Ті, що були "повнолітніми"
ТІ, ЩО БУЛИ «ПОВНОЛІТНІМИ...
До 90-річчя від дня народження Ірини Вільде
(Передруковано з журналу «Дзвін», №5-6 за 1997 рік,
автор Володимир Старик)
Роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» належить до тих рідкісних у наш час творів красного письменства, в яких оповідь автора, досягнувши властивого справжнім шедеврам рівня художнього узагальнення, залишається водночас безпосередньою і цілком конкретною.
Та обставина, що події роману відбувалися в чітко визначений період часу з реальними людьми в рідному місті письменниці —Чернівцях, не завжди усвідомлюється сучасними читачами, хоча саме цей аспект надає книжці характеру першорядного документального свідчення епохи. Звичайно ж, говорячи про реалізм роману «Повнолітні діти», мусимо застерегти себе від заманливої перспективи трактувати зміст його буквалістично, бо, як і в кожному іншому художньому творі, долі героїв в тій чи іншій мірі відбігають від життєвих шляхів їх прототипів, а розвиток описаних у романі подій підкоряється не тогочасній газетній хроніці, а своїй внутрішній логіці. Все ж достовірна розшифровка інформації, закладеної автором у романі, є цілком реальним завданням, тим більше, що багатопланова структура книжки дає нам змогу виділити кілька рівнів сприймання цієї інформації. Важливим є те, що доступний і зрозумілий кожному читачеві фабульний візерунок роману письменниця виткала на надійній фактологічній основі, яка не відразу впадає у вічі, хоча й сповнює життєвою достовірністю пригоди та переживання героїв книги. В нарисі «Місто її дитинства» («Жовтень», № 5,1987 р.) було зроблено спробу локалізувати на карті Чернівців маршрути Дарки Попович — головної героїні роману «Повнолітні діти» — нижче ж мова піде про події, що послужили сюжетною канвою роману, про людей, яким судилося стати прототипами своїх персонажів.
Роман «Повнолітні діти» не може бути беззастережно віднесений до ряду книг-сповідей, якими є, наприклад, відомі твори Ж.-Ж. Руссо чи Л. Толстого. Письменниця виразно прагнула до того, щоб образ Дарки Попович якомога менше асоціювався в уяві читачів з Даркою Макогон у часах її дитинства. Цьому мав служити навіть вибір прізвища героїні «Попович», яке в нашому краї свідчило про прадавнє автохтонно-буковинське, «православне» походження предків його носія, на відміну від галицького, «уніатського» походження батьків Дарки Макогон. З цією ж метою в романі підкреслено, що Дарка Попович народилася в 1910 році, а її навчання в п’ятому класі гімназії повинно було б, отже, припадати на 1925-26 шкільний рік — рік остаточної румунізації української гімназії в Чернівцях. Здавалося б, що хронологічні рамки чернівецького періоду життя Дарки Попович вичерпно означено вищезгаданими вказівками автора — вони лежать на поверхні і насамперед промовляють до читача. Однак глибший аналіз тексту стверджує нас у переконанні, що ці хронологічні орієнтири були вжиті письменницею виключно для того, щоб зосередити нашу увагу на історії ліквідації найстарішої, а на початку двадцятих років і єдиної на Буковині української середньої школи — української гімназії в Чернівцях. В романі час тече за годинником, де мітками на циферблаті служать події з життя Дарчиної гімназії. Час цей та сповільнює свій хід, майже зовсім завмираючи, то, навпаки, з апокаліптичною безжальністю прискорюєш» напередодні закриття гімназії, про яку письменниця від імені цілого свого покоління говорить після катастрофи: «Ми втратили те, чим найбільше дорожили: право відвідувати нашу школу». Втім масштаби «романного» та історичного часу цілком сумірні, і співставити їх нам допоможуть не лише розкидані по сторінках книжки згадки про різні історичні події, а й факти з біографії самої письменниці.
Для обох Дарок переїзд з Веренчанки до Чернівець був зумовлений їх вступом до чернівецької української гімназії. «Коли Дарці сповнилося п’ятнадцять років, — читаємо в романі, — вона витримала іспити до п’ятого класу жіночої гімназії в Чернівцях». До цього вона вчилася в гімназії приватно, живучи в селі, де працював народним учителем її батько. Коли ж переступила поріг гімназії, як повноправна учениця, героїня роману? Чи сталося це дійсно восени 1925 року, як прагне переконати нас письменниця? Розмова Дарки Попович з Стефою Сидір наприкінці першого півріччя Дарчиного навчання свідчить, однак, на користь іншої, більш ранньої дати. Стефа говорить:
«Ти сама бачиш, до чого йдеться в нашій гімназії... Бачиш, що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтва на двох мовах, і румунська була тільки, як предмет. Цього року будуть тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? «Для вашого добра», для «полегшення навчання» вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою». Ситуація з історією прояснилася вже на першому уроці з цього предмету, — вчитель Міглів, запевняючи учнів, «що законно маєте право вивчати історію на українській мові», умовив їх «добровільно» погодитися на вивчення історії по-румунськи.
На нашу думку, описана ситуація склалася в гімназії на початку 1921-22 шкільного року, про це свідчать і архівні документи, і спогади сучасників. Насамперед прислухаймось до спогадів шкільної товаришки Дарини Дмитрівни Ольги Денисівни Годованської, в яких йдеться про їх спільне навчання:
«На початку двадцятих років я була приватисткою державної німецької гімназії в Чернівцях, тобто, живучи в місті Сереті, я двічі на рік їздила здавати екзамени з усіх предметів до своєї гімназії. За це мій батько щоразу вносив у касу гімназії відповідну суму — близько семи левів. В тому ж будинку позаду єзуїтського костьолу на другому і третьому поверхах містилася і державна українська гімназія, теж хлоп’яча, як і наша. Це була єдина українська середня школа, яка ще залишилася тоді на Буковині. Наш греко-католицький катехит, добродушний отець Атаназій Левинський вів заняття в обох гімназіях, і в червні 1921 року на екзамені з релігії після третього класу я познайомилася з Даркою Макогон, приватисткою української гімназії. На відміну від більшості інших учениць, Дарка вже в той час була свідомою українкою і намовила мене до переходу в українську гімназію, хоч я краще володіла тоді німецькою мовою, ніж рідною українською. Тож в четвертий клас ми ходили вже разом, як госпітантки, в хлоп’ячу українську гімназію, яку саме тоді перейменовано в четверту державну гімназію. Дівчата-госпітантки повинні були відвідувати всі заняття разом з хлопцями, однак вчителі їх не опитували щодня, лише двічі на рік ми, як і приватистки, мали здавати екзамени.
Ми ходили до хлоп’ячої гімназії зовсім недовго, один чи два місяці, бо вже восени 1921 року група викладачів української гімназії організувала приватну дівочу гімназію «з правом публічності» і всіх дівчат-госпітанток переведено серед навчального року до неї. Директором приватної дівочої гімназії протягом цілого часу її існування (два роки вона проіснувала, як українська, і ще один рік, як румунська) був Степан Коралевич, з наших педагогів особливо запам’ятався Юліан Кобилянський, дуже доброзичливий і досвідчений педагог, що короткий час викладав нам в четвертому класі латинську мову.
В 1921-22 шкільному році всі предмети викладалися ще українською мовою, румунську мову ми вчили лише, як предмет. Втім, шкільне свідоцтво за четвертий клас, що збереглося в мене, виписане виключно по-румунськи. В п’ятому класі румунську мову ввели, крім того, ще й для історії і географії, а в шостому класі — вже для всіх предметів, українська мова залишилася лише, як предмет. Наприкінці ж сьомого класу, після випадку зі зрубанням дубка — це сталося, здасться, навесні 1925 року (дівочої гімназії тоді вже не існувало і ми вчилися разом з хлопцями) — українську мову в четвертій гімназії було заборонено викладати навіть як предмет[1].
З четвертого класу походить фотографія, на якій учениці нашого класу сфотографувалися на пам’ять з улюбленими вчителями: вчителем малювання Євзебієм Липецьким, професором латинської мови Юрієм Осадцем, котрий вчив нас після Ю. Кобилянського, та нашим господарем класу Осипом Доспілем, професором математики. Біля Дарки Макогон сидить її найкраща товаришка Аліса Чайківська. В четвертому класі ми ще не мали обов’язку носити гімназичну форму, тому й убрані учениці в хто що мав в ті важкі повоєнні роки. Пізніше носили ми темну, строгого крою, з білими гудзиками і білими комірцями форму, а крім того чорні напівчеревички і темні панчохи. На верхньому одязі ініціали гімназії можна було побачити не лише на беретці, а й на нашивці, яка мусіла бути пришита до правого рукава. На цій нашивці красувався також і виразний номер учня в шкільному списку, за яким легко знаходили порушників гімназійних правил.
Пригадую, як Дарина Дмитрівна вже після війни показувала мені будинок на вулиці Лілейній недалеко від промислового музею, де вона жила в знайомих її батька, коли приїжджала до Чернівців здавати іспити за молодші класи. В четвертому і п’ятому класах Дарка мешкала на стації на Монастирську, а тих кілька місяців шостого класу, які вона ще встигла пройти в Чернівцях перед від’їздом її родини до Галичини, вона жила на вулиці Новий Світ[2], неподалік від її схрещення з вулицею Руською».
На жаль, книги матрикулів українські приватної дівочої гімназії в Чернівцях не збереглися. Нам, однак, вдалося розшукати свідоцтво успішності Дарки Макогон за третій гімназійний клас, вписане в книгу матрикулів четвертої гімназії за 1920-21 навчальний рік. Офіційна назва гімназії (на печатці цієї школи) звучала так: «Українська державна гімназія в Чернівцях — Liceul ucrainean de Stat in Cernauti». Директором гімназії був тоді др. Панько Клим. Бланки шкільних свідоцтв друковано по-українськи, правдоподібно в друкарні товариства «Руська Рада» в Чернівцях ще перед першою світовою війною, оцінки вписано паралельно двома мовами — українською і румунською. В Дарчиному ІІІ-В класі викладали того року такі вчителі:
проф. др. Філемон Григорій — релігію (православну),
проф. Атаназій Лсвинський — релігію (греко-католицьку),
тимчасовий проф. Іван Василашко, класний керівник — українську мову, як викладову, і латинську мову,
тимч. проф. Юрій Чорней — румунську мову, проф. Микола Мигалюк — французьку мову, проф. Платон Мігуля — історію і географію, тимч. проф. Лев Вольський — математику, фізику і хімію,
вчитель Євзебій Липецький — малювання, вчитель Євген Федорович — гімнастику, вчитель Олександр Садагорський — співи[3].
Ми повернемося до цього списку вчителів дещо згодом — адже багато з них стали прототипами персонажів роману «Повнолітні діти», чи то під своїми іменами, чи то під вигаданими.
Свідоцтво Дарки Макогон характерне з огляду на те, що дуже виразно виявляє її зацікавлення, яке згодом стало змістом цілого її життя. Ця ціль — турбота про піднесення рідної мови, піклування про примноження її багатств — не була байдужою для Дарки ще в дитячі роки.
І добрі успіхи з української мови та літератури тринадцятилітньої приватистки в такого вимогливого вчителя, яким був Іван Василашко, стали запорукою майбутніх успіхів Ірини Вільде на ниві української літератури. Решта предметів цікавила Дарку значно менше. Вчителі кваліфікували успіхи в них, як «достаточні», а професор математики Лев Вольський оцінив їх навіть як «недостаточні». Загальний висновок вчительської конференції звучав обнадійливо: «До висшої кляси здібна». Таке свідоцтво отримала 8 липня 1921 року з рук свого класного керівника Івана Василашка «Одарка Макогон, народжена 5 травня 1907 року в Чернівцях на Буковині, греко-католичка, українка, дочка Дмитра Макогона, вчителя в Лукавиці»[4].
Всього в обидва треті класи чернівецької української гімназії в 1920-21 навчальному році вписалися, як приватистки, двадцять дівчат, причому Дарка Макогон була серед них наймолодшою. Декого з цих дівчат, як от, наприклад, Марію Коляску чи Ольгу Косован, ми зустрінемо під їх власними іменами на сторінках роману, про це також буде мова нижче. Всі вони, за кількома винятками, були дітьми небагатих батьків — вчителів (5), ремісників (2), урядовців (5), селян (2), вдів (2), купця, власника дому, катехита і дяка.
Книги матрикулів четвертої гімназії за наступних два роки велися вже на румунських бланках і виключно румунською мовою. По-румунськи виписувалися, починаючи з 1921-22 шкільного року і шкільні свідоцтва приватної дівочої української гімназії з правом публічності в Чернівцях (тобто з першого року її існування як окремого навчального закладу). Ще в 1921 -22 шкільному році можна було вписувати в графу «національність» слово «українець», але вже в 1922-23 році, коли директором гімназії став запеклий україножер Євзебій Тудан, національність учнів змінено на «ruteana», рутенську. Дехто з учителів, у тому числі й Осип Доспіль, керівник шостого класу, насмілився записати своїх учнів по-старому українцями, однак на вимогу нового директора мусив переправити згодом цю графу на «ruteana». І в розкладі уроків українська ще в 1921-22 році мова перетворилася в наступному році на limba ruteana», рутенську мову.
Влітку 1922 року, коли Дарка Макогон складала екзамени до п’ятого класу гімназії, їй виповнилося п’ятнадцять років, так само,
як і героїні роману «Повнолітні діти» Дарці Попович. Для чернівецької української гімназії це був надзвичайно складний, критичний період її історії. Щойно відзначивши двадцятип’ятилітній ювілей від дня заснування, вона стояла напередодні своєї ліквідації окупаційною владою. Не могли допомогти їй бурхливі протести української громадськості, як, наприклад, прийнята всенародним вічем 16 липня 1922 року резолюція[5], що протестувала, зокрема:
«проти заведення утраквізму у всіх українських школах через навчання історії та географії в румунській мові»;
«проти закриття двох перших років українського державного семинара і українського приватного дівочого ссминара «Української школи»;
«проти здавлення українських гімназій в Кіцмані і Вижниці, рівнорядних українських кляс при гімназії в Сереті і приватної реальної гімназії в Вашківцях»;
«проти утраквізації української гімназії в Чернівцях через заведення румунської мови для історії і географії, закриття рівнорядних кляс при тій гімназії і обмежування числа учеників через нечуване перепалювання при вступних іспитах з румунської мови до 75 процент».
Однак в умовах жандармського терору, серед стану облоги, запровадженого румунською владою на Буковині з перших днів окупації в листопаді 1918 року, жодні протести не були спроможними врятувати приречену гімназію. Безнадійне становище, в якому з волі окупантів опинилася українська гімназія в Чернівцях, не було таємницею і для багатьох її вихованців. Вже цитована нами розмова Стефи Сидір з Даркою Попович закінчувалася песимістичним прогнозом:
«Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову, як предмет... Будемо вивчати французьку, латину, німецьку мову, тільки не рідну... Ось до чого йдеться!»
Життя повністю підтвердило цей прогноз, а якщо погодитися з припущенням, що розмова двох товаришок відбулася наприкінці 1921 року, то Стефу Сидір можна було б вважати справжнім пророком. Після описаних у романі «Повнолітні діти» подій обидві українські гімназії в Чернівцях — хлоп’ячу державну і приватну жіночу — з кінцем 1922-23 шкільного року були ліквідовані.
«В середу (і хто б подумав, що це вже п’ять днів минуло від того пам’ятного дня) Ліда і Дарка знову біжать до гімназії. На чорній дошці висить велике, виразне оголошення. Читають, ставши навшпиньки, задихаючись: чорним по білому написано, що українську жіночу гімназію ліквідовано!
Кілька рядків нижче оголошують умови вступу до нової гімназії. До цієї нової можуть бути прийняті тільки ті, які напишуть потрібну заяву та приймуть присягу і... які, на думку дирекції, підходитимуть для цього закладу.
На вулиці повіває західним леготом. Сміється якась дівчина яскраво-червоними вустами до свого хлопця в офіцерському мундирі. Якийсь чорнобривий, як буковинська писанка, продавець газет вигукує:
— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!
Життя не змінилося від того, що в Чернівцях ліквідовано обидві українські гімназії».
В романі «Повнолітні діти» знаходимо ще кілька посередніх вказівок, які дають змогу уточнити хронологію подій, про які йдеться в книжці. Наприклад, читаємо, що «свято об’єднання», 12 квітня, припадало того року на четвер — отже згадані події могли відбуватися лише в 1923 році. Ще один орієнтир — це згадка про вибори до румунського парламенту та обставини, якими супроводжувалися ці вибори:
«На початку цього року, ще до виборів у парламент, приїхали були агенти з партії цараністів і обіцяли людям, якщо вони підуть за цараністами, законтрактувати людські грунти під цукрові буряки на дуже вигідних для людей умовах. Та люди, вже навчені досвідом, не дуже довіряли представникам урядової партії».
Згадані вибори відбулися в березні 1922 року, перемогу на них здобула реакційна ліберальна партія (про ліберальний уряд Братяну йдеться наприкінці книжки), усунувши від влади не менш реакційну партію генерала Авереску. І хоча у вищенаведену цитату вкралася невелика неточність — партія цараністів стала урядовою лише в 1928 році, — однак опис демагогічної агітації цараністів, до якої вони залюбки вдавалися під час тих виборів, достовірний в найвищій мірі. Через десять років після виборів 1922 року колишній цараніст Кость Кракалія писав: «Хто не пам’ятає часів, коли цараністична партія боролася о владу у державі? В році 1921 і 1922, під станом облоги розпочала ця партія свою діяльність і проголошувала такі гарні кличі, що всі хлібороби, а з меншостей головно українці, горнулися до неї, сподіваючись, що лише ця партія поліпшить бит хліборобів, а українцям поверне всі забрані їм іншими правительствами права»[6]. Але «гарні кличі» виявилися векселями без покриття — перемога цараністів на виборах 1928 року принесла підданим румунського королівства стільки ж розчарування, скільки зазнали його після виборів 1922 року веренчанські селяни.
Дуже вимовною є згадка про українські студентські товариства, які існували в чернівецькому університеті під час Дарчиного навчання в п’ятому класі гімназії. Читач, напевно, пригадує палкі дискусії навколо діяльності цих товариств, що їх вели члени таємного учнівського гуртка під час останніх перед від’їздом Дарки зборів. З книги дізнаємося, що академічне товариство «Січ» існувало тоді (влітку після закінчення шкільного року) напівлегально, всупереч забороні румунської влади, а дозвіл на проведення своєї праці мали лише два товариства «Запороже» і «Чорноморе». В той час, як товариства «Січ» і «Чорноморе» згадуються в романі лише побіжно і загалом нейтрально, то для оцінки діяльності корпорації «Запороже» письменниця не шкодує критичного запалу та дошкульної іронії. Як відомо, товариство «Січ» поліція розпустила навесні 1923 року, після чого її члени відродили стару, ще передвоєнну студентську корпорацію «Чорноморе»; отже кінець навчання Дарки Попович у чернівецькій гімназії припадає на 1923 рік. Товариство «Запороже» перетривало двадцяті роки без особливих катаклізмів, і треба визнати, що відверто негативна оцінка цього товариства письменницею мала під собою серйозні підстави. Для зрозуміння їх треба зробити короткий екскурс в історію студентського руху на Буковині.
Найдавніші студентські корпорації в Чернівцях — заснований в 1875 році «Союз» та «Січ», що в 1901 році відділилася від «Союза» — були культурно-освітніми товариствами, що поєднували товариське життя та молодечі розваги з грунтовною просвітянською роботою. «Союзанці» та «січовики» утримували велику бібліотеку, видавали книжки (до речі, вони видали першу збірку поезій Лесі Українки), організовували хорові та драматичні виступи і т. п. На відміну від цих двох товариств засновані незадовго до початку світової війни «б’ючі» товариства «Запороже» (1907) та «Чорноморе» (1913) бездумно копіювали звичаї німецьких буршівських корпорацій, «в котрих, — як згадував однокласник Дарки Макогон Володимир Душелевич, — оружні вправи шаблею мають перше значіння»[7]. Варте уваги й те, що ще в 1913 році члени корпорації «Запороже» активно підтримували ганебну кампанію, яку вела проти галицьких українців групка буковинських «автохтонних» політиків на чолі з Миколою Васильком. Коли ж після закінчення першої світової війни товариство «Союз» зближується з робітничим рухом (зокрема, товариством «Воля»), «Запороже» займає стосовно до нього відверто ворожу позицію. В червні 1921 року, наприклад, корпоранти «запорожці» насилають поліцію на збори союзанців у «Народному домі»; наслідком чого був арешт тридцятьох українських студентів. «Вся діяльність товариства «Запороже» йде в розріз з інтересами українського народу, а ті члени цього товариства, що годяться з цим поступованням, не гідні зватися синами великого українського народа»[8] — стверджувалося в заяві товариства «Союз» з приводу згаданого інциденту. Невдовзі окупанти заборонили діяльність всіх «неб’ючих» українських академічних товариств у Чернівцях. Протягом короткого відрізку часу з кінця 1922 до початку 1923 року, одне за одним були ліквідовані «Союз», «Новий Союз» і «Січ». Отримати дозвіл на заснування нового товариства було в той час неможливо, тому члени розпущених студентських корпорацій змушені були відновити завмерле ще в 1914 році товариство «Чорноморе». «Зараз замітна в середині товариства сильна течія так званих «громадянників», котрі хочуть дати козацтву «Чорноморю» ширшу царину діяльності, — писав В. Душелевич, — але незаперечливим є й факт, що деякі члени, головно молодші, держаться традиції і не хотіли б виходити поза межі, які накладаються на б’юче товариство[9]«.
Як бачимо, змальовані в романі «Повнолітні діти» образи корпоративного життя чернівецьких студентів правдиво відобразили дійсність початку двадцятих років. А була вона настільки сумною, що не потребувала від письменниці особливих перебільшень чи вигадок. Це ж саме стосується і опису ліквідації румунськими окупантами українських гімназій у Чернівцях — він не суперечить історичній правді ні з фактологічного, ні навіть з хронологічного боку. Більше того, за браком відповідних історико-документальних досліджень суспільно-культурного життя на Буковині початку двадцятих років, роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» залишається на сьогодні єдиним доступним для масового читача джерелом про той переломний період буковинської історії. Джерелом надійним і вірогідним — треба наголосити це ще раз з повною відповідальністю.
Звернемося тепер до не менш цікавої проблеми, яка не може не хвилювати дослідників творчості Ірини Вільде — питання про прототипів героїв роману «Повнолітні діти». Насамперед немає найменшого сумніву в тому, що розповідаючи про сім’ю Дарки Попович, Дарина Дмитрівна мала перед очима саме свою власну родину. Постаті батька, народного вчителя у Веренчанці, матері і бабці, гордої за своє шляхетське походження, обставини їх життя на селі, згадки про активну громадську діяльність батька до і після світової війни — все це належить до історії родини Макогонів. Щоправда, Дарка Макогон мала на рік молодшого від себе брата Ореста, про якого не згадується в книжці, однак спогади його, більш ніж певно, добре прислужилися письменниці під час роботи над романом «Повнолітні діти». Орест Макогон вчився в українській гімназії в Чернівцях, починаючи від першого класу, а отже був набагато краще знайомий з шкільними порядками і таємницями, ніж його сестра. Хоч жив Орест в Чернівцях у «Бурсі імені Осипа Федьковича» — інтернаті для українських учнів на Гартенгассе — але додому в Веренчанку і назад вони з Даркою їхали правдоподібно разом. Думаємо, що в багатьох епізодах роману, особливо «чернівецьких», образ Стефка Підгірського, брата Дарчиної товаришки Орисі, увібрав у себе багато рис турботливого ставлення Ореста Макогона до своєї сестри. Реалістично відтворено в романі і оточення Дарчиних батьків, їх стосунки з родиною директора веренчанської школи (про неї трохи згодом), з веренчанським священником, одним з лідерів реакційного москвофільського руху на Буковині, «великим патріотом», доктором богослов’я Касіяном Богатирцем, виведеним під іменем отця Підгірського.
Світ роману «Повнолітні діти» письменниця заселила людьми, добре їй знайомими, тож і тепер, через шість десятиліть після описаних в книжці подій ми можемо досить певно впізнати багатьох навіть другорядних його персонажів. Як, наприклад, у сцені, що завжди вражала мою уяву, а при тому сповнювала гордістю за бабусю, народну вчительку Корнелію Левандовську, інтерновану румунськими окупантами в 1919 році:
«Запам’ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Буковини, десь у дев’ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою питався раз у раз:
І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арештували? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чернівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, як би ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то ради Бога, роз’ясни людям, що я ні в чому не винен!... Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом стати... І мусили вони якраз мене не арештувати!»
Як і багато інших персонажів роману, пан Хорвацький — це не вигадана особа, а директор школи з села Ленківців Каєтан Горвацький (пізніший ініціатор «Українського мужського хору» в Чернівцях в 1929 р.), син котрого Осип Горвацький матурував у четвертій чернівецькій гімназії саме того 1923 року, коли вчилася в ній і Дарка Макогон. Погляд письменниці лише раз вихопив з пітьми історії постать Каетана Горвацького, беззвісного, але такого симпатичного в своїй кришталевій чесності справжнього буковинського інтелігента, щоб тут же попрощатися з ним навік. Ми згадуємо про нього ще й тому, що образ пана Хорвацького служить висвітленню головної ідеї роману — перестороги земляків перед небезпекою того, що вчені люди називають конформізмом і колабораціонізмом, а люди звичайні по-простому зрадництвом. Героїня роману, щойно залишивши рідну домівку, опиняється віч-на-віч з лавиною зрадництва, яка, немов та пошесть, вражає і її шкільних товаришок, і професорів гімназії, і навіть друзів з таємного учнівського гуртка. Неминуча моральна деградація цих людей — це ще найлегша кара, що чекає їх в майбутньому. Лише приклад батька та інших персонажів книги, які знайшли в собі силу чинити опір окупантам — активний, а чи пасивний — допоміг Дарці вистояти в цій недитячій боротьбі за свою індивідуальність. В епілозі роману його герої обговорюють проблему, яка мучила тогочасних буковинських інтелігентів: яку позицію повинна була займати чесна людина стосовно до влади в умовах, коли ця влада проголосила своєю метою негайну і безповоротну румунізацію Буковини. Чи не злочином обертається лояльність до режиму, який прагне викорінити з лиця землі твій народ? «В наш час хліба ради виправдовується всяка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подавали, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояснити, що він припустився ганебного вчинку заради кусника хліба, як громадськість вже не мас претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кожну вуличну дівку, кожного злодія виправдати» — каже Петро Костик Дарчиному татові напередодні свого весілля.
«І чому відступників у нас так много?
І чому для них відступництво не страшне?» — вторить йому Дмитро Улянич словами з Франкового «Сну». Каменяревими словами можна сформулювати і висновок, що його зробила для себе після тих дискусій мала Дарка:
«І яке ти право маєш, черепино недобита,
Про своє спасіння дбати там, де гине мілійон?»
«За цю одну мисль я виписала б вже авторові паспорт у безсмертя» — писала згодом в «Окрушинах» Ірина Вільде. Тож і не дивно, що й ставлення письменниці до своїх героїв значною мірою визначається позицією, яку займали в громадському житті їх реальні прототипи.
В романі «Повнолітні діти» змальовано одинадцятьох професорів чернівецької четвертої гімназії, що їх Дарка обдаровувала цілим спектром почуттів — від романтичної любові до палкої ненависті. За допомогою старих гімназійних актів та спогадів колишніх учнів гімназії вдалося встановити справжні імена Дарчиних професорів; подаємо їх при цій нагоді разом з короткою характеристикою кожного.
Найбільше любила Дарка своїх вчителів — професора природознавства Порхавку та професора математики Сліпого. «Сліпий — єдиний з учителів, якому Дарка говорить правду. І він, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову такої учениці, як Дарка». Пам’ятаємо, з яким співчуттям розраджував і заспокоював професор Сліпий Дарку після брутального допиту в директора. А після того «добрі очі учителя Сліпого, може трохи частіше, ніж раніше, спочивали на Дарчиній голові».
Під іменем Сліпого виведений довголітній викладач фізики і математики чернівецької гімназії Осип Доспіль.
Галичанин з роду, він ще перед першою світовою війною переїхав на Буковину, отримав тут освіту і залишився в нашому краї назавжди. Був дуже короткозорим, тому перше, що впадає у вічі, коли розглядаєш його фотографії — це окуляри і добрий, трохи стомлсний погляд. На відомій фотографії Івана Франка з чернівецькими студентами-союзанцями, зробленій у 1913 році з нагоди останнього приїзду письменника до Чернівців, бачимо Осипа Доспіля в його незмінних окулярах поруч з Каменярем. Додамо ще, що невісткою Осипа Доспіля була Катерина Павловська — одна з найвизначніших актрис українського театру міжвоєнного двадцятиліття на Буковині.
Дарчині симпатії були беззастережно віддані ще одному вчителю — професору Порхавці. Загалом це був привітний, завжди усміхнений чоловік, який спочатку не викликав у неї особливого зацікавлення.
«Згодом трапилася подія, яка примусила Дарку зовсім іншими очима дивитися на Порхавку — учителя з природознавства. Дарка полюбила професора Порхавку. Була це любов безкорисна і романтична, якою юнаки люблять героїв романів чи видатних історичних осіб.
Сталося це майже зразу після ліквідації справи з концертом.
В один четвер прийшов Порхавка на урок до п’ятого класу з книгою, в якій дирекція записує всякі милі і сумні повідомлення для учениць. На його завжди лагідному обличчі вимальовувалася скорбота, яку, очевидно, він хотів приховати перед класом. Він попростував до столу, розгорнув журнал і почав читати:
— «Від молодіжної організації румунських скаутів, так званих черчеташ, надійшло через дирекцію гімназії запрошення для учениць нашого закладу вступати в члени організації...»
Від дирекції жіночої гімназії була коротка примітка, яка закликала учениць скористуватися такою нагодою і всім записатися до цієї організації.
Порхавка склав журнал, схрестив руки над ним і мовчки подивився на учениць.
— Так ось — сказав він нарешті. — Я прочитав, що мені було доручено.
Оце «мені було доручено» прозвучало, як виправдання перед ученицями».
Коли ж мала Кентнер зголосила своє бажання до вступу, сталося несподіване.
«Хто? — спитав учитель, — Кентнер? Кентнер! — гукнув на неї таким голосом, що вона мусіла глянути йому просто у вічі.
Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім виразно, як він зробив Кентнер заперечливий рух головою.
— Я ще подумаю, — сказала нарешті Кентнер.
З того часу любов до вчителя Порхавки знайшла у Дарки своє глибоке джерело».
Професор Порхавка — це, безперечно, Дарчин викладач природознавства Осип Проскурницький. Досить глянути на його характерної форми, без жодної волосинки голову, щоб зрозуміти асоціацію з грибом «порхавкою». Всі без винятку його учні, з якими мені довелося розмовляти, характеризували свого професора природознавства з якнайкращого боку, підкреслювали його лагідність і добродушність. Ми мало знаємо про життя Осипа Проркурницького — хіба те, що ще в 1907 році він був одним з засновників товариства вчителів буковинських середніх шкіл «Сковорода», згодом був членом товариства «Народний дім» та інших культурно-освітніх організацій. Втім, маємо крім того ще й свідчення малої Дарки, яка на ціле своє життя затямила собі уроки порядності свого вчителя природознавства. Навіть цього було б досить, щоб згадати нині з вдячністю професора четвертої чернівецької гімназії Осипа Проскурницького, що його учні прозивали між собою «Порхавка».
[1] В спогадах І. Карбулицького знаходимо ще одну згадку про події початку 1925 року, які знайшли відображення в романі “Повнолітні діти”:
“При кінці місяця лютого 1925 р. дирекція і учительська рада четвертої державної гімназії виключили зі школи за приналежність до спортових товариств 26 учеників-українців, а 40 українських учеників покарано карцером з загрозою прогнання зі школи”.
[2] Тепер вул. Шевченка.
[3] ЧОДА, фонд 933, опис І, одиниця зберігання № 2.
[4] ЧОДА, фонд 933, опис І, одиниці зберігання № 4 і № 7.
[5] Робітник, № 29, 1922.
[6] Хліборобська правда, № 8, 1932.
[7] Час, №71, 1928.
[8] Промінь, №2,1921.
[9] Час, № 71,1928.
- Увійдіть щоб залишати відгуки
- 2324 перегляди
При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.
English
Polski
Українська