Мілена Єсенська. Судети 1938

 

Мілена Єсенська

“Судети 1938: нас принесено в жертву, і ми маємо кілька тисяч живих загиблих”.

Есей опубліковано в часописі “PŘÍTOMNOST” (“Сучасність), число 41, жовтень 1938 року.

Переклад Вікторії Слінявчук

 

Я не належу до тих, хто захоплюється красивими словами, як то право, справедливість, моральність. І зовсім не тому, що не шаную їхній істинний та правий сенс та звук - для мене він завжди бринів як єдине справжнє золото в світі. Але, хто має вуха, щоб слухати, і очі, щоб бачити, чув ці слова завжди з вуст сильних у хвилини, коли вони клали важкі тягарі на рамена безсильних. Забагато кривди було вчинено під звуки маршів в ім’я справедливості та людяності за останніх років. Забагато людей загинуло під час миру, яким світ так втішається. Всі безжальні удари по правах людей завжди напинали личину моральних та шляхетних фраз.

Ніхто в світі не прагне шляхетності та справедливості так, як убогі, адже вони їх потребують, як хліба насущного. Кажу це тому, що можу писати наступні рядки, лише якщо наважуся писати насправді ясно, вірогідно та твердо.

Я вже обставала на цих сторінках за підтримку та унебезпечення судетських демократів з усієї снаги, поки чехословацька держава була у становищі, коли могла їх підтримати та унебезпечити. Вважаю, не можна мене підозрювати в тому, що не бажаю їм цього сьогодні так само пристрасно, як і вчора. Однак становище таке, що чехословацька держава сьогодні не може їх підтримати та унебезпечити. Це гірке становище, не знаю, чи воно прикріше нам чи їм. Але замість недомовок, замовчання та туманних виразів, треба ясно це висловити. До того ж, треба ясно усвідомити: попри те, що ми вже небагато можемо зробити, дещо треба робити негайно.

 

Ось у чім річ: Чи то залишиться кордон окупованої п’ятої зони[1] аж таким недоступним, як зараз, чи то дещо трохи зміниться, за тим кордоном залишається сьогодні багато чехів, які природньо належать до нас. Яким чином вирішаться складні фінансові та майнові питання кожної персони, наразі ніхто не знає. Природньо, що ці чехи в Третьому Рейху найперші мають право приїхати до Чехії. Зі Словаччини та Підкарпатської Русі, ймовірно, повернеться численна інтелігенція, яка буде - принаймні попервах - напевно без роботи. Одне це значить вже чимале перенаселення того шматку Чехії, що залишився. Однак ми значно збідніли. Безперечно, ми житимемо далі, але певна річ, що житимемо гірше, ніж раніше, і то кожен з нас. Знадобиться час, щоб почати будувати нові дороги, заводи та залізничні шляхи, як пишуть газети.

Перш за все треба ліквідувати вчорашній день. Якщо не спроможемось холоднокровно й організовано ліквідувати по-хазяйськи те, що вчора було нашим, а водночас із тим впоратися з усіма наслідками величезних переміщень сотень тисяч людей, уподібнимось рятувальному човну, який, відвозячи мандрівників від корабля, що потопає, до безпеки, узяв на борт більше людей, ніж може перевезти.

З судетських земель, окупованих німецьким військом, прибувають демократичні німці. Не розповідатиму довго про те, що вони переживають, що витерпіли в своїх домівках і що на них чекає, якщо муситимуть повернутися. Багато їх угнано до Третього Рейху, так само, як прикордонників, поліцейських та митників. Ті, хто схотіли втекти аж зараз, вже втекти не можуть. Ті, хто втекли раніше, тут без домівок, без їжі, без грошей, без роботи і без перспектив. Є тут жінки, які гадки не мають, де їхні чоловіки, і не знають, як зустрінуться і чи зустрінуться взагалі. Є навіть осамітнені діти. В цілій Празі навряд чи знайдеться дім, де не тулилося б декілька біженців. Це ті щасливці, які мають тут когось знайомого. Адже тисячі людей тікали у невідоме. Не хочу перелічувати їхні біди, страхи та страждання. За п’ять останніх років ми бачили більш ніж часто, як живуть німці, що втікають від німецької національної спільноти. Біженці у нас живуть так само.

Я є чеським свідком того, що ці люди п’ять років стояли на півночі, тримаючи, кожен окремо і всі разом, з неймовірною хоробрістю сторону Чехословацької республіки. Вони борються вже п’ять років.[2] Чехословацька республіка і жоден з нас не може і не сміє цього забути. Але з гарячої вдячності та з болючої пошани ці люди жити не можуть. Якби була війна, ми б мали, ймовірно, декілька сотень тисяч мерців. За цього мира маємо сотні тисяч загиблих - але ці загиблі живуть. Жива людина хоче їсти та жити. А ми, в чиїх передніх шерегах миру ці люди загинули, ще, мабуть, довго не зможемо їм цього надати.

В жахіттях війни є ще дещо на кшталт слабкого відлиску справедливості: ми озброєні, ми на своїх місцях, а чи загинемо - то вже як куля впаде. А в жахіттях миру - зовсім жорстока і цілковита несправедливість: загинули всі, хто були за нас.

Адже ж ми цей мир не вкладали. Його нам накинуто. Дозвольте сказати, що “накинуто” - це слово помірне. Коли розгортаємо газети, читаємо про велике визнання, яке належиться Чехословаччині за жертву, яку вона принесла світовому миру. Неправда. Ми не принесли жодної жертви, адже жертви приносять лише добровільно. Правда є іншою: нас принесено в жертву, і і ми маємо кілька тисяч живих загиблих разом з кількома тисячами німецьких і австрійських біженців, яким ми надали право притулку. Відповідальність за цих загиблих падає не на нас, а на французьку та англійську владу, яка бажала цього миру.

Ці кількасот німецьких демократів, що втекли або втікають - не лише людська проблема, а ще й проблема людяності. Це, перш за все, важка внутрішньополітична проблема. Якщо її не вирішити швидко й планомірно, може з проблеми стати лихо. Наш народ терплячий, гостинний і добрий, з глибоким розумінням правди і кривди. Але цей народ водночас є глибоко зажуреним, роздражненим і зболілим. Від болю та перевтоми, від великого тягаря та зневіри, лише маленький, небезпечно маленький крок до жадання помсти. Споконвік помста була виразом змученого безправ’я, і ніколи не спадала туди, куди мала б, але туди, куди могла. Помста є актом слабких проти слабших. Якщо будемо змушені обтяжити свій народ надмірно, дізнаємось, проти кого його гнів обернеться найскоріше. Якщо допустимо ми чи допустять західні великі держави, щоб народ, що мусить ставати до праці, перетворився на народ, що почне кидати невинних за борт - чи то за кордон - (а в цьому випадку не лише невинних, але й наших соратників) - дістане наш народ глибоку моральну рану, від якої нелегко одужати.

Читаємо в газетах, що у Франції та в Англії організовано збір коштів на користь демократичних німецьких біженців. Два мільйони крон вже дійшли до Праги. Мабуть, ми мали б сказати: дякуємо. Мені шкода, але я не можу цього сказати. Вважаю, що ніхто з нас, хто пережили ті дні, ночі та тижні, цього не може. Ми мовчали, коли в нас забирали мільярди, наші гори, лісі, доли, залізничні мережі, працю двадцяти років. З нашого покоління навряд чи хто зможе відчути сумирну вдячність. Ми були жорсткі до себе - наскільки жорсткі, навряд чи зможемо усвідомити. Мусимо говорити жорстко і з вами. Адже це не кінець між вами, нашими союзниками, і нами. Ви стояли у колиски нашої нової держави и ви стали його мойрами.

Отже, два мільйони - це мало. Зібрати їх - це зовсім мало. Наскільки ми поважаємо приватні ініціативи людей, непричетних до нашої долі, наприклад, шведський заклик до всіх народів “допомогти зголоднілій Чехословаччині”, настільки ж потребуємо від західних великих держав плану порятунку людей, довго прогодувати яких нам унеможливлено. Я дуже добре знаю, що таке збір коштів. Це супи та поношені пальта для людей без домівок. Тобто, це термінова допомога, але про термінову допомогу не йдеться. Поки що в Чехословаччині ніхто не голодує. И ми роздаватимемо супи. Вже роздаємо. Не йдеться про допомогу зголоднілій Чехословаччині - йдеться про те, як і куди переселити людей, які обирають між двох зол: між злом концентраційних таборів в Третьому Рейху і злом повселюдного безробіття в країні збіднілій, яка напружує всі свої сили, щоб забезпечити своє майбутнє і дати працю своїм людям. Чехословаччина може стати для цих людей перевалочним пунктом. Але як створити перевалочний пункт, коли границі всіх держав щільно замкнені і пропускають лише кількадесят людей по величезних грошових заруках, тоді як сотням тисяч без єдиної копійки нема куди подітись? Розділ Чехословаччини попередив не тільки війну, але й великі фінансові витрати французької і, ймовірно, також і англійської влади. Дрібки цих витрат вистачить, щоб допомогти німецьким біженцям в Чехословаччині почати нове життя.

 

Перш за все треба:

1. Відкрити границі деяких з французьких або англійських домініонів для мільйона німецьких емігрантів.

2. Зібрані гроші вжити не на безкінечне варіння марних супів для голодних - жива людина хоче їсти сьогодні, завтра, позавтра, за рік, за десять років, аж до смерті - а на планомірне та зорганізоване переселення цих людей і на все необхідне для цих колоністів.

3. Сповістити чехословацьку владу, до якого часу вона може напевно розраховувати на цю допомогу. Ви спромоглися діяти дуже швидко, навіть блискавично, коли йшлося “про бідних, утискуваних генляйновців” [3]. Треба діяти так само блискавично, коли йдеться про справжнє безправ’я людей, які стояли на сторожі демократичної ідеї - а значить, і на сторожі ваших ідей - і які за них загинули, залишившися живими.

4. Якщо чехословацька влада знатиме точний і надійний термін, коли з вашою допомогою ці люди зможуть переїхати, то безсумнівно знайде на сьогодні тимчасову допомогу для них. Короткочасно ми всі хочемо, можемо і мусимо допомогти.

 

 

Примітки:

 

[1] П’ята зона - Відповідно до документів, підписаних в Мюнхені 1 жовтня 1938 року, анексія Судетів мусила проходити в п'ять етапів. Перші чотири зони Німеччина планувала захопити до 4 жовтня, і вони були зазначені на мапі. Розмір останньої, п'ятої зони, яку Німеччина анексує до 10 жовтня, мусила визначити "Міжнародна комісія". Інакше кажучи, від Чехословакії вимагали територіальні поступки, розмір яких ще не був чітко визначений. Було лише зазначено, що до них належатимуть "території переважно німецького характеру". В результаті було анексовано навіть суто чеський район навколо Домажлице.

 

[2] 1 жовтня 1933 було створено «Судето-німецький патріотичний фронт» (пізніше перейменований на “Судето-німецьку партію”) під керівництвом Конрада Генляйна, основною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччині. Від цього часу Мілена Єсенська і веде відлік боротьби демократичних сил проти експансії Третього Рейху.

 

[3] Генляйновці - прихильники «Судето-німецького патріотичного фронту», пізніше перейменованого на “Судето-німецьку партію”, під керівництвом Конрада Генляйна.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.