Листи К.Малицької до М.Грінченко

ЛИСТИ К.МАЛИЦЬКОЇ ДО М.ГРІНЧЕНКО

(з журналу «Дзвін», № 8 за 1998 р.)

№1

у Львові 13 липня 1923

Високоповажна Пані!

Я вже кілька разів до Вас писала, та, ма­буть, мої листи до Вас не доходять, або Ваші відповіді через Збруч переправитися не можуть. Пробую ще раз, бо кажуть, що вже почтова ко­мунікація з Україною тепер наладжена і мої знакомі одержують письма з Придніпрянщини.

Не знаю Вашої адреси, так посилаю навгад на адресу Академії наук — чей же Вас тамки найдуть.

Я повернула зі Сибіру ще три роки тому, якраз 16 вересня 1920 р. В посліднім році була тамки учителькою першої української школи в Красноярську. Відтак дістала перепустку від совєтської влади на поворот домів і через Пет­роград, Нарву, Балтик, Франкфурт, Познань, Краків повернула до Львова. Застала все бла­гополучно між своєю родиною і сейчас таки об­няла давну посаду при школі дівочій ім.Шев­ченка. Відносини поки що уложилися, але жити приходиться дуже важко. Іноді приходиться з жалем згадувати роки побуту на Ангарі в тиші і супокою. Ну, але живемо, боремося, не дає­мося, надіємося на краще як не завтра, так послізавтра.

З сибірських засланців наших майже всі мої товариші повернули — остали тільки на завсі-гди тов. Балицький і Курцеба, які померли — та й ще другі, які там заснували собі нову ро­дину і, либонь, ніколи сюди не повернуть.

Як Ви там, Пані, живете? Здорові, дужі? Я часто, дуже часто про Вас згадую і про все те, що доброго Ви для мене зробили за час мого побуту на Сибірі. Чи діставали наші посилки через «Арс»? Так хотіла б з Вами побачитися — дума­ла, як наладнаються відносини комунікаційні, можна буде легко поїхати до Києва. А тут годі — пашпортові трудности у нас з кожним днем більшають, роками треба ждати на пашпорт.

Якщо сей лист дійде до Ваших рук, напишіть, дорогі Пані, до мене про своє життя і хоч зде­більше про життя усіх наших робітників куль­турних.

Усего найкращого Вам бажаю Ваша незабуваюча Вас Конст. Малицька (вул Мохнацького, 12).

 

 

№2

Львів 30 серпня 1923

Високоповажні і вельми дорогі Пані!

Ваш лист з 12 серпня одержала тамтого тижня. Як видно з почтових печаток, ішов з Київа до Львова всего 10 днів. Тепер, коли вже пере­кинули ми до Вас кладку, будемо частіше до Вас писати (рівночасно пише Вам листа п. Паньківська[1]).

Слава Богу, що Ви живі, здорові і маєте ще сили працювати. Тепер тільки сил нам всім треба і кріпких нервів, щоби витривати до кінця і діждатися хвилі, коли без пашпортів зможемо себе навідати. Покищо поїздка до Вас майже неможлива, бо тут у нас нікому з українців не хочуть давати пашпортів на виїзд за границю, а тим паче за Збруч на Україну. Але — минеться лихо, сонце встане…

Ваші останні листи на Ангару, мабуть, вже тамки мене не застали, бо й виїхала відтіль 2 червня 1918 р. їхала з покійним Балицьким в тій думці, що вертаємо прямо додому. Тим ча­сом по дорозі задержано нас, Балицького в Єнісейську, мене в селі Козачинську, бо саме в той час началися тамки бої з військами Колчака і дорога на захід знову була закрита. В Ко­зачинську пересиділа я цілий рік бездільно, відтята від цілого світа, бо із-за частих боїв всяка комунікація перервалася.. Жилося там дуже важко, хоч і там найшлися добрі до мене і щирі люди. По році виїхала я до Красноярська знова з тою думкою, що таки діб’юся до дому, але надія і сили разом обманули, і прийшлося знова пересидіти цілий рік в Красноярську. Тут жи­лося мені краще, бо і своя тут була українська Громада і багато наших військових полонених галичан, і робота найшлася мені по серцю: навчання в нашій рідній школі, першій українській школі (імени Котляревського) в Крас­ноярську, якої я стала управителькою. Дітей мала 30, книжок українських так якби жадної, бо всего дві-три, але наука йшла і діти вчилися, а навіть дали ми концерт Шевченківський, який три­вав щось аж п’ять годин і зібрав величезну публіку, людей ріжних націй, почавши від по­ляків і москалів, а кінчаючи на кореянцях. Зазначу ще, що наша українська школа побіч мусульманської (о характері більш релігійним) були одинокі фундуючі в тім часі школи в місті, бо всі інші були закриті. Так витривала я на своїй учительській посаді цілий рік по конець червня 1920 р., а відтак, користуючись вільною доро­гою на захід і прихильністю большевицького правительства до нас, воєннополонених, я ви­їхала з Красноярська сим разом вже прямо до­дому. Дорога тривала два місяці, а у Львів при­була я в половині вересня 1920 р. Другого дня по приїзді розпочала науку в нашій рідній школі імені батька Тараса. Знайшла все без змін, тільки прегарний портрет Шевченка (найбільша прикраса нашої школи) польські герої, «Obroncy Lwowa»[2], в часі інвазії порубали шаблюками.

П’ять літ провела я на засланню між чужи­ми, а однак, коли згадую те минуле-пережите, забуваєся усе гірке-болюче, а тільки самі гарні добрі спомини встають в моїй душі. Усе пога­не, недобре, вигладилося, злагідніло, коли гляджу тепер на нього з перспективи віддалі. 1 я не маю жалю до нікого за мій побут до Сибірі, бо побіч горя зазнала я там і чимало доброго і гарного — а ініціаторів нашої висилки сама судьба вже покарала.

Споминів — у буквальнім того слова значін­ню — я не вела. Спершу, їдучи на Сибір, я день в день записувала свої враження з дороги, але відтак, коли вже опинилася на місці поселен­ня, найшла стільки роботи в своїм «хазяйстві», що на ведення точних мемуарів часу не става­ло. Але я маю все живо в пам’яти і в душі і по приїзді до Львова в два місяці мала відчит (в театрі при великім здвизі народа) про наше життя на Сибірі. Опісля читала, а радше викладала теж по передміських читальнях про Приангарський край. Відчит дуже всіх зацікавив, бо наші люди — як і ми спершу — представляли собі Сибір якоюсь бездиханною сніговою пустинею, де жи­вуть іно медведі, ссильні і царські жандарми. Колись при вільній хвилі спишу все докладні­ше і планово.

Хоч споминів не мала я часу списувати, зате перекладала я на Ангарі і в Козачинську (де мала прегарну бібліотеку під рукою) і в Красноярську дуже багато з чужої літератури: французької, англійської і російської, головно з письменства для дітей і молоді. Назбиралося сего в мене пів коша, і все щасливо вдалося перевезти без ревізій через усі границі. Тепер лежить все те в мене ще незужитковане, бо умовини друкарські те­пер у нас дуже важкі і друкується тільки те, що потребою дня: шкільні підручники і газети. Але я вірю, що внедовзі зможемо приступити до видання жіночої часописи і газетки чи бібліо­теки для молоді, а тоді і Ваш Томпсон[3] (я його страшно люблю) вийде на світ божий і ми за ним до Вас звернемося.

Передала Ваш привіт усім знакомим, крім др.Сімовича[4], бо цей (якщо Ви думали про Василя) живе тепер в Берліні. Але йому лис­товно пересилаю вістку про Вас. Др.Студинський[5] задумує перевести нову, доларову сим ра­зом збірку для культурних робітників на Великій Україні. Пані Паньківська живе і учителює у Львові. Її два сини студіюють у Празі, третій загинув в часі польсько-української війни. Молодий Федак[6] живе засуджений на п’ять літ в’язниці, але засуд ще не правосильний, бо внесено з його сторони спротив, тим-то поки­що користується деякими полекшами (домашній харч, книжки) і бачиться з родиною. Читає багато і вчиться — тримається дуже бадьоро. Др.Фе­дак[7] має ще другого, молодшого, сина.

Як з Вашого листа бачу, Ви не читаєте на­ших газет. Чи їх Вам не висилають, чи де по дорозі пропадають? Я на спробу висилаю Вам рівночасно одно число газети «Заграва»[8] — будьте ласкаві, донесіть, як її дістанете, то відтак унор­муємо висилку до Вас «Літературного вістника» і інших книжок і журналів.

Нас тут дуже цікавить справа українізації шкільництва і урядів на Великій Україні — як воно по правді з ним річ мається?

Пишіть, Дорогі Пані, нас всіх кожда вістка від Вас і взагалі звідтіль, з-за Збруча, ворушить до дна душі. Щирий привіт усім-усім братам і сестрам, що вірно стоять на своїх трудових ста­новищах, не опускаючи рук у праці. А Вам, дорога наша невсипуча робітнице, низенький поклін і бажання усего найліпшого від Вашої К.Малицької.

Р.S. Мій вуй, радник шкільний Матіїв[9], за­силає Вам сердешне здоровління. Він був за­ложником в Київі в р. 1915—16, бував в Вашім домі і дуже щиро Вас згадує.

 

 

 

 

 

№3

Львів 4 січня 1924 р.

Високоповажні і Дорогі Пані!

Хоч і порішила собі була сейчас на Ваш лист відписати, та якось воно так затягнулося й до сегодня, що мовчала, думаючи у одно про Вас. Щойно нині, коли розпочалися у нас Різдвяні ферії, забралася до писання, щоб вісточку про себе Вам подати і про Ваше життя, проживан­ня дізнатися.

Ви, мабуть, вже мусіли дістати письма зі школи ім.Грінченка, бо я їм подала Вашу ад­ресу, і вони ладилися післати Вам привіт і від дітвори листа. Школа ім.Грінченка не тільки існує, а розрослася в дві окремі школи: дівочу і хлоп’ячу, що числить поверх 1000 школярів — семінарійні мужеські курси і промислову шко­лу для ремісників. Кружок У.ГЇ.Т. (Укр[аїнського педагогічного] тов[ариств]а) ім.Грінчен­ка, що веде всі ті школи і курси, — се наймогутніша львівська українська організація, яка числить тисячі членів (переважно залізничників) і веде дуже живу і корисну роботу на Городецькім передмістю Львова. Знать, дух покійного, не­забутньої пам’яті Бориса Грінченка, благосло­вить діло, яке перед кільканайцяти роками гурток людей розпочав під Його іменем.

Взагалі у нас приватне шкільництво розви­вається мимо страшних перепон, які ставить йому на кождому кроці польське правительство. Наші українські школи замикають, накидують їм (навіть приватним) польську мову, польських учителів, польські герби — але свідомість, ваги «Рідної шко­ли» вже в нас так між народом поширена і поглублена, що краще підемо з нашою просвітною роботою в підземелля (як пішов український наш університет), а прапора вниз не схилимо.

Дещо рухатися почало і наше жіноцтво, згур­товане в «Союзі Українок». Нав’язати хочемо зносини з жіноцтвом Волині, Холмщини, Поліс­ся і Підляша — в тім дусі зміняємо тепер і статут товариства, щоби своєю діяльністю обняти всі українські землі під Польщею. Покищо веде­мо переговори в справі одноцільної акції. З інтернаціональними жіночими організаціями вже давно остаємо в контакті і висилали свої деле­гатки на конгреси в Газі і Подєбрадах в Чехах. І ті зносини принесли нам таки деякі користі моральні і матеріальні.

Сина др. Федака по засуді вивезено далеко на Поморе, де (в дуже поганих умовинах) має відсиджувати тюрму ще поверх два роки, якщо не прийде яка амнистія. Не знаю, чи на Ва­шого листа відписала Вам п.Паньківська — вона сама довший час нездужала і дома мала ріжні клопоти. Але це енергійна жінка і вміє собі з усім дати раду.

Питаєте, що я переводила на Сибірі — для дітвори перевела безліч казок і легенд різних народів — кореянські казки — оповідання Гаєрштемма[10] «Вакації над морем», Уїди[11] — «Весільна тарілка», Е.Берте[12]— «Школярки п’яти частей світа» і багато оповідань з царства звірів ріжних авторів. Перевела також оповідання російські: Гаріна[13] «Діточий вік Тьоми» і Варвари Дмитрієвої[14] «Пчоли гудуть», яке має небавом появи­тися в друку. Тепер я працюю в Комісії для неграмотних при «Просвіті», де саме видали ми тепер летючки для науки неписьменних, а рівно­часно для лектури грамотних селян. Вийшла перша серія, вісім летючок, друк. Перешлю Вам до оцінки — може, вони б там, у Вас на Ук­раїні, також найшли примінення.

Як Ви проживаєте? Ми тут так жадібно сліди­мо за подіями на Великій Україні — усе наше упованіє на скріплення ладу і порядку у Вас. Пишіть і не забувайте щиро Вам відданої Конст. Малицької.

З Новим Роком усего найкращого бажаю.

 

 

№4

Львів 29 квітня 1924

Вельмишановна і дорога Пані!

Від товаришки Софії Олеськів-Федорчакової, управительки школи ім. Грінченка, дізна­лася я, що Ви, Пані, писали до них і згадували в листі, ще від мене ніякої вісти не маєте. Я востаннє вислала Вам листа саме на Різдво і не дістала відповіді. Видко, що лист пропав в до­розі, не знати тільки, по котрій стороні греблі.

Нам тут невесело тепер живеться. Польща чимраз глибше запускає свої хижацькі пазурі у наш народний організм. Поволі, систематично, плавно, нищить усі наші економічні і культурні здобутки, які придбали ми за Австрії на про­тязі десятків літ. Тепер прийшла черга на наші приватні українські школи, які удержує виключно Укр[аїнське] педагогічне тов[ариство] з верств цілого народа. Шкільна польська влада нака­зала нам ввести в ті наші школи польське уря­дування, завісити польського орла і польські мапи, поздіймати портрети українських князів і гетьманів (в одній школі наказав навіть інспек­тор зняти портрет Шевченка) і вицофати ук­раїнські підручники до науки історії рідного краю, які польській владі не подобаються. Позаяк ні одна наша школа до цих постанов не примінилася, загрожено нам розв’язанням шкіл, і вже по селах і містечках починають цю погро­зу виконувати. Ми, очевидно, заложили проти такого безправства грімкий протест і через ук­раїнську репрезентацію в польськім соймі в Варшаві і заграницею, а рівночасно в краю, готовимо впір-спротив вічами і народами.

Взагалі наше положення тут тепер нагадує колишні царські часи в Роcії — тільки там бо­дай політичні в’язні мали якісь полегші, а в нас політичних на поліційних арештах катують в не­імовірний спосіб, а одній нашій товаришці не позволили дати до тюрми букваря для негра­мотних (хотіла навчити читати одну селянку, що сидить з нею разом в келії), бо — мовляв судія — немає в неї повновласти — концесії до навчання. Незабаром треба буде мати дозвіл на те, щоби перевести сліпого через кладку.

От так нам з братами слов’янами живеться. Та духом ми не падаємо — кождий новий гнет викликує тільки сильніший відрух і пробуджує навіть у найбільш інертних національну свідомість.

Як там у Вас? Нам тут здається, що у Вас там краще і є всі дані до ще кращого. Верта­ють робітники на рідну ниву, і добре, що вер­тають, своїх людей треба скрізь і всюди. І наша галицька еміграція порішила вертати сюди, так що ж! Польща не пускає, а хто без дозволу вернув, так відразу таскають в тюрму. Правда, треба нам і заграницею своїх людей для інфор­мації чужинців, але вся сила таки на рідному грунті, у рідному краю.

Як ви поживаєте, дорогі Пані! Чим занимаєтеся тепер, над чим працюєте?

Бачила я тут деякі видавництва київські і харківські — дуже гарні. Чи живе ще пані Оле­на Пчілка?[15] Ми тут недавно обходили рокови­ни смерті Лесі Українки концертом при нагоді з’їзду жіноцтва.

Сердечні поздоровлення засилають Вам старі Ваші знакомі: др. Федак, п. Паньківська, мій вуй Матіїв. П. Паньківська тяжко хора — але недуги ще й досі лікарі не змогли як слід роз­пізнати — ходить вправді час від часу та дуже змарніла.

Прийміть від мене, Дорогі Пані, бажання усего найкращого і щирий привіт. Може, бу­дете бачитися з проф. Грушевським[16] і його женою, так поздоровіть їх. А напишіть про своє життя. Ваша [підпис]

 

 

№5

Львів 17 VII 1924

Дорога Пані!

Вчора вислала я Вам листа, який хотіла вислати рекомендованим, але на почті мені сказано, що до Росії рекомендованих письм не приймають. В листі була фотографія. Будьте ласкаві, повідоміть мене згодом, чи листа одер­жали.

Щирий привіт від Вашої [підпис]

 

 

 

№6

Львів 14 липня 1924

Вельмишановна і Дорога Пані!

Ваш лист, адресований на вул. Чарнецького, я одержала ще тамтого (тижня) місяця, але відписую щойно сегодні, бо кінцеві шкільні заняття: іспити, промоції і другі того рода історії не оставляли ні хвилинки вільного часу. А то я ще дуже далеко живу від школи, так що навіть на обід до дому не приходжу, обідаю в місті, а вертаю пізнім вечором. Тепер вже в нас наука покінчилася, і я — так сказати б — свобідна від обов’язкових занять на два місяці. Але щоби чоловік «не баловался», судьба подбала зіслати мені пекельний біль зубів, який мучить мене від тижня і щойно сегодня трохи попустив.

З Вашого посліднього листу віє смутком і самотою — але я Вас вповні розумію. Хто втратив найближчих, найдорожчих, хто приневолений жити серед нових людей і нових умовин жит­тя, той не годен перемогти себе і наломати до нових порядків. Я з конечності мушу безнас­танно обертатися в більшому гурті людей, в ріжних товариствах, але частенько таки чую потребу самоти-уєдинення. Так хотіло б ся десь іти в широке поле, в густий ліс або на тихе кладовище і там забути хоч на часок сіру бу­денщину і потонути-зіллятися з природою. І нераз з жалем згадую я мою хатинку на Сибірі, тиху Ангару і тих простих сибірських чолдонів, які брали життя, так як воно йде, без хитрих фільозофовань.

Але чолдонською життєвою мудрістю не можна жити у нас в Галичині, де йде тепер борба на життя і смерть за нашу правду, за нашу волю. І та борба скрізь на всіх ділянках, на всіх фронтах — і вона доказом нашого існовання під польським ярмом, а то залишили б ми її на хвилинку, то Польща у всеуслишаннє прого­лосила б: «Niema Rusi»[17]. Найгірш завзята бійня йде на полі шкільництва, і тут ми, мабуть, побідимо, бо за Рідну Школу піднявся ввесь народ. Замикають нам школи, а ми вчимо у церкві, на полі, в лісі — а до польської ні оден свідомий батько, ні одна свідома українка ди­тини своєї не пішле. Робимо так, як колись робили поляки в Познанщині під прусаком і в Королівстві за Росії. І дасть Біг внедовзі вий­демо переможцями. Найбільш відрадне явище, що наші села останніми часами сильно освідомилися національно, найпаче ж сільське жіноц­тво. Наш «Союз Українок» усю свою увагу звер­нув тепер на села для організації селянок на полі просвітнім і економічнім. Задумуємо тво­рити курси домашнього хозяйства, шиття і крою по селах, а крім того вислати кілька наших студенток заграницю до Данії, Фінляндії, Чех або Німеччини, щоби там фахово виобразувалися в практичних роботах. В сій справі пере­писуюся саме тепер з Софією Русовою, яка також у час свого побуту на жіночому конгресі в Копенгазі старалася в данському міністерстві просвіщення о дарові місця на господарських курсах для студентів і студенток з Придніпрянщини. Добродійка Русова багато і нам, гали­чанкам, помогла на міжнародній арені, видвигаючи всюди галицьку квестію на форум всенародне і познакомлюючи з нашим положеннєм чужинців. Воно річ великої ваги — такі поїздки українських делегаток на світові конгреси — на жаль, ми, галичанки, їхати не можемо, бо пашпортів заграницю на такі поїздки нам не вида­дуть. Були вже спроби в цьому напрямі і без успіху. От, як я хотіла б поїхати до Вас до Київа! Познакомитися з Вами лично, побачити матір руських городів! Я бачила Київ тільки в переїзді — під московським караулом, коли везли нас на Сибір. А який він тепер, як живеться в ньому своїм людям? Питаю скрізь, чи дали б мені пашпорт за Збруч — і всі кажуть, що трудно. Але — якби!..

Питаєте Пані за здоровля п.Паньківської — вона все ще нездужає. Лікарі осудили, що це якась недуга міхуря чи почок, але не казали нікуди виїздити на лікування. Так і сидить п.Панькі­вська у Львові. У неї тут є ще старенька мати, рідна сестра-вдова і брат, др. Стефан. Оба сини в Празі — оден покінчив вже студії і занимає якусь дипльоматичну посаду. З п-вом Трушами[18] давно вже я не бачилася, вони дуже мало пока­зуються в товариствах. Живуть собі в своїй гар­несенькій віллі за містом, він малює, а вона клопочеться дітьми — і життя вшерть виповне­не. А другі справи цілого світа кидають в по­рожнечу кругом себе і не годні її заповнити.

Просите, Дорогі Пані, прислати Вам мою фотографію. Признаюся Вам, що я дуже нера­до все фотографувалася, хиба з конечності. 1 ось така конечність (для поліції) недавно тра­пилася і з трьох поліційних фотографій остала мені одна, яку Вам і посилаю. Прийміть її — хоч вона й під знаменем поліції повстала — щирим. серцем і не забувайте за мене. Фото­графія ні зла ні добра — тільки уста в мене в дійсності не так краснорічиво широкі, як на карточці. Всі знайомі засилають Вам привіт, я щиро стискаю руку і бажаю усего найкращого

Констянтина Іванівна

 

 

Підготовка текстів та коментар Наталі ЛИСЕНКО (Київ) та Зінаїди ПАХОЛОК (Луцьк).

 

 


[1] Дружина Костя Паньківського (1855—1915), провідника різних українських економічних установ у Львові, засновника часопису «Економіст» та «Економічної бібліотеки», редактора книжок і календарів «Просвіти», який під час І світової війни був вивезений, як заручник, зі Львова і помер у Києві.

 

[2] Захисники Львова (польськ.)

[3] Вірогідно Джеймс Томсон (1700—1748) — англійський письменник.

[4] Сімович Василь (1880—1944) — мовознавець, учень С.Смаль-Стоцького; дійсний член НТШ і комісій української мови ВУАН.

[5] Студинський Кирило (1868—1941) — професор Львівського університету, літературознавець, член ВУАН, дійсний член і дов­голітній голова НТШ.

[6] Федак Степан, псевд. Смок (1901—1945) — поручник УССів і УГА, член УВО і виконавець замаху на польського президента Юзефа Пілсудського (1921).

[7] Федак Степан (1861 — 1937) — адвокат, співзасновник багатьох економічних установ у Львові, в 1915 р. вивезений до Києва. Повернувся до Львова 1916 р. У 1919—1923 рр. — голова Українського Громадянського Комітету у Львові; мав спеціальне завдання допомагати українським політв’язням.

[8] «Заграва» — галицька газета (Львів, видавець Д.Донцов).

[9] Матвіїв Іван (1859—1928) — педагог, шкільний інспектор при Крайовій шкільній раді у Львові, автор шкільних підручників з географії^га історії.

[10] Гаєрштам Густав. Вакації над морем. Пер. зі швед. Константани малицької. — Львів, 1925.

[11] Луїза де ла Раме, псевд. Уйда (1839—1908) — англійська письменниця, більшу частину життя провела в Італії. Відома книжками для дітей (казки «Малюк із Урбіно», «Нюрнберзька піч», оповідання «Степ»).

[12] Берте Елі. Маленькі школярки п’яти частин світа. Пер. із'франц. К.Малицької. — Львів, 1928.

[13] Гарін-Михайловський Микола (1852—1906) — російський письменник, знаний автобіографічною тетралогією («Дитинство Тьоми», «Гімназисти», «Студенти», «Інженери»).

[14] Дмитрієва Валентина (1859—1947) — дитяча російська письменниця, зв’язана з народовольцями-сімдесятниками.

[15] Олена Пчілка померла 4 жовтня 1930 р.

[16] Грушевський Михайло (1866—1934) — видатний український історик, літературознавець, соціолог, письменник. Його дружина в 1919—1930 рр. була науковим працівником Істори-ко-географічної комісії та Комісії для складання історичного словника української мови ВУАН.

[17] Немає Русі (тобто України, польськ.)

[18] Труш Іван (1869—1941) — український художник, критик й організатор мистецького життя Галичини. Його дружина Аріадна — донька Михайла Драгоманова,

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.