Христя Алчевська. Одірвана гілка

 

Христя Алчевська

Одірвана гілка

 (1908)

 

Вона залишала свій край тоді, як густий морок ще звисав над сонною країною... Досвітні огні не світилися, проміні дня не займалися над обрієм... Там зоставалася непроглядна темрява, повна жаху і смерти... ...Ще й досі вона пам’ятає, як жадібна крови юрба волочила по каміннях маленького чорнявого хлопчика й гукала: .Бий їх, бий!.." Вона тоді затулила обличчє руками й заплакала… ...Там була безодня горя...

...Тихо й на-пів темно в вагоні; завішений лих-тарь ледве миготить і викликає химерні тіни, що повзуть з усіх кутків.

Вона уявляє собі свою матір. Ось купа якихсь ганчірок; стара сидить середь них і лічить: „ein zwei drei", і її єврейський ніс з горбиком схиляється низько-низько над старим хламом. Ця мати ніколи ні в чому не ставала їй на перешкоді вона дала їй змогу придбати освіту. Годуючи її своїм дрібним перекупством, сама зіставалася посеред цих ганчірок і убожества. І як доня підросла — вирядила її вчитися на лікарку. — В Одессі — не можна було... їхала тепер туди — де гори під небом блакитним пишаються...

Тихо-тихо навколо; усі сплять. А холодне обличчє єврейки повно задуми й смутку; їй уявляється минуле і мимохіть спадає на думку, що то чекає її там, у новому житті? Чи не важко буде боротися їй з хвилями життєвими, чи зможе вона собі заробляти грошей спочатку доста? Її великі короткозорі очі чим—раз більше темнішають під білим пенсне; на енергійному чолі збіраються зморшки...

А над безкраїми рівнинами, по яких біжить машина, встає повний, сумовитий місяць; мовчазний і червоний, над мертвим обрієм, наче над вічним спокоєм... В душі молодої мандрівниці робиться холодно і неприємно. Недобрі передчуття товпляться в душу. А колеса вагонів біжать і біжать, і одноманітний їх гуркіт ніколи, здається, не спиниться, не перестане... Він увезе її далеко-далеко, одірве од всього, кине в вир невідомого життя, може в голод... А дома — мама і маненька Лія, сестра— одначка. Чи знайде вона своїх живими, як вернеться?..

В країні здирства і насильства, у владі темряви і непрозорого смутку залишає вона їх надовго.

***

На границі чужої країни зустріли її чужі люде. Товсті, повнолиці, в синіх каскетках приступилися і питалися, що везе. Торчковаті вуси, білі, закручені, нахилялися і обшукували клунки. Робили це трошки чемніш ніж ті, що заглядали до неї в-ночі на березі Чорного моря, шукаючи “образа мислей”, а все ж складали їй тим неприємність. Черезь кілька хвилин дозволили ступити на австрійську терріторію.

...Нове життя почалося... Тепер перед очима разстилалися ліси й хутори Галичини. Ще обдерті хатки й пасовиська, де-не-де церква низенька, або новісінький костьол, хлопці в калюжі і „мазури” в білих свитках, гарно розшитих по польскому звичаю ріжними барвами... На станціях всюди євреї, всі з пейсами, в довгих каптанах, мова німецька, вкраїнська і польска...

У Кракові пильно вдивлялась вона у обличчя поляків, що тутки ходили з піднятою головою, не так як у Россії...

Але все те лише прелюдом було до бюрократичної столиці Австрії... Відень вабив її своїми школами і музеєм, своєю культурністью і красою. Разом з тим іроничний усміх кривив їй уста, коли згадувала про віденський парламент... Врештою доведеться побачити будинок в якому засідают „рівні народи", не маючі рівности...

А що то є за життя, ота партійність та роздрібність серед людей? Хіба не жалем сповняється душа на них глядючи? Та чи не всюди ж те саме? Народ стогне під гнітом неправди, партії товчуться на головах инших партій, одна стає деспотом, друга її попережае, треття зовсім завалилася. Королі четвертують підданних, Марати ведуть людей на шибеницю, Шарлоти Корде убивають Маратів, а вони знов нарождаються й валються і знов крівавою рукою волочуть за собою безліч жертв...

І якийсь обітованний край ввижається їй:

 

“Немає там власти, немає там кари,

“Там сміху людського і плачу не чуть...

 

Але той край то — лиш мрія її зденервованої уяви; то — сон... І постать таких людей як Прудон виринає перед нею, як постать тітанів, що силкуються обернути силоміць колеса безнадійного життя; але воно стоїть перед ними холодне, непорушне, мов скеля вікова, до якої прикований Прометей...

А от і Відень. Потік життя бучно вривається в її думи, нагло одривае її від них. Він несе її на широкі вулиці, залляті пишністю, отоптані нуждою. Потім вона минає вузькі провулки і опиняється на якомусь майдані. Перед нею старий, темний, готичний собор. Заходе в нього; її очі ще не звикли до темряви і не роспізнають того, що робиться навколо. Лише молитовний шепіт і чорніюча пляма осторонь показують, що тут стовпилася купка людей, яка прийшла спокутувати свої гріхи. І здаєтся їй, що то не слова молитви суть, а якісь діявольскі, непоборнії чари, що простягають свої лапи з кам’яних мурів, якісь крила з пазурами, що віють над нею і від того встає теє шемраннє. Католицьтво, повне авгурства і хитрощів і темної казуїстики, намагається тут оплітати душу своїми тонкими мов павутиннє сітями і визирає з кутків, і з під чорної ряси ксьондза, і простягається аж до неба, гублячись у везерунках середньовікової готики. Кривда і гніт тих віків, коли людей живцем на огні за ідеї палили, знайшов собі вираз в оцій архитектурі. Ціла безодня й міць того гніту гнобить і придавлює вас, і тіни аскетизму нечутно носяться над головами...

Щоб не почувати на соби подиху цього мороку і деспотства виходить вона з тії церкви. Тут, на Stephansplatz’і, тісно обстрочинім великими домами простягся рядок перекупок, з усяким католицьким купливом, з хрестиками й божками, молитовниками й богоматірями. Все це развішано під полотняними покрівлями і розложене на довгих столах. За це все з убогого люду беруться мідні копійки на користь касти ксьондзів. Навколо снує юрба, певно з нагоди якогось католицького свята. Вона залишає цей базар і завертає з вулиці в улито, ідучи далі. Ось уже замаячили перед нею дві гострі стріли „Votivkirche", а ось і Рінг, ось Кертнер-штрассе. Вздовж їх тягнуться паньскі „виїзди”, з елегантськими паніями, що скидаються мерщій на птиць ніж на людей, і їдуть в зеленіючий Пратер, подихати свіжим повітрєм. Вона також іде відпочити туди сподіваючись у природі знайти джерело душевної рівноваги... Але „птахи в модних капелюхах" не дають думам заснути. Соціальна нерівність дратує її хворі нерви, ненависть до ситих світиться в обдаючих холодом очах. О, як обридло їй дивитися на цих енглезірованих коней, на машталірів з довгим батогом, на роскішні убрання!.. Як хотіла б вона вернутися до Лії, до мами посередь ганчірок... Бідна мама!..

Пратер стоїть нерухомо; його повні задуми й романтизму дерева, роззолочені осіню, мовчки дивляться у поверхню ставків. Білісуватий туман встає над водою, пожовтіле листє устилає стежки... Де-не-де за поворотом доріжки трапляється їй подибати якусь пару-дві закоханих, що мовчки йдуть дивлячись один-на-одного. Ніколи вона не заздрила коханню... Було органічно брудко їй, коли згадувала якими очима дивилися часом на неї незнайомі мужчини... Лічила се прозаїчним чуттєм і ніколи не вміла ідеалізувати. Може тим, що ніколи не кохала...

А вечір темніє; сонце сховалося. Надходе ніч. І молода, самітня жіноча постать зникає в темній поетичній млі поснулого парку.

На його краю веселі ресторації зі столиками в садках, бучно й пишно сяють огнями, життя кипить, грає музика, бігають прислужники з тарілками, грюкають шклянки, пиво ллється і оддаль велетенське колесо з качелями розцвічується ріжнобарвними лихтариками...       

***

Студентка з Одесси — в Швейцарії. Ні, вона й досі ще не студентка; їй бракує грошей, і вона заробляє їх, стоючи в якімсь отелю за прилавком, як економка... З ранку до ночі, до пізньої ночи, майже до нового ранку, примушена вона продавати страви і питво. Не раз трапляється їй бути вилаяній: хазяїн має на те право, публіка також.

Залишити посаду не можна. Лекцій не розшукаєш, досить вона вже наголодувалась. І повна внутрішнього гніву і злости вона холодно одповідає хазяїнові:

„Лиш через те, що мушу мати шматок хліба— сидю тут“. І знову скоряється...

Буває так, що до її рук попадає газета. Таємна сльоза скотилася недавнечко на листок “Neue Freie Presse“. В нім прочитала одессітка, стоючи за своїм прилавком, що в Вороніжі вбито русського студента, кинувшогося на оборону єврея, їй пригадалися слова одного її товариша в Россії: „Ми може всі зробимося жертвами нашого часу, але без оцих жертв не прийде нова ера“... Зробилося тоскно на душі. До того ж, за останні часи почувала себе зовсім хворою...

На другий день не було економки коло буфета. Була зкинута з посади, бо лежала десь, у якімсь шпиталю, хвора на горячку. Зривалася з кроваті, кричала щось на чужій мові, якої ніхто не розумів, намагалася кудись бігти, когось рятувати. Думали, вмре. Але потім, кажуть, одужала. Тільки в отелі заступила її инша… — Рожева, повновида, весела і жвава женевка.

 

***

Спокійно сяють води блакитного Лемана. Пароплав дає останній гудок, ретяг зкидається з берега і машина пускається в путь. Сонце облива радісним світлом утопаючу в зелені Женеву; далекі гори в синьоватій яснобарвній млі теж наче рушаться з місця і діямантові краплі з піною летять на поважних туристів. Тут є і англичанки, в коротких сукнях з альпенштоками в руці, сухорляві й спокійні, і синьоокі німочки з білим мов льон волоссєм, і ні з ким не розмовляючі дебелі россіянки з Петербургу або й Москви. Всі їдуть обдивлятися на місцеві дива; узріти Шильон, побувати на Монблані, піднятися по фюнікулеру на Rochers de Nay, ізмірити її височину кількох сот метрів. Всіх вабить і Евіан, з його свіжою водою і осміхаючийся Кларан та Вевен з тополями. В Лозанні всі задивляються на Університет. Пароплав спиняється; на його перекидається поміст, и до туристів прилучається, труппа співаків-італійців, що складається, з кількох душ. В стареньких, подертих одежинах беруть арфу й скрипку і починають співати.

Але що се?.. Старий, руський пан, що везе в Монтрё хворого хлопчика-сина, починає прислухатися і трохи не плаче, зачувши слова пісні. Щось рідне, далеке, давнє згадується йому... Він уже 10 літ, як виїхав з Росії. А бліде мов стіна зі змарнілим смуглим обличчєм контральто в білому пенсне, — співа глибоким, жіночим голосом під скрипку:

“Глядя на луч пурпурнаго заката…”

...Трохи мабуть забута співачкою мова виливає журливі почуття і вьється і летить над сіяючим радісно озером. Запрокинувши вгору свою античну, трохи холодну по контурах голову контральто немов плаче, виспівуючи своє горе. Вся в чорному, з туго її обхоплюючим вбранням, вона має трохи єврейський тип; очі майже осліпли—бо сльози лляли, на лиці туга, в усьому стражданнє.

А пан стоїть слуха; він — емігрант; і в оцій жінці відчуває коханнеє, ріднеє горе; її горе — його —біль, її душа—його душа... Хто вона, ця одірвана гілка, що сумно співає посередь гір і блискучого сонця, посерредь пихи й бучного життя? Хто вона, що виливає жалі й пекучиї муки далекого краю, виливає не змістом пісні і словами, а згуками вистраждавшагося серця? Чи не ті ж пекучиї болі і сили загнали і її сюди? Хто вона? хто вона?..

Тричі нещасливий той край, де немає правди, а лише — влада, де жінка — безправна й не знаходе собі жодного місця в житті, де — нарід конає у темряві; але тисячу разів нещасливіший той, хто — далеко од цього краю, хто рветься до нього душею й не може нічого подіяти...

... Пароплав десь спинився; пісня скінчилася......

 

1908 р.

 

За виданням:

Алчевська, Х. Вишневий цвіт [Електронна копія] : [поезії та оповідання] / Христі Алчевської. — Електрон. текст. дані (1 файл : 44,5 Мб). — Харків : Типо-Літографія Р. Радомишельського, 1912 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2018).

 

(Орфографія оригіналу збережена)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.