Дора Габе Маленький добруджанець

 

 

( Автор передмови та перекладач - Вікторія Слінявчук)

 

Ісідора (Дора) Петрова Габе (1886 – 1983) належить до класиків болгарської літератури. Відома поетеса та дитяча письменниця, організаторка масових літературних видань для дітей. Засновниця Болгарського ПЕН-клубу, перекладачка з багатьох європейських мов.

Батько Дори Габе, Петр Габе, походив з Одеси. Народилась вона в Добруджі (область на кордоні Болгарії та Румунії). Саме рідній Добруджі присвячена ця книжка. Болгарські школяри вивчають її в 3-му класі. Ця повість пов’язана ця повість і з суспільно-політичною діяльністю пані Габе. Добруджа мала тяжку історичну долю – наприкінці 19-го – на початку 20-го століть декілька разів переходила з рук в руки. Дора Габе допомагала визвольному руху добруджанців, а також виступала з промовами про Добруджу в різних країнах світу.

Перше видання «Маленького добруджанця» вийшло 1927 року, пізніші видання були доповнені. Головний герой – хлопець Петьо, на початку книжки йому близько 7-8 років. Батько його загинув на війні, і все господарство лягло на плечі підлітка. Сам він допомагав болгарським солдатам та був поранений під час бойових дій.

В 1940-му році за взаємною згодою Румунії та Болгарії Південна Добруджа повернулась до складу Болгарії, а Північна залишилась в Румунії.

 

Дора Габе «Маленький добруджанець»

Письменниця про свою книжку

Північна Добруджа – земля, що зберігала наших революціонерів і просвітників, земля, якою проходив Аспарух та заснував перше болгарське царство, земля, в якій лежать тисячі років кістки болгарів – була віддана Румунії на Берлінському конгресі[1], щойно звільнилась Болгарія[2]. Тоді румуни були друзями болгарів і не бажали її брати, називали її болгарською провінцією, на яку не мають права. Але Європа змусила їх взяти її. Ми не боролися за неї. Позабули її у неволі. Пізніше, 1913 року, віддали їм і Південну Добруджу. 1917 року болгарське хоробре військо взяло її назад, але ненадовго. Європейські конгреси знов її відняли і згідно з Нейїським договором вона стала румунською з 1919 року.

В цій книжці описана Добруджа до неволі та під час неволі. Описані випадки неволі є справжніми. Історія з побиттям селян, що їх закували у кайдани й тягли, і випадок з дитиною, що кричала: «Тяжать мені заліза, мамо!», сталися 18.IX.1929

 

Дора Габе. Глава з повісті «Маленький добруджанець»

 

Зло

Петьо лежить десять місяців. Загіпсували його по пояс, не міг і рухнутись. Інколи непритомнів від болю, але стогнав, коли не було нікого в кімнаті або коли інші хворі спали. Ніхто не був, як він, прикутий до ліжка, у міській лікарні. Мати його приходила з села, приносила йому баницю та горіхи і розповідала йому, що було та чого не було. Дядько Гавраїл помер. Як здирав шкіру з вівці на згарищі, впав і не підвівся вже. Поховали його на маленькому кладовищі, біля дубів, під великим дубом у затінку. Поряд з ним була й маленька могилка Ленчето[3]. Багато плакав Петьо за нею. А як це сталося? Вже десятий раз мати йому розповідає, а він все її розпитує і плаче.

—   А потім, мамко, потім?

—   Адже тітка твоя Димитровиця спустила своїх трьох дівчат у колодязь у скрині, прив'язаній мотузками. Щоб не знайшли їх румунські вояки та не скоїли їм лиха. Два дні стояли у колодязі. Нібито одягла їх добре, у кожушки, у капці, у хусточки, але колодязь є колодязь – і холодно, і волого. З іншими нічого не сталося, а в Ленчето схопило горло. За єдину ніч задушилася та померла. Не залишилося квітів по горщиках, всі їх віднесли до неї. Та не бачать вже їх сині її очиська! Мати її висохла від муки, а дядько Димитр, відколи повернувся з війни та побачив, що все знов стало румунське, ходить, мов прибитий. Сльози не вронить; каже, що в нього пересохнули сльози, коли був на війні. Відколи сталось те з Ленчето, нікому ані словечка не проказав. Почорніло в їхній хаті, Петьо! Наче сонце зайшло понад нашим селом! Не плач, мати, не труї собі очі, так судилося!

Багато новин доходило до лікарні до його вух: що румуни знов забрали землю, що хто опирався, того увозили жандарми та били. А одного дня Мішо приїхав верхи.

— Як справи, Мішо, чому досі не приходив мене побачити?

— Облиш це, — каже Мішо та відвертається, що Петьо не побачив його сльози. —Ленчето, Петьо…

— Ленчето.

І двоє товаришів заплакали.

Незабаром Мішо каже:

— Чи знаєш про нашого вчителя?

— А що?

— Схопили його румуни, коли він розповідав нашим селянам, що і його брати-македонці, і ті були поневолені, але не дозволили відняти в них мову та рід -і наші хай тримаються. Замкнули його у сигуранці[4] і так його мордували, що кинувся він з найвищого вікна на каміння.

Петьо перехрестився і втупився в стіну. Незабаром прошепотів:

— Що ж, Мішко, не віддамо мови та роду?

— Зачинили наші школи. І інших вчителів замкнули. Все скінчено. Татко казав, що неможливо нам тут жити. Багато душ втекло до Болгарії. Лише селяни ще сидять, бо мають ниви.

— Якщо втечемо всі, Мішо, хто зберігатиме землю нашу?

— Вона вже не є наша!

— Як це не є наша! Від Аспаруха є наша і завжди була наша.

— А в турецькі часи?

— І в турецькі. Вчитель мені казав, що коли султан дозволив нам мати власну патріархію, він дав їй право і на добруджанців.

— Адже зараз не є наша!

— Ще її візьмемо.

— Коли?

— Коли-небудь.

— Татко казав, що втомився від війни.

— Ми її візьмемо, Мішо.

— Ти, що зараз хворий, чи я? Я пістолета в руках не тримав. Хто нас навчить?

Петьо замовкнув.

— До побачення, Петьо!

— До побачення, Мішо!

Петьо одужав та повернувся до села.

В хаті було глухо. Тітка Василиця, відколи чоловік її не повернувся, занедбала і хату, і подвір'я, не засіяла всі ниви, не зорала пар; чужі влаштувалися на найбільшій ниві біля широкого шляху; її робітник не наважувався наближатися до того місця. Тієї весни прибули двадцять сімей цинцарів з Македонії та Греції. Родину Петі та інших з села зобов'язали надати їм ниви, і вози, і коней. Румуни казали, що болгари мають відправити робітника, щоб орав на цинцарів[5], бо вони не знали, як орати, і не мали ані плугів, ані худоби. А хто не мав слуги, мав сам йти орати їм.

— Хто має право змушувати нас ставати слугами? — вигукнув Петьо.

Але мати його перелякано каже йому:

— Терпи, сину! Господь посилає і зло, і добро. Якійсь гріх ми спокутуємо — маємо його спокутати!

І Петьо замовк, але ті слова не виходили йому з голови.

— Маємо його спокутати!

І став Петьо терплячим.

Ніхто не бачив, як він зібрав малих з села та почав вчити їх читати. Мати його запалювала свічку перед іконою та стерегла назовні.

Одного вечора почулися постріли.

— Біля гаю це, — вигукнув Петьо і серце його стрепенулося. -А якщо це болгари, прийшли вже нас звільнити?

— Не виходь! — гукнула мати його, але Петьо вискочив.

Довго не вертався. Зовні і вдалині чувся галас — собаки брешуть. Пізно вночі проминула поліція з пов'язаною людиною.

Ніхто, ані Петьо, не зрозумів, як це сталося. Виженули ціле село на майдан, і пов'язаний чоловік вказав пальцем на них, одного за одним:

— Той, той, та були!

Вояки відокремили вказаних та загородили їх, а пов'язаний чоловік гукнув на Петьо:

— І той хлопець був ввечері, і він причетний!

Підганяли їх наче стадо, не дозволили ані зачинити двері будинків, ані нагодувати свою худобу — так і вирушили.

Так чвалає стадо, коли зрозуміє, що ведуть його на бойню. Ледь волочиться, і ось, вже другий день ідуть. Поліцейським легко, бо вони верхи.

Інколи свисне батіг, і втомлені йдуть швидше.

І понад Петьом свистів кілька разів батіг, бо він ледве плентався. І він, і мати його почали відставати позаду. Кайдани були тяжкі, ледь можна нести, а Петьо був слабенький —адже довго лежав поранений.

— Іди, дитино, іди! — казала мати йому лагідно, сердечно.

— Не можу, мати!

— Іди, дитино, ось, скоро прийдемо!

— Тяжать мені заліза, мамо!

І Петьо впав серед шляху. Поліцейський його копнув чоботом. Тітка Василиця зойкнула, але дядько Димитр нахилився, вхопив знепритомнілого Петя і поніс його на своїй спині. У три струмка піт тече в нього з чола.

По дорозі зустрічались їм автівки та люди — обганяли їх. Вважали їх за розбійників, не наважувались наблизитись та розпитати. А як вступили на вулиці міста, люди спинялись, закаменілі від жаху та переляку. Люди побоювались їх зупинити, спитати про щось, допомогти їм. Поліцейські могли б і їх упіймати. Адже вони невільники -як можуть допомогти. Завтра і їх чекало б те саме.

Замкнули їх у підземеллі. Петьо чув, мов крізь тяжкий сон, як били селян батогами, але не мав сили розплющити очі.

— Зізнайтеся! — кричить один чоловік.

А вони відповідають:

— Ми не знаємо нічого, ми не винні.

— Ви повстанці, зізнайтеся!

— Ні, не ми, ні, не ми…

Петьо зрозумів, що хтось їх обмовив.

На другий день дозволили їм піти. Поліцейський сказав, що сталася помилка…

Довго хворіли селяни — одні від побоїв, другі від переляку, треті застудилися на голому камінні в'язниці. Таж повернув їх Господь живими — стали вони жити далі.

 

 

 

 

 

 

 

 


[1] 1878 року

[2] Від Османської імперії

[3] Скорочене від болгарського жіночого імені Елена

[4] Румунська поліція

[5] Цинцари – невеликий балканський народ, македонські румуни, що їх переселяла Румунія до Добруджі

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.