Анна з хутора-2

 

***

Ми з Довгим Карлом два роки блукали в тих околицях, поки знов опинилися на хуторі Еєн в Евершедалі. Я раз по раз пробувала напоумити свого чоловіка, просила його схаменутися, зрозуміти, що так далі жити не можна. Якоб Рестбаккен з Еєна радив мені кинути Довгого Карла, мовляв, хай мандрує собі сам. Якоб бачив, що Довгий Карл волоцюга, який не хоче братися й за холодну воду. Він також розумів, як тяжко мені жити з Довгим Карлом. Та я стояла на своєму, хоч і зазнавала поразки за поразкою. Я пробувала умовити Довгого Карла змінитись, але такий гультяй, як він, уже не міг жити інакше.

Отож ми помандрували далі. Була зима, ми бралися в напрямку Тронхейма. Однієї ночі в лютий мороз ми ночували на поштовій станції в Стерені. Вона скидалася швидше на хлів, повний химерних людей: циганів, нероб, волоцюг. Жоден з них не мав сталого місця, всі жили тим, що трапиться під руки, нечесно, ні за що не відповідали. Я не хотіла, щоб Довгий Карл залишався між ними надовго, для мене це було справжнє лихо. Пиятика, сварки — я цього не витримала б. Я все більше втрачала надію якось змінити своє життя.

Часто я мандрувала сама. Так мені було навіть краще. Бувало, я просто заходила до людей і сідала на лаві. Я думала собі: хтось таки та побачить і зрозуміє мою біду, захоче допомогти мені. І мені давали щось поїсти. Я ніколи не просила їсти, ще соромилась.

З ночівлею часом було гірше, ніж з їжею. В Гудбрансдалі я вже не знала, що діяти. Розповіла господині, як мені живеться, навіть про Довгого Карла розказала, але й це не допомогло. «Отже, тобі ніде переночувати?» — нарешті нерішуче спитала вона і непривітно глянула на мене. Я відповіла, що ніде. Господиня не прогнала мене, а звеліла йти до челяді й там переночувати. Та служниці й наймити не захотіли пустити до себе таку почвару, як я. «Ну, тоді ночуй біля худоби», — сказала господиня трохи роздратовано, відвела мене до стайні й показала на жолоб перед конем з прілим сіном. Я зарилася в те сіно. Одежина моя була благенька, мені здавалося, що я замерзну. Тієї ночі я питала себе: «Хіба ти людина, Анно? Як ти дійшла до того, що ночуєш з худобою?» Але відповіді я не знаходила, знала тільки, що іншої ради немає. Вранці я пішла далі, промерзла до кісток.

 

***

Скоро я переконалася, що ночувати в стайні біля коней — не найгірше в житті. У великодню ніч того самого року я зайшла до однієї садиби в Селі, в долині Гудбрансдаль. Перед тим я топтала дороги не один тиждень, мерзла не одну холодну ніч і доволі набачилась людей байдужих і безжальних. Таким виявився господар тієї садиби в Селі, до якої я доплентала й попросилась на ніч. Я почула тверде «ні». Мені сказали, щоб я йшла геть.

Я довго дибала дорогою тієї ночі. І вся тремтіла з холоду. Наді мною сяяли зірки, холодні і ясні. Дерева і стовпи тріщали від морозу. Біля дороги я побачила клуню. Незамкнену. Я не зважилась зайти на подвір’я, бо вже не витримала б відмови. Я просто завернула до клуні і впала на в’язку сіна, що лежала там. Я не мала чим укритися, а одяг мій був тонкий і зношений. Цілий день я нічого не їла. Думки в такі ночі завмирають. І я була рада цьому, інакше б не витримала з відчаю. Я мерзла до світанку і відчувала, що обличчя моє геть посиніло й заклякло. Але щось у мені казало: «Треба йти, Анно, йти, йти!..»

Я подолала якихось сто метрів і опинилась перед ворітьми. І таки ще раз зважилась зайти на подвір’я.

Був великодній ранок, в хаті лишалася тільки господиня. З виразу її обличчя я побачила, що вона і боїться, і жаліє мене. Я сказала їй, що ночувала в клуні. Вперше за багато часу я помітила б людських очах співчуття, видно було, що жінку зворушила моя біда. На столі стояла їжа, і жінка сказала, щоб я їла, скільки хочу. Я нагрілася, і коли, подякувавши, пішла звідти, то почувала себе підбадьореною й ситою.

Проте та в’язка сіна не сходила мені з думки, я завжди бачила її перед очима, як наставала ніч. Може, когось це здивує, але вона мучила мене, мов примара. І щоразу, коли я чула, що комусь сутужно й погано, я бачила перед собою ту в’язку сіна в клуні.

 

***

Коли настало літо, мені закортіло знов побачити Рінгсакер. Я давно пішла звідти, й не знала, як у рідному селі поставляться до моїх мандрів з Довгим Карлом.

Але я не дійшла до Рінгсакера. Сталася подія, якої я вже ніколи не змогла забути. Одного вечора я йшла дорогою до Рінгебу. Мені було легко на душі, не так, як раніше, я більше дивилася на природу навколо себе, на квітки понад канавою й на пташок, що літали над огорожами. Гарно пахло літом, і все мені здавалося якимось медовим. Світ був просторіший, вільніший — серце моє знов заполонило таке почуття, як тоді, коли мені вперше захотілося співати.

Раптом мене хтось гукнув. Біля кам’яної огорожі стояла невисока жінка, а за нею видніла вбога хатина. Я відразу побачила, що жінка чимось стривожена. Вона благала мене зайти до хати. І я почула невтішну історію жінки: чоловік її втік з іншою невідомо куди, і вона лишилася з сімома дітьми. Найменшому було три місяці, а найстарше ще не конфірмувалося. Жінка не знала, що їй робити. «Ось тобі й мета, Анно», — подумала я. І коли вона спитала, чи не погодилася б я лишитись у неї доглядати дітей, поки вона ходитиме просити, я ні хвилини не вагалася. Доля в нас, можна сказати, була майже однакова, ми обидві не вилазили з біди, та мені було приємно, що я комусь потрібна.

Так минуло сім тижнів. Ми якось перебивалися і не втрачали надії. Часом жінка приходила додому з порожніми руками або майже з порожніми, а часом милостині ставало на всіх. Я помічала, що діти дедалі більше прихилялися до мене, вони відчували, що я щиро про них дбаю, і вірили мені. Життя в цій хатині мінялося від плачу до сміху, кожен день ставив переді мною нові вимоги.

Але потім сталося таке, чого я ніколи не могла б передбачити. Одного дня жінка не повернулася додому. Вона втекла з якимось чоловіком до Швеції, і я більше ніколи не бачила її. Я лишилася з сімома дітьми без їжі, без надії на чиюсь допомогу. На мене лягла велика відповідальність, більша, ніж я мала силу виконати. Я могла б звернутися до опікунської ради, але боялася, що їхніх засобів не вистачить на прожиток нам з дітьми, тому не наважувалась і потикатися туди. Але здаватися я не хотіла, не могла кинути дітей напризволяще. Я вирішила знайти їм місце в таких людей, де б, на мій погляд, їм було непогано.

Я довідалася, що одна жінка з цього ж села хоче взяти найменшу дитину, хлопчика. Я його любила найдужче з усіх, бо гляділа з трьох місяців. Настав день, коли треба було віднести його. Вже вийшовши з хати, я сіла при дорозі й довго не могла підвестися. Я дивилася на дитину, і доля здавалась мені вкрай жорстокою. Як я залишу малого? Але я згнітила серце й повела його.

Коли я зайшла на подвір’я, жінка була в стайні. Вона миттю примчала до кухні. Жінка мені не сподобалася, видалась недоброю. Вона відразу схопила хлопчика на руки й притиснула до себе. Хлопчик закричав не своїм голосом, і його ніяк не можна було вгамувати.

Я не змогла витерпіти його сліз і, остаточно зважившись, твердо сказала жінці «ні» й знов повернулася з хлопчиком до вбогої хатини. Того вечора він заснув у мене на руках, і я знала, що зробила добре.

Через кілька днів я прилаштувала хлопчика. Думаю, що він попав до гарних людей. Господиня якось тихо, непомітно зникла з дитиною в другій кімнаті. Тоді я підвелася. Але останнє, що я чула, йдучи подвір’ям, був дитячий плач.

Мене тримало тут тільки одне—думка про решту дітей. Я була їм потрібна. І мені здавалося, що найкраще знайти добрих людей, які захотіли б узяти їх. І я знайшла таких людей. Я відводила дитину за дитиною, прилаштовувала їх. В одній садибі взяли аж двох — Ельсу й Мортена. І щоразу відбувалося те саме: діти чіплялися за мене, не хотіли розлучатися зі мною.

Того дня, коли я відвела останню дитину, я не змогла більше всидіти в хаті. Я вийшла надвір і підтюпцем побігла шляхом. Я не знаходила собі місця, все мені здавалося осоружним, гидким. Я відчувала пекучу потребу з кимось поговорити. Та коли я почула, що якась жінка гукає мене з вулиці, то чимдуж утекла до порожньої хатини.

Я сиділа в кімнаті, не знаючи гаразд, як бути далі. Я мусила знайти собі якусь роботу — і щоб забути дітей, яким, здавалося, все ще була потрібна, і щоб заробити трохи грошей. Я не отримала від громади навіть п’яти ере за ті місяці, поки годувала осиротілих дітей. Мені було дуже тяжко на серці, і я не бачила іншого виходу, як кудись податися. Принаймні якусь важку роботу я могла знайти, а я її не боялася. Другого дня я вирішила замкнути хатину й покинути це село...

 

***

Та вийшло не так, як Анна собі думала. Саме тоді, коли вона складала в клунок своє манаття, з’явився Довгий Карл. Її вразила його поява: за ці тяжкі, мов у лихоманці перебуті місяці, сповнені турбот про дітей, Довгий Карл наче відійшов у минуле. Але вона помітила, що жилося йому тяжко. Він ще дужче зблід і схуд на обличчі, одяг на ньому був ще брудніший і пошарпаніший. Нерви його були теж розхитані, в очах світився добре їй знаний неспокій. Анна бачила, що він прийшов знову вабити її в мандри.

— Я не могла опиратися йому, хоч знала, що на мене чекало те саме безрадісне бурлакування. Я дедалі переконувалася, що не придатна для такого життя. Кожна година була для мене мукою. Мені треба було скінчити з мандрами, триматися подалі від дороги й від Довгого Карла, якщо я не хотіла зовсім пропасти. Але поки що я не могла цього зробити.

Ми сходили Фольдаль, Альвдаль, Тінсет, Тольгу й добралися до Коси, маленького вбогого села на межі Естердаля й Гудаля. Тут я найнялася на чоловічу роботу, але того самого дня почула від одного перехожого, що Якоб Еєн хоче взяти мене до себе. Він, мовляв, тільки боїться, що бурлакування зіпсувало мене і я скоро знов повіюся в мандри. Анна, казав він, напевно вже не зможе всидіти на одному місці.

Я відчула з цих словах виклик, подякувала за службу в Косі й пішла до Якоба Еєна. Я пообіцяла, що залишуся в нього надовго, і пробула цілих два роки. Довгий Карл весь той час десь тинявся, інколи з’являвся в садибі, виманював у мене гроші, які я встигала відкласти, й наполягав, щоб ми знов подалися в мандри. Я не змогла встояти і врешті здалася. Прощання було сумне. Люди в садибі були добрі й ласкаві до мене, серед них я почувалася людиною, як і інші. Та скоро я переконалася, як тяжко жити, коли тебе не вважають за людину.

 

***

Трохи пізніше, 17 травня, ми з Довгим Карлом дісталися з Ельго на східне узбережжя Фемунше. Ми хотіли перебратися через озеро, до Старої Хижі на західному березі, але люди відраджували нас. Казали, що крига тонка й не варто спокушати долю. Та Довгий Карл не хотів нікого слухати. До того ж, він мав фінські санки й міг спиратися  на них, а мені дав сокиру. Я пробувала нею кригу й так посувалася вперед.

Довгий Карл швидко поїхав озером поперед мене в напрямку Старої Хижі. Що ближче підходила я до західного берега, то тонша ставала крига. Я добре розуміла, що Довгий Карл послав мене в небезпечну дорогу. Я пробувала кригу сокирою, та скоро вона стала така тонка, що проломилася під ударом топорища. Я побачила перед собою смерть, кожної хвилини чекала, що крига трісне. Я була певна, що провалюся в озеро, і просила бога зглянутися на мене й забрати мою душу. Довгий Карл тим часом байдуже спинився за кілька метрів від берега й дивився, чи зможу я вибратись. Він навіть пальцем не кивнув, щоб мені допомогти.

Неподалік від берега з води виступав великий камінь. Я обережно посунулась уперед, але крига прогнулась, тріснула піді мною, і я з останньої сили, змагаючись між життям і смертю, кинулася до каменя. І сталося диво: руки мої вчепились за камінь, і я почала вибиратися з крижаної води. На камені я не зважувалась сісти, боялася, що заклякну, стрибнула до берега — і попала на тверду землю.

Не встигла я підвестися, як Довгий Карл також зважився подолати небезпечне місце і, спираючись на санки, щасливо досяґ берега.

Від Старої Хижі на північний берег не можна було ані пройти, ані проїхати. Скрізь бовваніли великі, слизькі камені. Я спіткнулася й підвелась, знов упала й знов підвелась, і так щоразу, аж поки відчула в роті кров.

Я часто думала: чому я не зважилася й не пішла від Довгого Карла? Багато хто теж питав мене про це. Можу тільки відповісти, що змалку звйкла коритися. Я ніколи не знала, що таке самовпевненість, ніколи не зважувалася комусь заперечити. Я завжди робила те, що мені загадували і що, здавалося мені, люди чекали від мене. Ніколи не йшла я власною стежкою і не мала власної волі. Я звикла слухатися чужих слів. Але в глибині мого серця була зовсім інша правда, ніж та, яку хотів бачити Довгий Карл. Раз по раз я казала йому, щоб далі він ішов сам. Я хотіла бути вільною, не бачила ніякого глузду в тому, що ми цілий вік будемо тинятися дорогами, голодувати просто неба чи мерзнути в холодній хатині.

Але Довгому Карлові весь час здавалося, що мені подобається хтось інший, що я маю ще якогось чоловіка. Він погрожував, що коли довідається, хто той чоловік, то мені буде кінець. І я знала, що Довгий Карл не жартував: ревнощі його були справді такі великі, що він міг виконати свою погрозу. Надто щиро прозвучали ці його слова. Я не забувала тієї погрози, й весь час боялася його. Не зважувалась і слова сказати жодному чоловікові, потерпаючи, що Довгий Карл дізнається про це. Бо добре знала, що тоді могло б статися.

 

1 травня 1926 року Анна й Довгий Карл пустилися у небезпечну подорож через гори Естердалф’єль. Знов було те саме: Анна працювала в Естердалі й заощадила кілька крон, а Довгий Карл заволодів ними й захотів іти далі. Того ранку в горах було холодно. Вдосвіта, о четвертій годині, вони рушили в напрямку Глуфекена. Свій убогий скарб, зв’язаний у клунок, вони везли на санках. Дорога була гарна. Вони вирішили добратися до Рендаля.

— Але ми дійшли тільки до пасовища Стурлегди серед диких гір, і дорога скінчилася. Далі йти було неможливо. Хвалити бога, там була відчинена хижа. В кутку стояла груба, ми її натопили й переночували.

Другого ранку ми рушили далі. Але несподівано пригріло сонце, і слід пропав. Ми брели снігом по пояс, насилу посувалися крок за кроком. Я несла на спині шкіряну торбу і щокрок провалювалася глибоко в сніг, а потім насилу вибиралася з нього. Так ми мучились кілометрів з десять, поки досягли Шеловоля і знов знайшли захисток у хижі. Та в нас залишилося зовсім обмаль їжі, і я почала тривожитись, чим скінчиться ця подорож через гори.

Я вирахувала, що третій день буде найважчий. Так воно й вийшло. До Смекчельбу треба було йти майже три милі по голих скелях. Ми не бачили ніде ані кущика й визначали напрямок тільки по викладених з каміння дороговказах, які витикалися з-під снігу. Бувало, що я западалася глибоко в сніг і щоразу мусила добре намучитися, щоб вилізти з нього. Я промокла наскрізь, шкарпетки геть порвалися, сила покинула мене.

Коли вже почало смеркати, ми досягли Смекчельбу, старої халупи. Вітер розчинив двері навстіж і намів усередину повно снігу. За якихось кілька кроків від халупи ноги мені відмовили. Я ослабла, в очах мені потемніло, усі наші зусилля здалися марними. Я покірно лягла на сніг і сказала Довгому Карлові: «Я вже не ступлю й кроку». Довгий Карл похмуро відповів: «Коли вже треба помирати, то якби хоч недаремно...»

І, дивна річ, його слова додали мені снаги. Не тут мав бути мій кінець. Я поплазувала по снігу і хоч думала, що в мене полопають жили й серце, таки добралася до халупи. Довгий Карл розпалив вогонь у грубі. Я лежала мокра на лаві й відчувала, як до мене повертається тепло і бажання жити. Адже ми таки подолали тяжку дорогу, а звідти до Унсета було тільки п’ять кілометрів. Там я врятуюся.

Четвертий день був уже легший. Дорога збігала вниз, до села, і я зроду ще не раділа так кожному кущикові, як того дня. Ми досягли межі лісів. Над заметами стриміла верхівка ялини й доводила мені, що хоч раз у житті доля не відвернулася від мене.

Перед Унсетом я сіла в сніг і викрутила шкарпетки; з них потекла вода. Зігрівала мене й думка про стару Анну Квернеген, що жила в селі. Я була певна, що вона впустить мене до хати й дасть зігрітися, полежати в теплі. Я вся тремтіла, бо промерзла до кісток. По Довгому Карлові також іще не один день було видно, яку ми витримали дорогу. Він став мовчазнішим, ніж звичайно, а лице було, як у мерця. Мені вперше здалося, що він сам злякався того, що зробив.

 

***

Через два роки, одного осіннього сонячного дня, Анна й Довгий Карл приблукали до Горішнього Рендаля. Анні добре було в цьому селі, і вона думала залишитися там надовше. А Довгому Карлові було байдуже, де вона зупиниться, аби тільки заробляла трохи грошей, щоб він міг випивати й час від часу сам вирушати в короткі мандри. Анна погодилась рубати ліс у Сетанлії, купила сокиру й пилку. На схилі гори стояла, стара хижа. Анна оселилася там з Довгим Карлом і звідти щодень добиралась по бездоріжжю й пагорбах до вирубки.

— Перед різдвом нам довелося перебратись в іншу, струхнявілу хижу з поганою грубою. Ночі були такі холодні, що я раділа, коли наставав ранок і я могла вже йти з сокирою і пилкою в ліс. Я рубала дерева, корувала їх і обчищала від гілля. Сніг лежав товстим шаром, сягав мені по пояс. Коли кінчався день, лишалося тільки топити в колибі й грітися біля груби. Я не мала в що перебратися й сиділа в мокрому одязі, аж поки він висихав на мені. Після такого важкого дня мені вже було байдуже, де спати, хоч лава була тверда і я майже не мала чим укритися.

Якось після різдва мороз досяг тридцяти градусів, і я обморозила собі в лісі ноги. Біль я відчула аж увечері в хижі. Коли я запалила в грубі, ліва нога почала страшенно свербіти. Всю її пекло, особливо пальці. Боліло так, що несила було витримати, але я знала, що світ суворий і немилосердний, тому зціпила зуби й сказала сама до себе: «Треба витерпіти й це, Анно». Тоді подумала: найтемніше буває тоді, коли заблисне промінь світла. Згадала також учорашній день, коли міряли дерево і похвалили мене за добру роботу. І мені полегшало. В темній хижі, коли за віконцем панує зимова ніч, а за дверцятами в грубі блискає червоне полум’я, про таке приємно згадувати. А ще я подумала: якщо колись у нас із Довгим Карлом буде все так, як має бути в людей, ми про це ще згадаємо. Може, в нього ворухнеться сумління. Але я сама винна — ми ніколи нічого не ділили. Він вимагав від мене і брав усе, а я віддавала без опору. Я почувала себе знаряддям у його руках, якоюсь робочою машиною, позбавленою всього людського.

Вранці я знов пошкутильгала в ліс. Бо тепер мені ще гірше було б сидіти в хижі з Довгим Карлом, нерви мої не витримали б. Нога так опухла, що я не могла взути черевика. Але стара Анна Квернеген дала мені шкарпетку, підшиту повстю і старою підошвою, і вона мені дуже стала в пригоді. Я ходила в ній рубати ліс до самої весни.

Тієї зими я застудила ноги, і після того вони вже так і не відійшли. Та щоразу, коли застуда надто дошкуляла мені, я згадувала стару Анну Квернеген — яке добре й лагідне серце мала та жінка! Думаю, що вона намерзлася на своєму віку більше, ніж я. З самого малку життя було до неї жорстоке. Вона мені не раз розповідала про це, коли я, бувало, сиділа в її маленькій хатинці.

Якось, коли Анна була ще мала, вони зустрічали свят-вечір без шматка хліба в хаті. Мати плакала, але сльози не могли помогти, і вона послала її з сестрою в село до священика Була, батька Якоба Бреда Була, попросити милостині. У священика було добре серце, він зрозумів їхню біду, і діти повернулися додому пізно ввечері з повною торбою їжі.

Мені здається, що Анні Квернеген у дитинстві жилося ще гірше, ніж мені. Малою її продали на аукціоні в Рендалі — хтось запропонував якусь плату, стукнув молоток та й по всьому. Тоді ще існувала опіка над убогими, і кожен, хто хотів, міг купити собі за безцінь дитину, щоб вона помагала йому в господарстві. І для бідолашної дитини починалася тяжка праця й нескінченні приниження. Всього цього Анна Квернеген спізнала доволі. Тому вона рано почала мріяти про те, щоб якось вибитися в люди, самій порядкувати своїм життям, хоч би яке воно було скромне і вбоге. Скінчилося тим, що вона таки оселилася в маленькій хатині в Рендалі. Там я познайомилася з нею, ми заприязнилися, і вона завжди допомагала мені в годину скрути.

Як жила Анна, так вона й померла. Одного зимового вечора, в лютий мороз, їй треба було подивитися до худоби в стайні. Спираючись на палицю, вона вийшла з хати з ліхтарем у руці й заблукала, бо була вже стара й не мала доброї пам’яті. Так вона опинилася на дорозі, якою возять ліс, і не знала, куди йти далі. Врешті вона впала і лишилася лежати в снігу. Якийсь чоловік, що віз дерево, знайшов її ледь живу. Її відвезли до притулку для старих у Рендалі. Там вона невдовзі й померла.

 

***

Коли настала весна, Довгий Карл не схотів більше сидіти в Рендалі. Йому набридло жити в хижі, його знов вабили мандри, крім того, він знав, що Анна має трохи грошей. Він забрав у неї гроші і наступні дні ходив п’яний. Вони мандрували без будь-якої мети, але наприкінці квітня забрели в гірські околиці Семодаля. На схід від нього лежить озеро Істерше, а далі здіймаються Фемунські гори, що відділяють Норвегію від Швеції.

— Ми знов опинилися в скруті. Довгий Карл пропив усі гроші, не було чого їсти, і я не купила собі нічого з одежі. Я сумно йшла дорогою, і єдиною моєю втіхою було те, що настала весна. Вона в ці місця приходить пізно, зате в короткі сонячні години тут просто рай.

Ми знали, що біля озера Істерше була маленька занедбана рибальська хатина. Та хатина стояла за сім кілометрів на північ від Геугсетвольда, самотньої садиби на західному березі озера. З Семодаля до хати стежки не було. Ми брели по снігу й нарешті, смертельно втомлені, таки добралися до неї. Двері в хатині були відчинені, в кутку стояла перекособочена іржава плита, до стіни були прибиті тверді лави, нічим не прикриті. Дах був дірявий і світився наскрізь. Ми зайшли до хатини й здалися на ласку долі.

Мені хотілося б забути ті дні, що їх ми прожили в рибальській хатині. Я була така виснажена й голодна, що мені паморочилося в голові. Більшої безнадії, як тоді, я ще ніколи не відчувала. Ми не могли рушати далі, нас сковувало бездоріжжя. Я була цілком безпорадна. Не хотілося жити, та й не бачила я, для чого жити. Ми сиділи мовчазні, пригнічені, а час поволі минав.

Ми пробули в рибальській хатині два дні, коли над’їхали двоє чоловіків і теж зупинилися там. То були старий Йо Геугсетвольд і його син Юган, що везли з сусідньої садиби кінський гній. Я добре бачила, які вони були вражені, що зустріли тут людей. Мабуть, вони зрозуміли, як нам скрутно. Йо Геугсетвольд підвівся, хотів іти вже до коня, але раптом спинився, окинув мене довгим поглядом і сказав: «Приходь завтра, до мене...»

То була вирішальна мить. Слова відбилися в мені луною: «Це має статися тепер або ніколи».

 

***

І другого дня, тридцятого квітня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року, я пішла озером по кризі до Геугсетвольда. Озеро вже підпливало водою, часом вона сягала мені до колін, у ній плавали шматки криги. Благенька одежина моя ще більш порвалася, я ледве вибралася на берег і добулася до Геугсетвольда

Людина не може почувати себе вбогішою і нещаснішою, як почувала себе того дня я, коли з’явилася в садибі Геугсетвольда. Руки мої були сама рана після зимової роботи в лісі, я вся спухла після важкої дороги снігами. Та ще й, до того, я не спекалася Довгого Карла: він також подався за мною в Геугсетвольд.

 

***

На хуторі жили Йо Геугсетвольд, його дружина Тюрі, син Юган, та ще брат по матері, що звався Старий Юган. Але він жив окремо, в рибальській хатині на березі озера. Перші дні я сиділа в кімнаті й спостерігала за мешканцями садиби. Йо був високий, дужий, суворий чоловік: такі, як він, уміють бути вимогливими до себе і до інших. Тюрі була стара, дрібненька, згорблена, тяжке життя поклало на неї свій відбиток. Вона носила смугасту домоткану сукню. На вигляд Тюрі здавалась суворою, і я її трохи боялася. Вона кидала мені їжу, наче собаці. В неї була така звичка, але страва однаково не йшла мені в рот. Я почувала себе винною і соромилась, що з першого ж дня не могла взятися до важкої роботи. Я боялася брати той шматок, який мені кидали.

В Геугсетвольді я почувала себе не дуже добре, все тут було якесь інакше, незвичайне. В своєму житті я не зазнала ні від кого ласки, але з самого дитинства шукала затишку, не такого місця, як тут. Хата була холодна з усіх поглядів, у двох кімнатах жило чотири душі, меблі були вбогі й не дуже чисті. Та все ж я сподівалася звикнути. Я не хотіла більше пускатися в дорогу й вирішила назавжди покласти край своєму бурлакуванню, бо гіршого за нього нічого не могло й бути.

Схоже було на те, що Довгий Карл також не збирався більше нікуди йти. Але тепер я вже знала, чого хочу: будь-що спекатися його. І Довгий Карл зрозумів, що я не жартую, коли я сказала йому: «Я більше з тобою не піду. Доволі вже через тебе натерпілася й не хочу тебе навіть бачити. Я лишаюся в Геугсетвольді».

Невдовзі після нашої розмови Йо Геугсетвольд звелів Довгому Карлові забиратися геть. Я стояла неподалік і все чула. Хоч я всякого наслухалася від Довгого Карла, але ті останні хвилини були найстрашніші й найболючіші. Я ніколи не сподівалася, що можна так використовувати когось до останньої хвилини, як він використовував мене. Я почула, як Довгий Карл продав мене Геугсетвольдові. Він довго торгувався з Йо, і я бачила, як той заплатив за мене триста крон. Довгий Карл завжди забирав у мене геть усе, що я мала, а наостанку ще й продав мене, як рабиню.

Другого дня рано-вранці Довгий Карл покинув Геугсетвольд. Озеро за ніч скресло, і Юган перевіз його човном до Ф’єрдінгсгеуга.

Я стояла біля вікна й дивилась, як він віддаляється в північному напрямку. Такий був кінець нашого спільного життя. Довгий Карл подався через кордон до Швеції, і згодом я почула, що він помер у лікарні в Мурі.

 

***

В Геугсетвольді Анні доводилося виконувати різну роботу. Ніхто ніколи не зважав на те, що вона жінка, ніхто не питав, що вона може, а чого не може. Люди, які знали Йо, звичайно казали: «Цей Йо більше тремтить за коня, ніж за Анну». Анна повинна була робити те, на що жаліли коня.

Себе Анна також ніколи не жаліла. Тепер вона переконалася, що це від неї залежить, чи мешканці Геугсетвольда не помруть з голоду.

І вона день у день нагадувала собі, що найубогіший той, хто не може нікому допомогти. Мабуть, страшні нестатки, яких вона зазнала в лісовій хижі в Рендалі і в рибальській хатині біля Ф’єрдінгсгеуга, лишилися тепер тільки тяжким спогадом.  Їй здавалося, що відтоді, як вона стала потрібна комусь, життя її набрало сенсу. А коли їй було надто важко, вона згадувала старого листоношу Мартінуса Семо — він раз на тиждень приносив пошту в Геугсетвольд. Улітку йому спершу доводилося іти десять кілометрів до озера Істерше, а тоді ще шістнадцять пливти човном до Глетберга. Взимку він ішов з поштою через заметені снігом гори, а часто ще й ніс якогось спійманого дорогою птаха. І хоч бувало йому і прикро, й важко, він завжди казав: «Ет, дурниці!» Його ніщо не могло зломити, він звик до життя в цьому краї.

— А ще я згадувала свою матір. Мені казали, що коли я народилася, вона була не дуже здорова й мастила собі груди сажею, щоб я боялася ссати. Коли думаєш про таке, то легше зносити свою недолю.

Перед Іваном Купалом ми виходили на гірське пасовище за дванадцять кілометрів від Геугсетвольда. Я цілий день пасла худобу в лісі й на горах. За плечима носила торбу з різними речами, бо треба було використовувати кожну хвилину. Коли я йшла, то дорогою плела шкарпетки, рукавиці, светри й шарфи Йо та Юганові, а коли сиділа, то латала старий одяг. Харчів Тюрі давала мені завжди обмаль, і ввечері я верталася до хижі дуже голодна. Але мусила ще подоїти й доглянути худобу, і лише тоді на столі з’являлася якась їжа.

Коли поблизу нікого немає, а особливо в негоду, людину охоплює дивний настрій. Часом мене опановувало почуття такої самотності, що аж страшно ставало. Довколишні гори й ліси були такі могутні, такі таємничі. Я не мала до кого й словом озватися, хіба що до худоби. І я не раз відчувала до неї дивовижну близькість. Часто, бувало, ляжу, притулюсь головою корові до шиї, і мені так тепло, так затишно, г здається, ніби ми з нею однакові.

Та випадали й гарні дні. Світило сонце, повівав свіжий вітерець. Тоді я наспівувала веселі танцювальні мелодії, здебільшого, коли верталась до обори через Свальсквар. Там було тихіше, ніж звичайно в горах, і дужче, ніж будь-де, пахло вересом, березою та ялівцем. І я, і худоба любили те місце, корови йшли за мною, наче на мотузці. Здавалося, ми навіть ступаємо в лад.

Одного літа в Геугсетвольді був такий бугай, що бився. Я дуже боялася його і завжди ходила з добрячою палицею. Раз біля Свальбу я вже думала, що настав мій кінець. Я не сподівалася ніякої напасті, коли раптом мене звалив бугай. Він надбіг раптово, і я не мала чим оборонитися, впала долілиць, та й лишилась лежати, навіть не ворушилась, ніби нежива. Бугай товк мене знов і знов, геть порвав сукню, поколов рогами спину, але я стиснула пальці й ні разу не зойкнула. Бугай хропів, гріб землю, навколо летіла глина й мох. Та нарешті він таки втихомирився й почвалав геть. Того вечора я ледве ноги тягла, коли верталася додому, а потім ще довго ходила вкрита синцями і безсила. Бугай наклав життям за свою витівку.

Поки я пасла худобу, Йо з Юганом косили сіно біля обори. Потім я мала скласти його в копиці. Я складала сіно ночами, коли попораюся біля худоби. Так я працювала не одну ніч.

Робота була нелегка, та Анна її не боялася. Вона любила літні ночі й радо працювала сама на гірській луці. Для неї літня ніч мала в собі якісь чари, по-особливому звучала, була сповнена кипучого життя. Навколо шугали пташки, такі ж невсипущі, як і Анна.

— Я всміхалася сама до себе, коли бачила, як пташки трудяться, щоб прогодувати себе й своїх дітей. «Ти також, як та пташка, Анно,— думала я,— також маєш про кого дбати».

І Анна мала до чого прикласти свої руки. Рік у рік, літо чи зима, вона виконувала здебільшого найважчу роботу. Коли сіно на луці було вже складене, доводилось шукати ще якогось корму для худоби. Анна виходжувала з косою в руках не один кілометр по околиці, понад озером і потоками, по болотах і трясовинах, а тоді в’язку за в’язкою переносила скошене на височину. Над копицею вона робила з довгої трави «острішок». Це також була марудна й важка робота. Коли наставав холод і озеро замерзало, треба було звозити сіно додому. Щонайменше п’ятнадцять кілометрів відділяло Геугсетвольд від улоговини Сетертенни серед гір, де було складено більшу частину скошеного на болотах сіна. Анна возила його з Йо або з Юганом. Вони запрягали коня в сани і їхали, часто навіть не чекаючи, поки крига достатньо зміцніє, до Істрендгольма, тоді бралися суходолом на захід небезпечною трясовиною, де дуже легко можна було застрягнути.

— Часом нам доводилось дуже скрутно, я вже думала, що й коневі, і нам кінець. І не було іншої ради, як ризикувати. Або пощастить, або загинеш, і найчастіше щастило. Просто дивно, як знаходилась рада, коли вже здавалося, що нема ніякої надії. Але я й змалку була така. Якби я не вірила, що треба йти на ризик, якби розгублювалася, нас давно потягло б на дно.

Осінь і зима були важкі для всіх у Геугсетвольді. А надто для Анни, якій уранці і ввечері доводилось помагати старій Тюрі поратись удома, а вдень їхати по щось з Йо чи Юганом. Кінець жовтня й більшу частину листопада Анна перебувала в горах — у Свальскарі й Свальосені, збирала мох і складала у великі купи. В одній такій купі було близько трьохсот кілограмів, а вона збирала за день вісім-десять куп.

— Я збирала мох так, як усі його тут збирають. Носила в кошику на плечах і зсипала на купу. А взимку звозила його з гір. До цього треба було як слід приготуватися. Я заздалегідь брала важкий наплечник, ставала на лижі і йшла втоптувати дорогу через болота. Я втоптувала її, поки крізь сніг не проступала вода, і так до самого лісу. Часом мені аж в очах тьмарилося, але я знала, що мушу це зробити, бо то був порятунок для людей і для худоби Геугсетвольда. Коли починались морози, втоптаним місцем можна було їздити через болото. І тоді мене охоплювало приємне, радісне почуття.

Найгірше було, коли хурделиця замітала всі сліди. Часом сніг лежав такий глибокий, що ми бачили тільки спину коня. Не раз мені доводилось іти попереду з сокирою й вирубувати пеньки, щоб проїхали сани. А то, бувало, кінь застрягне в кучугурі, змучений, геть мокрий, і тоді я брала лопату й відкидала сніг, звільняла коневі ноги, і він міг іти далі. А вже як доїдеш і набереш моху, то сани з важким вантажем грузнуть або їх заносить за край дороги, і знов доводиться відкидати сніг, щоб можна було проїхати. Я ніколи не забувала, що коневі важче, ніж мені. Це мене підтримувало. Хто любить худобу і ставиться до коня, як до товариша в роботі, той знаходить у собі дивовижну силу й витримку, коли життя його в небезпеці. Мені здавалося, що я не змогла б краще дбати навіть про свою дитину, ніж я дбала про коня. Ми обоє були в біді, і я вважала, що повинна брати на себе найтяжче, як Гальстейн Нюволь із Нарбуволя. Він також узимку возив з гір мох, сам, без нікого. Одного разу сани перекинулись на нього і його знайшли мертвого, а кінь стояв, похиливши голову, і мерз у кучугурі снігу.

Я часто їздила в гори по мох сама, бо Юган у той час ловив в озері рибу. Я повинна була якось сама давати собі раду. Я накладала мох на сани і втоптувала його ногами, щоб більше влізло. Не годилося повертатися з гір з недовантаженими саньми, Тюрі була б незадоволена і мною, і конем. І кінь начебто розумів мене. Я помітила, що кожного разу, коли я вилазила на купу моху, він радісно й привітно скидав головою, наче підбадьорював мене, хотів сказати: «Втоптуй, Анно, ще влізе кілька оберемків».

Я погано знала гори і часом не була певна, чи їду в тому напрямку, що треба. Снігопад швидко змінював краєвид. Нас із конем могла будь-якої хвилини захопити метелиця, поки ми добиралися до купи моху. А про те, щоб повернутися порожнем, не могло бути й мови, нас би непривітно зустріли в Геугсетвольді. В такі дні добре брати з собою сокиру. Я робила позначки на деревах, щоб потім не збитись з дороги. І не раз хвалила себе за ті білі зарубки на стовбурах, вони додавали нам певності, коли ми з конем присмерком верталися додому.

Я була мокра й розпатлана, як відьма, коли в’їжджала з мохом на подвір’я. Завівши коня до стайні, я почувалася раптом самітною. Мені здавалося, ц;о кінь — єдиний, на кого я могла покластися. Але в такі хвилини в мене з’являлося й інше почуття: ніби я отримувала якусь винагороду, ніби хтось хотів мене втішити. І я раділа кожній жмені моху, який ділила між худобою. Я справді почувалася щасливою від того, що збирала й возила мох, який був такою підтримкою для бідолашної худоби, прив’язаної до ясел в убогій стайні Геугсетвольда. І ще одне: найбільше тепла давали мені корови, воно проходило крізь мій мокрий, грубий одяг і зігрівало мене. Щовечора, коли я кінчала поратися коло них і зачиняла двері, прожитий день здавався мені прожитим недаремно.

 

***

В березні й квітні Анна вирушала рубати й заготовляти дрова. Звичайно вона йшла по кризі через озеро Істерше до Дігернеса, де було багато сушняку. Вона клала пилку на санки й вирушала туди, як тільки кінчала поратися біля худоби. Коли на озері було мало снігу, вона йшла пішки. А в сніг ставала на лижі. Гарної години Анна зупинялася на кризі й раділа, що сонце з кожним днем пригріває все дужче. Гори Фемунсф’єль починали набирати блакитнуватого відтінку, і вона знала, що на Ведмежій горі вже потекли перші струмочки.  Їй приємно було думати про весну: тоді одноманітний сніговий краєвид ніби оживав і пустище навколо Геугсетвольда не було таке порожнє. Та Анна ніколи не дозволяла собі надовго замріюватись, її чекала праця.

— На Дігернесі було багато сухої ялини, з якої аж капала живиця. Вона гарно горіла в грубі. Нарубані дрова я складала на санки й звозила на берег озера. А вже звідти вивозила конем. Не раз я відчувала кров у роті, коли тягла по снігу важкі санки. Доводилось напружувати кожен м’яз, тому й не дивно, що в мене все боліло, коли я ввечері лягала спати. Треба було думати про щось інше, щоб забути про свій біль. Це мені завжди допомагало. І я згадувала наймичок із Гедемарка. Ще дівчам я працювала на великому хуторі, в’язала снопи під час жнив. Наймичкам ніколи не подобалась ця робота, та мене це зовсім не дивувало. Дивувало інше: чому вони не пробували полегшити ЇЇ собі жартами, замість плакати з утоми. І тоді я, бачачи їхні сльози, сміялася. Вони мене не розуміли й не раз дорікали мені за це, та я в глибині душі пообіцяла собі, що ніколи не плакатиму під час жнив. Ми ж бо мали в руках щоденний хліб, як я могла на нього нарікати!

По дрова я їздила в навколишні ліси. В Геугсетвольді йшло багато дров, будинок був старий, холодний, і я часто брала дворучну пилку. Тоді Юган ставав мені на допомогу, і ми пиляли грубі колоди. Працювати дворучною пилкою було дуже важко, і Юган це розумів. Він сам стільки всього натерпівся, що вмів пожаліти й інших. І коли він казав: «Відпочиньмо п’ять хвилин», — у нього це виходило цілком щиро. Він ніколи не показував, що зупинявся відпочити заради мене. В такі хвилини ми мало розмовляли, але добре розуміли одне одного, і цього нам було досить.

Узимку я часто їздила по березове гілля для худоби. Я сікла його на дрібні шматки й давала коровам. Поживи з нього було мало, але корови його любили. І це березове гілля допомагало їм від хвороб.

Я вирушала з конем по березове гілля на захід від озера Ормутуше. Траплялося, що я поверталася додому аж уночі. Я різала гілля при місяці. Навколо жодної живої душі, лише кінь та я. Якихось несподіванок не траплялося, тому, коли я їхала вздовж озера і дорогу мені перебігала лисиця, це була велика, цікава пригода. В Геугсетвольді не любили, коли я затримувалась допізна з гіллям. Стара Тюрі сиділа, згорбившись, на краю ліжка й сердито дорікала мені. Але ніколи не питала, чи стомлена я, вона турбувалася тільки про коня.

Найтяжча провесінь у Геугсетвольді була під час війни. Ми добре підготувалися до зими, навозили багато березового гілля, бо знали, що староста може будь-коли прийти й забрати в нас сіно. Так воно й сталося. Напровесні до садиби з’явилися троє чоловіків, під’їхали просто під клуню й почали накладати сіно на сани. Сани ставали дедалі вищі, а сіна меншало. Я вжахнулася. Я вже не думала про те, скільки намучилася, як косила його по болотах, лише потерпала за худобу. Знала: якщо ми не зможемо врятувати худобу, то навряд чи самі виживемо на цьому пустищі. Я не витримала, підійшла до чоловіків і сказала їм просто в вічі: «Заберете наше сіно, і в Геугсетвольді лишиться тільки березове гілля. Підійдіть, покуштуйте, яке воно на смак».

Сказала це, і мені аж трохи полегшало. А коли чоловіки, розтрушуючи сіно, виїздили з двору, я подумала про те, що й ця біда нас не зламає. Березове гілля було тепер моєю єдиною надією. І воно врятувало Геугсетвольд, хоч яким чорним ввижалося мені майбутнє. Вихід і цього разу знайшовся. Відтоді війна й березове гілля злилися для мене в одне. Не знаю, що б ми робили, якби не те гілля.

 

***

Двічі на рік мешканці Геугсетвольда їздили на ярмарок аж до Реруса, за сто кілометрів від озера Істерше. Подорож була нелегка й далека, — тривала вона цілий тиждень,— і Анна часто теж їздила з іншими. Коневі туди й назад доводилося тягти важкі сани. Торгівля  була мінова, і коли Анна з Юганом вирушали з дому, сани були навантажені куріпками, птицею, стругом і шкурами. В Рерусі вони вимінювали за цей товар кілька мішків борошна, цілу голову рафінованого цукру і мішок піску, а також солі, крупів, гороху й кави. Куріпок і рибу, яку вони везли на продаж, Анна ловила сама; всього в них щоразу було близько сотні куріпок і кілограмів сімдесят мерзлої риби — стругів.

— Одну таку подорож я не забуду ніколи. Ми з Юганом уже верталися додому з повними саньми товару. Переночували в Годалі й вирушили звідти вдосвіта, бо знали, як важко нам буде їхати заметами через гору. Але вийшло ще гірше, ніж ми думали. Кінь провалювався в сніг по груди. Нам з Юганом кілька разів довелося просто відкопувати його. Ми щосили налягали на лопати і, поки вибралися на гору, були зовсім мокрі. Коли кінь знемагав, ми відгортали перед ним сніг, щоб він мав у що впертися ногами. Часто також ми здіймали з саней стокілограмовий мішок, щоб кінь протяг сани хоч на кілька метрів. Ми з Юганом несли мішок ззаду, натужувалися з останньої сили і, знов висадивши його на сани, рушали далі.

Ввечері ми досягли Гольде й там переночували. Другого дня нам треба було переїхати Туфсінгдаль і озеро Фемун. Крига почала підпливати водою, і ми поспішали. Кінь відчував небезпеку, став дуже неспокійний, відчайдушно впирався копитами в кригу й так рвучко шарпав сани, що неподалік від Бувіки зламав голоблі. Іншої ради, як добиратися до Бувіки пішки, в нас не було. Ми випрягли коня й пішли кригою. Сани з кількамісячними нашими запасами лишилися на озері. Здалеку вони скидалися на великого, скорченого звіра. Тим часом почало вже смеркати, а до Бувіки було ще кілька кілометрів. Проте люди там виявилися дуже добрими, пустили нас переночувати, а другого ранку позичили голоблі.

Дорога від Бувіки до Юти була не легша. Вночі нападало багато снігу, і ми посувалися дуже повільно, раз по раз відкидали з дороги сніг і незабаром зовсім вибилися з сили. Але досвід підказував мені, що навіть у великій скруті людина, якщо вона до чогось прагне, неодмінно знайде в собі здатність подолати її. Сила потроху поверталася і до нас, і до коня. А коли ми нарешті опинилися дома, мені здалося., що Тюрі вперше трохи полагіднішала до мене.

 

***

Востаннє ми з Юганом вибралися на ярмарок до Реруса тисяча дев’ятсот тридцять шостого року. Через озеро Фемун люди нас відраяли їхати, отож ми подалися через гори в Евершедаль. За кілька днів ми вже верталися додому. Сани наші були дуже навантажені, ми саме підіймалися на Евершедальф’єль, стрімку гору, коли нас захопила негода. Небо посіріло, пустився такий сніг, немов прорвалося небо, а нам ще треба було подолати дев’ятнадцять кілометрів. Сніг сік нам в обличчя, не давав розплющити очі. і такий був густий, що ми ледве бачили перед собою коня, ніби якусь темно-сіру примару. Ми знали, що дорога ця небезпечна, кінь може впасти в провалля, і неабияк потерпали. Але весь час повторювали собі, що не сміємо розгублюватись, інакше загинемо. Не тільки Юган, кінь і я, а й ті, що лишилися безпорадні в Геугсетзольді і цілком залежали від нас. Зціпивши зуби, ми боролися тієї ночі в горах із силами природи. Кожен здобутий метр дороги був для нас перемогою.

Десь опівночі крізь густий сніг ми побачили будівлі. Ми дісталися до гірського хутірця Свартгеуга. Ми знали, що налякаємо його мешканців, коли несподівано з’явимося туди серед ночі. Але іншого виходу в нас не було, і я загрюкала в двері.

Мешканці хутірця не впізнали нас, такі ми були змучені. Вони думали, що то мандрівні цигани заблукали в горах. Але ми чули, що горяни дуже гостинні люди, й тієї ночі самі в цьому переконалися.

Та ніч могла бути останньою в моєму житті, але, мабуть, мені судилося не загинути й ще багато чого зробити в Геугсетвольді.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.