Анна з хутора-3

 

***

Під час війни Анна кожної зими їздила між Семодалем і озером Фемун, тридцять два кілометри. Їздила сама. Дорога не раз була пекельно тяжка, і той, хто бачив її з саньми в сніговицю й страшний мороз на озері або в непрохідному лісі, думав, що дарма вона так мучиться. Але сама Анна вважала інакше: вона підтримувала життя в Геугсетвольді. Вона знала цей пустельний край у кожну пору року. Навколо було стільки небезпек, що вона тепер уже перестала боятися негоди чи морозу. Каву, цукор і всі інші продукти, які видавали на картки, треба було відвезти в гори. І Анна вважала своїм обов’язком зробити все можливе, щоб вони були відвезені.

Вона запрягала вранці в сани коня, перетинала озеро Істерше » їхала далі, до озера Фемун. Там вона вантажила на сани кілька центнерів продуктів і верталася ввечері до Геугсетвольда. Другого дня відвозила ті продукти до крамниці в Семодалі, залишала їх там і до вечора знов верталася додому, бо на хуторі її чекали старі, а крім того, треба було попорати ще худобу.

— Одного разу, коли я везла великий вантаж і якраз доїхала до Фемуна, знявся такий вітер, що я вирішила переночувати. Тільки божевільний пустився б такої негоди через озеро. Хвалити бога, я взяла для коня трохи сіна, бо у війну його в дорозі не дістанеш. Та коли вранці другого дня я хотіла нагодувати коня й рушити далі, то побачила, що німці чи хтось інший забрали сіно й не лишили ані жмені. Сидіти, склавши руки, я не могла. Щось треба було робити. В стайні, де стояв кінь, лежало кілька картонних коробок. З харчів у мене було два шматки несвіжої риби. Я зварила картон, вкинула туди рибу і спробувала нагодувати коня. Та кінь їсти це не схотів. Він крутив головою і відвертався, коли я підсовувала йому те вариво. Мені здавалося, що він дивиться на мене спантеличено й докірливо. Але що я могла вдіяти?

Я запрягла голодного коня, поплескала його й сказала: «Треба спробувати, Лисенький. І хай тебе втішить те, що один стокілограмовий мішок я скинула з саней. Заберем його іншим разом».

Я не знаю, хто був більше стомлений, я чи кінь, коли ми нарешті добулися до Геугсетвольда. Але як же я раділа того дня, що влітку накосила паші в горах! Я дала коневі не скупу воєнну пайку, а цілий оберемок сіна.

Якось перед різдвом у старій рибальській хатині на східному березі Істерше, за п’ять кілометрів від Північного Семо, оселилися бездомні люди. Я їздила в Семодаль і загаялась до ночі, бо випав сніг і дорога була дуже погана. Мене попросили забрати з Семодаля якісь продукти для тих поселенців —вони мали вийти по них у Семо.

Та нічна їзда могла скінчитися погано для мене й для коня. Я взяла продукти, не хотіла відмовлятися, бо за кілька днів починалися різдвяні свята, а в тих людей не було чого їсти, це був весь їхній запас харчів. Дороги до Семо не було, тільки стежка, отож ми насилу посувалися вперед. Та коли я досягла річки Семо, трапилося таке, що я розгубилась. Кінь раптом став мов укопаний і не захотів далі йти. Наступної хвилини його ніби хто підмінив. Він сполохано рвонувся на берег, і хоч я міцно тримала за віжки, помчав заметами, аж сніг за ним закурів. Спинився він лише за кількасот метрів від річки, весь у милі. Я намагалася, як могла, заспокоїти коня, гладила його, примовляла до нього і нарешті спробувала зрушити з місця. Він послухався, але й далі нашорошував вуха і тремтів.

Неподалік від того берега, де кінь сполошився, лежав хутірець Реннінг. Я звернула туди й постукала. Господар, Карл Ларшон, знав коней, і йому вдалося сяк-так заспокоїти мого коня. Продукти для поселенців я залишила в Реннінгу, не зважилася ще раз їхати до річки. Господарі не хотіли пускати нас такої пізньої пори. Але я знала, як непокоїтимуться в Геугсетвольді, коли я не повернуся, тому попрощалася з ними й рушила додому, сподіваючись, що тепер уже доїду щасливо.

Кінь заспокоївся. Він знав цю дорогу й, певно, розумів, що вертається до теплої стайні. Я куталася в свою благеньку одежину й намагалася втішити себе тим, що в лісі такої зимової ночі дуже гарно. Але то була марна втіха — галявини, великі камені, хижі, що повз них я їхала, не веселили мого серця. Вони тільки переконували мене, що я не збилася з дороги.

Був уже майже ранок, коли ми з конем дісталися Геугсетвольда. Було ще темно, і старі, перекошені будівлі нагадували оселі відьм. Але мені було приємно дивитися на них. Я завела коня до стайні, а сама трохи подрімала, поки зовсім розвиднилось. Треба було рано вставати, бо на мене чекала голодна худоба.

***

Одного холодного зимового ранку, коли вже день почав більшати, Анна прала білизну. Дерева тріщали від морозу, і щоразу, коли Тюрі чи Йо відчиняли двері, холод хмарою бухкав до кімнати. Юган поїхав до Ормутуше по дрова. Анні шкода було і Югана, і коня. Коли вони виїздили з подвір’я, під полозками рипів сніг, з ніздрів у коня вилітала пара.

— Раптом двері рвучко відчинилися й на порозі з’явився Юган. Він був укритий інеєм і аж заточувався. «Я загнав коня в озеро. Тепер нам кінець», — сказав він.

Я довго не думала, схопила сокиру й щодуху побігла до озера. Від Геугсетвольда туди було два кілометри. Я вже давно була на місці, коли прибіг Юган, задиханий і розгублений. Він спершу робив сам усе, що міг: кінь провалився в озеро неподалік від берега, з води видніла тільки його спина. Я пробувала витягнути на кригу його передні ноги, але він відразу опускав їх знов. Я вхопила за вуздечку і тягла, що було сили. Але марно. Ми з Юганом натужувалися, метушились, а кінь стояв у крижаній воді, навдивовижу спокійний.

«Я побіжу в Семодаль, гукну людей на допомогу, — сказала я, — а ти побудь тут сам».

Я летіла ніби на крилах. Та тільки о першій годині ночі ми гуртом вирятували коня з озера. Відтягли його вбік, і ми з Юганом зітхнули з полегкістю.

Але тривога скоро знов повернулася до нас, бо кінь нерухомо лежав на кризі, мов неживий. Виходило, що ми даремно стільки мучились. Проте Мартін Лангше із Семодаля не хотів здаватися. Він сказав, що, може, кінь тільки закляк і його треба негайно розтерти й зігріти. І коли ми вже втратили останню надію, раптом сталося диво — кінь звівся на ноги й пошкандибав на берег.

Після того дня ми з Юганом довго хворіли. Ми поранили собі руки об кригу, бовтаючись у воді, перемерзли. В Югана після того руки так уже й не відійшли остаточно. Я була взута в гумові чоботи, в них набралося крижаної води, і я ще довго не чула своїх пальців. Але в Геугсетвольді про це ніхто не згадував, коли заходила мова про ту зимову пригоду.

 

***

Ще донедавна на стіні в Геугсетвольді висів ведмежий череп. Того ведмедя застрелили в горах на захід від Геугсетвольда сто років тому. Анна не раз чула розповідь старого Йо про те, як саме його вбито.

— Це було на Івана Купала. Один хлопець із Рендаля, Пер Болстад, пішов через гори до Геугсетвольда, де береглося його рибальське спорядження — хотів наловити риби в озері. Хлопець ішов сам, але мав із собою дробовик — без нього в гори ніхто не вибирається. Однак Пер Болстад не любив полювати, йому приємніше було ловити рибу в Істерше. Він ішов у гори, коли тільки випадала нагода — посидіти ввечері біля рибальської хатини, наловити стругів.

За три кілометри на захід від Геугсетвольда, біля улоговини Пуль, він натрапив на ведмедицю з двома ведмежатами. Хлопець не розгубився, він знав, що дорога кожна мить. Чув від старих людей, що ведмедиця з малими дуже небезпечна. Тому він, довго не думаючи, прицілився, вистрелив і відразу ж кинувся навтіки. Навіть не глянув, чи влучив у ведмедицю, боявся, що тільки поранив її і вона ось-ось наздожене його.

Хлопець притьмом примчав у Геугсетвольд, знайшов Йо й попросив у нього рушницю. Але Йо тоді не мав рушниці. Отож хлопець сів у човен, поплив озером за десять чи дванадцять кілометрів до Сетероса і позичив рушницю в Андерса Геуге.

Ведмедиця лежала на тому місці, де Пер Болстад у неї вистрілив. В неї ще вистачило сили влаштувати собі з моху й вересу смертельну постіль. Хлопці знайшли її мертвою на тій постелі, а ведмежата сиділи коло матері й смоктали її порожні пипки.

Йо Геугсетвольд і Пер Болстад здерли з ведмедиці шкуру, а м’ясо віднесли в Геугсетвольд. Йо повісив ведмежий череп на стіну, і там він висів майже сто років. Недавно той череп забрали в Музей норвезького лісового господарства, і там зберігають як згадку про ті часи, коли біля Геугсетвольда жили ще ведмеді.

 

***

Анна сприймала як належне, що їй, крім усього, треба було ще й ходити на полювання й ловити рибу. В гори чи на озеро вона переважно вирушала разом з Юганом, але взимку часто ставила сама сильця на куріпок.

Та найбільше Анна любила полювати навесні. Тоді на кризі озера збиралися цілі зграї тетеруків і билися так завзято, що аж пір’я летіло. Юган з Анною вставали на світанку, коли ті змагання ще тільки починалися, підкрадалися до озера, якомога ближче до птахів, і їм здавалося, що їхнє буденне життя в Геугсетвольді набирає дивовижних барв.

— Ті весняні ранки я згадувала потім цілий рік. Вони були для мене мов казка. І не тільки грища тетеруків. Ми з Юганом ішли в глиб ущелини до Глуфекена, де парувалися глухарі. Я ніколи не пропускала того видовища. Але ми ходили тільки дивитися, — жодного разу не брали з собою рушниці. Найкраще було, як сходило сонце, — глухарі з головою поринали в гру, ранкове сонячне проміння золотило гору Рендальф’єль. Тоді мені здавалося, що таким і має бути життя: краса повинна опромінювати будні.

Взимку я вправно ловила куріпок. На ці полювання я ходила сама. Я знала навколо Геугсетвольда двадцять місць, де водилися куріпки, і ставила там сильця. Тоді обходила їх через день і звичайно приносила додому від п’яти до десяти куріпок. Але самі ми їх ніколи не їли. Для нас це була надто велика розкіш. Їх легко було продати — ми завжди везли цей товар, коли їхали на ярмарок до Реруса. А от яйця гоголів, що неслися в травні і в червні, ми вже їли самі. Я робила дуплянки із старих ялинових пнів і вішала їх на дерева, а через кілька днів вилазила поглянути, чи в них уже щось є. Часом я збирала за раз майже по сотні гоголячих яєць. Юган часто ставив пастки, і в них ловилися яструби, соколи, пугачі й сови.

Велике значення для мешканців Геугсетвольда мала риба. Ловила її й Анна. Риболовля починалася двадцять п’ятого жовтня й тривала аж до різдва. Часто Анна з Юганом ловили рибу по два тижні, спершу біля Геугсетвольда, а потім північніше, біля Ельвольсволена. Тоді Анні доводилось важче, бо, крім риболовлі, їй треба було ще порати вдома худобу й доглядати старих. Щовечора вона їздила з рибальської хатини додому.

— Ми випливали вдосвіта. Я веслувала й закидала невід. Пізно восени погода швидко мінялася, часто йшов дощ, мене не раз заливали хвилі, човен підстрибував то вгору, то вниз, ми танцювали на озері, мов коркові поплавці. Важко веслувати, коли озеро розбурхане, але це єдиний спосіб зігрітися. Я верталася на берег в Ельвольсволен мокра до рубця, але не мала коли обсушуватися. Треба було почистити рибу — десь сімдесят-дев’яносто рибин у день. Скінчивши чистити її, я струшувала з себе луску і їхала до Геугсетвольда. Худоба чекала мого повернення, я поспішала до неї, заглядала у відчинені двері, і мене зустрічало її ревіння. В ньому була для мене і радість, і спокій, і затишок.

 

***

— Добре, що я вміла веслувати, бо в мої часи човном користувалися не лише під час риболовлі. Ранньої весни, тільки-но на озері скресала крига, я починала возити на той бік, у Дігернес, гній із Геугсетвольда. В Геугсетвольді не можна було садити картоплі, вона тут вимерзала, отож ми садили її на східному березі. Тисяча вісімсот сімдесят п’ятого року Мікель Нільсен із Семо скопав першу грядку в Дігернесі. Мешканці Геугсетвольда скопували для себе три акри землі; копала її і я.

Я набирала в мішки гною, носила їх у човен, а тоді перевозила через озеро. В Дігернесі я витягала мішки на берег і відносила їх на грядку. Посадкову картоплю я перевозила в ящиках. Я клала по картоплині в пісну землю, притрушувала зверху гноєм і прикидала землею. На цьому моя робота закінчувалася, далі вже мав подбати господь.

Приходила осінь. Ті дні, коли я копала картоплю в Дігернесі, були не такі, як інші. Я бачила наслідки своєї праці, й працювалося мені легше, ніж звичайно.

Коли вечорами я перевозила додому картоплю в ящиках, складених один на один, мені кортіло об’їхати з нею все озеро, так мені було радісно. Хотілося, щоб весь світ і небо наді мною побачили мої скарби. Я знала, що одержала більше, ніж варта була моя праця навесні, була рада і вдячна долі.

 

***

Оле-Юган Геугсетвольд був братом Йо по матері. Його ніхто не називав інакше, як Старий Юган. То був найоригінальніший чоловік у тих околицях. Власне, він не належав до мешканців хутора, бо купив собі 1902 року рибальське спорядження й збудував на березі озера хатину та повітку. Там він прожив усе життя сам, у злиденній, занедбаній хатині. Ліжко, плита, столик і шафа—оце були майже всі його меблі. На плиті завжди стояв чайник, а з шпарини між балками в стіні стирчали ніж і ложка. Важке рибальське спорядження висіло на грубому дерев’яному кілку. В кутку стояла поїдена іржею швацька машинка. Віконця були малі й брудні, на підвіконнях лежали купи неживих мух, світло, що проникало до хатини, завжди здавалося якимось сіруватим. Старий Юган усе робив сам, ні від кого не залежав і якось потроху давав собі раду у цьому безлюдному краю.

З ним було нелегко вжитися. Він до кожного ставився з підозрою, любив самоту. Сам спускав на воду свого човна й ставив невід, щоб інші цього навіть не бачили. Старий Юган і ця земля були одне ціле й не любили чужого втручання. Він винайшов власний спосіб життя і не хотів нікого до себе підпускати. Проте Анна здобула його довіру. Вона заходила до його хатини й завжди намагалась йому допомогти, хоч знала, що її допомогу буде відкинуто.

— Старий Юган жив у своїй хатині на березі Істерше не так, як усі. Я маю на думці не його суворе, просте життя, а здатність обходитися без інших. Він сам лагодив невід, прив’язавши до вказівного пальця правої руки маленьке лезо ножа, щоб зручно було обрізувати зайві нитки. Часто за цією роботою він співав. У нього був дзвінкий, приємний голос, і він любив співати пісні.

У Старого Югана був густий скуйовджений чуб і довга, розпатлана борода. Одяг собі він шив сам, переважно ходив у грубому костюмі з домотканого сукна і в незграбному плащі з сяк-так пофарбованої в темно-сірий колір мішковини. Плащ сягав йому до литок. Шапку він зладнав собі зі шматка старого сукна. То була скоріше торбина з двома клаптями овечої шкури, які гріли вуха. До цих навушників він пришив дві стрічки, і коли взимку чи під час осінньої риболовлі виходив на двір, то зав’язував їх під бородою. В цій шапці він здавався суворим і неприступним.

На ярмарку в Рерусі старий Юган за рибу вимінював собі шкіри на черевики і вдома шив їх. Це були не черевики, а якісь ходаки, ні на що не схожі, але Старого Югана вони задовольняли. Головне, що вони гріли його хворі на ревматизм ноги. Тоншу шкіру він зшивав на швацькій машині. Але страшенно сердився, коли машина не тягла й ламалася голка. Тоді він дошивав решту руками. Стібки були великі, нерівні, але Старий Юган на це не зважав.

Білизну він шив собі з небіленого полотна, не дуже дбаючи про її зграбність, і, крім того, довго носив непраною. Та коли вже брався прати, то прав як слід. Не робив з попелу лугу, як інші, а клав білизну й попіл разом у якусь посудину і довго виварював. Потім виносив на берег і полоскав. Але білизна ніколи не ставала біла: попіл в’їдався в полотно, і Старий Юган завжди ходив у темно-сірій сорочці.

Він також вимінював собі на ярмарку вовни. Вдома в нього була прядка, і я не раз бачила, як він пряв ту вовну. В темній кімнаті важко було прясти тонкі нитки, але він і з цим давав собі раду: нахилявся до самої прядки, швидко орудуючи худою ногою. Часто я боялася, що він упряде в нитку свою бороду. Скінчивши прясти, Старий Юган починав плести собі шкарпетки. Найбільше мороки йому завдавала п’ята, і тоді він просив у мене допомоги. Та коли п’ята була готова, він далі плів сам.

Штани він також кроїв і шив собі сам. Він називав їх «штаньми з накривкою», бо спереду додавав хвартух. Йому здавалося, що так їх пошити простіше й легше. Про гудзики він не дбав ніколи: прорізував ножем дірки, затягав у них шлейки і пристібав кілочками. А як кілочок губився, він вистругував собі з першого-ліпшого прутика інший.

 

***

Я завжди потерпала за Старого Югана, що він колись не вернеться з озера. Ми добре знали його впертість і пророкували, що він або замерзне в негоду, або перекинеться з човном. Старий Юган не беріг себе, їхав ловити рибу, коли всі нормальні люди сиділи вдома. Він сприймав негоду як виклик, і я часто бачила, що він вертався з озера, обліплений снігом, мокрий, і майже рачки добирався до хатини.

Він усе робив сам, навіть сам витягав невід — прив’язував його кінець до кілка на березі, розвертався човном і витягав разом з рибою на берег, лаючись або щось радісно примовляючи, залежно від того, скільки в неводі було риби.

У Старого Югана були свої звичаї. Він вимінював у Рерусі пшеничного борошна, домішував до Нього глини й білив тією сумішшю грубу в хатині. А також годував борошном пацюків, і не раз бувало, що пацюки їли більше борошна, ніж він сам,— для себе він був скупий.

Одного літа Старий Юган став якийсь дивний. Почав скаржитись, що в нього болить нога, але не показував її. Коли я допитувалася, що ж саме сталося в нього з тією ногою, він раптом замикався в собі й тільки злякано дивився на мене. Очі в нього застигали, і він радий був звернути розмову на щось інше. А я думала своє. Я помітила, що Старий Юган почав смертельно боятися гадюк, вважав, що вони страшенно небезпечні. Йому почало здаватися, що гадюки переслідують його. Врешті він навіть забрав собі в голову, що помре від гадюки. Я часом пробувала поговорити з ним про це, але він одразу ж дивно замовкав.

Тоді я почала приглядатися до нього. Нога в нього боліла дедалі дужче, я бачила, як він шкутильгає коло хатини на березі. Він дуже змінився. Я йому давала молока й хліба, але він не хотів їсти, вирішив голодувати. «Все мені відмовляє, і голова, й ноги»,—казав він наче жартома, але думав так насправді. Він сумно хитав головою, і я бачила, що його щось гнітить, але він вирішив витерпіти свою біду сам.

Одного вечора я знов пішла до Старого Югана, мене мучило сумління, коли я бачила, як він страждає. Бідолаха лежав у своєму вузькому ліжку біля плити. Він роками не скидав із себе одягу, і тепер штани в нього були тверді, як бляха. Подушка була чорна від попелу.

Йому було погано. Він тремтів у гарячці й скаржився на біль, потім притих. Я бачила, що він, почуває себе дуже нещасним. Минали довгі хвилини, поки він знов озивався до мене. Треба було терпляче ждати. Але з кожною хвилиною він ставав лагідніший, приступніший, і нарешті я зважилася сказати: «Давай я подивлюся на твою ногу, Югане».

Він відповів не зразу. Нарешті сказав глухим, повним відчаю голосом: «Мене вкусила гадюка. Там, у повітці, де стоїть човен».

Більше ми не розмовляли. Я мовчки вийшла з хатини, знаючи, що мені робити. Вернулася відразу в Геугсетвольд і сказала Йо, що Югана вкусила гадюка. Йо довго не думав. Він узяв мішок та сокиру й подався в гори, в напрямку Борф’єль. Там росла сучкувата ялиця з твердою, старою корою. Йо настругав повний мішок тієї кори. Ми зварили її і одержали міцний навар. Я злила його у відро й пішла до Старого Югана.

Старий Юган глянув на відро й кивнув головою. Він здогадався, які ліки я йому принесла, і щиро повірив, що цей навар може врятувати йому ногу й життя. Нога була страшна, спухла, як колода, і вкрилася плямами.

Я добре вимила її наваром з ялинової кори, а коли йшла додому, Юган муркнув у бороду: «Дякую»...

Через кілька днів йому полегшало, але він більше нікому не казав, що його вкусила гадюка.

 

***

В останній рік свого життя,— помер він тисяча дев’ятсот тридцять шостого,— Старий Юган потребував догляду й допомоги. Але він нікого не підпускав до себе, крім мене. Він мав гроші в банку в Рерусі і якось попросив мене взяти певну суму, коли я була в місті. Сума ця була така мала, що я на свій страх вирішила взяти на сотню більше. Гроші тепер могли йому знадобитися, а ми рідко їздили до міста.

Проте Старому Юганові не сподобалося, що я взяла більше грошей, ніж він просив. На його думку, я дозволила собі зайве. Він не хотів тримати в хаті цілу сотню крон.

Через кілька днів надвечір я побачила його — в плащі, з замотаною клаптем полотна шиєю — він пройшов повз Геугсетвольд і зник між ялинами в західному напрямку.

Старий Юган вирішив піти в Рендаль, за п’ятдесят кілометрів, щоб покласти в банк ту сотню. Але дійшов тільки до Брени, за чотири кілометри від Геугсетвольда. Він так стомився, що не мав сили навіть вернутися додому. Він розпалив багаття, поклав двоє грубих полін, наносив хмизу й притис його зверху третім поліном. Так він пролежав біля того багаття цілу ніч, накривши ноги ялиновим гіллям.

Другого дня Старий Юган ледь придибав до своєї хатини, в самих шкарпетках: він скинув черевики біля багаття, і вони зотліли. Вранці глянув, а вони стоять чорні, мов зроблені з кори.

Старому Юганові вже не треба було взуття. Хвороба не попускала, видно було, що він згасає. Лікар, ленсман[1]  і священик приходили до нього й пропонували свою допомогу, хотіли забрати його з того хліва, де він жив. Але Старий Юган прогнав їх — сказав, що досі сам собі давав раду з життям, то якось уже зустріне й смерть. А як вона таки прийде, то біля нього буду я. Я пообіцяла, що не залишу його самого.

Останні три дні я не відходила від Старого Югана й на хвилину. Він знемагав від страшного болю, голосно стогнав і кидався на ліжку.

Коли йому трохи полегшало, він спокійно глянув на мене й сказав: «Почитай мені, Анно, й заспівай».

Я зрозуміла, що Старий Юган уже думає про останню дорогу. Я знала, що він хотів почути слово з біблії. У шафі в нього лежав «Новий завіт». Я знайшла книжку, і він попросив мене прочитати місце: «Господь так любив світ, що віддав за нього свого сина...»

Ці слова заспокоїли Старого Югана, я бачила, що обличчя його проясніло. Він хотів мені щось сказати, але йому важко було говорити. Нарешті він напружив останні сили й промовив: «Я скоро відійду од вас, Анно, і більше ніколи вже не повернуся. На жаль, я не зможу віддячитись тобі за те, що ти була до мене така добра...»

Потім він висловив свою останню волю. Він подумав про убогих.

Настала ніч. Старому Юганові погіршало, але це вже була остання мука. Біль не попускав. Я ні на крок не відходила від хворого. «Я більше не можу, Анно,— раптом сказав він і розкинув руки.— Подай мені рушницю».

Я вдала, що не почула його, сіла на ліжко і обхопила руками його голову. Зразу після того він помер. «Так, так»,— були його останні слова. Мені здалося, що своє «так» він сказав смерті, яка визволила його від мук.

Я випростала його тіло, склала йому на грудях руки, проказала «Отче наш» і зачинила двері хатини. Ніч була тиха, тільки шуміло озеро, і човен Старого Югана гойдався на хвилях. Все було так, як і мало бути.

 

***

Поховали Старого Югана ввечері на трійцю. Юган з Анною привезли човном домовину з Глетберга. Всю дорогу назад вони майже не розмовляли. Тільки веслували навпереміну й занурювали весла у воду обережніше, ніж звичайно. В день похорону домовина з тілом стояла перед хатиною Старого Югана. Було тепло й сонячно, пахло живицею. Зібрався гурт людей з Евершедаля і Семодаля. На вікові труни лежали простенькі вінки, священик з Енгердаля сказав слово про самітну людину, що покинула долину плачу. Потім труну понесли до озера і обережно поставили в човен.

Йо і Юган веслували, Анна сиділа біля домовини. Ззаду пливло ще кілька човнів. Домовина і квіти віддзеркалювалися в тихому, блакитному плесі озера. Анна дивилася на гори, що синіли на захід від них, і згадувала, що десь там, у Евершедалі, Старий Юган прийшов на світ. Його мати, Лавренса, жила в хатині на пагорбі коло Геугсетвольда. Якось на початку лютого вона пішла через гори до Евершедаля шукати повитуху. Через кілька днів жінка повернулася на лижах з немовлям у клунку за плечима. Сидячи в човні, Анна озирала пустельний берег і могутнє царство гір, серед яких небіжчик провів усе своє життя і з якими він був так міцно зв’язаний. Тепер ці гори купалися в сонячному сяйві червневого дня й чекали літа.

Озером до Семонестри було шість кілометрів. Звідти домовину повезли підводою до Семодаля. Тоді там ще не було церкви, тільки дзвіниця височіла серед ялин. Кнуд Нордігард Юта вдарив у дзвони, і домовину зі Старим Юганом опустили в яму.

Після похорону життя в Геугсетвольді пішло звичною колією. Смерть Старого Югана не дуже засмутила Тюрі, Йо чи Югана — він жив своїм власним життям, мав хатину й човен. Проте Анні Старого Югана не вистачало, вона часто дивилася в бік порожньої хатини, з димаря якої не здіймався дим і в двері не видно було господаря, що порається біля невода чи рубає дрова.

Але сумувати Анні не було коли. Тюрі і Йо також почали підупадати на силі. Надто подалася Тюрі. Спина у неї зігнулася в дугу, ноги зовсім не хотіли слухатись. Не тільки її тіло зберегло сліди тяжкого життя в цьому глухому краї,— обличчя теж свідчило, що доля до неї була не дуже зичлива. Якось на полонині Тюрі спіткнулася об ялиновий пень, упала і глибоко поранила чоло над оком. Вона не хотіла звертатися з цим до лікаря, і рана заросла сама, але око так уже й не розплющилось у Тюрі до останніх її днів.

З перших хвилин у Геугсетвольді Анна зрозуміла, що найкраще у всьому коритися Тюрі. Господиня не хотіла, щоб хтось міняв усталений лад життя. Вона мала свої звички й не дозволяла їх чіпати, воля Тюрі була тут законом.

День 15 лютого 1939 року нічим не відрізнявся од решти зимових днів у Геугсетвольді. Стояв лютий мороз, стіни в будинках тріщали, наче хтось стріляв з рушниці. Анна порала худобу. Раптом двері відчинилися й на порозі з’явився простоволосий, блідий Юган. «Ходи, Анно, мати вмирає...»

— Коли я зайшла, Тюрі стояла біля вікна, міцно вчепившись руками в раму. Вона вся тряслася, обличчя було біле, як полотно. Вона не могла зрушити з місця й не хотіла, щоб ми їй допомогли. Скаржилася, що в неї болять ноги й спина: біль був такий страшний, що вона боялася, аби до неї хтось доторкнувся. Та треба було щось робити, і хоч Тюрі кричала й стогнала, ми перенесли її на ліжко.

Другого ранку Тюрі розплющила своє єдине око й трохи ласкавіше, ніж звичайно, глянула на мене. «Я паралізована» Анно», — тільки й змогла сказати вона.

Це була правда. Після того вона п’ять років пролежала в ліжку. Коли їй ставало сили, вона сиділа скорчена в постелі й трясла головою. Безпораднішої людини за неї я не бачила. Часом, коли на неї находила безнадія, її важко було заспокоїти.

Я була коло Тюрі, коли вона вмирала. Вона попросила мене, щоб я взяла її за руку й не відходила від неї. Тієї ночі ми говорили мало. Я просто сиділа, тримала Тюрі за руку й думала про останню ніч Старого Югана вісім років тому. Тоді було тепле літо, а тепер крізь шпари в стінах і крізь вікна тягло січневим холодом. Тюрі лежала спокійно. Одноманітно цокав годинник, і я щоразу рахувала, коли він відбивав години. В кімнаті пахло димом з березової кори. Я любила цей запах. Крізь вікно, що виходило на схід, я бачила кілька зірок над Ведмежою горою. Все ніби зупинилося.

Раптом Тюрі смикнула мене за руку. Я зрозуміла: вона більше не хоче, щоб я її тримала. Рука впала на подушку, розтулена, ніби чекала на щось таке, чого я не могла їй дати. Померла Тюрі легко — і слава богу, вона досить намучилася за життя.

Ми не могли дістати домовину. Тоді Мартін Лангше з Семодаля погодився допомогти нам, і ми заходилися робити її самі. А тим часом поклали Тюрі в літній прибудові. Я часто заходила туди, ставала коло неї, й мене неабияк дивувало те, що Тюрі лежала випростана, не скорчена.

Нарешті ми поклали небіжчицю в домовину і поставили її в стайні. Там вона простояла аж до дня похорону. Може, це когось і здивує, але нам здавалося, що ми вчинили добре: Тюрі, відколи себе пам’ятає, найбільше дбала про худобу.

 

***

2 лютого 1944 року Тюрі поховали. Ясно світило сонце. Навколишні гори здавалися суворими, такими ж, як і сама Тюрі.

— Ми занесли домовину до хати. Приїхали люди з довколишніх сіл провести Тюрі в останню путь і посидіти з нами. Була війна, скрута на все, проте люди привезли і дещо з їжі, і вінки. Вінки були сплетені з ялинового віття і прикрашені паперовими квітками. Енгердальський священик сидів у в’язниці в Гріні, але почитати біблію над домовиною Тюрі знайшлось кому — прийшов проповідник із Трюселя. Ми проспівали псалом, винесли з хати домовину й поставили на сани. Юган узяв до рук віжки й відвіз матір на кладовище в Семодалі. Позаду їхало ще шестеро саней.

Проповідник із Трюселя відправив і молебен у церкві. Але я не певна була, що він зробив усе так, як треба, і не хотіла, щоб мене мучило сумління. Тому, почувши, що в Семодалі з’явився священик, я сіла в човен, поїхала до нього й розповіла про свої сумління. Він лише кивнув головою і сказав, що все було зроблено як слід. Я зраділа, Тюрі ми провели в останню путь так, як і належало проводити справжню бджолу-трудівницю.

3 перших же днів, відколи Анна опинилася в Геугсетвольді, вона відчувала, що Йо — тоді йому було сімдесят чотири роки — розумів її становище й хотів їй допомогти. Він жалів її, коли випадала важка робота, і часто підбадьорював ласкавим словом. Йо був високий, дужий горянин. Він умів не тільки полювати, ловити рибу і працювати в Геугсетвольді. Анну дивувало те, що Йо, який майже не ходив до школи, вів щоденник про дрібні й великі події на хуторі. А коли мав час, любив посидіти з книжкою.

У Йо було нелегке дитинство. Він, мати Лавренса й вітчим жили в убогій хатині, збудованій у Геугсетвольді. Коли наставала зима, вони перебиралися через гори в Рендаль за п’ятдесят кілометрів від хатини, але відразу ж поверталися, як скресало озеро.

Не раз Йо з матір’ю й вітчимом зимували в Естершедалі на Гулі в старій хатині пастухів.

— Йо часто розповідав мені про ті часи. Вітчим був ледачий, і хлопцеві доводилось ходити від двору до двору й просити милостиню. Лавренса пряла вовну, плела шкарпетки й продавала їх. Вона не боялася йти взимку за багато кілометрів у Семодаль, щоб виміняти на них трохи харчів. Йо казав, що вони з матір’ю перебивалися з хліба на воду і не раз лягали спати голодні.

Найгірше було те, що вітчим мав лиху вдачу. Часто Лавренса тікала з Йо на Ведгольм і цілий день не наважувалась повернутися додому. А того, що сталося одного дня, коли вони випалювали вугілля, Йо не забув і ніколи не простив вітчимові. Хоч хлопчик робив усе, що міг, вітчим вважав, що він надто забарний. Йо звик, що вітчим його бив, але того дня йому перепало більше, ніж будь-коли досі. Та прочуханка надовго закарбувалася в пам’яті хлопця.

Розповідав Йо мені й про те, що його найдужче вразило, коли він уперше потрапив у Рендаль. Це було 1865 року, Йо мав тоді одинадцять років. Якийсь хлопець із Рендаля отруїв свою матір синильною кислотою за те, що вона не дозволяла йому одружитися з дівчиною, яку він любив. Йо прийшов до Рендаля в день страти того хлопця. Йо бачив поміст, де його скарали, і закривавлений одяг, який лишили на пострах іншим. Багато людей з довколишніх хуторів захотіли подивитися на страту, і Йо чув, що дехто з тих, які повилазили на дерева навколо помосту, щоб краще бачити, як кат стинатиме засудженому голову, знепритомніли й попадали додолу. Мені щоразу робилось моторошно, коли Йо при тьмяній лампі розповідав про цю сумну історію.

Він не раз був зі мною відвертіший, ніж я сподівалася. Я ніколи не приховувала від нього свого життя, і він, мабуть, вважав, що буде справедливо, коли й я дізнаюся якнайбільше про його дитинство й молодість.

Юнаком Йо важко пережив одну подію. Він подолав довгу дорогу через гори з Геугсетвольда до Рендаля, щоб конфірмуватися у священика, і той йому відмовив. Йо було тоді шістнадцять років. Він спізнився на вісім днів, і священик Буль, який добував тоді в Рендалі останній рік, заявив, що не конфірмуватиме того, хто з’являється невчасно. Але хлопець спізнився не з власної вини — вітчим не пускав його з дому, бо було багато роботи. Йо зрозумів, що Буль повівся з ним несправедливо, і, згнітивши серце, повернувся додому через гори.

 

***

Я читала в «Соках землі»[2]  про Ісаака Селанро. В моїх очах Йо теж був такою людиною. Він спершу збудував літню хатину в Геугсетвольді й жив у ній разом з матір’ю. Вони рибалили на озері Істерше, Лавренса пряла вовну й ткала полотно, а Йо майстрував човни і обробляв землю. Згодом він збудував хлів і купив корівчину. 1881 року він одружився з Тюрі, і вони почали спільне життя в цьому суворому, глухому краї. Ніхто не вірив, що людина може витримати стільки всього, скільки витримали мешканці Геугсетвольда.

Йо був забобонний і по-своєму боровся з недугами. Ревматизм у Геугсетвольді ми часто лікували звареним з живицею мурашником. Так ми лікувалися всі четверо. Набирали в мішечок мурашиної купини і варили в чавуні, поки виходив густий навар. Тоді виливали той навар у балію і парили в ньому ноги. Мені завжди здавалося, що ці ліки допомагали, я почувалася жвавішою, легше дихала.

Одного разу Йо дістав запалення легенів і сказав мені, що робити. Я нагріла в чавуні зернистої солі, насипала її якомога гарячішої в мішечок і приклала йому до грудей. Я сиділа цілу ніч біля його ліжка й пильнувала, щоб сіль не захолонула. Йо дуже вірив у мурашники й гарячу сіль, але їх треба було вживати тільки проти певних хвороб.

Добрими ліками в Геугсетвольді вважали також ефірний спирт. Ми пили його просто з пляшки. А коли в нас боліли зуби, ми не звертали на це особливої уваги й просто чекали, поки вони переболять. І в той же час Йо страх як боявся зробити щось таке, за що потім доля його покарала б. Коли йому здавалося, що він був до когось несправедливий, сказав чи зробив комусь якусь прикрість, то з острахом чекав, що ми поплатимося за це в Геугсетвольді.

Зрештою, я теж була така — успадкувала цю рису від матері. «Ніколи не вживай слово «лахміття»,— казала вона мені,— бо тоді ціле життя носитимеш саме лахміття».

В останні роки свого життя Йо завдавав Анні багато клопоту. В нього прогресував склероз, і за ним треба було наглядати, як за малою дитиною: він безтямно крутився по садибі й не знав, що робить. Анна часто жаліла його, їй сумно було дивитися, як підупадає цей високий, дужий чоловік і як його покидають ті душевні сили, що довгі роки підтримували й підбадьорювали її, коли їй доводилося важко. Та однаково порядкував у садибі Йо. Його слово було законом. І для Анни, і для Югана. Через те щодня виникали якісь непорозуміння.

— Пам’ятаю одну зиму, коли в нас скінчилися мох і дрова. Йо, якому тоді було вже вісімдесят п’ять років, не дозволив Юганові взяти коня. Врятувати нас і худобу міг тільки мох, отож Юган одного дня все-таки вирішив поїхати в гори. Та тільки-но Йо зрозумів, куди той зібрався, його охопила шалена лють: він кинувся в кімнату до Югана й почав бити його кулаками й ногами. Юган, звісно, був дужчий за Йо і хоч як не хотів застосовувати силу, проте мусив боронитися. Він поклав батька на підлогу, а сам швиденько побіг до стайні. Йо поволі підвівся. Очі його люто поблискували, в кутиках уст виступила піна. Під стелею висіла його рушниця. Він схопив її й кинувся до дверей. Я не тямила, що роблю, але підбігла до Йо, вчепилася в рушницю й спробувала відібрати її. Та в нього тепер де й узялася сила, він відштовхнув мене, і я мусила відступити. Хвилину Йо дивився на мене холодним поглядом, і я вже подумала, що зараз мені буде кінець. Він міг зробити що завгодно. Та він тільки відвернувся від мене й так гримнув кулаком по столу, що розколов дошку,— той стіл і досі ще стоїть у Геугсетвольді.

Юган тим часом не барився. Коли я вибігла надвір подивитися, що він робить, його вже майже не було видно, він подався саньми в гори по мох. Я пішла до худоби — хай Йо шаленіє, скільки хоче. Але минуло небагато часу, як двері рвучко відчинилися, й на порозі став Йо. Я подумала: зараз мені перепаде. Та він постояв кілька секунд, ніби непритомний, тоді сказав хрипким, сердитим голосом: «Відтепер сама давай собі раду, я більше ніколи тобі не помагатиму!» І зник.

Коли я зайшла до хати, Йо не було. Я не знала, куди старий міг піти й що він надумав. Може, подався з рушницею в гори за Юганом?

Під вікнами в снігу я побачила сліди Йо: вони вели до повітки, де стояли лижі. Лиж на місці не виявилося, а свіжий слід від них і від палиць вів на північ, у напрямку Семодаля.

Коли приїхав Юган, було вже темно. Йо все ще не вернувся, і Юган, почувши це, сказав мені: «Доведеться йти шукати тата, Анно. Йди сама, я боюсь».

Я нічого не відповіла. Тепер я була спокійна: Юган привіз моху, і ми на якийсь час мали чим годувати худобу. В мене було радісно на серці, коли я розігрівала мох і давала худобі, яка останнім часом почали вже недоїдати.

Вночі на лижах я вирушила до Семодаля. Заходила по дорозі в кілька садиб, але ніхто не бачив Йо. Може, він заблудився в горах? У темряві я згубила його слід.

Додому я поверталася іншою дорогою, повз хутір Північний Семо. Не встигла я зайти на подвір’я, як помітила, що під дверима хтось вовтузиться. То був старий Йо, геть мокрий і спітнілий. На нього страшно було дивитися. Злість його ще не вляглася: побачивши мене, він рвучко повернувся і зник у дверях.

Тієї ночі я йшла назирці за Йо, наче лисиця. Старий насилу плентав уздовж річки Семо до Істерше. Я зраділа, коли він повернув на дорогу в Геугсетвольд. Я боялася, щоб він не помітив мене, але й намагалася не відставати від нього. Навколо все поринуло в нічний сон. Тишу порушували тільки шурхіт лиж, глухий стукіт палиць і стогін та хрипке дихання старого.

Я помітила, що Йо дедалі дужче виснажується. Він відпочивав, спершись на палиці, і розмовляв сам із собою. Я бачила, що він трохи заспокоївся, але не підходила до нього і з страхом чекала тієї хвилини, коли він не зможе йти далі. Що я робитиму, коли він, такий великий і безпорадний, зовсім знесиліє?

Ми добралися до відноги на північ від Геугсетвольда. Тут старий упав. У снігу він остаточно знеміг. Я підійшла до нього на лижах і спинилась поряд, але він не помічав мене. «Тобі тут не можна лежати, Йо»,— сказала я якомога переконливіше, але обережно.— «Попроси Югана, хай приїде по мене саньми»,— відповів він. У голосі його бриніла покора, майже сльози. Але я добре знала його й відчувала, що він ще не пересердився. «Я тебе не залишу, Йо, — сказала я. — Бо ти тут помреш».

Я насилу підняла його зі снігу й повела, підтримуючи, щоб він знову не впав. Так ми крок за кроком посувалися вперед. Він промок наскрізь від снігу й поту, але вперся й не захотів роздягатися — так і ліг у постіль мокрий, ніби його витягли з озера.

Після тієї пригоди Йо вже не оклигав. Тепер ослабло і його тіло. «Старечі хвороби», як ми їх називали, дошкуляли йому дедалі дужче. І він забрав собі в голову, що йому стане легше, коли він обмиється гасом. Я сховала від нього бляшанку з гасом, та одного вечора, коли я поралася біля худоби, він знайшов її, вимив собі гасом спину й живіт, тоді одягся й ліг. Після цього «лікування» у нього в багатьох місцях позлазила шкіра. Почалося запалення, і невдовзі Йо Геугсетвольд помер. Я втішала себе тим, що він дожив до глибокої старості й побачив багато на своєму віку.

 

***

Наближалася весна. Анна раділа: їй набридла довга зима. Думка про сонце й тепло додавала їй сили, вона годинами сиділа біля вікна, що виходило на схід, і дивилася, як тепло міняло краєвид. Коли вона бачила плиску, що стрибала на козлах біля повітки, то для неї це вже була подія; здавалося, ніби пташка дякує за ті крихти, які вона збирала й кидала, щоб підтримати пташок у мороз.

Анні було шкода Югана. Вона знала, як він любить Геугсетвольд, але Тюрі і Йо дотримувались давніх звичаїв і порядкували на хуторі до останніх своїх днів. А коли син нарешті став господарем хутора, він уже був старий.

— Не раз, коли Юган думав, що я не бачу його, він ходив довкола постарілих будівель хутора й пильно приглядався до них. Від негоди й вітрів вони порозхитувались, двері поперекошувались, дах потріскав. Юган гірко зітхав — він розумів, що вже надто пізно їх лагодити. Він не мав на це ні сили, ні грошей. Постарілий уже й сам, він мріяв зберегти Геугсетвольд на майбутнє. Ми обоє жили цією думкою: бажали, щоб хутір лишився й після нас. І я добре розуміла Югана того дня, коли він стояв за хатою і плакав. Мені й самій хотілося плакати, бо я також любила Геугсетвольд.

І Йо, і Юган були відверті зі мною й розповідали те, чого інші від них ніколи не чули. Вони шкодували, що часто бували жорстокі один до одного, і Юган завжди відчував перед батьком страх, якого ніколи не міг перебороти. «Батько не раз був зі мною надто суворий»,— казав іноді Юган. Згадував він і те, що батько часто не наважувався наїстись досхочу. Юган підгледів це і сам після того боявся наїдатися. «Я потім багато років, бувало, не торкнуся до шматка хліба, поки не переконаюся, що маю право з’їсти його. Візьмеш стільки, щоб не бути голодному, і вже радий».

 

***

— До свят-вечора ми в Геугсетвольді не дуже готувалися. Першу ялинку я поставила під час війни. Мені так закортіло зробити щось гарне: нам, серед наших буднів, теж потрібен був бодай промінчик світла.

Я взяла сокиру, стала на лижі й пішла у Фінтельтресту. Там росли ялинки. Прикраси були простенькі — дві свічечки, які нам залишили туристи, й квітки, яких я наробила з паперу. Ми наварили рисової каші: це була розкіш, ми не дозволяли собі її на щодень. Кінь і корови теж дістали святкову вечерю — по оберемку сіна й по жмені борошна. Тюрі обходила кожну корову, гладила її й приказувала: «Сьогодні в нас свят-вечір, корівко моя».

Йо і Юган помилися й причепурилися, лише Тюрі лишилась така, як і була: вона в будень і в свято ходила в тій самій одежі. На свята Йо щовечора читав уголос євангеліє. Він сидів біля столу в кружалі світла від гасової лампи, і мені було радісно дивитися на нього. Його ніби оточував німб, святість тих слів, які він читав, переходила й на нього, і мені здавалося, що між Віфлеємом і Геугсетвольдом невелика різниця. Йо здавався мені Йосифом, що зайшов до нас переночувати, пастухи нагадували мені про ті дні, коли я пасла худобу, а вівчарами ми були самі.

Розповідаючи про Югана, Анна завжди згадувала його поранену праву руку. Це сталося однієї зими в Семодалі. Юган був тоді ще молодим хлопцем. Він вирубував замерзлий мох, лезо сокири якось зісковзнуло й розітнуло руку. До лікаря він не захотів іти, а сам узяв голку й нитку й зашив рану. «Бачиш, усе зажило, наче й не було нічого»,— щоразу казав він і показував праву руку.

— Він був рішучої вдачі й ризикував там, де йому не завжди щастило. Якось пізно восени він ловив рибу біля Ельвосволя. Озеро замерзло, і йти по ньому було безпечно, але Югана спіткало нещастя. Його батько був ще живий і того дня жав біля Ормутуше суху осоку, що стирчала над кригою. Він складав її в мішки і возив санками до Геугсетвольда.

Йо тягнув санки додому, був уже біля Ведгольма, коли побачив сина— Юган швидко їхав фінськими санками по кризі. Раптом його не стало. Старий здогадався, що Юган провалився в ополонку. Озеро в тому місці було глибоке, і дорога була кожна секунда. Йо, довго не роздумуючи, побіг кригою до сина, який борсався в ополонці. Він побачив, що Юган уже кілька разів занурювався під воду. Крига була дуже слизька й небезпечна, але Йо ліг на живіт, витяг з піхов ножа і, пробуючи ним кригу, почав підповзати до ополонки. Він схопив Югана за комір саме в ту мить, коли той знов почав поринати під воду. Юган був уже ледь живий і сам майже нічого не робив, щоб урятуватися. Але Йо, хоч мав тоді вже близько вісімдесяти років, був іще дужий. Він витяг сина з ополонки і виніс на берег.

Мов сьогодні бачу: білий, як сніг, очі витріщені, перелякані, одяг промоклий наскрізь — таким з’явився в дверях Геугсетвольда тієї пізньої осені Юган. Ми поклали його долілиць перед грубою. Я стала навколішки й почала розтирати Югана. З рота в нього пішла вода. Ми зраділи — тепер я знала, що ми його врятуємо.

Але Юган іще одного разу трохи не втонув в озері. Якось восени ми з ним жали осоку на озері Дігернес біля східного берега Істерше. Навантаживши повний човен, ми вже хотіли вертатися додому. Ми були недалеко від берега, але озеро там дуже глибоке. Раптом човен похитнувся і я побачила, що Юган впав у воду. Він не вмів плавати, а крім того, йому було вже майже вісімдесят років. І тоді я наказала собі: «Не метушись, Анно, веслуй до Югана!»

На щастя, я добре вміла орудувати веслами і швидко повернула човен до того місця, де борсався у воді вже без шапки Юган. Я підпливла ближче, і він схопився за мотузку. Я поволі повеслувала до берега. Я потерпала, щоб човен не перекинувся, — тоді Юган пішов би під воду. Він був у грубій вовняній одежі і в таких самих рукавицях, усе це страшенно намокло, і я ніяк не могла витягти його з води. Мені вже здавалося, що надії немає. Та все ж я міцно схопила Югана за комір і таки втягла в човен. Юган тремтів з холоду, проте голова в нього була ясна, і він намагався про щось розмовляти зі мною, поки я веслувала до Геугсетвольда. «Своєї шкіряної шапки я так і не знайшов»,— додавав, бувало, Юган, коли розповідав про своє купання у Дігернесі.

 

***

Якось перед різдвом того самого року ми з Юганом вибралися до церкви в Семодаль. Ми йшли річкою, а крига на ній була ще не міцна. Та Юган вважав, що вона витримає. Він завжди брав із собою сокиру, коли знав, що доведеться йти кригою. Прихопив він її й тепер, але був такий упевнений, що не користувався нею.

І мало не загинув. Біля Великого повороту нога його попала в розколину криги, і він упав горілиць. Він був зовсім безпорадний, майже не міг поворухнутися.

Я не мала чим йому допомогти, бо сокира була в нього. Річка там глибока, і я знала, що посуватися треба дуже обережно. Я поплазувала до Югана, але крига піді мною затріщала, і мене охопив страх. Мені здавалося, що відстань між нами не зменшується і що я повзу вже цілу вічність. Нарешті я доповзла до Югана, схопила його за ногу й потягла за собою до берега. Нога в нього дуже боліла, він вивихнув її.

Мені стало шкода Югана. Він сидів на снігу й тремтів. Я вперше помітила, що він справді постарів і вже не може обійтися без чужої допомоги. Я сіла біля нього на сніг, скинула з ніг шкарпетки й дала йому.

До церкви Юган уже не пішов. В рибальській хатині біля Ельвольсволя жив його приятель Педер Тулан. Він дошкутильгав туди й пересидів у нього кілька днів.

Нога в Югана боліла майже цілу зиму. Він ніколи про це не згадував: у Геугсетвольді мали звичку мовчати про свої болячки. Але я надто добре знала Югана, щоб він міг приховати від мене свій біль, і в мене аж серце стискалося, коли він часом вибирався на озеро. Він ніколи не скаржився, може, тільки був трохи веселіший, коли повертався додому з рибою.

Я не раз згадувала про те, що позичила Юганові шкарпетки біля Великого повороту. Потім майже така сама пригода трапилася й зі мною. Помер Міккель Крука в Семодалі, і я пішла озером на похорон.

Неподалік від Ельвольсволя піді мною проломилася крига, і я шубовснула в воду. Вилізла я зовсім мокра, перелякана, і поспішила далі. Найближче був хутір Ренінг, і я звернула туди. На хуторі лишився тільки восьмирічний Юстейн, решта пішли на похорон. Я усміхнулася, коли хлопчина запропонував мені свої шкарпетки,— вони були блакитного кольору. Я дуже хотіла попасти на похорон, бо Міккель Крука надзвичайно добре ставився до мене. Отож я подякувала хлопчикові й швидко пішла до церкви. Мабуть, яскравіших шкарпеток на похороні ще ніхто не бачив.

 

***

— Юган і кінь були добрими друзями. Багато роботи вони переробили разом, і мені завжди здавалося, що вони пишаються один одним і що їм удвох гарно. Особливо ж ми переконалися в цьому однієї зими, коли Юган віз із Реруса важкий вантаж. Розгулялася хуртовина, і пізно вночі Юган з конем ледве добралися до Мартіна Лангше. Від дому їх відділяло сім кілометрів. Стояв тридцятиградусний мороз, і Юган сидів на санях закляклий і стомлений. Мартін Лангше вмовляв його переночувати в нього, але дарма —Юган знав, що його чекають у Геугсетвольді. Потім Мартін Лангше так розповідав про ту ніч: «Я дав Юганові чарку на дорогу й знову посадив його на сани. А потім чув, як він співав у горах. Але я не турбувався за нього, бо знав, що коли він засне на сайях, то кінь сам знайде дорогу до Геугсетвольда. Він ходив тією дорогою стільки разів, що не зіб’ється». І кінь не підвів господаря. Ми зраділи, почувши пізно вночі тупіт копит і рипіння саней у дворі.

Протягом трьох останніх років свого життя Юган Геугсетвольд завдавав Анні чимало клопоту. Він здитинів, ходив, мов сновида, і його треба було доглядати, як малого.

— Одного зимового вечора він вибіг надвір у самій білизні і в шкарпетках. Я не встигла зупинити його. Він пробіг кількасот метрів і застряг у кучугурі. Я намагалася витягти його, але він усе глибше груз у м’якому снігу. Я стояла по пояс у кучугурі й не могла як слід узятися за нього. Кілька разів я хапала його за ноги, але він знов виривався. Я злякалася, побігла по санки і почала благати Югана, щоб він сів на них.

Нарешті він послухався. Та коли я витягла його з глибокого снігу і підвезла до дверей, він знов наче знавіснів: нізащо не захотів іти до хати й почав щосили опиратися. Тепер він уже був роздратований, і ніякі слова йому не помагали. Він ліг просто перед дверима, і в мене не було іншого виходу, як узяти мотузку, непомітно підсунути йому під спину, зав’язати на грудях і потягти до дверей, а потім через поріг до хати. Він і далі пручався, але незабаром стомився, і я врешті впоралася з ним.

Після того я кілька тижнів день і ніч сиділа біля його ліжка. Я знала, чим усе це скінчиться. Я тримала в руці ганчірку, вмочала її у воду і витирала йому губи. І так весь час.

Тієї ночі, коли Юган помер, 27 серпня 1968 року, Анна пережила подію, про яку із скромності ніколи не розповідає. Юган повернув голову до Анни й ворухнув губами. Анна зрозуміла, що він хоче щось сказати, й нахилилась до нього. На вигляд Юган був веселіший, ніж досі, майже щасливий. Він тихо проказав: «Ти завжди була добра, ти...»

Це були його останні слова. Він не встиг подякувати Анні, але ці силова її втішили. Вона тихо підвелася й проказала «Отче наш» над останнім із роду Геугсетвольдів.

Проте Анна лишилася на хуторі не сама. З нею була ще Єнні — бездомна жінка, яку рада громадської опіки прислала в Геугсетвольд першого року війни. Вона була несповна розуму, мала важку вдачу, не відповідала за свої вчинки, тому ніхто не хотів брати її до себе. Вона ходила від садиби до садиби і помалу стала тягарем для громади. Анна жаліла Єнні, вона з власного досвіду знала, як гірко бути бездомній, коли тебе всі цураються, і радо прихистила Єнні в Геугсетвольді.

— Вона була в такому стані, що її весь час треба було доглядати. Я не один рік піклувалася про Єнні в Геугсетвольді, не діставши на неї від громади жодного ере. Коли Тюрі й Йо померли, ми з Юганом часто думали, що з нею робити. І погодилися на тому, що Єнні залишиться в Геугсетвольді доти, доки ми тут житимемо. Ми її жаліли, вважали своїм обов’язком дати бідоласі притулок. Настрій Єнні мінявся дуже різко, вона швидко спалахувала, і ми не знали чому.

Якось я повернулася від худоби. Тюрі й Єнні були в хаті самі. Я відчувала якийсь неспокій, в повітрі щось ніби висіло, але ніхто нічого не казав. Раптом Єнні схопила великий, важкий коряк, замахнулася ним і рушила на мене. Вона не тямила себе, обличчя її скривилося від люті. Я відсахнулася, кинулась до дверей і побігла вниз до рибальської хатини, думала, що застану там когось із рибалок. Але вони всі були на озері, і я не бачила іншого виходу, як повернутися додому і сховатись біля корів. Єнні весь час бігла за мною і погрожувала, що вб’є мене.

Ми добігли до стайні одночасно, обидві засапані й кожна по-своєму стривожена. Не пам’ятаю вже, чому саме я вирішила бігти до корів. Але дивно: тільки-но ми зайшли й корови повернули до нас голови, як Єнні заспокоїлася. Вона кинула коряк і почала плакати. Все владналося само собою.

 

***

— Наприкінці сорокових років Юган вирішив, що я повинна мати свою власну хату в Геугсетвольді. Він розібрав стару рибальську халупу біля озера і збудував з неї хатину біля стайні. Хатина вийшла невеличка, на одну кімнату з двома лавами і грубою посередині. Раніше я спала в кімнаті разом з усіма, а тепер раділа власному куткові. Я перенесла туди своє вбоге майно і жила там разом з великою чорною кішкою. Нам було з нею добре: увечері в грубі горів вогонь, кішка сиділа в мене на колінах, мурчала, і мені здавалося, що нічого приємнішого й бути не може.

Знайомі заходили іноді в Геугсетвольд, сміялися, що я живу сама з кішкою. Якось увечері хтось жартома сказав: «Я спалю твою халупу, Анно. Людина не повинна жити в такій норі».

В хаті була Єнні й чула це. Вона не зрозуміла того, що гість жартує. Ніхто з нас тоді навіть гадки не мав, що ці слова так западуть їй у голову.

Минуло кілька днів. Ми з Юганом працювали в горах на захід від Геугсетвольда. Раптом запахло димом. Водночас ми почули крик — нам здалося, що то був голос Єнні. Інколи якийсь перехожий, заблукавши до Геугсетвольда, дражнив Єнні, і ми подумали, що тепер теж хтось там розважається. Але крик не змовкав, а димом пахло дедалі дужче. Ми занепокоїлись і спустилися нижче, туди, звідки видно було хутір.

Я побачила сумну картину. Над дахами хутора здіймався чорний дим. — Горить моя хата», — сказала я Юганові.

І відразу ж згадала про кішку — що не кажіть, а це все ж таки жива істота. Та поки ми з Юганом добігли до хутора, хатина згоріла, і кішка теж. Згоріли й усі мої речі, і серед них найбільший мій скарб — два годинники і швацька машинка. Але найперше треба було заспокоїти Єнні, що метушилася в дворі з обсмаленими косами і з розпачем дивилася на згарище. Вона набрала з повітки трісок і полила їх гасом. Тоді знайшла сірники й запалила. Вона навіть гадки не мала, що станеться таке лихо.

 

***

Найдужче Анна любила в гарну погоду поратися біля озера — розвішувати мокрий невід або чистити наловлену вночі рибу. Її роботу завжди супроводжував тихий плюскіт хвиль, що вдарялися об човен і каміння. Коло повітки завжди пахло травою і потемнілими від сонця балками. Дух свіжої риби також був приємний; з озера тягло прохолодою і свіжістю.

 

***

Одного декого серпневого дня 1969~ року Анна з Єнні сиділи біля повітки й чистили рибу. Анна того дня була якась стривожена — в Єнні останнім часом почалися серцеві напади, вона плакала, думала про смерть, згадувала Югана й дуже просила поховати її поряд з ним на цвинтарі в Семодалі.

— Коли ми піднялися схилом до хати, Єнні знов стало погано. Вона впала на стілець. Я поклала її на ліжко. Помалу вона заспокоїлась і заснула. Проте не надовго. Скоро вона підвелася і вийшла надвір. Я не звернула на неї уваги, бо такий напад був у неї вже не вперше.

Та ось я почула якийсь стукіт і вибігла з хати. Я побачила, що Єнні приставила до стіни драбину й вилізла на горище. Я теж полізла за нею і, побачивши її, зрозуміла, що вона довго вже не протягне. Тї треба було якось зсадити звідти, а сама я не мала сили. Я побігла до рибальської хатини і, наїцастя, застала там рибалок, які допомогли мені знести Єнні додолу.

Вона ще дихала, але була вже безсила й геть обважніла. Я сіла біля неї й прихилила її голову до своїх грудей. Так я просиділа у дворі дві години й нарешті зрозуміла, що лишилася в Геугсетвольді сама. Перше ніж підвестися, я помолилася над Єнні — вона теж заслужила таке саме благословення, як і всі інші жителі Геугсетвольда. Я зрозуміла, що Єнні була мені найближча. Саме їй найбільше була потрібна моя допомога.

 

***

Анна й досі живе в Геугсетвольді. Вона навіть не уявляє собі, як могла б обійтися без усього того, що було супутником її життя: без непомітних, зле звичних хатніх речей і без витворів довколишньої природи. Все це стало для неї незамінним. Та вона часто згадувала рідне село й два роки тому зважилась поїхати в Гедемарк.

— Я не мала б спокою, якби не переконалася, що рідне село мене прийме. Я відвернулася від нього й пішла бурлакувати з Довгим Карлом. Люди гомоніли, що я сховалася в пустельному краї. Так воно й було, я собі вибрала Геугсетвольд і вважала своїм обов’язком жити в цій глушині. Але ніколи не думала, що зрадила цим рідне село. Воно скрізь було зі мною. Може, двері в Рінгсакері й досі відчинені для мене? Я не плекала такої надії, але хай буде, що буде.

Минуло рівно сорок дев’ять років відтоді, як Анна помандрувала з Довгим Карлом. І ось вона знову побачила рідні околиці. Багато що здалося там їй чужим і дивним. Нові вулиці лякали її, вона йшла ними якось невпевнено. Але квітки біля дороги і на луках допомогли їй відчути, що вона таки вдома. Край, звідки вона прийшла, був убогий на квітки, і Анна подумала: який же багатий Гедемарк, коли він дозволяє собі так щедро розкидати скрізь квітки!

Але того дня Анну найдужче хвилювало тільки одне: чи знайде вона стежку на Лорту? Вона так чітко бачила її в своїх спогадах — тоненьку покручену стрічечку, що повилася вгору через лісову просіку. Раптом серце її радісно забилося — не заросла стежка на Лорту! Здалеку її не було видно, але вона лишилася такою, як була тоді, коли Анна ходила по ній з матір’ю — вона впізнала навіть той плаский камінь, на який любила тоді ставати. Тієї хвилини Анна відчула, що вона таки вдома. Потім вона знайшла приязних людей — їй здалося, що розірване коло знову замкнулося. Душа її більше не тривожилася. Назад Анна поверталася радісна, їй стало легше на серці.

 

***

Тепер Анна радіє кожному новому дневі в Геугсетвольді. Вона вдячна тим, хто підтримав її й схвалив її намір залишитися на хуторі назавжди.

— Я мріяла про такий дім, як Геугсетвольд. Я віддала йому все, що мала, й віддала з радістю. Мені тепер тут затишно, і я давно цього прагнула. Не одне думає, що мені тут сумно жити. Це неправда. Я маю про що згадувати й весь час бачу навколо себе тих, з ким жила на хуторі. Мені здається, що вони живуть тут і далі. Все погане забулося, а все гарне стало чіткіше й виразніше. Так само, як день над озером Істерше...

 

 

З норвезької переклала Ольга СЕНЮК

 


[1] Староста округи.

[2] Роман норвезького письменника Кнута Гамсуна (1859-1952).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.