Анна з хутора-1

 

Документальна повість норвезького письменника і журналіста Дагфіна Греносета (нар. 1920 р.) «Анна з хутора Геугсетвольд» вийшла 1972 року і зразу ж стала бестселером. Протягом наступного року вона була перекладена кількома мовами світу й дістала схвальні відгуки в норвезькій та зарубіжній пресі.

Д. Греносет — глибокий знавець східної Норвегії, лісистого краю з бідними, неродючими грунтами. Навіть сьогодні, коли цивілізація проникла, здавалося б, у найглухіші кутки Європи, забезпечуючи людей сучасними знаряддями праці, умови, в яких живуть мешканці центральної і північної Норвегії, мало чим відрізняються од тих, у яких жили їхні предки десь століття тому.

Книжка становить собою сповідь героїні, документально зафіксовану й прокоментовану письменником. Анна розповідає про свою долю просто, лаконічно, з великою гідністю і без будь-якого натяку на сентиментальність, від чого трагізм ситуації тільки посилюється, а страшна правда життя постає перед читачем ще переконливішою.

 

***

 

Щодня Анна стає біля вікна й дивиться на озеро та гори за ним. Це озеро для неї має особливе значення.

— Я віддала йому багато сили. — каже вона.

 

— Мене продали на хутір Геугсетвольд. Чоловік узяв за мене триста крон.

Анна з Геугсетвольда раніше й не думала розповідати про це. Кому цікава її доля? Проте вона здогадувалася, що люди трохи знають її історію. А відколи вона залишилася на хуторі сама й більше не мала про кого піклуватися, то й рада була нагоді вилити душу, розповісти про себе й про життя в Геугсетвольді.

До Геугсетвольда Анна дісталася одного квітневого ранку 1928 року через озеро, по вже підталій кризі, втомлена багаторічним блуканням дорогами і стежками Норвегії, здебільшого між долинами Гудбрансдаль та Естердаль. Тіло її світило крізь лахміття, останніми днями вона майже нічого не їла.

У Геугсетвольді жило тоді п’ятеро людей, які потребували її рук. Тож коли Довгий Карл, Аннин чоловік, виявив бажання продати її, вони не довго торгувалися. Відтоді Анна стала власністю Геугсетвольда і неймовірно багато зробила для цієї глушини. А це з усіх поглядів була глушина — безлюдна, бездоріжна. До найближчого хутора у Глетберзі було шістнадцять кілометрів. І Анна їздила туди влітку човном через озеро, а взимку тільки на лижах. З заходу, з боку гір, через Селендаль, вела стежка до Рендаля — туди було понад тридцять кілометрів.

Близько сто сорок років тому цією гірською стежкою з Рендаля до озера Істерше прибилися дивні подорожні — мати й шестеро малих дітей. Це була Гертруда, дочка Йона Семо, відважна й дужа жінка. В Рендалі її спіткало нещастя: чоловік упав із коня і вбився. Після цього вона не мала іншого виходу, як переїхати в глушину. Над озером стояла стара рибальська хатина, і Гертруда з дітьми знайшла там притулок. Вона довго жила в тій хатині, та потім усе ж таки ціною нелюдських зусиль збудувала власну халупу й невеличку стайню на розташованому вище займищі Геугсетвольді.

Коли на хуторі доходило до великої скрути, Анна згадувала Гертруду. Вона й досі її згадує; коли з старої, битої негодою рубленої хати в Геугсетвольді здіймається дим, то здається, що це Анна підтримує той вогонь, який уперше запалила Гертруда. В цих жінок було чимало спільного — жодна з них не відступила перед нелюдськими труднощами, і обидві вони залишили в тій глушині свій слід. Коли, бувало, втомлена Анна верталася з озера на пагорб, наловивши риби для мешканців хутора, на серці в неї ставало легко: вона згадувала, що з таким самим почуттям і Гертруда несла сюди рибу своїм дітям. І їй завжди було радісно від думки, що Гертруда почувала те саме: є хтось, кому ти потрібна.

Це почуття збагачувало життя Анни й надавало йому сенсу. Вона спокійно, тихо розповідає про довгі роки, прожиті в Геугсетвольді. Мова її проста, голос глухий, сумовитий. Тяжка праця наклала на неї своє тавро, але в тих її буденних словах вчувається сила. Анна швидко збагнула, що обов’язки в неї важкі і їх буде багато. Та вона ніколи не боялася труднощів. У всьому бачила необхідність і сенс.

— Я знову оживила Геугсетвольд, — просто каже вона.

Тепер Анні вісімдесят два роки, і живе вона на хуторі зовсім сама. Їй було б дуже прикро жити десь інде, не серед усього того світу, що його вона вважає своїм. Ось вона стоїть біля вікна, і їй видно озеро, а далі за ним гори Фемунсф’єль — вони облямовують краєвид, з яким Анна так зжилася. Тут просторо й безлюдно, велично й тихо. Анні тут подобається. Вона спілкується з природою, в її серці відлунює мелодія кожної пори року.

Їй часто доводилося показувати світові суворіше обличчя, ніж воно хотіла, та до цього її змушували злидні. А злидні не покидали її, відколи вона себе пам’ятає. Ще вдома на хуторі Нерус у Рінгсакері, коли вона, бувало, дівчинкою вибігала гратися на дорогу, яка для неї, що жила в такому малому світі, здавалася казкою, мати суворо дорікала їй:

— Не ходи туди, хай люди не сміються з твого ганчір’я, Анно.

Анна не жила у великих достатках і на хуторі Геугсетвольд біля озера Істерше. Вона й тут натерпілася досить голоду та злигоднів. Але вона змагалася з жорстоким життям, підкорювала його своєю волею і впертістю.

Проте історія Анни з Геугсетвольда починається не з глушини. Вона народилася в Гедемарку, і з першої хвилини життя на неї чекала неласкава доля.

 

***

— Уперше я покинула рідний дім, коли мені було три роки. Повів мене батько. Ми йшли вуличкою між високими огорожами. Я тримала в руках пакунок з сорочечкою, у якій мене хрестили. Вона була сліпучо-біла, з бантами й мереживом. Спершу я дибала за батьком, потім учепилася за нього і врешті так стомилася, що він узяв мене на руки. Дорога була кам’яниста й важка.

Думаю, що батькові теж нелегко було розлучатися зі мною, коли він доніс мене до садиби, де я мала лишитися. «Я вернуся по тебе», — сказав він на прощання. Ці слова вчуваються мені й досі. Вони були моєю єдиною втіхою, єдиною розрадою, від них легше ставало на серці.

Мені потрібні були ці батькові слова, бо все навколо було таке гнітюче. Господиня мала сухоти. Вона лежала в ліжку і весь час відхаркувалась. Біля ліжка стояла дерев’яна скринька з ялівцем, і вона туди плювала. Коли в неї пішла кров, у садибі почали порядкувати інші люди й вигнали мене з хати. Я лежала надворі, поки не зголодніла. Тоді подибала до хати й плакала доти, поки мені не кинули якийсь шматок.

У тій садибі я страшенно боялася діда. Він часом нещадно лупцював мене. Я не любила води, і він мене за це бив. Але найбільшою кривдою було те, що дід узяв мою сорочечку, мій найбільший скарб, і кинув у грубу. Спалив найдорожчу мені річ. Я плакала, благала, та великий, бридкий, бородатий дід лишився холодним, мов крига. Він просто зачинив дверцята груби й не звернув ніякої уваги на мій крик.

Якось у нас на обід була затірка. Її готували з води, житнього борошна й солі. Я ненароком розлила трохи затірки на підлогу. Дід знову розсердився, і я побачила, який він жорстокий. Він змусив мене вилизати розлите. Я стала навколішки й заходилася лизати, мов кицька. Мені здається, що я й досі відчуваю на язиці шорсткі дошки підлоги: я водила язиком, наче по пісковику. В роті був огидний присмак, але я не зважувалась виплюнути. Я смертельно боялася діда після того, як він спалив мою сорочечку.

У тій садибі я пробула до осені. Потім бабуся забрала мене. Зиму я просиділа вдома, а на літо мене знов віддали, але вже в інше місце. Я боялася, що там мені буде так само погано, як минулого літа, і не тямилася з жаху, коли бабуся рушила додому. Я розпачливо бігла за нею, не хотіла лишатися, бо ще не розуміла, що злидні наші жорстокі й немилосердні.

У господарів тієї садиби жила також громадська утриманка. Її звели Агнесою. Мені здавалося, що Агнеса страшна, бридка и люта, до того ж вона курила люльку. Господарі поклали мене спати разом з тією бабою. Я сіла на краю ліжка, в темряві чекаючи, поки вона засне. Від неї тхнуло тютюном. Коли баба важко засопла й захропіла, я зісковзнула додолу і втекла в куток кімнати. Там я злякано сиділа, аж поки мене здолав сон.

Вранці господарі знайшли мене в тому кутку. Вони зрозуміли, що я боюся спати з бабою, і постелили меж окремо. Вони були ласкаві люди, тільки та стара утриманка лякала мене. В неї були такі колючі, сердиті очі, і на неї страшно було дивитися, коли вона лежала в ліжку з люлькою в зубах. Подушка її геть поруділа від тютюну.

Восени бабуся прийшла, щоб забрати мене додому. Я знов відчула себе нещасною, бо хотіла лишитися в тій садибі, й сховалася у садку за кущі порічок. Я плакала, коли мене знайшли. Бабуся була сувора жінка, і мені здається, що вона ніколи не була такою суворою, як того дня. Вона безжально схопила мене за руку, так міцно, що мені аж заболіло, і ми швидко пішли додому, не перемовившись ані словом. Я всього боялася.

Я ніколи не відчувала, що в мене є якась домівка. В кожному разі я не знала, що таке затишок, а також майже не знала, що таке радість. Вірніше, я не зважувалась її показати. Я раділа квіткам, і мені кортіло співати, коли я знаходила дзвіночки на луці. Але я все тамувала в собі, почувалася невпевненою й розгубленою. Я боялася питати про те, що мене цікавило. Я мовчала. Замкнулася в собі.

Я до кінця зрозуміла наші злидні, коли настав час іти до школи. Навчання тривало не довго, але я не провчилась навіть половину того часу, що належало. Мати заборонила мені ходити до школи, для мене була вдома робота. Влітку я ходила з нею на пасовисько Лорту. Почала звикати до тяжкої праці. Мати будила мене щоранку о п’ятій годині. Бувало, я знов падала на постіль, утомлена і сонна, й дарма благала матір пожаліти мене. Вона суворо казала: «Вставай до роботи!» Це означало: вставай носити воду, доїти корів і вичищати гній із стайні. Мати часом бувала зі мною жорстокою. Згодом я зрозуміла, що вона мусила такою бути. Вона доїла чужі корови, була служницею, завжди мусила когось слухатись, і це наклало на неї своє тавро. Мати була якась неспокійна, залякана, пригнічена, якась невпевнена, і через це мені не було ніколи затишно біля неї. Я воліла сховатися десь у кутку, аніж у матері на колінах. Потім я часто думала, що то, мабуть, страх перед людьми, в яких вона служила, зробив її такою.

І все ж таки життя на пасовиську Лорту я згадую з радістю, хоч як там мені бувало тяжко. Воно лежало серед лісу, далеко від людей, від села. А я почувала себе всім чужою після того, як трирічною дівчинкою мене віддали з дому, і мені здавалося, що всі люди черстві й бажають мені зла. Проте я дужче чіплялася за життя, ніж інші діти.

 

***

У вісім років я все-таки пішла до школи. Ми тоді були на гірському пасовиську. Але мені так закортіло вчитися, що я зважилась «погрозити» матері. Я сказала: «Якщо ви не пустите мене до школи, я заявлю на вас, і все село знатиме, що ви забороняєте мені вчитися!» Моя бідолашна мати сама не вміла ні читати, ні писати. Але вона не була дурна, її тільки прибили злидні. Так я почала ходити до школи з сестрою Стіною.

Школа була для мене чимось особливим, я вперше в житті відчула під ногами опору. Я з самого початку гарно вчилася і відчувала, що в мене є хист до науки. Одного дня мене призначили класним старостою. Я аж підросла з гордощів. А невдовзі мене зобов’язали вчити найменших. Годі описати мою радість: я вперше відчула себе впевненою, відчула, що комусь потрібна. Серед найменших був один «відсталий»— хлопчик, який мало що розумів із шкільної науки. Вчитель не міг упоратися сам з усіма учнями, а крім того, йому бракувало терпцю. Я особливо зацікавилася тим хлопчиком, щодня сиділа в нього цілими годинами. І коли в нас щось виходило, коли хлопчик нарешті засвоював літеру чи слово, ми раділи обоє. Мені здається, що я навіть раділа дужче за нього. Для мене це було щось нове: я помагала людині. І це так на мене вплинуло, що я захотіла помагати людям ще більше. Тому того дня, коли треба було йти до школи, мені було легко на серці. І дивно: відколи я ходила до школи, мені було легше помагати й матері. Я так багато встигала і так багато хотіла. І я вже не таїла всього в собі, я навіть почала потроху наспівувати.

Але день останнього екзамену випав важкий. Було 16 травня. Того чудового дня розпускалося листя, в садибах Рінгсакера пахло димом — на городах палили торішній бур’ян. Такого дня всі повинні радіти і бути причепуреними. А я плакала. Я не мала святкової сукні. Мати дала мені просту, сестрину, з картатого домотканого полотна, таку витерту, що просвічували лікті. «Ось тобі сукня», — суворо сказала мати. Потім дала ще стару сорочку, щоб я надягла під сукню. Це було найгірше. Але що я могла вдіяти, іншої ради не було, і я пішла в ній на екзамен. Дорогою я зустріла інших дівчаток — таких чистих, таких радісних і ошатних. Мені здавалося, що я зроду не бачила нічого кращого. І я в душі бажала, щоб моя одежина принаймні була з крамничної матерії, тоді б вона не здавалась такою поганою і зношеною.

В день екзамену до нас зайшла сусідка й побачила мою одежу. Вона зрозуміла, що мені не з медом. І раптом сказала: «Перебирайся до мене, Анно. В мене ти заробиш на вбрання до конфірмації. Купиш собі гарну сукню...» Я довго не думала й того ж таки дня в своїй старій екзаменаційній сукні перебралася до неї. З собою я несла тільки маленький клуночок. Та коли восени я стояла серед конфірманток у каплиці Осмарка, то була так само гарно вбрана, як і інші дівчата.

Для мене це був великий день.

 

***

Після конфірмації Анна працювала в багатьох садибах Рінгсакера. Робота була тяжка, але вона звикла до неї й не задумувалась над своїм життям. Бракувало їй тільки товариства. Вона не мала жодної подруги, і єдине, що скрашувало її будні, то це танці, які влітку час від часу влаштовували на току, а взимку в чиїйсь хаті. Анна мала легкі ноги й любила танцювати, вона ніколи не була серед тих, що «підпирали стіни». Хлопці радо брали її в танок.

Влітку 1918 року в Рінгсакері з’явився чужинець. Це був Довгий Карл, високий, дужий, гарний парубок. Він прийшов з-за кордону, із Швеції, звідки був родом, і найнявся рубати ліс в Осмарку. То була бентежна душа, невтомний бурлака. Але в тому маленькому селі, де жила Анна, Довгий Карл був незвичайним, привабливим, вільним птахом з великої дороги, а для Анни — втіленням самої пригоди. І коли Довгий Карл одного суботнього вечора з’явився на току, де були танці, й закружляв у вальсі, буйний, гарячий, вона вперше відчула, як у ній розквітло кохання. І ті танці на току в Осмарку стали першим кроком на життєвому шляху, на якому було що завгодно, тільки не танці й троянди. Анна палко прагнула власної домівки, бо ніколи її не мала, і тепер їй здалося, що вона зможе мати її з Довгим Карлом.

Через два роки після танців на току в побіленій рінгсакерській церкві задзвонили дзвони. Анна й Довгий Карл побралися.

— П’ятого червня тисяча дев’ятсот двадцять першого року, на трійцю, я надовго попрощалася з Рінгсакером, повернулася спиною до рідного села. Я була невпевнена, злякана, але сповнена надій. Ми з Довгим Карлом вирушили в дорогу мало не з порожніми руками, несли тільки в’язку щіток з кінського волоса, які попродали по дворах. Ми мандрували долиною Гудбрансдаль, спали на сіні, в порожніх клунях, під густим віттям ялин і просто неба. В нас не було грошей. Ми часто голодували. Я вже почала здогадуватися, що за людина Довгий Карл. Дедалі більше переконувалась, що він не такий, як мені здавалося раніше. Бачила, що доля обдурила мене, була розчарована, але вирішила ще почекати, нізащо не хотіла здаватися. І не мала сили повернутися назад в Осмарк, після того як скуштувала мандрівки й волі. Хоч тепер я знала, що таке життя не для мене, що це не мій шлях.

На початку літа, в Довре, мандрувати було так важко, що я геть позбивала ноги. Довгий Карл ані пальцем не поворухнув, щоб мені допомогти. Хоч яка я була втомлена й виснажена, а проте не мала від нього ніякої підтримки. Він тільки квапив мене все далі й далі.

 

***

У вересні Анна й Довгий Карл досягли околиць Фемунсмарка, і Анна знайшла собі роботу в Якоба Рестбаккена з Еєна, щоб заробити трохи харчів. Та через два дні Довгого Карла знов потягло в дорогу — неспокійному птахові треба відчувати під крильми свіжий вітер.

— Ми пішли в Гудаль, до Еліаса Тангена. Там знали, що таке злидні, й запитали мене, чи я не хочу лишитись у них. Довгий Карл не хотів лишатися, але нам треба було щось їсти, а я заробляла хліб на обох.

Довгий Карл ставав усе гірший і гірший, він тільки те й робив, що пиячив з одним шведом, який жив поблизу. І після кожної пиятики був безжалісний до мене. Неспокій гнав його вперед, не давав засидітись на одному місці, і врешті ми знов подалися в дорогу. Ми ходили від двору до двору, я ставала на якусь роботу, а Довгий Карл тим часом вирушав сам у тривалі мандрівки із своїми щітками й не вертався цілими тижнями. Він приходив блідий, голодний, як вовк, і забирав у мене всі зароблені гроші. Сам він ніколи не дав мені жодного ере.

Якось ранньої весни ми доплентались, до Соллії. Ми не мали ні грошей, ні хліба. А в Соллії Кнут Егген купив сто молів[1] землі й надумав її виорати та очистити від каміння. Каміння треба було скласти в огорожу — важка й непосильна робота для жінки. Але я взялася за неї й почала зносити каміння, ще як навколо лежав сніг. Ціле літо я гнула спину на тому полі. Руки в мене заніміли, затерпли і вночі аж горіли від болю. Не раз мене брав розпач, робота була пекельно тяжка, проте я не кидала її, ніби сама купила той шмат землі. Я вирішила закінчити роботу. Повинна була закінчити, будь-що. Бо якби не закінчила, то втратила б віру в себе. Тоді мені більше не щастило б у праці, і я вже не змогла б нікуди податися. Останньої крихти поваги до себе — і тої в мене не лишилося б.

 


[1] Міра площі в Норвегії, дорівнює одній десятій га.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.