Ганна Барвінок. Праправнучка баби Борця

Праправнучка Баби Борця

Не травиця ноги спутала,

Не росиця очі вибила:

Спутало мене замужжячко,

Невірне моє подружжячко.

Пісня.

 

І

З сією дивною молодицею, поетом щоденного життя, спіз­налась я найпрозаїчніше. Дивну свою природу внаслідувала вона від поетичних предків, як про се гарно сама й оповідувала. Козачці Марусі Горбоносисі не пійшли в руку свині. Звелась вона з свиней. Була така на свині пошесть, на найкориснішу й найшкідливішу в сільському побуті животину. Ніяк Горбоносиха не спромоглася знов «убитись у свині». Та ще й закрутки покручено, — мабуть, на всяку тварь, щоб і хвоста в дворі не було.

Купувала Горбоносиха і поросят, і підсвинків, і поросючок, щоб розвести розумнішу і найдосаднішу, і користнішу, і шкідли­вішу, і приятнішу селянинові тварину, — ніяк не змогла.

А Горбоносиха знана на всьому селі, на Кукуріківці, пра­правнучка «Баби Борця», рівна вона первим хазяйкам не то що на своєму «кутку», Буряківці, та й по всій Кукуріківшині. І не скрасити їй свого подвір’я — і кому ж? їй! — поросятами, що ссуть огрядну поросючку, а вона розвалиться да тільки рох! рох! рох!, що в господині й серце росте. Гірко їй було знизитись перед людьми роду малого, недавнього, не такого «чесного», як вона вихваляється, що, мовляв: ми роду борецького.

От через сей то випадок я й спізналась із славетною сусі­дою, дарма, що від мого хутора до її воріт було аж дві верстви, коли не більш. А про мене, мушу сказати, лунала луна, що в мене купи, дак усе пійде в руку. І тим же то робом, через свиноту, що любить багно, побачила я перед собою вродливу, хоч і дуже бліду, молодицю. Руїна зниклої краси мене всюди чарує; а тут під мальовничою руїною знайшла я ще врйзну мойму серденькові семйову драму...

Дуже вподобала я Горбоносиху. Опісля ми були, сказати б так, приятельками.

Купила вона в мене поросючку, не торгувавшись, бо «торгуватись не годиться», коли купуєш на плід. Та в ту годину не спадало мені й на думку, що маю справу з праправнучкою знаної по всій кукуріківській околиці «Баби Борця».

 

 

II

Упливло півтора року. Після лютої зими настала добро­дійна весна. Усе в моєму хуторі ніжилося і раділо. Одного ранку сиджу я на подвір’ї. Собаки мої повивертались, гріються на сонечку, а то зразу посхоплювались і загавкали, мов на вовка або на «коробейника». Якась людина, зігнувшись під тяжкою тор­бою, бралась на перелаз у воротній хвірточці. Ми справді думали, що се странній цесарець, мовляли, австріяк. Аж ні! Розігнавши собак, дівчата мої побачили, що се знана всім, поважна кукуріківська господиня, Маруся Горбоносиха, роду давнього статеч­ного, чесного, праправнучка Баби Борця.

— Здорові були, баринечко! — так вона мене привітала.

— Здорова й ти, Марусю!

— З празником поздоровляю.

— Який же сьогодні празник?

— Як який? Ми з вами побачились, от і празник. Се ж лучче, ніж той казав: — Чому не орете? — Свято. — Яке свято? — Чересло й леміш ізнято.

Любила Горбоносиха шуткувати, не вважала на свої болести, що так виразно говорили в її мученім лиці, в карих, дуже блискучих очах, в чорних і низьких бровах. Тепер вона шуткувала, держачи на плечах таку вагу, що було б по силі й доброму парубкові. Се мене дуже вразило у хворої жінки. Двоє моїх дівчат миттю кинулись полегчити її.

— Що се ти принесла мені таке важке? — спитала я.

— Нехай вашим ворогам буде важко! — одказала прапра­внучка Баби Борця. — Се вам дві мірочки картопельки, а ось іще й хліб святий.

Тут вона дістала з-за пазухи паляницю, загорнуту в білу, як сніг, хустину.

— Картоплі принесла я вам на розвод гарної, не було в нас ні в кого такої. Я здобула аж із Батурина, та й добрим людям наділила. Тепер дякують.

— За що ж се така ласка?

— Спасибі Богові та й вам, тепер у мене гуком свиней. Уже що правда, дак правда: не жалуєте, продаючи, ведуться добре.

— Ми нічого не жалуєм, продаючи, — сказала я. — Сього в нас нема, щоб, даючи, жалувати. Дякуєм тобі з душі за добру пам’ять. Тільки, голубонько моя, нащо тобі таку вагу на своїх пле­чах носити? Хіба нікого послати?

— Та й послати б знала кого. Що ж, коли самій схотілось подякувати? Воно ж бо так годиться: ви мене, бувайте здорові, настановили на свині!

— На що ж було так багацько набирати? — допитувалась я. — Мені твоя дяка дорожча ’д гостинця.

— Се я, баринечко моя, про свою честь, про свою статеч­ність, не про що, дбаю. Уже коли ми борецького роду, дак не честь нам і не подоба абияк себе показати. Подумали б, що я скнарую. А хоч би й не подумали, то воно б вам так у руку не йшло. Казав же той святий, Бог його знає, який: коли даєш, дак давай повною жменею і повними пригорщами. Та признаюсь вам по правді, така в мене вдача змалку була, — і в мене, і в моєї матері, легко їй лежати, землю держати! Вона, було, нас, нехай у Господа Бога царствує, ось як навчає. Нехай поти палає, поки горить, щоб не курило, тільки горіло. І здоров’я вже першого нема, а взяти на плечі мірочку мені якось ніяково перед людьми. Сказано, борецького роду.

Після такого патріархального початку, пішла в нас прия­тельська розмова.

Манили мене Горбоносишині слова: борецького роду. Що то за такий рід поважний? Та я ніколи собі не дозволяю випитувати: у такому разі вислухувати лучче.

У Горбоносихи мерли діти. Зоставсь тільки синок-одинчик. Я й поспитала: — Що ж твій одинчик? Чи ходить уже в школу?

— Да ходить! — одповідала вона мало не гнівно. — Я так би хотіла, щоб його хороше вчили; а то прийде з школи, дак усе тільки про крокодила да про ведмедя, да хлівець тобі намалює.

— А ти б чого хотіла?

— Чого? Молитов: се нам найпотрібнійше; да нехай би мені прочитав що-небудь з Псалтира. А той крокодил нащо мені здався?

— Ти бо хочеш, Марусю, щоб він зараз із неба зорі здіймав. Молитви молитвами, а то й про Боже твориво нехай знає.

— Отож то я й боюсь, що як наб’ють голову тими крокоди­лами та ведмедями, дак і молитвам буде тісно. Я все тільки на Господа милосердного вповаю.

— Оце найкраща річ, — промовила я. — А котрий же йому годок?

— Та вже дванадцятий.

— А тобі котрий?

— Багацько! Вже двадцятий пішов.

Се, бачте, вона лічила свої літа з того часу, як пішла заміж. Іноді стрінеш молодицю, веде за руку дівчинку. «Котрий год дів­чинці твоїй?» — «Да, слава Богу, вже десять». — «А тобі?» — «Мені одинадцятий».

Не дожидаючи мого питання, Горбоносиха розвела широко річ про свою сем’ю і про свої любощі, як се повсюдно роблять наші молодиці й баби, тільки зачепити їх життя.

— Як я йшла заміж, дак тільки послухати. Ще й шістнадцяти мені не було. Була собі ще невеличка, та неначе про мене оце виспівано:

Ой хоч же я невеличка, та ще й недоросла,

Поставила і виткала шовковії кросна.

Се вже я замужжю підросла, вирівнялась. Та горенько моє! Прийшлось і мені відказувати матері так, як тій, що співала:

Не травиця ноги спутала,

Не росиця очі вибила:

Спутало мене замужжячко,

Невірне моє подружжячко.

 

А діялось воно, коли хочете знати, ось як. Умер батько; нас троє зосталось, мати четверта. Тії малі, я підліток. Матері нахо­дяться люде, — дарма, що на діти. Вона така була вдана, така вродлива! Постать поважна. Друге на речи не дається, а в неї слово — як струмочок дзюрчить. По всьому селу знають: до всього придалась. Понадивсь на неї найпервіший парубок на все село. А в нас, то парубок до вдови, да ще й на діти, не вельми квапиться. Да ще й без худоби вдова, а сам він худібний.

Се було на все село чудо, як він залицявся до моєї матусі, царство їй небесне! Не подививсь і на те, що мовляв:

У вдівоньки серце —

Як осіннє сонце...

Ну, він на те не вважав: мов у первоцвіту, так у їй закохавсь. Дивувались люде, та й оглядались, що наш рід не абиякий: хоро­ший! Моя мати про свою прабабу, а мою прапрабабу, розказує було, що то за скусниця до всього була! Як ось чоловік помер, дак вона сама було й барила робить, діжки, кадовби набиває, клепки сама було виготовує і хлопцями орудує, дуби корчує, вергає... Еге, вона таківська була! Оце ж од прабаби (а нам вона прапрабаба) та й на нас проміння світило. Тоді люде не такі були, як тепер. Уже як і мати вдалась, то й такої не знайти. Тепер люде маленькі й безсилки, та й до роботи не так-то охмаються. Мабуть, Бог так дає про те, щоб менше люде грішили. Тим і велетні тепер звелись. Та й без велетенської сили ні на Бога, ні на людей не вважають. Тепер хто дужчий, той і старший. Кінець світу! Колись не було так... Колись отака жінка, як моя прапрабаба, да й то чоловікові корилась, мала розум, а тепер і наймичка коритись хазяйці не хоче, а їй плати!

Дак ото засватав мою матір парубок. Плаче моя мати та й каже мені: «Доню моя, горе моє! Що мені з тобою робити? По людях пустити — не хочеться рід свій поважний знизити, і мене судитимуть люде; держати ж тебе при собі на чужому хлібі не впадає». Я ж і собі нівроку вдалась, борецького роду не шпетила. А тут сусід, через хату, каже: «Якби мені оцю дівчину та за себе взяти, я б ліктями перехрестився!» І надіслав до мене старости. Мати зраділа, за гостей прийняла, аби по людях мене не пускати; почестку їм дала, і запили заручини, не питавши мене, чи зго­джуюсь і я на те, чи ні. Старости кажуть: «Ви бачите, який він!» А він так осторонь стоїть, соняшник дзьобає: підбрехача не треба було.

Мати скинули на його очима. Парубок при здоров’ю, вели­кий проти мене, і вже йому доходило до тридцяти літ. У старосвіщину, знаєте, які люде були: здорові, сильні, великі, от і він, упадає, з тих то людей велетенського роду. А я як павутиночка, тільки до роботи палка.

Воно, бачте, як береться, то й на скіпку кладеться. От же матері дав Бог талан, а мені дак уже й не повелось. Да хто про се зміг би знати? Тоді тільки було й мови, що вискочила за першого в селі. У клуні в його повно, у засіках — поверх іде, у коморі бочки ще батько його понаповнював, усе нерушене стоїть.

Хата в його з рундучком і піч не з бовдуром, а так, як у панів, з бичком, з трубою; на дворі не пусто: там мекеке! Там ґе— ґе-ґе! Там корівки, там волики! Нічого Бога гнівити, усім Бог здовольнив.

Увійде він до Божого дому, — всім заломить: на криласі почитує, і так — як жупан, як шапка, чобіт, усе до ладу; і на вроду гарний, і з людьми обіходливий, — ні в чім нема хиби. Достатків сила, а на його вроді того й не видно. Друге носа задере, а він — ні! Його громада титарем настановила. Усі люде в одно казали: «Якби оце він у воєнній службі був, його б охвіцером настано­вили: жвавий, повновидий». Люде було тільки дивуються: «Так уже, мабуть, їм судилось у давній повазі вдержатись... Матері і вдовуючи та яка дорога відкрилась! Та й дочці незгірша. Нікому й близько думки не було, щоб Тимко Горбоносенко та залицявся до Марусі Стусанівни!» От як люде мовляли!

Ну, та вже ж і мати два тижні не розгинаючись готувались до весілля. Тільки москаль, що кватирував у нас, дак помагав трохи. Дев’ятнадцять самих баранячих голів до захолоду сама посмалила та ще й м’яткою полила, та в комору й повиносила. Так запах, запах пречудесний! Відро спирту купила, да горілки три відра, стручків з червоного перцю... Оце візьме стручечок, да нарізнй, і впустить меду туди; а послі воно так полежало день, вона підсмажила та й положила в горілку. Що то за смак був! Ну, і, як поводиться у нас, і гуска з капустою, і лóкша, і всього, всього до схочу! Доволі й примусу було, — не так, як ув інших, що все, мовляв, було, усе було, тільки примусу не було. Якось, бачте, ніяково гостеві їсти й пити без примусу, щоб не подумав хто: «Мабуть, нігде не бував, добрих горілок не пивав, хороших страв не їдав».

Мати-покійничка і на шию вже ухопила, а весілля справила на ввесь світ, що й тепер люде згадують. Уже, мовляв, свого роду нічим не знизила. А наш рід не заможній, не кудлатий, як там кажуть, да уданий.

Слухаю я сю — сказати б так — гомерівщину, а сама думаю все про того дивного борця, що звався Баба Борець. Моя ж проречиста сусіда тягне та й тягне своє буденне оповідання, мов та Пенелопа своє ткання, а Бабу Борця тільки на кадовбах та на дубах оддалік показує і родову славу покладає в баранячих голо­вах само, як і в верганні дубів...

Та про мене в її просторікуватому оповіданні наче відгомін ішов із далеких, може, й з бояновських, часів...

 

 

III

Вподобала я в простій козачці спадкову пиху своїм поваж­ним родом. Ідеал аристократства, вищости, луччости людської, не чужий се ідеал, як бачу, й нашому простонародному демосові. Не вподобав демократ-русин свого давнього панства — кого за чужоземний звичай, кого за чужовірство. Та саме іменовання молодої пари князем і княгинею, а їх почту боярами показує нам національний погляд на людей вищого зросту громадянського.

Я похвалила кукібливу і працьовиту мою гостю, що вона у новому життю за багатирем, як величає наш народ людей заможніх, не стерялась, так повела господарство, наче в такому стані й родилась.

— Е, ні, моя утіночко! — озвалась, блиснувши очима, колиш­ня краля. — Що я за господиня? Я сміття проти моєї паніматки! Се не поза очі люде кажуть, а в вічі. Вона вже підтоптаною вмерла, да й то, коли б ви її побачили! Хоч води з лиця напийся, така пристойна молодиця! Та ще того старосвітського порядку держалась: плахта, кунтуш з ґальонами і намітка! Любо так, по церкві має, як квітка! Дуже чепурна до смерти була та смілива! Куди мені до неї! Вона скинулась на свою прабабу, а та, бачте, та була собі знана на ввесь світ Баба Борець. Ото, коли б ви чули, була людина, дак так! Мати частенько було згадують, що їх пра­баба та була борець. Оце ж я й почала розказувати вам про свою прапрабабу. А як розказувала покійна паньматуся, легко лежати, дак от як.

Поїхали вони, її прабаба, а моя вже прапрабаба, із своїм таки чоловіком на ярмарок. Ну, туди наїжджало тоді всякого народу з далеких країн: хто з Московщини, а хто з Німещини, а хто й з Турещини. Аж виходить борець на майдан, велетень страшенного зросту: огрядний між плечима два лікті буде, рука — як лопата добра, пучки — як у вола роги, ноги — як човни, вид — як волоський гарбузяка... Виходить він отакий і каже до людей: «Гей, хто хоче зо мною поборотись? Дам півтори сотні рублів або в землю по пояс ужену». Усі бояться, микуляться, чи йти, чи не йти... А він такий собі огрядний! Руки розставив — вітряк! Тоді моя прапрабаба й каже: «Піду я, чоловіче!» — «Воронь тебе, Боже! Він тебе зітре з землі. Дивись, який! Може, там ще в йому й нечиста сила криється! Хіба нема таких?» — «Та піду-бо спро­бую!» — «Що се ти провадиш? Кажу тобі, — він тебе тут уб’є й закопає». — «Да не бійся, чоловіче! Піду-бо!»

Виступила таки. Борець каже: «Ходімо ж по порції вип’є­мо». — Випили. — «Давай, каже, руку!» — Люде помліли, глядя­чи... Дала руку, він здавив, — тільки пучки знать; вона здавила, — кров з-під нігтів свиснула. Він як струсоне її — навколішки посадив. Всі люде обімліли. Вона ж його як придавила, дак і шия й голова ввійшли межи плечі, і земля під ним угнулась. Там і поховали сердегу.

Вона до чоловіка. Чоловік її вхиляється, боїться, хреститься.

— «Не бійся, — каже, — як шанувалась у тебе, так і тепер шанува­тимусь, як тобі корилась, так і тепер коритимусь».

От ми якого роду! Роду борецького! У наш рід ще ніщо нечисте не замішалось. Тепер люде постали дрібні та грішніші. Бо всяке силкується не по правді робити. Насіння дасть, да й те не зійде, — столітнього! А я, баринько моя, лебідонько, я така, як та овечка: щоб сповнялось і велось у людей так, як і в мене. Та і ввесь наш рід одмітен собі усим. І богобоязливий. Мати моя, було, велять, щоб щодня Боже слово промовляла: «Отче наш», «Вірую», «Помилуй мя, Боже» читала. Не посилала мене до церкви часто, хоч і сама часто не ходила. А віри своєї доглядала. Каже: «Прочитай молитву Господню щиро, хоч і дома, да вір­ненько роби, то Бог тобі й поможе. Так роби, дитино моя, щоб на твоїх руках і кров показалась. Бог любить трудящого. На чуже не поривай очей, чужим добром не напасешся, своє дбай. Так і твоя прапрабаба чинила. А будуть злишки, — убогшому подаси. Оце Богові усе приятство. Єсть такі, що хрестами все пообписує: і ночви, і двері, і корито, що свиней годує, і помийницю, а слова Божого не промовить і заповідь його забуде, тільки чортів спо­минає». Се паньматусине слово. Я, такого змалку наслухавшись, усе сповняла, скільки моці, що посилію. От як прикупили ми города, дак що там було пирію! Виорати хоч і не думай: плуг зверху йде. Я як пішла, як стала, як стала, дак і сапою, і граблями, і руками, да так коліньми вилазила, так усе зробила, як пух ту землю!.. Не повірите, пучки так як ломаки, було, стремлять, не зігнеш. Як уродила ж мені картопля, дак мірку продаю по полтиннику, на тридцять копійок дорогше проти людей. Да ось гляньте в мішок — яка вона є. Оце ж принесла вам дві мірочки. Бачте, яка буйна! А вгризніте, яка крута! Двічі закипить, так і розвалиться.

 

 

IV

Борець!.. Скільки в нас було борців між жіноцтвом у нашу гірку давнину!.. Так, або як інше, знай боролись вони за власну, та й за нашу будущину... Хто се збагнув і збагне?..

Тим часом у мене заворушилась у голові споминка про якусь Василину, дочку якогось Микули Селяниновича. Наша Баба Борець з’явилась між селянами на ярмарку, а та добралась до самого князя Володимира: так-бо здивувала сучасників своїх невиданою силою, ясним розумом, одисеївськими хитрощами і — що про мене найвидатнійше — вірністю своєму мужові.

Нехай уже, думаю собі, Горбоносиха трохи виговориться (говірка була несказанно), тоді я бовкну їй слівце про таку Бабу Борця, що здивувала й святого князя київського. Може, воно збудить і в неї ще яку давню споминку. Може, думаю собі, знай­деться який пов’язь між двома легендами.

Ні! Не знайшлось... Зрадила пам’ять наш народ у його невірному, хибкому побуті ще тоді, як співець Ігорів згадував про солов’я старого времені, віщого Бояна. Мені впало на пай слухати тільки гіркі споминки сусіди моєї про власну її боротьбу з життям та про міць жіночого закохання, що дала і їй доволі духу, розуму і хитрощів на оборону жіноцького права...

А Горбоносиха, не здогадуючись про мої думки, проречисто казала далі й далі:

— Я ще й не так, було, роблю. Було, гребу сіно, — аж курява курить! Одна нога тут, а друга там; а руки тільки миг, миг! Так і горну покіс за покосом у вали, а послі в копиці коплю, громаджу, так і ростуть у мене, як гриби... Чоловік мене тоді дуже любив і наймичок тоді було не хочу: сила змагала.

Усе по правді треба робить, а на чуже не зазіхати. А то оце хоч і жидів розбивали (напала моя Горбоносиха на другу тему, що вагоніла на її думках). їх спозивати можна, коли що не по правді, а то що ж? І вони люде. Тепер своєю худобою да й награждай їх за те, що руйнував. Друге з дурного розуму, з жартів пішло, аби пухи жидівські розпускати по вітру, та й опинилось у рештанських ротах. В одному дворі дві хаті і ні одного хазяїна не зосталось, позабирали! Що ж із сього? Жінки плачуть, дітки аж мур деруть, такий галас ісклався. Лучче своїми пучками зроби, щоб аж кров запеклась на руках, а на чуже очей не поривай. Своє поступи, а чужого не займай.

— Чому ж ви своїх чоловіків да своїх синів не зупиняли? — спитала я. — Бач, як ти розумно тепер говориш.

— У нас чоловіка здержати? — вигукнула Горбоносиха. — І ні в світі, і в віки вічні! У його хоч учепись жінка, так він тільки ніс розіб’є, а що задумав, те зробить: таке горе! На нас таки Господь напуст напустив. Моя прабаба яка, а перед чоловіком зменшалась, корилась йому. А якби чоловік придавсь борцем, то вже б носа до неба дер би. Горді люде, і не приступи до його. Що як то вже святий Петро про нас, про жінок, турбувавсь, ходячи з Ісусом Христом по землі! Не вважали й на його, знехтували. Такі вони ті чоловіки.

Се мене вразило. Жіноцьке питання в простонародному розумі он як давно вже стоїть на ряду.

— Еге, я чула ще малою, сидячи в запічку коло вовнопряхи, що й тоді ще святий Петро благав Ісуса Христа, щоб на землі старшинувало жіноцтво.

— Що ж йому проти сього відказано?

— Не знаю, баринечко! Таки сказати правду, що не знаю. Мала була, байдуже мені було тоді, в кого більше в серці правди, чи в чоловіка, чи в жінки. От уже тепер, дак добре знаю, да що з того?

І важко здихнула праправнучка Баби Борця.

— Я вже і в попа допитувалась, чого воно так, що не той бере гору, в кого серце правіше? Не сказав мені нічого й піп...

Загадалась праправнучка Баби Борця про свою боротьбу за правду. Мало бачила правди на світі, мало було її і в своїй хаті. Про се стеменно думала вона і знов почала розкривати повню свого гірколюбящого серця.

— Не часті в мене діти були, та все вмирали, тільки мізин­чик зостався. Оце ж уже і в школу ходить... Здавалось би й талан, та ба! І худобки доволі, та ні! Здоров’я своє звела, хирію, а чоловік сього да й не залюбляє, бо сказано: зять любить тещу багату, а чоловік жінку здорову... А для кого я все робила, билася? Все дбала про одного, щоб йому віку прибільшити. Тепер же він що мені провадить? «Коли б, — каже, — ти одійшла, я б у мачках собі взяв». — Чуєте? Весело слухати?.. «От кобець, — каже, — стукає в угол: то по твою душу...» Так мене тішить! А брав як ягоду... «Якби, — каже, — сю дівчину, і худоби мені не треба, — вгорнув би в кожушину та й поніс».

Що ж, — я була собі як павутиночка, тільки, кажуть люде, що вдана, не було над мене у всьому селі.

Прощайте ж, баринечко моя, спори вам, Боже!

Під серцем болить, баринечко моя, під грудьми попухло, ледве дійшла, — додала ще на прощання. Не злюбив мене чоло­вік, так з нудьги мені й сталось. Хлопець мій недоліток; я нездужаю, а чоловік тільки моєї смерти дожидається. «Через яму та й на другу гляну». Он що він каже. А як то я! Полюбила його та й люблю. Гину від нього, та й не сфальшу. На що нас Бог таких сотворив! Хоч би, здається, й голову стинав тобі чоловік на поро­зі, і тоді б ще на нього, здається б, озирнулась: «Прощай, дру­жино! Побачимось на тім світі, да й помиримось».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.