримаючись сідел, надто малих для їхнього розміру — статура Маґнеса Осберіка не була унікальною — вони гнали коней із впертістю людей, для яких час сам собою був небезпечним ворогом.

Та ранок видався ясним, а плями пурпурових квітучих кущів ловили сонячне проміння. Повітря дарувало обіцянку солоних хвиль попереду і Саймон відчув душевний підйом — хоч думав колись, що давно вже на це неспроможний. Сам не помітив, як почав мугикати, аж доки його пісеньку не перебив зліва знайомий хрипкий голос.

— Птахи співають — скоро яструб ударить.

Він добродушно сприйняв цю шпильку.

— Не буду я слухати це хворе крякання — не такого гарного дня.

Вона потягла за кольчужний шарф, що закривав плечі та шию, — наче його пружні складки муляли їй.

— Море — чую його у вітрі. — Її погляд помандрував уперед, де аж до небокраю звивалася дорога. — Ми, есткарпці, маємо море у своїх жилах. Тому кров салкарів інколи може змішуватися з нашою. Я б вирушила якось у морську подорож. Є щось притягальне в тому, як вали хвиль відступають од берега.

Її слова звучали як наспівування, але Саймон зненацька насторожився, наче його пісенька висушила йому горло. Можливо, він не мав дару чаклунок Есткарпу, але десь глибоко всередині щось ворухнулось, ожило, поповзло, і перш ніж він збагнув це, різко підняв руку сигналом зі свого минулого, стримуючи коня.

— Так! — її рука луною повторила його жест, а люди за ними зупинилися. Коріс обернув голову: жестом віддав наказ і весь загін зупинився.

Капітан одразу ж передав провід Танстону і поїхав назад. Висунулися крила загону; нікого не можна було звинуватити у браку пильності.

— Що це? — вимогливо спитав Коріс.

— Ми у щось в’їхали. — Саймон оглянув місцевість, яка невинно розкинулася попереду, відкрита сонцю. Ніщо не рухалося, лише високо кружляв птах. Вітер завмер, його повіви не ворушили латок кущів. А все-таки він поставив би весь свій досвід і глузд на те, що наставлена на них пастка чекає нагоди зімкнути щелепи.

Корісове здивування було швидкоплинним. Він перевів погляд із Саймона на чаклунку. Вона нахилилася вперед у сідлі, її ніздрі розширилися в глибокому подиху. Схоже, що принюхувалася, наче мисливський пес. Випустила віжки, зробила пальцями якісь знаки, а тоді різко кивнула головою, вже повністю певна.

— Він має рацію. Перед нами порожнеча, куди я не можу проникнути. Це може бути силовий бар’єр, щоб приховати атаку.

— Але як же він — адже це не його дар! — швидко і жорстко запротестував Коріс. Кинув на Саймона блискавичний погляд, якого той не міг прочитати, але в цьому погляді не було довіри. Тоді віддав наказ, від’їхавши вперед, щоб очолити тих, які закружляли, аби розвідати ситуацію, стривожити і витягнути на відкрите місце ворога.

Саймон наготував свій дротиковий пістоль. Як він довідався — звідки він знав, що їм загрожує небезпека? В минулому в нього траплялися такі осяяння — як того вечора, коли він зустрів Петроніуса, — але ніколи не настільки чіткі та зрозумілі, з силою, що зростала, коли він їхав.

Чаклунка трималася поруч із ним, за першою лінією гвардійців, і тепер заспівала. Витягла з кольчужної сорочки свій туманний самоцвіт, що був одночасно і зброєю, і знаком її покликання. Тоді здійняла його вгору, тримала над головою на відстані руки і скрикнула якусь команду, — не тією мовою, що її він з такими труднощами вивчив.

Перед ними з’явилося природне скельне утворення, — камені, націлені в небо, наче ікла якоїсь гігантської щелепи, а дорога пробігала між двома такими каменями, що утворювали арку. Біля підніжжя вертикальних скель росли густі кущі, мертві коричневі або живі й зелені, достатньо щільні, щоб сформувати стіну.

Світловий промінь із самоцвіта вдарив у найвищу з цих скель, і з точки, де він зіткнувся з каменем, почав витися туман, загусаючи імлистою ватою, закривши собою кам’яні стовпи і чагарник.

З цього сіро-білого згустка на них хвилею кинулися в атаку озброєні люди в обладунку — вони у повній тиші бігли вперед. Їхні шоломи із забралами закривали голови, надаючи їм потойбічного вигляду дзюбатих хижих птахів. А те, що їхній стрій рухався без жодного поклику чи команди, ще збільшувало несамовитість їхньої раптової вилазки.

— Сал… Сал… Сал…! — Морські волоцюги вийняли мечі, гучно закричавши та сформувавши бойову фалангу, вершиною якої був Маґнес Осберік.

Гвардійці не кричали, а Коріс не віддав жодного наказу. Але стрільці обрали свої цілі та вистрілили, мечники виїхали вперед, оголивши клинки. Їхньою перевагою було те, що їхали верхи, а безмовні вороги билися пішими.

Саймон вивчив есткарпський обладунок і знав, де в ньому є слабкі місця. Щоправда, не міг сказати, чи так само було з бронею колдерів. Але прицілився під пахву одного з них, що зіткнувся з першим гвардійцем, саме у перехрещення ворожого панцира. Колдер закрутився і впав, його гостроконечний шолом встромився в землю.

— Сал… Сал… Сал…! — Військовий окрик салкарів здіймався ревом прибою, коли дві групи борців зустрілися, змішалися і завирували у рукопашній битві. Перші кілька хвилин бою Саймон не усвідомлював нічого, крім власної в ньому участі, необхідності шукати ціль. Тоді відзначив незвичайність людей, з якими вони змагалися.

Бо вояки-колдери не робили спроб самозбереження. Один за одним сліпо йшли до своєї смерті, бо не переходили вчасно від атаки до захисту.

Не ухилялися, не підіймали щитів чи клинків, щоб затулитися від ударів. Піші солдати билися з тупою затятістю, але майже механічно. Заводські іграшки, — подумав Саймон, — накручені та вислані маршем.

Але ж це найгрізніші воїни, відомі цьому світові! Та тепер їх легко знищити, бо й дитина може перекинути ряд іграшкових солдатиків.

Саймон опустив пістоль. Щось у ньому протестувало проти нищення сліпих бійців. Повернув коня направо, саме щоб побачити, як одна з дзюбатих голів повернулася до нього. Колдер біг ристю. Але напав не на Саймона, як той очікував. Натомість кинувся тигром на вершника позаду — на чаклунку.

Майстерність у верховій їзді врятувала чарівницю від повної сили цього натиску, її меч опустився. Але удар не був чистим — зачепився за загострене забрало колдера, відхилився і зіслизнув з його плеча.

Хоч в певних сенсах і сліпий, цей хлоп’яга був добре навчений орудувати клинком. Блакитна смужка сталі в його руці зблискувала, пробиваючи захист чаклунки, вирвавши зброю з її рук. Тоді він відкинув свого меча, рукою в кольчужній рукавиці вхопив її за ремінь і викинув із сідла з легкістю, доступною, може, самому лише Корісу.

Саймон уже був там — і в цю мить колдер розділив долю своїх товаришів, їхню дивну безвольність. Чаклунка так відчайдушно виривалася, що Саймон не зважувався скористатися мечем. Вивільнив ногу із стремена, підігнав коня і вклав усю свою силу в удар.

Носок його черевика зіткнувся із задньою частиною круглого шолома колдера, від сили зіткнення Саймонова нога аж оніміла. Чужий втратив рівновагу і впав уперед, тягнучи з собою чаклунку. Саймон зіскочив із сідла, спіткнувся, злякався, що його отерпла нога підвернеться. Його рука з’їхала з опанцерованого плеча колдера, але він зумів стягти хлопця з жінки, яка вже задихалася, кинути його горілиць. Колдер лежав наче жук, його руки й ноги все ще сіпалися, отвір забрала гостроверхого шолому дивився вгору.

Скинувши свої панцирні рукавички, жінка стала навколішки біля колдера, зайнялася пряжками його шолому. Саймон схопив її за плече.

— Сідай! — наказав він, підігнавши до неї свого коня.

Вона похитала головою, далі роблячи своє.

Тугий ремінь урешті піддався і вона зняла шолом. Саймон не знав, що він очікував побачити. Його уява, яскравіша, ніж він сам собі зізнавався, створила кілька мислених зображень ненависних чужаків, але жодне з них не нагадувало цього обличчя.

— Герлвін!

Увінчаний яструбом шолом Коріса закрив вороже обличчя від погляду Саймона; Капітан Гвардії став навпроти чаклунки, його руки торкнулися плечей лежачого, наче збираючись обійняти близького друга.

На гарному обличчі з правильними рисами розплющилися очі, такі ж зелено-сині, як у Капітана, але вони не сфокусувалися ні на чоловікові, що назвав ім’я, ні на двох інших, що схилилися над ним. Чаклунка послабила хватку Коріса, відвела його руки. Підняла підборіддя чоловіка і, підтримуючи його голову, заглянула в ці невидющі очі. Тоді відпустила його і відвела руки, старанно витерла їх об жорстку траву. Коріс дивився на неї.

— Гервлін? — Це було радше питання, адресоване чаклунці, ніж звертання до чоловіка в колдерському обладунку.

— Убий! — сказала вона крізь зуби. Рука Коріса сягнула за мечем, який він поклав на траву.

— Ні! — запротестував Саймон. Той чоловік був зараз нешкідливим, дещо безтямним від удару. Вони не могли просто холоднокровно його прикінчити. Жіночий погляд, наче із зимної сталі, перетнувся з його поглядом. Тоді вона вказала на цю голову, що рухалася туди-сюди.

— Глянь сам, прибульцю з іншого світу!

Притягла його до себе.

З дивною нехіттю Саймон зробив, що вона казала, торкнувся руками голови чоловіка. І після миттєвого дотику майже сахнувся назад. У цьому тілі не було людського тепла; воно не мало холоду металу чи каменю, а наче щось нечисте, в’яле, тверде лише на вигляд. Заглянувши у ці невидющі очі, радше відчув, ніж побачив цілковиту порожнечу, яка не могла бути наслідком удару, хоч би й найсильнішого. Саймон не помітив у лежачому нічого, з чим би стикався раніше, — навіть божевільний має якусь подобу людяності, зруйноване чи скалічене тіло викликає співчуття, що пом’якшує жах. А перед ним було заперечення усього правильного, щось настільки непристойне, відірване від світу, аж Саймон не міг повірити, що це створіння може споглядати сонце чи ходити по землі.

Як і чаклунка перед ним, він почав терти руки травою, намагаючись зішкребти з них бруд, який відчував. Підвівся на ноги і відвернувся, коли Коріс змахнув мечем. Хай кого вразив би Капітан, він давно вже був мертвим і проклятим.

Всі солдати колдерів лягли трупом, загинуло двоє гвардійців, один із салкарів був розсічений аж до сідла. Напад був таким чудним, таким абсурдним, що Саймон міг лише питати себе, нащо його взагалі влаштували. Пішов разом із Капітаном та виявив, що той теж прагне довідатись.

— Зняти з них шоломи!

Наказ передавався від однієї групи гвардійців до іншої. Під кожним із цих дзюбатих шоломів ховалися такі самі бліді обличчя, коротко стрижені біляві голови, кожною рисою схожі на Коріса.

— Мідір! — він зупинився поруч із іншим тілом. Рука сіпнулася, в горлі заклекотіло смертне хрипіння. — Убити! — Наказ Капітана був безпристрасним, його негайно ж виконали.

Глянув на кожного з лежачих і ще тричі наказав убити. В кутику гарно вирізаних губ здригався маленький м’яз, а те, що хлюпотіло в його очах, було далеким від тієї пустки, яка застигла в очах ворогів. Обійшовши довкола тіл, Капітан повернувся до Маґнеса і чаклунки.

— Всі вони з Ґорму!

— Були з Ґорму, — поправила його жінка. — Ґорм помер, відкривши свої морські ворота колдерам. Ті, що тут лежать, — не ті люди, яких ти пам’ятаєш, Корісе. Вони вже давно не люди, — дуже, дуже давно! Це руки і ноги, бойові машини, що мусили служити своїм господарям, але не мали справжнього життя. Коли Сила витягла їх зі сховку, могли виконувати лише один отриманий наказ — знайти і вбити. Колдери добре вміють використовувати ці свої вироби, щоб їхні витвори билися замість них, виснажували наші війська, перш ніж завдати сильнішого удару.

Губи Капітана вигнулися у гримасі, що зовсім не нагадувала посмішки.

— Так вони виявляють власну слабкість. Може, їм бракує людської сили?

Тоді сам себе виправив, з легким шумом вкладаючи меч у піхви.

— Хай що цей Колдер собі надумав, якщо могли зробити таке, то, певно, мають для нас ще й інші несподіванки.

Коли вони покидали втоптану смужку поля, де були зустрілися з військами колдерів, Саймон їхав у авангарді. Не міг допомогти гвардійцям виконати останнє завдання, доручене їм чаклункою, і не міг думати про ті покинуті обезглавлені тіла. Важко було змусити себе повірити у правдивість того, що відбулося.

— Мертві не б’ються! — не зрозумів, що висловив свій протест уголос, аж доки Коріс не відповів йому.

— Герлвін був схожий на тих, що народилися в морі. Я бачив, як він полював на рибу-меч лише з ножем. Мідір був іще новобранцем та плутався в ногах того дня, коли затрубили труби на знак, що Колдер прийшов до Ґорму. Я добре знав їх обох. Але ті, що лежать позаду нас, не були ні Герлвіном, ні Мідіром.

— Людина складається з трьох речей, — заговорила чаклунка. — Тіло діє, розум думає, дух відчуває. Невже у твоєму світі, Саймоне, люди влаштовані інакше? Я так не вважаю, бо ти дієш, думаєш і відчуваєш! Вбий тіло — звільниться дух; вбий розум — і тіло мусить ще якийсь час жити у жалюгідному стані, викликаючи людське співчуття. Але вбити дух, дозволивши тілу, а, можливо, і розуму жити, — її голос здригнувся, — це злочин, що перевершує всі наші уявлення. Саме це й трапилося з людьми Ґорма. Того, що ходить по землі у їхній подобі, не повинні бачити живі очі! Лише нечестиве використання цілком заборонених речей зробило можливою таку смерть.

— І ти вже подумки оплакуєш нашу смерть, леді, якщо Колдер прийде до Салкаркіпу, подібно як це трапилося з Ґормом? — Майстер купець на могутньому коні порівнявся з ними.

— Тут ми їх пересилили, але що, коли вони збирають легіони таких мерців, щоб напасти на наші стіни? Зосталося небагато людей, бо це торговий сезон і дев’ять десятих наших кораблів на морі. Нам потрібне підкріплення. Силою волі можна стинати голови, але від цієї роботи втомлюються руки. Якщо вороги далі надходитимуть, вони придушать нас самою лише чисельною перевагою. Тим паче, що вони не знають страху і одностайно рухатимуться вперед, а ми будемо мати дві або й три думки!

Ні Коріс, ні чаклунка не мали готової відповіді на це запитання. Коли Саймон через кілька годин вперше побачив торговий порт, цей вигляд його заспокоїв. Хоча салкари насамперед були моряками, вони були також добрими будівничими і використали всі переваги місця, обраного ними для зведення своєї твердині. З боку суші це були стіни зі сторожовими вежами і численними бійницями. Але лише коли Маґнес Осберік провів їх за стіни, вони збагнули всю силу цієї фортеці.

Двоє кам’яних плечей, вигнутих у бік моря, — наче розтулені клешні краба, — і гавань між ними. Але кожна з цих клешень була зміцнена блоками кам’яної кладки, стінами, сторожовими вежами, мініатюрними фортами, з’єднаними з основним корпусом лабіринтом підземних шляхів. Наскільки це можливо, зовнішні стіни спускалися просто у морські хвилі, не даючи нікому змоги видряпатися на них.

— Схоже, — прокоментував Саймон, — що Салкаркіп будувався в розрахунку на війну.

Маґнес Осберік коротко реготнув.

— Майстре Трегарт, ми своєю кров’ю тримаємо Мир Торгових Шляхів з Есткарпом, а до певної міри з Алізоном та Карстеном, — особливо ж побрязкавши золотом під належними вухами. Але в усьому світі показуємо наші мечі разом із нашими товарами, — а це серце нашого королівства. Внизу на цих складах лежить наша жива кров, бо товари, якими ми обмінюємося, — це кровотік нашого життя. Пограбувати Салкаркіп — мрія кожного князька і кожного пірата цього світу.

Колдери можуть собі бути демонами, як твердять чутки, але вони не цураються добрих земних речей. Вони хотіли б запхнути свої лапи у наші бариші, так само, як інші. Ось чому ми тримаємо тут останню оборону, — якщо Салкаркіп упаде, його завойовники нічого не здобудуть! — Він опустив здоровенний кулак на парапет перед собою, гримнувши, як справжній велетень. — Салкаркіп будувався за часів мого прадіда, щоб забезпечити наше плем’я безпечним портом у разі бурі — так само бурі війни, як вітру чи хвиль. І схоже, що саме це нам зараз потрібно.

— У гавані три кораблі, — полічив Коріс. — вантажний і два укріплені швидкохідні.

— Вантаж для Карстена відходить на світанку. Ходить під прапором герцога, захищений його угодами, тому екіпажеві не потрібна зброя в портах.

— Себто, герцог одружується. Та лежить там у скрині коштовне намисто самійської роботи — призначене для білої шийки Алдіс. Здається, що Ів’єн збирається окільцювати іншу ручку, але сам подружнього знаку не носитиме.

Чаклунка стенула плечима, а Коріс, здається, більше цікавився кораблями, ніж плітками про сусідній двір. — А швидкохідні? — спитав він.

 — Залишаються тут, — ухильно відповів майстер купець. — Патрулюватимуть. Я волів би знати, хто наближається з моря.

 

* * *

Бомбардувальник міг би розтрощити на пил стіни Салкаркіпу за один-два заходи, тяжка артилерія розбила б ці масивні мури впродовж кількох годин, — так вирішив Саймон, оглядаючи все разом із Корісом. Але у скелях під фундаментами будівель містилися справжні лабіринти ходів та приміщень, — ті з них, що виходили в море, мали заґратовані двері. Якщо тільки Колдер не має зброї, сильнішої за всю іншу, яку він бачив у цьому світі, купці, схоже, зайве непокояться. Можна було так думати, — аж доки не згадати порожніх очей мешканців Ґорму.

Також він зауважив, що, хоч у кімнатах охоронців було багато добре заповнених стійок та пірамід зі зброєю, людей там було мало, патрулювалися лише стіни. Салкаркіп міг би помістити й спорядити тисячі воїнів, — але під зброєю було не більше сотні.

Вони троє, Коріс, чаклунка і Саймон, зійшлися на морській вежі, вечірній вітерець обвівав їхні обладунки.

— Я не відважуюся оголити Есткарп, — сердито сказав Коріс, наче відповідаючи на якийсь аргумент, нечутний його товаришам, — зосередивши всю нашу живу силу тут. Таке безглуздя стало б відвертим запрошенням Алізону чи герцогству вторгнутися на нас із півночі та півдня. Осберік має могутню шкаралупу, — не вірю, що навіть щелепи Колдеру можуть її розгризти, — але в цій шкаралупі немає м’яса. Він надто довго чекав. Зі всіма своїми людьми він утримав би порт, так. Але з цією жменькою — я в цьому сумніваюсь.

— Ти сумніваєшся, Корісе, але ти битимешся, — промовила жінка. В її голосі не було ні схвалення, ні розчарування. — Бо так має бути. Можливо, на цій фортеці Колдер поламає собі зуби. Але Колдер прийде — це Маґнес передбачив правильно.

Капітан нетерпляче глянув на неї.

— Ти маєш для нас віщування, леді?

Вона похитала головою.

— Не чекай від мене того, чого я дати не можу, Капітане. Коли ми в’їжджали в оту засідку, я не бачила нічого, крім порожнечі. За цим дуже негативним знаком я розпізнала колдерів. Але нічого кращого я зробити не можу. А ти, Саймоне?

— Я? — стрепенувся він. — Та ж я не претендую на вашу Силу, — розпочав, а потім додав, уже чесніше:

— Можу сказати лише як солдат: я вважаю, що це міцна твердиня, але тепер я почуваюся у ній, як у пастці.

Сказав не задумуючись, але знав, що це правда.

— Не казатимемо цього Осберіку, — вирішив Коріс. Разом вони спостерігали за гаванню, доки сідало сонце, а місто все більше втрачало подобу притулку, набуваючи вигляду клітки.

 

VI

ПРИРЕЧЕННЯ З ТУМАНУ

 

Це почалося трохи за північ — лінія, що повзла через море, змазуючи зірки та хвилі, женучи перед собою холод, який не був ні вітром, ні дощем, але пронизував людей аж до кісток, покриваючи обладунок маслянистими намистинками, залишаючи на губах солений і ледь гнилий смак.

Ось уже накрило світляні кулі-ліхтарі, ряди яких повторювали усі вигини зубців укріплення. Ці озерця світла одне за одним були приглушені, перетворившись на туманні мазки жовтизни. Тим, хто за цим спостерігав, здавалося, що повзучий туман дюйм за дюймом, фут за футом змазує весь світ.

Саймон ходив туди-сюди по маленькій сторожовій платформі центральної вежі. Половина зубців укріплень була поглинута, втрачена. Завіса туману поділила пополам один із вузьких швидкохідних кораблів, що стояв у порту. Цей туман не нагадував ані жодного природного туману, будь-коли баченого Саймоном, ані знаменитої лондонської мряки — їдкого індустріального смогу його власного світу. Густа завіса імли наповзала із заходу — запона, яка могла прикривати зосередження ворожих сил перед атакою.

Змертвілий і вичерпаний, він почув тривожні звуки зі стіни — це озвалися бронзові гонги, що кілька футів розміщені вздовж зубців. Атака! Він дістався дверей вежі і зустрівся там із чаклункою.

— Вони атакують!

— Ще ні. Це штормові дзвони, проводирі всіх кораблів, що можуть шукати притулку в порту.

— Колдерських кораблів!

— Може й так. Але споконвічні звичаї не змінити за годину. В тумані Салкаркіпські гонги служать морякам і лише наказ Осберіка може їх відключити.

— Отже, тут відомі такі тумани, як цей?

— Тумани відомі. Але цей — інша річ.

Вона прослизнула повз нього, щоб вийти на відкрите місце, обличчям до моря, як це він робив ще мить тому, вдивляючись у швидко зникаючу гавань.

— Ми, наділені Силою, можемо до певної міри керувати природними стихіями, хоча й тут, як і в іншому, невдачі та успіхи бувають непередбачуваними. Будь-яка з нашого сестринства спроможна викликати туман, який закриє необачному не лише очі, а й розум — на якийсь час. Але це щось інше.

— Це природне явище? — наполягав Саймон, впевнений, що ні, хоч і не міг пояснити, звідки в нього ця певність.

— Коли гончар ліпить вазу, він кладе глину на круг і формує її вмілістю своїх рук згідно з планом, що постав у його мозку. Глина — продукт землі, але те, що змінює її форму — витвір розуму та вміння. Я думаю, що хтось — або щось — зібрав часточки моря та повітря і зліпив їх в іншу форму, яка має служити певній меті.

— А чим ти відповіси йому, леді? — ззаду до них підійшов Коріс. Він рушив прямо до парапету і вдарив долонями об камінь, покритий перлинками води. — Ми в цьому тумані як сліпці!

Вона не зводила очей з туману, спостерігаючи за ним із пильністю лаборанта-асистента, поглинутого надзвичайно важливим експериментом.

— Сліпота може бути їхньою метою, але засліплювати можна двома способами. Якщо вони гратимуться з ілюзіями, — то протиставмо їм їхній власний трюк!

— Протиставити туманові туман? — сказав Капітан.

— Не можна протиставити одному трюкові такий сам. Вони прикликали повітря та воду. Натомість ми повинні використати воду та повітря, але іншим робом.

Нігтем великого пальця стукнула по зубах.

— Так, це може бути обманним рухом, — пробурмотіла, оглядаючись довкола. — Мусимо спуститися вниз, до рівня гавані. Попроси у Магнеса дерева, найкраще б сухих скіпок. Якщо нема, то ножів, щоб їх наколоти. І якогось полотна. І принеси це до головної набережної.

Коли маленька горстка салкарів та гвардійців вийшла до набережної, у серці гавані приглушено й урочисто лунав звук гонгів. З оберемка довгих скіпок чаклунка вибрала найменшу. Взяла в руки ніж і невміло спробувала вирізати грубий контур човна, з круглою кормою та гострим носом. Саймон пішов за її прикладом, легко відшаровуючи білі смужки; інші, зі схвалення жінки, — теж.

Невдовзі вони мали вже цілу флотилію з десяти — двадцяти — тридцяти човників у палець завбільшки, кожен човник був оснащений паличкою-щоглою, до якої чаклунка прикріпила клаптик тканини — наче вітрило. Вона опустилася навколішки перед рядом човників і, дуже низько схилившись, обережно дмухнула в кожне крихітне вітрило, легенько торкнулася пальцем носа кожного кораблика.

— Вітер і вода, вітер і вода, — завела наспів. — Вітер, щоб підганяти, вода, щоб нести, море, щоб тримати, туман, щоб спеленати!

Швидко рухала руками, кидаючи у воду гавані один грубо виструганий човник за іншим. Туман майже поглинув їх, але його завіса не була настільки густою, щоб Саймон пропустив дивовижне видовище. Крихітні кораблики сформувалися у клиновидний стрій, націлений на невидиме в цю мить море. І от перший, що перетнув туманну завісу, був уже не поквапом виструганою іграшкою, а швидким блискучим кораблем, кращим, ніж ті вузькі швидкохідні, що їх із гордістю демонстрував Осберік.

Чаклунка ухопилася за Саймонове зап’ястя, щоб підвестися.

— Не всьому вір, що побачиш, людино з іншого світу. Ми, наділені Силою, часто вдаємося до ілюзій. Але сподіваймося, що ця ілюзія буде такою ж дієвою, як їхній туман, і відлякає усіх нападників.

— Це не можуть бути справжні кораблі! — він уперто намагався протистояти тому, що бачили його власні очі.

— Ми дуже залежимо від наших органів чуття. Якщо можна ошукати очі, пальці, ніс, — тоді чари на якийсь час подіють. Скажи, Саймоне, якби ти зайшов у цю гавань, щоб напасти, і побачив, що з туману назустріч твоїм кораблям випливає флот, про який ти і не підозрював, чи ти не задумався б двічі, перш ніж кинути виклик до бою? Я лише намагалася купити нам час, бо ілюзія руйнується, коли її випробовує дійсність. Колдерський корабель, який спробує підійти до судна з цієї флотилії борт до борту, може виявити, з чим має справу. Але інколи куплений час є дорогоцінним.

 

* * *

 

Мабуть-таки вона мала рацію. Принаймні, якщо супротивники й планували використовувати туманну пелену для прикриття нападу на гавань, вони цього не зробили. Вночі не було жодного тривожного сигналу, але на світанку товсте покривало над містом не піднялося.

Капітани трьох кораблів у порту чекали наказів Осберіка, та він нічого не міг сказати окрім як стерегтися і чекати, коли розсіється імла. Під час вахти Коріса вони з Саймоном обходили сторожові пости гвардійців — інколи мусили тримати один одного за пояс, щоб не загубитися чи не впасти з морської стіни. Було наказано, щоб гонги далі звучали через рівні проміжки часу, але тепер не для допомоги мореплавцям, а просто щоб один сторожовий пост міг підтримувати зв’язок із наступним. Вояки звертали витягнуті напружені обличчя та наполовину витягали зброю проти своїх змінників, аж доки ті не вигукували паролю — якби хто зневажив цей засіб ідентифікації, ризикував дістати удар сталевим клинком.

— Як так піде далі, — прокоментував Трегарт, ледве уникнувши поранення а то й смерті з рук одного із салкарів, до якого вони несподівано підійшли, — їм і нападати не доведеться, ми самі переб’ємо одні одних. У цій мряці тільки-но здасться, що в когось дзюбатий шолом, одразу ж його вкоротять на голову.

— І я так думаю, — коротко відповів Капітан. — Вони теж граються з ілюзіями, породженими нашими нервами і страхами. Але чим же ми можемо відповісти, крім того, що вже зробили?

— Будь-хто з добрими вухами може підслухати наші паролі, — Саймон вирішив глянути в очі найгіршому. — Тоді частина стіни, один пост за іншим, може опинитися під їхнім контролем.

— Чи ми можемо бути впевненими, що це ще не напад? — відповів гірким сумнівом Коріс. — Чужоземцю, якщо ти можеш дати кращі накази, зроби це і я з радістю їм підкорюся. Я людина війни і добре знаю шляхи війни — або ж думав, наче знаю. Ще я вірив, наче знаю шляхи чарівників, бо я від щирого серця служу Есткарпу. Але досі я ніколи такого не зустрічав; можу зробити лише те, що в моїх силах.

— Я теж ніколи не бачив такого способу змагань, — зізнався Саймон. — Він може збаламутити кожного. Але от що я зараз думаю, — з моря вони не прийдуть.

— Бо ми пильнуємо цей шлях і помітили б, якби вони насувалися? — швидко підхопив Коріс. — Але не думаю, щоб на цю фортецю можна було напасти зі суходолу. Морські волоцюги будували з розумом. Потрібні були б облогові машини, а зібрати їх — справа кількох тижнів.

— Море і суходіл, — що ж зостається?

— Підземелля та повітря, — відповів Коріс. — Підземелля! Підкопи та підземні ходи!

— Але ми не можемо так роззосередити людей, щоб пильнувати за всіма підземними ходами.

Зелені, наче море, очі Коріса сяяли тим самим войовничим блиском, який Саймон бачив у нього при їхній першій зустрічі.

— Можна поставити проти них сторожу без жодної людини. Я знаю цей фокус. Рушаймо до Магнеса.

Він побіг, раз у раз зачіпаючи гострим кінцем меча кам’яні стіни на поворотах у фортечних коридорах.

 

* * *

 

На столі було розставлено посудини з водою, усіляких розмірів та різної форми, але геть-усі мідні, а кулі, які Коріс дбайливо розставив по одній у кожній посудині, теж були металевими. Один із таких комплектів миски та кульки, встановлений на стіні над підземним ходом, неодмінно викриє будь-яку спробу висадити підземні двері, — кулька загойдається в посудині.

Отож підземелля, наскільки це можливо, захищені. Зоставалося повітря. Саймон, — може, тому, що був знайомий із повітряною війною, — аж до болю в шиї приглядався до мряки довкола веж порту. Але ж цивілізація, що залежала від доволі примітивних пістолів, мечів, щитів та обладунків для захисту тіла, хоч би до яких хитромудрих ментальних прийомів вдавалася, не могла створити засобів повітряної атаки.

Завдяки Корісовому приладдю вони з кількахвилинним випередженням були оповіщені, що колдери дійсно спробували прорватися. На всіх пунктах, де було розставлено посудини, сигналізація спрацювала майже вмить. Проходи, що вели до підземних дверей, після кількох годин тяжкої праці напхом напхали усіма легкозаймистими матеріалами, які тільки знайшлися у складах порту. Ковдри з овечої вовни та коров’ячого волосу, просочені олією та смолою, що їх корабельні теслі використовували для зміцнення днищ, обмотали довкола розірваних тюків дорогих тканин, мішків із сухим зерном та насінням, а щоб змочити ці гігантські пробки, їх полили цілими струмками олії та вина.

Коли посудини видали сигнал тривоги, запалили факели, а всі внутрішні двері зачинили, перекривши вихід полум’яних шляхів до центру фортеці.

— Спробуйте це своїми холодними собачими носами! — тріумфуючий Магнес Осберік злегка вдарив своєю бойовою сокирою об стіл у центральній залі фортеці. Вперше після того, як туман спеленав його володіння, майстер купець перестав виглядати занепокоєним. Як усякий моряк, він ненавидів туман і боявся його, — чи то природного, чи то породженого чарами. Здобувши можливість діяти, він усе переборов і знову підхопився.

— Аххххх! — цей крик розтяв галас у залі, наче вістрям меча. Жодні тілесні муки не могли стати його причиною, лише найвищий страх міг вирвати такий вигук із людської горлянки.

Магнес схилив свою бичачу голову, немов замірившись проти ворога. Коріс, наготувавши меча, трохи присів, наче його гном’яче тіло черпало сили від землі. Інші чоловіки в залі на довгу мить завмерли.

Можливо, тому, що Саймон увесь цей час майже сподівався такого, він першим розрізнив джерело крику і кинувся до сходів, які вели на три поверхи вище, до варт на даху.

Та не дістався аж туди. Вигуки і крики зверху, удари металу об метал були достатнім попередженням. Уповільнивши рух, Саймон наготував пістоля. І добре, що він був обережним, бо вже на півдорозі до другого поверху скотилося повз нього людське тіло, обминувши Саймона на відстані кількох дюймів. Салкар, з його розтятого раною горла ще струменіла кров, оббризкуючи стіни та сходи. Саймон оглянув дике сум’яття довкола.

Два гвардійці і три моряки ще змагалися, опершись спинами об стіну наступного поверху і стримуючи напасників, які атакували, ведені лише лютою затятістю, подібно до їхніх одноплемінників у засідці при дорозі. Саймон вистрілив раз, тоді вдруге. Але зверху далі насувалася повінь дзюбатих шоломів. Він міг лише здогадатися, що супротивники якимсь чином прийшли з повітря і тепер тримають верхні поверхи.

Ніколи було роздумувати про методи переміщення ворогів — достатньо того, що вони прорвалися. Упали ще два моряки, один гвардієць. Воїни у гостроверхих шоломах не зважали на мертвих і поранених, друзів і противників. Тіла скочували вниз, не зупиняючись — внизу мусила бути якась загата.

Саймон зістрибнув на перший поверх, ногою відкривши фронтальні двері. Салкари віддавали перевагу надто важким меблям, але менші ще можна було пересунути. Саймон із силою, про яку в себе і не здогадувався, зайнявся штовханням та перенесенням предметів, що мали забарикадувати вихід на сходи.

Над ніжками крісла, яке він насилу витяг на вершину стосу, з’явилася дзюбата голова, вістря меча майже торкнулося його щоки. Саймон розбив крісло на цьому шоломі. На його щоці з’явилася незначна подряпина, але нападника відкинули від барикади.

— Сал! Сал!

Саймона відтіснили вбік і він побачив обличчя Магнеса, таке ж червоне, як його пишні вуса, розрубаний нападник звалився, купець виринув із напівтемряви та взявся рубати першу хвилю нападників, що саме дісталися барикади і натисли на неї.

Цілься, стріляй, знову цілься. Викидай порожню упаковку дротиків, перезаряджай, знову стріляй. Переступи стогнучого гвардійця, доки його не відтягнуть у безпечніше місце — якщо таке знайдеться. Стріляй — стріляй!

Врешті Саймон повернувся до зали, тоді групка воїнів, до котрої він прилучився, опинилася на іншому сходовому майданчику, дорого віддаючи кожну сходинку, по якій вони спускалися. Тут був легкий дим — закрути туману? Ні, бо тільки-но він його вдихнув, відчув гостре подразнення носа і горла, закашлявся. Цілься — стріляй — хапай упаковку дротиків із пояса гвардійця, який упав і вже йому жодна зброя не потрібна.

Східці вже позаду. Чоловіки кричали, дим густішав. Саймон протер рукою очі, що зайшли слізьми і тугіше затягнув довкола горла шарф свого шолому. Його дихання перетворилося на неглибокі зіпання ротом.

Наосліп йшов за своїми товаришами. Зачинили за собою двері у п’ять дюймів товщиною. Одні… другі… треті… четверта загата. Тоді наткнулися на кімнату, де містилася якась установка — її корпус перевищував гігантського чоловіка з каламутними очима, що схилився перед нею. Гвардійці та моряки, які зуміли сюди дістатися, відступили, притиснувшись до стін кімнати і залишивши дивну машину господареві міста.

Магнес Осберік утратив свій увінчаний ведмедем шолом, подертий на стрічки хутряний плащ звисав із одного плеча. Його сокира лежала на кожуху машини, з її леза на кам’яну підлогу мляво стікала цівка крові. Магнесова рудизна зблякла, обличчя змарніло. Розширені очі дивилися на людей і не бачили їх — Саймон здогадався, що цей чоловік перебуває в шоковому стані.

— Все пропало! — Він підняв сокиру, стис посередині довге топорище своїми обтертими об канати долонями, провів ними вперед-назад. — З повітря, наче крилаті демони! Жодна людина не може змагатися з демонами. — Тоді засміявся, тихо, ласкаво, як чоловік, що пригорнув люблячу жінку. — Але і на демонів є відповідь. Салкаркіп ніколи не стане гніздовищем чортового насіння.

Його бичача голова, знову схилена, мов для атаки, повільно обернулася, він звернувся до людей Есткарпу, відокремивши їх од своїх одноплемінників:

— Ви добре билися, ви, що походите з чаклунського роду. Але те, що зосталося нам — це не ваш кінець. Ми вивільнимо енергію, яка живить сили міста, і підірвемо порт. Йдіть звідси і, може, колись ви зумієте звести з ними порахунки таким робом, який ці крилаті чарівники зрозуміють. Будьте певні — ми стільки їх заберемо з собою, що віднині прорідимо їхні лави! Йдіть своєю дорогою, відважні, і залиште нас із Салкаркіпом для нашої останньої розплати!

Вцілілі гвардійці, гнані його очима і голосом так, наче він схопив їх у свої ведмежі обійми та відштовхнув од себе, зібралися разом. Коріс усе ще був із ними, яструб на його шоломі втратив крило. Чаклунка теж — обличчя незворушне, але, коли вона повільно йшла кімнатою, губи її здригалися. Ще двадцятеро чоловіків і Саймон.

Всі гвардійці, як один, стали струнко і підняли свої скривавлені мечі, салютуючи тим, хто зоставався. Магнес хрипко реготнув.

— Гарно-гарно, чаклунські воїни. Але це не час для параду. Геть звідси!

Есткарпці урочисто відмарширували до маленьких дверей, вказаних ним. Коріс йшов останнім, щоб зачинити і засунути їх. Здолали прохід, розмірено і зі всіх сил біжучи. На щастя, на стелі що певний час спалахували світляні кулі, а підлога була рівною, бо вони мусили так поспішати, наче земля палала в них під ногами.

Шум моря та прибою наростав — і от вони вийшли до печери, де гойдалися човники, поставлені на якір.

— Лягай! — Саймона разом з іншими запхнули на борт, рука Коріса тисла йому в спину, скеровуючи обличчям униз. Інші приземлялися поруч з ним, а то й на ньому, притиснувши його до розгойданого днища. Зачинилися ще одні двері — чи це їх накрило настилом палуби? Зникло світло, а з ним і повітря. Саймон лежав спокійно, і гадки не маючи, що трапиться далі.

Човен під ним рухався, людські тіла перекочувались, його вдаряли ногами, штовхали, він сховав обличчя у згині руки. Суденце крутилося і гойдалося, а шлунок Саймона протестував. Він ніколи не був добрим матросом. Повністю поглинутий боротьбою з нудотою, не був готовий до вибуху, що, здавалося, одним ударом та звуком знищив увесь світ.

Вони все ще гойдалися на хвилях, але, здійнявши голову, Саймон спрагло ковтнув чисте повітря. Він із зусиллям підвівся, не звертаючи уваги на хрипіння і протести тих, що лежали поруч із ним. Його першою, приголомшеною думкою було — жодного туману! А наступною — це ж день! Небо, море довкола, узбережжя — все було виразним і яскравим.

Але коли ж сонце піднялося над узбережжям і здійнялося в небі, запаливши полум’ям земну твердь? Вибух приголомшив Саймона, проте не осліпив. Вони відпливали в море, залишаючи джерело цього тепла і світла позаду.

Він нарахував один… два… три човники-шкарлупки. Без вітрил, тож мусили мати якісь мотори. Чоловіка, що сидів, випроставшись, на кормі, легко було розпізнати за його широкими плечима. Стернував Коріс. Вони визволилися з пекла, на яке перетворився порт Салкаркіпу, але куди ж вони прямують?

Туман розвіявся, а вогонь на березі освітлював їм дорогу. Та хвилі, що їх несли, не були народжені спокійним морем. Можливо, потрясіння від вибуху, яким Магнес знищив фортецю, передалося й океану? Бо вітер гнав їх, наче якась рука намагалася втиснути їх під поверхню, в глибину вод, а люди на борту легеньких, як пір’їнка корабликів починали розуміти, що вони, можливо, виграли не цілковитий порятунок, а лише кілька хвилин життя.

 


[1] Оригінально Sulcarkeep, дослівно твердиня салкарів.  

[2] Вихід, 22:17, переклад Ів. Огієнка.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.