Наталія Роллечек. Вступ до роману "Три доньки короля"

 

Наталія Роллечек

ТРИ ДОНЬКИ КОРОЛЯ

(переклад з польської мови)

Вступ

 

Начебто — як твердив грецький історик Полібій, — тих доньок було четверо. Однак історія зберегла для нас імена трьох. Зізнаюся, що, маючи дуже багато клопоту з тими трьома, існування яких більше, ніж дві тисячі років тому, не викликає у хронікарів жодних сумнівів, я воліла відмовитися від пошуків за невловимою тінню тої четвертої, позбавленої в історії навіть власного імені.

До занурення по вуха у заплутаній історичній матерії перелому ІІІ і ІІ ст. до н.е. мене схилила саме ця неясність подій, брак детальних даних, фрагментарність вцілілих відомостей. Бо що ж розповідають нам хроніки про трьох доньок Великого Короля, Антіоха ІІІ Селевкіда, володаря імперії, яка на вершині розквіту сягала від Єрусалиму до Гіндукушу? Доволі багатими є лише дані, які стосуються наймолодшої, Клеопатри, завдяки тому, що її доля була зв’язана з долею фараона, королюючого в Александрії при Єгипті. Натомість про старших сестер, Антіохіс та Лаодіку, знаємо лише імена, дати народжень, шлюбу, імена чоловіків, дітей… і це майже все…

Звідси виклик, кинутий творчим здібностям письменника, непереборна спокуса заповнити прогалини у життєписах трьох вродливих принцес, яким доля приготувала тяжкі випробування.

Історик, так чудово обізнаний з тим періодом, як д-р Едвард Дуброва з Відділу Стародавньої Історії Ягеллонського Університету, вказівкам якого я дуже багато завдячую, мабуть, не буде задоволений тим, що я змінила послідовність укладення шлюбів, дозволила собі зробити «відкриття» у снуванні пригод Лаодіки та Арістона, на власну відповідальність влаштувала зустріч Антіоха з донькою в Александрії, а також тим, що хронологія деяких дрібніших подій не зовсім співпадає з історичними відомостями. Так, наприклад, різня слонів на Апамейській Рівнині відбулася пізніше, ніж це представлено в романі.

Мушу зізнатися: весь той період, що сягає епохи трьохсот років до народження Христа, період, який так надовго загостював у моїй письменницькій майстерні і повністю поглинув мої думки, період, повний напружень, дипломатичних зіткнень, палацових скандалів, палаючих у морі кораблів, штурмів на суші, — уявляється мені чимось невірогідним, зваживши, що майже нічого з того в історії не вціліло. Не зосталося сліду від тих королівств, від кордонів, за які точилися кровопролитні битви; вітер історії, наче паперові корони, здмухнув кола оборонних мурів, мармури міст, і навіть невідомо де, в якій стороні світу стояв саркофаг з тілом Великого Короля.

Таке моє ставлення стало причиною того, що історію його величезної монархії, яка була зліпком завойованих країн, народів і рас, я бачу майже як історичну казку, що виблискує несподіванками. Її прядиво, основане на підпорках скупих дат, змушує задуматися про засліплення роду людського у стремліннях, рушійною силою яких є жадоба влади, пиха, бажання горувати над іншими. Знаючи сьогодні, чим це закінчилося, хотілося б запитати у з’яв давніх постатей: чому ви були настільки жорстокими? Те, що вам видавалося необхідним, нам видається смішним, оця ваша короткозора затятість, гідна погорди чи жалю. Заради минущих, часто дурних цілей ви змарнували величезні сили людської енергії, чи ж варто було? І де ж тоді перебувала мудрість ваших філософів, досвід полководців, вправність політиків?

Такі самі звинувачення потомки висунуть колись і нам.

Як у широко розлитій річці з безформенними берегами існує течія, що вирішує її плин, так і в тих, взаємозв’язаних подіях творилося те, чому древні дали б назву Приречення. Оскільки подальший перебіг історії нашої частини світу мав вирішити Схід чи Захід, то мусило дійти до зіткнення двох потуг: Риму і монархії сирійського короля, Антіоха ІІІ Селевкіда. Це було неуникним, тому що існування однієї загрожувало господарчим інтересам, політичним амбіціям, державному престижу і територіальним зазіханням іншої.

Поразка Антіоха ІІІ поклала край поширенню грецької цивілізації в Малій Азії. Наступила епоха переможної латинізації Заходу, а, разом з нею, — домінування держави над громадянином у мілітарно-технічному сенсі. Кінець існування незалежних елліністичних держав.

Варто нагадати, що в ті часи державою могло бути одне місто, незалежно від величини і кількості мешканців, місто-держава з урядниками, що вибиралися, а не призначалися владою, з обраним проводирем, з власним військом; місто, традицією якого була грецька наука, спортивні змагання, культ героїв, захоплення Гомером. Саме такі самоврядні, але чим далі, тим менше незалежні міста, — віддзеркалення грецьких міст на європейському континенті, — розвивалися в Малій Азії. Деякі з них: Смирна, Лампсакос, Кизікос, Гераклея, розбагатівши  завдяки торгівлі й ремеслам, були метою зазіхань мілітарно сильніших сусідів: Македонії, Пергамону, Родоської республіки, Єгипту, монархії Селевкідів. Після падіння Антіоха ІІІ грецькі міста в Малій Азії не здобули поновно історичного шансу розвитку власної політичної культури, з її шануванням прав одиниці, обиральністю урядників та відповідальністю правителя міста перед загалом громадян. Історична тяглість розвитку була перервана мечем простака з-над Тибру, квірита. Це стало можливим завдяки новій воєнній техніці, що була таким самим переворотом, як у наш час — використання танків. Римська інновація полягала у оперуванні на полі битви маневреними тактичними одиницями, маніпулами, вишикуваними як на шахівниці (маніпула складалася із 120 солдат та 40 легкоозброєних, рекрутованих з числа союзників, тридцять маніпул утворювало легіон). Це давало під час сутички перевагу над фалангою супротивника.

Фалангою називався — використовуваний від часів Александра Великого — багатошеренговий, тісно згуртований бойовий стрій гоплітів, головною зброєю яких був надзвичайно довгий спис. Тридцять рядів таких списів, виставлених уперед, творило непереборну перешкоду, але маневреність лінії фалангістів була майже нульовою.

Після цих розмірковувань, що видалися мені необхідними для зарисування тла, час привести певні дані, які б окреслили місце та час розповіді. Роман починається у мить, визначну для всіх народів басейну Середземного моря: літо 196 р. до н.е. Під час святкування істмійських ігор у Коринфі представник римського сенату, консул Тит Фламінін, окреслив на майбутнє політичний статус Греції як незалежної держави. Це, однак, не завадило римлянам розмістити свої військові гарнізони в Коринфі, Деметріас та Халкіді на Евбеї.

Наступні п’ять років гарячкової діяльності етолійців, що намагалися змонтувати протиримську коаліцію, та напружених старань Антіоха ІІІ Селевкіда, якому шлюби дочок повинні були допомогти укласти корисні політичні союзи і який мусив збирати сили для війни з Римом, хоча волів би її уникнути і ціною менших витрат зайняти Грецію.

Весною 191 року до н.е. відбулася битва під Фермопілами, програна Антіохом, подальші місяці стали низкою поразок на суші й на морі.

Нищівна поразка під Магнезією в грудні 190 року до н.е та укладений в Апамеї після поразки мир з римлянами приносять приниження, починається розграбування монархії Селевкідів. Король Пергамону, Евмен ІІ Спаситель, згідно з волею римського сенату, перейме у Малій Азії спадок Великого Короля і буде ним володіти, доки не спричинить гніву своїх протекторів.

Антіох ІІІ Селевкід зійшов на трон у віці вісімнадцяти років; це трапилося у 223 році до н.е., отже, через сто років після смерті Александра Великого. У цій збіжності дат Антіох від молодості вбачав посланий богами знак, знак, що це саме він повинен стати наступником найбільшого завойовника світу. Загинув у червні 187 року до н.е. в Елимасі у Вавілонії. На час смерті мав п’ятдесят п’ять років.

Однак Антіох ІІІ не став другим Александром Великим, не оборонив еллінізму в Азії, не врятував Греції в Європі. Зробивши на протязі тридцяти шести років надзвичайно багато, як на сили одного монарха, все-таки не зумів перебороти Приречення. А воно, — як написав у своїй хроніці антіохійський літописець Геґесіанакс, — бажало, щоб надалі не грецька «Арго», а римська нава везла людство до нових завдань.

А тепер, шановний читачу, запрошу, щоб ти покинув дрібні тривоги сьогодення і перенісся до сяючої мармуром Антіохії над Оронтом у Сирії, непомічений увійшов між колони палацового залу, де, роздратований чеканням, кружляє….

 

1

Син Селевка ІІІ Каллінікоса, внук Антіоха ІІІ Теоса, правнук Антіоха І Сотера, п’ятий з черги володар, рахуючи від Селевка І Нікатора, засновника династії Селевкідів, — король Антіох ІІІ Великий, монарх сирійців, фінікійців, іудеїв, фригійців, мізійців, лідійців, лікійців та багатьох інших народів Сходу.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.