Божена Нємцова. Дика Бара-2

СІЛЬСЬКИЙ ОБРАЗОК

Повз вікна пройшло весілля. Жінки вимахували хустками й усі так співали, аж луна селом розлягалася.

— Подивишся на них, то здається, ніби радість буяє, а хто зна, чи не сумують саме ті серця, які повинні б на весіллі найбільше радіти, — кажу я своїй приятельці.

— Це шлюб із розрахунку, а в таких випадках рідко буває обопільна прихильність. Мене, однак, дивує те, що в селі не так часто стрінеш нещасливе подружжя, хоч і мало хто парується зі щирої любові.

— Лише в чистих, палких серцях може спалахнути справжнє, гаряче кохання, яке вщасливлює й облагороджує людину. А щоб цей божий вогонь не погас, потрібні обопільна шляхетність помислів, висока культура, незалежна й тверда воля. Таке кохання перетриває всі знегоди, але воно трапляється дуже рідко як у вищих, так і в нижчих верствах. В одних душа скалічена потворною освітою, а в других вона зовсім неосвічена. Селянин прикутий тілом і душею до тієї землі, з якої в поті чола добуває свій хліб. Вище його думка не сягає. Змалку він блукає в пітьмі, і ніхто не освітить йому стежку, ніхто не зніме кайданів, які сковують його душу! Якщо просвітліє часом у його думках, то це лише миттєвий зблиск. Мораль його чиста, проста, але не облагороджена, розум світлий, але не розвинений, у нього щире, добре серце, але недовірливе, а незалежність уже давно сконала під ярмом. Винне в цьому виховання…

— Та як же в їхніх серцях може зародитися справжнє, святе кохання? Парубок любить дівчину, любить доволі щиро, але татусь скаже: «До неї не ходи, вона бідна, не смій її брати». Хлопець зітхне, похнюпить носа, обмізкує все і почне ходити до іншої. Якщо він добрий господар, то притлумить свої болісні думи важкою, виснажливою працею, а в усьому іншому покладеться на волю божу і так поволі звикне до нелюбої жінки. Правда, декому сім’я, в якій немає радості, скоро остогидне; тоді він починав шукати втіхи поза домівкою і найчастіше в корчмі топить у чарці свою журбу за втраченим щастям. Проте буває, що й серед селян любов виявить свою силу, і біда, якщо не вдається здолати завади, якщо в татуся голова твердіша від каменя, — тоді часто-густо обох чекає горе. Таких випадків чимало, я сама була свідком кількох.

— А я гадала, що селянське серце неспроможне кохати по-справжньому; ласкаво прошу, розкажіть мені бодай про один.

— В одному селі я запізналася з молодою жінкою; видно, колись вона була вродлива, але на той час, як ми з нею познайомилися, скидалася на ледве жевріючий смолоскип. У карих очах згас живий вогонь, вуста бліді, зжовклі, щоки не шарілися радістю, обличчя ніби вкрите чорним серпанком суму. Сиділи ми якось удвох у саду під квітучою яблунею, і вона мені звірила причину свого суму.

— Бачите он ту третю від нас садибу? — почала вона. — Томеш був звідти. Ще змалку ходили ми разом, часом цілими днями бавилися в тих садах. Як у Томеша було щось смачного на обід, він приносив і мені кавалок, а як у мене — я теж ділилася з ним. Бувало, він часто дражнив мене, ми не раз із ним билися, але відразу ж мирилися, і ніхто з хлопчаків не смів мене скривдити, бо дістав би за те стусанів від Томеша. Коли я підросла, впрягла мене мати до роботи, так що побачитися з Томешем могла лише в неділю або на попрядках. А як вбігло мені шістнадцять, то віддали мене до тітки в село Німці, де пробула з осені аж до. сінокосу. Довше я не могла там витримати від туги, і батько мусив забрати мене. В суботу ввечері повернулася додому, а в неділю вранці пішла на обідню. Перед костьолом стоять хлопці, усі мені потискають руку і запевняють, що мене годі впізнати, так я виросла. Томеш також був між ними; раніше я ніколи не приглядалася, гарний він чи ні, а тепер зразу помітила, що він найвродливіший з-поміж усіх хлопців. Я зашарілася аж по вуха, коли Томеш потиснув мені руку і любо глянув на мене. В костьолі навіть молитися не могла: весь час ввижалися мені його сині очі та бриніли слова: «Вітаю тебе, мила Ганно!» Поверталися ми разом.

Увечері дівчата покликали мене до корчми на танці. Тут мені знову здалося, що з усіх хлопців найкраще танцює Томеш, — тому я залюбки з ним танцювала. Після третього танцю я мусила повертатися додому, і Томеш пішов мене відпровадити.

— Ходімо в садок, — запропонував він, і ми пішли. Дорогою почав: — Ганно, я дуже стужився за тобою.

— А чого ти мав тужити? Ти ж був удома; от мені на чужині, серед людей, що й мови їхньої я не розуміла, висмоктувала душу пекуча туга за рідним краєм. Ти міг тут зажити радощів, а в мене там їх не було.

— Так, була б радість, якби ти була вдома. А без тебе мене ніщо не тішило: ні попрядки, ні танці, ані праця. В полі, в саду, на майдані — скрізь озирався й гадав, що мусиш звідкілясь вийти, а як не виходила — аж плакати хотілося з туги. Я тебе дуже люблю, Ганно!

— Я теж тебе люблю.

— Але не так, як я тебе.

— А як же ти мене любиш?

— Ах, я люблю тебе більше, ніж батьків, ніж самого себе, над усе на світі, їй-богу!

— Е, ти вже не раз клявся, навіть коли то була неправда. Тепер теж хочеш мене здурити, так?

— Пам’ятаєш, колись у школі вчитель часто говорив нам, що як ми кажемо неправду, то по очах видно. Ось поглянь мені в очі — хіба я брешу?

Сказавши це, він підвів мою голову, щоб я йому подивилася у вічі. Місяченько світив ясно, і його сині очі променіли, як дві чудові зорі. Я задивилася в них. Томеш ніжно пригорнув мене і попросив поцілувати. Я від щирого серця поцілувала його, бо була певна, що він мене не дурить. З тих пір ми ладні були одне за одного душу віддати. Про наше кохання ніхто, крім хіба бога, не знав аж до попрядок. Але коли Томеш у перший день подарував мені пряслицю і я взяла її, всі дізналися, що ми любимося. Батьки наші не заперечували проти цього, тож ми були зовсім спокійні та щасливі. За мною та за сестрою батьки давали по півдвора. Томешеві вділено кілька соток грішми, і він мав піти до нас приймаком. Згодом, якби мій батько передав йому господарство, а сестра вийшла заміж, то ми мали б сплатити її частку. На тому вмовилися і вже визначили день заручин. Та, видно, не судилося нам бути в щасті! За кілька днів до заручин Томешів батько в місті на ярмарку стрівся з одним багатим газдою он з того села, що під лісом. Щось вони там торгували, а потім пішли у трактир на могорич і добряче насмокталися. Тільки той газда не так охмелів, як Томешів батько, котрий зовсім рішився глузду. В того газди була на порі дочка-одиначка, але за нею ходила погана слава, і тому ніхто з багатших синків не хотів її брати, а за зовсім бідного, якби той і захотів з нею одружитися, батько не віддав би. Він підшукував для неї женихів по інших селах і спинився на Томешеві; до того ж давно мав зуб на мого тата, тож поклав тепер помститися. От і почав, значиться, підлещуватися до Томешевого батька, підмовляти його:

— Відай, Матею, я би, тобою бувши, не брав невістки з тієї родини: батько там лихий, лукавий і твердолобий, а мати вже тепер каже, що якби не Ганна, котра, мовляв, твого сина дуже любить, то вони знайшли б для неї багатшого жениха. Але хай, каже, й гадки не мають, що ми Томешеві зразу передамо хазяйство: доведеться йому ще не один рік побути за попихача.

— Щоб мій Томеш та був у них за попихача?! — розрепетувався Матей. — Хай поб’є мене грім з ясного неба, якщо син мій посміє їхній поріг переступити! Нехай собі шукають багатшого, а я для свого Томеша жінку теж знайду.

— Звісно, що знайдеш! — вів далі газда. — І багатшу, і навіть кращу за Ганну. Я сам віддав би за нього хоч і сьогодні свою Маню, знаю, він хлопець тямущий, і хазяйство можна йому довірити. Сам я вже старий, той клопіт мені сприкрився, охоче відступив би все зятеві. Усім було б добре: хазяйство впорядковане, земля добра й господиня гожа. Ну, зміркуй те все, Матею, а я свого слова не зламаю.

Томешів батько над цим довго не роздумував, тут же. переговорили про все з газдою, перебили руки і погодили день заручин. Один наш сусід був там і вмовляв його почекати, пересвідчитися в усьому, але старий затявся на своєму. Сусід нічого не міг удіяти, повернувся зразу ж додому І зайшов до нас, щоб по живих слідах попередити про все. Томеш був саме в нас, і ми обоє, звісно, страшенно налякалися. Мій батько аж надто запальний — і, почувши таке, почав вергати громами. Він зарікся, що скорше вб’є мене, аніж віддасть за Томеша.

Марне я плакала, марне Томеш слізно молив не зарікатися, не робити нас нещасними і доводив, що все те якось залагодиться.

— Не проси, Томеше, — сказав мій батько, — не вмовиш мене, хоч би й на колінах повзав! Я на тебе гніву не кладу, але ж через татуся твого не віддам за тебе Ганну, хоч би ти й золотим возом по неї приїхав.

На цьому й край розмові. За тиждень я вже була наречена іншого хлопця, а Томеш — жених іншої дівчини. Я на колінах благала батька не видавати за нелюба, та він відтрутив мене. Як могла, просила матір свою змилуватися наді мною, а вона, плачучи, тільки обняла й потішала мене. Ніхто над нами не змилосердився.

Побачивши, що нічим не зарадиш, я відлюднилася та лиш молилася. Томеш спершу впав у страшенний розпач: то хотів накласти на себе руки, то піти до війська — чого тільки йому не спадало на думку. Батьки не випускали його з очей, зачиняли на ніч до комірчини. Та наймит, який із ним спав, дуже любив його і випускав щоночі. Томеш приходив під моє вікно й вистоював тут, бувало, аж до світанку. Я втішала його, і він завжди відходив трохи заспокоєний, — правда, не раз ми удвох до ранку плакали.

Жила в нашому селі одна старенька поденщиця, бідна, але розумна й дуже побожна. Пішла якось я до неї й обіцяла до смерті доглядати її, аби тільки вимолила мені Томеша. А вона й каже:

— Іди, дівчино, йди і покладайся на господа бога… Вимоленому чоловікові чи жінці нема благословення. В бога нічого не можна допоминатися: він пошле те, чого просиш, та не благословить. Слухайтеся в усьому батьків, і господь нагородить вас за те вічною радістю на небесах.

Ані та бабуся не втішила; і я вже не знала, що й робити. Мій новий жених якось достеріг, що Томеш приходить під моє вікно. Прогнати його він побоявся, а поскаржився моїй матері. З того дня аж до весілля я мусила спати з нею у світлиці і з Томешем уже не могла побачитися. В хаті метушня, повні руки роботи, а я снувала, як тіло без. душі. Мати пекла калачі та плакала, дружки плели вінки без пісень, батько посивів від турбот і зажури. Жених не чіпав мене, певно, гадав собі, що по весіллі все залагодиться. Сумне було весілля! Як мене тоді вранці вбрали, як усе те чинилося і як я сіла на віз — нічого не пам’ятаю. В очах потемніло, серце тиснув якийсь жахливий тягар. Коли проїздили повз Томешеву садибу, я зиркнула туди, чи не побачу його ще востаннє. Нараз він вилетів із воріт і кинувся прямо під коней. Якби тато не схопив мене на руки, була б випала з воза. Що потім діялося, того не знаю; тільки розказували мені, що коні зупинилися, а його ледве вчотирьох відвели додому. Мене відвезли до костьолу, і повінчали нас. Від лютої туги мене то морозило, то в піт кидало. Я вже не щастя молила, а щоб господь бог мене швидше прибрав до себе. Коли ми повернулися додому, підійшов до мене наймит від Томеша і сказав:

— Молода, Томеш просив прислати йому ту гілочку розмарину, яку ти тримала в руках; він завтра піде з нею до вівтаря, а ти її потім на його могилі посадиш.

— Адаме, — кажу, — передай Томешеві вітання і нехай він не банує: ми скоро будемо на цвинтарі удвох спочивати.

Дала я наймитові гілку розмарину; коли він передавав її Томешеві й переказав мої слова, той, бідолаха, заплакав і відтоді став покірливий, як ягнятко. Другого дня справляли його весілля, але, звичайно, в іншому селі, в молодої. Наступної неділі були гостини в його і в моїх батьків, а увечері в корчмі — танці. Чоловік приневолив мене піти з ним туди. Я пішла, бо він терпеливо ставився до моїх химер, і я знала, що сусіди глузували б із нього, якби прийшов без жінки. Ах, я не відала, яке горе на мене тут чекало! Тільки-но ми ввійшли н посідали, як прийшов Томеш зі своєю -дружиною. Мені аж кров захолонула, коли побачила його. Як він страшенно змінився за тих кілька днів! Очі позападали й налилися кров’ю, лице зжовкло, губи — колись як ягідки — посиніли. Жінка його була досить гарна, але понура. Вона скинула на мене оком, зловтішно посміхнулась і присіла біля своїх знайомих. Томеш випив вина, і тут же заграла музика. Мій чоловік підвівся, приступив до нього й сказав:

— Томеше, дозволь потанцювати з твоєю жінкою, а ти, коли хочеш, потанцюй з Ганною.

Томешеві засяяли очі, він не сказав ні слова і тільки потиснув Йозефові руку. Потім Томеш підійшов до мене, а мій чоловік — до його жінки. Усі загукали:

— Отак добре! Ото славно!

А я тремтіла, як осиковий лист, серце мені мало не вискочило, коли Томеш обійняв мене рукою і пішов зі мною в коло. Він міцно пригорнув мене до себе й шепнув:

— Господь бог змилувався наді мною — дав мені змогу обняти тебе перед смертю. Ганно, моя дорогенька Ганночко, я скоро помру і радію з цього, бо без тебе жити не можу.

— Я теж умру з тобою, Томеше.

Отак ми в танці говорили й кружляли, як навіжені, і, крім себе, нічого не чули й не бачили. Часом Томешеві груди здіймалися, він важко стогнав, проте й далі міцно тримав мене в обіймах і не пускав, доки не перестали грати. Тоді посадив мене, поцілував на льоту й вийшов. Я не могла й слова мовити, та, на щастя, цього ніхто не завважив.

Невдовзі Томеш повернувся з двору увесь аж синій. Він поволі сів біля нас, підпер руками голову й сумно дивився на мене. Йозеф устав і запитав, що з ним, а я лиш тривожно поглянула на нього. Він мовчки взяв мою руку і міцно стиснув її. Раптом його друга рука спала й голова похилилася назад. Йозеф підхопив його, але нараз у Томеша струмком линула з рота кров, хтось скрикнув, а я впала з лавки додолу… Опритомніла на якусь мить уже в своїй постелі — вся закривавлена, мати стояла біля мене й ридала. Тут же я знову знепритомніла. Хворіла я довго, двічі сильно йшла ротом кров; усе-таки мене звели на ноги, ще якийсь час доведеться волочитися по світі. Про Томеша ніхто мені й словом не прохопився. Аж якось, коли мені вже стало краще, проходив повз нашу хату Адам, я закликала його до себе. Наших нікого не було вдома, і ми могли про все поговорити. Насамперед я запитала, чи помер Томеш.

— Помер, молодичко, помер… Я й сам бажав йому того, — сказав Адам. — Ще на весіллі завважив, що йому життя не миле. Вранці, як ми їхали до молодої, я побажав йому щастя, а він каже: «Адаме, ти знаєш, що моєму щастю — на віки вічні амінь; і коли ти зичиш мені добра, то побажай скорої смерті». Я дуже жалів його, не раз просив батьків за нього, та все марно. Він тебе надміру , любив, одначе й знав, що без батьківської згоди ніде й нічого не допевниться. А тому поклав собі: як не Ганна, то краще вмерти, а якщо помирати, то, мовляв, спевню, як і вона, волю своїх батьків… Увечері я теж пішов на його весілля. Зроду-віку я ще не бачив, щоб хтось так танцював, як Томеш: немов у дивовижному вирі кружляв. А після кожного танцю пив холодне пиво й лягав на сніг. Я все те бачив і, хай мене бог простить, мовчав, добре тямлячи, що то зведе його в могилу. Я не заважав йому, бо знав, що його довели до відчаю і як не помре, то стане пропащою людиною. Ти сама бачила, як його змінили оті чотириденні танці, а ще більше — душевні муки. Коли ви з ним танцювали, я дивився й плакав: знав, що то ваша остання радість. Томеш вийшов надвір, сперся на мене й мовив: «Адаме, мені погано; не забудь про розмарин і перекажи Ганні, що я невдовзі прийду по неї. Даруй, якщо я скривдив коли тебе». Потім повернувся до кімнати і враз помер. Його жінка злякалася, проте не дуже побивалась; лише її татуньо, той негідник, який в усьому винен, ходить відтоді, мов Каїн. А мої господарі волосся на собі скубли, та я їх не жалів; і твоїм батькам не спочував, коли тебе скривавлену понесли з корчми, гірко плачучи й побиваючись. Я посадив на його могилі ту гілку розмарину, що ти передала йому, і вона, на диво, прийнялася й росте. Загадав у костьолі молитву за упокій його душі та сам щодня молюся. за нього. Прости йому, боже, те, що через оту любов скоїв!

Адам скінчив. Я плакала, але мені трохи полегшало: заспокоювало те, що вже хоч сама лиш мучуся. Томеш мені щоночі сниться, завжди бачу його в білій одежі, ще вродливішого, як за життя, та кожного разу він кличе мене до себе. Тепер мені вельми сумно на сім світі жити.

Важко зітхнула нещасна молодиця по своїй довгій, з гірким плачем розповіді. Мої сльози засвідчили глибоке співчуття їй. Та чим я могла її розрадити? Хіба можна хоч би чим вигоїти таку глибоку сердечну вразу?! На прощання вона потиснула мою руку — і це було востаннє. За півроку я вже не застала Ганни в садибі. Вона лежала на цвинтарі поруч Томеша. Могила поєднала закоханих, яких розлучила злоба негідника, затятість і жорстокість рідних батьків.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.