Чаклунський світ-1

Андре Нортон

 

Чаклунський світ – 01

 

Частина I: Салкаркіпська пригода

 

I

Сідж Перілес[1]

 

Навкісні струмені дощу завісою спадали на темні вулиці, змиваючи з міських стін кіптяву, що смакувала металом на вустах високого худорлявого чоловіка, який стрімко йшов поблизу будинків, пильно примруженими очима заглядаючи у пащі дверей та щілини алей.

Скільки часу — дві чи три години? — пройшло, відколи Саймон Трегарт вийшов із залізничної станції. Та надалі він не мав жодних причин слідкувати за часом. Час утратив для нього всяке значення, бо в нього не зосталося мети. Як у цькованого, у втікача, у того, що ховається, — хоча ні, він не ховався. Йшов відкрито, напружений, насторожений, із як завжди прямою спиною та високо зведеною головою.

У ті перші відчайдушні дні, коли він ще мав крихту надії, коли вдавався до всіх звірячих хитрощів, кожного трюку й фортелю, які тільки завчив, коли петляв і ховав сліди, — тоді він керувався годинами і хвилинами, біжучи. Але тепер він ішов і йтиме, аж доки смерть, що ховається в одній із брам, сидить у засідці в одній із алей, не постане перед ним. Проте й тоді він не піддасться, пустивши в хід свої ікла. Його права рука сягнула до намоклої кишені плаща, пестячи ці ікла — гладеньку відполіровану смертоносну зброю, що легко лягла йому в долоню, наче бувши частиною його чудово тренованого тіла.

Вульгарні червоні й жовті неонові вогні утворювали візерунок, який відбивався на мокрому слизькому тротуарі; його знайомство з містом обмежувалося одним чи двома готелями в центрі, кількома ресторанами та магазинами, — всім, із чим може запізнатися випадковий подорожній за двійко відвідин, розділених п’ятьма-шістьма роками. Саймона тягло на відкрите місце, — він був певен, що кінець погоні настане або цієї ночі, або завтра вранці.

Саймон відчув утому, викликану безсонням і постійною настороженістю. Уповільнив кроки перед освітленими дверима, прочитав напис на провислому тенті над ними. Швейцар розчинив двері всередину, а чоловік під дощем сприйняв це як мовчазне запрошення, заходячи в тепло й аромат їжі.

Негода мусила розлякати клієнтів. Можливо, тому метрдотель так квапливо його привітав. Чи, можливо, покрій його все ще презентабельного костюму, захищеного від вогкості плащем, який він зняв, його легка, але безпомильно відчутна природна зверхність, — знак, залишений звичкою командувати і легко добиватися підкорення, — усе це забезпечило йому добрий стіл та меткого уважного офіціанта.

Коли очі Саймона пробігали по стрічках меню, він посміхнувся і в цій усмішці був привид справжнього гумору. Приречений, хай там як, має право на останню трапезу. Його спотворене відображення на округлій блискучій цукерничці посміхнулося йому у відповідь. Довге обличчя, гарно вирисуване, зі зморщечками в кутиках очей і дещо глибшими складками біля губ, засмагле, обвітрене, але на свій лад позбавлене прикмет віку. Так він виглядав у двадцять п’ять, так само виглядатиме у шістдесят.

Трегарт їв повільно, смакуючи кожен шматочок, насолоджуючись затишним теплом кімнати і ретельно підібраним вином, давши перепочинок тілу, але не розуму і нервам. Бо цей перепочинок не дав йому оманливої надії. То був кінець, — він це знав і приймав.

— Даруйте…

Вилка, на яку був наколотий товстий шматок м’яса, не зупинилася перед його губами. Але, попри Саймонів залізний самоконтроль, його нижня повіка сіпнулася. Він прожував і тільки тоді відповів, звичайним голосом.

— Прошу?

Чоловік, що ґречно стояв біля столу, міг бути брокером, юристом, лікарем. Довкола нього витала професійна атмосфера, що мала викликати довіру співрозмовників. Але не був тим, кого очікував Саймон: виглядав надто респектабельним, надто чемним і надто коректним для смерті! Хоча організація мала багато найрізноманітніших слуг.

— Полковник Саймон Трегарт, якщо я не помиляюся?

Саймон переламав кекс навпіл і намазав його маслом.

— Саймон Трегарт, але не «полковник», — виправив він, а тоді додав, наносячи контрудар, — як вам добре відомо.

Чужий, здається, дещо здивувався і посміхнувся гладенькою, ввічливою, професійною посмішкою.

— Як нетактовно з мого боку, Трегарте. Але дозвольте відразу ж сказати — я не член організації. Натомість я — ваш друг, звичайно, якщо ви цього захочете. Дозвольте представитися. Я доктор Хорхе Петроніус. Цілком до ваших послуг, можу додати.

Саймон кліпнув. Думав, що правильно вирахував той клаптик майбутнього, який йому зостався, але на таку зустріч не розраховував. Уперше за ці гіркі дні відчув глибоко всередині голос чогось віддалено схожого на надію.

Йому й на думку не спало сумніватися в особі маленького чоловічка, який пильно придивлявся до нього крізь напрочуд товсті окулярні скельця в такій масивній і широкій чорній пластиковій оправі, що Петроніус завдяки ним виглядав наче у напівмасці вісімнадцятого віку. Доктор Хорхе Петроніус був добре відомий у тому півсвіті, де Саймон провів кілька скажених років. Якщо ви «спалилися» і мали досить щастя, щоб бути при грошах, вдайтеся до Петроніуса. Тих, хто так учинив, ніколи не знайшли ні закон, ні помста їхніх спільників.

— Семмі в місті, — продовжив чіткий голос із легким акцентом.

Саймон оцінююче відпив ковток вина.

— Семмі? — байдуже відповів він. — Яка честь!

— О, у вас усталена репутація. Організація вислала за вами своїх найкращих гончих псів. Але після того, як ви хвацько впоралися з Кочевим та Лемпсоном, зостався лише Семмі. Однак він птаха іншого польоту. Даруйте мені за втикання носа в чужі справи, але ви доволі давно в акції. Становище, яке точно не робить збройну руку сильнішою.

Саймон засміявся. Він насолоджувався усім цим, смачною їжею і добрим вином, навіть витонченим піддражнюванням доктора Хорхе Петроніуса. Але не зменшував пильності.

— Отож, моя збройна рука потребує підкріплення? Гаразд, докторе, а що ж ви пропонуєте як ремедіум?

— Мою допомогу.

Саймон відставив келиха. Червона крапля скотилася по його стінці і всякла в обрус.

— Кажуть, Петроніусе, що ваші послуги надто дорогі.

Чоловічок знизав плечима.

— Природно. Але натомість я можу обіцяти повний порятунок. Ті, хто мені довірився, не змарнували своїх доларів. Ніхто на мене не скаржився.

— На жаль, я не належу до тих, що можуть дозволити собі ваші послуги.

— Ваші останні дії настільки зменшили ваш грошовий резерв? Так, звичайно. І все-таки ви покинули Сан-Педро з двадцятьма тисячами. Не могли ви повністю витратити цю суму за такий короткий час. А якщо зустрінетеся з Семмі, то все, що залишилося, повернеться Гансону.

Губи Саймона стислися. Якусь мить він виглядав таким грізним, яким побачив би його Семмі, якби вони зустрілися віч-на-віч.

— Чому ви стежили за мною — і як? — спитав він.

— Чому? — Петроніус знову стенув плечима. — Ви це зрозумієте пізніше. Я на свій лад учений, дослідник, експериментатор. Стосовно ж вас, то я знав, що ви у місті і потребуєте моїх послуг — Трегарте, тепер ви мусите знати, як поширюються чутки. Ви людина мічена і небезпечна. Ваш прихід і відхід реєструються. На шкоду для вас самих, ви чесна людина.

Права рука Саймона стислася в кулак.

— Це після моєї діяльності за останні сім років ви клеїте мені таку наличку?

Тепер уже Петроніус негучно реготнув, наче запрошуючи свого співрозмовника втішитися кумедністю ситуації.

— Бо чесність інколи має мало спільного з вимогами закону, Трегарте. Якби ви не були по суті чесною людиною — з ідеалами — ви ніколи б не протиставилися Гансону. Це сталося тому, що ви такий, як є, і тому ви — я знаю — готові для мене. Можемо йти?

Тут Саймон виявив, що він, оплативши рахунок, пішов услід за доктором Хорхе Петроніусом. На узбіччі їх чекала автівка, проте доктор не назвав водієві адреси, коли машина понесла їх у ніч і дощ.

— Саймон Трегарт, — тепер голос Петроніуса був безособовим, наче він читав важливі лише для нього самого дані. — Корнійського походження. 10 березня 1939-го року зарахований до армії США. Розпочав як сержант, тоді став лейтенантом і, врешті, доріс до рангу підполковника. Служив у окупаційних військах, аж доки не був комісований та ув’язнений за — за що, полковнику? Ах так, за величезні махінації на чорному ринку. На жаль, хоробрий полковник надто пізно здогадався про кримінальний характер цих оборудок. Саме це, Трегарте, поставило вас по той бік закону, ні? Втративши чесне ім’я, ви вирішили, що можете грати в цю гру.

Після Берліну ви стали учасником низки сумнівних операцій, аж доки не виявилися настільки нерозумним, щоб зіткнутися з Гансоном. Знову завинила ваша необізнаність? Щось вам не таланить, Трегарте. Сподіваймось, цієї ночі ваша доля зміниться.

— Куди ми йдемо, до доків?

Він знову почув виразисте хихотіння.

— У нижнє місто, але не до гавані. Мої клієнти подорожують, але не морем, повітрям чи суходолом. Що ви знаєте про традиції вашої батьківщини, полковнику?

— Метачім у Пенсильванії не має традицій, про які б я чув.

— Я не про глухе шахтарське містечко на цьому континенті. Я про Корнвел, що древніший за цей час — наш час.

— Мої предки були корнійцями. Але більше я нічого не знаю.

— Ви чистого роду, а Корнвел старий, дуже старий. У легендах він пов’язаний із Вельсом. Там був відомий Артур, британські римляни відійшли туди під натиском сакських сокир. А до римлян були там інші, багато, багато інших, — і дехто з них приносив із собою уривки дивних знань. Ви зробите мене дуже щасливим, Трегарте.

Дальша пауза наче запрошувала до коментаря; коли Саймон не відповів, той, чужий, продовжив.

— Я збираюся познайомити вас з однією із ваших рідних традицій, полковнику. Надзвичайно цікавий експеримент. От ми й приїхали!

Машина зупинилася перед темною алеєю.

Петроніус відкрив браму.

— Оце єдиний ґандж моїх володінь, Трегарте. Доріжка надто вузька для автівки; доведеться йти пішки.

Якусь мить Саймон дивився у чорну пащу брами, питаючи себе, чи доктор не привіз його на призначене місце вбивства. Семмі чекає тут? Але Петроніус засвітив ліхтарика і помахав ним, запрошуючи.

— Лише ярд чи два, запевняю вас. Просто йдіть за мною.

Алея справді була короткою і вони вийшли до порожнього місця між високими спорудами. Маленький будиночок наче присів навпочіпки в улоговині між двома велетнями.

— Ви бачите перед собою анахронізм, Трегарте. — Доктор вставив ключ у дверний замок. — Сільська садиба кінця сімнадцятого сторіччя в самому центрі міста двадцятого віку. Попри всю її непевність, вона існує, матеріальний привид минулого, який навідав сучасність. Заходьте, прошу.

Пізніше, обсихаючи перед вогнем коминка, з келихом приготованого господарем коктейлю в руці, Саймон подумав, що Петроніусове окреслення будинку-привида було дуже вдалим. Бракувало лише гостроверхого шолома на голові доктора та меча при його боці, щоб ілюзія переходу з однієї епохи в іншу стала повною.

— Куди я піду звідси? — спитав він.

Петроніус розворушив вогонь кочергою.

— Підете на світанку, полковнику, вільний і чистий, як я й обіцяв. А от куди, — посміхнувся він, — це ми ще побачимо.

— Навіщо чекати світанку?

Неначе присилуваний сказати більше, ніж йому хотілося, Петроніус поклав кочергу і витер руки носовичком, перш ніж обернутися до гостя.

— Бо лише на світанку відчиняться ваші двері — призначені лише для вас. Ви можете глузувати з цієї розповіді, Трегарте, аж доки не побачите на власні очі доказу її правдивості. Що ви знаєте про менгіри?

Саймон відчув дивацьке задоволення від того, що, вочевидь, несподівано для співрозмовника, може відповісти.

— Це камені — поставлені в коло доісторичними людьми — Стоунхендж..

— Інколи поставлені колом. Але в них були й інші застосування.

Тепер Петроніус був повен нестримного запалу, вимагаючи від слухача найповажнішої уваги.

— У старих легендах згадуються надзвичайно потужні камені. Ліа Файл, Камінь долі народу Туата де Данан в Ірландії. Коли законний король наступав на нього, він видавав голосний оклик на його честь. То був коронаційний камінь цього народу — один із його трьох великих скарбів. І хіба ж королі Англії досі не бережуть Скунський камінь в основі свого Коронаційного трону[2]?

— Але в Корнвелі був ще один камінь сили — Сідж Перілес. Згідно з чутками, він міг оцінити людину, визначити її цінність, а потім віддати цю людину її приреченню. Завдяки Мерліну Артур відкрив потугу цього каменя та помістив його серед сидінь довкола Круглого Столу. Шестеро лицарів спробували сісти на нього — і зникли. Тоді прийшли двоє, що знали його таємницю і зосталися: Персеваль і Галаад.

— Ти ба.

Саймон відчув гірке розчарування, тим паче, що він майже посмів знову сподіватися. Петроніус був безумцем, не було жодного порятунку.

— Артур і Круглий Стіл — це дитячі казочки. Говорите так, наче…

— Наче це правдива історія? —договорив за нього Петроніус. — Ех, а хто ж скаже, що є історією, а що ні? Кожне слово, що приходить до нас з минулого, забарвлене і змінене під впливом навчання, упередження та навіть психічного стану історика, який записав його для наступних поколінь. Традиції є батьками історії, але що таке традиції, як не усне слово? Як можуть змінюватися оцінки впродовж одного покоління? Ви, ви самі змінили все своє життя через лжесвідчення. Проте ці свідчення записані й вони стали історією, хоча й не відповідають істині. Як хтось може сказати, що ось ця оповідь є легендарною, а ця — фактичною, і бути певним власної правоти? Історія робиться та записується людьми і тому нашпигована всіма помилками людського роду. В легендах є уламки істини, а в загальноприйнятій історії — багато брехні. Я знаю, що Сідж Перілес існує!

Є історичні теорії, дуже відмінні від тих, які ми завчили в дитинстві. Ви коли-небудь чули про альтернативні світи, які гілками розростаються від досі спільного стебла в момент прийняття доленосних рішень? У одному з цих світів, полковнику, ви не відвели б очей тієї ночі в Берліні. В іншому ви не зі мною зустрілися б годину тому, а попрямували б назустріч Семмі!

Петроніус похитувався туди-сюди, стоячи на п’ятах, наче розгойданий силою своїх слів та переконань. І, всупереч скептицизму Саймона, йому передалася іскра цього полум’яного ентузіазму.

— Яку ж із цих теорій ви маєте намір застосувати для вирішення моєї проблеми?

Петроніус розсміявся, знову заспокоївшись.

— Просто майте терпіння вислухати мене, не вважаючи божевільним, і я все поясню. — Він перевів погляд зі свого наручного годинника на стінний годинник позаду. — У нас є ще кілька годин. Отож, це виглядає так…

Коли маленький чоловічок почав поважну розповідь, що звучала як дика нісенітниця, Саймон покірно слухав. Тепло, напиток, можливість порятунку були варті плати. Можливо, пізніше йому доведеться віч-на-віч зіткнутися зі Семмі, але він гнав од себе цю думку, намагаючись зосередитися на тому, що говорив Петроніус.

Старий годинник мелодійним дзвоном відбив третю годину, перш ніж доктор закінчив. Трегарт зітхнув, наче оглушений цим словесним потоком, але, якщо це правда… Плюс репутація Петроніуса. Саймон розстебнув сорочку і вийняв із натільного пояса гроші.

— Я знаю, що відколи Сакарзі та Волверштейн зустрілися з вами, про них ніхто не чув, — визнав він.

— Вони не зникли, ні, а пройшли крізь свої двері, знайшовши світи, яких завше підсвідомо прагнули. Так, як я вже вам розповідав. Перед тим, що сяде на Сідж, відкривається дійсність, яка для його духу, його розуму, — можете назвати це душею, — є рідним домом. І він іде вперед, шукаючи там своєї долі.

— Чому ж ви не спробуєте самі? — На думку Саймона, це було слабким місцем в оповіді чужого. Якщо Петроніус мав ключа до таких дверей, того чого ж не скористався ним сам?

— Чому? — доктор глянув на дві пухкі долоні, складені на колінах. — Бо вороття нема — і лише людина у відчайдушному стані, котрій нічого втрачати, вибере майбутнє, яке неможливо змінити. В цьому світі ми чіпляємося за переконання, наче можемо кермувати своїм життям, приймаючи власні рішення. Але тут ми робимо вибір, який неможливо змінити. Я вживаю слова, багато слів, але цієї миті я не можу правильно висловити свої почуття. Багато було Хранителів Сіджу — і лише дехто використовував його для себе. Можливо… колись… але наразі мені не вистачає відваги.

— То ви продаєте свої послуги цькованим? Ну що ж, це один зі способів заробляти на життя. Цікаве, мабуть, чтиво — список ваших клієнтів.

— Точно сказано! Багато знаменитих людей зверталися до мене по допомогу. Особливо наприкінці війни. Можливо, не повірите, що за особи шукали мене, коли їхнє колесо фортуни пішло вниз.

Саймон кивнув.

— Серед виявлених військових злочинців багато кого забракло, — сказав він. — Що за дивні світи відкриває ваш камінь, якщо ваша розповідь правдива.

Він встав і потягнувся. Тоді підійшов до столу і перерахував гроші, витягнуті з пояса. Старі асигнації, більшість із них брудні, заяложені, наче ті справи, в яких вони використовувались, покрили їх своєю грязюкою. В його руці лишилася остання монета. Саймон підкинув її вгору і вона покотилася по блискучій поверхні столу. Зупинилася орлом вгору. Він якусь мить дивився на неї, а тоді знову підняв.

— Заберу її.

— На щастя? — доктор був зайнятий асигнаціями, складаючи їх акуратною стопкою. — Авжеж, беріть, у жодної людини не буває надміру щастя. Але тепер, хоч я не люблю підганяти гостей прощатися, та сила Сіджу обмежена. Вкрай важливо обрати належний момент. Сюди, прошу.

Так він міг би проводжати когось до кабінету стоматолога чи на засідання правління, подумав Саймон. Можливо, він чинить дурницю, йдучи слідом.

Дощ перестав, але в квадраті двору за старим будинком було ще темно. Петроніус клацнув вимикачем і від задніх дверей ринув пучок світла. Три сірі камені утворювали арку, всього на кілька дюймів понад головою Саймона. А перед аркою лежав четвертий камінь, так само необроблений, безформенний і грубий, як інші. Позаду ж арки був дерев’яний паркан, високий, нефарбований, струхлявілий від віку, вишмаруваний міським брудом, а тоді фут чи два понурого пустків’я, нічого більше.

Саймон довго стояв, сам глузуючи з тієї напіввіри, яку він мав кілька хвилин тому. Настав час Семмі з’явитися, а Петроніусу заробити справжню плату.

Але доктор уже стояв біля кам’яної брили, вказуючи на неї пальцем.

— Сідж Перілес. Якщо ви хочете сісти на нього, полковнику, то — час майже настав.

Невесела посмішка, що мала підкреслити його власну дурість, скривила тонкі губи Саймона, перш ніж він сів на камінь, постоявши трохи під аркою. Округла западина відповідала його стегнам. Здивований, з якимсь передчуттям він поклав на камінь руки. Так, дві інші, менші западини для долонь, як і обіцяв Петроніус.

Нічого не трапилося. Дерев’яний паркан, шмат понурої пустки зосталися, якими й були. Він саме збирався підвестися, коли —

— Пора! — голос Петроніуса пролунав у цьому слові майже наказово.

По той бік кам’яної арки все закрутилося, розпливлося.

Саймон глянув за пустир під сірим небом світанку. Свіжий вітер, насичений дивним підбадьорливим запахом, ворушив його волосся. Щось у ньому рвонулося, наче гончий пес на повідку, прагнучи бігти цим пустищем за вітром аж до місця, звідки струменить той запах.

— Ваш світ, полковнику, і хай вам щастить!

Він неуважно кивнув, уже не цікавлячись чоловічком, який гукав до нього. Це могло бути ілюзією, але вона тягла його до себе, як ніщо досі за все його життя. Без жодного прощального слова Саймон підвівся і ступив під арку.

Тоді настала мить надзвичайного страху, — він навіть не думав, що може існувати такий страх, гірший, ніж фізичний біль, так, наче всесвіт одним грубим ривком викинув його з себе і він виплеснувся у жахливу порожнечу. А тоді він розпластався долілиць на товстому килимі грубостеблої трави.

 

II

Полювання на болоті

 

Світанок не означав появи сонця: в повітрі висів густий туман. Саймон звівся на ноги і озирнувся через плече. Два грубі стовпи з червоного каменя стояли й тут, однак за ними не було міського двору, а в стіні туману тяглося таке саме сіро-зелене болото. Петроніус мав рацію: це не був світ, який він знав.

Він тремтів. Хоча мав на собі свій плащ, у нього не було капелюха і волога клеїла волосся до черепа, стікаючи з голови по шиї та щоках. Йому потрібен притулок — якась мета. Саймон повільно оглянувся довкола. На овиді не було жодної будівлі. Стенувши плечима, він вирішив іти в напрямку, протилежному до кам’яних стовпів: керунок так само добрий, як будь-який інший.

Коли він побрів через мокляк торф’янику, туман розсіявся і характер поверхні поволі змінився. З’явилося більше виходів червоного каменю, різкіші підйоми і спуски. Перед ним, на відстані багатьох миль, кількість яких він не міг оцінити, небо перерізала крива лінія, натякаючи на близькість гір. Востаннє він підкріплявся їжею багато годин тому. Покрутив у руках зірваний з куща листок, байдуже прожував його — смак був терпким, але не поганим. Тоді почув шум полювання.

Серією наростаючих звуків озвався ріг, йому відповіли гавкіт і одинокий приглушений скрик. Саймон пустився бігти. Діставшись краю улоговини, впевнився, що звуки долинали з іншого боку цього яру та рушив туди. З обережністю, виробленою колишнім тренуванням командос, причаївся між двома валунами.

Перша постать, що вирвалася з чагарникових хащів по той бік яру, була жіночою. Жінка бігла, її довгі ноги витримували рівномірний ритм, як у тих, що мають довгу втечу від погоні позаду і ще довшу відстань до мети попереду. На краю вузької улоговини вона завагалася і озирнулася.

На тлі сірувато-зеленої рослинності її струнке тіло барви слонової кості, ледве прикрите здертим на рам’я одягом, здавалося наскрізь просвітленим блідими променями світанку. Нетерплячим жестом вона відкинула пасма довгого чорного волосся, провела руками по обличчі. Тоді почала спускатися схилом, шукаючи дорогу вниз.

Ріг ревнув, а гавкіт відповів йому. Жінка конвульсивно стрепенулася і Саймон, наполовину вставши зі своєї схованки, раптово зрозумів, що в цьому зловісному полюванні вона мусить бути здобиччю.

Він знову опустився на одне коліно, тим часом як вона шарпнула шмат одежини, відриваючи його від тернової гілки. Сила цього нетерплячого ривка збила її з ніг і вона поїхала вниз. Навіть тоді не скрикнула, а чіплялася руками за кущ і його гілки втримали її. Доки вона шукала опори, з’явилися мисливські пси.

То були худі білі тварини, їхні витягнуті тіла видавалися майже безкосто гнучкими, коли вони дісталися краю улоговини. Повернувши гострі носи в бік жінки, тріумфально завили.

Жінка звивалася, шарпаючи ногами у шалених зусиллях знайти опору на вузькому виступі справа від неї, виступу, що дав би їй змогу дістатися стежки до дна яру. Можливо, це і вдалося б, якби не приїхали мисливці.

Вони були верхи і той, що мав ріг на перев’язі через плече, зостався в сідлі, а його супутник спішився і швидко пішов оглянути все, копняками й ударами відкидаючи зі шляху псів. Коли він побачив жінку, його рука потяглася до кобури на поясі.

Натомість жінка, побачивши його, припинила даремні зусилля досягти виступу, звернувши вгору до мисливця незворушне спокійне обличчя. Він посміхнувся та вийняв із кобури зброю, явно насолоджуючись безпорадністю жертви.

Але тут куля з пістолета Саймона точнісінько влучила в нього. Скрикнувши, він похилився вперед і впав у яр.

Перш ніж луна пострілу і крику стихли, другий мисливець сховався і Саймон зрозумів, що він здогадливіший ніж той, перший. Собаки шаліли, дико кидаючись вгору і вниз та сповнюючи повітря гавкотом.

Проте жінка зробила останнє зусилля і знайшла точку опори на виступі. Вона миттю спустилася на дно яру, ховаючись серед каменів та чагарників, що захаращували улоговину. Саймон помітив спалах у повітрі. Глибоко в землі, менш ніж за два дюйми від місця, де він присів, щоб зробити свій постріл, погойдувався туди-сюди, а тоді завмер маленький дротик. Той, другий мисливець вступив у бій.

Десять років тому Саймон майже щодня грав у такі ігри, насолоджуючись ними. І, як він виявив, певні навики, засвоєні м’язами й тілом, не швидко забуваються. Він поповзом дістався густішої рослинності й чекав. Собаки втомилися, деякі вже попадали, тяжко дихаючи. Тепер усе вирішить терплячість, а Саймонові її не бракувало. Він побачив, що рослини дрижать і вистрелив удруге — йому відповів крик.

Кілька хвилин потому він, стривожений тріском чагарника, підповз до краю улоговини і віч-на-віч зіткнувся з жінкою. Темні, незвично скісні очі на трикутному обличчі оглядали його з гострою цікавістю, яка дещо збентежила Саймона. Коли його рука зімкнулася на її плечі, щоб глибше втягти її у схованку, в нього раптом виникло відчуття небезпеки, розпачливої потреби продовжувати рух по болоті. Єдине безпечне місце було за болотом, у напрямку, протилежному тому, звідки він прийшов.

Попередження було таким сильним, що Саймон мимоволі поповз назад між каменями, перш ніж підвестися і побігти, підлаштовуючи свої кроки під неї, а гавкіт гончаків позаду них слабшав.

Попри те, що його супутниця вже пробігла багато миль, він мусив напружити сили, щоб витримати її темп. Нарешті вони дісталися місця, де болото почало поступатися зарослим водоймам, дике зілля довкола яких було по пояс заввишки. Тут вітер приніс до них слабкий поклик рогу. Жінка засміялася, почувши це відлуння, і глянула на Саймона, наче запрошуючи його приєднатися до сміху. Вона вказала на болотяні ділянки жестом, який наче пояснював, що тут їхній порятунок.

Десь за чверть милі перед ними туман клубився і обертався, гуснув, перегороджуючи дорогу, — і Саймон вивчав його. За такою щільною завісою вони можуть сховатися, але можуть і заблукати. Дивно було, що туман неначе підіймався з одного джерела.

Жінка звела вгору праву руку. З широкої металевої стрічки на її зап’ясті вистрелив спалах світла, спрямований у туман. Вона змахнула другою рукою, щоб він не рухався, і Саймон глянув на завісу туману, майже певний, що побачив, як за нею рухалися темні фігури.

Уперед помчав вигук, крик, слова якого були незрозумілими, але запитальний тон розпізнався безпомильно.

Його супутниця відповіла коротким реченням чи двома. Але, коли прийшла відповідь, вона похитнулася. Тоді випросталася і глянула на Саймона, простягнувши йому руку, майже закликаючи. Він стис її долоню, охопивши її своєю теплою рукою, здогадавшись, що їм відмовлено у допомозі.

— Що тепер? — спитав він. Вона могла не зрозуміти його слів, але він чомусь був певен, що зміст їх жінка збагнула.

Вона легенько облизала кінчик пальця і підставила його під вітер, що хльостав її волоссям по обличчю; на підборідді набухав фіолетовий синець, а в западинах під високими вилицями поглибилися темні тіні. Тоді, все ще з рукою в руці Саймона, вона потягла його вліво, до смердючих водойм, тванюка яких, розворушена їхньою ходою, чіплялася покритого слизом шмаття на її ногах та його промоклих штанів.

Так вони дісталися краю болота, а туман, який рухався паралельно з ними, закривав їх стіною. Голод аж до болю гриз Саймона, його мокре взуття до пухирів намуляло ноги. Але звуки рогу стихли. Можливо, їхній теперішній перехід збив гончаків із плигу.

Його провідниця прокладала крізь зарості очерету шлях, що вивів їх на узгір’я, де була дорога, явно використовувана, але не ширша за стежку. Йти нею було куди легше.

* * *

Давно вже мав проминути полудень, хоча в цьому сірому рівному світлі складно було відміряти час, коли дорога почала йти вгору. Перед ними з’явився ескарп-крутосхил із червоного каменю, що здіймався майже як грубоскладена стіна, розколена тріщиною, в яку хвилею впливала дорога.

Вони майже дісталися цієї стіни, коли удача їх підвела. З трави біля стежки зненацька вимкнулося мале чорне звірятко, кинулося жінці під ноги, — і вона втратила рівновагу, впавши на втоптану глину. Аж тоді вперше болісно зойкнула і вхопилася за праву щиколотку. Саймон поквапом відвів її руки і, скориставшись своїми знаннями, здобутими на полях битв, оглянув травмоване місце. Перелому не було, але через його обмацування жінка різко схлипнула і стало зрозуміло, що далі йти вона не зможе. Тоді ще раз зазвучав ріг.

— Бодай тебе розірвало! — Саймон сказав це не жінці, а собі. Побіг до щілини в стіні. Дорога звивалася по прирічній рівнині, де не було жодної схованки. На відстані багатьох миль ніщо не здіймалося над рівною поверхнею землі, окрім скельної стіни біля проходу. Він повернувся до ескарпу і пильно його оглянув. Зняв плащ, скинув мокрі черевики і пошукав опори для рук. Через кілька секунд знайшов карниз, ледь помітний з дороги. Але був достатньо широким, щоб знайти на ньому притулок — і міг стати їхнім сідалом.

Доки Саймон спускався, жінка, спираючись на руки й коліна, дісталася до нього. З’єднавши свої сили та рішучість, вони забралися на це непевне пристанище, так близько присунувшись одне до одного в утвореному вивітрюванням кам’яному закапелку, що він відчув її дихання на своїй щоці, коли обернувся, аби озирнутися на дорогу, якою вони прийшли.

Заодно Саймон відчув її тремтіння, — ледь прикрите тіло жінки усеньке дрижало під вітром, що облизував їх. Він незграбно обкутав жінку плащем, вологим наскрізь, і побачив її посмішку, хоча природна лінія її губ була спотворена недавнім ударом. Він вирішив, що вона не красуня, — надто худа, надто бліда, надто виснажена. І справді, хоча її тіло було майже відкритим — шмаття одежі не дуже його прикривало, — він не відчув до неї жодного чоловічого інтересу. Тільки-но це спало йому на думку, Саймон відчув, що вона якось зрозуміла його осуд і була ним вдоволена.

Жінка присунулася до краю карнизу так, що вони сиділи пліч-о-пліч, і відвела рукав його плаща, поклавши на коліно руку з широким браслетом на зап’ясті. Час від часу вона терла пальцями овальний кристал, вставлений у стрічку браслета.

Крізь завивання вітру вони почули ріг і відповідь собак. Саймон витяг свій пістолет. Його супутниця, блиснувши браслетом, ненадовго торкнулася пальцями зброї, наче намагаючись збагнути її природу. Тільки-но вона кивнула, білі крапки, що насправді були собаками, перемістилися з-поміж дерев на дорогу. За ними їхало четверо вершників і Саймон пильно вивчав їх.

З того, що вершники наближалися відкрито, ясно було, — неприємностей не чекають. Можливо, не знали про долю двох своїх товаришів у яру; тому могли вважати, що й досі женуться за одним втікачем, а не двома. Саймон сподівався на це.

Їхні голови були покриті металевими шоломами з нерівними гребенями, а забрала опущені, щоб приховати верхню частину облич. Їхній одяг виглядав як гібрид сорочки і зашнурованої від талії до горла куртки. Ремінні пояси-череси мали добрих двадцять дюймів завширшки, на них кріпилися кобури пістолів, щось схоже на ножі в ножнах, а ще різні мішечки та приладдя, яких він не міг розпізнати. Штани-бриджі тісно обтягували їх, чоботи з високими зубцями на зовнішній частині ніг. Це все справляло враження одностроїв, — одяг був однакової синьо-зеленої барви, а на правій стороні грудей до сорочок-курток були причеплені однакові значки.

Худі змієголові собаки закрутилися по дорозі і рвонули до кам’яної стіни. Деякі з них зіп’ялися на задні лапи і зашкребли поверхню під карнизом. Саймон, пам’ятаючи про безшумний дротик, вистрелив першим.

Проводир мисливців, закашлявшись, похитнувся і сповз із сідла, його чобіт застряг у стремені, так що верховий кінь потяг мертве тіло по дорозі. Коли Саймон вистрелив удруге, пролунав крик. Чоловік вхопився за руку, шукаючи прикриття, а кінь, усе ще тягнучи небіжчика, пронісся крізь щілину і поскакав річковою долиною вниз.

Собаки перестали гавкати. Тяжко дихаючи, вони попадали на землю біля підніжжя стіни, їхні очі світилися жовтим вогнем. Саймон придивлявся до них зі зростаючим неспокоєм. Він знав військових собак, бачив, як їх використовували для охорони концтаборів. То були великі бестії і вони були вбивцями, — це видно було з їхніх поз, з того, як вони сиділи й чекали. Він міг прибрати їх одного за одним, але не зважувався витрачати патрони.

Хоча день був таким похмурим, він знав, що вночі, за цілковитої темряви буде гірше, — а ніч стрімко наступала. Сирий вітер, що дув із боліт, пронизував холодом їхню схованку.

Саймон ворухнувся і один собака насторожено підхопився, спершись лапами об камінь і протяжно, погрозливо завивши. Міцні пальці вхопили Саймона за руку, відтягуючи його назад, до колишньої позиції. І знову він разом із дотиком отримав повідомлення. Хоча їхнє становище видавалося безнадійним, жінка не лякалася. Він зрозумів, що вона чогось чекає.

Може, їм варто піднятися на вершину ескарпу? В темряві він помітив заперечне похитування її розкуйовдженої голови, так наче вона прочитала його думку.

Собаки знову заспокоїлися і вляглися біля підніжжя стіни, уважно пильнуючи за здобиччю вгорі. Десь — Саймон напружив зір, щоб побачити в темряві, — десь мусять пересуватися їхні господарі, готуючись прикінчити втікачів. Він знав, що був умілим стрільцем, але умови змінювалися на користь тих, інших.

Він напружено няньчив зброю, готовий схопитися при найменшому звукові. Жінка ворухнулася, приглушено скрикнула, затамувала подих. Одразу ж торкнулася його руки, але це було непотрібним — він і так дивився на неї.

У сутінковому чвертьсвітлі якась тінь рухалася вгору, до краю карнизу. Зненацька жінка вирвала в Саймона пістолет і його прикладом вдарила смертоносну істоту, що підкрадалася до них.

Тонкий вереск урвався на середині. Саймон відібрав зброю і лише тоді, коли вона знову безпечно лягла йому в руку, глянув на створіння, що звивалося з переламаною спиною. Голчасті зуби, білі й закривлені, пласка вузька голівка, тіло покрите хутром, червоні очі зблискували чимось таким, що змусило Саймона здригнутися — інтелект у черепі тварини! Вона помирала, але все-таки вивернулася, щоб дотягтися до жінки, з-поміж ікол виривався слабкий писк, кожна лінія розтрощеного тіла була зловісною.

Саймон з бридливою відразою відштовхнув звірятко ногою, скинувши його між собак.

Побачив, як вони позадкували, приснули врозтіч, розбіглися, наче він укинув до їхньої зграї гранату. Крізь їхній переляканий дзявкіт він розчув приємніший звук — сміх жінки біля нього. Саймон помітив, як її очі переможно засвітилися. Вона кивнула і знову засміялася, коли він схилився, щоб розглянути клубок тіней, які товклися біля стіни, закриваючи тіло звіряти.

Невже ж це був інший вид переслідувачів, спущений чоловіками, які чаїлися внизу? Хоча тривога і кваплива втеча собак, які розбіглися на багато ярдів, здавалося, перечили цьому. Коли вони й полювали вкупі з убитою твариною, то не за своїм вибором. Прийнявши цю пригоду як ще одну загадку світу, — куди він потрапив зі своєї доброї волі, — Саймон приготувався до нічної варти. Якщо безгучний напад звірка був якимсь кроком з боку нападників, то після цієї пригоди вони могли діяти відкрито.

Але темрява гусла, а знизу не долинало звуків, що могли б видатися Саймону ознаками нападу. Пси знову повкладалися півколом біля підніжжя стіни, помітні, хоч і неясно, завдяки своїм білим шкурам. Трегарт подумував про те, щоб піднятися на вершину стіни — вони могли б навіть перебратися через неї, якщо кульгавість жінки дозволить це зробити.

Коли майже повністю стемніло, вона ворухнулася. Її пальці на мить застигли на його зап’ясті, а потім рішуче зісковзнули йому на долоню. Можливо, завдяки його настороженості, пильному прислуховуванню до будь-якого звуку, в його свідомості сформувалося зображення. Ніж — вона хотіла ножа! Він послабив її стискання і вийняв складаного ножика, який вона нетерпляче вирвала у нього.

Саймон не розумів того, що трапилося далі, але в нього вистачило здорового глузду, щоб не заважати. Тьмяний кристал, прив’язаний до її зап’ястя, випромінював слабке світло, наче лампадка край могили. У цьому світлі він помітив, як вона проколола ножем подушечку великого пальця. Краплею крові, що зібралася на шкірі, жінка протерла кристал, так що на якусь мить густа рідина заступила крихітне світелко.

Тоді від цього овалу вгору ринуло яскраве світло, полум’яний струмінь. Через кілька секунд кристал знову затьмарився. Вона поклала руку на його пістолет і в цьому жесті він прочитав ще одне повідомлення. Зброя більше не потрібна, допомога прийде.

Болотяний вітер з його подувами гнилизни стогнав довкола них і між кам’яними язиками. Вона знову затремтіла і він обійняв її згорблені плечі, притис до себе так, що тепло їхніх тіл з’єдналося. Уздовж небесного склепіння блиснув зазубрений меч фіолетової блискавки.

 

III

Саймон стає на службу

 

 

Спалах ще одної блискавиці розірвав небосхил просто над стіною. Це було початком такої скаженої битви неба, землі, вітру і бурі, яких Саймон ніколи раніше не бачив. Йому доводилось повзати на полі бою під батогом рукотворних жахіть війни, але теперішнє було чогось страшнішим, — можливо, тому, що він знав: над цими спалахами, поривами та вибухами немає жодного контролю.

Камінь під ними трусився і розколювався, тим часом як вони, наче маленькі тваринки, тулилися одне до одного, заплющуючи очі при кожному ударі. То було безперервне ревіння, не звичайне гуркотіння грому, а удари гігантського барабана, ритм якого гнівно співав у крові і від якого йшла обертом голова. Жінка щільно притислася до нього обличчям і Саймон сховав її тремтяче тіло в обіймах, наче бувши останнім безпечним притулком у розгойданому світі.

Так воно й тривало: удар, гуркіт, спалах, удар, вітер, — але наразі не дощ. Тремтіння каменю під ними було відлунням громових вибухів.

Останній найефектніший удар оглушив і осліпив Саймона. Але секунди перетворювалися на хвилини — і нічого більше не було; і, коли навіть вітер, здається, вичерпав свою силу, ослабнувши до малих судомних повівів, — Саймон підняв голову.

Тхнуло смаленим. Підлісок недалеко від них невиразно світився пожежею. Але настала блаженна тиша і жінка заворушилася в його руках, вивільнилася. Він знову дістав від неї сигнал певності, певності, змішаної з тріумфом, якась гра дійшла до переможного кінця і це втішило жінку.

 Прагнув світла, аби оглянути, що діється внизу. Чи мисливці з собаками пережили бурю? Оранжево-червоні відсвіти полум’я мерехтіли на стіні. Біля її підніжжя лежала купа нерухомих білих тіл. На дорозі мертвий кінь, на його шиї рука приваленого чоловіка.

Жінка рвонулася вперед, жадібно придивляючись. Тоді, перш ніж Саймон устиг її зупинити, майнула з карнизу. Він спустився вслід за нею, готовий відбити напад, але побачив лише мертві тіла, освітлені вогнем.

Їх овіяло тепло вогнища — і це було добре. Саймонова супутниця простягла обидві руки до вогню. Саймон оглядав мертвих собак, обгорілих і покручених блискавкою, яка їх убила. Підійшов до мертвого коня, сподіваючись забрати зброю вершника. Тоді помітив, що пальці у жорсткій кінській гриві рухаються.

Схоже, мисливець був смертельно поранений. Очевидячки, після тої виснажливої погоні болотами і трясовинами Саймон не мав до нього теплих почуттів. Але не міг так залишити безпорадну людину. Почав відсовувати тяжку тушу, вивільнив тіло і відтягнув його до світла, щоб побачити, кого він урятував.

Спотворене, скривавлене, гострорисе обличчя не проявляло жодних ознак життя, але розтрощені груди натужно підіймалися й опускалися, а тоді мисливець застогнав. Саймон не зміг би назвати його раси. Коротко обтяте волосся було дуже ясним, майже сріблясто-білим. Широкі вилиці дивно поєднувалися з різко гачкуватим носом. Саймону видалося, що він молодий, хоча в цьому витягнутому обличчі мало зосталося дитячої м’якості.

На перев’язі на його плечі все ще висів пощерблений ріг. Його багато прикрашений одяг, брошка з коштовним каменем, пришпилена біля шиї, дозволяли припустити, що то був не рядовий солдат. Саймон, неспроможний нічим допомогти тяжкопораненому, оглянув його широкий черес і прикріплену до пояса зброю.

Ножа він засунув за власний пояс. Вийняв з кобури дивного пістоля, щоб ретельно вивчити. Пістоль мав цівку і ще щось, що могло бути лише спусковим гачком. Але зброя не була добре збалансована, руків’я не підходило до руки. Він запхнув пістоль за пазуху.

Саме збирався витягти чергове знаряддя — вузький циліндр, коли над його плечем простяглася біла рука і забрала цю річ.

Мисливець здригнувся, наче саме цей дотик вразив його мозок. Очі його розплющилися, дикі очі з іскрами світла в глибині, наче у тварини в темряві. Було в тих очах щось таке, що відкинуло Саймона назад.

Він зустрічав небезпечних людей, людей, які хотіли його вбити і для яких подібні операції були звичною річчю, гарантією безпеки. Віч-на-віч стикався з людьми, деякі риси характеру яких були йому огидними аж так, що він зненавидів їх вигляд. Але ніколи ще не бачив таких емоцій, як у цих блискучих зелених очах на розбитому обличчі мисливця, що лежав горілиць.

Та Саймон швидко зрозумів, що ці очі були спрямовані не на нього. Жінка стояла трохи нерівно, намагаючись на налягати на хвору ногу, і крутила в руках стержень, відчеплений від ременя мисливця.

Саймон майже очікував побачити у виразі її обличчя якусь відповідь на палку їдку лють, з якою поранений дивився на неї.

Але вона дивилася на мисливця спокійно, без жодного знаку почуттів. Губи чоловіка рухалися, кривилися. Він підвів голову з болісними зусиллями, які викликали в нього помітні судоми, і плюнув у її бік. Тоді його голова знову впала на дорогу, наче цей останній жест відрази вичерпав усі його запаси енергії. Обличчя, освітлене вже гаснучим вогнем, дивно розслабилося, рот розкрився. Саймон не мусив навіть встановлювати, чи припинилося натужне здіймання й опадання розтрощених грудей, — і так зрозумів, що мисливець мертвий.

— Алізон, — жінка старанно промовила це слово, глянувши на Саймона, а потім на тіло. Тоді показала значок на куртці мертвого. — Алізон.

— Алізон, — повторив Саймон, звівшись на ноги і не маючи найменшого бажання далі оглядати речі мертвого.

Тоді вона кивнула в бік розколини, крізь яку дорога вибігала на річкову рівнину.

— Есткарп, — вона ще старанніше вимовила цю назву, а її палець вказав на річкову рівнину. — Есткарп. — Повторила ще раз, торкнувшись власних грудей.

І, наче у відповідь на це слово, по той бік розколини залунали труби. Не сигнал виклику, який видає мисливський ріг, а радше свист, — так з-поміж зубів міг би свиснути чоловік, чекаючи якихсь подій. Жінка відповіла, прокричавши фразу, і її слова помчали з вітром, луною відбиваючись од кам’яної стіни.

Саймон почув тупіт копит, брязкіт металу об метал. Раз його супутниця радісно заглядала у розколину, він вирішив почекати, перш ніж кидатись у дію. Лише його долоня зімкнулася на пістолеті в кишені, а тупе дуло скерувалося до щілини у стіні.

Вершники з’явилися по одному. Перших двоє — розійшовшись віялом, зі зброєю напоготові. Побачивши жінку, нетерпляче скрикнули — вони виразно були друзями. Четвертий чоловік під’їхав просто туди, де чекали Саймон і жінка. Його верхівець був високим, міцним, наче тварину навмисне обрали, аби нести тяжку вагу Але постать у високому загостреному сідлі була такою малою, що Саймон прийняв вершника за юного хлопчину — аж доки той не зістрибнув на землю.

У світлі вогню його тіло блищало, іскри леліток спалахували на шоломі, поясі, горлі та зап’ястях. Він був коротуном, а через широкі плечі здавався ще нижчим, його руки й груди наче призначалися для втричі вищої людини. Його обладунок нагадував кольчугу, однак так щільно облягав тіло, наче був зроблений із тканини, і зовсім не сковував рухів, як і належить полотняному одягу. Шолом був увінчаний зображенням птаха з розпростертими крилами. Чи, може, то був справжній птах, неприродно знерухомлений чарами? Очі, що блищали на цій пташиній голові, здається, дивилися на Саймона з похмурою люттю. Гладка металева мисюрка, на якій сидів птах, закінчувалася чимось наче кольчужним шарфом, що огортав шию й горло власника. Йдучи вперед, він нетерпляче відкинув шарф, відкриваючи досі наполовину затулене обличчя. І Саймон зрозумів, що його перше враження все-таки виявилося правильним. Яструбошоломний воїн був молодим.

Молодим, так, але й суворим. Його увага розділилася між жінкою та Саймоном і він щось у неї запитав, оцінююче приглядаючись до Трегарта.. Вона поривчасто відповіла, зробивши рукою якийсь знак у повітрі між Саймоном і воїном. Побачивши цей знак, прибулець торкнувся свого шолома жестом, що, очевидячки, був салютом чужоземцеві. Але командувала у цій ситуації жінка.

Вказавши воїна, вона продовжила мовний урок:

— Коріс.

Саймон швидко вирішив, що це могло бути лише іменем. Тицьнув пальцем у свої власні груди:

— Трегарт, Саймон Трегарт. — Очікував, що вона назве себе.

Але вона лише повторила сказане ним: «Трегарт, Саймон Трегат», наче намагаючись закарбувати ці знаки в пам’яті. Раз вона не дала іншої відповіді, він спробував сам:

— Хто? — і вказав прямо на неї.

Коріс стрепенувся, його рука потяглася до зброї при поясі. Жінка теж насупилася і, перш ніж вираз її обличчя став геть відстороненим і холодним, Саймон зрозумів, що він допустився якоїсь помилки.

— Даруйте, — розвів руками у жесті, який, сподівався, вона сприйме як перепросини. Якщо він чимось її образив, то це через незнання. Жінка мусила це зрозуміти і щось пояснила молодому офіцерові, хоча той впродовж наступних годин не надто приязно дивився на Саймона.

Коріс, виказуючи до жінки шанобу, що не пасувала до її пошматованої одежі, але згоджувалася з тою атмосферою лідерства, яка довкола неї витала, всадовив її позаду себе на великому чорному коні. Саймон їхав за іншим гвардійцем, ухопившись за його пояс і міцно тримаючись, бо вони поверталися річковою долиною зі швидкістю, якій навіть нічна темрява не завадила наближатися до галопу.

* * *

Значно пізніше Саймон ще лежав у постільному гніздечку і невидющими очима дивився вгору, на різьблений дерев’яний полог. Аби не ті широко розплющені очі, виглядав би сплячим, як воно й було кілька хвилин тому. Але діставшись цього нового світу він не втратив свого старого таланту миттю переходити від сну до бойової готовності. І тепер подумки перебирав враження, класифікуючи здобуті знання і намагаючись додати один факт до іншого, щоб зібрати докупи картину всього того, що містилося за межами його масивного ліжка і кам’яних стін кімнати.

Есткарп був більшим, ніж річкова рівнина; то була низка фортець, які тримали оборону вздовж дороги, що позначала кордон. Фортець, де вони міняли коней, підживлялися, а тоді мчали знову, гнані необхідністю, причин якої Саймон не розумів. І от, врешті, — місто круглих веж, барви сіро-зеленої, як та земля, що на ній вони височіють під блідим сонцем нового дня, вежі, щоб охороняти, стіни, щоб оточувати, а ще й інші будівлі високорослого народу з гордою ходою, темними очима і волоссям чорним, як його власне, народу з царськими манерами і знаком, відтиснутим довголітньою незвичайною історією.

Але, коли вони дісталися Есткарпу, Саймон був настільки знеможеним, настільки поглинутим потребами свого зболеного тіла, що спромігся запам’ятати тільки уривки картини. Об’єднувало їх лише відчуття віку, такого давнього, що ті вежі та мури могли бути частиною гірського хребта цього світу. Він прогулювався старовинними європейськими містами, бачив дороги, які знали марш римських легіонів. Проте чужинська аура часу була тут куди всеохопнішою, і Саймон намагався подолати її, подумки впорядковуючи факти.

Його поселили в центральній частині міста, масивній кам’яній споруді, що поєднувала врочистість храму і безпеку фортеці. Він ледве міг згадати, як присадкуватий офіцер Коріс завів його до цієї кімнати, показавши ліжко. А потім — порожнеча.

Чи було це порожнечею?

Саймон ледь насупив брови. Коріс, ця кімната, ліжко… От і тепер, коли він вглядався у переплутаний узор, вирізьблений на балдахіні над його головою, знаходив там щось наче знайоме, дивовижно звичне, наче повернені то вгору, то вниз символи мали значення, яке він спроможний був розгадати.

Есткарп — сива давнина, країна, місто і спосіб життя! Саймон напружився. Звідки б йому це знати? А все ж це було правдою, такою ж реальною, як ліжко, що на ньому спочивало його змучене тіло, як різьба над ним. Жінка, на яку полювали, — вона належала до цієї раси, до Есткарпу, так само як мертвий мисливець за стіною походив з іншого, ворожого народу.

Гвардійці у прикордонних твердинях виглядали на такий сам лад: високі, темноволосі, стримані. Лише Коріс із його деформованим тілом відрізнявся від людей, проводирем яких був. Проте накази Коріса виконували, — лише жінка, що їхала за ним, мала вищу владу.

Саймон кліпнув, його руки ворухнулися під ковдрою і він сів, перевівши погляд на завісу зліва. Досі там було тихо, але от Саймон почув легкі кроки і не здивувався, коли брязнуло кільце завіси, тяжка синя тканина розсунулася, — і він побачив саме того, про кого думав.

Без обладунку Коріс виглядав іще дивніше. Його надто широкі плечі аж нависали, руки були довшими за решту тіла. Невисокий на зріст, а вузька талія і тонкі ноги здавалися ще тендітнішими порівняно з верхньою половиною тіла. Але на цих плечах була голова мужа, яким став би Коріс, якби природа жорстоко не поглузувала з нього. Під густою шапкою пшенично-золотого волосся — обличчя хлопчика, який щойно сягнув дорослого віку, але й обличчя того, кого зовсім не втішила його дорослість. Дивовижно гарне, воно не пасувало до тих плечей, контрастувало з ними, голова героя, поєднана з тілом мавпи!

Саймон опустив ноги з високого ліжка і встав, жаліючи в ту мить, що змушує гостя дивитися на нього знизу вгору. Але Коріс з котячою зграбністю метнувся назад і сів на широкий кам’яний виступ під щілиною вікна, так що його очі були на одному рівні з Трегартовими. З несподіваною грацію махнув довгою рукою в бік поблизької скрині, вказуючи на купу складеного там одягу.

Саймон завважив, що то не був твідовий костюм, який він здійняв перед сном. Зате побачив щось інше, делікатний натяк на його теперішній статус. Його автоматичний пістолет і решта вмісту кишень були зі скрупульозною акуратністю викладені біля цього нового одягу. Хай там як, він не був в’язнем.

Натягнув бриджі з м’якої шкіри, схожі на ті, що мав на собі Коріс. М’які, наче рукавички, вони були темно-синього кольору. Ще там була пара чобіт до половини литок заввишки, зі сріблясто-сірого матеріалу, як йому здалося, зі шкіри ящера. Одягнувшись, він повернувся до Коріса і показав жестами, що хоче вмитися.

Вперше якась тінь усмішки торкнулася гарно вирізаних губ гвардійця і він вказав на альков. Як виявив Саймон, з першого погляду Есткарп міг видатися середньовічним, але його мешканці мали певні сучасні поняття про гігієну. Він упевнився в цьому, побачивши кран, внаслідок повороту якого зі стінної труби потекла тепла вода, баночку крему з легким ароматом, — досить було його накласти і стерти, як зникла щетина на підборідді. Одночасно з цими відкриттями відбувався черговий урок мови, — поки він не здобув достатнього запасу слів, що їх Коріс терпляче повторював, аж доки Саймон не вимовляв правильно.

Поведінка офіцера була завчено нейтральною. Не робив ніяких дружніх вступів; як не рахувати мовних інструкцій, не приймав Саймонових спроб особистішого спілкування. Доки Саймон натягав одежину, що мала бути одночасно сорочкою та піджаком, Коріс напівобернувся на своєму підвіконні, вдивляючись у денне небо.

Саймон зважив пістолет у руці. Есткарпський офіцер сприйняв це цілком байдуже, не переймаючись, озброєний чужинець чи ні. Врешті Трегарт засунув пістолет у свій черес, тепер схудлий і порожній, та показав знаком, що готовий іти.

Кімната виходила в коридор, а за кілька кроків були сходи вниз. Саймонове відчуття неймовірної древності споруди підтверджувалося западинами, вибитими кроками людей на кам’яних сходах, канавками на стіні зліва, вздовж якої впродовж цілих еонів ковзали пальці. Світло доходило до них з тьмяних куль, що висіли над ними у металевих корзинах, але природа цього світла залишалася загадкою.

Біля підніжжя сходів містилася більша зала і чоловіки увійшли туди. Було там кілька гвардійців у панцирах, а інші мали на собі легший одяг, такий, як у Саймона. Вони відсалютували Корісу і глянули на його супутника з суворою цікавістю, що трохи його збентежила, — але всі мовчали. Коріс торкнувся руки Трегарта, вказавши жестом завісу на дверях, і відсунув тканину, наче запрошуючи входити.

По той бік завіси була інша зала. Але тут кам’яні стіни покривали гардини, всіяні тими ж символами, що їх він бачив на балдахіні ліжка, — напівзнайомими, напівчужими. У далекому кінці проходу виструнчився вартовий, піднісши ефес меча до губ. Коріс розсунув другу завісу, але цього разу махнув рукою, пропускаючи Саймона вперед.

Завдяки склепінню стелі, спрямованому у височінь, кімната здавалася більшою, ніж була насправді. Тут кулі світили сильніше і, хоча їхні промені не розсіювали тіней угорі, під стелею, все ж дозволяли добре приглянутися до зібраних унизу.

Саймона чекали дві жінки — перша з них стояла рівно, спершись правою рукою об спинку високого крісла. Але він мусив глянути вдруге, щоб пізнати свою супутницю, ту, що тікала від алізонських мисливців. Волосся, яке висіло тоді мокрими прямими пасмами, тепер було досить туго зв’язане срібною сіткою, уся вона від горла до щиколоток була сповита у сукню подібної туманно-срібної барви. Єдиною її прикрасою був овал того самого тьмяного кристалу, який вона тоді носила на зап’ясті, але тепер він висів на ланцюжку так, що камінь лежав між маленькими горбиками грудей.

— Саймон Трегарт! — це озвалася друга жінка, та, що сиділа. Його очі потяглися до неї — і він зрозумів, що не може їх відвести.

Вона мала таке ж трикутне обличчя, такі ж пильні очі, таке ж чорне плетиво волосся під сіточкою. Але сила, що струменіла від неї, була наче удар. Він не міг сказати, скільки їй років — можливо, вона бачила, як клали один на одного перші камені Есткарпу. Але здавалося, що вона не має віку. Рука її майнула і вона кинула йому кулю, кулю наче з такого ж туманного кристалу, як той, що вона і її помічниця носили як коштовні прикраси.

Саймон піймав кулю. Всупереч його сподіванню, вона виявилася не холодною, а теплою. Тільки-но він інстинктивно піймав її обома руками, жінка стисла свій коштовний камінь, а її компаньйонка повторила цей жест.

Навіть самому собі Трегарт не зміг би пояснити того, що сталося потім. Якимсь дивним робом він подумки змалював ту низку подій, що привели його до світу Есткарпу, так що обидві безмовні жінки побачили те, що бачив він, і дістали доступ до його почуттів. Коли він вчинив це, інформаційний потік поплив до нього.

Він перебував у головній фортеці загроженої, можливо, приреченої землі. Вороги тисли на древню країну Есткарп з півночі та півдня, а ще з моря на заході. Темноволосі люди полів, містечок і міст Есткарпу могли відбивати удари лише тому, що вони успадкували стародавні знання. Можливо, їхня справа програна, але вони змагатимуться до останнього удару меча останнього живого гвардійця, останнього подиху озброєного чоловіка чи жінки, які зможуть підняти руку.

І та сама жадоба, що погнала Саймона від грубої арки у дворі Петроніуса до цієї землі, знов ожила в його душі. Вони нічого в нього не просили, їхня гордість була незламною. Але він оддав свою вірність жінці, яка його розпитувала, в цю мить обрав свою сторону зі щирим хлоп’ячим запалом. Хоча вони не обмінялися жодним словом, Саймон став на службу Есткарпу.

 


[1] Сідж Пėрілес  (Siege Perilous) — дослівно «Згубне сидіння». Чарівне крісло чи камінь із легенд Круглого Столу.

[2] Вже ні: 1996-го року уряд Великобританії ухвалив рішення повернути Скунський камінь Шотландії, однак із умовою «позичання» його для чергової коронації.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.