Маргіта Фігулі. Розділ з роману "Вавілон"

 

Маргіта Фігулі

Розділ з роману «Вавілон»

(переклад зі словацької мови)

 

Окраєць хліба, кусень сушеного м’яса у долоню завбільшки та шкіряний міх із водою, — стільки дістали на дорогу ті, кого божественне око Мардукове перестало охороняти, віддавши під владу переможних перських військ. Без майна, без усього, що було для них на цій землі святим, вони мусили вирушати в довгу виснажливу дорогу за Еламські гори, де їхньою стравою стане тягар цегли, а піснею — свистіння батогів.

Ряди нових рабів з халдейського люду чекали за мурами Вавілону на відхід до Персії. Їх погляди болісно прощалися з вершиною вежі Етемінанке та вершиною вежі Еврімінанке. До останньої миті ще сподівалися на порятунок, який мав прийти з тих високих осідків віри та надії, не здогадуючись, що верховний жрець Ісме-Адада, духовний глава їхнього світу, саме прислужується персам, щоб уберегти свою владу, а не свій народ.

Не було на що сподіватися. Рятунок не приходив нізвідки. Залишилось чекати остаточної розлуки та відходу.

Цар Кір ще вибирав з-посеред натовпу жінок наложниць та рабинь для свого палацу.

Його погляд із замилуванням спочив на двох перших. На першій Телкізі, Небузардаровій дружині, на другій Нанаї, обраниці Небузардарового серця.

— Ти, — промовив до Телкізи ласкаво і прихильно, — найвродливіша з жінок і тобі належатимуть найцінніші мої дарунки.

Вона погордливо глянула на нього, а з її уст вирвався тихий сміх.

Сказала:

— Тільки рабині мріють про дарунки. Мої очі пересичені розкішшю та багатством. Чим міг би мене вразити перський цар, якщо не було коштовності, якою міг би мене вразити цар халдейський? А хоча ти гарний з себе, то все ж я вже кохалася з куди кращими мужами. Сам розсуди, що нічого мені від тебе чекати, пане світу.

Він добре зрозумів її слова, але цього разу не спалахнув гнівом. Вже завдяки Сурмі пересвідчився, що гнів — поганий радник і ненадійна зброя. Заприсяг собі, що цей обов’язок, обов’язок вибору рабинь та наложниць для свого палацу, виконає спокійно, хай усі знають, що він може бути поміркованим та ласкавим владарем. Окрім того жінка, яка перед ним стояла, зацікавила його і причарувала не лише гордою поставою, закутаною у зеленкаві шати, прикрашені золотом і туркусами, але зацікавила його і причарувала гідністю і незвичайною поведінкою перед обличчям царя.

Запрагнув мати її у своєму гаремі, а, щоб привернути її до себе, сказав:

— Воістину, ти, як то кажуть гарним жінкам, схожа на родючу пальму. Але, чим далі дивлюся на тебе, тим більше ти схожа на тигрицю, дику та прекрасну.

— Так, — слова легко злетіли з її губ, — називали мене тигрицею Вавілону і ненаситною жоною, бо не було хвилі, коли б я погордила любов’ю та насолодою. — Знову якось дивно і різко засміялася. — Але ти надто довго здобував Вавілон і запізно прийшов, бо я вже переситилася і втратила бажання любові та насолоди. Писар людської долі, божистий Небо з Езіди, пророкував мені долю Засіра-Бела. Якщо матимеш терпіння, розповім тобі про нього. Був найбільшим багатієм Вічного Міста за владарювання просвітленого Хаммурапі. Ніхто не міг з ним зрівнятися ні майном, ні багатством, ні красою, ні втіхою з насолоди. Ні з кого ще світ так не дивувався, нікому так не заздрив. Але трапилося з ним те саме, що й зі мною. Переситився і ніщо вже не могло збудити в ньому живого почуття. І тоді наказав влаштувати бенкет, легенда про який пережила тисячоліття. Посеред учти, коли всі гості були на вершині втіхи, сягнув за золотий пояс на стегнах і витяг з-за нього флакончик, сказавши: «Зазнав я усіх розкошів світу, лише розкіш смерті та умирання мені невідомі». А тоді вицідив рідину з посудини до уст і впав мертвим між квіти вінків на столі.

Оповідаючи це, не зводила з Кіра очей. Поступово жвавість та усмішка щезали з її обличчя, а, коли договорила, схожа була на убите морозом оливкове дерево. Отака безвиразна, змучена, знищена підняла руку і відхилила навершя чималої брошки, що спинала одяг на її грудях. Без тремтіння в пальцях, без страху в очах вийняла звідти флакончик з кольорового скла і, стиснувши його в долоні, продовжила:

— Мені, царю, теж лише розкіш смерті та умирання невідомі.

Приклала посудину до уст, як колись багатій Засіра-Бел, перевернула його горі дном, і, доки Кір встиг видихнути, упала мертвою йому до ніг.

— Хто ця жінка? — скрикнув він і швидко глянув на князя Устігу, що стояв неподалік.

Дістав відповідь, що це високородна Телкіза, дружина Небузардара.

Після цієї звістки прикрив очі долонями і впав у задуму.

Нанаї скористалася з цього, схилилася над останками і прошептала:

— Відходиш поміж тіні мертвих, відходиш до Небузардара.

Володар відкрив обличчя, а Нанаї розгублено підвелася. Він помітив цей рух і спитав її:

— Ти її наближена і теж хочеш померти?

— Ні, царю царів, — заблагала, — я хочу жити і прошу милосердя, бо ношу під серцем дитя.

— Хочеш йти до палацу чи з вигнанцями до Персії?

— З вигнанцями до Персії, як буде твоя ласка.

— Що ж, з вигнанцями до Персії, — вирішив він.

Щойно цей вирок прозвучав, князь Устіга підступив до нього ближче і висловив своє бажання. Затаїв, що кохає Гамаданову доньку, але просив, щоб цар подарував її йому, щоб він міг поводитися з нею, як зі своєю власністю.

— Візьми її, — не вагався цар, — ти справді винесеш їй найсправедливіший присуд.

Погляд князя кілька раз заблукав і торкнувся обличчя Нанаї, доки пан світу, щоб потішити серце своє і думку, вибирав жінок для палацу. Тих, кому доля не дозволила стати царськими коханками, наказав забрати до Персії рабинями.

Наостанок Кір попрощався з Устігою, той від’їжджав до Екбатани, щоб відпочити у рідному краї після дворічного ув’язнення.

Тисячі полонених рушили в похід разом із військовими загонами, що мали воювати проти масагетів.

Халдеї залишали любу вітчизну, де від незапам’ятних часів порохнявіли кості їхніх прабатьків. Зі схиленими головами йшли на північ до негостинної чужини, де їхні спини згинатимуться під тягарем роботи, а перський гарапник звиватиметься над ними, як вічна пересторога. Багатьом обличчя заливали сльози. Багато хто стримував ридання. Але багато хто ніс у серці відвагу зі зблиском надії, що і рабам колись засвітає ранок.

Серед бранців простував також Улу.

Не було йому проти мислі, коли бачив, що князь Устіга дозволив Нанаї сісти у його колісницю. Навіть прикрив її військовим плащем, щоб захистити від палючого сонця. Інакше б вона не здолала виснажливої дороги до північних вершин після всіх пережитих мук і жахіть. Устіга виявився дбайливим захисником, а Улу був йому за це вдячним. Привернув його до себе тим незначним учинком, тож Улу перестав відчувати до нього гостру неприязнь.

На тій же колісниці сидів пророк Даниїл, посланий Кіром до сина Камбіза, щоб служити йому порадами, коли він сам повернеться до Екбатани. Даниїл, приховуючи це від інших, всю дорогу думав про королеву Халдеї. Востаннє бачив її, коли вона разом з мудрецями та звіздарями стояла перед Балтазаром. у бенкетному залі, і не знав, що з нею трапилося далі. Допитувався, але ніхто не знав її долі у тій завірюсі, що трапилася потому. Закололи її перські вояки? Загинула в полум’ї Муджаліби? Чи, може, зуміла втекти через таємний вихід? Якою б дорогою не відійшла, жодного її сліду на тій дорозі не зосталося. Даремно Даниїла мучили тяжкі думки, і вдень, і вночі, і зараз, коли він погойдувався на сидінні бойової колісниці.

Сиділи поруч, але ніхто з них не промовив жодного слова. Чути були тільки тупання коней та постійне прискання батога. На шляхах хрест-навхрест лежали висохлі пальми та плодові дерева, стяті персами, щоб мешканці ворожого краю не мали харчів. Завалені переходи бранці розчищали пилами і сокирами.

Якось, коли повози стояли і чекали, Устіга довго дивився на Нанаї і мовив до неї:

— Хай не лякає тебе дорога до моєї вітчизни. Ти вступиш туди не як рабиня, а як моя дружина, бо мусиш знати, що я зажадав тебе у царя і ти належиш мені, як моя власність. А жадав я тебе тому, що серце моє не кохає і не зуміє покохати жодну іншу жінку. Коли до Борсіппи примчав перський загін, щоб визволити мене, я не думав про себе та свій порятунок. Думав передусім про тебе і твоє життя. Наказав оглянути всі покої та криївки палацу.  Щойно впевнившись, що всі зусилля марні, зважився залишити садибу. Через любов до тебе я не дозволив скривдити ані Теку, ані Гедека, а відпустив їх на свободу. Власних скарбів я не мав, але обдарував їх із Небузардарової скарбниці. Вони не хотіли нічого брати, але я їх змусив. Солдатам наказав стерегти палац, аж доки я не повернуся. Я б хотів, щоб ти колись повернулася до Борсіппи. Будеш моєю дружиною, панею і охоронницею усього мого майна. В Персії одружуся з тобою за законами моєї вітчизни.

Нанаї і бровою не повела, тупо дивлячись на дно колісниці.

— Невже моя мова тобі немила? — владно спитав він.

Не відповіла — наче нежива була, наче губи її оніміли. Не відповіла вголос, хоча слова тиснулися їй на губи і, отак невисловлені, тулилися до них. Коли б перелилися у звук, то пролунали б так:

— Прости, княже, що я мушу поранити твою добрість. Не можу не зізнатися, що шаную тебе і до смерті берегтиму в душі, як шляхетну людину, але не жадай, щоб я зганьбила пам’ять Небузардара. Я ношу під серцем його дитя.

Уявила, що Устіга погладив її руку і сказав ще владніше:

— Прийму дитину Небузардара як свою і кохатиму нарівні вас обох.

Так він сказав би, але однаково не пощастило б йому пом’якшити її, бо її рішучість та мовчання були твердішими.

Не могла над могилою батьків та братів торгувати життям і коханням. Їй здалося ганебним здобути для себе кращу долю у час страждань всіх інших. Відчувала, що може викупитися лише співучастю в болі, який усіх їх мучив.

Коли Устіга знову заговорив, пестячи її глибоким цілющим поглядом, схилила голову ще нижче, а очі її зайшли слізьми.

Через мить випрямилася і глянула понад спину візничого. Перед ними саме з’явився поворот на шляху, поворот, відомий їй від самого дитинства, як дорога пам’ятка, схована в глибинах серця, поворот шляху, що, по-зміїному звиваючись, тягнувся до Селища Золотих Колосків. З вершини пагорба на неї дивилися стіни святині Еліля. Донедавна довкола цього пагорба стояли будиночки з випаленої цегли та хати-ліплянки з глини й очерету. Тепер запанувала тут пустиня, завалена румовиськом і засмерджена димом пожарища.

Вигляд спустошення затьмарив думки Нанаї і вона перестала розуміти, що їй далі казав Устіга. Почувала тільки лютий біль, що заливав її зсередини, як дика річка в повінь.

Гуркочучий віз повільно в’їхав до села. Переїжджали місце, де колись стояв дім її батька, дім Гамадана. Від нього навіть пам’яті не зосталося, лише верства попелу покривала землю.

Нанаї боролася з плачем і душила крик, що рвався їй з губ.

Устіга зрозумів її настрій і дбайливо сказав:

— Тому я й пропоную тобі безпеку в моїй батьківщині.

Вона мимоволі ворухнула віями і цей рух схожий був на тріпотіння крил підбитої знесиленої птахи. Потім майже так само тяжко зітхнула.

— Ах, князю! — зітхнула і не мала сили стримати сльози.

— Я б хотів винагородити своєю любов’ю усе те, що ти втратила.

Але це зізнання не досягло її слуху. Якусь мить почувала неясний жаль над князем, але потім це змінилося незламною рішучістю.

Попросила Устігу, щоб наказав спинити коней і дозволив їй попрощатися з місцями, де її рід століттями вростав корінням у землю.

Коні зупинилися.

Нанаї зійшла з колісниці.

Ряди бранців, яким Устіга теж дозволив перепочити, пильно дивилися, як вона йде до пожарища, як бере жменю попелу батьківського дому і пересипає його в долонях. Дивилися, як вона оглядається довкола, наче намагаючись знайти між руїнами хоч одну живу людину з подібною тугою, що тепер скресла в її душі. Але не було там нікого. Все довкола зоставалося сумним і порожнім.

Ще раз зігнулася, набрала горсточку попелу і повернулася до колісниці.

Устіга подав їй руку і хотів допомогти їй всісти.

Але вона відмовилася а на його здивування відповіла:

— Княже, я не маю нічого, що могла б дати тобі, але візьми цю жменьку попелу на пам’ять від мене, бо я хочу про щось у тебе попросити. Я ніколи не сумнівалася, що ти маєш добрі наміри щодо мене. Шкода, що ти не мав таких добрих намірів щодо моєї догораючої вітчизни. Але, коли хочеш вчинити мені ласку, дозволь мені залишитися жити тут, де мене породило материнське лоно.

Обернула його руку долонею вгору і всипала туди сивий легенький попіл. Це на прощання.

— Ні, Нанаї, ні! Як же я тебе залишу жити у пустці, де немає людей, лиш дикі звірі? І я ж не зможу без тебе повернутися до Персії. Я б теж хотів якось загладити ті спустошення, що їх війна завдала халдеям. Я ж і не здогадувався, що за час боїв діялося за мурами моєї в’язниці. Я там два роки провів, відлучений від світла і сонця. Пробачимо одне одному. Прости мене, як я вже простив тебе, і добровільно, без примусу їдь зі мною до Екбатани.

Вона вже не вмовляла його, ні просьбою, ні грозьбою. Лиш витягла з-під білого плаща предківського ножа і задивилася на нього. На її обличчі з’явилася тверда невблаганна рішучість.

Зрозумів.

Зрозумів і відчув, як ламається під ним міст, що його він подумки так старанно зводив над прірвою, яка їх розділяла і мала страшні імена: ворог, війна. Він думав, що зумів здолати глибини з їхнім зрадливим дном. Вірив, що людська любов спроможна зблизити вершини гір і збудувати повітряні мости, по яких одне людське серце може перейти до іншого. А тепер досить було показати йому кілька вершків кованого і вигостреного заліза, щоб він збагнув, — споконвіку й довіку, як дві скелі, що їм ніколи не зблизитися, людина може стати проти людини.

Спершу це приголомшило Устігу, але потім він отямився і протиставив вістрю ножа Нанаї усмішку любові й порозуміння. Витяг із клуночка зв’язку ключів і, не показуючи болю, розважливо сказав:

— Сховай свого ножа, Нанаї, і захищай ним життя у цій пустці. Я віддаю тобі і ці ключі, від борсіппського палацу. Розумію, ти відмовляєшся. Що ж…. — довго на неї дивився, тоді розкрив тайничок з коштовним каменем на персні і в заглибину під ним всипав трішки попелу, —… я з вдячністю прийму те, чим ти мене обдарувала: дрібкою землі. Хай підтримує в мені надію, що по ній, по землі, людина може повернутися до людини.

Нанаї попросила дозволу попрощатися з Улу.

Устіга радо б його з нею залишив, бо лякався за її життя.

Але вона сказала, прощаючись:

— Брате Улу, не залишай свого народу. Ти йому потрібніший, ніж мені.

Послухав і повернувся до сумного походу бранців, який на наказ Устіги знову рушив.

Коли рушив також повіз Устіги, пророк Даниїл схилився до Гамаданової доньки і сказав їй кілька слів, — щоб витримала і не занепадала духом.

Його слова злилися з гуркотом коліс і тупанням кінських копит, бо княжа колісниця поїхала слідом за іншими.

Дивилася за ними, доки ще було їх видно. Рука долі проклала між ними простори і побільшувала відстань. За останнім поворотом виглядали вже як дрібні зерна, а потім закрив їх пагорб з руїнами Елілевої святині.

Вона залишилася сама у спустошеному й порожньому краї.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.