Альпійська стежина-3

Але ще ми гралися вдома, обробляли сад, гойдалися, влаштовували пікніки і лазили по деревах. Як же ми любили дерева! Я вдячна долі за те, що моє дитинство пройшло в місці, де було багато дерев, кожне з яких мало власну особистість, дерев, посаджених і вирощених руками давно померлих людей, пов’язаних з усіма радостями і смутками нашого життя. Коли я «жила» з деревом впродовж багатьох років, воно мені здавалося любою людиною-приятелем.

За сараєм росло двоє дерев, яких я завжди називала «Закоханими». То були ялина і клен, вони так тісно обнялися, що гілки ялини буквально переплелися з гілками клена. Пам’ятаю, що я написала вірш про них і назвала цю пару «Деревом закоханих». Вони багато років жили у щасливому союзі. Першим помер клен, ялина ще два роки тримала його мертве тіло своїми вірними зеленими руками. Але серце її було розбите і вона теж померла. Вони були прекрасні за життя і ненадовго розділені смертю, вони наповнили дитяче серце благодатними мріями.

У кутку саду перед домом росла прекрасна молода береза. Я назвала її «Білою Дамою» і складала фантастичні розповіді про те, як усі темні ялини довкола кохали її і суперничали в боротьбі за її любов. Вона була найбілішою і найстрункішою на світі, молодою, прекрасною, дівочою.

На південному краю Лісу Привидів росла велична стара береза. Для мене це було дерево над деревами. Я йому поклонялася і називала його «Королевою Лісу». Один із моїх найранніших віршів — третій — я написала про нього, коли мені було дев’ять літ. Ось все, що я пам’ятаю з нього:

 

Довкола різні дерева,

Смереки, тополі і клени,

Але ти мені найлюбіша,

Моя березо зелена.

 

Ти ставна, розкішна, висока,

Тебе я щиро вітаю,

Теплом тебе пестить сонце,

Ти королева, я знаю

 

Так, ти Королева Лісу,

Володарка ти ласкава,

Моя прекрасна береза,

Береза — це дерево слави.

 

Останній рядок, звісно, був поетичною вигадкою. Олівер Венделл Голмс писав:

 

Найдовше з речей, що відомі мені,

Бережуть свою молодість правда й дерева[1].

 

Та навіть дерево не живе вічно. Ліс Привидів вирубали. Велика береза встояла. Але, втративши захист товстих ялинових віт, вона поступово відмирала через солоні північні шторми Затоки. Щовесни усе більше її гілок не випускали листя. Бідне дерево стояло, наче позбавлений престолу монарх у рваному плащі. Я не жаліла, коли його врешті зрубали. «Серед країни мрій[2]» воно знову здобуло свій скіпетр і царює у нев’янучій красі.

Кожна яблуня в обох садах мала власну особистість та ім’я — «дерево тітки Емілі», «дерево дядечка Леандра», «маленьке солодке дерево», «дерево-триніжок», «дерево Гевіна» та багато інших. «Дерево Гевіна» родило маленькі білясто-зелені яблучка і було так назване через хлопчика Гевіна, наймита на сусідній фермі, якого колись піймали на їх крадіжці. Не розумію, чому Гевін поставив під загрозу свою безсмертну душу і погубив репутацію, обравши для крадіжки саме їх, — вони були твердими, кислющими, не годилися ні для їжі, ні для кухні.

Любі старі дерева! Сподіваюся, що всі вони мають душу і знову ростимуть для мене на райських пагорбах. Хотіла б я у якомусь майбутньому житті зустріти стару «Королеву», «Білу даму» і навіть убоге безславне «дерево Гевіна».

 

Коли мені було вісім, у Кавендіші видалося напрочуд цікаве літо. Мабуть, найцікавіше, яке там узагалі траплялося. А ми, діти, звичайно, насолоджувались хвилюванням. На узбережжі зазнало аварії судно «Марко Поло».

«Марко Поло» був старим дуже славним кораблем і найшвидшим серед усіх вітрильників свого класу. Мав дивну романтичну історію, що стала основою багатьох моряцьких традицій та оповідей. Врешті через Білль Плімсолла[3]був заборонений до експлуатації в Англії. Власники обійшли Білль, продавши корабель норвезькій фірмі, а потім зафрахтувавши його для перевезення партій дощок із Квебеку. При поверненні корабель потрапив у шалений шторм у Затоці, був продірявлений і так протікав, що капітан вирішив викинути судно на берег, щоб урятувати екіпаж та вантаж.

Того дня у нас в Кавендіші була страшна буря. Несподівано поширилася новина, що до берега пливе корабель. Хто лиш міг, кинувся до узбережжя і побачив чудове видовище: великий корабель під усіма вітрилами прямим курсом плив до берега, гнаний північною бурею. Сів на мілину десь за триста ярдів од берега, і, щойно вдарився об дно, екіпаж перерізав такелаж і величезні щогли упали з гуркотом, який, попри ревіння бурі, чутно було за милю.

Наступного дня екіпаж із двадцяти чоловік висів на берег і поселився біля Кавендіша. Бувши типовими гуронцями[4], вони аж до кінця літа забарвлювали життя нашого тихого селища яскравими кольорами. З особливим захопленням їздили гуртом у вантажівці, мчали галопом і волали, наскільки вистачало голосів. Були серед них представники багатьох націй: ірландці, англійці, шотландці, іспанці, норвежці, шведи, голландці, німці, а, що найцікавіше, — двоє таїтян, чиї кучеряві голови, товсті губи та золоті сережки викликали постійну радість у Велла, Дейва і в мене.

У зв’язку з пригодою виникла чимала тяганина, отож матроси з «Марко Поло» пробули у Кавендіші кілька тижнів. Капітан мешкав у нас. Він був норвежцем, чудовим старим джентльменом, кумиром свого екіпажу. Добре розмовляв англійською, але дещо плутав прийменники.

«Дякую за вашу доброту від мене, маленька міс Мод», — казав він мені з глибоким поклоном.

Оскільки в нас поселився капітан, то й решта екіпажу теж унадилась до нашого домівства. Пам’ятаю ніч, коли з ними розраховувались: усі сиділи на траві під вікнами вітальні, годуючи нашого старого пса Шахрая сухарями. Велл, Дейв і я, витріщивши очі мов сови, дивилися на стіл у вітальні, буквально покритий золотими соверенами, які капітан виплачував морякам. Ми й уявити собі не могли, що на світі існує таке велике багатство.

 

Природно що берег був частиною мого життя, відколи я себе пам’ятаю. Я навчилася пізнавати і любити його у всякому стані. Кавендішський берег напрочуд гарний, одна його частина — скалиста, стрімкі червоні кліфи[5] круто підіймалися з бухт, усіяних валунами. Друга частина — це довгі блискучі пляжі, відділені від полів та ставків за ними рядом округлих піщаних дюн, зарослих шорсткою травою. Ці пляжі — чудове місце для купання.

Впродовж усього мого дитинства більшість часу я проводила на березі. Тоді там не було так тихо і відлюдно, як нині. То були дні, коли добре ловилася макрель і берег був усіяний рибальськими будиночками. Багато фермерів мали рибальський будиночок на узбережжі, біля своїх полів, з човном, що стояв, прип’ятий до помосту. Дідусь завжди влітку ловив макрель, екіпажем його човна було двоє чи троє французьких канадців, рибалок із берега. Там, де закінчувались скелі і починалися пляжі, стояла невелика колонія рибальських будиночків. Це місце назвало Канпуром, бо саме того дня і години, коли було забито останнього цвяха в стіну останнього будинку, прийшла звістка про різанину в Канпурі під час Індійського Повстання[6]. Тепер не зосталося жодного з цих будиночків.

Чоловіки вставали о третій або четвертій ранку і йшли на риболовлю. Тоді ми, діти, мали принести їм сніданок о восьмій, потім обід, і, якщо риба «табунилася», то й вечерю теж. Під час канікул ми проводили на узбережжі більшу частину дня і невдовзі я вже знала там кожну бухту, мис і камінь. Ми оглядали човни крізь склянисту синь води, хлюпалися у воді, збирали мушлі, камінчики та мідій, сиділи на скелях і їли водорості, дослівно з моря. Під час відпливу скелі були вкриті мільйонами равликів, — так ми їх називали. Думаю, що правильна їх назва — літорини. Часто ми знаходили великі білі порожні «равликові» скойки, завбільшки з наші кулаки, які були винесені на берег із мілини або з глибоководного притулку. Я рано завчила напам’ять чудові Голмсові рядки з «Покою Наутілуса[7]», і любила мрійливо сидіти на великому валуні з голими мокрими ногами, схованими під спідницю з набиваної тканини, тримаючи величезну «равликову» скойку у засмаглій руці та закликаючи у своїй душі до «побудови численних величних палаців[8]».

«Невтомне море» дарувало нам численні «перерослі скойки»[9], і ми несли їх додому, щоб додати до колекцій або ж обкласти ними квітники. Нижче лінії моря, де ставки зливалися із Затокою, ми завжди знаходили чимало гарних білих черепашок мерценарії[10].   

Хвилі, що постійно накидалися на м’які кліфи з піщанику, поробили в них багато гарних арок і печер. Трохи на схід від нашого рибальського будиночку був широкий мис, такий низький, що вода хлюпала на нього при найнижчому рівні. Біля його перешийку виник отвір — спершу такий тісний, що ми ледь могли пропхнути в нього руку. З часом він усе збільшувався. Якось улітку ми зі схильною до пригод подругою-однокласницею проповзли ним. Там було дуже тісно і ми дуже тішилися, посмівши звершити такий подвиг, та задумувались, що б трапилося, якби хтось із нас застряг на півдорозі!

Через кілька років через той отвір можна було пройти, не згинаючись. Ще пізніше через нього зміг би проїхати кінний екіпаж. І, врешті, п’ятнадцятьма роками пізніше тонкий міст скелі на вершині піддався, а мис став островом, так наче стіну розкололи ворота.

 

Було багато пов’язаних із узбережжям історій та легенд, які я чула в переказах літніх людей. Дідусь любив драматичні історії, мав добру пам’ять на цікаві деталі та вмів гарно розповідати. Він знав безліч історій про страшний американський шторм або ж «янкеський шторм», — так його називали, — коли сотні американських риболовних суден, що плавали у Затоці, розбилися біля північного узбережжя.

Історія корабля «Френклін Декстер» та чотирьох братів, які на ньому плавали, використана у «Золотій дорозі[11]», правдива до останнього слова. Дідусь був серед тих, що знайшли тіла, допомагав ховати їх на кавендішському цвинтарі, а потім допомагав забрати їх, коли приїхав за ними старий батько із розбитим серцем, і перепоховати у Сет-Холлі, місці з лихою репутацією.

Потім йшла оповідь про мис Кейп-Лефорс, дещо трагічна неписана історія з тих часів, коли «Острів Сент-Джон» належав Франції. Це було близько 1760-го року. Мені завжди важко було запам’ятовувати дати. З усіх дат, які я з величезними труднощами затямила в школі, у моїй пам’яті зосталися лише дві: Юлій Цезар висадився в Англії 55-го року до н.е., а битва під Ватерлоо трапилася 1815-го. Досить того, що близько 1760-го року Франція та Англія воювали між собою. Французькі капери кишіли в Затоці, звідки робили численні вилазки, перешкоджаючи торгівлі колоній Нової Англії. Одним із таких каперських суден командував капітан на прізвище Лефорс.

Якось уночі судно стало на якір біля берега Кавендішу, що був тоді безіменною лісовою пусткою. З невідомої причини екіпаж зійшов на берег і розбив табір на ніч на краю поля, нині відомого як мис Лефорс. Капітан та його помічник мали спільний намет і намагалися в ньому поділитися здобиччю. При цьому посварилися і вирішили на світанку битися в поєдинку. Але вранці, коли виміряли дистанцію, помічник зненацька підняв пістолет і вистрілив. Капітан Лефорс упав мертвим.

Не знаю, чи помічника якось покарали за його злочин. Швидше за все, ні. Ця пригода була лише коротким реченням на довгій сторінці кровопролиття. Але команда поховала капітана на тому місці, де він упав, і я часто чула, як дідусь казав, що ще його батько, бувши підлітком, бачив ту могилу. Хвилі давно вже її розмили, але червоний мис досі зберігає ім’я капітана.

Далеко на заході, за шість-сім миль від нас, краєвид був обмежений мисом Нью-Лондон, — довгою, гостроконечною смугою землі, що заходила далеко в море. В дитинстві я ніколи не втомлювалась розмірковувати, що ж там було по інший бік цієї смуги, як мені мріялося, чарівна країна. Навіть коли я достатньо виросла, щоб розуміти, — там, за межею, таке саме узбережжя, як наше, — все ж у моїх очах мис зберігав свою таємничу чарівність. Мені дуже хотілося стати на цьому  далекому таємничому пурпурному мисі, за яким мала лежати земля загублених заходів сонця.

Мало що я бачила кращого, ніж заходи сонця на тлі цього мису. У пізніші роки до цього чару додалося миготливе світло маяка, що в сутінках літньої ночі виблискував, наче ліхтар-форпост країни чудес.

 

Мені не часто випадало далеко їздити. Інколи до міста — Шарлоттауну, — ще інколи у Парк Корнер до дядька Джона Кемпбела, ото й усі подорожі поза мій звичайний небокрай, і обидві приносили велике задоволення. Поїздки до Парк Корнер були доволі частими, принаймні щороку, часом і двічі на рік. Натомість поїздка до міста була рідкісною втіхою, раз на три роки, і давала таке саме почуття новизни, хвилювання й захоплення, як нині — себто перед війною[12], — подорож до Європи. Вона означала бодай коротке перебування в прекрасному і цікавому місті, де всі було гарно одягнені і де можна було мати стільки горішків, солодощів та апельсинів, скільки заманеться. Не кажучи вже про добірне задоволення оглядати вишукані речі у вітринах.  

Виразно пам’ятаю свою першу поїздку до міста, коли мені було п’ять років. То був день слави, але найкращою була пригода саме перед від’їздом додому. На розі вулиці дідусь і бабуся зустріли знайомих і зупинилися, щоб із ними порозмовляти. Помітивши, що ніхто за мною не пильнує, я швидко шухнула в найближчу бічну вулицю, — збуджена пригодою. Так було весело і вільно йти самій по вулиці! А то була прегарна вулиця, потім я вже ніколи її не бачила або ж, можливо, ніколи не бачила такими ж очима. Жодна інша вулиця не могла бути такою чарівною. Найдивнішим видовищем, яке я побачила, була жінка, що стріпувала килимки з верхнього поверху будинку. Мені аж голова запаморочилася від такого перевертання світу догори дригом. Ми тріпали килими на подвір’ї. Хто чув про те, щоб тріпати їх з верхнього поверху!

Діставшись до кінця вулиці, я спокійно ввійшла у відчинені двері та спустилася вниз по сходах, опинившись у чудовому темному приміщенні, повному бочок, підлога якого аж по кісточки була всипана прегарною фігурною стружкою. Але, коли я помітила, що у віддаленому кутку хтось рухається, збороли мене не стільки страх, скільки соромливість, і я поквапом відступила. По дорозі назад я зустріла маленьку дівчинку з глечиком у руці. Ми обидві зупинилися і, керуючись інстинктивним далеким від умовностей почуттям дитячого товариства, розпочали інтимну щиру розмову. Дівчинка була веселою маленькою істотою, мала чорні очі та дві довгі чорні коси. Ми розповіли одна одній, скільки нам років, скільки у нас ляльок і майже все, про що можна було розповісти, окрім імен, про які ми й не думали. Коли ми розлучалися, мені здавалося, наче ми приятелювали усе життя. Я її ніколи більше не бачила.

Коли я повернулася до своїх родичів, виявилося, що вони зовсім не помітили моєї відсутності і не здогадувалися про мою мандрівку до країни чудес.

 

Відвідини Парк Корнер завжди були чудовими. Вже на початку була приємна мандрівка звивистими тринадцятьма милями через пагорби, гай, ріки і вздовж берегів. Доводилось перетинати багато мостів, два з них були перекидними. Я завжди страшенно боялася перекидних мостів, — та й досі боюсь. Коли коні йдуть по мості, я в глибині душі завмираю від страху, аж доки щасливо переправлюся.

Дім дядька Джона Кемпбела був великим, білим і потопав у садах. Колись тут жило троє моїх веселих кузенів, що вибігали з вітаннями та втягали мене у свій сміх. Самі стіни цього будинку просякли духом добрих часів. А ще була славна стара комора, завжди повна ласощів, куди ми мали звичку гуртом прокрадатися перед сном і грішно з’їдати смаколики, видаючи звуки бунту і радощів.

Є там один старий гвинт, що стирчить зі стіни на сходовому майданчику і завжди змушує мене виразно розуміти, що я й справді виросла. Коли я відвідувала Парк Корнер на світанку мого свідомого життя, гвинт був на рівні мого носа! Нині він сягає моїх колін. Я мірялася при ньому щоразу, коли до нього підходила.

 

Я страшенно любила рибалити і збирати ягоди. Ми рибалили у лісових струмках, використовуючи безсмертний гачок та жилку, з «черваками» для принади. Загалом, я вміла й сама насадити свого черв’яка, але витрачала на це дуже багато нервової енергії. Проте мені вдавалося піймати рибу. Пам’ятаю гостру гордість, яку я відчула одного прекрасного дня, піймавши досить велику форель, таку саму завбільшки, як ту, що її дехто з дорослих ловив у ставку. Велл і Дейв були зі мною і я усвідомила, що принаймні на п’ять відсотків виросла у їхніх очах. Дівчинку, яка піймала форель, не можна було зневажати.

Ми збирали ягоди на пустків’ях і полях за лісом, йдучи туди лісовими доріжками, зарослими пахучими дзвіночками, пронизаними сонячним світлом і тінями, по килимах моху, де ми бачили лисиць і кроликів у їхніх домівках. Ніколи я не чула нічого солодшого, ніж свист вільшанок у кленових лісах довкола цих полів, при заході сонця.

Ходити через ліс гуртом було дуже приємно, але геть інша річ — йти тудою поодинці. За милю від нас жила сім’я, що тримала магазинчик, де продавали чай, цукор та інше. Мене часто посилали купити там дещо для дому, і я ніколи не забуду, який страх я перетерпіла, йдучи через ліс. Тієї лісової дороги було не більше чверті милі, але мені вона видавалася нескінченною.

Не можу пояснити, чому я так боялася. Я знала, що у лісі не було нікого, страшнішого за кроликів, або, як казали мені мудрі дорослі, «страшнішого за мене». Це був просто старий примітивний страх, успадкований від предків, які мали повні підстави боятися лісу. У мене ж це був сліпий безпричинний страх. І це при денному світлі, а вже йти через ці ліси після настання темряви було просто немислимо. Все-таки знаходилися люди, спроможні на таке. Молодий учитель, який мешкав у нас, схоже, не задумуючись, прогулювався там поночі. В моїх очах він був найбільшим героєм, що його коли-небудь бачив світ.

 

Я вже казала про час, коли пізнала фізичний біль. Мій перший досвід психічного болю і туги спіткав мене у дев’ять літ.

Я мала двох домашніх кошенят, Киця і Базю[13]. Киць вдався трохи занадто сумирним і рожевоносим, щоб задовольнити мене, зате Базя була наймилішим і «найсимпатичнішим» клубочком сірого смугастого хутра, яке я тільки бачила, — і я її гаряче любила.

Якось уранці я застала її, коли вона помирала від отрути. Ніколи не забуду свого горя, коли яскраві очі моєї маленької улюблениці заходили шкливом, а її маленькі лапки застигали. Хоч як я помудріла з віком, ніколи не сміялася зі свого пекучого жалю через цю маленьку смерть. Це було так реально, так символічно! Це вперше я пізнала смерть, вперше, відколи я навчилася любити, те, що я любила, назавжди мене покинуло. У цю мить прийшло до мене прокляття роду людського, «смерть увійшла у мій світ[14]», і я повернулася спиною до Едему дитинства, де все видавалося вічним. Я навіки була вигнана з нього полум’яним мечем цього гострого і незабутнього болю.

 

Ми були пресвітеріанами і щонеділі ходили до старої кавендішської пресвітеріанської церкви на голому пагорбі. Церква не була гарною ні ззовні, ні зсередини, але в очах прихожан її прикрашали роки спогадів та святобливих асоціацій. Наша лава містилася біля вікна, звідки було видно схил довгого західного пагорба, синій ставок, що тягся до закруглених дюн пляжу, і вузьку смужку блакитної Затоки.

У задній частині церкви був великий балкон. Я завжди прагнула сидіти там, передусім тому, що це було заборонено, а заборонений плід, безперечно, солодкий. Раз на рік, на Неділю Євхаристії[15], мені разом з іншими дівчатами дозволяли піти туди і я дуже з цього тішилася. Ми могли дивитися згори на все зібрання, яке у цей день цвіло найпишнішим цвітом нових капелюшків та суконь. Неділя Євхаристії була для нас тим самим, що Великдень для городян. Всі ми мали нові сукні або капелюшки, або ж, о щастя, і те, й інше!

Дуже боюся, що про обнови ми думали більше, ніж про церковну службу і про її вшановування. Служби тоді були дуже довгими і ми, малеча, почували велику втому та радше заздрили тим безвідповідальним прихожанам, які виходили, коли церковна громада співала: «То була ніч, коли мусили знати[16]». Недільна школа подобалася нам куди більше, ніж церковні служби. Я зберегла найсолодші спогади про години, проведені у тій старій церкві зі своїми друзями, з нашими Бібліями і листочками уроків, які ми тримали руками, вдягнутими у бавовняні рукавички. Щосуботи ввечері ми вивчали катехізис, Золоті Тексти[17] і переспіви. Я завжди насолоджувалася читанням переспівів, особливо тих, які мали рядки, що бриніли драматично.

«Лондонський Оглядач» у дуже прихильному відгуку на «Енн із Зелених Дахів» написав, що, можливо, я дещо пересадила із раннім розвитком Енн, заявивши, що одинадцятилітня дитина може оцінити драматичний ефект рядків:

 

«Погинув вражий супостат,

Мов мідіянський цар[18]».

 

Але я мала всього дев’ять, як ці рядки схвилювали мене до глибини душі, коли я читала їх у недільній школі. Я повторювала їх подумки впродовж усієї проповіді. Вони досі дають мені загадкове задоволення і це задоволення зовсім не залежить від їхнього значення.

 


[1] "There's nothing that keeps its youth,

   So far as I know, but a tree and truth."

Олівер Венделл Голмс (нар.8 березня 1841, Бостон — пом.6 березня 1935, Вашингтон) — американський теоретик та філософ права, судовий діяч, голова Верховного суду США, відомий також своїми численними афоризмами.

[2] «The Land of Dreams» — поезія Вільяма Блейка (1757–1827).

[3] Самюель Плімсолл (1824-1898) — британський політик і громадський діяч. «Білль Плімсолла» визначав мінімальну безпечну висоту надводної частини борту для різних типів суден.

[4] Гурон — озеро у Канаді та США.

[5] Кліф — обрив морського берега.

[6] Індійське Повстання (сипайське повстання) — повстання індійських солдатів проти жорстокої колоніальної політики британців у 1857–1859 роках

[7] «The Chambered Nautilus» — поезія Олівера Венделла Голмса.

[8] «Build thee more stately mansions, O my soul» — рядок із раніше згаданої поезії Голмса.

[9] «Leaving thine outgrown shell by lifes unresting sea» — «Залишаючи свою перерослу скойку для життя невтомного моря» — радок із раніше згаданої поезії Голмса.

[10] Мерценарія — їстівні двостулкові молюски.

[11] «Золота дорога» — «The Golden Road», повість Л.М.Монтгомері, продовження «Казочниці».

[12] Перед 1 Світовою війною. Ці спогади писалися у 1917 році.

[13] В оригіналі Catkin and Pussy willow — Кошеня (або Вільхова Сережка) і Вербовий Котик.

[14] Дещо змінена цитата зі Святого Письма: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили». (До Римлян, 5:12, переклад Ів.Огієнка).

[15] Неділя, коли Святе Причастя є особливо урочистим. Протестантська церква відзначає це свято у другій неділі липня.

[16]'Twas on that night when doomed to know" — рядки з церковного гімну 18-го століття.

[17] Короткі уривки зі Святого Письма, вибрані для недільної школи.

[18] Запозичено з книги «Енн із зелених Дахів» у перекладі Анни Вовченко. В оригіналі цей переспів виглядає так:

"Quick as the slaughtered squadrons fell

 In Midian's evil day."

Дослівно: «Швидкий, як винищення натовпу (ворогів) у злий день мідіян».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.