Альпійська стежина-1

Лусі Мод Монтгомері

Альпійська стежина

Історія моєї кар’єри

 

Коли редакція «Жіночого Всесвіту» запропонувала мені написати «Історію моєї кар’єри», я усміхнулася — недовірливо та трішки розвеселившись. Моя кар’єра? Чи я зробила кар’єру? Хіба ж кар’єра не мусить бути чимось яскравим, чудовим, ефектним, а принаймні барвистим і захоплюючим? Чи мої довгі тяжкі змагання впродовж багатьох тихих і одноманітних років можна назвати кар’єрою? Мені ніколи не спадало на думку назвати їх так; і спершу мені видавалося, що я не зможу багато розповісти про ці довгі й монотонні зусилля. Але виявилося, — згідно із примхою раніше згаданої редакції я повинна розповісти те, про що так мало можу сказати, а за довгі роки я настільки звикла підкорятися редакторським примхам, що не можу позбутися цієї звички. Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось іншого трудівника, що, подібно до мене, торує виснажливий шлях до успіху.

Багато літ тому, коли я ще була дитиною, я вирізала зі свіжого журналу маленький вірш, названий «До тирличу[1]», і вклала його у нотатник, де писала свої листи і шкільні вправи. Щоразу, відкриваючи нотатник, я перечитувала ці рядки; то був ключ до всіх моїх мрій та замірів.

 

Шепни мені, квітко, уві сні,

Як я вгору здійнятися маю

По альпійській стежці, важкій та крутій,

До піднебесного краю.

 

Розкажи, як сягнути мені до мети,

До слави, що сліпить очі,

І написать на вершинній плиті

Скромне ім’я жіноче.

 

Це дійсно «важкий та крутий» шлях; і якщо якесь написане мною слово допоможе або ж заохотить іншого подорожнього, що його долає, то я писатиму радісно й охоче.

 

Я народилася у містечку Кліфтон на Острові Принца Едварда. «Старий Едвардів Острів» — гарне місце для народження, гарне місце для дитинства. Не можу придумати нічого кращого. Ми, остров’яни, — вірний народ. У глибині душі ми потай вважаємо, що немає іншого такого місця, як наша маленька батьківщина. Можемо підозрювати, що вона не зовсім досконала, — як усі закутки нашої планети, але не піймаєте нас на тому, щоб ми в цій думці зізналися! І ми щиро ненавидимо кожного, хто б таке сказав. Єдиний спосіб змусити остров’янина сказати хоч якесь осудливе слово про його коханий край, — аж надміру цей край перехвалювати. Тоді, щоб відвернути гнів богів та завуалювати власну пиху, мешканець острова, можливо, згадає про кілька його ґанджів, один чи два, як плями на сонці. Але нехай слухач не зробить непрощенного гріха, погодившись із цим!

Хай там як, Острів Принца Едварда і справді дуже гарний, — на мою думку, найгарніший у всій Америці. Інші місцевості можуть похвалитися щедрішими пейзажами і грандіознішими краєвидами; але, якщо йдеться про лагідну заспокійливу чарівність, то Острів неперевершений. «Обтікає незаймане море його[2]», він плаває на хвилях блакитної затоки, наче зелений самітник і «прихисток давнього супокою[3]».

Своєю красою Острів значною мірою завдячує кольоровим контрастам, — багатій червені звивистих доріг, смарагдовому блиску верховин і лугів, сяючій блакиті довколишнього моря. Море створило Острів Принца Едварда у багатьох сенсах, окрім географічного. Не можна відійти далеко від моря. Окрім кількох місцевостей в глибині, море видно звідусіль, хоча б як крихітну блакитну щілину між далекими пагорбами або туркусовий просвіт між темним гіллям ялин, що облямовують лиман. Наша любов до моря велика; його смак у нашій крові: його голос звучить у наших вухах, наче спів сирен; і хоч у яких далеких землях ми б не блукали, дзюрчання його хвиль у наших снах завжди кличе нас на батьківщину. Небагато є речей, за які я вдячна більше, аніж за те, що народилася і виросла поруч із блакитною Затокою Св. Лаврентія.  

А все ж неможливо описати привабу Острова, змальовуючи море чи суходіл. Вона надто невловна — надто витончена. Інколи я думаю, що цей особливий чар спричинений ноткою суворості в острівних пейзажах. Звідки ж береться ця суворість? Ховається у темній плямистості ялин та смерек? У мерехтінні моря та рік? У свіжих пахощах солоного повітря? Чи йде із самих глибин, із самої душі цієї землі? Землі, подібно до людей, мають свою особистість; щоб цю особистість пізнати, ви мусите жити на тій землі і приятелювати з нею, і черпати з неї все потрібне для тіла й для духу, лише так ви можете пізнати землю і бути пізнаним нею.

 

Мій батько — Г’ю Джон Монтгомері, моя мати — Клара Вулнер Макнейл. Отож я шотландського походження — з домішкою англійської крові завдяки прадідам та прабабкам. І в батьківській, і в материнській частинах мого роду існувало багато традицій та казок, які я захоплено слухала в дитинстві, коли старші родичі оповідали їх довгими зимовими вечорами, сидячи довкола каміна. Їхні любовні історії жили в моїй крові; я тремтіла від спокуси пригод, що привели моїх предків на захід від Старого Краю — землі, що її, як я чула, вони завжди називали «Домом», хоча вже батьки цих чоловіків та жінок народилися і виросли в Канаді.

Г’ю Монтгомері прибув до Канади із Шотландії. Плив на судні, що прямувало до Квебеку, але доля і воля жінки закерували інакше. Його дружина впродовж усього плавання через Атлантику жорстоко страждала від морської хвороби — а це тривало тоді куди довше п’яти днів. Біля північного узбережжя Острова Принца Едварда, що був тоді дикою лісовою місцевістю з нечисленними, віддаленими одне від одного селищами, капітан став на рейд, щоб поповнити запаси питної води. Послав човна на берег і запропонував бідній місіс Монтгомері прогулятися туди — для переміни. Місіс Монтгомері прогулялася, — і, відчувши під ногами благословенну твердь, заявила чоловікові, що тут і залишиться. Ніколи більше не зійде на борт жодного корабля. Ні умовляння, ні благання, ні аргументи — ніщо не зарадило. Так вирішила недужа дама і, волею чи неволею, її чоловік теж мусив залишитися. Отак Монтгомері опинилися на Острові Принца Едварда[4].

Їхній син Доналд був героєм іншого роману тих ранніх днів. Я використала цю історію у «Казочниці[5]». Ненсі та Бетті Шерман з цієї повісті — це Ненсі та Бетсі Пенман, доньки лояліста[6], що приїхав зі Штатів під кінець війни за незалежність. Джордж Пенман був скарбником Британської Армії; втративши все майно, він став злидарем, але дівчата, особливо Ненсі, були настільки вродливими, що їм не бракувало женихів зблизька і здалеку. Доналд Фрейзер із «Казочниці» — це Доналд Монтгомері, а Нейл Кемпбел — Девід Маррей із Бедеку[7]. Єдиною прикрасою, доданою до оповіді, були кінь та сани, якими я забезпечила Доналда. Насправді ж він мав напівзламане стерно, прикріплене до старих дерев’яних ґринджол[8] і в цьому романтичному екіпажі переправився через Річмонд-Бей, щоб освідчитись Ненсі!

Мій дідусь, сенатор Монтгомері, був сином Доналда і Ненсі, успадкувавши статечний вигляд батька і вродливе обличчя матері. Він одружився зі своєю кузиною, Енні Маррей із Бедеку, донькою Девіда та Бетсі. Отож вони обидві — і Ненсі, і Бетсі — були моїми прабабусями. Я певна, якби Бетсі жила в наші дні, то стала б завзятою суфражисткою. Навряд чи найпередовіші феміністки відкидали старі звичаї так рішуче, як це вчинила вона, освідчившись Девіду. Як я від усіх чула, вони з Девідом були найщасливішою у світі парою.

 

Що ж до сім’ї моєї матері — Макнейлів — то від них я успадкувала мій потяг до писання і мої літературні смаки. Джон Макнейл приплив на Острів Принца Едварда 1775 року, його сім’я походила з Аргайлу[9] і належала до прибічників безталанних Стюартів. Тому молодий Макнейл вирішив, що зміна клімату піде йому на користь. Гектор Макнейл, один із менших шотландських поетів, був його кузеном. Йому належали кілька гарних і добре відомих поезій, серед них — «Ти бачив мою крихітку?», «Я тільки його люблю» і «Прийди під мій плед[10]», — цю останню часто помилково приписували Бернсу.

Джон Макнейл оселився на фермі на північному узбережжі в Кавендіші. У нього було дванадцятеро дітей, найстарший — Вільям Макнейл, мій прадід, загальновідомий як «Старий Оратор Макнейл». Він був дуже розумним, як на свій час, добре освіченим, і справляв сильний вплив на місцеву політику. Одружився з Елізою Тавнсенд, донькою Джона Тавнсенда, капітана британського військового флоту. Його батько, Джеймс Тавнсенд, отримав у подарунок від Георга ІІІ земельну ділянку на Острові Принца Едварда, яку називав Парк Корнер, на честь старого сімейного маєтку в Англії. Туди він приїхав, взявши з собою дружину. Вона гірко тужила за домом — і мала бунтівну вдачу. Минуло кілька тижнів після прибуття, а все ще не зняла капелюшка, все ще вимагала повернутися. Ми, діти, що слухали цю історію, ніколи не втомлювались міркувати, чи вона знімала капелюха на ніч і надягала вранці, чи спала в ньому. Але не могла повернутися додому, отож урешті-решт зняла капелюха і змирилася зі своєю долею[11]. Тепер вона мирно спочиває на маленькому старому сімейному цвинтарі на березі «Озера Сяючих Вод» — інакше кажучи, ставка Кемпбелів у Парк Корнер. Стара червона плита з пісковику позначає місце, де вона лежить зі своїм чоловіком, а на ній вирізана поросла мохом епітафія, — одна із розлогих епітафій покоління, що мало час різьбити такі могильні написи і читати їх.

Пам’яті Джеймса Тавнсенда з Парк Корнеру, Острів Принца Едварда. Також тут спочиває його дружина Елізабет. Переїхали на цей Острів з Англії, Року Божого 1775, з двома синами і трьома доньками, а саме: Джон, Джеймс, Еліза, Рейчел та Мері. Їхній син Джон помер в Антигуа за життя його батьків, його згорьована мати пішла за ним у вічність у терплячому стражданні сімнадцятого дня квітня 1795 року, на 69-у році життя. Її невтішний чоловік покинув цей світ двадцять п’ятого дня грудня, на 87-ому році свого віку.

Цікаво мені, чи туга за батьківщиною приходила у сни Елізабет Тавнсенд впродовж більше ніж сотні років!

Вільям та Еліза Макнейл мали велику сім’ю, всі члени якої відзначалися неабияким розумом. На їхню освіту склалися лише короткі принагідні уроки у місцевій школі тих примітивних перших днів, але, якби обставини були кращими, дехто з них зумів би піднятися вище. Мій дід, Александр Макнейл, був людиною з сильним та чистим літературним смаком і мав талант компонувати прозу. Мій двоюрідний дід, Вільям Макнейл, умів писати чудові сатиричні вірші. Але його старший брат, Джеймс Макнейл, був природженим поетом. Склав сотні поезій, які іноді декламував обраним. Вони ніколи не були записані, наскільки я знаю, жоден рядок із них не зберігся. Але я чула, що мій дід повторював багато з них, це була справжня поезія, переважно сатирична або пародійно героїчна. Вони були дотепними, гострими і драматичними. Дядько Джеймс був кимось наче «німий, непрославлений» Бернс. В силу обставин його життя пройшло на віддаленій фермі на Острові Принца Едварда, я певна, що, коли б він міг здобути бодай таку освіту, яка тепер приступна будь-якому школяреві, то не був би ані німим, ані непрославленим.

«Тітонька Мері Ловсон», якій я присвятила «Казочницю», теж була донькою Вільяма та Елізи Макнейл. Історія моєї «кар’єри» була б неповною, якби я не віддала їй належного, вона була одною з тих, хто справив на мене найбільший вплив у моєму дитинстві. З багатьох поглядів вона була найчудовішою жінкою, яку я знала. Не отримала освіти, але від природи була обдарована потужним гострим розумом і прекрасною пам’яттю, яка аж до дня її смерті зберегла все, що вона коли-небудь чула, читала або бачила. Вона була блискучою співрозмовницею і я дуже тішилася, коли тітонька Мері починала розповідати і згадувати про свою юність, про небуденні вчинки і висловлювання людей з тих років молодості нашого краю. Ми з нею були «колегами», коли їй було за сімдесят, а я — надцятиліткою. Ніяких слів не досить, щоб сплатити мій борг вдячності тітоньці Мері Ловсон.

 

Коли я мала двадцять один місяць, у старому домі на Кавендіші після довгої хвороби померла моя матір. Виразно пригадую, що я бачила її в труні, це мій найранніший спогад. Мій батько стояв біля труни, тримаючи мене на руках. Я була одягнена у коротеньку білу сукню з вишитого мусліну, а батько плакав. Довкола кімнати сиділи жінки, я пам’ятаю, що дві з них, які сиділи навпроти мене на софі, шепотілися між собою і з жалем дивилися на мене й на батька. Позаду них було відчинене вікно, у нього заглядали зелені виноградні лози, а їхні тіні танцювали на підлозі у квадраті сонячного світла.

Я глянула на мертве обличчя матері. Воно було лагідним, хоча й виснаженим і вимученим місяцями страждань. Моя мати була прегарною і Смерть, така жорстока у всьому іншому, пощадила ці ніжні риси, довгі шовковисті вії, що затіняли запалі щоки, і масу гладенького золотисто-бронзового волосся.

Я зовсім не сумувала, бо геть не розуміла, що відбувається. Відчувала дише неясний неспокій. Чому мати не рухається? І чому батько плаче? Я простягла руку і своєю дитячою долонею торкнулася материної щоки. Ще досі відчуваю холод цього дотику. Хтось у кімнаті заридав і сказав: «Бідна дитина». Холодне мамине обличчя налякало мене; я обернулася і благально обняла батькову шию, а він мене поцілував. Заспокоївшись, я знову дивилася вниз, на лагідне спокійне обличчя, а він тимчасом ніс мене з кімнати. Це єдиний мій дорогоцінний спомин про схожу на молоду дівчину матір, яка спить на старому кавендішському цвинтарі, заколисана морським гомоном.

 

Мене виховували дідусь і бабуся у старому домі Макнейлів у Кавендіші. Кавендіш — це старе землеробське поселення на північному узбережжі Острова Принца Едварда. Від нього було одинадцять миль до залізниці і двадцять чотири до найближчого міста. Кавендіш заснували 1700-го року три шотландські родини: Макнейли, Сімпсони і Кларки. Всі вони переженились між собою і потрібно було народитися чи вирости у Кавендіші, щоб уберегтися від критики. Я чула, що тітонька Мері Ловсон наївно заявляла, наче «Макнейли і Сімпсони завжди вважали себе кращими від решти», а ще існувало трохи ущипливе висловлювання, яке чужаки звертали до членів клану: «Від пихи Сімпсонів, від гордості Макнейлів і зарозумілості Кларків оборони нас, добрий Боже». Хай якими були їхні вади, це був законослухняний, солідарний, чесний і богобійний люд, що зберігав традиції віри, простоти і високих поривань.

 

Своє дитинство і дівочі літа я провела у старосвітському сільському домі в Кавендіші, серед яблуневих садів. Перші шість років свого життя пам’ятаю як крізь імлу. Де-не-де пам’ять змальовує яскраву картинку. Ось чудова мить коли я — так мені здавалося у моїй простоті — виявила точне розташування Небес.  

Якось у неділю — мені було тоді не більше чотирьох років, — ми з тіткою Емілі були у старій кліфтонській церкві. Я чула, як священник розповідав про Небо — дивне таємниче місце. Все, що я про нього знала, — «туди відійшла мама».

«Де є Небеса?» — шепнула я до тітки Емілі, хоча добре знала, що шепотіння в церкві вважалося великим гріхом. Тітка Емілі його не вчинила. Мовчки і поважно показала вгору. Я з буквальною і беззастережною дитячою вірою зрозуміла це як ту частину кліфтонської церкви, що була вище склепіння. У склепінні був малий квадратний отвір. Чому ми не можемо пройти крізь нього і побачити маму? Для мене це було загадкою. Я вирішила, що, коли підросту, піду до Кліфтона, знайду спосіб добратися до Неба і відшукаю матір. Ця віра і надія була моєю великою таємницею, що потішала мене впродовж кількох років. Небеса не були віддаленим і недосяжним місцем, «якимсь прекрасним, але далеким берегом». Ні, ні! Всього за десять миль, на горищі кліфтонської церкви. Я втрачала цю віру дуже, дуже сумно і повільно.

У своєму чарівному «Я пам’ятаю» Томас Гуд[12] написав, що тепер він далі від Небес, ніж у дитинстві[13]. Мені теж світ видався холоднішим і самотнішим, відколи вік та досвід накинули моїй семилітній свідомості прийняту з розпачем певність, що Небеса не настільки близькі, як мені мріялось. Можливо, вони близькі, «ближчі, ніж дихання, ближчі, аніж рука чи стопа[14]», але дитяче мислення неодмінно дуже конкретне, і, коли я певної миті прийняла той факт, що на горищі кліфтонської церкви немає ні золотих вулиць, ні перлових брам[15], то почувалася так, наче це все могло бути далі, ніж найдальша зірка.

 

Багато із цих ранніх спогадів пов’язані з відвідинами ферми дідуся Монтгомері у Парк Корнер. Він та його сім’я мешкали у «старому домі», найхимернішому і найкращому старому місці, яке я пам’ятаю, повному шаф, затишних кутків та маленьких несподіваних східців. Саме там, коли мені було близько п’яти років, я перебула єдину тяжку хворобу в моєму житті — напад тифозної гарячки.

Ввечері перед хворобою я була на кухні зі слугами і почувалася так само добре, як зазвичай, — «бадьора і повна дзіндзіверу», як це окреслювала стара куховарка. Я сиділа перед пічкою, а кухарка «розворушувала» вогонь довгим прямим залізним прутом, призначеним для цієї мети. Поклала його на плиту, а я одразу ж схопила цього прута, збираючись «поворушити» й сама, — мені дуже подобалося дивитися, як сяйливі червоні вуглики падають на чорний попіл.

Та, на лихо, я ухопилася не за той кінець! І страшенно опекла руку. Це я вперше зазнала фізичного болю, принаймні, наскільки пам’ятаю.

Я страшенно мучилася і гірко плакала, але все ж була неабияк задоволена тією метушнею, якої наробила. Певний час я почувалася страшенно поважною особою і мене це тішило. Дідусь лаяв бідну розгублену куховарку. Батько благав щось зробити для мене, ошалілі домочадці бігали, пропонуючи і застосовуючи різні народні засоби. Врешті я, плачучи, заснула, тримаючи руку аж по лікоть у відрі з крижаною водою, — це єдине давало мені полегшення.

Наступного ранку я прокинулася з сильним головним болем, який впродовж дня ставав усе тяжчим. Через кілька днів лікар визначив мою хворобу як тифозну гарячку. Не знаю, як довго я хворіла, але кілька раз я була за крок від смерті і ніхто вже не думав, що я одужаю.

На початку моєї хвороби бабуся Макнейл вийшла з дому. Мені так хотілося її побачити, що хвилювання підняло мою температуру до небезпечного рівня. Батько, намагаючись мене заспокоїти, запевнив мене, що вона пішла додому. Його замір був добрим, але вийшло зле. Я сприйняла це буквально — надто буквально. Коли бабуся повернулася, я не вірила, що це вона. Ні! Вона пішла додому. Отож, ця жінка — це, мабуть, місіс Мерфі, яка часто працювала в дідуся і була високою та худорлявою, як бабуся.

Я не любила місіс Мерфі і навідріз відмовилася підпускати її до себе. Ніхто не міг переконати мене, що то бабуся. Це могло бути маренням, але я так не думаю. У той час я була при повній свідомості. Чогось у мій ослаблений розум вбилися татові слова. Раз бабуся пішла додому, то це не може бути вона, а схожа на неї жінка — це хтось інший.

Лише коли я змогла сидіти, ця ілюзія розвіялася. Якось ввечері я зрозуміла, що це справді бабуся. Я була такою щасливою, що не могла вийти з її обіймів. Постійно гладила її обличчя, захоплено примовляючи: «Так, ти не місіс Мерфі, ти бабуся».

У той час хворі на тиф не дотримувались суворої дієти, як це заведено тепер. Пам’ятаю, що якось, задовго до того, як я змогла сидіти і невдовзі після того, як мене покинула пропасниця, я дістала на обід смажені ковбаски, — жирні, гострі, солоні домашні ковбаски, котрих не знайдеш у наш зіпсований час. Це був перший день, коли я відчула голод і жадібно їла. Згідно з усіма правила, ці ковбаски мусили мене вбити і отак би обірвалася та «кар’єра», про яку я пишу. Але вони цього не зробили. То було приречення. Я певна, що лише приречення врятувало мене від наслідків тих ковбасок.

 


[1] Тирлич — гірська квітуча рослина.

[2] «Compassed by the inviolate sea» — рядок із поезії Альфреда Теннісона «Присвята королеві».

[3] «A haunt of ancient Peace» — рядок із поезії Альфреда Теніссона «Палац мистецтв».

[4] Цей епізод був використаний письменницею у повісті «Емілі з Молодика».

[5] «Казочниця» — «The Story Girl» — повість Л.М.Монтгомері.

[6] United Empire Loyalists — прибічники об’єднаної імперії. Американські колоністи, які були на боці Британії під час Американської революції (1775-1783р.)

[7] Бедек — Bedeque — місцевість на Острові Принца Едварда.

[8] В оригіналі герой повісті їздив у cutter — двомісних санях, а його прототип — у звичайних старих санках.

Зміст відповідного епізоду повісті «Казочниця» такий: Нейл їде освідчуватись Ненсі, але Девід хитрощами його затримує і сам одружується з дівчиною. Коли ж розлючений Нейл приїхав з’ясовувати стосунки, сестра Ненсі, Бетті, запропонувала йому шлюб і він погодився.

[9] Аргайл — історична область на заході Шотландії.

[10] “Saw Ye My Wee Thing?», «I Lo’ed Ne’er a Laddie but Ane», «Come under my plaidie» — поезії Гектора Макнейла.

[11] Теж було використано у «Емілі…».

[12] Томас Гуд (Thomas Hood) (нар. 23 травня 1799, Лондон — пом. 3 травня 1845, Лондон) — англійський поет, гуморист та сатирик.

[13] To know I'm farther off from heav'n

   Than when I was a boy.

   Знаю, що тепер я далі від Небес,

   Аніж коли я був хлопцем.

[14] Closer is He than breathing, and nearer than hands and feet.

Рядок із поезії Альфреда Теннісона «Найвищий пантеїзм».

[15] «А дванадцять брам то дванадцять перлин, і кожна брама зокрема була з однієї перлини. А вулиці міста щире золото, прозорі, як скло». (Об'явлення 21:21, переклад Ів. Огієнка). Опис Раю.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.