Ірмгард Койн. Ми пишемо кайзеру

Ірмгард Койн «Ми пишемо кайзеру»,

глава з книжки

«Дівчинка, з якою дітям не дозволяли водитися» 

(переклад Вікторії Слінявчук)

 

 Відома німецька письменниця Ірмгард Койн народилася в 1905 році. Її дитинство прийшлося на роки Першої світової війни.  В 1933-1934 роках, після приходу нацистів до влади, книжки Ірмгард Койн були вилучені, заборонені та публічно спалювались. Письменниця вимушена була емігрувати до Бельгії, потім до Нідерландів. В Нідерландах в 1936 році вийшла її повість «Дівчинка, з якою дітям не дозволяли водитися» присвячена життю німецької дівчинки часів Першої світової

 

 

Ми більше не маємо часу для ігор, ми з Хенсхеном Лахсом. Ми робимо дещо дуже важливе, дорослі ще здивуються. Але це страшенно важко, робити дещо важливе разом, через цю справу з новобудовою. Кажуть, що ми затопили новобудову —  діти Швайнвальдів, та Хенсхен Лахс, та Оттхен Вебер, та я. Цього б з нами ніколи не трапилось, якщо б дорослі знов не встрягли.

Коли каменярів не було, ми завжди йшли до новобудови, бо вона була набагато красивіша, ніж завершений будинок. Нам цього було не можна, бо нам ніколи не дозволяють нічого прекрасного. Ми тренували там пожежну команду, адже ми, мабуть, потім станемо пожежниками, бо це самовіддана професія, всі мають нам поступатися дорогою, ми шалено мчимо вулицями, ми герої. Можливо, потім вже не буде війни, і пан Кляйнерц каже, що тоді багато чого зміниться, і поки неможливо передбачити як. Але пожежні команди залишаться, та підтримуватимуть високу репутацію, та отримуватимуть медалі. Ще кажуть, що і без війни пожежа траплятиметься знову і знову. Пожежа —  це чудово, і гасіння —  це також дуже гарно.  

Менші діти Швайнвальдів мусили завжди сидіти внизу в новобудові, щоб ми їх рятували, ризикуючи життям. Хенсхен Лахс і я були капітанами, і підіймалися на найвищі балки, і дерлися по канатах вгору та вниз, і кричали: «Виходьте, любі друзі, виходьте —  спочатку старі жінки та діти!» Швайнвальдова Катті була старухою, вона мусила загортатися в попону, що її в нас якось забув постій. Ми не могли віддати попону, тому що солдати вже були на фронті і тому що нам більше нема де надибати вовну. Попона —  це справжнє військове майно, і моєму батькові не можна про неї знати, і мені насправді не можна з нею гратися, бо моя мати пофарбує її в блакитний колір і тоді пошиє мені з неї пальто. Але мені потрібна попона для рятування старухи.

Ще ми мусили мати рятувальну сітку. Покривало Оттхена Вебера було найбільше. Звичайнісіньке вапно проїло в ньому справжню дірку. Вапно мов вогонь, ми цього насправді не знали. Раніше в нас вдома були горщики з міді, але з них зробили гармати, тому ми з Хенсхеном Лахсом мусили носити прості сірі емальовані каструлі замість касок. Найкраще було, коли в нашій новобудові з'явилися крани, тоді вже ми могли гасити по-справжньому.

Алоїс Швайнвальд терпіти не міг холодної води та голосив як при справжній пожежі, це було чудово. І все йшло добре, доки одного разу якісь дорослі чоловіки не почали гаркати ззовні: «Що це ви тут робите? Швиденько виходьте звідти!» Хенсхен Лахс мчався так шалено, що загубив свою каску, а в ній моя матуся мусила варити овочі наступного дня.

Ми з Катті Швайнвальд звалилися у вологу глину і застрягли в ній, оце була справжня смертельна небезпека. Але нам всім вдалося врятуватися, разом із старими та дітьми. Наступного дня якісь чоловіки прийшли до наших батьків, тому що ми були відомі як чума цієї округи і тому що в новобудові була повінь. Бо коли ми мусили тікати, звісно, забули вимкнути крани. Оттхен Вебер думав, що я їх вимкнула. Я думала, їх вимкнув Хенсхен Лахс. Хенсхен Лахс думав, що Оттхен Вебер їх вимкнув. Діти Швайнвальдів взагалі нічого не думали.

Була неділя, нам довелося стерпіти похід до церкви та биття. Ще професор Лахс прочитав нам газету про одного хорошого слухняного хлопчика, який приносив своїм батькам лише радість. Цей хлопчик написав кайзеру про слухняність та старанність. Тут Його Величність дуже зрадів та надіслав хлопчику поні. Справжнього живого поні, лише уявіть! Професор Лахс завжди каже, що він впливає на нас педагогічно зокрема через читання доречних газетних статей.  

У неділю після обіду наші батьки одностайно та відчайдушно відправились через міський лісопарк до Лінденталю пити каву, та ми, діти, були покарані, і нам не дозволили піти з ними. Я цьому лише раділа, бо ненавиджу прогулянки та екскурсії з дорослими. На них життя стискає мене, мов тисяча корсетів. Коли з нами є інша дитина, вони кажуть: «Тепер візьміться гарненько за руки та йдіть попереду!» Так от, я маю дуже багато друзів, з якими я граю, але ми ніколи не беремось за руки, коли ми самі та бігаємо по лісопарку чи ще де-небудь. А коли я мушу гуляти з моїми батьками та тіткою Міллі без іншої дитини, я їм заважаю, і вони постійно щось на мені поправляють, і я ніколи для них не достатньо гарна. І вони годинами сидять в якомусь нудному кафе, навіть не дають мені спокійно випити лимонад. Я повинна пити дрібними ковтками, заради пристойності та щоб не застудити шлунок, а інакше вони кажуть, що я все відразу хильнула.

А потім вони знаходять в іншому кутку цілком чужу дитину у цілком чужих людей і кажуть: «Ну ж бо, підійди до тієї маленької дівчинки та пограйся з нею —  дивись, вона на тебе постійно поглядає —  ну ж бо, познайомся із нею та не будь такою незграбою —  що ж це таке!» Вони всі витріщаються, і я мушу йти до чужої дитини. Але я не хочу, це можна зробити лише самій. Дорослі ж не заговорюють з чужими жінками в кафе, навіть мій батько цього не робить, а він не боягуз.

Тож я дуже раділа, що у неділю після обіду не повинна була з ними йти. Ми мусили «подивитись на себе» та лишитися вдома. Тітка Міллі не хотіла, що я залишалася сама, побоюючись, що я зроблю якусь нову шкоду. Як це підло з її боку, ніколи мені не довіряти!

Спочатку я насправді «дивилася на себе», а потім мені так страшенно закортіло подивитися хоч раз на повінь у нашій новобудові, а потім діти Швайнвальдів свиснули під моїм вікном. Їхній батько —  нічний сторож, і тому він майже завжди спить вдень, ось чому їм ніколи нічого не буває. Я крикнула їм з вікна, що мені не можна виходити. Тут вони свиснули Хенсхену Лахсу, а потім знов мені. І Хенсхен Лахс помахав своїми плавками та закричав, що вони вже йдуть плавати в новобудові.

По-справжньому плавати в новобудові було неможливо, лише купатися та пірнати та гратися у підводний човен. Потім ми зробились трохи брудними і за цілий день не відмилися. Нам найсуворіше заборонили у найближчий час зустрічатися, бо ми один одного взаємно занапащаємо. Але це взагалі неправда.

Справа в тому, що ми з Хенсхеном Лахсом зараз пишемо кайзеру, щоб все надолужити та все врятувати. Для цього ми мусимо таємно зустрічатися в старій фортеці. Я мушу казати вдома, що я роблю уроки у Альми Кубус. А Хенсхен Лахс вступив до дитячого клубу капелана Шлауффа, щоб співати духовні пісні та отримувати повчання. Але він туди не ходить.

Ми пишемо кайзеру спочатку на чернетку. Жодній людині ми розповідаємо про що. Коли ми пізніше отримаємо листа від кайзера, чи телеграму, тоді вони в школі спершу нам не повірять, а потім вражені схилять перед нами коліна. Вони дізнаються, що ми хороші та слухняні, як той хлопчик з поні, чи навіть кращі. І вони будуть щасливі від того, що ми в них є.

Ми з Хенсхеном Лахсом не пишемо листа разом, кожен пише окремого листа. Бо це було б насправді жахливо, якби ми отримали одну єдину телеграму або один єдиний лист на двох у відповідь. Можливо, відповідь навіть прийде Хенсхену Лахсу, і тоді він може сказати, що вона належить йому. Або ми б мусили розірвати її навпіл, і якщо кайзер написав би «Твій Вільгельм», один отримав би «Віль», а інший «ельм», а «г» всередині ми мусили б розіграти, жоден з нас не отримав би нічого гідного. Я хочу чогось для самої себе, а Хенсхен Лахс хоче чогось для самого себе, та ми не хочемо ніяких чвар, це ми теж напишемо кайзеру.

А я пишу кайзеру, що я розмовляла з дуже багатьма розумними дорослими людьми, отже, вони кажуть, що мир був набагато кращий, ніж війна, і взагалі війна вже триває досить довго, і це паскудство, як кайзер він би дуже хотів це знати, та він мусить лишатися в своєму замку та царювати, але я могла б бігати довкола та слухати, що люди кажуть. А ще краще було б, якби він зрікся. Я не знаю, що це значить, але кайзер все знає і мусить постійно вчитися, ще більше, ніж всі інші люди. І ще я пишу, що ми б в школі завжди співали дуже голосно багато чудових пісень на його честь, величаючи та вихваляючи його. І ще мені дуже шкода, що він постійно мусить носити таку тяжку корону, в якій і ворухнутися неможливо, ось мені не подобається навіть безкозирку носити. Ще я пишу йому про картинку в нашому актовому залі, на якій написано:  «Золото віддам я за залізо». Там жінки жертвують свої обручки та довге обстрижене волосся на вівтар вітчизни. Моя мати хоче зберегти обручку за будь-яких обставин, а я хочу, щоб мені дозволили коротко остригти волосся, воно для мене лише тягар. Я б охоче віддала його кайзеру, але його не дуже багато, і що він, власне, з ним робитиме? Коли в нього врешті буде велика колекція волосся, воно ж постійно буде залітати до його тарілки. Тітка Міллі носить в своїй зачісці товстезні волосяні вкладинки, в її туалетному столику цілі купи їх лежать —  ось їх би я могла таємно вилучити та надіслати. В школі завжди кажуть, що німецька винахідливість для всього знайде застосування.

Ще я пишу, що ми б хотіли мати більше вільних від школи днів: не лише неділі, але ще й понеділки та вівторки, можливо, і середи також. І ми пишемо про муку, що нам завдають різні вчительки. Я хочу, щоб кайзер зробив, аби панну Кнолль звільнили, бо кайзер такий справедливий, бо він захисник слабких на землі.

Ах, можливо, моя мати невдовзі зрадіє! Вона так часто хоче, щоб війна скінчилася; війна тягнеться вже чотири роки та все більшає. Моя мати лементує —  всі її брати мертві та полеглі, я їх не бачила, але плела їм напульсники та шарфи, і стільки петель пропустила!

Коли війни вже не буде, не доведеться стояти довго перед міською крамничкою за бридким мармеладом, хоча я його охоче їм. Інколи доводиться стояти багато годин —  пані Швайнвальд переді мною якось знепритомніла. Тепер я вдома таємно тренуюся непритомніти, незабаром вже теж зможу. Треба уважно дивитися, куди падаєш головою.

Раніше, в мирні часи, мій батько на кораблі завбільшки з нашу вулицю та заввишки з собор, поїхав до Америки. Там він міг постійно їсти скільки хотів, весь день. Вечорами він іноді розповідає нам про це. Там були торти і ніякого сахарину, лише справжнісінький цукор. І банани, і апельсини, і бутерброди завбільшки з корабель, товсто намащені зверху вершковим маслом. І тістечка, і мед, стільки, скільки забажаєш. Він навіть якось привіз мені з Америки справжні індіанські черевики, вони звуться мокасини, а я тоді ще навіть не народилася належним чином. Однак ці черевики в мене досі є. Я не можу носити їх, вони стоять на моїй поличці як прикраса. Моя мати тримає в своєму буфеті маленькі черевички, що я носила, коли була малям. З цих крихітних черевичків зробили скам'янілість, покривши тонким зеленуватим шаром. Я не розумію, як таке зробилося. Я також зовсім не розумію, як це я не пам'ятаю, що була настільки малою. Може, мені брешуть. Тепер я ношу дерев'яні сандалі, цим я дію всім в будинку на нерви. Найгучніше я можу гримати, коли біжу вниз по сходах, бо вони з порожнистого дерева і не вкриті килимовою доріжкою, як раніше. І тоді я немов ревуча труба та індіанський бойовий барабан негрів, я страшенно люблю себе слухати.

Одного разу в нас також був мед, справжній бджолиний мед, коли ми були в Діммельскірхені. Я теж мала піти, щоб допомагати нести, і не мусила поводитись, як на ексурсії заради задоволення та любові до природи. В годині ходу від Діммельскірхену жив один селянин, мій батько знав його по справах. Він не хотів нічого давати, бо йому набридли городяни, і він не виносив людей, які не мають чого їсти. Але в мого батька був для нього гас, і таким чином ми отримали яйця, їх ніхто не мав бачити. Моя мати поклала їх у блузку, тому не можна було її торкатися або штовхати. А я мала сховати банки з медом в своїй матросці. Спати у селянина нам було не можна, і довелось багато йти пішки —  вже було зовсім пізно і темно, коли ми прибули до Діммельскірхену. Ми вже хотіли спати, і я була не в змозі далі йти. Але жодних кімнат не було, був лише готель, але й там не було вільних міць. Мені б дуже хотілося побачити хлів, де пахне теплими плямистими шкірами і корови повільно бряжчать ланцюгами. Мій батько ходив від хати до хати і не знайшов кімнату для ночівлі. Не світили ані місяць, ані ліхтарі, на дорозі я три рази впала —  але банки з медом не розбилися, лише моє коліно. Можливо, наш селянин пустив би нас посидіти на кухні, але в темряві ми більше не могли до нього повернутися, і ми не могли також поїхати звідти, бо в Діммельскірхені немає залізничного вокзалу —  він ще в майже годині ходу. В чорній ночі шлях не знайти, він іде через ліс з коріннями і глибокими схилами, куди можна впасти.

У монастирській лікарні нам дозволили залишитися. Але спочатку теж не хотіли. У великому порожньому залі ми усілися на лавці, дуже близько один до одного, бо було так холодно. Одну банку з медом ми з'їли кишеньковим ножем мого батька, користуючись ним по черзі. Я люблю їсти ножем, але мені, на жаль, зазвичай не дозволяють. Моя мати сказала, що справжній бджолиний мед нас зігріє та зміцнить.

О п'ятій ранку робітники та робітниці пішли до станції, щоб поїхати на завод. Люди з зеленими і жовтими обличчями і волоссям, завжди з військових заводів, там вони стають такими, я їх багато знаю. Всі несли лампи, що хиталися, такі малі та втомлені; ми пішли позаду них. Ніхто не казав ані слова, можливо, всі боялися темного лісу і розбійників, що жили в ньому. Дуже маленька, як гном, стара постійно спіткалася зі своїм рюкзаком, набагато ширшим, ніж її спина —  мій батько хотів понести його для неї, але вона загарчала немов  собака і пішла швидше з острахом.  

На платформі горів один ліхтар, але світло не було. Ми чекали на поїзд і мерзли, очі мої не розплющувались належним чином. Всі були такі зігнуті і сумні, рейки відблискували чорним. Повільно почався дощ, але все це було так неважливо. Прийшов жандарм, його ґудзики засяяли. Дощ пішов ще більше зі страху, і він голосно заговорив, і забрав рюкзак в маленької жінки, і витрусив його. Картоплини застрибали по камінню, як коричневі миші, і між ними луснуло яйце, і заблищало у світлі. Жінка стала зовсім маленькою, згорнувшись калачиком, як мокриці, що бояться, щоб до них доторкнулися. Всі закам'яніли і оніміли, і хтось сказав: «Адже чиновник лише виконує свій обов'язок.» І ми дивилися на все, як уві сні, ніби нам це ввижається. Я ненавиджу цього жандарма, і не хочу виконувати ніяких обов'язків. Старий поруч зі мною витягнув з кишені кострубату, покручену руку і хапав нею повітря, ніби намагаючись щось піймати —  картоплини були надто далеко, —  він поклав руку знову до кишені, і його рука тремтіла.

Поїзд прийшов, і ми в нього сіли. Ми стояли здавлені, в поїзді було тепліше, люди були хороші, пахло огидно, мені стало погано. Раптом я зрозуміла, що моє тіло стало дивно клейким, я залізла під матроску —  баночки з медом благополучно розбилися, і я приклеювалась до всіх людей в натовпі.

Я бажаю, щоб кайзер уклав мир. Я пишу йому про це, бо кайзер може все, на те він і кайзер. Панна Кнолль каже, що він Бог на землі, а пан Кляйнерц каже, що у нього також страшенно багато грошей. Хенсхен Лахс каже: лише уявіть собі, бути милим Богом, і кайзером з короною, і мати дуже багато грошей. А що таке горностай? Горностай в нього теж є. Так, тоді він, мабуть, також може зробити, щоб на всіх деревах росли білі хліби, і щоб Рейн став річкою з варення, і щоб в людей з'явилося по чотири руки, на той випадок, якщо одну відстрілять, і щоб мертві солдати знов стали живими.

Ми читали про шляхетну воєнну гру, і ми також часто грали у війни з Швайнвальдовими дітьми, і кидалися на землю як мертві. Але ми ж завжди воскресали, і коли моя голова інколи палала від гри, то мій батько казав: треба ж міру знати!

В пана Кляйнерца відстрілена рука. Він каже, що буває набагато гірше, але я не можу в це повірити. Коли він лежав у монастирі Святої Трійці, ми відвідували його кожен день, мій батько і я. Ми приносили йому зелені сливи, і всі наші червоні троянди, і головоломки, і іншим пораненим також. Я розповідала їм тисячі історій про вовків, що мали зуби завбільшки з тополі і хотіли зжерти трави і овець, але раптом трави перетворювалися на чортополох і роздирали їм черева, і приходила величезна вівця з ножицями, і розпорювала їм животи, як в «Червоній Шапочці». І я також розповідала, як я пірнаю в море і подорожую по коралових островах, і як акули плавають поруч зі мною, і не кусають мене, бо я дарую їм бурштин. І поранені розповідали зі мною, і ми всі разом розповідали, а один якось заграв тихесенько на губній гармоніці і заспівав: «Смаглява дівчина...» Я часто ходила до поранених зовсім сама, без батька. Але я не кайзерина. Кайзерина кладе гарячковим хворим на лоба свою м'яку ручку, і тоді всі поранені щасливі і раді померти від щастя. Так я не можу.

Пан Кляйнерц розповідав мені, що у мирні часи було скільки забажаєш справжнього білого хліба, варто було лише піти до крамниці. В дитинстві вони завжди кришили білий хліб у молоко та їли. Я теж так хочу, бо від цього не хворіють. Наш лікар Боненшмідт вже страшенно старий і знає все, і він сказав, що виразки в мене на ногах і ступнях були від хліба. З тих пір я побоююся їсти хліб, і моя мати не дає мені його більше, бо вона вже пережила занадто багато зі мною. Вона віддає мені всю свою безпечну їжу. Тепер дійсно залишилися тільки шрами на ногах, вони вже не болять. Але раніше з них постійно виходив гній —  лишалися справжнісінькі дірки —  і треба було мастити йодом. Щовечора. Це було жахливо боляче —  коли я вставала вранці, я вже боялася вечора. Коли йод потрапляв у дірки, я кричала так, що одного разу навіть поліція прийшла, бо сусіди навпроти вирішили, що мене мордують, і тому поскаржились.

За постоялим двором Менгерса іноземний солдат копає поле. Він полонений і належить німцям. Якщо нікого немає в трактирі, пані Менгерс іноді мені дозволяє погратися з кулями на більярді. Тоді я уявляю, що кулі —  це квіти, і я катаю їх по великій зеленій галявині. Мені не можна штовхати кулі тією довгою палицею, тільки руками —  щоб я нічого не зламала. Одного разу пані Менгерс сказала мені, що я мушу принести каву полоненому в поле, бо він також людина. Спочатку я боялася, бо полонений був ворогом. Але він просто тихо сидів на камені, зчепивши руки на лопаті, його очі були втомлені і мовчазні, його підборіддя було сивим, ніщо в ньому не сміялося, все було таким сумним. Я стояла з кавою, небо було великим і блакитним, а поле —  брунатним і безкінечним. Жоден птах не пролітав, я була зовсім наодинці з полоненим. Його капелюх лежав на землі, волосся його було мов висохла трава і майоріло в повітрі. Він хотів додому, він напевне хотів  додому. Він нічого не казав, але він напевне хотів додому. Адже він з іншої країни. Інші країни далеко, ми їх ще не вивчали в школі, але так мій батько каже. Він був якось в Румунії і привіз мамі вишиту блузку. Румунія, де ж знаходиться Румунія? А ще є Африка, там живуть негри, чорні негри, і сонце пече гаряче. Їм не потрібна літня погода, щоб засмагнути, вони такі є з самого початку, і навіть коричневіші, ніж панна Льовеніх, яка навмисно була у Боркумі, щоб у жіночому гуртку сказали: «Ви така коричнева, наче негр!» А іноді моя мати лягає на балконі, і падає разом зі старим шезлонгом, і отримує синці на тілі, і страшенно мерзне, і каже плачучи моєму батькові: «Боже мій, Вікторе! Але березневе сонце підрум'янює!» Якби я могла поговорити з таким іноземним полоненим! Я шукала свої іноземні слова, я ж деякі знаю. «Сім-салабім», —  сказала я. «Сезам, відкрийся», і «Абдулла», і «водка», і «О-ля-ля, мадмуазель», і «вільна держава Ліберія», і «Турн-унд-Таксіс» —  це колекції марок, а більше я не знала на той момент. Полонений подивився на мене і нічого не відповів. Але він привітно кивнув, випив каву одним довгим ковтком і вдягнув капелюха. І подарував мені маленьке розп'яття зі слонової кістки.  

Я хотіла знов пограти в більярд, але кулі котилися дуже сумно. Я виглянула у вікно —  полонений прокопав вже дуже далеко і більше не зупинявся. Я хочу, щоб він міг піти додому. Я не хочу бути полоненою, милий Боже, я не хочу бути полоненою і не могти повернутися додому. Коли буде мир, полонений зможе піти додому, і наші солдати зможуть піти додому, всі зможуть піти додому. Мій солдат теж зможе піти додому. Він у Франції, я його не знаю. Я колись відправила польовою поштою посилку для самотнього солдата, який не має батьків. Пан капелан дав нам в школі адреси самотніх солдатів. Він написав мені, і я пишу йому щотижня. Якось ми мали невеликий свиний рулет, ми з'їли половину —  іншу мені дозволили надіслати своєму солдатові. Він намалював мені чудові поштівки з танками, і горами з дротяними загородами, і луками, повними колючого дроту. Я вклеїла поштівки до альбому, але насправді я б не хотіла там жити.

Наші листи до імператора стали дуже довгими. Я написала на рожевому папері, а Хенсхен Лахс на блакитному. Марки ми не приклеїли, ми думали, що кайзеру можна написати і так. Все знову стало надзвичайно погано. Ми чекали на відповідь і були щасливі, ніколи в житті ми б не повірили, що знову все може стати погано. Але високі люди в Берліні перехопили наші листи, і не віддали їх кайзеру, це цілком зрозуміло нам з Хенсхеном Лахсом. Та ми постійно думаємо, чому вони такі сердиті. Кожен день професор Лахс і мій батько мусять ходити до поліцейської управи через ці листи. Вважають, що наші батьки знали про них. Ніби ми, діти, не можемо нічого тримати в таємниці! Наші батьки ненавидять нас більше, ніж будь-коли  —  в них повна голова халеп і турбот, і тепер ще ми завдали їм страшенно небезпечних ускладнень і постійної біганини. Листи повинні також відправити до школи, щоб нас виключили. Моя мати не хоче пережити такий сором, наші батьки мусять все зам'яти.  

Ми не хотіли зробити нічого поганого, ми хотіли зробити добре —  ніхто не говорить нам, чому це було погано, —  вони лише кажуть, що ми були такими жахливими, що і сказати не можна. Хенсхен Лахс поплакав і сказав, що він вже повірив, що насправді був жахливим. Тоді я сказала, що ми повинні заробити гроші, і поїхати самі до кайзера, і сказати йому, що його листи читають. Це насправді неправильно. Я це точно знаю, бо тітка Міллі якось хотіла прочитати листа, написаного моєї матері. Хенсхен Лахс більше не плакав і захотів зі мною до кайзера. А щоб заробити гроші, ми повинні були поборотися з ведмедем.

На галявині перед міським лісопарком є цирк Платоні, що приїжджає щороку і щороку меншає. Мій батько сказав, що він такий малий, зворушливий і безнадійний. Але він такий чудовий, з козою, що вміє лічити, і людиною-змією, і ведмедем, що бореться. Пан Платоні —  клоун, він бризкає з рота водою в іншого клоуна, це я теж можу. Але потім він бореться з ведмедем і звалює його. А хто з публіки наважиться боротися з ведмедем, той отримає великі гроші.  

Ми стояли перед цирком. Оттхен Вебер, старші хлопці Швайнвальдів, Хенсхен Лахс і я. Ніхто нічого не казав —  Хенсхен Лахс і я тягли жереб за допомогою старою пивної кришечки, високо підкинувши її. Я програла, і всі сказали: «Ти ж не зробиш цього в в жодному разі». Але я це зробила. Я скам'яніла зі страху, і не могла думати, і була як нежива, але я це зробила. Я побігла до цирку, повз всіх людей, до клоуна і ведмедя. Я хотіла боротися з ведмедем, клоун стояв поруч. Я схопила ведмедя за вуха і хотіла потягти його голову вниз. Тоді він подивився на мене такими сумними очима і впав. Я ледь штовхнула його, він був набагато слабший за мене. Потім люди з цирку всі казали, що ведмідь був знесиленим. Він голодував і голодував, і не отримував ані м'яса, нічогісінько. Хенсхен Лахс вимагав з них гроші за боротьбу, але вони нічого нам не дали. Це було ницістю з їхнього боку, але я і не боролася насправді.  А ведмідь міг мене зжерти, але він не зробив цього. Я почала плакати через цього сумного ведмедя, Хенсхен Лахс збирався заплакати через несправедливість, діти Швайнвальдів зібралися навколо нас, вони не плакали. Ми стояли на галявині, наші ноги були мокрими від траві —  було вже пізно, і ми знову отримаємо колотнечу. Тоді підійшов поранений солдат-відпускник, що був у цирку, і подарував мені одну марку. Ми так зраділи, коли отримали цю марку, навіщо нам тепер було їхати до кайзера? Якщо він не знає всього цього сам по собі, то, власне, не має ніякої справжньої цінності. Хенсхен Лахс заявив, що він тепер набагато більше цікавиться паном Цеппеліном, з яким трапляється набагато більше пригод, і хотів би написати йому. Ми хотіли придбали штучний мед для бідолашного ведмедя, він, напевно, його любить. А потім ми хотіли поїхати у «Золотий кут» і кататися на повітряних гойдалках —  все вище й вище —  до самих хмар. Це найкраще в світі.

Коли ми повернулися додому, всі вже знали про ведмедя. Моя мати обійняла мене. Пан Кляйнерц теж був там і сказав, як він дивується, чорт забирай, що в світі досі є діти і що людство ще не вимерло, коли він бачить Хенсхена Лахса і мене і наші небезпечні витівки. «Не лайтеся, будь ласка, пан Кляйнерц перед цими жахливими дітьми», —  сказала тітка Міллі.

Мій батько пішов з нами до того ведмедя, ми хотіли принести йому штучного меду. Але ведмідь вже був мертвий, він не мав м'яса, в цьому винна війна, я бажаю, щоб в нас був мир, я хочу, щоб ведмідь був живий —  я хочу, щоб ведмідь знов був живий.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.