Кароліна Лянцкоронська. Сторінки зі спогадів

СТОРІНКИ ЗІ СПОГАДІВ

професор Кароліна Лянцкоронська про Львів та Львівський університет у перші місяці радянської влади

(З книги «Воєнні спомини» - «Wspomnienia wojenne», Krakow, 2008)

ЛЬВІВ

( 22 вересня 1939 — 3 травня 1940 )

 

Вночі 22.IX.1939 радянська армія ввійшла до Львова.

Вранці я вийшла дещо купити. Малими групками тинялися солдати Червоної Армії, яка вже кілька годин була в місті. «Пролетаріат» навіть пальцем не поворохнув, щоб її привітати. Та й в постатях самих більшовиків принаймні не видно було ані радості, ані гордості переможців. Ми бачили людей, погано обмундированих, із землистим обличчям, виразно занепокоєних, майже заляканих. Поводилися обережно і були надзвичайно здивовані. Довго стояли перед вітринами, де були розміщені залишки товарів. Аж через кілька днів почали входити до склепів. Там навіть жвавішали [...]

А ми тимчасом входили в першу фазу нашого нового життя. Ми знали, що більшовики тут залишаться на всю зиму, що на це немає ради, що мусимо вистояти аж до далекої весни. Ми мали радіо, слухали всі європейські передачі, постійно повторювали собі, що насправді ми не відірвані від світу, бо знаємо про все, що робиться. Ми були обізнані, що Варшава захищається, безмежно їй заздрили. Пізніше довідалися, що маємо уряд в Парижі, і Божа воля була на те, щоб доручити генералові Сікорському долю Польщі. З радіо, а також з рупорів, розвішаних на перехрестях головних вулиць, ми довідалися також про те, що Львів — столиця Західної України, яка нарешті входить як новий член до великої сім’ї щасливих народів Радянського Союзу. «Пролетарі всіх країн,  єднайтеся!» дудніло нам звідусіль. Водночас радіо виголошувало величезні тиради про «панську Польщу» і її колишню армію. Аудиції були ілюстровані карикатурами, які з’явилися на мурах будинків. Усі такі виступи мали один важливий наслідок: польський робітник від першої хвилини став упередженим до нових порядків, просто «шаленів», а це відповідало вродженому темпераменту цього міста.

 

Авторка говорить про організацію українських місцевих комітетів, про перші дії, спрямовані проти приватної власності, про краківський комітет.

 

Львів правдоподібно став у ті дні мільйоновим містом. Тяжко було проходити вулицями — складалося враження, що сюди з’їхалася вся Польща. Усі можливі засоби транспорту забарикадували вулиці. По тротуарах неможливо було пройти. Тут тиснулися сотні тисяч людей, які з’їхалися сюди, безперспективно втікаючи; їх багаторазово бомбардували в дорозі, вони втратили майно, а часом когось з найближчих і не мали поняття, що далі з собою робити.

 

Лаконічно передано проблеми біженців і їх відплив на захід «під німця». Нова хвиля у Львові — поміщики, які втікали зі своїх маєтків, чутки про катування, численні арешти поміщиків по селах. Авторка згадує про брата, який мав маєток під Чорт- ковом (у Тернопільській обл. — О.С.), але в останній хвилині разом зі сестрою встиг втекти від розстрілу. Надходять відомості з Комарна, де Кароліна Лянцкоронська була власницею маєтку. Дещо про роль вірної служниці українки Гандзі.

 

Щораз більше приїжджало більшовиків — чоловіків і надзвичайно непривабливих жінок. Купували все, що їм попадало під руки. У кожному склепі було їх повно [...] Через те, що не завжди знали призначення багатьох предметів, траплялися непорозуміння, приміром, товаришки могли вдягнути до театру довгі шовкові нічні сорочки [...] Були захланні, купуючи товари, з чим дивно не узгоджувалися постійні розповіді про добробут Росії, про те, що в Совєтах є все, чого душа забажає. На запитання львів'ян «А чи є Копенгаґа?» запевнювали, що є і то мільйонами. — «А помаранчі є?» — «Ще і скільки! Завжди було багато, але тепер, коли ми набудували стільки нових фабрик, то їх стало набагато більше!»

Невдовзі ми повинні були вперше познайомитися з новою владою на своєму терені — в університеті. На мітинг 22 вересня запрошено професорів, доцентів, асистентів, студентів і охоронців до Collegium Maximum. Зібрання було багатолюдне. Над кафедрою зверху висів портрет Сталіна, у профіль, кольоровий, величезних розмірів [...] Портрет, який висів перед нами, свідчив про ментальність, зовсім відірвану від класичних коренів, з яких колись виросла візантійська культура. З острахом дивилася я на риси і чоло, які відтепер маємо бачити в ресторанах, на перехрестях вулиць, в трамваю. Обличчя здавалося мені засадничо інакшим, ніж наші обличчя, які відбивають почуття і думки. Це хіба особливість облич людей Заходу, натомість на рисах, які я мала перед собою, щодо відображення в них почуттів і думки, була непроникна заслона. З того обличчя, ще тоді для нас незвичного, натомість сьогодні всім відомого, хоч й надалі чужого, дізналися ми в спосіб незвичний і вражаючий, що запанувала над нами абсолютно чужа ментальність. Тимчасом до зали ввійшли совєти, російський комендант Львова зі свитою, а також високий чоловік, з грубими, хоч несподівано інтелігентними рисами, в большевицькій блюзі, якого комендант підкреслено виділяв. Піднялися на подіум і запросили ректора Лонґхампса з деканами. Першим говорив комендант, гарною, як мені здавалося, російською мовою. Привітав зібраних, наголошуючи, що сам бажав розпочати перший мітинг у цій будівлі, яка відтепер служитиме не панам, а народові. Далі віддав голос до слова товаришеві Корнійчукові, членові Київської Академії.

Корнійчук підвівся, поволі підійшов до кафедри і почав говорити до нас без поспіху, глибоким, міцним голосом. Говорив по-українськи, мовою Київщини, дещо відмінною від вимови нашого краю. Говорив про могутність і потугу правди і знання, про те, який великий внесок зробила польська культура в світову культуру, віддав шану величі Міцкевича, підбираючи слова винятково гарні, говорив далі з натхненням про силу і цінність науки, яка єднає людськість, про роль університетів, зокрема львівського закладу, завданням якого є з’єднати дві культури — польську та українську. Хоч не всі слова я розуміла і не всі вислови запам’ятала, завжди той виступ залишиться в пам’яті як один з найблискучіших, який довелося чути в житті.

Як Корнійчук закінчив, зголосилися майбутні аси комуністичного університету — українці, жиди і поляки. Почали сипати демагогічними фразами. Коли було кинуто фразу про виключення з університету представників привілейованих раніше клас, слово попросив старий професор Кжемєнєвскі — попередній ректор, учасник битв 1905 р., колишній політв’язень. Коли його монументальна постать з’явилася на естраді, зала привітала його бурхливими оплесками.

 

У Спогадах читаємо про сповнений людської і академічної гідності виступ колишнього ректора, який рішуче заперечив висловлену думку про виключення певних категорій осіб, адже соціальне походження не може бути, говорив він, визначальним, якщо людина прагне служити Правді і Науці. Далі — про текст телеграми від зборів до Сталіна. За її прийняття проголосувало лише кільканадцять осіб, хоч ніхто не відважився голосувати проти. З ледве помітною посмішкою комендант оголосив, що текст схвалено одностайно.

 

Виходили ми з почуттям несмаку. Вже сутеніло. Але хоч як там було, ми, однак, були сповнені надії, що Університет імені Яна Казімєжа врятуємо, що до весни зможемо його зберегти як naufragio Partial ereptum monumentum [збережений пам’ятник розбитої Вітчизни]. Згодом ми довідалися, що того ж дня, о дев’ятій ввечері, той же Корнійчук виголосив другу промову, також пристрасну, але вже перед українцями, у якій обіцяв звільнити всі польські елементи з Львівського університету.

А ми не переставали чекати і сподіватися. Було враження, що Провидіння веде нас в невідоме, і були ми безмежно цікаві. Змушена признатися, що, приміром, у мене цікавість історика, перед яким раптово постала можливість зіткнутися з важливим соціальним рухом, переважила все. Якщо вже так повинно було статися, що цілий край на багато місяців — аж до весни — втрачав незалежність, то я була задоволена, що залишилася під радянською владою. Досвід, мабуть цікавий, адже поняття людської гідності, що є основою нашого внутрішнього життя, посідає значне місце в комуністичній теорії, натомість Гітлер усе це перекреслив, замінивши зоологічним культом раси.

 

Жахливі відомості з польських західних територій, захоплених німцями: масові розстріли, арешти, арешт і вивезення до концентраційних таборів 183 професорів Краківських вищих навчальних закладів, знищення осередків культури, архівів, бібліотек.

 

[...] Совіти виявляли пошану до науки. Це враження зміцніло, бо університет справді відкрили. «Усі повинні нормально працювати», —  таке було розпорядження. Взялися ми до роботи, начебто нічого не трапилося. І я проводила заняття. Склад слухачів був доволі своєрідний. З польської молоді чоловічої статі — ані сліду, переховувалися; студенти поодинці приходили до наших помешкань по книжки, а також консультувалися, як працювати. На лекції ходили колишні слухачки, які стверджували, що години, проведені зі мною, якось полегшують їм життя, а також нові слухачі, неполяки, яких прислала нова влада. Тому що, відповідно до давно складеного плану, я преспокійно викладала сієнське малярство XIV століття, ці бідні прибульці відсиджували години, дивлячись не на екран, а хіба в якусь порожнечу перед собою. А приходити мусіли, бо всіх нас суворо контролювали [...]

Порядкував в університеті ректор Льондхампс, якого ще в минулому навчальному році легально обрали, але одного дня його звільнив наступник — професор Київського університету Марченко. Усім говорив, що він син і онук робітника [...], його невідступним порадником був товариш Левченко. Був «політичним комісаром» університету. Не дуже ми розуміли, що то є, але сама назва нам не сподобалася. Товариш Левченко дуже докладно цікавився нами, але ніколи не виходив з рамок пристойності. Ми одержали формуляри, які треба було заповнити, щось на зразок curriculum vitae. Дві рубрики були справді важливі — соціальне походження і кількість винаходів. Це останнє дещо нас здивувало. Я намагалася пояснити секретарці Левченка, що гуманітарій, зокрема історик, не вважає, що метою його наукових досліджень повинен бути винахід. Подивилася на мене здивовано і сказала тоном поблажливим: «То трудно, товаришко, якщо ані одного винаходу не маєте, то потрібно так написати» [...]

Тимчасом постійно виникали, ніби й непомітно, щораз нові кафедри для нових предметів — для дарвінізму, ленінізму, сталінізму та інші. Посади на таких кафедрах завжди обіймали прибульці з Києва. Одного дня було відокремлено медицину як самостійний «Медінститут», що значно зменшило сім’ю польських професорів в університеті. Тоді ж зліквідовано ряд кафедр — одна за одною, але з певним розривом у часі — то були кафедри правничі і гуманістичні. З відділу юридичного невдовзі нічого не залишилося, а наша сім’я щоденно зменшувалася.

На початку зими приїхала з візитою група професорів з Москви. Поводилися поважно і предметно, деякі навіть виявляли обізнаність з цивілізованими формами. Справами історичного відділу цікавився професор Галкін. Запросив і мене на розмову до деканату. Однак обміну думками перешкоджали поважні технічні труднощі, бо мій «інтерлокутор» (співбесідник —     О.С.), професор німецької історії, жодною мовою, крім російської, не володів. Тому що весь час питав мене про мої студії і спеціальність, а відповіді жодною мовою не розумів, я з розпуки почала говорити до нього обривками латинської. Тепер москаль часто головою потакував, і хоч сам по-латині не сказав ні слова, занехав мене далі питати. Під час тієї «розмови» зайшов професор Курилович (мовознавець, професор Львівського університету, а в повоєнний час — вроцлавського і краківського — О.С.). Як почув, що я говорю до москаля обривками латини, блискавично вийшов, не маючи змоги потамувати сміх. Нарешті Галкін сказав по-російськи, що цілий відділ, зокрема група археології і історії мистецтва повинен значно розширитися, бо не вистачає музеологів, і я повинна якнайшвидше побачити Ермітаж. На цьому скінчилося. Коли через кілька днів російські професори виїжджали, попрощавшись з нашими, і просили, щоб звертатися до них, якщо виникнуть будь-які труднощі. Звідки мали виплисти ті труднощі, можна було зрозуміти, як лише ті від’їхали. Адже коли вони ще були, відчутною була доволі значна напруга між ними і київськими професорами, які весь час прибували. І поки москалі були у Львові, ці останні прекрасно розуміли по-польськи. Московська делегація постійно підкреслювала, що їх зовсім не обходить ані національність професора, ані мова викладу. Коли колеги виїхали до Москви, кияни відразу забули по-польськи, вже не могли зрозуміти ні слова. Одночасно майже примусово зобов’язували переходити на українську мову викладання.

 

Далі авторка характеризує як професора ленінізму і сталінізму товариша Брагінця, нового декана історичного факультету, передає розмову з ним з приводу її курсу, який він назвав «бароко, ренесанс, ренесанс, бароко». Ревізія бібліотек, вилучення великої кількості книг. Доволі докладно пише про неприємності, які мала з радянським офіцером Павличенком, що силоміць вселився до її помешкання. Військову владу замінює влада НКВД. Атмосфера міста змінювалася блискавично. Кампанія про приєднання Західної України до Союзу. Арешти, вивіз вглиб Росії дітей, зникають дорослі. Націоналізація. Пусто в магазинах. Колоритний опис стихійного продажу і купівлі абсолютно всього серед жахливого вереску і тлуму. Виміна грошей, проблема виживання. Різні пророцтва як наркотик. Побутові негаразди.

 

 

Тимчасом в університеті ми стали свідками боротьби Києва з Москвою про справу символічно важливу — про назву університету. Йшлося про одне слово. Київ звернувся до Москви, щоб узаконити назву Український Львівський університет імені Івана Франка. Москва погодилася, але викреслила слово український[...]. Скрізь з’являлися такі написи та оголошення [...]. Справу, яку взяли під контроль впливові товариші, другий раз подали до Москви. Одного дня на вході з’явилися дві великі пурпурові таблиці, де був повний напис — на одній по-російськи, на другій по-українськи: Львівський Український університет імені Івана Франка.

 

Авторка підкреслює розчарування української інтелігенції новою владою і намагається з’ясувати його причини. Говорить також про відверту зневагу і антипатію цивілізованих росіян-офіцерів Червоної Армії до НКВД і його методів. Вражав, зауважує Лянцкоронська, їхній крайній антисемітизм щодо євреїв, які кількісно в цій інституції переважали.

 

Усі передвоєнні мешканці нашого краю, крім старих і дітей, примусово повинні були працювати. Лише карта праці давала право до існування, до помешкання, їжі, мало що не до води і повітря. Хто не працював, ставав ворогом революції. Згідно зі статею 118 конституції кожний громадянин має право на працю і на плату, відповідно до кількості та якості праці: з такими засадами існування суспільства можна погодитися беззастережно. Однак єдиним працедавцем є Держава. Якщо той, хто не працює, має згинути, і якщо тільки Держава може дати працю, то той дістане право на існування, якому Держава, тобто Партія захоче ту працю дати. Іншими словами — хто не подобається Партії, не одержить праці і мусить загинути. Це відкриття надзвичайно вразило нас.

Приватне життя переходило скрізь і повсякчас під контроль влади, яка добиралася до кожної його щілини. Будь-який контакт з владою (а їх ніяким чином не можна було уникнути) мав ще й інші наслідки. Громадянина постійно провокували: його змушували висловлювати свою думку щодо режиму, зміни устрою, нових стосунків та ін. Його постійно запитували, чи вважає справедливим радянське вирішення соціальної проблеми,чи йому сподобалися чинні реформи, чи — і це питання найчастіше повторювали — почувається добре при Совітах, чи радіє з їхнього приходу. Якщо хтось обминав відповіді, то це сприймалося погано, а кожне слово брали мало що не під мікроскоп.

Також загострювалися шкільні проблеми.

Школи швидко по приході стали знову відкритими, новий план занять також швидко впроваджено в життя. Велику кількість годин відведено на вивчення української мови; як і в університеті, російську мову не вивчали. Польську мову зредукували до читання і письма, скасовано релігію. На її місце організовано бесіди про радянський рай, про доброго батька Сталіна, найкращого захисника, про жахливі вчинки польських панів і переслідування робітників. Така пропаганда спричинювала батькам найбільше клопотів, бо діти реагували на неї дуже погано чи насправді так досконало, що кількість арештованих зростала кожного дня.

 

Авторка описує жахи, пов’язані з вивозом у 30-градусний мороз польських селян, які «осіли» в Галичині по першій війні, т. зв. колоністів. 11-13 лютого 1940 р. вивезено близько мільйона польських селян. Патріотичний чин польських священиків. Дає штрихи до характеристики складних взаємин між польськими та українськими селянами.

Далі у спогадах — тема очікування політичних змін, які, однак, не наступали. Відомості про арешти, катування, тортури. Участь у них євреїв, які служили в НКВД. Роздуми про взаємини між поляками і євреями.

 

 

В університеті не було жодної роботи, лекції були на такому рівні, що до них майже не треба було готуватися, а про наукову працю годі було навіть мріяти. Не тільки в університеті, а над цілим Львовом відчутний був брак волі, і це жахливо мучило. Усі, не лише поляки, а й українці та імпортовані більшовики були зайняті кілька годин щоденно, але ніхто не працював. Тупа обважнілість і безмежна байдужість щодо праці, в яку ніхто не вірив, характеризували атмосферу.

 

Авторка порушує багато тем — арешти, невеселий Великдень 1940 р., перемоги Гітлера в Європі. Справа звільнення Лянцкоронської з університету, роль у цьому майора НКВД, який навіть вселився у її помешкання. Арешти лікарів і поміщиків, сімей офіцерів, загроза арешту Лянцкоронської. Переховується. У помешканні все знищено; уболіває насамперед за своєю науковою бібліотекою, а також за пам’ятками по мертвих. Роздуми: «Чим більше серед нас таких, у яких забрано минуле, тим страшнішою є втрата традиції, духовного світу, просто — культури». Совіти завзято шукають за графинею Кароліною Лянцкоронською. Історія втечі з підробленими документами «під німця».

 

З польської переклала і частину зреферувала

Олександра СЕРБЕНСЬКА

Надруковано в журналі «Дзвін», № 9 за 2011 рік                               

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.