ТРОХИ ЧАСУ І ТРОХИ ДОМУ

 

Роксолана Жаркова,

літературознавиця, письменниця

 

 

ТРОХИ ЧАСУ І ТРОХИ ДОМУ:

письмо як ностальгія

 

 

 

Творити!

Все одно, що-небудь, але творити!

Людина хоче краси,

а коли її нема, творить її зі своєї туги…

Наші твори – втілення нашої туги…

(Уляна Кравченко. Хризантеми)

 

…І хоч як було їй важко,

вона ніколи не розлучалася з пером,

чорнилом і папером…

(Дзядик О. Бабуня. Мої спомини про Уляну Кравченко)

 

Її письмо існувало на межах багатосвіть: тих великих світів гуманістичних пошуків, що у симбіозі творять у людині ВСЕ-світ, і тих маленьких світців її душі, де з кожного – трохи світла в темінь. Вчителька, романтична поетка, модерна прозографка, фен-де-сьєклівська феміністка і вербальна феміноцентристка. Більше відома як Культурна Героїня у франко-дискурсі і зовсім не знана як Неографістка на зламі століть. Міф «вічної Учениці великого Вчителя» не так вже й просто побороти. Але ж: вона сама собі Педагогиня. І це найпереконливіша теза без антитез. Вчителька, що писала [чи/ або/ і, і : потрібне підкреслити!] Письменниця, що навчала [?!]. Чому наша освітньо-наукова спільнота продовжує шукати єдино правильну дефініцію для цього феномену? Ми звикли розкидатися візитками великих імен нашої історії: «народний Кобзар», «революційний Каменяр-Мойсей», «незламна Леся Українка», натомість не спромоглися навіть до осмисленого візиту в їхні домівки. І чи знаємо ми, українці ХХІ віку, де їхній Дім?

         Миколаїв пам’ятає її Юлією. Або чуттєвою, меланхолійною, ірраціональною Мартою з «Хризантем», яка ще тільки шукає дорогу до себе – «хочу творити себе саму для майбутнього твору» [4, 300]. Львів бачить її усміхненою юнкою, яка у спраглості знань ступає коридорами вчительської семінарії. Бібрка заворожено мовчить про її несміливі почуття, перші скрипторські невдачі і перемоги. А потім дорожня карта, зім’ята буднями, затерта тісними кишенями, позначається місцями її нетривалих перебувань і переживань. І Перемишль. Саме в цьому польському місті з 1920 і до 1947 року, тобто 27 літ, вона проживатиме кульмінаційність свого письма і розв’язку свого буття. З ностальгією за тишею Миколаєва, естетикою Львова, драмами Бібрки. Зі спогадами Марти, смутком Юлії і надіями Уляни. Жінка, не маючи дому для себе, знаходить дім для свого письма, оскільки «писати – це знати, що те, що досі не постало на письмі, не має іншої оселі» [2, 21].

І цю оселю письма жінка бачить не поза собою, а в собі – «Я боролася по змозі творчістю…Придивлялася, щоб усе запам’ятати. І кожне дерево, кожен краєвид – усе це буде існувати, але я не вернуся» [4, 224]. Атемпоральне відчуття смерті супроводжує авторку всюди: те, що в Миколаєві для Марти є фантомами уяви чи «комплексом хризантеми» – дивовижним  відчуття життє-смерті чи смерте-життя в собі, бо ж ці пізні осінні квіти «єднають світ живих зі світом померлих, творять якийсь третій світ, до якого шукаю дороги» [4, 235], – те для зрілої Уляни Кравченко в чужому Перемишлі стане справді явним: холодні й вогкі стіни квартири спочатку на Гродській, а згодом – на Парковій №9, напівголодне існування, матеріальні нестатки, згасання і смерть онучки Лесі, вбивство і похорон сина Юрія, а ще – постійна необхідність з усіх сил триматися за життя, яке витікає у проминаюче, у буття-не-тут. У такому динамічному хаосі єдиною над-космічною статикою буття-тут залишалося письмо, яке нагадує «болісне розпитування про власну можливість» [2, 133]. Воно для жінки вже не було дивертисментом фантазії, можливим жестом у відповідь суворому реалізмові, а радше миттю повертання й повернення у свій світець у великому ВСЕ-світі, де «об’єкт туги художнього твору – реальність того, чого нема,  – трансформується в мистецтві у спогад» [1, 182].

         Уляна Кравченко в Перемишлі живилася спогадами. Тими, що лишилися спадкоємно після Миколаєва, Львова, Бібрки. Прихисток у своєму польському помешканні [але не рідному домі(!)] дівчинки Олі з бідної селянської родини, та спраглої науки (Оля взірцево знає назви квітів, тут зауважмо: сама Уляна Кравченко – справдешня флорофілка, мала «всі томи німецької енциклопедії рослин») дозволяє заново зануритися у простір дитинства – у письмі і задля письма, адже мала Оля часто бачила, як «Бабуня щось писала на окремих аркушах паперу». Її спогади були у всьому. Миколаївські – в очах цієї дівчинки Олі, яка теж незадовго «повторить» її долю – стане ученицею вчительської семінарії. Бібрські – у двох портретах над ліжком. Атмосферою Львова її молодості наповнювалося житло Уляни Кравченко після відвідин культурної богеми. У неї в гостях бували знакові жінки того часу: художниця Олена Кульчицька, емансипована Мілена Рудницька й буковинська європейка Ольга Кобилянська. Та Кобилянська, з якою її єднала непроста дорога (до) письма: від німецькості до українськості.

Нефіксовані моменти «перемишльського періоду» біографії Уляни Кравченко перетворювалися у дитячі спомини Олі, писані рукою зрілої Ольги Дзядик. І навіть її – і Юлії Шнайдер, і Бабуні Уляни [цікаво: чиї ж більше?!)] –  «Хризантеми» переписувала до друку саме Оля! Уляна Кравченко наче інтуїтивно відчувала дивну схожість Олі з Мартою: долі повторюються, душі позачасово споріднюються між собою. І коли після довгої розлуки з вихованкою в повоєнному Перемишлі 1944 року Бабуня Уляна тихо повторюватиме «Вернулася моя Оля! Вернулася!», до кого вона звертатиметься підсвідомо (?): чи не до Марти з «Хризантем» (?), яка покинула Дім наприкінці ХІХ віку, покинула, щоби не вернутися…ніколи більше у ХХ столітті…

Жінка, що покидає дім, – у Ібсена стає Норою, у Юлії Шнайдер – пані фон Нєментовською. Із миколаївського дому Марта тікає у блукаюче бездомів’я. Будучи вічною вояжеркою, мандрівницею в письмі, Юлія Шнайдер замисленим голосом старіючої в бутті Бабуні Уляни питатиме дівчинку, шукаючи найболючіші відповіді для себе:  «Правда, Олю, що я українка?». Але якщо так, то чому вона тут, у цьому хворому тілі Бабуні Уляни на перемишльській Парковій №9 згадує сни-мережки спіритуалістки Марти-Юлії з Миколаєва?..А тоді, у далеких 80-х рр. ХІХ ст., Марта-Юлія, перейнята дилемою – українська чи німецька (?) (мова, культура, традиція, доля), – зізналася у прагненні: «Бабуся з роду Гофман – і я тоді думала підписуватися на своїх майбутніх творах «Марта Гофман». І вже тоді снилися мені ці невидані мої твори в одній гарно переплетеній книжці з золотим написом «Inedita. Marta Hoffmann» [4, 133]. Згодом, у 40-х рр. ХХ ст., у часи німецької окупації, Бабуня Уляна скаже рішуче «ні» своєму напівгерманському духові, відмовившись підписати «фольксдойчерство». Парадоксальність людської свободи видимо реалізується в її життєписі: (напів-)німкеня Юлія Шнайдер – (напів-)українка Уляна Кравченко – (територіально, на 27 років) полька Юлія Нєментовська. Це наче три окремі історії [чи бува не трьох різних жінок?], що раптово змонтовані у фільм тривалістю у 87 літ. «Роман життя трудніше писати, як довільно подуманий роман…» [3, 772] – резюмує авторка, для якої писати – це  синонім проживати(ся) і переживати(ся) в часі, який тобі не належить і якому ти не готова належати, бо ти – чужинка-сама-собі і просто не можеш «належати ніякому місцю, ніякому часові, ніякій любові» [5, 15].

Оля Дзядик описує Бабуню Уляну візуально й візуалізовано – поглядом і в погляді – твориться навіть перехрестя поглядів: дівчинка-об’єктив спостерігає за Бабунею, щоби зберегти її в собі, при тому декілька разів у споминах згадуються погляд і очі самої Уляни Кравченко, звернені до Олі. Спомини не є цілісними, нагадують окремі кадри – одні з них зроблені в уповільненій зйомці, інші – позначені хронотопними стрибками. Читача переповнює враження трохи віддаленого об’єктива (і це виправдано датою запису споминів – 1990 рік, від часу смерті Уляни Кравченко минуло 43 роки, від часу проживання Олі у квартирі Нєментовських – більше 60-ти!), об’єктива, який наче зумисне відходить на кілька кроків назад, боязливо оминає топоси інтимності зрілої авторки, щоби зберегти дитячу певність довіри, бо ж сама Уляна Кравченко вважала, що «коли втаємничуємо іншу людину в життя нашої душі, зміняємося: тратимо багато, тратимо себе… стаємо прозорі… буденні… звичайні…» [3, 773].

Завдяки цим патетично-точковим плинним враженням дитини, що набули дискурсивності через більше як півстоліття після їх «поглинання», Оля зберегла на ціле життя інфантилізовано-ідеалізований образ не-прозорої, не-буденної, не-звичайної «прибраної» Бабуні з Паркової №9, що була насправді відомою українською поетесою.

30 років тому Ольга Дзядик поставила крапку у своїх споминах про Бабуню з польського Перемишля. 160 років тому у львівському Миколаєві народилося дівча, яке мало для когось стати Бабунею з Перемишля.

Чи могла б подумати хоч колись жінка-авторка, що відчинить якось двері своєї оселі для сільського дитяти і запросить його до свого життя на чотири роки, сама не будучи вдома, сама не маючи дому? Той Дім лишився серед затишних вуличок Миколаєва, коли в сімнадцять Юлія-Марта, ступаючи за поріг, відчувала хвилювання: «Куди йдеш? Тут і без щастя ти щаслива…Крізь сльози смієшся…Розпука змінюється в надію…В дощових краплинах миготить понад містом семибарвиста райдуга…Куди йдеш?» [4, 411 – 412].

З тим тривожним самопитальним «куди йдеш?» вона відпускала кудись, у простір чи навіть у поза-простір, своє письмо, передчуваючи, як важко буде потім йому шукати дорогу назад і як боляче буде їй зі своїм ностальгійним письмом  «жити серед звуків і логік, що відрізані від нічної пам’яті тіла, ніжно-гострого сну дитинства» [5, 23].

 Вона відпускала і відпускалася у ВСЕ-світ, а в ньому так багато світів і світців. І тільки Дім – один. Зі світлом. 

 

Література:

  1. Адорно Т. Теорія естетики / Теодор Адорно ; [пер. з нім. П. Таращук]. – К. : «Основи», 2002. – 518 с.
  2. Дерида Ж. Письмо та відмінність / Жак Дерида ; [пер. з фр. В. Шовкун, наук. ред. пер. О. Шевченко]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 602 с.
  3. Кравченко Уляна. Твори [повне видання /  За ред. Ю. Бескида] / Уляна Кравченко. – Торонто, 1975. – 796 с.
  4. Кравченко Уляна. Хризантеми : [повість] / Уляна Кравченко. –  Чикаго : Вид-во Миколи Денисюка, 1961. – 414 с.
  5. Крістева Ю. Самі собі чужі / Юлія Крістева ; [пер. з франц. З. Борисюк]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 262 с.  

 

 

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.