Віслава Шимборська, поезії

 

Віслава Шимборська, поезії

 

(з журналу «Всесвіт», №4 за 1972 р.)

 

ЧЕТВЕРТА ПЕРЕД РАНКОМ

Година з ночі на день.

Година з боку на бік.

Година для тридцятирічних.

 

Година, що у співі півнячім омита.

В годину цю земля вже відцуралась нас.

Година, коли віє з зірок уже погаслих.

Година чи-по-нас-не-лишиться-хоч-сліду.

 

Година порожнеч.

Глуха, даремна.

Дно інших всіх годин.

 

Нікому добре не бува над ранок о четвертій.

Якщо мурахам добре над ранок о четвертій —

вітаємо мурах. І хай поквапить п'ята, бо маєм жити далі.

 

BUFFO[1]

Спершу в нас мине кохання,

потім сто і двісті літ,

потім знову будем разом:

 

комедіантка й комедіант,

фаворити глядачів,

нас покажуть у театрі.

 

Фарс з куплетами звичайний—

трохи танцю, більше сміху,

влучна сценка побутова,

грім овацій.

 

будеш ти смішнющим блазнем,

на цій сцені, в цій краватці,

ах, ревнивець!

 

Світ мені — сторч головою,

мій вінець і серце моє,

серце трісне на цій римі,

і вінець ніяк не втримать.

 

Зійдемось — і розлучатись!

Буде зала реготатись.

За сто гір, за сто морів

подаватись і вертатись.

 

І неначе ще нам мало

тих страждань, мовчань, образи.

будем словом дошкуляти.

 

Потім вклонимося легко,

і комедії кінець.

Глядачі всі підуть спати,

нареготані до сліз.

 

Будуть жить вони в гаразді,

і любов вони приручать, —

тигр із рук в них буде їсти.

 

Тільки ми якісь такі все,

в ковпаках із бубонцями,

дзеленчання їх глумливе дослухаєм.

Переклала Світлана Йовенко

 

МУЗЕЙ

Є тарілки — немає апетиту.

Обручки є — взаємності немає

вже щонайменше триста літ.

 

Є віяло — а де ж рум'янці?

Є меч — а де ж той гнів?

І лютня ані бренькне на смерканні.

 

За браком вічності зібрали

старих речей із десять тисяч.

Служник замшілий в сон поринув,

схиливши вуса на вітрину.

 

Пташині пера і метали

мовчазно час перетривали.

Хихоче тільки шпилька модниці з Єгипту.

 

Зборола голову корона.

Рука програла рукавичці.

І ногу чобіт переміг.

 

А я — повірте, ще жива я.

Змагання з сукнею триває.

Але ж і вперта! Щось страшне!

Як прагне пережить мене!

Переклала Євдокія Бринцева

 

СЛІВЦЯ

— La Pologne? La Pologne?   Там страшенно холодно, правда? — спитала мене й зітхнула з полегкістю. Бо стільки  вже тих країн тепер, що в розмові найпевніше — то клімат.

— О, пані, — хочу їй відповісти, — поети моєї країни пишуть у рукавицях. Не запевнятиму, що взагалі їх не скидають; коли місяць пригріє, то таки скидають. У строфах, що складаються з голосних вигуків, — бо тільки такі й спроможні продертися крізь завивання метелиці, — вони оспівують нескладний побут тюленячих пастухів. Класики порпаються бурульками з чорнила по втоптаних заметах. Інші, декаденти, оплакують долю зірочками-сніжинками. Хто хоче втопитися, мусить брати сокиру й прорубувати ополонку. О, пані, о, моя люба пані.

Так я хочу їй відповісти. Але забула, як буде тюлень по- французькому. Знов же таки, не певна щодо бурульки та ополонки.

— La Pologne? La Pologne? Там страшенно холодно, правда?

— Pas du tout[2],— відповідаю крижаним тоном.

Переклав Григорій Кочур

 

 

ПРИТЧА

Рибалки виловили в глибині пляшку. Був у ній папір, а на ньому стояли такі слова: «Люди, рятуйте! Я тут. Океан мене викинув на безлюдний острів. Стою на березі й чекаю допомоги. Поспішайте. Я тут!»

— Немає дати. Мабуть, уже запізно. Пляшка могла довго плавати в морі, — сказав перший рибалка.

— І місця не зазначено. Навіть океан невідомо котрий, — сказав другий рибалка.

— І не пізно, і не далеко. Всюди є острів Тут, — сказав третій рибалка.

Зробилось ніяково, запала мовчанка. Отак воно завше з загальними істинами.

 

ЖІНКИ РУБЕНСА

Вернигорянки, жіноча фауна,

мов гуркіт бочок, нагі.

Кубляться у розтовчених ліжках,

сплять з розтуленими до співу устами.

Зіниці їхні втекли углиб

і проникають у надра залоз,

звідки у кров слизовіє закваска.

 

Доньки барокко. Булькоче тісто в діжі,

парують лазні, рум'яняться вина,

галопують небом хмарин поросята,

виіржують труби плотську тривогу.

 

О роздинені, о надмірні

і подвоєні розкритістю одягу,

і потроєні запальністю пози,

тлусті страви любові!

 

їхні худенькі сестри встали раніше,

аніж розвиднілося на картинах.

І ніхто не бачив, як вервечкою йшли

незамальованим боком полотен.

 

Вигнанки стилю. Світяться ребра,

пташина природа ніг і долонь.

На лопатках випнутих пробують відлетіти.

 

Тринадцятий вік дав би їм тло золоте.

Двадцятий — дав би срібний екран.

Той сімнадцятий для плескатих нічого не має.

 

Тому що тут навіть небо опукле,

опуклі ангели й опуклий бог —

Феб вусатий, який румаком спітнілим

в'їздить до вируючого алькову.

 

***

Я надто близько, щоб йому наснитись.

Не пурхаю над ним і не зникаю

В землі, поміж корінням. Надто близько.

Не моїм голосом співає риба в сіті,

Не з мого пальця котиться обручка.

Заблизько я. Великий дім палає —

Не я кричу в нім «пробі!» Надто близько,

На волосинку. Дзвін не в мене дзвонить.

Заблизько, щоб могла ввійти мов гість,

Перед яким розступляться і стіни.

Ніколи вдруге не помру так легко,

Так зовсім поза тілом, мимоволі,

Як в його сні колись. Я надто близько.

Заблизько. Вже й сичання чую,

Луску блискучу цього слова бачу,

В обіймах знерухомівши. Він спить.

В цю мить він ближче тій, що раз в житті побачив —

Касирці в цирку мандрівнім з єдиним левом,

Аніж мені, що поруч тут лежу.

Для неї в ньому нині є долина

Рудаволиста, замкнена горою

Засніженою, в синьому повітрі.

Занадто близько я, аби упасти

Йому з небес. Мій голос

Його збудив би тільки. Бідолашна,

Обмежена лиш постаттю своєю,

А я ж була і ящірка, й береза,

Проходила крізь межі і мережі,

Міняючи кольори шкури. Вміла

З-перед здивованих очей зникати, —

А це ж багатство над усі багатства.

Я надто близько, щоб йому наснитись.

З-під голови його плече звільняю,

Затерпле, сповнене уявних шпильок.

На вушку в кожної — перелічити можна —

Вигнанці-ангели сидять.

Переклала Євдокія Бринцева

 

 

РОЗМОВА З КАМЕНЕМ

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

Хочу ввійти до твого нутра,

розглянутися довкола,

набрати тебе як подиху.

 

— Відійди, — каже камінь, —

я замкнений щільно.

Навіть розбиті на частки,

ми будемо замкнені щільно.

Навіть стерті на порох,

ми не впустим нікого.

 

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

Приходжу з цікавості чистої.

Життя для неї — єдина нагода.

Збираюсь пройти по твоїм палаці,

а потім ще листя спізнати й краплю води.

Небагато на все те у мене часу.

Моя смертність повинна тебе розчулити.

 

— Я з каменю, — каже камінь, —

мушу конче лишитись поважний.

Відійди звідси.

Нема в мене м'язів сміху.

 

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

Я чула, що є в тебе зали просторі й порожні,

не оглянуті, марно прекрасні,

глухі, без луни від будь-чиїх кроків.

Признайся — про це не багато відомо й самому тобі.

 

— Просторі й порожні зали, — каже камінь, —

але місця немає в них.

Прекрасні, може, але поза досягом

убогих твоїх почуттів.

Можеш мене пізнати, не зазнаєш мене ніколи,

всією поверхнею я повертаюсь до тебе,

лежу, відвернувшися всім нутром.

 

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

Я не шукаю в тобі притулку на вічність.

Я не бездомна.

Ані нещасна.

Світ мій вартий повернення.

Ввійду і вийду з руками порожніми.

На доказ того, що справді була там,

нічого не матиму опріч слів,

що їм ніхто не йнятиме віри.

 

— Не ввійдеш, — каже камінь. —

Бракує тобі чуття участі.

Жодне чуття не заступить тобі чуття участі.

Навіть зір, загострений аж до всебачення,

не здасться тобі ні на що без чуття участі.

Не ввійдеш, є в тебе тільки зародок того чуття,

ледве брунька його, тільки уява.

 

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

Не можу чекати двох тисяч століть,

щоб увійти під твій дах.

 

— Якщо не віриш мені, — каже камінь, —

звернися до листу, скаже те саме, що я.

До краплі води, скаже те саме, що лист.

Врешті, спитай волосинку з власної голови.

Сміх мене розпирає, сміх, величезний сміх,

що ним я не вмію сміятись.

 

Стукаю в двері каменя.

— Це я, впусти мене.

— Не маю дверей, — каже камінь.

Переклав Григорій Кочур

 

РАДІСТЬ ТВОРЕННЯ

Це куди написана сарна біжить крізь написаний ліс?

Чи напитись води написаної —

двійником зачудованим її мордочка ледь тремтить в ній...

Чом так сторожко голову зводить? Може, вчула когось?

На стеблиночках ніг, позичених в правди,

застигла і з-під пальців моїх тільки вухом стриже.

Тиша — вираз цей також прошелестів по паперу

і розсунув

причаєні у слові «ліс» галузки.

 

Над білим аркушем зібрались до стрибка

ті літери, що можуть зле з'єднатись,

замкнути речень коло,

з якого вже не знайти порятунку.

 

У крапельці чорнила є охочі —

завжди примружене чатує око, —

з пера крутого от-от ринуть в діл,

оточать сарну, пролунає постріл.

 

Бо забувають, що це не життя.

Закони інші тут, права інакші.

Мить-блискавка тривати може вічність,

так довго, як захочу, і в леті

я зупинити можу безліч куль.

Скажу — назавжди тут ніщо не зникне.

Мені наперекір тут навіть лист не впаде,

травинка, й та не вмре під крапкою копитця.

 

Є, отже, світ такий, якому долю вершу сама?

Час, скутий ланцюгами моїх знаків?

З моєї волі існування вічне?

Радість творення.

Ствердження спроможність.

Помста минущої руки.

Переклала Світлана Йовенко

 

ВОКЗАЛ 

Неприїзд мій до міста N

відбувсь пунктуально.

 

Ти був попереджений

невисланим листом.

 

Спромігсь не прийти

в передбачений час.

 

Поїзд прибув на третій перон.

З вагонів вийшло багато людей.

 

В юрбі прямувала до виходу

відсутність моєї особи.

 

Квапливо в тім поспіху

мене заступило кілька жінок.

 

До однієї підбіг

хтось незнайомий мені,

але вона його

зразу впізнала.

 

Вони обмінялись

не нашим цілунком.

при цьому зникла

не моя валізка.

 

Вокзал у місті

добре склав іспит

з об'єктивного існування.

 

Стояла цілість на своїм місці.

Деталі рухались

у визначених напрямках.

 

Відбулась навіть умовлена зустріч.

Поза межами нашої присутності.

 

В утраченім раї

правдоподібності.

 

Деінде.

Деінде.

Як те слівце дзвенить!

Переклав Григорій Кочур

 

 

МОНОЛОГ ДЛЯ КАССАНДРИ

Це я, Кассандра.

А це — моє місто під попелом.

А це — мій жезл і стрічки пророцькі.

А це — моя голова, повна сумнівів.

 

Це правда, я тріумфую.

Моя правда вдарила в небо луною.

Тільки пророки, яким не ймуть біри,

Можуть отак влучати.

Тільки ті, чиє пророцтво даремне —

бо все справджується так блискавично,

мовби їх не було взагалі.

 

Я тепер виразно пригадую,

як, мене загледівши, мовкли всі на півслові,

Сміх загасав.

Мертвіли людям руки.

Дитя летіло стрімголов до мами.

Навіть їхніх минущих імен я не знала.

А пісенька ця про листок зелений —

усім вона урвалась при мені.

 

Я любила їх.

Але хіба що звисока.

З-понад життя.

З майбутнього. Де порожньо завжди,

і звідки найлегше — уздріти смерть.

Шкодую, що мій голос був твердий.

Гляньте на себе з зірок, — я волала,—

гляньте на себе з зірок.

Чули й опускали очі.

Жили вони в житті.

Усім вітрам відкриті.

Приречені.

З народження в прощальних шатах тіл.

Але якусь вільготну тішили надію,

як хирий вогник, що живиться мерехтінням власним,

О, вони знали, що то є хвилина,

ох, будь-яка, єдина лише мить,

допоки —

 

вийшло на моє.

Немає з цього користі нікому.

А це мої шати, пропалені вогнем.

А це мій пророцький мотлох.

А це моє скривлене обличчя.

Лице, яке не відало,

Що може буть прекрасним.

Переклала Світлана Йовенко

 

НЕВИННІСТЬ

На матраці з волосся людського зачата.

Герда. Еріка. Чи Маргарита.

Не знає, справді нічого про те не знає.

Цей вид відомостей не надається

Усиновленню й успадкуванню.

Грецькі Ерінії — надто вони справедливі.

Дратували б сьогодні їхні пташині афекти.

 

Ірма. Брігіда. Чи Фрідеріка.

Тй двадцять два, може, трохи більше.

Знає три мови, потрібні в мандрівках,

Фірма, де служить вона, експортує

найліпші матраци — із штучних волокон.

Експорт єднає народи.

 

Берта. Ульріка. Чи Гільдегарда.

Не красуня, але висока, спортивна.

Щоки, шия, перса, живіт і стегна

саме в розквіті й блиску новини.

Радісно боса на пляжах Європи,

розпускає біляві коси,

довгі, аж до колін.

 

Не раджу стинати, — каже їй перукар, —

раз обрізані, пишно так не відростуть ніколи.

Прошу мене послухати.

Це перевірено

tausend ­— und tausenedmal[3].

 

В’ЄТНАМ

— Жінко, як тебе звуть? — Не знаю.

— Коли народилася, звідки походиш? — Не знаю.

— Чому ти вирила яму в.. землі? — Не знаю

— Відколи ховаєшся тут? — Не знаю.

— Чому вкусила мені підмізинний палець? — Не знаю.

— Чи знаєш, тобі не вчинимо нічого лихого? — Не знаю.

— Ти на чиєму боці? — Не знаю.

— Іде війна, вибрати мусиш. — Не знаю.

— Твоє село ще існує? — Не знаю.

— Діти оці — твої? — Так.

 

 

ФОТОГРАФІЯ ТЛУМУ

На світлині цього тлуму

голова моя від краю

сьома, ні, четверта зліва,

чи також двадцята знизу;

 

голова моя непевна,

не одна і не єдина,

а подібна до подібних,

чоловіча ще й жіноча;

 

де прикмети особливі?

бачся, тих прикмет немає;

 

може, їх Дух Часу видить,

але ж він не вельми пильний;

 

одиниця статистична,

споживає сталь і кабель

супокійно і глобально;

 

без сорому, що якась-там,

без розпачу, що замінна;

мовби зовсім я згубила

голову свою, окрему;

 

мовби розкопали цвинтар

з безіменними кістками,

що вціліли непогано,

незважаючи на мертвість;

 

мовби там вона була вже,

голова моя невласна;

 

де, якщо і споминає,

то хіба прийдешнє сиве.

Переклав Леонід Череватенко

 

ПІД ОДНІЄЮ ЗІРОЧКОЮ

Перепрошую випадковість, що зву її доконечністю.

Перепрошую доконечність, якщо все ж таки помиляюсь.

Нехай не сердиться щастя, що беру його ніби власне.

Нехай дарують померлі, що в пам'яті ледве жевріють.

Перепрошую час за безмір світу, не баченого протягом миті.

Перепрошую давнє кохання, що нове вважаю за перше.

Простіть мені, війни далекі, що приношу квіти додому.

Простіть мені, рани відкриті, що собі я вколола пальця.

Перепрошую тих, що з безодні волають, за менует

на платівці.

Перепрошую всіх людей на вокзалах за сон о п'ятій перед

світанком.

Даруй, надіє зацькована, що інколи я сміюся.

Даруйте мені, пустелі, що ложки води не несу вам.

Ти, яструбе, протягом років той самий, у клітці тій самій,

без руху, з поглядом завше наміреним в цятку ту саму, —

даруй мені, навіть якби ти був лиш опудалом птаха.

Даруй мені, зрубане дерево, за чотири ноги стола.

Даруйте, великі питання, за відповіді маленькі.

Правдо, не приділяй мені ти надто багато уваги.

Поваго, вияви, прошу, до мене великодушність.

Стерп, таємнице буття, що нитки я смикаю з твого шлейфа.

Не винувать мене, душе, що нечасто тебе я маю.

Перепрошую все, що не можу бути я скрізь і всюди.

Перепрошую всіх, що не вмію кожним і кожною бути.

Знаю, що, поки живу я, ніщо мене не виправдує,

адже й сама собі я на перешкоді стою.

Не кривдься на мене, мово, що позичаю слів патетичних,

а тоді докладаю праці, щоб вони видавались легкими.

Переклав Григорій Кочур



[1] Блазень, комічний персонаж (італ.)

[2] Зовсім ні (фр.)

[3] Безліч разів (нім.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.