Альпійська стежина-4

Так пробігало моє дитинство, як бачите, дуже тихо і просто. Нічого хвилюючого, жодного відтінку «кар’єри». Дехто може назвати його нудним. Але життя ніколи не дозволяло мені нудьгувати. Моя жвава уява була моїм пропуском до чарівного краю. У мріях я могла  миттю прослизнути у країну чудових пригод, без жодних обмежень часу і місця, — і робила це.

Все було повне якоїсь чаклунської благодаті й чару, випромінюваних моєю власною фантазією: дерева, які шепотілися вночі довкола старого дому, де я спала, поля довкола нашої садиби, кожне з яких мало свою індивідуальність завдяки незвичайній огорожі чи формі, море, шепотіння якого ніколи не змовкало у моїх вухах, — і все це світилося «славою і мрією».

Я завжди глибоко любила природу. Маленькі папороті в лісі, килими із низьких дзвоників під ялинами, місячне світло, що осявало високі берези, перетворюючи їх на колони зі слонової кості, вечірні зорі над старою модриною на греблі, хвилі тіней, які пробігали над полем стиглої пшениці, — це все викликало в мене «думки, надто глибокі для сліз[1]» і почуття, які я не можу передати словами.

Мені завжди, з часу раннього дитинства здавалося, що, попри усю звичність життя, я була дуже близько до царства ідеальної краси. Лише тонка завіса відділяла мене від нього. Я ніколи не могла повністю її відхилити, але інколи вона здригалася під поривом вітру і я якусь мить бачила зблиск чарівного краю за нею. Лише зблиск — але заради нього варто було жити.

 

Само собою зрозуміло, що я пристрасно любила читати. У нас вдома небагато було книжок, зате чимало газет і один-два журнали. Бабуся передплачувала «Жіночу бібліотеку Годея[2]». Не знаю, як би я нині оцінила той журнал, але тоді я вважала його чудовим і його щомісячний прихід був для мене епохальною подією. На його обкладинках повно було зображень модниць, які мене безмежно тішили. Я задоволено стирчала над ними і коротала години, вибираючи, яку сукню я б придбала, якби могла. То були дні гривок, настовбурченого волосся і високих мов корони капелюшків, які я вважала надзвичайно гарними та сподівалася теж мати усе це, коли стану достатньо дорослою. За модними сторінками йшли дрібні літературні твори, короткі оповідання та серіали, які я жадібно поглинала, виплакуючи очі над стражданнями героїнь — вони геть усі були надзвичайно вродливими і добрими.

У тодішній літературі усі були або чорними, або білими, без жодних проміжних відтінків. Усі лиходії та лиходійки були виразно позначені і можна було не сумніватися у їхній оцінці. Старий метод мав свої переваги. Тепер нелегко визначити, хто є лиходієм та яка вдача героя. Але при читанні «Жіночої бібліотеки Годея» я не мала жодних сумнівів. Наші книжки добре і часто читалися. Я мала свої особливо улюблені. То були два червоно оправлені томи «Історії світу», з грубо розмальованими ілюстраціями, що викликали в мене непроминаючий захват. Боюся, що, як історична література, вони були радше убогими, зате як художня — напрочуд цікавими. Починалися з Адама і Єви в раю, переходили через «славу, що була Елладою, велич, що була Римом[3]», і аж до царствування королеви Вікторії.

Потім була місіонерська книжка, що оповідала про тихоокеанські острови. Я нею упивалася, бо там повно було зображень вождів людожерських племен із найвигадливішими зачісками. Казки Андерсена впродовж багатьох років давали мені радість. Я завжди любила чародійські казки і насолоджувалась історіями про привидів. Я й досі нічого не люблю більше, ніж добре розказану історію про привида, від якої по спині пробігають мурашки. Але зазначу, що це має бути історія про справжнього привида, дух не сміє виявитися помилкою або чиїмсь підступом.

Я мала доступ до небагатьох романів. У ті дні романи не схвалювалися як дитяче чтиво. Єдиними романами у нашому домі були «Роб Рой[4]», «Записки Піквікського клубу[5]» та «Заноні» Бульвер-Літтона[6], і я стовбичила над ними, аж доки не вивчала цілі розділи напам’ять.

На щастя, заборона на романи не поширювалась на поезію. Я могла, скільки моя воля, зачитуватися Лонгфелло, Теннісоном, Вітьєром[7], Байроном, Мільтоном, Бернсом. Поезія, якою ми упивалися в дитинстві, стає часткою людського характеру значно більшою мірою, ніж та, що була вперше прочитана у зрілі роки. Її музика впліталася у мою зростаючу душу і з того часу, усвідомлено чи ні, відбилася в ній «музикою безсмертних, великих прекрасних душ, які своїм життєвим шляхом освячували землю».

Але в неділю була заборонена навіть поезія. Тоді нашим надійним притулком залишалися «Мандрівка Пілігрима[8]» та «Проповіді» Талмейджа[9]. Я читала й перечитувала «Мандрівку Пілігрима» з ніколи не слабнучим задоволенням. Цим я пишаюся, хоча зовсім не пишаюся тим, що не менше радості дало мені читання «Проповідей» Талмейджа. То був час слави Талмейджа. Мандрівні книготорговці розносили його витвори і кожен новий томик Талмейджа одразу ж ставав для нас майже тим самим, що сьогодні зветься «Бестселером». Не можу твердити, що тоді мене так уже приваблювала релігійна складова цих «Проповідей», натомість мені дуже подобався стиль Талмейджа: численні анекдоти та яскраві драматичні словесні картини. Його проповіді були такими ж цікавими, як художня вигадка. Я певна, що тепер мені не стало б терпіння прочитати їх, але все ж я маю перед Талмейджем безсумнівний борг вдячності за насолоду, яку він дав дитині, повній жадобою життя.

Але моєю улюбленою недільною книгою був маленький томик під назвою «Пам’яті Анзонети Петерс[10]». Я ніколи її не забуду. Вона належала до типу, який тепер, на щастя, вже зник із лику землі, але тоді був дуже популярним. То була біографія дитини, яка у п’ять років навернулася, потім занедужала на численні хвороби, впродовж кількох років вела напрочуд терпеливе і святе життя та померла у великих муках у десятирічному віці.

Прочитавши цю книжку один раз, я потім зі сто разів її перечитувала. Не думаю, що вона справила на мене добрий вплив. Насамперед, вона викликала в мене жахливий комплекс неповноцінності. Анзонета була настільки безнадійно досконалою, що, як на мене, годі було й намагатися наслідувати її. Проте я спробувала. Вона ніколи не дозволяла собі розмовляти так, як усі інші діти. На будь-яку фразу, хоча б тільки: «Як ти сьогодні почуваєшся, Анзонето?»,  відповідала цитатою зі Святого Письма або строфою з релігійного гімну. Анзонета чудово знала гімни. Навіть у мить смерті шепотіла таку строфу, що стала її останнім реченням:

 

Чуєш гомін серафимів?

Йде до нас сестринський дух.

 

Я не намагалася вдаватися до псалмів чи гімнів у звичайній розмові. Мала досить здорового глузду, щоб розуміти, — мене за таке засміють, та й сумнівалася, чи зрозуміють[11]. Але робила усе, що могла: писала у своєму маленькому щоденнику гімн за гімном, а стиль моїх записів взорувався на фразах Анзонети. Наприклад, пам’ятаю, як я цілком серйозно написала: «Хотіла б я тепер бути на небесах із матір’ю, Джорджем Вайтфільдом[12] і Анзонетою Петерс».  

Але насправді я цього не хотіла, лише думала, що повинна б хотіти. Насправді ж я була дуже задоволена власним світом і своїм власним маленьким життям, повним королів і капусти[13].

 

Я так детально написала про пригоди та навколишній світ мого дитинства, бо вони справили помітний вплив на розвиток мого літературного хисту. Інше середовище дало б йому інший напрямок. Якби не ці кавендішські роки, не думаю, що «Енн із Зелених Дахів» була б коли-небудь написана.

На питання «Коли ви почали писати?» я відповідаю «Хотіла б я згадати». Не можу відновити у пам’яті час, коли я не писала б або не прагнула бути письменником. Писання завжди було моєю головною пристрастю, центром усіх зусиль, надій і амбіцій мого життя. Я завжди була невтомним маленьким шкрябопером — це могли б засвідчити гори рукописів, досі, на жаль, уже перетворених на попіл. Я писала про всі свої маленькі пригоди, складала описи улюблених місць, життєписи моїх котів, поїздки в гості, шкільні справи, а навіть критичні відгуки на прочитані книжки.

Одного чудового дня, коли мені було дев’ять, я виявила, що вмію писати вірші. Я читала «Пори року» Томсона[14], — тоді саме запопала маленький, чорний, надрукований із жахливими викрутасами екземпляр. Наслідуючи їх, я склала білим віршем «поему», названу «Осінь». Пам’ятаю, що писала я їх на зворотному боці довгих червоних поштових реєстрів. Мені рідко вдавалося роздобути потрібний мені папір, отож ті благословенні старі реєстри були справжньою винагородою. Дідусь тримав «поштове відділення» і тричі на тиждень використані реєстри потрапляли в мої вдячні руки. Уряд не був тоді таким ощадним, як зараз, принаймні, в питаннях реєстрів, — вони мали з пів ярда довжини.  

Стосовно «Осені», то я пам’ятаю лише перші рядки:

 

Осінь настала, на груші та персики щедра,

Ріг мисливця лунає повсюдно,

Бідна підбита куріпка спадає додолу.

 

Щоправда, не Острові Принца Едварда ніколи, в жодну пору року, не бувало багато груш чи персиків, і я певна, що ніхто тут не чув мисливського рогу, хоча куріпок таки справді стріляли. Але в ті славні дні моя уява оборонялася від неволі фактів. Мисливський ріг та інше були в Томсона, тож мусять бути і в мене.

У той день, коли я це написала, приїхав мій батько, і я гордо прочитала йому свій твір. Він без ентузіазму зазначив, що «це не схоже на поезію». На деякий час його слова мене розхолодили, але, якщо ви маєте в крові пристрасть до писання, то ви практично непіддатні розхолодженню. Відколи я довідалася, що можу писати поезію, я геть усе виливала у віршах. Перейшла на римовану поезію, бо вирішила — тато не зрозумів «Осені», оскільки там не було рим. Написала кілометри віршів про місяці, дерева, зірки, світанки, а ще адресовані моїм друзям їхні життєписи.

Моя шкільна приятелька Елма М.Н. теж була майстринею рим. Ми з нею мали звичку, звісно, непохвальну, сідати разом на старій бічній класній лавці та писати на грифельних дощечках «поезії», тим часом як наш класний керівник марно сподівався, що то ми напружуємо наші здібності над дробами.

Почали ми з акровіршів на наші імена; потім складали присвячені одна одній поеми, у яких гаряче вихваляли одна одну; врешті ми вирішили описати в римах наших учителів з класним керівником включно. Ми вщерть записали свої грифельні дощечки; кожна склала по віршу про кожного вчителя і ще по віршу про класного керівника, в цих останніх працьовито і саркастично описали його залицяння до кавендішських красунь. Ми з Елмою тріумфально порівнювали наші твори, коли класний керівник власною персоною, що стояв перед нами, але спиною до нас, пильнуючи за класом, раптом обернувся і забрав дощечку з моїх паралізованих рук. Жахіття! Я встала, твердо певна, що настав мені кінець. Не знаю, чого він не прочитав того вірша, може, підозрював, що там було, і хотів зберегти обличчя. Хай там як, він віддав мені дощечку, не кажучи й слова, і я сіла, переводячи подих, та стрімко витерла написане, — щоб він часом не передумав. Ми з Елмою так перелякалися, що відтоді раз назавжди відмовилися від краденого задоволення писати разом вірші на бічній лавці.

 

Пам’ятаю, — хто й коли міг би про таке забути? — першу похвалу, отриману за мій твір. Тоді мені було близько дванадцяти і я вже наскладала стопку віршів, дбайливо схованих від чужих очей, бо я була дуже вразлива щодо мого шкрябання і не стерпіла б думки, що хтось їх бачив і сміявся з них. Але мені страшенно хотілося дізнатися, що інші про них думають, не з марнославства, а від сильного бажання довідатись, чи неупереджений суддя побачить у них бодай щось добре. Тому я вдалася до маленьких хитрощів. Тепер усе це здається мені смішним, а навіть дещо жалюгідним, але тоді мені видавалося, що я стою перед Страшним Судом. Було б надто сміливо запевняти, що в разі несприятливого вердикту я назавжди б закинула свої мрії, але, безперечно, вони б дещо потьмяніли.

У нас гостювала дама, що була кимось типу співачки. Якось увечері я боязко запитала її, чи чула вони коли-небудь пісню «Вечірні мрії».

Вона, звичайно, не чула, бо вірш «Вечірні мрії» був моїм власним витвором, як я тоді вважала, моїм шедевром. Досі він не зберігся, я пам’ятаю лише дві перші строфи. Думаю, вони закарбувалися у моїй пам’яті тому, що гостя спитала мене, чи знаю я слова тої «пісні». Тоді я тремтячим голосом продекламувала дві перші строфи:

 

Коли западає сонце

Далеко за небокрай

Я у веселковому сяйві

Знаходжу свій тихий рай.

 

Сьогодні і завтра забувши,

Тільки минулим живу,

Прекрасні дні учорашні

Вертаються наяву.

 

Страх як оригінально! До того ж, дванадцятилітня дитина має дуже багато «прекрасних днів учорашніх»!

Продекламувавши, я полегшено зітхнула, але гостя заглибилася у власні думки й не помітила, що я зблідла і покрилася потом. Зблідла я тому, що та мить дуже багато для мене значила. Гостя безтурботно відповіла, що ніколи не чула тієї пісні, але «слова були дуже гарними».

Те, що вона була щирою, безумовно, не надто добре свідчить про її літературний смак. Але для мене це було найсолодшою похвалою, яка лишень випала на мою долю — як до того, так і опісля. Ніщо не могло перевершити цю чудову мить. Я вибігла з дому, надто тісного для моєї радості, я мусила тішитися на відкритому місці, у нестямному захопленні танцюючи під березами і плекаючи в серці спогад про ті слова.

 

Можливо, саме це надихнуло мене наступної зими ретельно записати «Вечірні мрії» (горенько — на обох сторонах аркуша) і відправити їх до редакції «Садиби», — американського журналу, який ми передплачували. Якась там плата мені й на думку не спадала. Я навіть не певна, чи й взагалі тоді знала, що людям можуть платити за ними написане. Принаймні, всі мої ранні мрії про літературну славу були вільними від будь-яких меркантильних спекуляцій.

Та, на жаль, редактор «Садиби» не був такий щедрий на компліменти, як наша гостя. Він відіслав вірші назад, хоча я не «вклала марки» для цього, через блаженне невідання про таку вимогу.

На якийсь час мої аспірації були прибиті в зародку. Пройшов рік, перш ніж я оговталася від удару. Тоді я спробувала скромніший політ. Знову переписала мої «Вечірні мрії» та вислала їх до шарлоттаунського «Переглядача». Була цілковито певна, що там їх надрукують, бо, як я думала тоді, та, правду кажучи, й досі — там друкувалися вірші, зовсім не кращі за мої.

Впродовж тижня я снила солодкі сни, у яких мої вірші помістили в «Поетичному куточку», з моїм іменем після них. Коли «Переглядач» прийшов, я з трепетною жадібністю відкрила його. Там не було й сліду «Вечірніх мрій»!

Я осушила чашу поразки аж до дна. Зараз це мені видається дуже кумедним, але тоді це було справжньою трагедією. Я була розчавлена, принижена, змішана з пилюкою, — і не мала жодної надії знову здійнятися. Спалила свої «Вечірні мрії», і, хоча й далі писала, бо нічого не могла з собою вдіяти, більше не посилала віршів до редакцій.

 

Але поезії — це не все, що я писала. Дуже скоро після віршів я взялася за оповідання. «Літературний клуб» у «Енн із Зелених Дахів» був навіяний невеличкою пригодою шкільних днів, коли Дженні С.Н., Аманда М.Н. і я писали оповідання на той сам сюжет. Тепер я тільки й пам’ятаю, що то був дуже трагічний сюжет і всі герої потонули під час купання на кавендішському узбережжі! О, як то було сумно! Дженні й Аманда вигадували щось уперше та, ймовірно, востаннє, але я вже мала цілу бібліотеку оповідань, у яких майже всі герої повмирали. Скорботне оповідання «Мої могили» було моїм шедевром. Це була довга розповідь про мандри дружини методистського пастора, яка ховала дитину в кожному місці, де опинялася. Найстарше дитя було поховане у Ньюфаундлені, наймолодше у Ванкувері, а вся Канада усіяна була їхніми могилами. Я писала оповідання від першої особи, змальовуючи дітей та описуючи їхнє смертне ложе і детально цитуючи могильні написи й епітафії.

Тоді була «Історія Флоссі Брайтайс», життєпис ляльки. Ляльки я вбити не могла, але перевела її через усі можливі лиха. Проте дозволила їй щасливу старість із доброю дівчинкою, яка любила ляльку через пережиті нею небезпеки і не переймалася тим, що вона втратила красу.

Нині мої критики кажуть, що гумор — моя сильна сторона. Ну що ж, у тих ранніх оповіданнях небагато було гумору, принаймні, не мало бути. Можливо, я на них витратила усі свої трагічні здібності, залишивши на майбутнє невичерпні поклади гумору. Думаю, що до дітовбивства мене схилила любов до драматизму. У реальному житті я й мухи не скривдила, а думка про те, що зайвих кошенят доводиться топити, була для мене тортурами. Але в моїх оповідання битви, убивства і раптові смерті були на порядку денному.

 


[1] Thoughts that lay too deep for tears . Неточна цитата з поезії «Ода до безсмертних спогадів раннього дитинства»  Вільяма Вордсворта /«Thoughts that do often lie too deep for tears»./

[2] «Godey's Lady's Book» — журнал, що виходив у Філадельфії в ХІХ ст. Його видавав американський журналіст Луїс Антуан Годей.

[3] «the glory that was Greece and the grandeur that was Rome» - рядки з вірша Е.А.По «До Єлени».

[4] «Роб Рой» — історичний роман В.Скотта.

[5] «Записки Піквікського клубу» — гумористичний роман Ч.Діккенса.

[6] «Заноні» — містичний роман англійського письменника Едварда Бульвер-Літтона.

[7] Джон Грінліф Вітьєр (1807-1892) — американський поет.

[8] «Мандрівка Пілігрима в небесну країну» — твір англійської релігійної літератури, написаний письменником і проповідником Джоном Буньяном.

[9] Джеймс Едвард Талмейдж (1862-1933) — американський релігійний діяч та вчений.

[10] «Юна апостолка або пам’яті Анзонети Петерс» — популярна релігійна книга авторства Дж.А. Кларка.

[11] Як пам’ятають читачі «Емілі з Молодого Місяця», саме таке і трапилося героїні — коли вона, за прикладом Анзонети, спробувала відповідати строфою з псалму, навіть добра тітонька Лора вирішила, що дитина збожеволіла.

[12] Джордж Вайтфільд (1714-1770) — англійський проповідник, один із засновників церкви методистів.

[13] Цитата з Л.Керрола, означає «все, що завгодно». Була використана О.Генрі як назва найпопулярнішої його книги.

[14] Джеймс Томсон (1700-1748) — англійський письменник, автор британського національного гімну «Прав, Британіє». «Пори року» — головний його твір.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.