Ті, що були "повнолітніми"

ТІ, ЩО БУЛИ «ПОВНОЛІТНІМИ...

До 90-річчя від дня народження Ірини Вільде

(Передруковано з журналу «Дзвін», №5-6 за 1997 рік,

автор Володимир Старик)

Роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» належить до тих рідкісних у наш час творів красного письменства, в яких оповідь автора, досягнувши властивого справжнім шедеврам рівня художнього узагальнення, залишається водночас безпосередньою і цілком конкретною.

Та обставина, що події роману відбувалися в чітко визначений період часу з реальними людьми в рідному місті письменниці —Чернівцях, не завжди усвідомлюється сучасними читачами, хоча саме цей аспект надає книжці характеру першорядного документального свідчення епохи. Звичайно ж, говорячи про реалізм ро­ману «Повнолітні діти», мусимо застерегти себе від за­манливої перспективи трактувати зміст його буквалістично, бо, як і в кожному іншому художньому творі, долі героїв в тій чи іншій мірі відбігають від життєвих шляхів їх прототипів, а розвиток описаних у романі подій підко­ряється не тогочасній газетній хроніці, а своїй внутрішній логіці. Все ж достовірна розшифровка інформації, зак­ладеної автором у романі, є цілком реальним завданням, тим більше, що багатопланова структура книжки дає нам змогу виділити кілька рівнів сприймання цієї інформації. Важливим є те, що доступний і зрозумілий кожному чи­тачеві фабульний візерунок роману письменниця витка­ла на надійній фактологічній основі, яка не відразу впа­дає у вічі, хоча й сповнює життєвою достовірністю при­годи та переживання героїв книги. В нарисі «Місто її дитинства» («Жовтень», № 5,1987 р.) було зроблено спро­бу локалізувати на карті Чернівців маршрути Дарки По­пович — головної героїні роману «Повнолітні діти» — нижче ж мова піде про події, що послужили сюжетною канвою роману, про людей, яким судилося стати прото­типами своїх персонажів.

Роман «Повнолітні діти» не може бути беззастереж­но віднесений до ряду книг-сповідей, якими є, наприк­лад, відомі твори Ж.-Ж. Руссо чи Л. Толстого. Письмен­ниця виразно прагнула до того, щоб образ Дарки Попо­вич якомога менше асоціювався в уяві читачів з Даркою Макогон у часах її дитинства. Цьому мав служити навіть вибір прізвища героїні «Попович», яке в нашому краї свідчило про прадавнє автохтонно-буковинське, «право­славне» походження предків його носія, на відміну від галицького, «уніатського» походження батьків Дарки Макогон. З цією ж метою в романі підкреслено, що Дарка Попович народилася в 1910 році, а її навчання в п’я­тому класі гімназії повинно було б, отже, припадати на 1925-26 шкільний рік — рік остаточної румунізації ук­раїнської гімназії в Чернівцях. Здавалося б, що хроно­логічні рамки чернівецького періоду життя Дарки Попо­вич вичерпно означено вищезгаданими вказівками авто­ра — вони лежать на поверхні і насамперед промовля­ють до читача. Однак глибший аналіз тексту стверджує нас у переконанні, що ці хронологічні орієнтири були вжиті письменницею виключно для того, щоб зосереди­ти нашу увагу на історії ліквідації найстарішої, а на по­чатку двадцятих років і єдиної на Буковині української середньої школи — української гімназії в Чернівцях. В романі час тече за годинником, де мітками на циферб­латі служать події з життя Дарчиної гімназії. Час цей та сповільнює свій хід, майже зовсім завмираючи, то, на­впаки, з апокаліптичною безжальністю прискорюєш» напередодні закриття гімназії, про яку письменниця від імені цілого свого покоління говорить після катастрофи: «Ми втратили те, чим найбільше дорожили: право відвідувати нашу школу». Втім масштаби «романного» та історичного часу цілком сумірні, і співставити їх нам допоможуть не лише розкидані по сторінках книжки згад­ки про різні історичні події, а й факти з біографії самої письменниці.

Для обох Дарок переїзд з Веренчанки до Чернівець був зумовлений їх вступом до чернівецької української гімназії. «Коли Дарці сповнилося п’ятнадцять років, — читаємо в романі, — вона витримала іспити до п’ятого класу жіночої гімназії в Чернівцях». До цього вона вчилася в гімназії приватно, живучи в селі, де працював народним учителем її батько. Коли ж переступила поріг гімназії, як повноправна учениця, героїня роману? Чи сталося це дійсно восени 1925 року, як прагне перекона­ти нас письменниця? Розмова Дарки Попович з Стефою Сидір наприкінці першого півріччя Дарчиного навчання свідчить, однак, на користь іншої, більш ранньої дати. Стефа говорить:

«Ти сама бачиш, до чого йдеться в нашій гімназії... Бачиш, що з кожним новим шкільним роком ми втрачає­мо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоц­тва на двох мовах, і румунська була тільки, як предмет. Цього року будуть тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? «Для вашого доб­ра», для «полегшення навчання» вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою». Ситуація з історією прояснилася вже на першому уроці з цього предмету, — вчитель Міглів, запевняючи учнів, «що законно маєте право вивчати історію на українській мові», умовив їх «добровільно» погодитися на вивчення історії по-румунськи.

 

На нашу думку, описана ситуація склалася в гімназії на початку 1921-22 шкільного року, про це свідчать і архівні документи, і спогади сучасників. Насамперед прислухаймось до спогадів шкільної товаришки Дарини Дмитрівни Ольги Денисівни Годованської, в яких йдеться про їх спільне навчання:

«На початку двадцятих років я була приватисткою державної німецької гімназії в Чернівцях, тобто, живу­чи в місті Сереті, я двічі на рік їздила здавати екзамени з усіх предметів до своєї гімназії. За це мій батько щоразу вносив у касу гімназії відповідну суму — близько семи левів. В тому ж будинку позаду єзуїтського костьолу на другому і третьому поверхах містилася і державна ук­раїнська гімназія, теж хлоп’яча, як і наша. Це була єдина українська середня школа, яка ще залишилася тоді на Буковині. Наш греко-католицький катехит, добродушний отець Атаназій Левинський вів заняття в обох гімназіях, і в червні 1921 року на екзамені з релігії після третього класу я познайомилася з Даркою Макогон, приватист­кою української гімназії. На відміну від більшості інших учениць, Дарка вже в той час була свідомою українкою і намовила мене до переходу в українську гімназію, хоч я краще володіла тоді німецькою мовою, ніж рідною ук­раїнською. Тож в четвертий клас ми ходили вже разом, як госпітантки, в хлоп’ячу українську гімназію, яку саме тоді перейменовано в четверту державну гімназію. Дівчата-госпітантки повинні були відвідувати всі заняття ра­зом з хлопцями, однак вчителі їх не опитували щодня, лише двічі на рік ми, як і приватистки, мали здавати ек­замени.

Ми ходили до хлоп’ячої гімназії зовсім недовго, один чи два місяці, бо вже восени 1921 року група викладачів української гімназії організувала приватну дівочу гімна­зію «з правом публічності» і всіх дівчат-госпітанток пе­реведено серед навчального року до неї. Директором приватної дівочої гімназії протягом цілого часу її існу­вання (два роки вона проіснувала, як українська, і ще один рік, як румунська) був Степан Коралевич, з наших педагогів особливо запам’ятався Юліан Кобилянський, дуже доброзичливий і досвідчений педагог, що короткий час викладав нам в четвертому класі латинську мову.

В 1921-22 шкільному році всі предмети викладали­ся ще українською мовою, румунську мову ми вчили лише, як предмет. Втім, шкільне свідоцтво за четвертий клас, що збереглося в мене, виписане виключно по-румунськи. В п’ятому класі румунську мову ввели, крім того, ще й для історії і географії, а в шостому класі — вже для всіх предметів, українська мова залишилася лише, як предмет. Наприкінці ж сьомого класу, після ви­падку зі зрубанням дубка — це сталося, здасться, навесні 1925 року (дівочої гімназії тоді вже не існувало і ми вчи­лися разом з хлопцями) — українську мову в четвертій гімназії було заборонено викладати навіть як предмет[1].

З четвертого класу походить фотографія, на якій уче­ниці нашого класу сфотографувалися на пам’ять з улюб­леними вчителями: вчителем малювання Євзебієм Липецьким, професором латинської мови Юрієм Осадцем, котрий вчив нас після Ю. Кобилянського, та нашим гос­подарем класу Осипом Доспілем, професором математики. Біля Дарки Макогон сидить її найкраща товариш­ка Аліса Чайківська. В четвертому класі ми ще не мали обов’язку носити гімназичну форму, тому й убрані уче­ниці в хто що мав в ті важкі повоєнні роки. Пізніше но­сили ми темну, строгого крою, з білими гудзиками і біли­ми комірцями форму, а крім того чорні напівчеревички і темні панчохи. На верхньому одязі ініціали гімназії мож­на було побачити не лише на беретці, а й на нашивці, яка мусіла бути пришита до правого рукава. На цій нашивці красувався також і виразний номер учня в шкільному списку, за яким легко знаходили порушників гімназій­них правил.

Пригадую, як Дарина Дмитрівна вже після війни показувала мені будинок на вулиці Лілейній недалеко від промислового музею, де вона жила в знайомих її батька, коли приїжджала до Чернівців здавати іспити за молодші класи. В четвертому і п’ятому класах Дарка мешкала на стації на Монастирську, а тих кілька місяців шостого класу, які вона ще встигла пройти в Чернівцях перед від’їздом її родини до Галичини, вона жила на вулиці Новий Світ[2], неподалік від її схрещення з вулицею Русь­кою».

На жаль, книги матрикулів українські приватної діво­чої гімназії в Чернівцях не збереглися. Нам, однак, вда­лося розшукати свідоцтво успішності Дарки Макогон за третій гімназійний клас, вписане в книгу матрикулів чет­вертої гімназії за 1920-21 навчальний рік. Офіційна на­зва гімназії (на печатці цієї школи) звучала так: «Українська державна гімназія в Чернівцях — Liceul ucrainean de Stat in Cernauti». Директором гімназії був тоді др. Панько Клим. Бланки шкільних свідоцтв друковано по-украї­нськи, правдоподібно в друкарні товариства «Руська Рада» в Чернівцях ще перед першою світовою війною, оцінки вписано паралельно двома мовами — українською і румунською. В Дарчиному ІІІ-В класі викладали того року такі вчителі:

проф. др. Філемон Григорій — релігію (православ­ну),

проф. Атаназій Лсвинський — релігію (греко-католицьку),

тимчасовий проф. Іван Василашко, класний керів­ник — українську мову, як викладову, і латинську мову,

тимч. проф. Юрій Чорней — румунську мову, проф. Микола Мигалюк — французьку мову, проф. Платон Мігуля — історію і географію, тимч. проф. Лев Вольський — математику, фізику і хімію,

вчитель Євзебій Липецький — малювання, вчитель Євген Федорович — гімнастику, вчитель Олександр Садагорський — співи[3].

Ми повернемося до цього списку вчителів дещо зго­дом — адже багато з них стали прототипами персонажів роману «Повнолітні діти», чи то під своїми іменами, чи то під вигаданими.

Свідоцтво Дарки Макогон характерне з огляду на те, що дуже виразно виявляє її зацікавлення, яке згодом ста­ло змістом цілого її життя. Ця ціль — турбота про піднесення рідної мови, піклування про примноження її ба­гатств — не була байдужою для Дарки ще в дитячі роки.

І добрі успіхи з української мови та літератури тринад­цятилітньої приватистки в такого вимогливого вчителя, яким був Іван Василашко, стали запорукою майбутніх успіхів Ірини Вільде на ниві української літератури. Реш­та предметів цікавила Дарку значно менше. Вчителі ква­ліфікували успіхи в них, як «достаточні», а професор математики Лев Вольський оцінив їх навіть як «недостаточні». Загальний висновок вчительської конференції звучав обнадійливо: «До висшої кляси здібна». Таке свідоцтво отримала 8 липня 1921 року з рук свого клас­ного керівника Івана Василашка «Одарка Макогон, на­роджена 5 травня 1907 року в Чернівцях на Буковині, греко-католичка, українка, дочка Дмитра Макогона, вчи­теля в Лукавиці»[4].

Всього в обидва треті класи чернівецької українсь­кої гімназії в 1920-21 навчальному році вписалися, як приватистки, двадцять дівчат, причому Дарка Макогон була серед них наймолодшою. Декого з цих дівчат, як от, наприклад, Марію Коляску чи Ольгу Косован, ми зуст­рінемо під їх власними іменами на сторінках роману, про це також буде мова нижче. Всі вони, за кількома винят­ками, були дітьми небагатих батьків — вчителів (5), реміс­ників (2), урядовців (5), селян (2), вдів (2), купця, влас­ника дому, катехита і дяка.

Книги матрикулів четвертої гімназії за наступних два роки велися вже на румунських бланках і виключно ру­мунською мовою. По-румунськи виписувалися, почина­ючи з 1921-22 шкільного року і шкільні свідоцтва при­ватної дівочої української гімназії з правом публічності в Чернівцях (тобто з першого року її існування як окремого навчального закладу). Ще в 1921 -22 шкільному році можна було вписувати в графу «національність» слово «українець», але вже в 1922-23 році, коли директором гімназії став запеклий україножер Євзебій Тудан, націо­нальність учнів змінено на «ruteana», рутенську. Дехто з учителів, у тому числі й Осип Доспіль, керівник шосто­го класу, насмілився записати своїх учнів по-старому українцями, однак на вимогу нового директора мусив переправити згодом цю графу на «ruteana». І в розкладі уроків українська ще в 1921-22 році мова перетворила­ся в наступному році на limba ruteana», рутенську мову.

Влітку 1922 року, коли Дарка Макогон складала ек­замени до п’ятого класу гімназії, їй виповнилося п’ят­надцять років, так само, як і героїні роману «Повнолітні діти» Дарці Попович. Для чернівецької української гімназії це був надзвичайно складний, критичний пері­од її історії. Щойно відзначивши двадцятип’ятилітній ювілей від дня заснування, вона стояла напередодні своєї ліквідації окупаційною владою. Не могли допомогти їй бурхливі протести української громадськості, як, наприк­лад, прийнята всенародним вічем 16 липня 1922 року резолюція[5], що протестувала, зокрема:

«проти заведення утраквізму у всіх українських шко­лах через навчання історії та географії в румунській мові»;

«проти закриття двох перших років українського дер­жавного семинара і українського приватного дівочого ссминара «Української школи»;

«проти здавлення українських гімназій в Кіцмані і Вижниці, рівнорядних українських кляс при гімназії в Сереті і приватної реальної гімназії в Вашківцях»;

«проти утраквізації української гімназії в Чернівцях через заведення румунської мови для історії і географії, закриття рівнорядних кляс при тій гімназії і обмежуван­ня числа учеників через нечуване перепалювання при вступних іспитах з румунської мови до 75 процент».

Однак в умовах жандармського терору, серед стану облоги, запровадженого румунською владою на Буковині з перших днів окупації в листопаді 1918 року, жодні про­тести не були спроможними врятувати приречену гімна­зію. Безнадійне становище, в якому з волі окупантів опи­нилася українська гімназія в Чернівцях, не було таємни­цею і для багатьох її вихованців. Вже цитована нами роз­мова Стефи Сидір з Даркою Попович закінчувалася пе­симістичним прогнозом:

«Через два, через три роки дійде до того, що в ук­раїнській гімназії скасують українську мову, як предмет... Будемо вивчати французьку, латину, німецьку мову, тільки не рідну... Ось до чого йдеться!»

Життя повністю підтвердило цей прогноз, а якщо погодитися з припущенням, що розмова двох товаришок відбулася наприкінці 1921 року, то Стефу Сидір можна було б вважати справжнім пророком. Після описаних у романі «Повнолітні діти» подій обидві українські гімназії в Чернівцях — хлоп’ячу державну і приватну жіночу — з кінцем 1922-23 шкільного року були ліквідовані.

«В середу (і хто б подумав, що це вже п’ять днів ми­нуло від того пам’ятного дня) Ліда і Дарка знову біжать до гімназії. На чорній дошці висить велике, виразне ого­лошення. Читають, ставши навшпиньки, задихаючись: чорним по білому написано, що українську жіночу гімна­зію ліквідовано!

Кілька рядків нижче оголошують умови вступу до нової гімназії. До цієї нової можуть бути прийняті тільки ті, які напишуть потрібну заяву та приймуть присягу і... які, на думку дирекції, підходитимуть для цього закладу.

На вулиці повіває західним леготом. Сміється якась дівчина яскраво-червоними вустами до свого хлопця в офіцерському мундирі. Якийсь чорнобривий, як буковинська писанка, продавець газет вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!

Життя не змінилося від того, що в Чернівцях ліквідо­вано обидві українські гімназії».

В романі «Повнолітні діти» знаходимо ще кілька посередніх вказівок, які дають змогу уточнити хроноло­гію подій, про які йдеться в книжці. Наприклад, читає­мо, що «свято об’єднання», 12 квітня, припадало того року на четвер — отже згадані події могли відбуватися лише в 1923 році. Ще один орієнтир — це згадка про вибори до румунського парламенту та обставини, якими супроводжувалися ці вибори:

«На початку цього року, ще до виборів у парламент, приїхали були агенти з партії цараністів і обіцяли лю­дям, якщо вони підуть за цараністами, законтрактувати людські грунти під цукрові буряки на дуже вигідних для людей умовах. Та люди, вже навчені досвідом, не дуже довіряли представникам урядової партії».

Згадані вибори відбулися в березні 1922 року, пере­могу на них здобула реакційна ліберальна партія (про ліберальний уряд Братяну йдеться наприкінці книжки), усунувши від влади не менш реакційну партію генерала Авереску. І хоча у вищенаведену цитату вкралася неве­лика неточність — партія цараністів стала урядовою лише в 1928 році, — однак опис демагогічної агітації цараністів, до якої вони залюбки вдавалися під час тих виборів, достовірний в найвищій мірі. Через десять років після виборів 1922 року колишній цараніст Кость Кракалія писав: «Хто не пам’ятає часів, коли цараністична партія боролася о владу у державі? В році 1921 і 1922, під станом облоги розпочала ця партія свою діяльність і проголошувала такі гарні кличі, що всі хлібороби, а з меншостей головно українці, горнулися до неї, сподіва­ючись, що лише ця партія поліпшить бит хліборобів, а українцям поверне всі забрані їм іншими правительствами права»[6]. Але «гарні кличі» виявилися векселями без покриття — перемога цараністів на виборах 1928 року принесла підданим румунського королівства стільки ж розчарування, скільки зазнали його після виборів 1922 року веренчанські селяни.

Дуже вимовною є згадка про українські студентські товариства, які існували в чернівецькому університеті під час Дарчиного навчання в п’ятому класі гімназії. Читач, напевно, пригадує палкі дискусії навколо діяльності цих товариств, що їх вели члени таємного учнівського гурт­ка під час останніх перед від’їздом Дарки зборів. З кни­ги дізнаємося, що академічне товариство «Січ» існувало тоді (влітку після закінчення шкільного року) напівле­гально, всупереч забороні румунської влади, а дозвіл на проведення своєї праці мали лише два товариства «Запороже» і «Чорноморе». В той час, як товариства «Січ» і «Чорноморе» згадуються в романі лише побіжно і зага­лом нейтрально, то для оцінки діяльності корпорації «Запороже» письменниця не шкодує критичного запалу та дошкульної іронії. Як відомо, товариство «Січ» поліція розпустила навесні 1923 року, після чого її члени відро­дили стару, ще передвоєнну студентську корпорацію «Чорноморе»; отже кінець навчання Дарки Попович у чернівецькій гімназії припадає на 1923 рік. Товариство «Запороже» перетривало двадцяті роки без особливих катаклізмів, і треба визнати, що відверто негативна оці­нка цього товариства письменницею мала під собою серйозні підстави. Для зрозуміння їх треба зробити ко­роткий екскурс в історію студентського руху на Буковині.

Найдавніші студентські корпорації в Чернівцях — заснований в 1875 році «Союз» та «Січ», що в 1901 році відділилася від «Союза» — були культурно-освітніми товариствами, що поєднували товариське життя та мо­лодечі розваги з грунтовною просвітянською роботою. «Союзанці» та «січовики» утримували велику бібліоте­ку, видавали книжки (до речі, вони видали першу збірку поезій Лесі Українки), організовували хорові та драма­тичні виступи і т. п. На відміну від цих двох товариств засновані незадовго до початку світової війни «б’ючі» товариства «Запороже» (1907) та «Чорноморе» (1913) бездумно копіювали звичаї німецьких буршівських кор­порацій, «в котрих, — як згадував однокласник Дарки Макогон Володимир Душелевич, — оружні вправи шаб­лею мають перше значіння»[7]. Варте уваги й те, що ще в 1913 році члени корпорації «Запороже» активно підтри­мували ганебну кампанію, яку вела проти галицьких ук­раїнців групка буковинських «автохтонних» політиків на чолі з Миколою Васильком. Коли ж після закінчення пер­шої світової війни товариство «Союз» зближується з ро­бітничим рухом (зокрема, товариством «Воля»), «Запо­роже» займає стосовно до нього відверто ворожу пози­цію. В червні 1921 року, наприклад, корпоранти «запо­рожці» насилають поліцію на збори союзанців у «Народ­ному домі»; наслідком чого був арешт тридцятьох украї­нських студентів. «Вся діяльність товариства «Запоро­же» йде в розріз з інтересами українського народу, а ті члени цього товариства, що годяться з цим поступованням, не гідні зватися синами великого українського народа»[8] — стверджувалося в заяві товариства «Союз» з приводу згаданого інциденту. Невдовзі окупанти заборо­нили діяльність всіх «неб’ючих» українських академічних товариств у Чернівцях. Протягом короткого відрізку часу з кінця 1922 до початку 1923 року, одне за одним були ліквідовані «Союз», «Новий Союз» і «Січ». Отри­мати дозвіл на заснування нового товариства було в той час неможливо, тому члени розпущених студентських корпорацій змушені були відновити завмерле ще в 1914 році товариство «Чорноморе». «Зараз замітна в середині товариства сильна течія так званих «громадянників», котрі хочуть дати козацтву «Чорноморю» ширшу царину діяльності, — писав В. Душелевич, — але незаперечливим є й факт, що деякі члени, головно молодші, держать­ся традиції і не хотіли б виходити поза межі, які накла­даються на б’юче товариство[9]«.

Як бачимо, змальовані в романі «Повнолітні діти» образи корпоративного життя чернівецьких студентів правдиво відобразили дійсність початку двадцятих років. А була вона настільки сумною, що не потребувала від письменниці особливих перебільшень чи вигадок. Це ж саме стосується і опису ліквідації румунськими окупантами українських гімназій у Чернівцях — він не супере­чить історичній правді ні з фактологічного, ні навіть з хронологічного боку. Більше того, за браком відповід­них історико-документальних досліджень суспільно-культурного життя на Буковині початку двадцятих років, роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» залишається на сьогодні єдиним доступним для масового читача джере­лом про той переломний період буковинської історії. Джерелом надійним і вірогідним — треба наголосити це ще раз з повною відповідальністю.

Звернемося тепер до не менш цікавої проблеми, яка не може не хвилювати дослідників творчості Ірини Вільде — питання про прототипів героїв роману «Повнолітні діти». Насамперед немає найменшого сумніву в тому, що розповідаючи про сім’ю Дарки Попович, Дарина Дмитрівна мала перед очима саме свою власну родину. Постаті батька, народного вчителя у Веренчанці, матері і бабці, гордої за своє шляхетське походження, обставини їх життя на селі, згадки про активну громадсь­ку діяльність батька до і після світової війни — все це належить до історії родини Макогонів. Щоправда, Дар­ка Макогон мала на рік молодшого від себе брата Ореста, про якого не згадується в книжці, однак спогади його, більш ніж певно, добре прислужилися письменниці під час роботи над романом «Повнолітні діти». Орест Мако­гон вчився в українській гімназії в Чернівцях, починаю­чи від першого класу, а отже був набагато краще знайо­мий з шкільними порядками і таємницями, ніж його сестра. Хоч жив Орест в Чернівцях у «Бурсі імені Осипа Федьковича» — інтернаті для українських учнів на Гартенгассе — але додому в Веренчанку і назад вони з Даркою їхали правдоподібно разом. Думаємо, що в багатьох епізодах роману, особливо «чернівецьких», образ Стефка Підгірського, брата Дарчиної товаришки Орисі, увіб­рав у себе багато рис турботливого ставлення Ореста Макогона до своєї сестри. Реалістично відтворено в ро­мані і оточення Дарчиних батьків, їх стосунки з роди­ною директора веренчанської школи (про неї трохи зго­дом), з веренчанським священником, одним з лідерів реакційного москвофільського руху на Буковині, «вели­ким патріотом», доктором богослов’я Касіяном Богатирцем, виведеним під іменем отця Підгірського.

Світ роману «Повнолітні діти» письменниця засели­ла людьми, добре їй знайомими, тож і тепер, через шість десятиліть після описаних в книжці подій ми можемо досить певно впізнати багатьох навіть другорядних його персонажів. Як, наприклад, у сцені, що завжди вражала мою уяву, а при тому сповнювала гордістю за бабусю, народну вчительку Корнелію Левандовську, інтернова­ну румунськими окупантами в 1919 році:

«Запам’ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Букови­ни, десь у дев’ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою пи­тався раз у раз:

І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арешту­вали? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чер­нівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, як би ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то ради Бога, роз’ясни людям, що я ні в чому не винен!... Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини поме­лом стати... І мусили вони якраз мене не арештувати!»

Як і багато інших персонажів роману, пан Хорваць­кий — це не вигадана особа, а директор школи з села Ленківців Каєтан Горвацький (пізніший ініціатор «Українського мужського хору» в Чернівцях в 1929 р.), син котрого Осип Горвацький матурував у четвертій черні­вецькій гімназії саме того 1923 року, коли вчилася в ній і Дарка Макогон. Погляд письменниці лише раз вихопив з пітьми історії постать Каетана Горвацького, беззвісного, але такого симпатичного в своїй кришталевій чесності справжнього буковинського інтелігента, щоб тут же по­прощатися з ним навік. Ми згадуємо про нього ще й тому, що образ пана Хорвацького служить висвітленню голов­ної ідеї роману — перестороги земляків перед небезпе­кою того, що вчені люди називають конформізмом і ко­лабораціонізмом, а люди звичайні по-простому зрадництвом. Героїня роману, щойно залишивши рідну домівку, опиняється віч-на-віч з лавиною зрадництва, яка, немов та пошесть, вражає і її шкільних товаришок, і професорів гімназії, і навіть друзів з таємного учнівського гур­тка. Неминуча моральна деградація цих людей — це ще найлегша кара, що чекає їх в майбутньому. Лише приклад батька та інших персонажів книги, які знайшли в собі силу чинити опір окупантам — активний, а чи па­сивний — допоміг Дарці вистояти в цій недитячій боротьбі за свою індивідуальність. В епілозі роману його герої обговорюють проблему, яка мучила тогочасних бу­ковинських інтелігентів: яку позицію повинна була зай­мати чесна людина стосовно до влади в умовах, коли ця влада проголосила своєю метою негайну і безповоротну румунізацію Буковини. Чи не злочином обертається ло­яльність до режиму, який прагне викорінити з лиця землі твій народ? «В наш час хліба ради виправдовується вся­ка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подава­ли, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояс­нити, що він припустився ганебного вчинку заради кус­ника хліба, як громадськість вже не мас претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кож­ну вуличну дівку, кожного злодія виправдати» — каже Петро Костик Дарчиному татові напередодні свого весі­лля.

«І чому відступників у нас так много?

І чому для них відступництво не страшне?» — вторить йому Дмитро Улянич словами з Франкового «Сну». Каменяревими словами можна сформулювати і висновок, що його зробила для себе після тих дискусій мала Дарка:

«І яке ти право маєш, черепино недобита,

Про своє спасіння дбати там, де гине мілійон?»

«За цю одну мисль я виписала б вже авторові пас­порт у безсмертя» — писала згодом в «Окрушинах» Ірина Вільде. Тож і не дивно, що й ставлення письменниці до своїх героїв значною мірою визначається позицією, яку займали в громадському житті їх реальні прототипи.

В романі «Повнолітні діти» змальовано одинадцятьох професорів чернівецької четвертої гімназії, що їх Дарка обдаровувала цілим спектром почуттів — від романтичної любові до палкої ненависті. За допомогою старих гімназійних актів та спогадів колишніх учнів гімназії вдалося встановити справжні імена Дарчиних професорів; подаємо їх при цій нагоді разом з короткою харак­теристикою кожного.

Найбільше любила Дарка своїх вчителів — профе­сора природознавства Порхавку та професора матема­тики Сліпого. «Сліпий — єдиний з учителів, якому Дарка говорить правду. І він, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову такої учениці, як Дарка». Пам’я­таємо, з яким співчуттям розраджував і заспокоював про­фесор Сліпий Дарку після брутального допиту в дирек­тора. А після того «добрі очі учителя Сліпого, може тро­хи частіше, ніж раніше, спочивали на Дарчиній голові».

Під іменем Сліпого виведений довголітній викладач фізики і математики чернівецької гімназії Осип Доспіль.

Галичанин з роду, він ще перед першою світовою війною переїхав на Буковину, отримав тут освіту і залишився в нашому краї назавжди. Був дуже короткозорим, тому пер­ше, що впадає у вічі, коли розглядаєш його фотографії — це окуляри і добрий, трохи стомлсний погляд. На відомій фотографії Івана Франка з чернівецькими студентами-союзанцями, зробленій у 1913 році з нагоди останнього приїзду письменника до Чернівців, бачимо Осипа Доспіля в його незмінних окулярах поруч з Каме­нярем. Додамо ще, що невісткою Осипа Доспіля була Катерина Павловська — одна з найвизначніших актрис українського театру міжвоєнного двадцятиліття на Буковині.

Дарчині симпатії були беззастережно віддані ще од­ному вчителю — професору Порхавці. Загалом це був привітний, завжди усміхнений чоловік, який спочатку не викликав у неї особливого зацікавлення.

«Згодом трапилася подія, яка примусила Дарку зовсім іншими очима дивитися на Порхавку — учителя з при­родознавства. Дарка полюбила професора Порхавку. Була це любов безкорисна і романтична, якою юнаки люблять героїв романів чи видатних історичних осіб.

Сталося це майже зразу після ліквідації справи з кон­цертом.

В один четвер прийшов Порхавка на урок до п’ятого класу з книгою, в якій дирекція записує всякі милі і сумні повідомлення для учениць. На його завжди лагідному обличчі вимальовувалася скорбота, яку, очевидно, він хотів приховати перед класом. Він попростував до столу, розгорнув журнал і почав читати:

— «Від молодіжної організації румунських скаутів, так званих черчеташ, надійшло через дирекцію гімназії запрошення для учениць нашого закладу вступати в чле­ни організації...»

Від дирекції жіночої гімназії була коротка примітка, яка закликала учениць скористуватися такою нагодою і всім записатися до цієї організації.

Порхавка склав журнал, схрестив руки над ним і мовчки подивився на учениць.

— Так ось — сказав він нарешті. — Я прочитав, що мені було доручено.

Оце «мені було доручено» прозвучало, як виправдан­ня перед ученицями».

Коли ж мала Кентнер зголосила своє бажання до вступу, сталося несподіване.

«Хто? — спитав учитель, — Кентнер? Кентнер! — гукнув на неї таким голосом, що вона мусіла глянути йому просто у вічі.

Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім виразно, як він зробив Кентнер заперечливий рух голо­вою.

— Я ще подумаю, — сказала нарешті Кентнер.

З того часу любов до вчителя Порхавки знайшла у Дарки своє глибоке джерело».

Професор Порхавка — це, безперечно, Дарчин вик­ладач природознавства Осип Проскурницький. Досить глянути на його характерної форми, без жодної волосин­ки голову, щоб зрозуміти асоціацію з грибом «порхав­кою». Всі без винятку його учні, з якими мені довелося розмовляти, характеризували свого професора природо­знавства з якнайкращого боку, підкреслювали його лагідність і добродушність. Ми мало знаємо про життя Осипа Проркурницького — хіба те, що ще в 1907 році він був одним з засновників товариства вчителів буко­винських середніх шкіл «Сковорода», згодом був членом товариства «Народний дім» та інших культурно-освітніх організацій. Втім, маємо крім того ще й свідчення малої Дарки, яка на ціле своє життя затямила собі уроки по­рядності свого вчителя природознавства. Навіть цього було б досить, щоб згадати нині з вдячністю професора четвертої чернівецької гімназії Осипа Проскурницького, що його учні прозивали між собою «Порхавка».

 


[1] В спогадах І. Карбулицького знаходимо ще одну згадку про події початку 1925 року, які знайшли відображення в романі “Повнолітні діти”:

“При кінці місяця лютого 1925 р. дирекція і учительська рада четвертої державної гімназії виключили зі школи за приналежність до спортових товариств 26 учеників-українців, а 40 українських учеників покарано карцером з загрозою прогнання зі школи”.

[2] Тепер вул. Шевченка.

[3] ЧОДА, фонд 933, опис І, одиниця зберігання № 2.

[4] ЧОДА, фонд 933, опис І, одиниці зберігання № 4 і № 7.

[5] Робітник, № 29, 1922.

[6] Хліборобська правда, № 8, 1932.

[7] Час, №71, 1928.

[8] Промінь, №2,1921.

[9] Час, № 71,1928.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.