Альпійська стежина-5

Коли мені було п’ятнадцять, я вперше їхала поїздом і це була довга подорож. Я їхала з дідом Монтгомері до Принц Альберта, Саскачеван, де мешкав мій батько, одружившись вдруге. У Принц Альберті я провела рік і ходила там до середньої школи.

Проминуло вже три роки, відколи я страждала після умертвіння «Вечірніх мрій». За цей час мої притлумлені амбіції почали оживати і знову підводити голову. Я заримувала стару легенду про мис Лефорс і відправила його додому, до журналу «Патріот». «Переглядач» для мене більше не існував.

Пройшло чотири тижні. Одного пополудня батько прийшов із екземпляром «Патріота». Там були мої вірші! Це була перша солодка бульбашка у кубку успіху і, звичайно, вона мене сп’янила. При наборі зробили жахливі помилки, через які мені аж мороз пробіг по спині, але ж це був мій вірш у справжній газеті! Мить, коли ми бачимо перше дитя нашого розуму одягненим у чорний друк, незабутня. Має в собі якийсь чудесний острах та захоплення, що приходить до матері, коли вона вперше вдивляється в личко свого первородка.

Впродовж тієї зими надрукували ще й інші мої вірші та статті. Оповідання, яке я написала на конкурс, було надруковане у монреальському журналі «Очевидець», стаття-нарис про Саскачеван — у «Принц Альберт Таймс», а ще передруки та прихильні відгуки з’явилися в кількох виданнях Вінніпега. Коли довготерпеливий «Патріот» надрукував слововиливи про «червень» та схожої тематики, я запишалася, що стала важливою літературною персоною.

Але в моє серце змією заповз демон користолюбства. Я написала оповідання і відправила його у «Нью-Йорк Сан», бо довідалася, що там платять за статті, а «Нью-Йорк Сан» відіслав оповідання назад. Я здригнулася, як від ляпасу, але писала далі. Бачите, першим, останнім і середнім уроком, який я засвоїла, було: «Ніколи не здавайся»!

 

Наступного літа я повернулася на Острів Принца Едварда і провела наступну зиму в Парк Корнер, даючи уроки музики і складаючи вірші для «Патріота». Потім я ще рік навчалася у кавендішській школі, готуючись до вступних іспитів у Коледж Принца Валлійського. Наприкінці 1903 року виїхала до Шарлоттауну і відвідувала зимові курси для здобуття вчительського свідоцтва у Коледжі Принца Валлійського.

Постійно розсилала різні свої твори і отримувала їх назад. Але одного прекрасного дня у шарлоттаунській пошті я одержала тонкого листа з адресою американського журналу в кутку. То була коротка записка про прийом мого вірша «Тільки Вайолет». Як гонорар, редактор запропонував мені дві передплати на журнал. Одну я залишила собі, іншу комусь віддала, а ці журнали з їхніми поганенькими оповіданнячками були моєю першою винагородою, здобутою пером.

«Це початок, а я маю на думці йти далі», — записала я того року в своєму старому щоденнику. «Ох, цікаво мені, чи зможу я колись написати щось вартісне. Це моя найлюбіша мрія».

 

Закінчивши Коледж Принца Валлійського, я впродовж року працювала у школі в Байдфорді на Острові Принца Едварда. Багато написала і багато навчилася, але усі мої твори поверталися, окрім двох періодичних видань, редактори яких, вочевидь, думали, що літературна праця є сама собі нагородою і абсолютно вільна від грошових міркувань. Часто запитую себе, як я тоді не здалася, повністю зневірившись. Попервах я дуже вболівала, коли оповідання або вірш, над яким я стільки напрацювалася і намучилася, повертався назад у супроводі крижаної відмови. Я не могла стримати сльози розчарування, ховаючи бідні пожмакані рукописи у глибині моєї скрині. Але через деякий час я загартувалася і перестала так перейматися. Зціпила зуби і вирішила: «Я доб’юся успіху». Вірила в себе і боролася наодинці, таємно і беззвучно. У глибині душі, під тягарем зневіри і відмов, я знала, що одного дня «здобуду».

 

Восени 1895-го року я виїхала до Галіфаксу і провела там зиму, слухаючи вибраний курс англійської літератури в Далхавзі Коледжі[1]. Тої зими прийшов до мене «Світлий тиждень». В понеділок я одержала листа від «Золотої пори», філадельфійського дитячого журналу, з повідомленням про прийом короткого оповідання, яке я туди послала, і чеком на п’ять доларів. Це були перші мої гроші, зароблені літературною працею. Я їх не прогуляла і не витратила на потрібні мені черевики та рукавички. Пішла до міста і купила п’ять поетичних томиків, — Теннісона, Байрона, Мільтона, Вітьєра. Хотіла, щоб щось мені завжди нагадувало цей «здобуток».

У середу того ж тижня я виграла п’ять доларів у запропонованому «Галіфакською Вечірньою Поштою» конкурсі кращого допису на тему «Хто терплячіший, чоловіки чи жінки».

Мій допис мав віршовану форму, я склала його під час безсонної ночі і встала о третій, «короткій годині перед світанком», щоб його записати. В суботу «Друг Юнацтва» надіслав мені дванадцять доларів за вірш. Я почувалася переповненою достатком. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не була такою багатою!

 

Після моєї далхавзької зими я ще два роки вчителювала в школі. За ці два роки я написала безліч оповідань, переважно для видавництва Недільної школи та для дитячих журналів. Подальший запис із мого щоденника належить цьому періоду:

«Я тяжко нагреблася цього літа і видавала на гора оповідання та вірші у такі гарячі дні, — аж боялася, що мій мозок розплавиться і сіра речовина безповоротно википить. Але ох, я люблю свою роботу! Люблю снувати історії, люблю сидіти біля вікна своєї кімнати і переводити «повітряні творіння» фантазії у форму вірша. Цього літа я справувалася добре і додала до свого списку кілька нових журналів. Вони всі дуже різні — і треба задовольняти їхні різноманітні смаки. Я пишу багато дитячих оповідань. Люблю це робити, але любила б більше, якби не мусила притягати до більшості з них «моралі». Без моралі вони, зазвичай, не продаються. Отож мораль мусить бути, грубша чи тонша, — подібно до тканини, з якої пошито костюми різних редакторів. Дитячі оповідання, які я найбільше люблю писати, — і читати теж, — це хороше веселе «мистецтво задля мистецтва», точніше, «розвага задля розваги», без підступної моралі, захованої, наче таблетка у джем».

Але не завжди, коли я писала, була спека. Під час однієї з моїх учительських зим я мешкала в дуже холодному сільському домі. Ввечері, після дня напруженої роботи в школі, я була надто втомленою, щоб писати. Отож побожно вставала для цього на годину раніше. Впродовж п’яти місяців я вставала о шостій і вдягалися при світлі лампи. Вогню, звичайно, ще не розпалювали і в будинку було страшенно холодно. Але я накидала тяжке пальто, сідала, підібгавши під себе ноги, щоб врятувати їх від замерзання і, так тісно затиснувши пальці, що ледве могла тримати в них перо, писала свою «штуку» на цей день. Інколи це був вірш, в якому я безтурботно оспівувала блакитне небо, дзюрчання струмків та квітучі луки. Потім відігрівала руки, снідала і йшла до школи.

Коли люди мені кажуть, — іноді вони це роблять: «Ах, я вам заздрю через ваш дар, мені б хотілося писати так, як ви», то я, не без крихти іронії, думаю, чи позаздрили б вони на ті холодні зимові ранки моїх «років навчання».

 

1898-го року помер дідусь і бабуся зосталася сама на старій фермі. Тому я відмовилася від учителювання і лишилася з нею вдома. У 1901 році я почала «заробляти на життя» пером, хоча це не означає, що все, мною написане, було прийняте з першого заходу. Далеко не так. Дев’ять з десяти рукописів поверталися до мене. Але я посилала їх знову і знову — і врешті вони знаходили пристановище. Ще один уривок із мого щоденника може стати свого роду віхою, — він показує, наскільки далеку дорогу я мусила пройти.

 

21 березня 1901 р.

Того дня «Мансі[2]» прийшов з моєю поезією «Порівняння», ілюстрованою. Справді гарно виглядало. Останнім часом мені дуже щастило, бо кілька нових хороших журналів відкрили свої брами для бідних пергаментів, що блукали тернистими літературними шляхами. Відчуваю, що мої вірші стають досконалішими. Вважаю, що це й не дивно, коли врахувати, як інтенсивно я вчуся і працюю. Час від часу я пишу вірш, який стає наче віхою мого прогресу. Озираючись у минуле, усвідомлюю, що півроку, рік, чотири роки тому я б не написала такого, як не могла б пошити одяг зі ще незітканої тканини. Цього тижня я написала два вірші. Торік я не могла б їх написати, але тепер вони приходять легко і природно. Це дає мені підстави сподіватися, що і в майбутньому зможу досягти чогось вартісного. Я ніколи не розраховувала на славу. Просто хотіла займати достойне місце серед гарних працівників обраного мною фаху. Щиро вірю, що це і є щастям, а чим складніше його здобути, тим воно солодше і тривкіше.  

 

Восени 1901 року я знову поїхала до Галіфаксу і впродовж зими працювала в «Дейлі Ехо», вечірньому випуску «Кронікл». Ряд виписок з мого щоденника достатньо повно розповість історію цього досвіду.

 

11 листопада 1901 р.

Я сама в конторі «Дейлі Ехо». Газета пішла на друк, а додаткові гранки ще не почали спускатися. Вгорі, у кімнаті складальників, крутяться машини, здіймаючи пекельний шум. За вікном несамовито гарчить двигун. У внутрішній конторі сперечаються два репортери. І тут сиджу я — коректор «Ехо» та на всі руки майстер. Що за «галопуюча зміна», коли порівняти з останнім записом!

Я газетярка!

Гарно звучить? Та й насправді гарно. Але, як усе земне, це земне має свої вади. Життя в редакції не є «пивом і кеглями» ще більше, ніж деінде. Але загалом це непогане життя! Я більше люблю коректування, хоча воно втомлює. Заголовки і редакційні статті — найгірші колючки в моєму тілі. Заголовки мають природну тенденцію до аморальності, а головний редактор має огидну звичку вставляти каламбури, які є для мене тяжким випробуванням. Попри всі мої старання, «помилки вповзають», а я потім мушу платити за ці пустощі. Під час нічних кошмарів я бачу дико перекручені заголовки та безнадійно перебрехані редакційні статті, якими розлючений шеф розмахує перед моїм обличчям.

Газета йде до друку о 2.20, але я мушу сидіти до шостої, щоб відповідати на дзвінки, підписувати телеграми і читати додаткові гранки.

По суботах «Ехо» має багато додаткового матеріалу, крім іншого, сторінку з «товариських хроніками». Зазвичай, їхнє редагування припадає на мою долю. Не можу сказати, що тішуся тією роботою, але єдине, що я щиро ненавиджу — це фабрикування «товариських хронік». Це один із трюків королівства газетярів. Якщо з якогось місця — наприклад, із Віндзора, — не надходять вчасно «місцеві хроніки», редактор новин ляпає переді мною віндзорським тижневиком і улесливо каже: «Сфабрикуйте мені з цього товариську хроніку, міс Монтгомері».

Отож сердешна міс Монтгомері покірно береться за роботу і варганить вступний абзац — чи то про «осіннє листя», чи про «дні спілості», чи «жовтневі морози», — чи ще якесь руп’яття згідно з порою року. Тоді я уважно проходжусь по колонках тижневика, вибираючи персоналії[3] та новини про весілля, заручини, чаювання і т.д., перемелюю це все в епістолярному стилі, доклепую псевдонім віндзорського кореспондента — і от вам товариська хроніка! Я мала звичай додавати також повідомлення про похорони, але помітила, що редактор новин їх викреслює. Вочевидь, у товаристві не трапляються похорони.

Потім я пишу колонку чи кілька нерегулярних абзаців для понеділкового «Ехо». Називаю це «Довкола чайного стола» і підписую «Синтія».

Мій робочий стіл міститься у задній кімнаті, що виходить у внутрішній двір-колодязь. Не знаю, чи всі галіфаксівські прачки живуть довкола нього, але, схоже, значна їх частина таки мусить тут мешкати, бо все подвір’я засноване павутиною шнурків, на яких завжди обтікає всякий-різний одяг, весело повіваючи на вітрі. На землі і на даху постійно волочаться коти і, коли вони б’ються, стіни дрижать від їхнього крику. Більшість із них — худі та голодні тварини, але є один гарний сірий парубок, який вигрівається на підвіконні навпроти мене й так нагадує «Даффі», що, коли я на нього дивлюся, могла б ронити сльози ностальгії, якби не боялася, що сльоза залишить чистий слід на моєму брудному обличчі. У цьому офісі легше забруднитися, ніж у будь-якому іншому місці, яке я бачила.

 

18 листопада 1901 р.

Я мала тяжкий час, намагаючись знайти бодай кілька хвилин для писання. Не можу писати ввечері, тоді я завжди надто втомлена. До того ж, мушу пришивати ґудзики та штопати панчохи. Отож я повернулася до старої практики і намагалася вставати о шостій ранку. Але це не спрацювала так, як колись. Не можу лягати так рано, як за часів бутності сільською «шкільною панею», а виявляється, що неможливо обійтися без належної тривалості сну.

Була тільки одна альтернатива.

Досі я вважала, що для вогню генія, а навіть для буденної праці необхідне спокійне усамітнення. Я мушу буду сама, в кімнаті мусить бути тихо. Я ніколи не могла навіть уявити собі, що спроможна писати в офісі газети, де що десять хвилин грюкає друкарський прес, приходять і розмовляють люди, дзвенять телефони, а над головою тарахкотять різні машини. Я б висміяла саму таку думку, атож. Але неможливе сталося. Згоджуюся з ірландцем, який сказав, що до всього можна звикнути, — навіть до повішення.

Коли тільки в мене є вільний час, я пишу просто тут, і не такі вже й погані речі, бо «Викройка[4]», «Вищий Світ[5]» і «Ейнслі» прийняли їх. Я звикла зупинятися серед абзацу, щоб відповісти на мародерський телефонний дзвінок, або ж зупиняла в повному кар’єрі погоню за невловимою римою, щоб прочитати гранки і поплутати копії.

 

Субота, 8 грудня, 1901 р.

Останнім часом я була Зайнятою з великої «З».

Пильнувала офісну працю, писала халтуру, робила різдвяні подарунки і т.д. і т.п.

Оте і т.д. — це робота, яку я щиро ненавиджу. Вона змушує мою душу коцюрбитись. Погано, коли коцюрбиться ваша плоть, але коли це вражає душу, то жахливо впливає на ваші нерви. Всім фірмам, які поміщають у нас рекламу, ми забезпечуємо безкоштовні «публікації» на свята, і я мушу відвідати всі магазини, взяти інтерв’ю у власників та викласти інформацію у двох газетних колонках. Щодня від третьої до п’ятої після обіду я вештаюся у діловому кварталі, аж доки мій ніс не робиться фіолетовим від холоду, а мої руки не терпнуть від записування.

 

 

Середа, 12 грудня 1901 р.

Цей нездоровий вітер не навіє нічого доброго, а моє неприємне завдання жене мене саму. Одного вечора я пішла брати інтерв’ю до «Бон Марше», кращого в Галіфаксі осідку капелюшництва, і виявила, що власник магазину дуже привітний. Сказав, — він тішиться, що «Ехо» вислало леді і, задля мого заохочення та щоб я не втомлювалася чинити добро, пообіцяв прислати мені один із нових прогулянкових капелюшків, якщо я добре опишу «Бон Марше». Я думала, що це лише жарт, але точнісінько вчора, коли з’явилася моя замітка, прийшов капелюх, до того ж гарний.

 

Четвер, 20 грудня 1901 р.

Усі нерегулярні роботи, що в цьому офісі йдуть по розряду нерозподілених, передаються авторці цих рядків. Учора трапилася особливо химерна.

Верстальники складали для тижневика оповідання «Королівські заручини», взяте з англійської газети, і, добравшись до середини, загубили екземпляр із оригіналом. Тоді новинний редактор попросив мене піти й дописати «кінець» оповідання. Спершу я не думала, що зможу. Того, що вціліло в оповіданні, було недостатньо, щоб дати мені уявлення про розв’язку. Більше того, моє знання королівських любовних пригод дуже обмежене і я не звикла писати про коронованих осіб у легковажно-грайливому тоні.

Але я взялася за роботу і якось упоралася. Сьогодні оповідання вийшло і наразі ніхто не здогадався, де міститься «шов». Цікаво, що подумає про нього справжній автор, побачивши.

 

Зазначу, до речі, що більш ніж через десять років потому я знайшла у старій підшивці екземпляр з оригінальним оповіданням і дуже розвеселилася, виявивши, що авторський розвиток сюжету настільки відрізнявся від мого, наскільки це взагалі можливо[6].

 

Четвер, 27 грудня 1901 р.

Вже й по Різдву. Я трохи його боялася, — думала, що почуватимусь як прибулець у чужому краю. Але, як воно зазвичай буває, очікування не відповідали дійсності. Я приємно провела час, хоча, звичайно, не дуже хвилювалася за свої життя, кінцівки, нерви, що, без сумніву, теж було б добре.

Маю вихідний, вперше, відколи сюди приїхала, і так багато відвідин увесь день, аж здається, що сьогодні неділя. Обідала в Галіфаксі з Б. і провела з нею другу половину дня. Ввечері ми пішли в оперу, щоб подивитися «Маленького священника[7]». Добре, але далеко не так добре, як книга. Не люблю романів, перероблених на п’єсу. Персонажі ніколи не відповідають моєму попередньому уявленню про них. Крім того, я мусила написати критику п’єси і акторів для «Корнікл», а дуже цього не люблю.

 

Субота, 29 березня 1902 р.

Весь цей тиждень був одним нещасливим пасмом дощу, туману й невралгії. Але я це пережила. Читала гранки, розірвані заголовки, змагалася з верстальниками й обмінювалася жартами з морським редактором. Видала на гора бездоганні рими з корисливою метою здобути мерзенний метал, а ще написала одну справжню поезію — від серця.

Ненавиджу мою заробітчанську писанину. Зате найвище задоволення дає мені можливість написати щось добре, вартісне, втілення мистецтва, перед яким я схиляюся. Новинний редактор щойно дав мені завдання на завтра, неприємну данину для нього. Настає Великдень — і я мушу описати «парад» по Плезант-Стріт, позаду церкви, для понеділкового «Ехо».

 

 

Субота, 3 травня 1902 р[8].

Провела пообід, «обрізаючи» роман для вжитку і користі новинного редактора. Коли він поїхав у відпустку, його заступник почав друкувати в «Ехо» серіал «Під тінню». Замість придбати права на якийсь матеріал у A.P.A.[9], як слід було зробити, він просто купив сенсаційний роман і використовував його. Так тяглося досить довго і насилу дійшло до середини, коли повернувся новинний редактор. Оскільки у своєму тодішньому вигляді роман друкувався б усе літо, мені звелено було взяти його і безжально викинути усе зайве. Згідно з інструкцією, я викинула більшість поцілунків та обіймів, дві третини любовних зізнань і всі описи. У цей спосіб я скоротила роман до приблизно третини його первісної довжини, і все, що я можу сказати з цього приводу, — це: «Господи, змилосердься над душею складальника, який набиратиме цей скалічений текст».

 

 

Субота, 31 травня

Сьогодні ввечері я внутрішньо насміялася. Їхала трамваєм, а поруч зі мною дві леді обговорювали серіал, який щойно закінчився в «Ехо». «Знаєш, — сказала одна, — це найдивніша історія, яку я коли-небудь читала. Вона тяглася, глава за главою, тижнями, і здавалося, що ніколи нікуди не дійде, аж тут раптом за вісім розділів, раз-два і скінчилася. Не можу цього збагнути!»

Я могла б розв’язати загадку, але не стала цього робити[10].

 


[1] Навчальний заклад у Галіфаксі, заснований 1818 року пізнішим губернатором Британської Канади, Джорджем Рамсі, дев’ятим графом Далхавзі.

[2] Munsey's Magazine — американський журнал, заснований Френком Мансі.

[3] Personals — характерна для американських газет рубрика, що містить скандальну хроніку, якісь відмості з життя знаних осіб або приватні оголошення.

[4] «Delineator» — американський жіночий журнал. Крім викройок та моделей одягу, публікував також оповідання.

[5] «Smart Set» — американський літературний журнал.

[6] Пізніше авторка подарує цю пригоду, разом з іншими епізодами газетярського життя, найбільш автобіографічній своїй героїні — Емілі Старр.

[7] «Маленький священник» — «The Little Minister», любовно-психологічний роман Дж.Баррі, якого ми знаємо переважно як автора «Пітера Пена». За мотивами «Меленького священника» ставилися вистави і знімалися фільми.

[8] В оригіналі, можливо, помилково надруковано Palmday. Оскільки за григоріанським календарем у 1902 р. Пальмова (інакше Вербна або Квітна) неділя святкувалася 23 березня, а 3 травня припало на суботу, то я осмілилася дещо підредагувати текст.

[9] A.P.A. (Association of American Publishers) —  Асоціація американських видавців.

[10] Цей епізод теж увійшов до складу циклу повістей, головною героїнею яких є Емілі Старр.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.